Конспект лекцій з дисципліни «Державне (конституційне) право зарубіжних країн» за напрямом підготовки 030401 «Правознавство»



Сторінка1/9
Дата конвертації10.03.2017
Розмір1.83 Mb.
ТипКонспект
  1   2   3   4   5   6   7   8   9
(Ф __- ___)

Міністерство освіти і науки України

Національний авіаційний університет

НАВЧАЛЬНО-НАУКОВИЙ ЮРИДИЧНИЙ ІНСТИТУТ

Кафедра КОНСТИТУЦІЙНОГО І АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА

Конспект лекцій

з дисципліни «Державне (конституційне) право зарубіжних країн»

за напрямом підготовки 6.030401 «Правознавство»

Укладач: О. Гусар, к.ю.н., доцент,

доцент кафедри конституційного і

адміністративного права

Конспект лекцій розглянуто та схвалено

на засіданні кафедри конституційного і

адміністративного права

Протокол № ____ від «___»_____20__р.

Завідувач кафедри Ю. Пивовар
Лекція № 1.

Поняття, предмет, метод і система конституційного права зарубіжних країн.

Джерела конституційного права у зарубіжних країнах.

План


  1. Предмет і система конституційного права ЗК.

  2. Джерела конституційного права ЗК

  3. Конституції та конституціоналізм у ЗК


ДЖЕРЕЛА

1. Конституційне право зарубіжних країн: Навч. посібник / М. С. Горшеньова, К. О. Закоморна, В. О. Ріяка та ін.; За заг. ред. В. О. Ріяки. – К.: Юрінком Інтер, 2007. – 544 с.

2. Конституційне законодавство зарубіжних країн: Хрестоматія: Навч. посібник / Упоряд. В. О. Ріяка, К. О. Закоморна. – К.: Юрінком Інтер, 2007. – 384 с.

3. Конституційне право зарубіжних країн. Академічний курс : підручник / В. М. Шаповал. – К.: Юрінком Інтер, 2008. – 480 с.

4. Гринюк Р. Ф., Захарченко М. А. Конституційне право зарубіжних країн: Навчальний посібник. – К.: Істина, 2009. – 376 с.

5. Бостан С. К., Тимченко С. М. Державне право зарубіжних країн: Навчальний посібник. – К.: Центр навчальної літератури, 2005. – 504 с.

6. Лапка О. Я., Пікуля Т. О. Конституційне (державне) право зарубіжних країн (у схемах): Навчальний посібник. – К.: Атіка, 2008. – 216 с.

7. Шаповал В.М. Конституційне право зарубіжних країн: Підручник / 5-е стереотипне видання. – К.: АртЕк, 2002. – 264 с.




  1. Предмет і система конституційного права зарубіжних країн.

Термін К.П. вживається в трьох значеннях:

  1. це конкрет.галузь діючого права тої чи ін.д-и, яка, подібно до ін.галузей права, являє собою внутрішньо узгоджену сукупність норм, що регулюють визначену сферу суп.віднос.;

  2. це назва однієї з юр.наук, яка вивч.діюче К.П.;

  3. це учбова дисципліна, курс, предмет викладання в юр.вузах, який дає ос-ви знань про діюче К.П. і науку К.П.

Конституційне право зарубіж. країн є головною галуззю права кожної зарубіж. країни, що являє собою сукупність юридичних норм, які закріплюють економічну основу держави, форму правління і форму держ. устрою, визначають організацію, компетенцію і порядок діяльності вищих органів державної влади, місц. самоврядування, права, обов’язки і свободи громадян, виборче право і виборчу систему.

Конституційне право визначає основи інших галузей права.

Норми К.П., які регул. відносини виконавчо-розпорядчої влади – основа адм.і фін.права.

Норми, які регул.віднос.власності – основа цив.права.

Вживаються терміни К.П. і Держ.право. Суттєвої відмінності між ними немає, але слід вказати, що в країнах, де основними цінностями є демократія, конституціоналізм, галузь наз.К.П. А в країнах, де осн.акцент не на конституції, а ставиться на державу, галузь наз.держ.право.

Отже, поняття К.П.з/к не означає, що існує особлива галузь права. При вживанні даного терміну мова йде про відгалуження від єдиної науки К.П., про порівняльне вивчення К.П. різ.країн, а також про учбову дисципліну. В прав.с-мі б/я кр-ни є своє К.П. як сук-сть к/п норм, діючих на тер-рії даної держави.

К.П.з/к прийнято ділити на Заг.ч.і Особл.ч. В заг.ч.подається цілісне уявлення про понят., принципи соц./ек., політ.і тер.устрою окрем.д-в, про ос-ви теорії к-ції, інс-ти К.П. Особл.ч.вміщує аналіз досвіду конст.(держ.) п-ва окрем.д-в з врахуванням багатоманітності форм політ.устрою і специфіки конст.з-ва. Мож.сказати, що в заг.ч.вивч.держ./прав.інс-ти, а в особл.ч.- ос-ви К.П.конкрет.д-ви.

Предмет К.П.з/к.

Основним критерієм поділу на галузі права є предмет прав.регул-ня. Предмет регулювання – це певна сфера суп.віднос., врегульована галуззю права. Предмет К.П. визначити не просто. В різ.кр-нах норми К.П. регул. неоднакову коло сусп.віднос. Найчастіше під предметом К.П.розуміють сусп.віднос.,які складають ос-ву, головні устої сус-ва та д-ви і безпосередньо зв’язані із реалізацією держ.вл.

Отже, галузь К.П.регул.: 1) сусп.віднос., які складають ос-ви прав.статусу людини (закріпл.не всі п-а і об-ки, а лише осн. (конст.); 2) сусп.віднос., що складають держ/тер.устрій, тобто прав.статус д-ви, склад д-ви, взаємовідносини д-ви із її складовими частинами, прав.статус складових частин д-ви; 3) сусп.віднос., які склад.в процесі орг-ції і здійс-ня держ.вл.та місц.самоврядування (сюди віднос.сусп.віднос., які виник.в процесі формув-ня органів держ.вл.і місц.самоврядування, віднос., що складаються в процесі д-сті представниц.ор-нів законодавчої вл.і місц.самоврядування, сусп.віднос., які виник.в процесі визначення с-ми принципів орг-ції і д-сті вик.та суд.держ.влади) .

Таким чином К.П.має власний предмет регулювання. В л-рі до предмету К.П.права відносять такі групи віднос.(Мелещенко):

1) віднос., які складають засади народовладдя і нар.суверинітету;

2) віднос., які розкривають побудову, устрій д-ви, як орг-цію влади народу для народу;

віднос., які формують політ.режим;

віднос., пов’яз.із використанням символів д-ви;

віднос., які формують територіальну орг-цію д-ви;

3) віднос., які визнач.основоположні засади функціонування д-ви;

4) віднос., які визнач.х-р зв’язків між ос.і д-ою.

Метод К.П.з/к.

Метод – це с-ма прийомів, сп-бів за доп.яких норми конкрет.галузі п-ва вплив.на конкрет.сусп.віднос.впорядковані відповідно до цілей прав.регул-ня. Як і в ін.галузях права, в К.П.застос.методи заборони (не здійс.певні дії), зобов’язання (здійс.певні дії), а також дозволу (дозволи здійс.певні дії). Останній метод найб.характерний для К.П.

Одним із осн.методів К.П.є метод імперативно-владного впливу. Він передбачає не рівність сторін, а пряме здійснення влади, так як один суб’єкт – д-ва – реалізує свою владу, зобов’язуючи ін.суб-тів виконувати її владні приписи. До методів, властивих.лише конст.п-ву відносять:


    1. метод владного впливу, який застосовується владою щодо суб-тів п-відносин у К.П.

    2. метод загального (конст.) нормування, який є характерним для прав.закріплення статусу особи (за винятком політ.п-в).

    3. метод конкретного регул-ня (притаманний для більшості конст/прав.відносин).

Метод к/п регул-ня хар-зується натупними рисами:

  • інтегративна роль методу к/п регул-ня поляг.в тому, що воля народу об’єднана в єдине ціле;

  • максимально високий юридичний рівень поляг.в тому, що к-ція б/я кр-ни, регул-чи різ.сусп.віднос., має найвищу юр.силу;

  • метод к/п регул-ня – це метод безпосередньо конституційного нормо закріплення;

  • установчий х-р методу к/п регул-ня поляг.в тому, що в сус-ві є віднос., які потреб.первинного закріплення, а таке здійснюється саме к-цією.\

  • універсальний х-р методу конст.регул-ня полягає в тому, що норми К.П.безпосередньо регул.сусп.віднос.(пряма дія) чи здійс.опосередковану дію, оскільки є багато норм-принципів в К.П.;

  • поєднання стабільності і динамізму у процесі конст.регул-ня.

Система К.П.

Сис-ма К.П. – це таке розміщення норм К.П. по інститутах, яке дозволяє функціонувати їм як єдиному цілісному утворенню. К.П. складається з різ.структур.підрозділів, підсистем та елементів. До осн.елементів належать такі поняття як принципи К.П., конст/прав.інс-ти і норми К.П.



Принципи К.П. – керівні ідеї, начала, які визначають осн.суть і х-ку даної галузі п-а. Принципи в ряді випадків закріплені в к-ціях, іноді вони є заг/людс.цінностями, в д-і є як пр-ло визначений перелік принципів, які складають ос-ву с-ми К.П. Найбільш заг.принципи закріпл.в к-ціях (напр..принцип нар.сув-ту, нар.представництва, поділу влади, свободи особистості, суд.захисту п-в і свобод, рівноправності гр.-н ...). Принципи надають заг.спрямованість всій галузі конст.права.

Інститути К.П. – це певна сукуп-сть норм, яка регул.подібні, суміжні, однорід.сусп.відносини, тобто такі, які можна позначити одним заг.поняттям. Інс-ти К.П. легко визначити, звернувшись до б/я к-ції, оск.в б-сті випадків стр-ра к-ції і є переліком найважливіших інс-тів К.П.

Часто ці інс-ти відрізняються складною стр-рою, тобто поділяються на субінститути. Напр..інс-тут особис.п-в і свобод, інс-тут гр.-ва охоплюються більш широким поняттям – прав.статус особи. Мех.-зм держ.вл.включ.такі інс-ти як глава д-ви, уряд, парл-нт, суд.с-ма.

Зміни, які стаються у сусп.ж-ті ведуть до змін у К.П., тому можливими є поява нових інститутів К.П. Напр..в останні роки значного поширення набув інс-тут омбудсмена – уповноваженого з прав л-ни.

Конс/прав.норми мають свою специфіку, оск.їх стр-ра як пр-ло не співпадає із класичною тріадою (гіпотеза, диспозиція, санкція), тому що вони мають більш узагальнений х-р. часто відсутніми є гіпотеза і санкція, а вся норма являє собою лише диспозицію (напр..«парл-нт складається з двох палат», «уряд відповідальний перед парламентом». Інколи гіпотези складають суттєву частину конст/прав.норми, напр..«законопроект вважається одобрений, якщо він прийнятий в ідентичній редакції кожною із палат парламенту». Санкції за порушення конст/прав.норм як пр-ло поміщені в інших галузях п-ва (напр..адм, крим.).

Конст/прав.норми поділ.на норми матер.і процес.х-ру. За функціональною направленістю вони поділ.на регулятивні, установчі і охоронні, за сп-бом дії на суб-тів п-а: на управомочуючі і забороняючи. Є й ін.критерії класифікації конст/прав.норм, на пост.і тимчас.




  1. Джерела конституційного права зарубіжних країн.

Поняття джерел К.П.з/к.

Під джерелами права розуміють зовнішні форми виразу права.

Джерела К.П. – це писані та неписані норми, які регул.к/п відносини.

Також можна розрізняти джерела п-а у соц.та юр.аспектах.

Зокрема у соц.аспекті дж-ла К.П. – це сукуп-сть конст/ек., політ.та ідеологіч.факторів, що обумовлюють суть і зміст к/п норм.

А у юр.аспекті – це норм.юр.акти, які оформляють держ.волю народу.



Джерела К.П.поділяються на формалізовані (К-ція, конст.з-ни, органічні з-ни, звичайні з-ни, надзвичайне з-во, акти глав д-в, урядів, ор-нів конст.контролю) та неформалізовані (конст.угоди, юр.і політ.звичаї). Ріниця між формаліз.і неформаліз.дж-лами п-ва полягає у мех-змі нормоутворення. У першому випадку мова йде про автономний, спеціалізований правотворчий процес, що здійс.держ.ор-нами, а в другому випадку як не завжди передбачений і узгоджений підсумок практичної д-сті, що має обов.х-р

В кож.д-ві своя нац.с-ма джерел п-а, тому не мож.говорити про дж-ла К.П.з./к як єдине ціле. В федеративних д-ах джерела п-а відрізняються своєю різноманітністю, так як наприклад штати в США приймають свої К-ції, місц.з-ни видаються і ор-нами ряду автономних утворень, які існ.в рамках унітарних д-в. Так само такі дж-ла п-а, як суд.прецеденти характерні не для всіх д-в. Тобто множинність дж-л п-а – явище характерне для роз-ку різ.за соц/політ.змістом прав.систем, але ця множинність разом з тим і відображає протилеж.соц.тенеденції, активну роль п-а у здійс.різ ф-цій д-и, принцип демократичного централізму (нормотворчість вищ.і місц.ор-нів держ.вл., зростаючу роль і об’єм нормотворчої д-сті ор-нів вик.вл. (Фр., Великобрит., США)).



З-ни, акти вик.вл. та парл.статути як дж-ла К.П.з/к.

  • Осн.дж-лом К.П.є К-ція. К-ція як осн.з-н д-ви має вищу юр.силу, особл.порядок прийняття, форму та зміст. В різ.кр-нах к-ції приймаються різними шляхами.

  • Конст.з-ни вносять поправки і доповнення до к-цій і мають таку ж юр.силу як і к-ції. Прийняття таких з-нів є можливим, але не обов’язковим. Також конст.з-ни можуть бути складовою частиною писаних к-цій, напр., К-ція Швеції складається із трьох конст.з-нів. А також до конст.з-нів можуть віносити ті, які регул.важл.держ.питання. Напр., в Італії конст.з-ни регламентують статус адм/тер.абластей, орг-цію і повноваження КС. До конст.з-нів відносять групу з-нів, які сладають т.зв.неписану к-цію, тобто формально звичайні з-ни, які в силу своєї важливості виконують ф-ції к-ції. Напр..з-ни про Парламент, які в якості статутного права входять в неписану британську к-цію. Для прийняття таких з-нів потрібна не проста, а кваліфікована б-сть.

  • Органічні з-ни доповнюють к-цію не змінюючи її основних принципів (на відміну від конст.з-нів). Прийняття таких з-нів прямо передбач.в к-ції, які містять банкетні норми, що прямо визначають пит., що врегульовуються органіч.з-ном. Таким чином органічні з-ни як пр-ло регулюють цілий прав.інс-тут (напр..з-ни про вибори, про гр-во) Органіч.з-ни прийм.простою б-стю членів парламенту, тому що вони не змінюють к-цію. Але в силу своєї важливості вони часто потребують додаткових процедур для їх вступу в силу.

  • Звичайні з-ни регул.окремі питання держ.чи сусп.ж-тя. Як пр-ло таких з-нів приймається багато, але не всі вони є дж-лами К.П. Напр..з-н Фр.Р-ки про надання виб.п-а гр.-нам, які досяг.18 років (1974 року).

  • Надзвичайне з-во детально регламентує орг-цію держ.вл.в період оголошення надзвичайного стану в д-ві. Напр..З-н про надзвичайні обставини в Нім. (1968).

  • Акти вик.влади, які мають силу з-нів іноді наз.делегованим з-вом. Ці акти формально не називаються з-нами, а мають ін.назви (ордонанси – Фр., декрети, прокламації). Приймаються вони або главою д-ви (президентом, монархом), урядом, главою уряду чи навіть інколи окремим міністром. Напр..декрети уряду про введення військового стану. В деяких кр-нах значення цих актів не відріз.від з-нів і формально та за юр.силою вони прирів.до з-нів (але не у всіх д-вах).

  • Парламентські статути чи регламенти встановл.внутр.стр-ру і порядок роботи парл-нту, фактично регламентують законодавч.процес. Приймаються вони палатами парл-нтів і діють протягом всього строку його роботи.

Інші джерела К.П.

    • Судові прецеденти чи рішення судів, які мають силу з-нів. Їх можна розділити на два види: 1) ріш.заг.судів; 2) ріш.спец.судів. Суд.прецеденти характерні для країн англосаксонської с-ми п-а (Великобрит., США, Австралія, Індія, Нова Зеланд...).

Суд.прецедент – це ріш.суду, яке є основою для застос-ня при розгляді ін.судами аналогічних справ чи має х-р заг/обов’яз.норми.

Напр..у Великобрит.суд прецеденти визначають ряд прав підданих, повноваження монарха, в США та Індії особл.знач.мають ріш.Верх.Суду по тлумаченню к-ції.

Судові прецеденти нерідко ніби доповнюють з-во, напр..у процесі тлумач.з-ва, коли виник.розбіжності між намірами зак-давців, втілених у законах та поглядами суддів, відображу.у відповідних прецедентах, ці розбіжності можуть бути усунені тільки новим з-ном, який відмінить суперечний судовий прецедент, тобто прецедент підлеглий з-ну, який може відмінити суд.прецедент. Суд.практика діє в рамках, які встановл.зак-давець. Крім того норма, створена суд пактикою не має того авторитету, як норма з-ну. Першу з них можна змінити при розгляді наступної справи, суд практика не зв’язана нормами, які сама створила, але суд.ріш.має бути вмотивоване.

Суд.прецеденти викладаються в суд публікаціях і таким чином набувають фіксованої писаної форми.

В країнах романо-германської (континентальної) с-ми права прецедент має ін.знач. Тут існ.ор-ни конст.контролю, які вплив.на правотворчість, ріш.цих ор-нів мають вирішальне знач.при встановленні відповідності окрем.з-нів положенням к-ції і навіть при тлумаченні самої к-ції. І хоч за цими ріш.далеко не у всіх кр-нах визнається юр.сила, їх. практичне знач.не слід переоцінювати.


  • звичаї (неформалізовані джерела К.П.) – це пр-ло повед., яке склалося історично, традиція, яка підтримується д-ою. Звичаї відіграють різ.роль у різ.д-вах.

Деякі звичаї як пр-ло носять не політ., а церемоніальний, обрядовий х-р.

Особливо багато таких звичаїв у Великобрит., Новій Зеланд., Австралії. Напр..члени брит.Парламенту голосують не шляхом підняття рук, а проходячи у спец.двері. Серед важливих конст.звичаїв мож.наз.такий, відповідно до якого Прем’єр міністром Великобрит.стає лідером партії, яка перемогла на виборах в Палату Общин.

Існ.концепц.соціологіч.п-а, які надають перевагу звичаю, але до застос.звичаїв потріб.півдходити з обереж.ів не застос.їх автоматично. Звичай це доповнення до з-ну, понять, які викор.зак-давець.


  • Конст.угоди (неформаліз.дж-ло). вел.значення мають у Великобрит.в умовах непис.к-ції, вони регламент.пит.держ.устрою.

  • Серед джерел К.П.виділяють також доктринальні джерела, які також особливо поширені в країнах англосакс.с-ми права. Цю групу джерел складають праці видатних вчених, а точніше витяги з їх праць, які застосовують у випадку, якщо норм права не достатньо, існує правова прогалина, і суди застосовують їх для посилення своєї аргументації.

  • Реліг.п-о є досить рідким дж-лом п-а і застос.не у всіх кр-нах. В світі існ.як мінімум 3 групи реліг.п-а: 1) мусульманс., 2) індуське, 3) іудейське п-о.

  • Природне право як дж-ло К.П.визнано у більшості країн, які ссилаються на нього як на незмінні, притаманні людині абсолютні норми поведінки, які можна вивести із людської природи. Це є найбільш важливі п-а, які стос.кож.л-ни.

  • Міжнародні міждержавні д-ри, такі як Всезаг.декларація п-в л-ни 1948р. Міжнарод.д-ри з однієї сторони є дж-лами міжнар.п-а, а з ін. – більшість сучас.к-цій закріпл.принцип примату норм міжнар.п-а над нормами нац. з-ва, тому міжнарод.д-ри слід вважати авторитетним дж-лом К.П. Більше того міжнарод.д-ри трансформуються в нац.з-во (наприклад, шляхом ратифікації) і прирівнюються до нього.

  • Акти, які видються в порядку тлумачення конституційних норм і законів. Таке тлумачення може здійснюватися судом, главою д-и, який тлумачить прийнятий ним з-н, парламентом. Тлумачення – це не самос.акт, але є документом, який визначає правозастосування, а інколи і змінює суть деяких норм.

  • Політичні декларації і спільні постанови політичного керівництва правлячих партій і парламентів. Колись такі акти були характерними для СРСР (напр..постанови ЦК КПРС), зараз також такі акти приймаються в ряді країн (напр..Куба, КНР), вони можуть регулювати дуже важливі відносини, тому і належать до джерел К.П.

  1. Конституції і конституціоналізм у ЗК

Поняття конституціоналізму

Поява к-цій пов’язана із приходом буржуазії до вл., яка намагалася закріпити кап.відносини, змінити монархію на рес-ку, закріпити осн.п-а і свободи гр-н.

Серед перших к-цій в світі мож.назвати К-цію США 1787 року, К-цію Пилипа Орлика 1710 року, К-цію Фр, 1791, К-цію Польщі, 1791 року. Вони відображали лозунги б-би буржуазії проти абсолютизму, розмежовували ф-ції трьох гілок вл., давали перелік буржуазних демократи.п-в і свобод.

Таким чином виникла концепція конституціоналізму, яка виникла з ідей природничого п-ва та була антитезою феодальної тиранії. К-ції не тільки обмеж.вл.монарха, але й встановл.процедури здійс-ня владних ф-цій.

Існує багато визначень к-цій, які залежать від національного фактору, історичного роз-ку.

Так, напр..нім.вчений Г.Еллінек визначає к-цію як сукуп-сть прав.положень, які встановл.вищі ор-ни д-ви, порядок їх скликання для виконання ними своїх ф-цій, їх взаємні відносини і компетенцію, а також принципові положення індивіда по відношенню до держ.вл.

Англічанин С.Ф.Стронг визначає к-цію як сукуп-сть принципів, у відповідності з якими регламентується д-сть ор-нів влади, права підлеглих і відносини між ними.

Американець Ч.Берд к-цію визначає як документ, який встановлює межі активності ор-нів влади, вказує на межі їх повноважень та визначає свободи гр-н.

Отже, к-ція – це норм.акт, який закріплює основні устої державного та сусп.життя в інтересах більшості громадян і є стержнем всієї правової с-ми конкрет.кр-ни.

К-ція є осн.дж-лом К.П., з-ном, який визначає найбільш характерні риси, особливості та ін.важливі характеристики д-ви і права, закріплює держ/прав.устрій держави, таким чином вона відображ.ек.,соц.,реліг.та ін.особл-сті д-ви, але к-ції зарубіж.країн мають і спільні риси:

1) всі к-ції проголош.ідею нар.суверинітету.

2) всі к-ції закріпл. різ.сп-би вир-ва і різ.форми власності, і в першу чергу прив.власність на засоби вир-ва.

3) в к-ціях закріпл.осн.принципи теорії поділу влад (сис-ма стримувань і противаг).

4) всі к-ції встановл.форму правл-ня відповідної д-ви (рес-ку чи монархію).

5) к-ції закріпл.форму держ.устрою (унітарну чи федерацію).

6) к-ції проголош.п-ва і свободи гр-н.

7) к-ції закріпл.принципи орг-ції с-ми влади (встановл.інс-тут Президента, уряду, парл-нту).

8) спостерігається розширення предмету регул-ня к-ції, порівняно із к-ціями 17-18ст.

Серед осн.характеристик к-цій виділяють основоположний хар-р, установчість, народність, стабільність, легітимність.

Інші автори називають такі юридичні властивості к-цій:

1) К-ція є осн.з-н і формулює вихідні начала для ін галузей п-ва

2) К-ція наділена вищою юр.силою.

- Верховенство к-ції закріплено в самосу тексті к-ції та підтримується за допомогою норм та спец.ор-нів.

- Тобто норми к-ції мають головне значення по відношенню до ін.норм. Якщо норми з-ва суперечать к-ції, то вони не застос., не діють.

- З-ни та ін.підзак.акти повинні прийматися за правилами і процедурою, встановленою к-цією і ор-нами, створеними к-цією.

- нищестоячі акти, з-ни повинні відповідати к-ції та не суперечити їй.

3) К-ція виступає юридичною базою поточної нормотворчості, на ос-ві і на виконання к-ції видаються всі ін.норм.акти.

4) Норми к-ції є нормами прямої дії.

5) К-ція і її норми мають найбільш високу стабільність порівняно із ін.нормами п-ва, оск.вони регул.найбільш важливі сусп.віднос.

6) підвищений ступінь охорони к-ції з боку д-ви, конст.норми забезпечуються ін.галузями п-ва, всіма держ.ор-нами, о.м.с., посад.особами.

Під сутністю к-ції розуміють закріплення важливих моментів д-сті д-ви, осн.ор-нів д-ви, зв’язків між ними, тобто закріплення державного мех-зму і статусу ос.в д-ві. Сутність к-ції в тому, що це осн. з-н, який володію вищою юр.силою. Це фундамент прав.с-ми.

Сутність к-ції проявляється також в тому, що вони відображають баланс осн.соц.інтересів в сус-ві.

Об’єктами конст.регул-ня є групи сусп.віднос., які регул.к-ція, ними виступають:


  1. Головною являється група відносин, пов’язаних із орг-цією вищої держ.вл., т обто закріплюється держ.мех-зм, порядок його утв-ня і функціонування.

  2. Об-том конст.регул-ня виступає правовий статус особи: п-ва, свободи та об-ки гр.-н.

  3. Відносини, які регул.держ.устрій кр-ни. В федеративній д-ві особлива увага приділяється питанням про стр-ру і співвідношення федеральної влади та влади суб-тів федерації.

  4. питання, які стос.взаємовідносин з ін д-ами.

  5. Норми, які закріпл.соц.роль д-и.

  6. норми, яків регул.порядок зміни к-цій, прийняття нових к-цій.

Ф-ції конституцій – це те, для чого вона приймається і працює.

До них відносять:



  1. юр.ф-ція, тобто регул-ня певних сусп.віднос., формування і закріплення осн.моментів життя д-сті д-и.

  2. політ.ф-ція полягає у закріпленні політик.устрою, співвідношення політ.сил всередині конкретної д-и і надання їм можливості вільного функціонування і вільної політ.б-би.

  3. ідеологічна ф-ція розуміється як ф-ція найвищого прав.авторитету для гр-н та д-ви, тобто к-ція – це з-н, який виховує повагу до п-ва та найбільш важливих цінностей в д-ві.

Види к-цій.

У науці К.П.понят.к-ція застос.у двох розуміннях: формальному (юр.) і реальному (фактич.).



Юр.к-ція – це норм.акт певної форми, прийнятий за встановленими пр-лами. Юр.к-ція є осн.з-ном д-и, який являє співвідношення політ.сил, що склалося на момент її прийняття, але в ході практик.застос.к-ції співвідношення цих політ.сил часто змін., прийм.нові конст.з-ни, які змін.к-цію і складається порядок здійс-ня влади, який може відріз-ся від порядку, який закріпл.в к-ціях – це і є фактичними к-ціями. Тобто фактич.к-ція – це формула, яка позначає складену с-му сусп.віднос. Юр.і фактич.к-ція можуть співпадати, а можуть і розходитися, від цього залежить роз-к політ.ситуації в д-ві, бо фактич.к-ція може бути більш прогресивна, ніж юр.і таким чином іде процес вдосконалення к-ції.

За часом прийняття к-ції розрізняють на:

1) к-ції першого покоління (старі), (напр..к-ція США, 1787р., Швейцарії (1874), Норвегії (1814), Люксембурга (1868)).

2) к-ції другого покоління (нові) – прийн.в період між першою і другою св.в. (1918-1945), (до тепер діють к-ції Фінляндської рес-ки, Ірланд.рес-ки, князівства Ліхтенштейн).

3) к-ції третього покоління (новітні) - (1945-к.1970-п.1980р.р.): а)прийняті після розгому гітлерівської Німеччини (к-ція Фр.рес-ки (1946), к-ція Італ.рес-ки (1947), Японії (1947), Осн.з-н ФРГ (1949); б) прийняті після падіння с-ми колоніалізму в 50-60-ті роки бувши ми колоніями.

4) к-ції четвертого покоління (над новітні) – прийняті в останні 20 років країнами, які звільнилися від тоталітарних режимів, (напр..К-ція Ісп.(1978), Португалії (1976), Греції (1975), Бразилії (1988), бувши республік СРСР.

К-ції поділяються на писані і непис.

Писаних к-цій більшість, вони мають конкретну юридичну форму.

Під неписаною к-цією розуміють певний набір з-нів, який регул.найбільш важливі відносини в житті д-ви і сус-ва. Крім цього до непис.к-цій зараховують суд.ріш., які мають х-р прецедентів, та деякі прав.звичаї. Непис.к-ції діють в Великобрит., Новій Зеланд, Ізраїлі.

В число актів, які склад.британс.к-цію вход.такі, як Велика Хартія Вольностей 1215 р., Хабеас корпус акт 1679р., Білль про права 1989р., З-н про престолонаслідування 1701р., З-н про парл-нт 1911 і 1949 р.р. та ін.

За сп-бом зміни та внес.поправок к-ції поділ.на жорсткі та гнучкі. Практично всі писані к-ції є жорсткими, володіють певною стабільністю, тому передбачені певні процедури їх змін, а неписані к-ції – є гнучкими, вони складаються із норм статутного п-ва чи декількох фундаментальних з-нів, так як в Ізраїлі.

Є декілька варіантів жорсткості, які застосовуються в різ.країнах: а) вимога до зміни к-ції полягає в тому, що вона повинна змінюватися кваліфікованою к-стю голосів членів парл-нту (2/3, ¾); б) правило подвійного вотума полягає в тому, що поправка до к-цій може бути прийнята тільки після двох голосувань. Подвійний вотум буває двох різновидів: 1) простий – голосування здійснюється з перервою у часі (напр..не менше 3міс. – ст.138 К-ції Італійс.Рес-ки); 2) ускладнений, який вимаг.певної процедури. Перший раз поправка приймається кваліфікованою більшістю, а другий раз вона ставиться на голосування в іншому складі парламенту – після нових виборів (це т.зв. шведська модель, вона застос.в Швеції, Норвегії, Голландії, Фінляндії).

В федеративних д-вах є пр-ло про те, що поправки крім федерального парламенту повинні бути прийняті кваліфікованою більшістю суб-тів федерації, а іноді і всіма суб-тами федерації.

В деяких д-вах в к-ціях містяться і так звані незмінні норми, напр..ст.139 К-ції Італійс.рес-ки містить норму про те, що республіканська форма правління не може (ніяк і ніколи) бути змінена.

Жорсткість к-ції виконує ф-цію стабільності, але з ін.боку вона не заважає пристосовувати норми к-ції до вимог сьогодення, напр..шляхом тлумачення норм к-ції.

За часом дії к-ції поділ.на пост.і тимчас.

Практично б-сть писаних к-цій є пост., вони прийм.на не визнач.строк, поки не з’явиться ідея прийняти нову к-цію чи якщо зміниться державний режим, форма правл-ня, що потрібно буде закріпити новою к-цією. Пост.к-ції можуть діяти досить довго. Напр..К-ція США діє 200 років, 160 років к-ції королівства Бельгії. В деяких кр-нах к-ції приймалися як постійні але швидко змінювалися. Напр..історія Фр.свідчить про прийняття більше 15 к-цій.



Тимчас.к-ції приймаються як пр-ло в особливих умовах ж-тя д-ви, під час революцій, війс.переворотів, зміни держ.устрою. Цей тим час.х-р к-ції визначається в самій к-ції чи встановлюється з-нами про введення в дію к-ції. Може бути встановлено строк, на який приймається к-ція чи обумовлено термін її дії настанням певної події. Інколи тим час.к-ції перетворюються у пост.

За сп-бом прийняття к-ції діляться на народні і даровані (октроіровані).



Народні к-ції приймаються в установленому з-ном порядку: парл-нтом (більшість), на референдумі, спец.конст.зборами, асамблеєю, конвентом.

Даровані к-ції просто представляються в готовому вигляді, народ не прийм.участі в конст.процедурі.

Є два варіанти дарованої к-ції:

1) коли монарх (як пр-ло абсолютний) приймає к-цію для своєї д-ви ні з ким не поділяючи п-во її прийняття.

2) колоніальні к-ції придумані колоніальною д-вою для своєї колонії та припідненсені в якості дара, щоб жителі колонії не вимаг.незалеж-сті.



Прийняття, зміни і припинення дії к-ції.

Існ.різ сп-би прийняття - підготовки проекту к-ції.

В рідких випадках від початку до кінця проект створюється спеціально утвореними установч.зборами чи парл-нтом і основну роль відіграє конст.комітет (комісія), які формуються представниц.ор-ном і практично розробляє проект. Напр..К-ція Італійс.рес-ки, 1847, Рес-ки індії, 1949, Федератив.рес-ки Бразилії, 1988, Рес-ки Болгарії, 1991...

В деяких кр-нах конст.комісії уиворюються не предс.ор-ном, а президентом чи урядом. Напр..к-ція Фр.рес-ки, 1958 (проект був винесений на референдум, минаючи парл-нт), Грецької Рес-ки (1975)

У випадку надання незалежності колоніям проекти к-цій нових д-в розроблялися міністерствами цих колоній (Нігерія, 1964 р.), місцевою владою за участю радників колоніальних д-в (Мадагаскар, 1960), в ході переговорів на засіданнях «круглих столів», в яких брали уч.предс-ки колоніал.д-в і діячі національно-визвольних рухів (Зімбабве, 1979).

При переході від тоталітар.до ліберал., напівдемократич.і дем.режимів к-ції чи їх принципові положення розроблялися на всенац.конференціях предс-ків різ.партій та різ.сил сус-ва, «круглих столах»... В них беруть участь предс-ки і тих партій, які втрачають владу (напр..Венгрія, Чехія, Конго).

В країнах соціалісти.спрямованості підготовка проекту здійс.за ініціативою центр.ор-ну правлячої, і, як пр-ло, єдиної партії, який ств.комісію, встановл.осн.принципи майб.к-ції, обговорює проект і прийм.ріш.про представлення його парл-нту чи на реф-дум (напр..К-ції Куби, 1976, Китая, 1982, В’єтнама, 1992...). Цей проект виноситься на обговорення з активною участю масових орг-цій, як пр-ло таке обговорення набуває х-ру парадного одобрення проекту.

В деяких кап.кр-нах робилися спроби ознайомити населення із проектом к-ції і врахувати його думку (Папуа-Нова Гвінея, 1975, Ліберія, 1984), але коло осіб, які прийм.уч.в обговоренні часто обмежувався лише елітою с-ва.

Одним з демократ.сп-бів вважається прийн-тя к-ції спеціально обраними для цієї мети установчими зборами, (напр..К-ції Туніс.рес-ки, 1956, Рес-ки Намібії, 1990, Рес-ки Болгарії, 1991...) . Після прийн-тя к-ції цей ор-н розпускається і уступає місце обраному парл-нту, але бувають випадки перетворення цих уст.зборів у парл-нт.

Найбільш пошир.є практика прийняття к-цій парл-нтом, тобто законодавч.ор-ном.

Вони приймаються в особл.порядку: каліф.б-стю голосів деп-тів (напр..К-ція Гр.., 1975, Ісп, 1978, Китаю, 1982, В’єтнаму, 1992, Грузії, 1995, україни, 1996, Польщі, 1997.

Деякі к-ції приймаються парл-нтом, який проголош.себе для цієї мети установч.зборами (Нідерланди, 1983, Бразілія, 1988) чи над парламентськими ор-нами (Народ.консультативний конгрес в Індонезії, 1945, Велика джирга в Афганістані, 1987, Великий народний хуралом, в Монголії, 1992).

Інколи крім парламентської процедури передбачені додаткові прав.дії, напр..для того, щоб федеральна к-ція вступ.в силу після прийняття її федеральним парламентом необхідним є її одобрення суб-тами федерації (США, Швейцарія, Німеччина) чи на референдумі (Іспанія, Греція).

У Фр., Єгипті, Алжирі, Білорусії, на Філіппінах к-ції прийняті на референдумі. Виборець може відповісти лише «так» чи «ні» на питання, чи одобрює він к-цію, пропонувати якісь поправки він не може. Але звичайно без попереднього обговорення проекту населенням чи в парл-нті важко розібратися в такому складному документі як к-ція. В ряді випадків на референдумі приймаються реакційні к-ції (Греція). Іноді на референдумі приймаються к-ції, які попередньо обговорювалися у представниц.ор-нах і прийняті парл-нтом чи установч.зборами (греція, 1975, Іспанія, 1978).

В деяких кр-наї к-ції були прийняті фактично військовими силами. Військові ради в якості останньої інстанції могли вносити суттєві поправки в проекти к-цій, затверджені консультативними установчими зборами (Терція, 1982, Нігерія, 1989).

Процедури зміни к-цій та їх прийняття багато в чому схожі: це стосується і кваліфікованої більшості голосів, і подвійного вотуму... Скликання установч.зборів для внес.поправок в текст діючої к-ції, як пр-ло, не вимаг, але в деяких країнах для внесення змін в певну категорію статтей таке скликання все ж є необхідним (Болгарія).

Поправки вносяться за рішенням парл-нту чи на ос-ві рез-тів референдуму. Проект про ззміну к-ції не може бути внес.одним членом парл-нту, а лише главою д-ви, урядом, певною групою деп.-тів (в Турції – 1/3 деп-тів), суб-тами фед-ції (в Бразилії – половиною штатів). Правда в США один деп.-т може внести проект про поправку до к-ції (за 200 років їх було внесено більше 10тис., а прийнято лише 27), або група виборців в порядку народ.ініціативи (3-20% виборців, які брали уч.в останніх виборах губернатора штату). В порядку народ.ініціат.встановл.можл-сть перегляду к-ції після збору підписів певної к-сті виборців – не менше 50тис. в Італ., в Австр.і Швейцарії – 100тис.).

Як пр-ло, поправка приймається каліф.більшістю в кож.палаті парл-нту (2/3 – Австрія, Італ., Нідерланди.., 3/5 – Греція, Іспанія), або рідше на спільному засіданні палат (Франція). До такого ріш.також може застос.пр-ло про подвій.вотум.

В деяких кр-нах глава д-ви має п-во вето на поправку, тобто може не підпис.її. Напр..в Бельгії, Данії, Голландії, якщо уряд не згідний із поправкою, то монарх може відмовити в її підписанні, хоча фактично це є відмова уряду.

Майже завжди к-ції містять певні норми, якими забор.переглядати деякі положення про держ.устрій (в ряді країн – про респ.форму правл-ня, в Португалії – п-во на демократичну опозицію, в Німеччині – принципи прав., дем.і федератив.д-ви, в Мавританії – принцип багатопартійності). В деяких країнах незмінними проголошені цілі розділи (Греція, Румунія). Часто міститься заборона змін.к-цію в період надзвич.стану (в Ісп.), чи протягом певного строку після її прийняття (Бразилія, Грец., Португ. – 5р.).



Відміна (скас.) к-ції передбачає дещо ін.процедуру чи зміна, оск.вона повністю заміняє попередню к-цію.

Є два сп-би відміни: звичай.і надзвич. В першому випадку мова йде про прийняття нов.к-ції, після чого стара перестає автоматично діяти. Над звичай.порядок відміни поляг.у прийнятті акту надзвичайного з-ва, який пов’яз.з екстра ординар.обставинами та подіями в кр-ні (переворот, рев-ція).



Правовий захист к-цій.

Деякі автори розріз.понят.конст.нагл. і конст.контр. В першому випадку мова йде лише про перевірку акта на його відповідність к-ції, а в другому випадку також і про можливість його скасування.

Інс-тут конст. нагляду (контролю) – це встановл.в б-сті країн порядок, в якому здійс.прав.екс-за (оцінка) відповідності з-ва нормам к-ції.

Конст.нагляд відсут.в кр-нах, в яких немає пис.к-ції.

Об-тами конст.нагл.(контр.)виступ.конст.і звич.з-ни, поправки до к-ції, між нар.д-ри, регламенти парл-нта і його палат, норм.акти вик.ор-нів вл., пит.розмеж-ня компет-ції союзу та суб-тів фед-ції, та виріш-ня спорів між ними

Спеціаліз.конст.контроль – важл.сп-б захисту к-цій юр.засобами. Поряд з ним існ.прокурорс.нагляд, роль президента як гаранта к-ції, д-сть омбудсменів ...

Серед неюр.сп-бів захисту к-ції мож.назвати можл-сть народу в цілому і кожного гр-на зокрема перешкодити посяганням на демократи.конст.устрій (К-ція Гани, Нім., Словаків).

Існ.відповідальність посад.осіб за поруш.к-ції, можливими є репрес.засоди з метою присікти порушення к-цій (заборона судом д-сті політ.партій, які підривають конст.устрій, введення надзвич.стану в д-ві).

За змістом конст.нагл.(контроль) може бути формальним (перевірка дотримання процедурних правил), матеріальним (перевірка змісту з-нів..), абстрактним (перевірка без конкретного приводу для такої), конкретним (у зв’язку з певною суд.спр.).

За часом проведення конст.нагл.(контр.) може бути попередній та наступний. Бувають випадки, коли неконст.акти діють протягом десятків років, поки вони визнаються такими, що не відп.к-ції (це можл.при здійс.наступ.конст.контр.). Але правильне функт-ня ор-нів конст.контролю забезпечує дотримання осн.з-ну

Ор-ни конст.контролю здійс.не лише захист конст.норм, але й забезпеч.їх роз-к відповідно до реальних умов. Так нові норми конст.п-ва створюються ор-нами конст.контролю в Індії, Італ., Канаді, Франції.

Конст.контроль може здійснюватися :

А) судами заг.юрисдикц (США, Аргентина, Данія, Мексика, Японія, Норвегія), тобто спр.може бути поруш.будь-яким судом, але кінц.ріш.прийм.вища суд.інстанція (напр..Верховний Суд США).

В деяких кр-нах конст.контр.здійс.лише верховним судом (Австралія, Болівія, Ірландія, Індія, Канада, Філіппіни) – це децентралізована (американська) с-ма .

Б) спец.конст.судами, для яких конст.контр.гол.чи єдина ф-ція. Такі суди формуються як з участю так і без участі парл-нту – це децентралізм.с-ма (європ.), напр..Австрія, Іспанія, Італія, Турція, Кіпр).

В) особливим ор-ном несуд.х-ру, напр..конст.рада Франції, склад якої визначає президент і парл-нт.

Г) в ісламс.кр-нах конст.контр.є своєрідним. Напр..в Пакистані поряд з Верх.Судом конст.контр.здійс.ще два ор-ни: ісламська рада (розглядає відповідність прав.актів Корану) і суд шаріата (розгул.позови гр.-н). Подібні орни існ.в Ірані, Марокко, Малайзії.

Лекція № 2.

ФОРМИ ДЕРЖАВИ У ЗАРУБІЖНИХ КРАЇНАХ.

План


  1. Форма держави

  2. Форма правління

  3. Формадержавного устрою

  4. Політичний режим


ДЖЕРЕЛА

1. Конституційне право зарубіжних країн: Навч. посібник / М. С. Горшеньова, К. О. Закоморна, В. О. Ріяка та ін.; За заг. ред. В. О. Ріяки. – К.: Юрінком Інтер, 2007. – 544 с.

2. Конституційне законодавство зарубіжних країн: Хрестоматія: Навч. посібник / Упоряд. В. О. Ріяка, К. О. Закоморна. – К.: Юрінком Інтер, 2007. – 384 с.

3. Конституційне право зарубіжних країн. Академічний курс : підручник / В. М. Шаповал. – К.: Юрінком Інтер, 2008. – 480 с.

4. Гринюк Р. Ф., Захарченко М. А. Конституційне право зарубіжних країн: Навчальний посібник. – К.: Істина, 2009. – 376 с.

5. Бостан С. К., Тимченко С. М. Державне право зарубіжних країн: Навчальний посібник. – К.: Центр навчальної літератури, 2005. – 504 с.

6. Лапка О. Я., Пікуля Т. О. Конституційне (державне) право зарубіжних країн (у схемах): Навчальний посібник. – К.: Атіка, 2008. – 216 с.

7. Шаповал В.М. Конституційне право зарубіжних країн: Підручник / 5-е стереотипне видання. – К.: АртЕк, 2002. – 264 с.




  1. Форма держави.

Під формою д-ви розуміють сукуп-сть основних структурноутворюючих зовнішніх ознак орг-ції і д-сті держ.вл.

Ця категорія відповідає на питання хто і як править в сус-ві, як влаштовані і діють в ньому державно-владні інс-тути, як об’єднано нас.на даній тер., яким чином воно пов’яз.через різ.тер.і політ.утворення з д-вою вцілому, як, з допомогою яких методів та прийомів здійс.політ.вл.

Форма д-ви передбачає єдність трьох осн.сторін орг-ції держ.вл.:


  1. форми правл-ня (монархія, рес-ка);

  2. форми держ.устрою (унітарна, федеративна, конфедеративна);

  3. політ.режиму (дем., недем.).

Інколи виник.зміш.форми д-ви: напівпрезид.рес-ка, виборна монархія.

На форму д-ви вплив.історич.традиції, нац.склад нас., вплив метрополії та ін.фактори.




  1. Форма правління.

Форма правління – це орг-ція верховної влади, яка визначається структурним і правовим становищем вищих ор-нів держ.вл.і залежить від визначення прав.становища вищого ор-ну д-ви – глави д-ви.

Таким чином форма правління дає відповідь на питання, як організована верховна держ. влада, які ор-ни її здійс.і які принципи взаємовідносин між ними.

Головною визначальною ознакою форми правління є статус глави д-ви (виборний – рес-ка, чи успадкований – монархія).

І. Монархія – це форма правління при якій держ.влада повністю чи частково належить одноособово главі д-ви – монарху.

Влада монарха незалежна від влади будь-кого в д-ві. Сам монарх вваж.дж-лом влади. Престол успадковується і як пр-ло по життєво.

Монархії поділяються на абсолютні та обмежені(конст.), які в свою чергу поділяються на дулістич., парламентські і виборні).



Абсолютна монархія хар-зується юр.і фактичним зосередженням зак., вик.і суд.влади, а також духовної.вл.в руках монарха. Вл.монарха нічим не обмеж., відсутні к-ція, парл-нт чи ін.предс.ор-н. З-ни видає монарх. Напр..ОАЕ, Оман, Саудівська Аравія... в деяких кр-нах за останні роки бутли зроблені кроки до преходу до конст.монархій, приймаються к-ції, але не завжди демократи.шляхрм, оск.вони є даровані монархом. Ріш.законод.ор-нів цих д-в, якщо вони й існ., потреб.згоди монарха.

Обмежена (конст.)монархія – вид монархічної форми правл-ня, при якому вл.монарха обмежена к-цією, існ.виборний законодавч.ор-н і не залеж.суди. Вперше виник.у Великобрит.в кінці 17 ст.

Дуалістична монархія – перехідна форма правл-ня, при якій повноваження глави д-ви обмежені не в значній мірі. Влада розділена між монархом і парл-нтом. Монарх формує уряд і відповідальний перед ним, а не перед парл-нтом. При цьому монарх володіє п-вом вето на парламентські з-ни.

Парламентська монархія – п-ва монарха обмежені у всіх сферах здійс-ня держ.вл. Реальними повноваженнями по здійсненню державного управління, проведенню внутр.і зовн.політики він не володіє. Монарх чисто номінально виконує свої ф-ції. Уряд відповідальний перед парл-нтом, який його формує. Всі акти монарха потребують одобрення уряду чи окремих міністрів (інс-тут контра сигнатури).

Виборна монархія: (т.зв.гібридна форма правл-ня) - монарх обирається на певний строк (5 років - Малайзія) особливою радою з представників монархічних штатів.

Монархії існ.в багатьох розвинутих кр-нах (Великобрит., Данія, Швеція, Бельгія, Іспанія, Люксембург, Монако, Нідерланди, Норвегія, Швеція, Японія).

ІІ. Рес-ка – це форма правл-ня, при якій всі вищі ор-ни держ.вл.або обираються, або формуються заг/нац.представницькими уст-вами (парл-нтами), а гром-ни володіють значними п-вами та свободами. Глава д-ви обирається на певний строк, повинен відповідати певним вимогам (вік, кр-на нар-ня, гром-во), його влада похідна від представницького ор-ну чи виборців.

В рамках респ.форми правл-ня розріз.: 1) президентську, 2) парламентську і 3) змішану рес-ки.

Батьківщина президентської рес-ки США, зараз ця форма правл-ня існ.у Венесуеллі, Мексиці, Бразилії...)

Осн.риси през.рес-ки:


  1. виборний на все нар.виборах през-нт є одночасно главою д-ви і главою вик.вл.;

  2. президент формує і очолює свою вик.адм-цію (уряд), які відповідальні перед ним, а не перед парл-нтом, при цьому діє принцип несумісності деп.мандата і портфеля мімінстра;

  3. парл-нт не може відправити у відставку уряд, але є і винятки з цього пр-ла, коли парл-нт наділений п-вом звільняти певних міністрів;

  4. глава д-ви вибирається без участі парл-нта;

  5. през-нт не має права дострокового розпуску парл-нту (хоча були винятки з цього пр-ла, коли в 1993 році През-нт Перу призупинив дію К-ції і розпустив парл-нт, призначивши при цьому нові вибори);

  6. осн.принципом орг-ції і здійс.вл.є принип розподілу вл.

Приблизно 2/3 суч.д-в є рес-ками.

Існ.різ.моделі през.рес-ки:



  1. класична модель: (США) – през-нт формує зі згоди верх.палати парл-нту (сенату) адм-цію, члени якої відповідальні перед през-нтом. През-нт не може розпуст.парл-нт, парл-нт може замінити през-нта тільки в порядку імпічмента, що буває дуже рідко.

  2. для латиноамер.през.рес-к хар.повна свобода през-нта в призначенні ізаміщенні членів адм-ції, але зустріч.і випадки парл.відповідальності окрем.членів президентського кабінету (Коста-Ріка, Уругвай).

  3. для през.рес-к пострадянс.д-в (Білорусія) – існ.колег.ор-н – уряд на чолі з президентом, а також т.зв.адм.прем’єр, в окрем.випадках през-нт може не очол.формально вик.вл., але уряд відповідальний лише перед ним (Киргизія).

  4. суперпрезидентська рес-ка – зустріч.рідко, през-нт є не тільки главою д-ви, але з очол.уряд та є лідером правлячої партії, нерідко през-нт в такій д-ві має не обмеж.п-во розпуску парл-нту, п-во введення на свій погляд надзвич.стану в д-ві, п-во видавати декрети, які мають силу законод.актів, п-во одноособово призначати і заміщувати глав місц.адм-цій, суддів..., при такій формі правл-ня практично відсутні мех.-зми заміщення през-нта зі свого поста, не функт-нує с-ма «стримувань і противаг», хар.для през.рес-ки. (Ірак, Сірія). Це є практично диктатура, в якій встановлено тоталітар.режим.

Парл.рес-ка пощир.в суч.умовах значно менше (Нім, Венгр., Індія, Ірландія, Італія, Латвія, Португалія).

Риси парл.рес-ки:

  1. глава д-ви – през-нт не є главою уряду і займає досить скромне місце в с-мі ор-нів вл., наділений рядом формальних повноважень;

  2. парл-нт є повновлад.ор-ном, який формує політично відповідальний перед ним уряд і сам вибирає през-нта, або це відбувається за його активної участі;

  3. главою уряду – прем’єр-міністром призначається лідер партії парл.б-сті, він формує уряд, склад якого затверджує як пр-ло парл-нт чи його палата, здійснює фактичну владу;

  4. вищий предс.ор-н контр.д-сть уряду, він може відправити у відставку уряд, виразити йому недовіру, якщо він втратить підтримку більшості у парл-нті. В цьому випадку през-нт має право за пропозицією уряду розпустити парл-нт і призначити дострокові вибори.

  5. діє інс-тут контра сигнатури, тобто акти президента набувають чинності тільки у випадку їх підписання главою уряду чи відповідними членами уряду і відповідальність за реалізацію даних актів несе не глава д-ви, а глава уряду чи відповідний міністр.

Змішана респ.форма правл-ня вперше виникла в Фр.у 1958 році, зараз діє в Румунії, Болгарії, Литві, в багатьох постсоціалістич.кр-нах.

В цій форми правл-ня поєд.елементи през.і парл.рес-ки.



Зміш.форму през.рес-ки мож.охар-зувати такими рисами:

А) през.рес-ки:



  1. През-нт обирається на прямих всезаг.виборах без уч.парл-нту.

  2. През-нт формує уряд на непарл.ос-ві, діє принцим несуміс-сті портфеля міністра і деп..мандата, але звичайно коли у парл-нт володіє п-вим вотума недовіру, то през-нт повинен узгодити свою волю із розстановкою сил у парл-нті і призначити головою уряду ос., яка користується довірою у парл-нті. Це може привести до ситуації, що проез-нт представляє одну політ.силу, а при ньому складається з осіб, які поділяють інші політ.погляди.

  3. Уряд фактично відповідальний перед през-нтом, а не перед парл-нтом. През-нт здійс.заг.кер-во урядом.

  4. Глава д-ви наділений широким колом повноважень, вплоть до надзвичайних, коли повноваження парл-нту є обмежені.

Б) парл.рес-ки:

  1. През-нт є главою д-ви, але не вик.вл. на чолі уряду стоїть прем’єр-міністр.

  2. Уряд формально-відповідальний перед парл-нтом чи його палатою.

  3. През-нт має право дострокового розпуску парл-нту.

В л-рі мож.зустріти термін теократична рес-ка – це рес-ка, в якій головним лідером є духовний глава д-ви, тобто ос., яка очолює домінуючу релігійну конфесію.

Напр..за к-цією Ісламс.рес-ки Іран 1979 р.передбачено посаду виборного през-нта, і крім того, кер-ка д-ви, яким є вища дух.ос.(імам чи факір), яка обирається Радою експертів в склад якої входять 93 священнослужителі. Якщо наступить смерть чи відсавка вищ.дух.особи,то об-ки кер-ка д-ви буде виконувати колег.ор-н, який складається з декількох десятків осіб та діє до обрання вищого дух.кер-ка д-ви.

Своєрідною гібридною формою правл-ня є Швейцарська конфедерація, в л-рі немає єдності до якої форми рес-ки її мож.віднести. Уряд Швейцарії – Федеральна Рада призначається парл-нтом і підзвітний йому. Уряд складається з 7ми міністрів, кожен з яких протягом 1 року викон.ф-ції През-нта, тобто вони можуть бути през-нтом 1 раз в житті 1 рік.

До своєрідної форми рес-ки віднос.також президентсько-мілітарну рес-ку, яка утв.після війс.переворотів, коли лідери армії ств.війс/революцій., війс/адм.раду і роблять свого лідера през-нтом, закріплюючи потім його призначення в своїх з-нах і к-ціях.

До числа екзотичних форм відносять рес-ку з по життєвою посадою през-нта (Рес-ка Малаві в Африці). Інколи по життєве президентство супроводжується передачею влади по спадку (в рес-ці Гаіті після смерті през-нта Дювальє його син Жан Клод став през-нтом) – монарх.елемент в рес-ці.


  1. Форма державного устрою.

Територія кож.д-ви завжди певним чином організована, поділена на частини адм.чи політ.значення.з метою управління соц/ек.процесами і взаємодії з нас.

Форма держ.устрою (територіально-політич.устрій) – це сп-б територіальної орг-ції д-ви чи держав, які утв.союз, які обумовлює певні взаємовідносини інс-тів д-ви з ор-нами її складових частин.

Ця категорія також характеризує і об’єм прав, яким наділені складові частини д-ви.

Таким чином дане поняття дає відповідь на пит., яким чином поділена тер.д-ви,з яких частин вона складається, яке їх прав.положення, на яких принципах будуються взаємовідносини між центром і на місцях.

Існують три форми держ.устрою: 1. унітарна д-ва; 2. федерація - основні; 3. конфедерація. Деякі автори відносять до форм і автономію.

І. Унітарна д-ва (цілісна, проста, єдина) – д-ва, яка немає у своєму складі держ/прав.утворень, в якій всі чи б-сть її частин є звичайними адм/тер.одиницями.

Унітарна д-ва має наступні ознаками:


    1. наявність єдиної законод.вл., загальної для всієї кр-ни;

    2. єдина вик.вл.;

    3. єдина суд.вл.(суд.с-ма);

    4. єдина к-ція, яка пошир.на всю тер.кр-ни;

    5. єдине з-во – прав.с-ма, обов.для всіх гр.-н на тер.кр-ни;

    6. тер.поділ на адм.одиниці, які не волод.політ.самостійністю, хоча й можуть існ.окремі автономні національно-держ.утворення з атрибутами власної державності, напр..АРК в У.;

    7. єдине гром-во.

В кож.з адм/тер.одиниць є свої ор-ни упр-ня: держ, які призначаються з центру чи обрані на місцях. Ці місц.ор-ни держ.вл.підчиняються інс-там центр.держ.вл.і підконтрольні їм.

К-сть ланок адм/тер.поділу може бути різ., напр..області та общини в Болгарії, регіони, департаменти, райони, общини у Фр...



За ступенем централізації розрізняють: 1) централізовані (Данія, Норвегія, Казахстан); 2) децентралізовані (Великобрит.) і 3) відносно децентралізовані д-ви (Португ., Ісп., Італія).

В централіз.унітар.д-ві у всі ланки адм/тер.поділу призначаються чиновники для управління ними з числа запропонованих місц.предс.ор-нами кандидатур.

В децентралізм.д-вах немає призначених на місцях предс-ків уряду, які б володіли компетенцією по управлінню. Місцеві посадові особи вибираються безпосередньо населенням. В децентралізованих унітар.д-вах чітко розмеж.компет.тер.одиниць вищого рівня і центр.вл., це обумовлює їх схожість з федератив.д-вами. Так відповідно до ст. 117 К-ції Італ.Рес-ки область може видавати законод.норми по 18 позиціям.

В децентралізм.унітарних д-вах межі між адм/тер.одиницями нищого рівня змінюються за домовленістю між ними без участі центру, в централіз.д-вах такі зміни потреб.згоди центр.ор-нів вл.

Відносно децентралізовані д-ви – на місцях утворюється два ор-ни: посадова особа, яка призначається урядом або президентом, як представник держ.вл, і ор-н місц.самовр. – рада, яку обирає населення, і яка у свою чергу обирає мера (Франція), це є д-ви з розвинутою адм/тер.автономією (Португалія, Іспанія, Італя).

ІІ. Федерація – це форма держ.устрою, яка являє собою складну (союзну) д-ву, що складається з держ.утворень, які володіють певною політ.самостійністю.

Складові фед.д-ви є суб-тами фед-ції і мають свій власний адм/тер.поділ. Суб-ти федерації можуть наз.по-різ.: штати (США, Індія), землі (Австрія, Нім.), провінції (Канада, Пакистан), кантони (Швейцарія), емірати (ОАЕ)...

Поряд із суб-тами фед-ції в їх склад можуть входити тер.утворення, які не мають статус суб-тів федерації (Напр..федеральний округ – столиця з прилягаючими територіями, округ Колумбія зі столицею Вашингтон в США), федеральні території, федеральні володіння (як пр-ло прибережні ос-ви).

В США є так звані асоційовані д-ви – Пуерто-ріко, Маршалові ос-ви.

Ці складові фед-ції не мають своїх к-цій, але в деяких випадках вони ств.місц.парл-нти, які видають місцеві з-ни, але вони в свою чергу потребують санкції призначеного губернатора.

В теп.час нарах.близько 30 фед.д-в, в яких проживає третина нас.планети.

Федерації поділяються на дог.і недог.



Договірні фед-ції ств.на ос-ві союзу, об’єд-ня не залеж.д-в, об’єд.чи вступу в союз держ.утворень чи політ.одиниць, які мають фактич., але не юр.ознаки державності.

Недоговірні федерації мають місце у випадках, коли центр.вл.надає значної самос-сті адм/тер.одиницям і вони перетворюються в суб-тів федерації. Такі суб-ти не мають власних к-цій, їх межі можуть змінюватися актами центр.влади, при цьому думка суб-тів вислуховується, але має лише консультатив.х-р.

Виділяють ознаки фед-ції абсолют.і факультативного х-ру:

А) до обов.ознак відносять:


  1. добровільність об’єд-ня держ.утворень в єдину д-ву;

  2. єдина тер.д-ви, утворена в рез-ті входження тер-рій суб-тів фед-ції;

  3. симетричний конст.статус суб-тів фед-ції і їх рівноправність;

  4. розмежування компет.між союзом (центром) і суб-тами фед-ції;

  5. наявність дворівневої с-ми з-ва (фед-ції і її членів);

  6. існ-ня самос.с-ми ор-нів законод.і вик.вл.суб-тів фед-ції;

  7. наяв-сть єдиного федерального гр-ва.

Б) до обов.ознак, які зустріч.на практиці віднос.:

  1. наяв-сть власної к-ції суб-тів фед-ції;

  2. наяв-сть власної суд.с-ми на регіонально-суб’єктному рівні;

  3. можл-сть встановлення гр.-ва суб-та фед-ції;

  4. асиметрич.конст.статус членів фед-ції.

Разом з тим, суб-ти федерації не д-вамиу власному розумінні цього слова, вона не мають суверенітету, права однобічного виходу з федерації, юридично позбавлення права брати участь у міжнародному спілкування. У випадку поруш.к-ції чи з-ва вл.має п-во застос.примус.заходи по відношенню до суб-та фед-ції.

В деяких д-вах передбачено п-во федеральної інтервенції – озброєне чи поліцейське втручання з метою відновлення порядку (для б-би з масовими безпорядками, напр..в Аргентині воно застос.більше 200 разів). Ос-вою такого втручання може бути збереження нац.цілісності, загроза публ.порядку..

Залежно від ролі нац.фактора у визначенні стр-ри фед-ції розрізняються на ті, які організовані: 1) на територіальній ос-ві (Австралія, Австрія, США, Венесуела, Аргентина, Мексика); 2) на нац.ос-ві (Бельгія, Пакистан); 3) на змішаній національно-територіальній ос-ві (Канада, Швейцарія).

В ос-ві розподілу компетенції між центром і суб-тами фед-ції лежить співвідношення 4-ьох елементів: 1) виключної компетенції федерації; 2) виключної компет.суб-тів; 3) спільної компет.фед-ції і її суб-тів; 4) повноваження, не охоплені жодним з перелічених елементів.

Можна виділити такі осн. варіанти розподілу компетенції:


  1. К-ція встановл.виключ.компет.фед-ції, а всі ін.пит.виріш.її суб-ти, або може бути встановл., які пит.суб-ти фед-ції не можуть вирішувати (19 пунктів перераховано в К-ції Ефіопії 1994 року).

  2. Встановл.виключ.компет.суб-тів фед-ції, в яку фед.ор-ни не можуть втручатися (к-ція США, Швейцарії).

  3. К-ція встановл.дві сфери компетенції фед-ції та її суб-тів (Аргентина, Канада).

  4. Вказується компетенція фед-ції, її суб-тів і спільна компет (К-ція Індії, 1949 року).

  5. К-ція дає перелік тільки федеральної і спільної компет., виключ.компет.суб-тів не існ. (Нігерія).

ІІІ. Конфедерація – це пост.союз д-в, об’єд.певною метою чи ціллю.

Це може бути війс., митний, ек.союз.

Конфедерація може мати свій парл-нт, главу конф-ції, уряд, але акти заг.ор-нів не діють на територіях д-в членів, ці акти вступ.в силу тільки після їх ратифікації відп.ор-нами держав-членів, які можуть їх і відхилити.

Вважається, що в суч.умовах конфедерацій немає, окремі елементи має британська співдружність, оскільки главою д-ви вважається британський монарх, представлений генерал-губернатором на місцях (Канада, Ямайка, Австралія), хоча в ін.кр-нах є свої президенти (Індія, Кенія). Подібні елементи притаманні європейському союзу, в якого є свій Європарламент, який обирається безпосередньо гром-нами д-в-членів.



Різниця між федерацією і конфедерацією:

  • Відмінність у закріпленні зв’язків:

    • федерація – конституція;

    • конфедерація – договір;

    • федераці – об’єд-ня держ/прав.х-ру (єдина тер.);

    • конфедерація є об’єднанням міжнародно-прав.х-ру (немає єдин.тер.);

    • у федерації є єдине гром-во;

    • у конфедерації немає єдин.гром-ва, а є гром-во окрем.д-в, які ств.союз;



    • у федерації єдині ор-ни влади;

    • у конфедерації – ств-ся ор-ни для реалізації мети конфедеративного об’єднання;



    • у федерації існує єдина стр-ра ЗС;

    • у конфедерації єдності ЗС немає, крім випадку наявності спільної війс.мети;



    • у федерації єдина фін/кредитна сис-ма і політика;

    • у конфедерації немає єдиної фін/кредит.с-ми, вона існує за рахунок внесків держав-учасників.

IV. Автономія означає п-во самос.здійс-ня держ.вл.чи упр-ня, надане к-цією тій чи ін.частині д-ви, тобто широке внутр.самоуправління регіону (території) д-ви, наділення його особливими п-вами в сфері місц.самоврядування, к-ри.

Осн.види автономії:

    • політична;

    • територіальна;

    • національно-культурна (персональна).

Політична автономія – її суб-ти мають майже всі зовн.ознаки д-ви – парл-нт, уряд, гром-во, місц.з-во...в т.ч.державно-правову символіку, вони мають право приймати відповідні норм/прав.акти, але вони не мають свого суверенітету, права виходу з автономії.

Напр.. Пн.Ірландія, в якій дво-палатний парл-нт, нижня палата якого обирається населенням, а верхня – призначається британським Парл-нтом



Територіальна автономія – означає певну ступінь самостійності всіх чи більшості територіальних частин д-ви незалежно від складу населення. Її суть поляг.у внутр.самоуправлінні певного регіону (території), які відрізняються соціокультурними, побутовими, історичними, лінгвістичними, рідше – національними особливостями. Напр.. Сицилія і Сардинія в Італії...

Автономні регіони володіють самостійнісю у вирішенні питань освіти, к-ри, соц.сфери, місцевого гос-ва, але меншою самостійністю ніж політич. автономії.

Предс.ор-ни держ.вл.в автономії мають обмежені повноваження, акти, які вони прийм.повинні відповідати заг/нац.з-ву. Вик.ор-ни вл.контролюються центр.урядом.

Нац/культ.автономія – надання особл.додаткових п-в нац.меншинам, які проживають дисперсно, для роз-ку і збереж.мови, нац.к-ри, традицій.

Напр.. вірмени, курди, турки активно використовують ці форми автономій.




  1. Політичний режим.

Політич.режим – це сукуп-сть реальних засобів і методів, за допомогою яких здійснюється держ.вл., реальний порядок взаємовідносин частин держ.мех-зму.

Політ.режим включає д-сть і ор-нів д-ви, і партій, і сусп.орг-цій, і статус гром-н.



Види політичного режиму: 1) демократи.; 2) недемократич. (фашистський, тоталітар., авторитарний).

Демократич.режим полягає у домінуванні інс-тута дем-тії.



Ознаки дем.режиму:

  1. прийняття рішень більшістю з врахуванням інтересів меншості;

  2. існ-ня прав.д-ви і гром.с-ва;

  3. виборність і змінність центр.і місц.ор-нів вл., їх підзвітність виборцям;

  4. «силові» стр-ри знаходяться під цивільним контролем;

  5. широке використання методів переконання і примусу;

  6. проголошення і реальне забезпечення прав і свобод л-ни і гром-на, рівність громадян перед з-ном;

  7. існ-ня політ.плюралізму, в т.ч.багатопартійності, легальної політ. опозиції;

  8. гласність, відсутність цензури;

  9. реальне здійснення принципу розподілу влад;

Демократія може бути а) пряма (безпосередня) і б) представницька.

Пряма дем-тія дозволяє здійснювати вл.самим народом, без політ.посередників. Вона здійс.через вибори на ос-ві всезаг.виб.п-ва, референдуми, збори гром-н, петиції гром-н, мітинги, демонстрації, всенародні обговорення.

До сильних сторін прямої демократії відносять ті, що вона 1) дає більше можл-тей для вираження інтересів гром-н і їх участі в сусп/політ.ж-ті; 2) в більшій мірі забезпечує повну легітимізацію влади; 3) дозволяє до певної міри контролювати політ.еліту.

Серед недоліків називають: 1) відсутність стійкого бажання у більшості нас.займатися політ.і управлінь.д-стю; 2) складність і дороговизна проведення держ/сусп.заходів; 3) низька ефективність рішень, які приймаються внаслідок непрофесіоналізму більшості «правителів».

Представницька демократія дозволяє здійс.вл.предс-ками народу – деп.-тами, ін.виборними ор-нами держ.вл., які покликані виражати інтереси різ.класів, соц.груп, політ.партій, гром.орг-цій.

До переваг предст.дем-тії відносять те, що вона: 1) дає більше можл-тей для прийняття ефектив.рішень, оск.в цьому процесі беруть уч.професіонали, компетентні особи; 2) більш раціонально організовує політ.с-му, яка дозволяє кожному займатися своєю справою.

Недоліками є: 1) можл-сть зловживання владою, розвитку бюрократі, корупції; 2) відрив виборних предс-ків від народу; 3) прийняття рішень в інтересах не більшості, а номенклатури, крупного капіталу, лобістів...

Демократи.режим також може бути різ.видів:



  1. ліберально-дем (на першому місці особа, її п-ва і свободи, а роль д-ви захищати ці п-ва);

  2. консервативно-демократич. (опирається не стільки на к-цію, як на політ.традиції).

Недемократич.(тоталітар.)режим характеризується абсолютним контролем д-ви над усіма сферами сусп.ж-тя, повним підкоренням людини політичній владі і домін.ідеології. Тобто ознаки дем-зму відсутні.

Осн.х-ки тоталітар.політ.режиму:

  1. д-ва прагне глобального домінування над всіма сферами сусп.ж-тя, до всеохоплюючої влади;

  2. с-во повністю відчуджене від політ.влади, але воно не усвідомл.цього;

  3. монопольний держ.контроль над ек-кою, засобами мас.інформації, к-рою, релігією, вплоть до прив.ж-тя;

  4. держ.вл.формується бюрократичним сп-бом і недоступна для контролю з боку д-ви;

  5. домінуючим методом управління є насилля, примус, терор; домінування однієї партії, фактичне її зрощення із д-вою, заборона легал.д-сті опозицій.сил;

  6. п-ва і свободи л-ни і гром-на носять декларатив., формал.х-р, відсутні гарантії їх реалізації;

  7. фактично усувається політ.плюралізм;

  8. централізація держ.вл.на чолі з диктатором і його оточенням.

Особл.різновидом тоталітар.режиму виступ.фашистський режим, яких хар-зується війс.антидемократизмом, антипарламентаризмом, расизмом, Влада тримається на культі вождя, застосуванні насилля.

Вперше виник.в Італії в 1922 р., прагнення відродити Римс.імперію, в Нім. 1933 р. – прагнення забезпечити домінування арійської раси.

Після 1945 р.застос.термін неофашистський режим, напр.. в Чілі під час правл-ня генерала Піночета 1973-1988 (цей режим немає таких крайніх рис, як масові вбивства, конц.табори, але всі риси фашист.режиму йому притаманні).

Різновидом тоталітарного режиму є конст/авторитарний чи монократичний (вдада однієї л-ни). Для нього хар.формальна атрибутика дем.д-ви (к-ція, вибори), але вона несуттєва. Осн.вл.належить одній групі чи політ.лідеру. Напр.. Дем.Рес-ка Конго, Камерун... При чому лідери в цих д-вах міняються, але суть вл. – ні.

Недем.є расистські режими, які існували напр..в ПАР, вл.належ.ос., які віднос.до однієї (білої) раси.

Авторитарний політ.режим – компроміс між тоталітар.і дем., режим, в якому вл.здійс-ся певною особою (класом, партією, елітною групою) при мінімальній участі народу.



Осн.хар-ки автори тар.політ.режиму:

  1. в центрі і на місцях здійснюється концентрація влади в руках одного чи декількох взаємозв’язаних ор-нів д-ви (чи одного сильного лідера), при повному відчудженні народу від реалізації держ.вл.;

  2. ігнорується, обмежується принцип поділу вл.;

  3. роль предс.ор-нів обмежена, хоч вони можуть й існ.;

  4. суд виступає допміж.інс-том, поряд можуть існ.і поза суд.ор-ни;

  5. звужена сфера дії принципів виборності держ.ор-нів і посад.осіб, підзвітності і підконтрольності їх населенню;

  6. домінують командні і адм.методи упр-ня, але відсутній масовий терор;

  7. зберігається цензура, «напівгласність»;

  8. допускається частковий плюралізм;

  9. п-ва і свободи л-ни і гром-на проголошуються, але реально забезпечуються не повністю;

  10. «силові» стр-ри сус-ву непідконтрольні і як пр-ло використовуються в політ.цілях;

Різновидом авторитарного режиму можна назвати клерикальний, при якому має місце домінування релігійної знаті.
Лекція № 3.



Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал