Конспект лекцій для студентів спеціальності «Міжнародні економічні відносини» денної та заочної форм навчання Луцьк



Сторінка8/10
Дата конвертації03.12.2016
Розмір2.08 Mb.
ТипКонспект
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10
Тема 10. РЕГУЛЯТИВНІ МЕХАНІЗМИ ГЛОБАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ

10.1.Сутність держави та її функції

10.2.Управлінські функції державної влади

10.3.Трансформація функцій держави в умовах глобалізації


10.1. Сутність держави та її функції

Державою – це набір інститутів, що мають засоби законного примусу, які використовуються на певній території й відносно її населення, що визначається терміном „суспільство”. На своїй території держава монополізує нормотворчу діяльність за допомогою формованого уряду. Основними елементами держави є державна територія, державний народ і суверенна публічна влада. Ознаками держави є: територіальна організація населення; здатність до інтеграції населення при наявності соціальних та класових відмінностей; суверенність; примусовість – державний примус є керівним і пріоритетним відносно інших органів у межах держави; загальність – вплив держави поширюється на всіх людей, що перебувають на її території.

У змішаній економіці, заснованій на ринковій конкуренції і макроекономічному регулюванні, державі відводиться досить значна роль, оскільки ринок, як і будь-яка господарююча система, не є ідеальним механізмом. Економічні функції держави можна подати у вигляді трьох груп функцій державного регулювання: підтримання економічної ефективності; стабільності розвитку; соціальної справедливості.

Перша група функцій пов’язана з формуванням і підтриманням таких «правил гри» в сфері ринкової економіки, які обмежували б монополізм там, де він деформує конкурентне ціноутворення. Завдання полягає в тому, щоб вирівняти економічні умови для підприємницької діяльності якомога більшого числа учасників конкурентного процесу.

Друга группа функцій державного регулювання пов’язана з попередньою, якщо розглядати її в системі заходів, що стосуються ділової активності в економіці вцілому. Стимулювати або стримувати ділову активність неможливо без впливу на цінову рівновагу, зокрема на грошовому ринку. Ці заходи проводяться на макрорівні і мають вигляд урядових рішень. Їхня мета – підтримка стійкості економічного зростання, стабілізації економічної системи в стані досягнутої рівноваги, згладжування циклічних коливань. По суті, ця група функцій являє собою антикризове регулювання, пом’якшення циклічних спадів, стимулювання дефляції і недопущення інфляції.

Третя група функцій передбачає створення прийнятних умов існування для всіх верств населення і пов’язана з перерозподілом доходів через державний бюджет.

У всьому світі інститут держави перебуває в центрі загальної уваги. Ефективна держава життєво необхідна для надання товарів і послуг, а також для створення норм господарювання, інститутів, які дозволяють ринкам процвітати, а людям – вести здорове і щасливе життя. Завдання держави пов’язані не тільки зі створенням умов для функціонування ринку. Вони передбачають визнання її ролі в дотриманні балансу суспільних інтересів при проведенні як внутрішньої, так і зовнішньої політики.

Держава реалізує різносторонні функції в економічному житті країни взагалі і у відносинах з приватним сектором економіки зокрема. По-перше, це владна структура, що встановлює правила гри на ринку і впливає своїми обов’язковими вимогами і неминучими санкціями на умови функціонування ринкових суб’єктів. По-друге, це механізм економічного регулювання, підтримки і стимулювання. По-третє, це власник державного майна, що функціонує на ринку поряд з іншими суб’єктами права власності.

Функції держави – це головні напрямки її діяльності, за допомогою яких реалізується призначення держави як політичної організації, що домагається стабільності в товаристві. Держава впливає на соціальну природу за допомогою політики, зокрема на економічну природу за допомогою економічної політики. І економічна політика, і механізм її здійснення державою виходять із цілі розвитку суспільства, сформульованої в Конституції.

Мета держави в ринковій економіці не коректувати ринковий механізм, а створити умови його вільного функціонування: конкуренція повинна забезпечуватись скрізь, де можливо, регулюючий вплив держави – скрізь, де необхідно.

Держава має за мету організацію життя, створення матеріальних і духовних умов гідного як сьогодення, так і майбутнього існування суспільства, захисту інтересів народу, який її створив. Фактично, участь держави у розв’язанні економічних питань життя народу становить лише частину її функцій, оскільки саме економіка слугує тим базисом, на якому ґрунтується розв’язання багатьох життєво важливих проблем суспільства.

Державна територія утворює матеріальну основу будь-якого здійснення державної влади. Лише за умов достатніх геополітичних масштабів та великих територіальних можливостей існує потенціал повноцінного стратегічного та економічного розвитку держави.

Одним з найпоширеніших видів стратифікації держав вважаються нерівні можливості держав захистити свій суверенітет, щовипливають із нерівності їхньої сили. На цій підставі розрізняються наддержави, великі держави, середні держави, малі держави й мікродержави. Вестфальська міжнародна система була заснована на принципі суверенної рівності всіх держав, що входять до її складу. Міжнародний порядок – це така форма міжнародних відносин, яка покликана забезпечити основні потреби держав, створювати і підтримувати умови їхнього існування, безпеки, розвитку. Отже, сучасний міжнародний порядок від самого початку мав державоцентричний характер.

В умовах глобалізації держави трансформуються. Глобальні держави, втрачаючи ознаки національної ідентичності, стають центрами світової влади і впливу, зміцнюючи свою територіальність. Глобальні держави є з глобальними сферами впливу і глобальним простором експансіоністської активності в економічній, військово-стратегічній, політичній, культурній сферах. Насамперед це стосується США, КНР, потенційно – Росії, Індії. Саме самодостатність є ключем до глобального лідерства та світової гегемонії.

Державу можна вважати могутньою, якщо вона контролює через власний фінансовий механізм свої фінансово-інвестиційні компоненти на інших територіях. Контур цих ареалів захищається військовою компонентою. Таким чином, на роль “великих” держав можуть претендувати країни-системи, сформовані за зовнішніми контурами економічних кордонів.

10.2. Управлінські функції державної влади

Глобалізація суттєво впливає на економічні функції держави і це перш за все пов’язано з тим, що економічний простір держави стає більш відкритим і врегульованим не тільки державними правовими актами, а й міжнародними правовими угодами.

Згідно з неоліберальною теорією, яка знаходиться в основі сучасної глобалізації, час управлінської суб’єктності держави вичерпується; стверджується, що сучасна держава все менше займається регуляцією суспільних процесів. Однак, дослідження свідчать про те, що західні високотехнологічні країни є на сучасному етапі світовими лідерами за масштабністю державних інтервенцій в економічній сфері. Участь держав у житті розвинутих суспільних систем Заходу зросла за останню третину XX ст. більш ніж удвічі. Прикладом слугує і економічний ривок країн Південної і Східної Азії, що також корелюється із збільшенням в них ролі державної участі.

Відомо, що ідеї етатистської держави простежуються у вченнях багатьох мислителів. Ще Платон, Арістотель, Н. Макіавеллі, Ж. Боден, Х. Вольф, Г.В.Ф. Гегель вважали державу найвищим благом людства. Сам термін «етатизм» (від фр. l’etat – держава) виник лише наприкінці ХІХ ст. для позначення доктрини, яка вимагає максимального посилення впливу держави і розширення повноважень її органів.

Посилення етатистської компоненти в національних економіках у цілому є беззаперечним трендом сучасного розвитку світу. Ще більш помітною виглядає етатистська спрямованість розвитку західних країн у довгостроковій історичній ретроспективі. Слід також зазначити, що недооцінці ролі державного управління у ліберальній теорії протистоїть її переоцінка у радянському минулому. Обидва ці полярні підходи не можуть розглядатися як оптимальні. Йдеться про знаходження оптимуму між полюсами абсолютного етатизму і абсолютного роздержавлення. Проблема полягає у знаходженні оптимального рівня етатизації.

Характерною є і реакція держав на кризи. Як у часи Великої депресії, так і в сучасних умовах, зокрема, для подалання наслідків глобальної фінансовї кризи 2008-2010 рр., держава активно втручається в урегулювання кризових явищ.

Держава або використовує державні ресурси – у тому числі й адміністративний ресурс, – або встановлює правила гри та мотиви поведінки окремих акторів, включаючи приватний бізнес, але пристосовуючи його до балансу інтересів із суспільством і державою. Так само держава створює умови для балансу інтересів конфліктуючих груп у суспільстві.

Після екстремального лібералізму 1990-х років стало вже зрозумілим, що ринок сам по собі далеко не все може відрегулювати. Як у суспільстві, так і в окремій особистості час від часу проявляються і мають бути зупинені припадливі потреби, кримінал, вузькокорисливі інтереси. Без держави досягнення повної і гармонічної регуляції є неможливим. Частину державних управлінських функцій держава виконує безпосередньо; але є і такі, в яких утворюється поле мотивацій для недержавних акторів, і вони діють через ці мотивації в такий спосіб, як це необхідно заради спільних інтересів, до яких належать інтереси і самої держави – наприклад, безпеки. Якість державного управління тісно пов’язана з поняттям успішності управління.

Існує ціла низка індексів та рейтингів прямо чи опосередковано пов’язаних з оцінкою якості державного управління. Один із найбільш розповсюджених і загальноприйнятих – це інтегральний показник Використовуються й інші показники, такі як зростання ВВП, інвестиційна привабливість, інфляція, демографічні показники тощо, що дозволяють вибудувати рейтингові ієрархії, моніторити динаміку стану об’єкта управління. Дійсно, таких локальних оцінок чи індексів пропонується дуже багато, більшість з них методологічно можна використати і для побудови інтегральної оцінки якості державного управління. Одне з оцінювань робиться традиційно за допомогою різних міжнародних рейтингів.

Успішність країни залежить не лише від державного управління.



Успішність країни визначається дією множини пов’язаних між собою і співпідпорядкованих факторів, серед яких, зокрема, наявність ресурсної бази і активність громадянського суспільства. Це враховується при розрахунках інтегрального коефіцієнта життєздатності країни. Фактори якості державного управління характеризуються варіативним виявленням по різних групах країн світу. Аналіз країнової варіативності механізмів державного управління дає підстави для класифікації семи існуючих у світі моделей.

Перша модель історично склалась у рамках католицької системи. Держава і церква в ній виступають як два автономні суб’єкти. У релігійному уявленні ця модель відбита в «теорії двох мечей» св. Августина. Саме вона проявляє себе у сучасності – безперечно, в секулярній проекції, у вигляді універсальності управлінських зв’язків. Саме до неї належать функціональні характеристики – «діалог, суперництво і співробітництво». Головне, що держава і соціум в ній (як раніше держава і церква) – це два автономних суб’єкти. Звідси випливає концепт громадянського суспільства. Через свою автономність ці два суб’єкти можуть бути у діалозі, можуть змагатися і співпрацювати.

Друга модель сформувалась на грунті протестантизму. У подальшому при секулярному втіленні вона одержала концептуальне закріплення в рамках теорії суспільного договору. Держава, згідно з визначеним цією теорією підходом, є продуктом суспільних відносин. Соціум утворює державну владу для вирішення життєво важливих для себе інтересів. Первісно імпульс виходить, таким чином, не від держави, а від суспільства. Ця модель суттєво відрізняється від католицької системи. Не соціум в ній реагує на управлінські імпульси держави, а навпаки, державна влада реалізує через механізм зворотнього зв’язку соціальне замовлення суспільства.

Третя модель склалася на основі соціокультурної парадигми православ’я. Її відмінною рисою є автосуб’єктність державної влади. Не соціум у ній створює владу, а влада формує соціум. Модель будується не знизу догори, як на Заході, а згори донизу. Сакральність – основа моделі у цьому випадку. Низхідна проекція вибудовується за ступенями: Бог – держава – народ. Колись формулою такої управлінської структури було «православ’я – самодержав’я – народність». Саме у такій послідовності. Хронологічно в історії фіксується виникнення російської держави і лише згодом – російського народу. Це важлива і не розповсюджена широко концепція. В Європі це відбувалося дещо в інший спосіб: спочатку прийшли франки, і після їхнього приходу було створено франкське королівство. Тому держава і суспільство в третій моделі – це не два, а один суб’єкт відносин. Інтегруючись, державна влада і народ утворюють специфічну систему – державність; необхідно звернути увагу на принципову системність і самостійність цієї моделі для Росії.

Четверта модель – це феномен, образно кажучи, двох несполучених посудин. Така система одержала широке розповсюдження в ряді африканських та азіатських регіонів. Її ґенеза пов’язана із формуванням анклавів колоніального управління. У результаті склалися дві сфери паралельного співіснування ізольованих один від одного державного і народного (племінного) буття. Для деяких пострадянських країн модель державної системи формується саме таким шляхом: народ відірваний від держави, кожний живе своїм життям, зворотних зв’язків практично немає.Описані вище моделі мають бінарний характер. Вони вибудовуються в координатах “одна держава – один народ”. Водночас існують структурно більш складні системи. В них в систему управлінських зв’язків виявляються включеними декілька (більше двох) суб’єктів взаємодії.

П’ята модель представляє собою структуру, що складається з однієї держави і множини соціумів. Система такого типу простежується історично в ряді державних спільностей імперського типу. Так структурувалась імперія Чингизхана. Аналогічні риси спостерігаються в системі Британської співдружності. Зрозуміло, що при ускладненні прямих зв’язків відповідно ускладнюються і механізми зворотної взаємодії.

Шоста модель описує прямо протилежну ситуацію, а саме – множина держав – один соціум. Приклади дає арабський світ. Щось подібне зараз формується в рамках проекту латиноамериканської інтеграції. З певним застереженням, схожу систему мала Русь у період князівської роздрібненості російської протодержавності.

Сьома модель характеризується антагонізмом держави та соціуму. У цьому випадку державна влада виступає в очах народу в якості диктаторського окупаційного режиму. Як правило, модель такого типу діє в країнах етнічного розмежування владних інститутів та соціуму. Діалогова взаємодія в такій моделі можлива лише при розширювальному віднесенні до неї категорії конфлікту.

Таким чином, існує широка країнова варіативність різних моделей держави з точки зору її співвідношення з соціумом і відповідних систем державного управління. Країнове перенесення моделі без питання щодо того, чи необхідно її застосовувати до конкретних цивілізаційних умов іншої країни, може призвести до деструктивних результатів.
10.3. Трансформація функцій держави в умовах глобалізації

Глобальна економіка передбачає якщо не ліквідацію у якості основної ланки світової економіки окремої держави, то принаймні серйозні зміни її функцій та відповідних прав і обов’язків. Становлення глобальної економіки - це процес позбавлення національних урядів частини їх функцій і відповідно частини повноважень та відповідальності шляхом передачі їх: а) до підлеглих урядам регіональних частин країн (делегування донизу) – феномен субсидіарності; б) до спеціально утворюваних міжнаціональних або наднаціональних органів (делегування догори). Таким чином, частина функцій, раніше покладених на національний рівень, переходитиме на рівень глобальний. Крім того, розширення політичних, економічних і соціальних прав населення, посилення інститутів громадянського суспільства, децентралізація прийняття рішень у відповідності з принципом субсидіарності беззаперечно приводять до перерозподілу частини національно-державної компетенції на регіональний і локальний рівні.

Фактично, шлях до глобальної економіки веде через передачу частини функцій держави догори й донизу. Це стосується і функцій держави у галузі економіки. Тобто, держава у процесі формування глобальної економіки має зменшувати свій вплив на ті економічні процеси, які відбуваються як всередині країни, так і у її зовнішньоекономічній діяльності.

На думку академіка О.Г.Білоруса, сучасна світ-система глобалізму є специфічною формою політичного й економічного імперіалізму XXI століття. У процесі безперервної еволюції імперіалізму виник новий глобальний імперіалізм як симбіоз модерного державного імперіалізму в міцному поєднанні імперіалізму глобальних корпорацій і міжнародних організацій. Локомотивом системної кризи глобальної економіки є глобальний фінансовий олігархічний капіталізм та гіперфінансіалізація.

У цьому контексті зазначимо, що наразі відбувається трансформація форми прояву глобальної економіки у глобальну монетарну внаслідок: превалювання в ній фінансової складової та функціонування останньої як окремої самостійної системи, покликаної не обслуговувати, а використовувати блага; збільшення ролі і впливу валютної компоненти на глобальні процеси. Глобальна інституційна система, незважаючи на відсутність уніфікованих структурних елементів, виступає інституційним забезпеченням функціонування валютного механізму та певною мірою врегульовує використання інструментарію для відстоювання позицій гравців у геоекономічному просторі. До таких структурних елементів – суб’єктів-носіїв геоекономічних інтересів можна віднести ТНК, ТНБ, валютні та фондові біржі, міжнародних портфельних інвесторів, центральні банки та уряди, міжнародні фінансові організації, G-7, G-20, які дозволяють сформувати так звану квазі-систему або “non-system”. Країни, які намагаються зайняти одне із провідних місць у глобальній економіці, використовують валютний атараксизм, тобто незворушність при досягненні поставлених завдань, або валютний раціоналізм – розумний прагматичний підхід, що дозволяє їм отримати статус балансуючих, утворюючи таким чином систему противаг у глобальній економіці. Країни, які не можуть впливати на геоекономічні процеси, проте досить сильно від них залежать, використовують стратегію конструктивізму, що дозволяє мінімально відчувати негативний вплив зовнішнього середовища, або ж взагалі уникають/відходять від норм, що перманентно наражає їх на небезпеку (стратегія девіантності).Тобто, у глобальній економіці інститут держави зазнає змін і перш за все шляхом передачі частини свого суверенітету до наднаціональної структури.

Держава грає своєрідну подвійну роль: з одного боку, вона змушена пристосовуватися до умов глобалізації і може вживати заходів, що гальмують співробітництво, якщо це не відповідає національним інтересам, а з іншого боку – сама створює передумови для його подальшого розвитку, виходячи з того, що інтереси окремої країни в умовах глобального світу можуть бути захищені тільки на наднаціональному рівні. Держави, пристосовуючись до нових реалій, шукають нових шляхів і засобів реалізації своїх національних інтересів. Виникають гнучкі способи здійснення державного суверенітету, серед яких запровадження певних самообмежень щодо здійснення суверенних прав на паритетних засадах (наприклад, безвізовий обмін, взаємне надання статусу найбільшого сприяння у торгівлі); приєднання до якого-небудь міжнародного договору і прийняття міжнародних обмежень з метою захисту інтересів своєї країни тощо.

Геоекономічний інтерес держави можна визначити на основі квінтесенції власне економічного інтересу, геополітики, геоекономіки та геостратегії – стимул до діяльності, що визначає поведінку держави у геоекономічному просторі з метою посилення її економічної могутності для участі у перерозподілі ресурсів та світового доходу, а також визначення її рівноправним суб’єктом у світовій конкурентній системі, що досягається за рахунок розробки економічних заходів нейтралізації зовнішніх викликів та формування фундаментальних конкурентних переваг. При цьому актуальним залишається прагнення сильніших держав домогтися контролю над іншими країнами, збільшити свій вплив за рахунок інших членів міжнародного співтовариства й зайняти більш високі щаблі в ієрархії держав.

Процес глобалізації ускладнює та наповнює новим змістом функції держави внаслідок залучення національних економік до нестійких структур загальнопланетарного рівня. Держава в трансформаційній економіці виступає упорядковуючим та гармонізуючим фактором різнорівневих соціально-економічних перетворень. В умовах глобалізації пріоритетними стають такі функції держави: визначення та реалізація стратегічних національних інтересів; формування національної моделі соціально-економічного розвитку, здатної забезпечити органічне включення економіки країни до транснаціональних відтворювальних циклів; сприяння інституційним змінам, спрямованим на утвердження загальноцивілізаційних засад соціально орієнтованого ринкового устрою; зміцнення національної конкурентоспроможності шляхом стимулювання інноваційного розвитку; забезпечення національної безпеки; контроль над ключовими ресурсами та галузями економіки з метою протидії негативному вияву глобалізаційних процесів; віднайдення ефективних механізмів протидії бідності та знедоленню населення, міжнародній злочинності та тероризму.

Міжнародний економічний порядок повинен включати загальновизнані та закріплені у відповідних документах норми і правила міжнародних економічних відносин і конкуренції на світовому ринку. Суттєвою його стороною є також та провідна ідеологія і політика в області міжнародного співробітництва, якими керуються її учасники. Важливою його характеристикою є те, наскільки справедливо і взаємовигідно розподілена праця між країнами і наскільки різними є рівні їх розвитку. Цей порядок вимагає утворення і плідної діяльності міжнародних організацій, які мають бути підконтрольні світовому співтовариству, додержуватися демократичних процедур прийняття рішень, які впливають на якість функціонування світової економіки. Нарешті, архітектуру міжнародного економічного порядку визначають інтеграційні об’єднання і союзи, мережа найкрупніших транснаціональних корпорацій, які сильно впливають на географію і умови торговельних та інших обмінів. Усі ці елементи світового порядку поставлені перед викликами глобалізації і мають бути приведені у відповідність до її природи з тим, щоб її хід не надавав однобічних переваг одним країнам за рахунок інших і не викликав конфліктів.


Тема 11. МІЖНАРОДНІ СТРАТЕГІЇ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

11.1. Загальні підходи до визначення стратегії. Моделі економічного розвитку

11.2. Поняття міжнародної і глобальної системи

11.3. Стратегії Європейського Союзу

11.4. Перспективні сценарії глобального економічного розвитку
11.1. Загальні підходи до визначення стратегії. Моделі економічного розвитку

Слово «стратегія» походить з грецької, де воно означає складову частину військового мистецтва, яка займається питанням підготовки, планування і ведення війни. Усе частіше поняття «стратегія» застосовують у сфері економічної теорії, економічної політики і бізнесу. Найчастіше використовується таке визначення: «Стратегія – це плани вищого керівництва щодо досягнення довгострокових результатів відповідно до цілей і завдань організації».

Сучасна наука виділяє кілька основних моделей економічного розвитку: теорія зовнішньої залежності, неокласична модель вільного ринку, теорія ендогенного зростання, інноваційна теорія економічного розвитку, теорія структурних перетворень, модель лінійних стадій розвитку, модель сталого розвитку. Слідування кожній із зазначених моделей має певну історичну еволюцію (див. табл. 1).

Таблиця 1




У 1950–1960-х рр. переважали наукові й соціально-політичні концепції та доктрини, згідно з якими процес розвитку уявлявся як сукупність послідовних стадій економічного зростання, через які має пройти будь-яка країна.

У 1970-х рр. у західній економічній науці значна увага почала приділятися структурним змінам, що мають передувати самопідтримувальному зростанню. Інший напрям, який теж набув популярності в цей період, був названий теорією зовнішньої залежності (екзогенного зростання, чи екстернальних чинників).

У 1980-х рр. під значним впливом кризових явищ у світовому господарстві перші позиції зайняла неокласична концепція, у якій основний акцент зміщується на конструктивну роль вільних ринків, необхідність лібералізації економіки, її зовнішньої відкритості, приватизації власності, інституційної перебудови тощо.

У 1992 р. у Ріо-де-Жанейро на Всесвітній конференції з проблем розвитку і довкілля була сформульована новітня модель економічного розвитку, що названа моделлю сталого (стійкого) розвитку.

На початку 1990-х рр. на противагу неокласичним теоріям економічного розвитку та зростання виникає концепція ендогенного зростання, або нова теорія зростання. Серед її головних постулатів – пріоритет внутрішніх чинників і джерел економічного розвитку, що виникають та відтворюються у відносно відособлених національних економічних системах. Важливою рисою цієї теорії є необхідність посилення регулюючої ролі держави в господарських процесах.

Ще одна концепція початку XXI ст. виникла у зв’язку з поширенням інформаційно-комунікаційних технологій, настанням постекономічної, постматеріальної стадії цивілізаційного поступу. Різноманітні аспекти цієї моделі аналізуються в руслі інноваційного розвитку, ”нової економіки”, економіки знань.

Взагалі ж розробка економічною наукою різноманітних моделей і концепцій економічного розвитку на основі теоретичного узагальнення світової практики господарської діяльності дає можливість вибору оптимального варіанта державної політики щодо реалізації відповідної стратегії з урахуванням усіх внутрішніх і зовнішніх чинників.

Шостий технологічний уклад (нано- і біотехнології). Інтенсивні дослідження у сфері нанонауки розгорнулися наприкінці 80-х – на початку 90-х років минулого століття. На думку багатьох учених, впровадження нанотехнологій у різні галузі народного господарства, зокрема в обчислювальну і мікрохвильову техніку, виробництво сонячних батарей та фотоекранів, радіозв’язок, радіологію і радіонавігацію,військову промисловість, у молекулярну біологію, медицину, фармакологію, фармацію, ветеринарію, у сферу контролю за навколишнім середовищем стане науково-технологічною революцією ХХІ ст., і її результати будуть вагомішими, ніж освоєння ядерної енергетики, космосу і поява світової мережі Інтернет.

Нанонаука – один із найперспективніших науково-практичних напрямів досліджень. Нанотехнології уможливлюють одержання продуктів з наперед заданими структурою і властивостями. Сучасні тенденції дослідження нанорозмірних частинок дають підстави стверджувати, що нанонаука і нанотехнології визначатимуть науковий прогрес у ХХІ столітті.

Розглянуті вище моделі та концепції економічного розвитку реалізовувалися на державному рівні. Цілком логічно стверджувати, що якщо будь-яка з розглядуваних моделей чи концепцій впроваджується всіма країнами світу, то можна вважати, що відповідно до цієї концепції чи моделі відбувається і розвиток усієї світової економіки.


11.2. Поняття міжнародної і глобальної системи

Міжнародна система – це сукупність міжнародних гравців та відносин між ними. Як і інші соціальні системи, вона є системою взаємодії людей, що керуються у своїх діях свободою, свідомістю, ціннісними орієнтаціями тощо. Це означає, що визначальні чинники міжнародної системи пов’язані з такими феноменами, як вибір, мотивації, сприйняття та інші. Нескоординована діяльність суверенних держав, що керуються своїми інтересами, формує міжнародну систему, що характеризується домінуванням обмеженої кількості найсильніших держав, а її структура визначає поведінку всіх міжнародних гравців. Зрушення в співвідношенні цих сил можуть змінити структуру міжнародної системи, але сама природа цієї системи, в основі якої лежить існування обмеженої кількості великих держав з несумісними інтересами, залишається незмінною. Це дозволяє аналізувати і прогнозувати лінії поведінки держав на міжнародній арені.

Метою міжнародної системи є підтримання внутрішнього стабільного стану. У структурному відношенні вона складається з незалежних та залежних змінних, взаємодія яких визначає загальний стан цих систем. Незалежними змінними вважаються гравці (держави та міжнародні організації, транснаціональні сили), структура міжнародної системи (різні типи союзів та коаліцій), форми та види взаємодії між основними елементами системи (взаємодія у військових, дипломатичних, економічних, ідеологічних каналах в умовах конфлікту або співробітництва). До залежних змінних належить державна міць (здатність впливати на поведінку інших дійових осіб), управління силою (застосування сили однією державою щодо іншої), стабільність існуючої структури й процесів у міжнародній системі та їхня зміна.

Ж.-П. Деррієнік називає такі типи “примусів” (структурних характеристик) міжнародних систем: 1) число гравців; 2) розподіл сили між ними; 3) співвідношення між конфліктом і співробітництвом (система може бути більше конфліктною, ніж кооперативною, або навпаки, – більше кооперативною, ніж конфліктною. Якщо другий тип системи інституціалізується, то вона може трансформуватися в “організовану міжнароду систему”; 4) можливості використання тих чи інших засобів (сили, обміну, або переконання), що допускаються цією системою; 5) ступінь зовнішньої централізації акторів, тобто впливу характеру цієї міжнародної системи на їхню поведінку (а), а також розбіжність статусів між самими акторами (б).

Міжнародна система перебуває у взаємодії з її навколишнім середовищем. Поведінка в межах однієї внутрішньої системи (держави) впливає на іншу та міжнародну систему в цілому. Розвиток сучасної техніки, засобів масової комунікації робить політичні та економічні системи прозорішими з точки зору зовнішнього впливу. У свою чергу, внутрішня напруженість та насильство у державі також здатні суттєво вплинути на стан міжнародної системи.

Усі системні теорії міжнародних відносин виходять з існування законів функціонування міжнародних систем, хоча їхній характер можуть розуміти по-різному. Вони визнають зумовленість поведінки держав характером взаємин між найбільшими й найвпливовішими з них – великими державами. Вважається, що загальною рисою всіх міжнародних систем є їхній олігополістичний характер у сенсі домінування в них найбільш потужних держав і існуючих між ними відносин. Зміни в конфігурації співвідношення сил великих держав змінюють структуру міжнародної системи, але її природа, в основі якої лежить існування обмеженого числа головних гравців з різними інтересами, залишається незмінною. Нарешті, допускається можливість існування різних типів міжнародних систем і критеріїв їхніх класифікацій. Залежно від просторово-географічних характеристик, виділяють, наприклад, глобальну (світову) систему та її регіональні підсистеми, елементами яких, у свою чергу, виступають субрегіональні підсистеми. У якості відносно самостійної – функціональної – системи нерідко розглядаються види міжнародних відносин: економічна, політична, воєнно-стратегічна та інші системи.

Поняття “глобальна система” дозволяє розглядати світ як сукупність взаємодіючих структурних елементів – міжнародних гравців, що діють у геополітичному просторі різних рівнів. Ця система має поліструктурний характер: оскільки зв’язки між компонентами та елементами в системах реалізуються через різні відносини, то системи вміщують у собі певну множинність тих чи інших структур. Принциповою ознакою набуття світовою системою ознак сучасності є структурні зміни, пов’язані з формуванням капіталістичної економіки та набуттям економічними відносинами визначальної ролі в житті суспільств, що належать до світової системи. Взаємодія міжнародних політичних, військових, економічних, науково-технічних, ресурсних чинників світового розвитку впливає на стан світового співтовариства, на співвідношення сил і внутрішнє становище окремих держав. Тривалий час військово-політична підсистема домінувала над економічною, однак у міру інституціоналізації капіталістичних господарських структур економічна підсистема набула вирішального значення, хоча еластична комбінація військово-політичних і соціо-культурних елементів продовжує відігравати важливу роль у її функціонуванні.

Якщо в період становлення системи вирішальну роль відігравали велика територія й численне населення, то зараз могутність світових центрів визначається здатністю мобілізувати знання й багатство на цілі світової стратегії. Епоха деколонізації, що наступила в другій половині XX ст., певною мірою змінила стратегію світових центрів: вони дедалі більше стають регуляторами потоків інформації, “віддають накази”, які забезпечують їхнє панування на світових ринках і контроль над клієнтурою, визначають технологічний прогрес. Могутність центрів сучасної світової системи також вимагає стабільних внутрішньосуспільних відносин, з налагодженим механізмом регулювання внутрішніх суперечностей, який дозволяє долати кризові ситуації, викликані змінами у процесі розвитку.

В основі сучасної світової системи лежить капіталістична організація суспільства. Рушійною силою розвитку сучасної світ-системи, в основі якої лежить капіталістичний світ-економіка, є безупинне нагромадження капіталу. Процес мондіалізації визначається змінами капіталістичної системи, серед витоків яких – кризи. Криза є таким самим природним явищем у функціонуванні системи, як і експансія. Капіталізм може розвиватися лише завдяки постійному розширенню сфери свого впливу. Це супроводжується дедалі більшим поширенням універсальних норм і цінностей, уніфікацією усіх сфер суспільного життя, нівелюванням особливостей, зменшенням технологічних, мовних та інших відмінностей. З іншого боку, відбувається поглиблення відмінностей у демографічній політиці, рівні та способі життя. У центрах світової системи зосереджуються багатство, інновації, стабільне, але старіюче населення, у той час як на периферії – незаможне, постійно зростаюче населення.

Світова система містить складні підсистеми – держави, регіони, інші утворення, які змінюються в процесі й під впливом світового розвитку. Процеси таких змін мають яскраво виражений циклічний характер, унаслідок чого складається живий, пульсуючий, цілісний комплекс – світове співтовариство.

Потенційними або реальними економічними і політичними конкурентами за численними параметрами і напрямками діяльності, а у віддаленій перспективі, можливо, і військово-політичними суперниками, є регіональні держави, як, наприклад, Індія і Китай. Існують об’єктивні передумови для зростання конкуренції між провідними регіональними державами – боротьба за ринки, сфери політико-економічної присутності, суміжні регіони видобутку й транспортування корисних копалин і іншої сировини. Так, не можна виключати можливості розширення суперництва КНР і Індії за ресурси Африки, а в перспективі – райони Світового океану. Росія і КНР можуть суперничати за сфери впливу в Центральній Азії. Крім того, зовнішні суб’єктивні впливи на відносини країн БРІК здійснюють США і їхні союзники, що побоюються консолідації регіональних лідерів. Не випадково Вашингтон уже інтенсивно співпрацює з Індією, що американське експертне співтовариство розглядає як можливу противагу Китаю й мусульманському світу.

Ситуацію загострює зростаючий дефіцит сировинних, науково-технологічних, соціальних ресурсів, який стимулює стрибкоподібне наростання конкуренції між різними групами держав. Ця наростаюча конкуренція за вже освоєні, але багаті ресурсами регіони, і за ті, які тільки починають залучатися до господарського обігу (Арктику, Антарктику, Світовий океан), неминуче проектуватиметься на політичну й військову сфери. Отже, у цілому нестабільність, властива сучасній світовій системі, не дає підстав виключати у більш віддаленій перспективі можливість нової світової війни.На цьому тлі незворотно зменшується могутність США. Зараз нас оточує багатополярний світ, в якому одночасно присутні декілька реальних центрів сили. Вони нерівні за своїм потенціалом, але досить автономні, щоб дотримуватися автономної лінії у світовій політиці. Мова йде передусім про США, Китай, Росію, а також ЄС, Індію, Бразилію, Японію, Іран, ПАР тощо. В умовах існування кількох центрів сили неминуче постане питання про коаліції й союзи між ними. Коаліційна політика звичайно тягне за собою конфліктність.


11.3. Стратегії Європейського Союзу

На саміті в Лісабоні у березні 2000 р. Європейська Рада визначила для ЄС стратегічну мету: протягом десяти років стати найбільш конкурентоспроможною економікою у світі, яка базується на знаннях та здатна забезпечити стійке економічне зростання, що супроводжується створенням нових і кращих робочих місць та більшою соціальною згуртованістю.

Виходячи з цього, логічно стверджувати, що досягнення стратегічної мети Лісабонської стратегії передбачало вирівнювання економічного і соціального розвитку всіх країн – членів ЄС. Лісабонська стратегія починалась як широкомасштабна програма, спрямована на посилення конкурентних позицій ЄС у світі, і мала бути найважливішим каталізатором проведення реформ у країнах – членах ЄС. Однак її реалізація зіткнулась з ускладненнями у зв’язку з відсутністю необхідної відповідальності за її виконання як на рівні союзних органів, так і країн – членів ЄС. У 2005 р. було вжито заходів з оновлення програми, зокрема розроблено єдину національну програму дій для зростання та створення робочих місць. Мету, що передбачала утворення найбільш конкурентоспроможної економіки світу, було змінено, і пріоритетом стали економічне зростання та зайнятість. Було створено механізм спостереження за реалізацією національних програм, пов’язаних з Лісабонською cтратегією, та підвищено відповідальність та компетентність різних економічних і соціальних органів на інтеграційному, національному та регіональному рівнях.

У 2006 р. ЄС прийняв «Інноваційну стратегію», основною метою якої є забезпечення глобальної економічної конкурентоспроможності Союзу. Стратегія передбачає подальші суттєві зміни у сферах освіти; потенціалу внутрішнього ринку Союзу; регуляторного середовища; співпраці основних учасників інноваційного процесу; фінансової підтримки інновацій; ролі національних урядів тощо. Визначено десять основних дій як політичний пріоритет і складову Лісабонської стратегії розвитку та зайнятості. У 2006 р. Європейський Парламент і Рада прийняли рішення про започаткування «Рамкової програми конкурентоспроможності й інновацій на 2007–2013 рр.», загальне фінансування якої складало 3,621 млрд євро. Об’єктивні критерії свідчать про те, що у цілому Лісабонська стратегія спонукала країни ЄС до конкретних дій, спрямованих на їх економічне зростання і покращання динаміки їх розвитку. Деякі країни досягли значних успіхів. Разом з тим застосування цих критеріїв дозволило виявити суттєві відмінності між країнами – членами ЄС у рівнях досягнутих результатів.

Лісабонська стратегія не досягла поставленої нею основної мети – зробити Європу до 2010 р. найбільш конкурентоспроможною економікою, побудованою на знаннях, та наблизити рівні економічного і соціального розвитку країн – членів ЄС. Фінансова криза і економічний спад примусили ЄС розробити нову економічну стратегію «Європа 2020: Стратегія розумного, стійкого і всеохоплюючого зростання», яка була прийнята у березні 2010 р. і покликана допомогти в умовах глобальної нестабільності державам – членам Євросоюзу повернутися на шлях сталого розвитку. Вважається, що стратегія «Європа 2020» розкриває європейську соціально-економічну концепцію XXI ст., яка містить три основні фактори зміцнення економіки (базові стратегічні цілі):

1.Розумне зростання: розвиток економіки, основою якої є знання та інновації.

2.Стійке зростання: підтримка такої моделі економіки, яка базується на ефективному використанні ресурсів, не шкодить довкіллю і є конкурентоспроможною.

3.Всеохоплююче зростання: підтримка такого варіанта економічного розвитку, який характеризується високим рівнем зайнятості та забезпечує соціальну і територіальну єдність.

Заслуговують на увагу п’ять цілей, які ЄС має досягти до 2020 р.:

1. Зайнятість: 75% населення у віці 20–64 років повинні бути працевлаштовані.

2.Науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи. 3% ВВП ЄС повинні бути інвестовані в НДДКР (R&D).

3.Кліматичні зміни / енергія. Викиди парникових газів необхідно скоротити на 20 % (чи навіть на 30 % за сприятливих умов) порівняно з рівнем 1990 року. Частка енергії від відтворюваних джерел має становити 20 % в енергобалансі. Енергоефективність ВВП повинна зрости на 20 %.

4. Освіта / соціальне виключення (ліквідація).Частка учнів, що не здобули середню освіту, не повинна перевищувати 10 %. Не менш як 40 % молоді віком 30–34 роки має отримати вищу освіту.

5. Бідність.Необхідно скоротити на 20 млн осіб чисельність малозабезпечених.

Результати запровадження програми «Європа 2020» поки що не привели до очікуваних позитивних зрушень і не вивели ЄС із кризового стану.

Реалізовувати цю програму необхідно в умовах визначеної специфіки структури ЄС, при якій можна було б передбачати, що світова фінансова криза по-різному мала вплинути на країни – члени ЄС.

Незаперечним є те, що неефективне управління економічними процесами веде до погіршення стану економіки, а відповідно – і її фінансової системи. Це погіршення супроводжуватиметься послабленням інтегрованості і посиленням диференціації країн – членів ЄС. Висновки стосовно причин теперішнього кризового стану в ЄС і, зокрема в єврозоні, викладено у підрозділі «Протиріччя й недоліки моделі європейської економічної інтеграції» фундаментальної монографії провідних співробітників Національного інституту стратегічних досліджень. Ними відзначається: «Від початку організація Економічного і валютного союзу ЄС базувалася на підході, що містив у собі низку суттєвих недоліків, які згодом і спровокували розгортання потужних кризових явищ…у 1999 році Європа ще не була готова до монетарної інтеграції, а запровадження єдиної валюти відбулося, скоріше, з міркувань політичних, аніж економічної доцільності. Країни мали значні розбіжності в показниках економічного розвитку, які з часом так і не вдалося нівелювати… З-поміж принципових недоліків європейської моделі економічної інтеграції слід виділити недостатній контроль за дотриманням встановлених вимог щодо економічної інтеграції». Відзначається також, що «неодноразово порушувалося питання щодо формування нової економічної та організаційної моделі ЄС, яка визначала б відмінні цілі й завдання для країн, залежно від рівня й темпів їх економічного розвитку» і робиться висновок «про певні проблеми ЄС у сфері централізованої координації економічної політики в країнах-членах». Причиною ситуації, що склалась у ЄС, логічно вважати те, що Лісабонська стратегія 2000 р. ставила перед ЄС мету досягти такої ж економічної могутності, як у США, і тим самим вивести євро на рівень світової валюти, здатної успішно конкурувати з доларом США.

Сучасна світова фінансова криза ще більше ускладнила і послабила стан ЄС як одного з трьох центрів світової господарської системи. Джерелом світової фінансової кризи, як відомо, були США, перший і найважливіший центр світової господарської системи, що імітує долари, які разом із євро обслуговують світову економічну систему і таким чином є основними складовими світової фінансової системи при безперечному домінуванні долара США. З цього цілком логічно дійти висновку про те, що долар США і євро конкурують на світовому фінансовому ринку і євро намагається у конкурентній боротьбі одержати певну його частку. При цьому слід враховувати: якщо економічною основою доллара США, принаймні формально, є господарство США, то економічною основою євро слід вважати економіку не всіх країн – членів ЄС, а тільки тих, які формують єврозону. Наявна ситуація свідчить про те, що хоча світова фінансова криза і виникла в США, її наслідки призвели до програшу євро у конкурентній боротьбі з доларом США. А цьому логічно відповідає і ослаблення економічного підґрунтя євро – єврозони ЄС .


11.4. Перспективні сценарії глобального економічного розвитку

Комплекс найгостріших глобальних проблем у нещодавньому минулому був пов’язаний із існуванням загрози ядерної війни між наддержавами, здатної стати катастрофою для всього людства. Зараз такої загрози не існує, але фатальною загрозою існуванню системи міжнародних відносин залишається можливість тотального ядерного конфлікту, міжнародний тероризм. Запобігання ядерній війні було спільною проблемою для попередньої системи, воно залишається головною і для системи майбутньої.

Надалі зростає гострота багатьох глобальних проблем. Нерівномірність розвитку Півдня і Півночі закладає характер конфліктності у систему, загрожує втратою нею динамічної стабільності. Ця конфліктна нерівномірність є особливо небезпечною в умовах набуття багатьма державами Півдня ядерного статусу.

Вирішення глобальних проблем вимагає здійснення світовим співтовариством цілеспрямованої узгодженої політичної стратегії. В залежності від того, наскільки вдалою буде така стратегія, можна передбачати кілька можливих сценаріїв майбутнього.

Перший сценарій передбачає американську гегемонію, хоча, як відомо, гегемонія – це позиція, яку дуже складно утримувати.

Другий сценарій прогнозує перехід монополярного світу в біполярний, виходячи з можливості появи у США глобально значущих конкурентів, перш за все Китаю або ЄС, чи формування передбачуваних чи несподіваних коаліцій.

Третій сценарій – це встановлення багатополярного світу. Відбувається складна взаємодія багатьох сил, світова історія представлятиме собою поєднання мирних періодів та конфліктних ситуацій, конкуренцію за зони впливу.

Четвертий сценарій передбачає паралельне існування кількох цивілізацій, які представлятимуть собою самодостатні та самостійні центри світового розвитку.

П’ятий сценарій відстоює апокаліптичне бачення світу, міжнародні катаклізми, силове вирішення геополітичних, економічних, культурно-цивілізаційних протиріч.

Можливо виділити і такі сценарії:

– «культурного імперіалізму» – передбачає глобальну гомогенізацію, тобто культурну уніфікацію, копіювання всіма країнами західного способу життя, розбудови уніполярного світу під егідою «світового уряду»;

– «периферійної корупції» – передбачає розпад західної цивілізації та створення «культурного смітника» на його окраїнах;

– «мозаїчних культур» – передбачає виникнення світу захищених, замкнених, конкуруючих і ворогуючих культур;

– «егалітарного світу» – передбачає створення світу «відкритих» країн «всезагального добробуту», активний культурний обмін між ними.

Інший підхід до виділення сценаріїв майбутнього описувався в проекті «Карта глобального майбутнього», розробленому Національною радою з розвідки США.

Згідно із сценарієм «Давоський мир» у 2020 році в глобальній економіці впевнено домінуватимуть Китай та Індія. Темпи їхнього зростання явно перевищили європейські показники й стрімко наздоганяють американські. Китай та Індія також досягли успіхів в освоєнні наукомістких технологій, збільшили свій політичний вплив і військову міць. При цьому всі країни світу, зокрема і нові лідери, продовжують грати за правилами, написаними на Заході.

Сценарій «PAX Americana» вже самою назвою залишає лідерство за США, які змогли відновити політичну єдність із Європою і «приборкати» держави Близького Сходу. Проте в обмін на домінування США дістають тягар відповідальності за світову безпеку і зростання незадоволення з боку бідних країн і таких, що розвиваються.

Сценарій «Новий халіфат» найбільш «апокаліптичний» для Заходу – у світі майбутнього панує транснаціоналістичне теократичне співтовариство. До виникнення сценарію призвів технологічний і інформаційний прогрес ісламських країн при збереженні ними традиційних цінностей, що поглиблює їхній конфлікт із країнами Заходу. Примітно, що під час реалізації такого сценарію багато споконвічно неісламських країн, наприклад Росія, теж стали б частиною халіфату.

Сценарій «Спіраль страху» найменш сприятливий для сучасної світової системи і насамперед – для країн «золотого мільярда». Він припускає безконтрольне поширення зброї масового знищення, глобальний економічний колапс, крах сучасних міжнародних інститутів і міжнародної системи. Цікаво, що такий розвиток подій аж ніяк не відміняє глобалізацію, але вона відбувається у найпримітивніших формах «перерозподілу награбованого». Проте з усіх інших поглядів «Спіраль страху» знаменуватиме собою безумовний кінець західної цивілізації.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал