Конспект лекцій для студентів спеціальності «Міжнародні економічні відносини» денної та заочної форм навчання Луцьк



Сторінка7/10
Дата конвертації03.12.2016
Розмір2.08 Mb.
ТипКонспект
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10
Тема 9. ГЛОБАЛЬНА ЕКОНОМІКА ЯК ПРОГНОСТИЧНА РЕАЛЬНІСТЬ

9.1. Особливості сучасного стану глобалізації та можливості її кількісного вимірювання

9.2. Глобальні фінансово-економічні кризи

9.3. Підходи, умови і фактори визначення перспектив глобалізації

9.4. Прогностичні сценарії розвитку глобалізації
9.1. Особливості сучасного стану глобалізації та можливості її кількісного вимірювання

В економічній літературі активно аналізується сутність глобалізації та її сучасний стан. Індекс рівня глобалізації країн світу (KOF Index of Globalization) створено у 2002 р. в Швейцарському економічному інституті за участі Федерального Швейцарського технологічного інституту. Індекс подається як комбінований показник, що дозволяє оцінити масштаб інтеграції тієї чи іншої країни до світового простору й порівняти різні країни за його компонентами.

Всі країни, що досліджуються у рамках Індексу, оцінюються за 24 показниками.

Джерелом інформації для визначення Індексу слугують спеціалізовані бази даних Всесвітнього банку, Міжнародного валютного фонду, Організації Об’єднаних Націй, Міжнародного телекомунікаційного союзу, інших міжнародних організацій і статистичних інститутів.

У 2013 році дослідження охоплювало 187 країн. Відповідно до них Україна посіла 47 місце із значенням індексу 67,78.

Поряд із індексом глобалізації країн світу за версією KOF існує інша система кількісного і якісного вимірювання ступеня глобалізації, розроблена Міжнародною організацією Carnegie Endowment for International Peace (CEIP). За системою CEIP індекс визначається з урахуванням 12 позицій, поділених на чотири інтегровані корзини, які обчислюються як сума складових із різними ваговими коефіцієнтами: економічна інтеграція; інтенсивність міжособистісних контактів; рівень залучення країни у світові політичні процеси; кількість використання технічних систем зв’язку.

Враховуючи довгу історію глобальної торгівлі, є дещо, що якісно відрізняє глобалізацію наших днів, достатнє для того, щоб назвати наш час часом цієї нової глобалізації. Новою є комбінація проривних технологій та змін у геополітиці, котрі зробили економічну взаємозалежність країн набагато більш інтенсивною, ніж будь-коли. Найважливішими технологіями нової глобалізації є інформаційні, комунікаційні і транспортні технології.

Нова глобалізація є глобалізацією цифрової ери. Комп’ютери для збереження й обробки інформації, Інтернет та мобільний телефонний зв’язок для миттєвої передачі цієї інформації по всьому світу. Контейнерний засіб транспортування вантажів морським шляхом і перевезення вантажів літаками по всьому світу забезпечили світову торгівлю з найменшими витратами, тому світова економіка стала взаємозв’язаною так тісно, як ніколи раніше, з глобальним поділом праці набагато складнішим, ніж у минулому. У XIX столітті та, фактично, до 1950-х років, промислове виробництво було побудовано на морських перевезеннях обмеженого набору сировинних товарів з різних частин світу до центів обробної промисловості у Європі, США і Японії. Сьогодні усі стадії промислового ланцюга, від сировини до кінцевого упакування й продажу, здійснюються в межах найскладнішої мережі, яка об’єднує множину місць виробництва в різних регіонах, що розташовані на відстані декількох годин літаком.

Головними суб’єктами нової глобалізації є багатонаціональні корпорації, які діють більш ніж в одній країні (а інколи і в сотні). У найбільших американських корпораціях, таких як General Electric, Ford Motors чи IBM більш ніж половина робочої сили зайнята за межами США. Якщо у 1960-ті роки лише 5% прибутку американських корпорацій одержувалось за кордоном, то зараз цей показник зріс до 25%. Крім грандіозних проривів в інформаційних і транспортних технологіях, ключову роль у виникненні нової глобалізації відіграли геополітичні зміни. Першою найважливішою подією стали спеціально утворювані експортні зони. Потім у 1978 р. відбулась найважливіша з усіх подія – Китай з його мільярдним населенням відкрив свою економіку для світової торгівлі, фінансових потоків та іноземних інвестицій. У 1991 р. за ним послідувала Індія. Сьогодні увесь світ об’єднаний торгівлею, фінансами та виробництвом.

У сучасних умовах глобалізація переживає свого роду кризу. Хоча світова економіка поки що не дійшла до крайніх проявів протекціонізму 1930-х років, вона стала набагато менш відкритою. Після двох десятиліть, протягом яких люди, капітали і товари переміщалися через кордони більш вільно, знову виникли стіни, хоча в деяких є ворота. Уряди все більше вибирають, з якими країнами торгувати, якого сорту іноземний капітал їм потрібен, і який ступінь свободи вони можуть дозволити своїм підприємцям для ведення справ за кордоном. Практично усі країни поки що визнають принципи міжнародної торгівлі та інвестицій. Вони хочуть скористатися вигодами глобалізації, але усіма можливими засобами захистити себе від її негативних наслідків – чи то нестабільність у притоках і відтоках капіталу, чи швидке зростання імпорту. В глобалізації явно настала пауза. Починаючи з 2009 р. у світі кожного року запроваджується 400 нових протекціоністських заходів. Усе більше поширюються заходи, що не пов’язані із тарифами і квотами. Особливо помітними є зміни в міжнародному русі капіталів. Якщо у 2007 р. його глобальні потоки становили 7 трлн дол., то зараз тільки третину від цієї суми.

Проведені дослідження дозволяють стверджувати, що і влада, і гравці на світовому фінансовому ринку зараз роблять усе, щоб глобалізація зупинилась. Пояснюється це тим, що саме глобалізація довела світ до першої хвилі глобальної фінансової кризи, і тепер викликає застереження можливість появи другої хвилі цієї кризи. До того ж історія свідчить, що зупинити глобалізацію реально. З історичного погляду найбільш важливим фактором для відкриття кордонів різних країн була технологія. Однак самих по собі технологій для розвитку глобалізації недостатньо, необхідні також певні політичні умови. Передусім наявність країни-гегемона, яка була б головним імпортером і фінансувала бглобальну фінансову систему. З середини 1800-х років і до 1914 р. таким гегемоном була Великобританія. З початку 1930 р. у світі склалась така ситуація, при якій Великобританія вже не могла бути стабілізатором глобальної економіки.

Тільки у 1945 р. США стали тією країною-гегемоном, яка поставила перед собою завдання фінансувати світову економіку і відродити світову торгівлю. Саме США забезпечили відродження у світі системи фіксованих валютних курсів, щоб покласти край практиці постійної девальвації національних валют з метою підвищення конкурентоспроможності кожної країни на світовому ринку, а також ініціювали утворення ГАТТ для врегулювання постійних зовнішньоторговельних суперечок. Однак крах системи фіксованих курсів у 1970-ті роки, два шокових підвищення нафтових цін і латиноамериканська боргова криза знову стали перепоною для глобалізації. Програючи конкуренцію Японії, США запровадили протекціоністські заходи. Замість принципу вільної торгівлі у світі було запроваджено принцип державного управління цією торгівлею.

Однак після 1989 р., “падіння” Берлінської стіни, і після 1990 р., коли Японія мала кризу на ринку нерухомості, США знову стали країною-гегемоном і гарантували новий розквіт глобалізації. Дійсно, внаслідок спрямованих глобалізаційних зусиль цілком чітко вимальовувається реальність нової світової імперії, з єдиним центром управління, з розподілом держав по різних «світах», з жорстким і достатньо жорстким розподілом населення на еліту та масу, на золотий мільярд метрополії і колоніальну периферію.

Разом з тим дослідники відзначають, що у наші дні Америка поводить себе вже не як гегемон. Вона все менше турбується про те, щоб забезпечити економічний розвиток в інших країнах, а більше думає про те, як подолати власні економічні проблеми. Вчені вважають, що у ролі світового лідера США замінив Китай.

Але сам Китай поки що не готовий взяти на себе роль країни-гегемона, що необхідно для того, щоб глобалізація пережила новий розквіт.

Нинішній етап глобалізації нерозривно пов’язаний із концепцією державного капіталізму, який дозволив Китаю, Індії, Бразилії і Росії пережити кризу 2008-2010 рр. легше, ніж провідним індустріальним країнам. Влада цих країн відкрито зазначає, що державний капіталізм краще, ніж ринкова економіка.

У зв’язку з цим визначальними рисами сучасного стану глобалізації є такі.

По-перше, транснаціоналізація приватних корпорацій.

По-друге, утворення глобальних електронних мереж і ущільнення просторово-часових зв’язків у світі.

По-третє, неолібералізм. Саме у США в середині 1970-х років виникла ця ідеологічна і політична течія, розійшлася по усьому світу та докорінно змінила уяву про державу й соціальну політику – стало вважатися, що в основі усього має бути вільний ринок. Згідно з неолібералізмом, ринок, а не держава, якою б демократичною вона не була, повинен визначати економічну політику, рух товарів, капіталів і робочої сили та регулювати усі ціни в економіці. Крім того, неолібералізм призвів до того, що ключову роль у суспільстві було визнано за приватним сектором та правом приватної власності.

По-четверте, панування фінансового ринку. Глобалізацію було засновано на підкоренні усіх форм капіталу у будь-якому секторі економіки, державної влади і повсякденного життя людей фінансовому ринку.

По-п’яте, мілітаризація американської зовнішньої політики.

У науковій літературі визначаються такі характерні риси моделі глобалізації, що переважали в останні десятиріччя – на межі століть:

глобалізація економіки і технології під контролем невеликої кількості могутніх транснаціональних корпорацій (ТНК), штаб-квартири яких знаходяться переважно в США і частково в Західній Європі та Японії, і світових фінансових центрів (СФЦ), які здійснюють миттєві глобальні перетоки капіталів в інтересах тих самих ТНК;

глобалізація інформаційних потоків через Інтернет, телекомунікації, інформаційні ТНК, нав’язування через ці канали західного соціокультурного устрою й системи цінностей іншим цивілізаціям, що підриває їх самобутність (у тому числі мовну), їхнє спадкове ядро;

однополюсний світ на основі домінування єдиної наддержави, яка, спираючись на контрольовані нею міжнародні організації (НАТО), намагається підкорити своєму впливу і перебудувати на свій лад увесь геополітичний простір.

Відмова від глобалізації і утворення глобальної економіки розглядається багатьма дослідниками як песимістичний варіант світового розвитку. Та й діючу неоліберальну модель глобалізації багато дослідників вважає песимістичною.

Науковцями зазначається можливість і логічність зародження нової форми глобалізації, яка відповідатиме китайській версії капіталізму. Тобто, майбутня глобалізація буде значно відрізнятися від тієї глобалізації, що була дотепер. Елементами цієї нової форми глобалізації можна вважати такі.

По-перше, це транснаціоналізація державних компаній. Тобто, в глобалізації, що породжується Китаєм, головними діючими силами є державні компанії. По-друге, це глобалізація, яка породжується авторитарною державою. По-третє, це глобалізація, яка вперше породжується країною, що розвивається і раніше була об’єктом колонізації. По-четверте, це глобалізація, породжена країною, населення якої не належить до білої раси. Тому ключову роль починають відігравати питання расової ідентичності.
9.2. Глобальні фінансово-економічні кризи

Особливість сучасного етапу глобалізації також проявляється у посиленні дій держави у забезпеченні безпеки на фінансовому ринку. Слід відзначити, що ці особливості виявилися результатом глобальної фінансової кризи 2008-2010 років.Глобальна фінансова криза, яка розпочалася у США в 2008 р., є важливою подією в економічній історії сучасного світу:

це, по суті, перша криза епохи глобалізації, що не має собі рівних за швидкістю розповсюдження, масштабами та наслідками.

це системна криза міжнародної валютно-фінансової системи, що склалася у результаті Бреттон-Вудських домовленостей, включаючи інститути, створені відповідно до цих домовленостей.

криза дуже швидко перекинулася із сектора фінансів на реальний сектор, що дало можливість дійти висновку про кризу системи ринкових відносин, які склалися на початок нового тисячоліття.

Існують різні погляди щодо дати початку й закінчення кризи, пов’язані певною мірою із незавершеністю кризових явищ та їхньої оцінки. Найчастіше початком кризи називають момент вибуху «бульбашок» на ринку субстандартної іпотеки (subprimes) у США (2008), але деякі експерти вважають початком кризи 2007 р., коли іпотечні борги досягли критичних розмірів і незворотність фінансової кризи стала очевидною. До 2010 р. стан у фінансовій сфері окремих країн вдалося стабілізувати, а тому цей рік звичайно подається як час закінчення фінансових потрясінь.

Більшість вітчизняних та зарубіжних вчених розглядають глобальну фінансову кризу як етап наступного циклу в розвитку світової економіки; етап із своєю історією, в якій саме фінансові потрясіння відіграли провідну роль, спричинивши виникнення кризи. Наявність нерозривного зв’язку, взаємообумовленості та взаємодії процесів у сфері фінансів і у реальній економіці дозволяють визначати цю кризу як глобальну фінансово-економічну кризу.

Всебічна оцінка векторів та масштабів кризи – справа майбутнього. Однак вже зараз цю кризу називають другою Великою депресією 30-х років XX ст., або Великою рецесією. Аналогію вбачають в тому, що криза, як і Велика депресія, вплинула на всі сфери життя суспільства, викликала переоцінку цінностей та численну кількість дискусій з приводу не лише виходу зі скрутної ситуації, але й з перспективами розвитку світу. Період після Великої депресії був єдиним довготривалим періодом фінансової стабільності у світі. Коли у 80-ті роки почали запроваджувати процес дерегуляції, частота виникнення фінансових криз стала збільшуватися. В останні десятиріччя так звана фінансіалізація економіки, що стала однією з глибинних причин кризи, призвела до деформації фінансової системи внаслідок розростання штучного фінансового багатства, відірваного від реальних цінностей та їх виробництва. Чимало держав звикли жити у борг, не зіставляючи свої витрати з реальними доходами .

В останні десятиріччя відбувалася суттєва еволюція фінансової системи, що знайшла своє вираження у переході від опори на традиційний банківський сектор до суттєвого розширення фінансування за участі небанківських установ. Паралельно із розростанням ринків цінних паперів збільшувалися обсяги операцій з деривативами.

Післявоєнний період в економічній історії США та інших розвинутих країн характеризується як «30 років процвітання», пов’язаних в економіці із державним регулюванням з метою стимулювання економічного зростання, а у політиці – із заміною ліберальної держави соціальною, або державою добробуту.

Перехід до «фінансіалізованого капіталізму», який датується 70-ми рр. XX ст., пов’язується із зниженням темпів зростання, крахом Бреттон-Вудської системи й посиленням фінансової нестабільності, а також із запровадженням концепції неолібералізму та практики дерегулювання, які перетворилися на основні напрями економічної політики в розвинутих країнах і передусім в США.

Фінансіалізація як новий режим накопичення супроводжувалася фінансовою глобалізацією – лібералізацією фінансових ринків і суттєвим збільшенням світових фінансових потоків.

На думку бразильського економіста Л.К. Брессер-Перейри, основними особливостями «фінансіалізованого капіталізму» є: 1) величезне зростання сукупної вартості світових фінансових активів як наслідок мультиплікації фінансових інструментів завдяки сек’юритизації і деривативам; 2) розподіл реальної економіки і фінансової сфери, що супроводжується неконтрольованим зростанням фіктивного багатства, яке збагачує капіталістичних рантьє; 3) значне зростання норми прибутку фінансових інститутів та їх здатності виплачувати великі бонуси за зростання ренти.

Шляхом ризикованих фінансових інновацій банки та фінансові інвестори створювали фіктивне багатство і захоплювали зростаючу частину національного доходу чи реального багатства. Фінансове багатство виявилося відірваним від реального. Згідно з річним звітом Інституту глобальних досліджень Маккінзі (McKinsey Global Institute) за 2008 р., у 1980-2007 рр. зростання фінансових активів приблизно в 4 рази перевищувало зростання реального багатства – ВВП. У результаті, якщо з 1947 по 1975 р. відбулася одна банківська криза, то з 1976 по 2008 р. – 31.Середні темпи зростання знизилися з 4,6% у 1947-1976 рр. до 2,8% у наступні 30 років, а економічна нерівність у перший період знижувалася, а в другий – збільшувалася. Криза висвітила важливу рису сучасної розвиненої ринкової економіки – величезні масштаби заборгованості у всіх секторах і ланках, які дозволяють охарактеризувати її як боргову економіку. Заборгованість перетворюється на головний засіб фінансування споживання і стимулятор зростання, у той час як збереження відходять на другий план. Паралельно з цим змінюється роль інститутів фінансового посередництва, які перетворюються на емітентів величезної маси слаборегульованих платіжних засобів, відсовуючи у цьому планіфактично фіктивну монополію держави у вигляді центральногобанку.

Однак необхідно визнати, що головним наслідком глобальної фінансової кризи у сфері економічної політики є відхід від доктрини неолібералізму, яка домінувала у попередній період. Економічний неолібералізм, настільки популярний ще два десятиліття тому, у тому числі й серед вітчизняних реформаторів 1990-х років, зафіксований у так званому «Вашингтонському консенсусі», безумовно відійшов у минуле. Як підкреслював ще на початку 2000-х років лауреат Нобелівської премії з економіки Дж. Стігліц, неоліберальний фундаменталізм, що являє собою доктрину на службі приватних інтересів, посилює нерівність, створює загрозу для світової економіки. Всесвітній банк визнав необхідність державного втручання у розвиток економіки. На сьогодні після економічної кризи 2008-2009 рр. прибічників неоліберального фундаменталізму в чистому вигляді важко знайти не лише в Європі, але навіть в США. Навпаки, все більшу підтримку одержує концепція посилення регулюючої, перерозподільчої та стимулюючої функцій держави (що ніяк не пов’язано із масштабами державної власності, тобто прямої участі держави в економіці, яка справедливо розглядається як надзвичайна подія).

У ході кризи та в період виходу з неї було вжито ряд заходів «хірургічного втручання» у сферу регулювання. Якщо раніше органи регулювання часто абстрагувалися від стану фінансового сектора, концентрували зусилля на окремих інститутах і ринках, зосереджуючись на стабільності цін, то криза показала, що грошово-кредитна політика має бути спрямована на фінансову стабільність, використовувати не лише процентну ставку, але й увесь набір інструментів, включаючи нормативи достатності капіталу, коефіцієнти ліквідності тощо.

УСША останнім часом прийнято закони (Закони Гласса-Стіголла і Закон Додда-Франка), спрямовані на посилення регулювання і жорсткі санкції за порушення законодавства, а тим самим і на посилення ролі держави у функціонуванні фінансового сектора, регулювання якого було суттєво лібералізовано у післявоєнний період.

У Європі на порядку денному, який інтенсивно обговорюється як в окремих країнах, так і на рівні ЄС у цілому, режим економії та бюджетна дисципліна. Актуальною залишається проблема заборгованості, яку необхідно вирішувати шляхом загального оздоровлення економіки, прискорення економічного зростання. При цьому необхідно констатувати, що конкурентоспроможність, інвестиційний та ресурсний потенціал і робоча сила ЄС програють новим індустріальним країнам. На саміті ЄС (жовтень 2011 р.) обговорювалося питання про зміни у структурі управління. Йдеться про нові повноваження ЄС з моніторингу та впливу на економіку. Наприклад, у Франції порушено питання про введення податків на фінансові операції.

У рамках «групи 20» обговорюються проблеми зміцнення міжнародного співробітництва для забезпечення стабільності, велике значення надається багатостороннім інститутам як інструментам розвитку глобальної взаємодії. Таким чином, нова концепція світового макроекономічного порядку у цілому орієнтована на перехід керівної ролі, принаймні частково, від ринку до держави і від простих рішень до більш складних.

Проте багато важливих проблем залишаються не вирішеними. Прогнозів багато, проте жоден не передбачає суттєвих змін стосовно основ існуючого фінансового капіталізму. Навіть найрадикальніші його критики вважають, що нестабільність капіталізму зберігатиметься, але соціальні уроки приведуть до того, що ринки стануть регульованими.

Разом з тим обговорюється можливість чергової кризи, яка зможе спровокувати крах усієї світової фінансової системи.
9.3. Підходи, умови і фактори визначення перспектив глобалізації

Проект глобалізації як теорія і політика Заходу, запропонований світу наприкінці XX ст., є спробою визначити майбутнє. Головні контури цього проекту знайшли своє відображення в теоріях Хантінгтона («зіткнення цивілізацій»), Бжезінського («велика шахівниця») і цілого ряду інших авторів.

Прогнози щодо майбутнього глобалізації варіюються у широкому діапазоні – залежно від тих чи інших висхідних позицій. Очевидним стає факт існування глибоких суперечностей сучасного етапу економічної глобалізації, який несе у собі потужний потенціал як подальшого розвитку людства, так і небезпеки для самого його існування.

Досить часто висловлюються думки про можливий катастрофічний характер розвитку подій. Так, німецький дослідник Ганс Магнус Ерценсбергер висловлює думку щодо можливої небезпеки настання ери громадянських воєн.

Проблему загрози зіткнення цивілізацій найбільш виразно зобразив С. Хантінгтон. Під час обговорення проблем майбутнього людства один із ініціаторів організації та науковий керівник постійно діючого семінару Клубу вчених “Глобальний світ” Е.А. Азроянц наводить цитату Вільяма Параффа з “International Herald Tribune” про те, що “настав час писати некролог глобалізму як економічній доктрині...”, оскільки в майбутньому вона готує екологічну, соціальну, культурну і воєнні катастрофи людству. При цьому Вільям Парафф критикує нездатність провідних держав світу подолати ескалацію міжнародного тероризму, вказує на наявність всіх підстав говорити якщо не про провал, то про кризу глобалізму.

Одночасно з такими застереженнями висловлюється й інша думка про те, що у наш швидкоплинний час довгострокові прогнози взагалі безглузді, а будь-які претензії на передбачення обертаються небезпечними ілюзіями. Ми не можемо дізнатися про все щодо майбутнього у певному абсолютному сенсі, але можемо передбачити ймовірні наслідки тих процесів ітенденцій, які ми спостерігаємо, за певних передбачуваних умов у найближчій перспективі. Це дозволяє говорити про можливі альтернативи і кращі варіанти та моделі розвитку. Тобто, передбачення, що базується на знанні сучасного, є необхідним як умова політичного вибору і обґрунтування дій, які необхідно здійснити. Тому перед тим, як робити певні прогнози, необхідно визначити основні умови чи фактори, які повинні братися до уваги і досліджуватися при оцінці перспектив глобалізації.

Основні умови чи фактори, котрі необхідно брати до уваги й аналізувати при оцінці перспектив глобалізації. Вони формують достатньо складну систему, яка включає такі положення.

1) Глобалізація – багатогранний процес, тому необхідно розрізняти і розмежовувати різні його сторони. У цьому випадку важливо виокремити дві сторони: «матеріальний», техноекономічний процес та його ідеологічно-політичну форму.

2) Глобалізація поширюється на країни, між якими існує величезна різниця з огляду на географічне розташування, наявність факторів виробництва та інших умов виробництва.

3) Економічна глобалізація, тобто зниження та усунення національно-державних бар’єрів для вільного руху товарів, капіталу і послуг по всьому світу, може до певного ступеня послабляти різницю між країнами в забезпеченні природними факторами виробництва, але одночасно веде до посилення різниці в інших відносинах.

4) Наслідки глобалізації неоднозначні. У так званому світі, що розвивається, за останні чверть століття досягнуто певного прогресу з ряду позицій у той чи інший спосіб просуваються до розв’язання тих завдань, які перед ними стоять, демонструючи принципову можливість одержання вигід від долучення до глобалізації; інші – і їх більшість – все більше відстають. Неоднозначність результатів підкреслює значення політичного фактора – здатності (чи нездатності) держави спрямовувати розвиток.

5) Неоднозначні наслідки глобалізації і для самого Заходу: будучи вигідною для нього у економіному відношенні, вона супроводжується й побічними негативними ефектами – такими, як зростання легальної і нелегальної міграції з країн, що розвиваються (на несприятливому для Заходу демографічному фоні); поява внаслідок цього нових вогнищ етнокультурних і соціальних антагонізмів; активізація ультраправих на расистському і націоналістичному підґрунті; підживлювана ззовні тіньова економіка, організована злочинність, наркобізнес; ще й розповсюдження імпортованої проституції з ВІЛом.

6) Спротив політиці неоліберальної глобалізації – такий самий об’єктивний факт, як і сама глобалізація. У тій чи іншій формі вимушені застосовувати захисні заходи як країни, що розвиваються, так і промислово розвинуті країни – в рамках регіональних економічних об’єднань, шляхом переговорів тощо. Серйозною суспільно-політичною силою стали протестні рухи, учасників яких називають антиглобалістами, хоча, як правило, йдеться про виступи не проти глобалізації як такої, а проти ринкового фундаменталізму і його негативних соціальних наслідків.

7) Західна модель суспільства споживання зіштовхується із проблемами, обумовленими природними, соціальними і моральними межами розвитку цього типу. Можливості суспільства споживання обмежені. Решта світу не може реально розраховувати на досягнення західних стандартів споживання, оскільки це означало б збільшення виробництва у масштабах, несумісних із збереженням довкілля у придатному для життя майбутніх поколінь стані.

8) Соціологічні дослідження фіксують важливі зрушення у системі ціннісних орієнтацій великих груп населення. Вчені виявили формування нової ціннісної парадигми, що відрізняється від пануючої, неоліберальної, при якій вддається перевага захисту довкілля перед економічним зростанням, співробітництву перед конкуренцією, але й висловлювалися на користь збереження ресурсів для майбутніх поколінь, зменшення технологічних ризиків, більш широкої участі громадян у прийнятті важливих рішень тощо.

9) Ідеологія і політика неоліберального глобалізму переживають кризу. Серйозно дискредитовано МВФ, його позиції ослабли. Відмова ряду країн дотримуватися рекомендацій МВФ і проведення більш самостійної політики дають позитивні результати (Китай, Малайзія), в той час як країни, що слухняно виконували ці рекомендації, потерпають від невдач. Наявні серйозні поразки неоліберального глобалізму: ряд важких фінансових криз (в Латинській Америці, Південно-Східній Азії); бурхливі масові виступи у Сієтлі, Празі, Ґетеборзі, Генуї, Барселоні та інших містах світу; нарешті, трагедія 11 вересня 2011 р. в Америці як зловісний побічний продукт сучасної техногенної цивілізації в її глобальному форматі. Все це позбавило самовпевненості прихильників Вашингтонського консенсусу, примусило «глобалістів» зайняти оборонні позиції, погодитися на діалог зі своїми опонентами.

10) Глобалізація сприяє посиленню нестабільності в міжнародних відносинах, зростанню насилля. В умовах нових загроз США фактично зробили ставку на односторонні дії (унілатералізм). Та Америка не всесильна, її могутність має свої межі. Зарозумілість та самовпевненість американської правлячої еліти викликає роздратування і невдоволення в інших країнах, підживлює антиамериканські настрої. Настрої у світовій суспільній думці в цілому не на користь США. У результаті наростають суперечності й у самому західному світі. Керівні політичні кола Заходу усвідомлюють, що одними лише силовими діями не вирішити проблеми міжнародної безпеки.

Важливим чинником і умовою перспектив глобалізації стає проблема збереження і розвитку цивілізацій у глобалізованому світі XXI століття.

На планеті виник новий глобальний феномен, який визначатиме долю людства у XXI столітті. Йдеться не тільки про переростання національних економік і державних утворень в цивілізаційні, наддержавні спільності (приклад подає Західна Європа), пориваючи з переважаючою в індустріальну епоху тенденцією пріоритету національних економік та суверенних держав, що перебували більшою або меншою мірою під контролем громадянського суспільства, яке формувалося в межах їхніх кордонів. Загроза соціальному (цивілізаційному) різноманіттю виникає на більш високому рівні.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал