Конспект лекцій для студентів спеціальності «Міжнародні економічні відносини» денної та заочної форм навчання Луцьк



Сторінка6/10
Дата конвертації03.12.2016
Розмір2.08 Mb.
ТипКонспект
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10
Тема 7. ПАРАДОКСАЛЬНА ПРИРОДА ГЛОБАЛЬНИХ ТРАНСФОРМАЦІЙ

7.1. Сутність поняття «парадокс» і його прояви в економіці

7.2. Парадокс глобалізації

7.3. Особливості глобальних трансформацій в сучасному світі


7.1. Сутність поняття «парадокс» і його прояви в економіці

Термін «парадокс» (з гр. paradox – несподіваний) – опис фізичного явища, характеристика процесу або будь-яка гіпотеза, науково обґрунтована, але разом з тим така, що не належить до традиційних понять і уявлень. Парадокс розглядають як курйозне відхилення від загального правила або суперечність, яка начебто порушує закони природи. Висловлюється думка про те, що до парадоксів відносяться і суперечності, коли зовнішньо логічні міркування призводять до незрозумілих, майже абсурдних висновків. Парадокс набуває прояву у тому разі, коли основні теоретичні постулати явища заперечуються ходом або шляхом логічно правильного міркування, або результатами практичного дослідження.

Певні парадоксальні явища спостерігаються і у самому механізмі дії ринкової економіки. Так, зовнішнє логічне вчення про «невидиму руку» ринку, що забезпечує пропорційний розвиток і саморегулювання економіки, фактично не змогло пояснити факт проявів з певною періодичністю кризових явищ, політична оцінка яких теоретично обґрунтована, але механізм виникнення, подолання і попередження досі остаточно не виявлено, хоча й досягнуто в цьому певних успіхів завдяки розвитку економічної теорії, зокрема теорії довгих хвиль І якщо в економіці поява парадоксів пояснюється складністю аналізованих процесів, то цілком закономірно очікувати аналогічну ситуацію при дослідженні значно складніших процесів глобальних трансформацій, які поряд із економічними торкаються цілого ряду інших наукових дисциплін.

Як зазначає провідний український економіст-міжнароднік А.С. Філіпенко: «Феномен глобалізації, до якого в кінці XX – на початку XXI ст. прикута пильна увага науковців, політиків широкого загалу, є чи не найбільш контроверсійним у сучасній соціальній науці, та прямо протилежно оцінюється представниками різних наукових шкіл, політичних партій і рухів. З одного боку, здійснюються спроби тлумачення глобалізації як об’єктивного закономірного процесу, що охоплює економіку, політику, культуру та інші сфери життя суспільства. З іншого – вона розглядається як штучне, насильницьке явище, що формується під тиском розвинутих націй та економічно могутніх держав, особливо транснаціональних корпорацій (ТНК), із метою вирішення власних проблем та реалізації в глобальному середовищі егоїстичних інтересів». Ця контроверсійність феномена глобалізації цілком логічно знаходить вираження у парадоксах глобалізації, які виявляються дослідниками у різних проявах глобалізації.

Отже, що парадокс розглядається як певне відхилення від загального правила або протиріччя, яке нібито порушує певні закони. У дійсності ж парадокси виявляються результатом дії інших законів, але не тих, які на них поширюються при поверховому дослідженні того чи іншого явища або процесу. Таким чином, парадокси глобалізації свідчать про те, що проголошені як мета і особливості глобалізації, не відповідають дійсності, тобто або є неправильно зрозумілими, або не є такими, за які їх видають.
7.2. Парадокс глобалізації

У своїй книзі "The Globalization Paradox: Democracy and the Future of the World Economy” (2011), Дені Родрік аналізує причини парадоксу глобалізації, який він також називає трилеммою глобалізації, припускаючи наявність конфлікту між демократією, економічною глобалізацією і необмеженою автономією або суверенітетом держав. Він стверджує, що співіснування цих трьох цілей політики на рівні національної держави є неможливим. Квінтесенцією парадоксу він вважає конфлікт між демократичною системою державного управління, далекосяжною інтеграцією економіки окремих держав у світову економіку (гіперглобалізація) і суверенітетом, особливо щодо економічної і соціальної політики. Він стверджує, що гіперглобалізація можлива тільки у випадку створення тієї чи іншої форми світового уряду (глобальний федералізм) або відмови від демократії в окремих державах на користь технократичної еліти, яка пристосовуватиме свою політику до вимог світового ринку (а не до очікувань громадян). Родрік вважає, що перший варіант не є реалістичним, а другий неприпустимим з моральних міркувань, залишається відмова від гіперглобалізації на користь системи аналогічної Бреттон-Вудській системі. Як стверджує Родрік, така система дозволить суверенним, демократичнам країнам скористатися можливостями світового ринку – в межах, визначених міжнародними принципами його роботи.

В останньому розділі своєї книги під назвою “A Sane Globalization” (укр. розумна глобалізація) Родрік запропонував міжнародний проект економічної системи, яка дозволяє уникнути трилеми глобалізації. Пропонована реформа включає:

зміну правил СОТ, з тим щоб держави-члени мали більше свободи в управлінні своїми національними економіками (наприклад, дозволяючи певні форми протекціонізму, щоб захистити національні ринки або певним чином направляти розвиток промисловості);

введення регулювання світових фінансових ринків (напр., податок Тобіна);

дозвіл безкоштовного (в порівнянні з поточною ситуацією – Родрік не виключає певні обмеження) переміщення робочої сили між країнами;

сприйняття країн, що розвиваються, як повноправних господарчих партнерів.

Щоб підвести під наш економічний світ надійніший фундамент, необхідно добре усвідомлювати тонкий баланс між ринками і владою. Він альтернативний підхід, що грунтується на двох простих міркуваннях. По-перше, ринки і уряди доповнюють, а не замінюють один одного. Якщо ми хочемо, щоб у нас було більше ринків і вони були ефективнішими, нам треба більше влади, і вона має бути ефективнішою. Ринки краще працюють не там, де держава слабка, а там, де вона сильна. По-друге, ми не зобов'язані дотримуватися однієї-єдиної моделі капіталізму. До економічного процвітання і стабільності можна прийти, застосовуючи різні комбінації інституціональних механізмів на ринках праці, у фінансах, в корпоративному управлінні, соціальному забезпеченні та інших сферах.

Ці пропозиції мають колосальне значення з точки зору глобалізації і демократії, а також необхідності враховувати кожне з них при спробах втілення їх в життя. Як тільки ми зрозуміємо, що ринки не в змозі добре працювати за відсутності публічних інститутів влади і контролю, а також визнаємо, що нації можуть мати різні переваги відносно тієї форми, яку приймуть ці інститути і заходи контролю, будемо вимушені дійти інших висновків, які називаються фундаментальною політичною трилемою світової економіки: не можна одночасно підтримувати демократію, національне самовизначення і економічну глобалізацію. Корені наших проблем ховаються у небажанні змиритися із неминучістю цього вибору.

Незважаючи на те, що ми можемо одночасно насаджувати і демократію, і глобалізацію, з нашої трилеми виходить, що це вимагає створення глобального політичного співтовариства. Знадобиться встановлення глобальних демократичних правил, підкріплених механізмами підзвітності, що набагато перевершують все те, що ми маємо зараз. Глобальний демократичний уряд такого роду - химера. Як показано в книжці, національні держави занадто сильно відрізняються одна від одної, щоб їх потреби і переваги могли бути враховані у рамках єдиних правил і інститутів. Та глобальна влада, яку ми в силах створити, зможе забезпечити лише обмежений варіант економічної глобалізації. Виняткова різноманітність, якою відрізняється наш нинішній світ, робить гіперглобалізацію несумісною з демократією.

Тому нам доведеться вибирати. Хочу відразу ж чітко і недвозначно заявити: в моїх очах демократія і національне самовизначення важливіше гіперглобалізації. Демократи мають право захищати свою соціальну систему, і в тих випадках, коли це право стикається з вимогами глобальної економіки, відступати повинні останні. Дехто може подумати, що цей принцип робить глобалізацію неможливою. Зовсім ні. Сподіваюся, до кінця книги мені вдасться переконати читачів в тому, що зміцнення національних демократій в реальності дасть глобальній економіці надійнішу і здоровішу опору. У цьому-то і полягає головний парадокс глобалізації. Обмежене зведення міжнародних правил, що залишає національним урядам значний простір для маневру, - ось що буде кращою глобалізацією. Зберігши економічні плюси нинішньої глобалізації, вона буде позбавлена від її недоліків. Нам потрібна не максимальна, а продумана глобалізація”. На погляд деяких вчених і політичних діячів, парадоксальним можна вважати і той факт, що національна валюта є глобальною. При цьому обговорення необхідності введення глобальної грошової одиниці супроводжується обґрунтуванням зміцнення позицій національних валют.
7.3. Особливості глобальних трансформацій в сучасному світі

Глобальні трансформації слід визначати виходячи з того, що вони ведуть до певних перетворень, які торкаються всієї планети.

Історична ретроспектива глобальних трансформацій дозволяє стверджувати, що протягом всього існування людства спостерігається намагання однієї його частини підкорити собі інші його складові. Тобто, засобом глобальних трансформацій виступали війни. Їх результатом завжди був поділ трансформованих глобальних територій, імперій на центр і провінцію. Але Перша і Друга світові війни, а також поява зброї масового ураження унеможливили використання воєн у якості засобу здійснення глобальних трансформацій, їх місце зайняло посилення економічної взаємодії між країнами світу. І якщо в епоху військового перерозподілу світу інтереси переможців не вимагали обґрунтування у переможених, то в епоху глобальних трансформацій шляхом посилення економічної взаємодії її доцільність має бути доведена до обох сторін. Тобто, в епоху воєнних глобальних трансформацій не виникала проблема їх парадоксальності. Для всіх їх учасників було очевидним, що в результаті глобальних трансформацій переможці отримують певні переваги, мовою економіки – певні прибутки, а переможені – несуть відповідні втрати.

Дійсно, у випадку військового засобу глобальних трансформацій будь-яка країна не може не відповідати на агресію і вимушена або чинити спротив, тобто воювати, або признати поразку і здатися на милість переможця. Тобто, зовнішні обставини вимагають від країни приймати певні рішення. Не зреагувати на ці обставини країна ніяк не може.

Сучасна епоха глобальних трансформацій, на відміну від попередньої, військової епохи, проголошує, з одного боку, добровільність участі усіх країн світу в глобалізації, а, з іншого – об’єктивну необхідність брати в ній участь. Однак, при цьому вже апріорі проявляється парадоксальність ситуації: якщо глобалізація несе позитиви для всіх країн, які беруть в ній участь, то хіба логічним є твердження про її добровільність. Такий вибір характеризується наявністю суперечності.

Науково-технічний прогрес людства поряд із необхідністю відмови від військового засобу глобальних трансформацій сприяв подоланню фактору часу і простору і тим самим створив для людства ілюзію можливості впливу людей на перебіг всіх процесів, які відбуваються на планеті. І якщо раніше люди краще усвідомлювали свою обмеженість і планета сприймалася ними як цілий світ, то тепер уявлення про можливість підкорення собі усіх ритмів її життя почало превалювати. Певною мірою отримав право громадянства заклик відповідальності особистості за увесь світ. Власне виходячи з цього можна стверджувати, що сучасний етап глобальних трансформацій має парадоксальний характер і може супроводжуватися як наперед очікуваними наслідками, так і несподіваними проявами своєї специфіки.

Яскравим проявом і незаперечною ознакою парадоксальності сучасних глобальних трансформацій є той факт, що майбутнє людства пов’язують з відмовою від інституту національної державності, обмеженням національного суверенітету шляхом розвитку наднаціональних і транснаціональних інституцій та організацій.

Дійсно, виглядає дещо дивним, що той інститут державності, який виник саме з метою захисту життя і створення умов для існування в часі та просторі певного народу, в процесі глобалізації має зникнути. Але відмова від військового засобу глобальних трансформацій остаточно знімає з порядку денного питання необхідності захисту народу від зовнішньої агресії. І причиною тут є науково-технічний прогрес, досягнення якого примушують людство відмовитися від військового засобу глобальних трансформацій. Разом з цим вищезазначеним позитивним наслідком є і негативний, оскільки той самий науково-технічний прогрес призвів людство до ситуації можливості його самознищення (вже не шляхом розв’язання ядерної війни) внаслідок занадто великого антропогенного навантаження планети, послабити яке і звести до оптимального людство може лише спільними зусиллями усіх народів.

Науковців вже досить довгий час турбує проблема коеволюційного розвитку біосфери і суспільства як системно пов’язаних між собою елементів. Вчені шукають відповідь на запитання, скільки людей може витримати планета Земля без негативних для неї наслідків, і досить впевнено стверджують, що видову норму чисельності, яка дозволяється біосферними законами і обмеженнями, людство вже перевищило майже на порядок, тобто майже у десять разів.

Тобто, якщо всю історію свого існування народи планети основну небезпеку для себе бачили в інших народах і в боротьбі з ними утворювали держави, між якими і розгорталися війни за право користування необхідними для існування ресурсами планети, то в сучасну епоху виникає необхідність відмови від інституту національної держави при створенні глобальної держави, відповідальної за забезпечення оптимального антропогенного навантаження планети і тим самим продовження існування людства. Та як підкреслив у своїй Доповіді Генеральний секретар ЮНКТАД саме національна держава відіграє ключову роль в питаннях управління процесами економічного розвитку й економічних трансформацій. Тобто, зіставляються проблеми взаємовідносин між різними народами і самого їх існування загалом, і саме це становить парадокс сучасного етапу глобальних трансформацій.

Отож, відмова від військового вирішення проблем, які можуть виникати між країнами, а також від закритості країн посилює роль економічної складової. При цьому необхідно враховувати цивілізаційні особливості народів, не зводячи їх лише до матеріальних факторів існування, оскільки духовні засади є визначальними.

Серед основних аспектів процесу глобалізації член-кореспондент НАН України В.Р. Сіденко називає тенденцію до утворення більш гомогенного економічного, політичного і культурного простору. Але така гомогенізація глобального простору в умовах існування економічного, політичного і культурного різноманіття світу цілком логічно викличе певний спротив цим процесам, що й призведе до появи у глобальному просторі нових парадоксів.

Ще один напрям формування явища парадоксу відомий український економіст-міжнародник В.Р. Сіденко пов’язує з переходом від неоліберальної глобалізації до синергетичної глобалізації. Синергетична глобалізація характеризується тим, що в ній державне і глобальне регулювання формують єдину, ієрархічно впорядковану глобальну структуру у органічній взаємодії з процесами економічної лібералізації і, як це не парадоксально, утворюють тим самим більш широкий простір для лібералізації.

Заслуговує на увагу і висловлена В.І. Пантіним думка щодо суперечностей і парадоксів глобалізації. У якості однієї з основних суперечностей сучасної глобалізації він бачить те, що, з одного боку, глобалізація передбачає і частково утворює єдність, тісний взаємозв’язок і точне стикування у просторі та у часі різних технологічних, економічних, політичних, інформаційних процесів, а з іншого, – народжує глибокі розриви, антагонізми, викликані неготовністю основних агентів глобалізації (чи то транснаціональні корпорації, розвинені держави, міжнародні організації) рахуватися з культурним, цивілізаційним, природно-кліматичним багатоманіттям світу, різноманіттям систем цінностей і укладів життя. Подібні «нестиковки» обов’язково породжують у якості реакції на глобалізацію антиглобалістські рухи, соціальний і релігійний фундаменталізм, посилюють тенденції до «зіткнення цивілізацій», у тому числі всередині окремих держав (причому не тільки у колишній Югославії, Росії, Індонезії, Ізраїлі, але й у більш ослабленій, латентній формі – в державах Західної Європи і США).

Системи цінностей, що формувалися протягом століть й тисячоліть і слугували своєрідними «генетичними кодами» різних культур і цивілізацій, під тиском стихійних процесів глобалізації починають деградувати. При цьому йдеться не про заміну одних домінуючих цінностей іншими, яка полегшує адаптацію етноса чи суперетноса до умов, що змінилися (що є нормальним процесом), а саме про деградацію базових цінностей, про їх втрату. Найбільш яскраво ці процеси деградації проявляються у втратах релігійних цінностей. Знищення ціннісних систем основних етносів і суперетносів веде до розбіжності процесів, запущених глобалізацією, взаємонепорозуміння цивілізацій, ескалації етнічних і міжцивілізаційних конфліктів.

Ці ж розриви і неузгодженості різних процесів і аспектів глобалізації сприяють поглибленню глобальної соціально-екологічної кризи. Якщо раніше мали місце локальні соціально-екологічні кризи окремих суспільств і цивілізацій, теперішня криза охоплює усі суспільства і усі цивілізації. Причому під соціально-екологічною кризою розуміються одночасні (синхронізовані), взаємопов’язані та взаємопідсилюючі різкі зміни, що відбуваються і у природі, і у суспільстві. Нинішня соціально-екологічна криза, що почалася у другій половині XX ст., має глобальний характер і продовжуватиметься довго, можливо, декілька сотен років.

Суть нинішньої соціально-екологічної кризи у прогресуючому загальному погіршенні стану довкілля – атмосфери, гідросфери (передусім світового океану), біосфери, у швидкому зменшенні площі лісів, погіршенні якості грунтів, масовому зникненні біологічних видів, зменшенні їх різноманіття тощо, результатом чого стає зміна ландшафту і умов життя людей. При цьому ілюзія пом’ягшення екологічної кризи у розвинутих країнах пов’язана, з одного боку, з процесами масового переміщення в результаті глобалізації найбрудніших технологій і виробництв з «центру» світ-системи на периферію, а з іншого, – компенсуючими, але за суттю паліативними заходами, що запроваджуються у розвинутих країнах.

Тема 8. АЛЬТЕРГЛОБАЛІЗМ ТА ЙОГО ФОРМИ

8.1.Поняття антиглобалізму та альтерглобалізму в сучасній глобалістиці

8.2.Історія становлення і розвитку антиглобального руху

8.3.Цілі, завдання, принципи, види діяльності, програми альтерглобалізму


8.1. Поняття антиглобалізму та альтерглобалізму в сучасній глобалістиці

Антиглобалізм – соціально-політичний рух, який виник наприкінці XX ст. і виступає за глобалізацію «знизу» в інтересах громадян. Прибічники антиглобалізму, як правило, не використовують цю назву для самоіндентифікації, тому що рух вважає за необхідне не протистояти процесам інтеграції, а змінити пануючу на теперішньому етапі ліберальну капіталістичну форму глобалізації. Основною метою руху є розвиток процесів інтеграції економік, народів і культур на основах демократії, соціальної справедливості, поваги до самостійності та самобутності національно-культурних утворень.

Антиглобалізм об’єднує представників різних соціальних прошарків і груп – від безробітних до представників вищого класу. Спочатку антиглобалізм проявлявся як соціальний рух під час проведення зустрічей міжнародних організацій. Особливо яскраво почав проявлятися з 1999 року. Стихійно утворений рух без загального керівного органу є новою всесвітньою формою суспільної організації. Включає профсоюзні, жіночі, молодіжні, екологічні, пацифістські та інші неурядові організації й політичні партії. Підтримує неформальні зв’язки через Інтернет. Рух провів цілу низку заходів всесвітнього масштабу. Найвагомішими були демонстрації протесту й альтернативні соціальні зустрічі, організовані під час різного роду нарад та зустрічей міжнародних інститутів (СОТ, МВФ, СБ).

Учасники руху вважають, що запропонований світові “згори” теперішній шлях розвитку має тупиковий характер, різко збільшує зло та несправедливість у сучасному світі… і через те вони пропонують свій альтернативний, набагато більш гуманний шлях розвитку. Цей більщ соціально справедливий, більш прогресивний у технічному і економічному відношеннях, але перш за все в людському вимірі світ пропонується створити шляхом діалогу, спільного пошуку, шляхом теоретичних досліджень і практичної діяльності всіх країн світу. Теоретичні постулати альтернативного руху перебувають на стадії становлення та зміни. В їхньому розробленні беруть участь лауреати Нобелівської премії, а також відомі вчені.

Ідейним родоначальником руху прийнято вважати американського економіста, лауреата Нобелівської премії Джеймса Тобіна, який запропонував стягувати хоча б символічний податок на фінансові спекуляції і спрямовувати отримані кошти на соціальні потреби. При ставці податку в 0,1 відсотка утворюється сума в сотні мільярдів доларів.

Термін “альтерглобалізм” був висунутий самими представниками вищеописаного руху для протиставлення нав’язаному офіційними ЗМІ терміну “антиглобалізм”. Префікс “анти” вказує на повне заперечення глобалізації, що суперечить змісту, методам діяльності та складу учасників глобального руху – противників існуючої моделі глобалізації, які є прихильниками нової ціннісної парадигми, яка істотно відрізняється від пануючої неоліберальної наданням переваги захисту навколишнього середовища перед економічним ростом, співробітництву перед конкуренцією, підтримкою заощадження ресурсів для майбутніх поколінь, зменшенню технолоігчних ризиків, ширшій участі громадян у прийнятті важливих рішень тощо. Зростання прихильників цієї системи цінностей створило грунт для формування альтернативного стилю життя, альтернативної моделі соціальних відносин та вплинуло на підйом нового протестного руху.

Альтерглобалісти віддають перевагу цьому терміну, наголошуючи, що вони взагалі підтримують глобалізацію, але виступають проти тих її форм, які їх не влаштовують. Термін “антиглобалізм” визначає більш широке коло противників сучасної глобалізації і акцентує увагу на її неоліберальному характері.



Альтерглобалізм – всесвітній рух, який ставить за мету змінити основні параметри глобалізації. Він спочатку був частиною антиглобального руху, виокремлюється із загальнопротестного відношення до глобалізації, тобто антиглобалізму. Вперше ідеї альтерглобалізму було розповсюджено у 2001-2002 рр. на соціальних форумах в Порту-Алегрі та у Флоренції. Альтерглобалізм не просто критикує глобалізацію за її негативні наслідки для людства, але й пропонує іншу стратегію глобалізації, котра мала б гуманістичний зміст, провадилася б в інтересах широкого кола учасників й вела б до формування глобального громадянського суспільства. Альтерглобалізм об’єднує сили, які не приймають ідеологію, форми й наслідки глобалізації, але визнають її об’єктивний характер і висловлюють сподівання на можливість глобалізації з «людським обличчям».

Термін «антиглобальний рух» виник після масових виступів у Сіетлі, проте він заперечується самими активістами, які стверджують, що налаштовані не на боротьбу проти глобалізації взагалі, але проти “ліберальної глобалізації” чи “глобалізації корпорацій” (corporate globalization). Деякі активісти вважають себе прибічниками іншої глобалізації, тобто учасниками альтерглобалістського руху. Альтерглобалістські настрої слід відрізняти від «глобалофобії» як критичного сприйняття глобалізації як такої.

Антиглобальний рух є мережевою соціальною організацією, яка має такі риси:

– неієрархічність, децентралізація, переважно горизонтальна і/або функціональна кооперація учасників;

– гнучкість, швидка зміна форм і конфігурацій;

– легкість і швидкість створення і розпаду структур, їх абсолютна відкритість для входу і виходу;

– загальнодоступність мережевих ресурсів (у першу чергу інформаційних);

– рівні права учасників мережі, незалежно від їх ролі, масштабу, ресурсного потенціалу;

– антиринкове спрямування;

– унікальність конструктивних властивостей мереж. Антиглобальний рух керується сукупністю правил, принциповими з

яких є:

– інтернаціоналізм руху;



– інтеркласовість і інтерідеологічність;

– антигегемоністський характер.

Антиглобальний рух є загальною назвою суспільних організацій, рухів та ініціативних груп, які перебувають у непримиренному конфлікті з наслідками глобальних трансформацій. Сама назва «антиглобальний рух» не є загальновизнаною. Часто також використовують назви: «альтерглобальний рух» (рух за альтернативну глобалізацію), «рух за глобальну справедливість», «рух рухів» тощо.

Відомий український економіст-міжнародник Т.В. Кальченко вважає альтерглобалізм «оберненою стороною» процесу глобалізації, новим типом базової демократії, метою якої є презентація і втілення нових принципів функціонування світової системи, які ґрунтуються на засадах соціального партнерства, соціального захисту та на інституті соціальної держави й реальних демократичних цінностях. Характерними виразниками ідеології альтерглобалізму є різноманітні антиглобальні рухи і організації. Він є зовсім не запереченням об’єктивного процесу світового розвитку, а протестом проти його сучасних форм, які склалися під впливом інтересів провідних індустріальних держав, насамперед США, і не враховують необхідною мірою проблем решти світу.


8.2. Історія становлення і розвитку антиглобального руху

Підйом протестного руху проти неоліберальної глобалізації є одним з яскравих проявів соціальної активності в останні два десятиріччя.

Перехід до неолібералізму як стратегії економічного розвитку, здійснений урядами провідних країн Заходу, і перш за все Великобританії і США, з метою подолання економічного спаду та підвищення конкурентоспроможності національних економік на початку 70-х років, відзначився низкою політичних та економічних реформ, котрі передбачали дерегуляцію соціальної сфери, приватизацію державної власності й скорочення витрат на соціальну сферу. Неоліберальна парадигма стала визначальною також у системі міжнародних економічних відносин. Паралельно здійснювалося посилення регулюючої ролі глобальних інститутів – МВФ, Світового банку і Світової організації торгівлі (СОТ). Значну увагу неоліберали приділяли глобалізації, становленню єдиного економічного, інформаційного, культурного і соціального простору, а також поширенню західних демократичних цінностей у всіх країнах світу та поглибленому впровадженню їх у соціальні структури і суспільне життя. У явищі глобалізації неоліберали бачать наочне підтвердження правоти своєї парадигми, стверджуючої необхідність створення наднаціональних структур – аж до світового уряду (світового управління).

Глобалізація та ерозія національного суверенітету, у тому числі й у вирішенні національних економічних проблем, посилили увагу суспільства до зростання глобальної могутності міжнародних інститутів і впливу ТНК при відсутності прозорості та звітності в їхній діяльності. Зміцнення неоліберального фундаменталізму у світовій економіці та запевнення його прибічників щодо відсутності альтернативи неоліберальній глобалізації стимулювали на початку 90-х років дискусії з питань можливості утворення умов для більш соціально, економічно і екологічно справедливої глобалізації.

У дискусіях, що відбулись у багатьох країнах світу, противники глобалізації поступово формулювали спільні позиції з основних проблем сучасного етапу розвитку світової економіки. Сформувалось загальне уявлення про відповідальність міжнародних фінансових і економічних організацій за політичні конфлікти та економічні провали як в окремих країнах, так і в цілих регіонах світу. У суспільній свідомості затверджувалось уявлення про те, що в основі всіх тих проблем, які мала світова економіка й окремі країни протягом 80-90-х років, – неолібералізм та діяльність міжнародних організацій.

Економічні наслідки неоліберальної глобалізації об’єднали в опозицію до неї найрізноманітніші сили.

Неоліберальні реформи стимулювали активність різних соціальних сил у країнах Півночі. Робочий рух в індустріальних державах протягом 80-90-х років виступав проти приватизації, наступу на права робітників, спаду виробництва, структурних перетворень у промисловості й переведення робочих місць до країн, що розвиваються. Екологи виступали проти СОТ, торгові правила та регулююча діяльність якої негативно впливала на ефективність національного законодавства та заходи в галузі охорони довкілля.

У Північній Америці в ці роки проводилися масові кампанії проти створення на континенті зони вільної торгівлі. Так, у 1988 р. канадські активісти та націоналісти активно протестували проти лібералізації торгового режиму між США та Канадою, вважаючи, що це спричинить скорочення робочих місць, соціальних програм і призведе до втрати культурної ідентичності. Підписання угоди про створення Північноамериканської зони вільної торгівлі (НАФТА) викликало протести в усіх країнах континенту. Проти угоди виступали як традиційні противники вільної торгівлі (профспілки, націоналісти, екологи), так і нові об’єднання, такі як “Союз захисту відповідальної торгівлі” (Alliance for Responsible Trade), “Громадянська кампанія проти вільної торгівлі” (Citizens Trade Campaign) в США, мексиканська мережа громадянських заходів проти вільної торгівлі (RAMALK).

У країнах Півдня 80-ті роки також були відзначені ростом протестних настроїв – протии економічних криз, спровокованих політикою структурної адаптації (structuraladjustment), нав’язаної МВФ, протии зростаючої нерівності між країнами Півдня та Півночі та величезних боргів, які мають країни, що розвиваються. Провали економічних реформ, здійснених згідно з неоліберальними рецептами Світовог обанку та МВФ, призвели до радикалізації громадянського суспільства і політичних партій у країнах Латинської Америки. Фінансові кризи в Південно-Східній Азії в 1997 р. стимулювали антиглобалістські настрої. Більшість організацій громадянського суспільства країн, що розвиваються почали активно співпрацювати між собою та розвивати міжнародні контракти з організаціями країн Півночі. Зокрема, в ході переговорів щодо створення зони вільної торгівлі в Латинській Америці паралельно із переговорами міністрів торгівлі і головами урядів в Чилі, Бразилії, Коста-Риці організовували “народні саміти”. Такі саміти були організовані активістами країн – учасниць форумів Азіатсько-Тихоокеанського економічного співробітництва (АТЕС) під час зустрічі голів держав та урядів країн АТЕС у Ванкувері та Манілі.

Незадоволення наслідками впровадження у життя неоліберальної моделі глобалізації кристалізувалося у транснаціональний рух протесту, який і одержав назву антиглобалістського або альтерглобалістського. Перші масові виступи проти неоліберальної глобалізації і міжнародних інститутів відбулися у 1997 р. в Парижі проти прийняття Міжнародної угоди з інвестицій, що були організовані рухами і організаціями, які виступають за «глобальне громадянське суспільство»; наприкінці 1999 р. в Сіетлі проти розширення сфер діяльності СОТ. Ці акції протесту стали демонстрацією здатності соціальних рухів ефективно протистояти єдиним фронтом викликам неоліберальної глобалізації, що нав’язувала країнам та цілим континентам несправедливі правила міжнародної торгівлі, порушуючи права людини і права працівника, негативно впливаючи на навколишнє середовище.

Сіетл став новим етапом в історії соціальних рухів, оскільки об’єднав активістів з різних країн світу, надавши транснаціонального характеру колективним заходам і протесту.

Результатом критичної оцінки неоліберальної глобалізації та її наслідків стало визнання більшістю учасників соціальних рухів того факту, що вона спричинила виникнення всіх проблем, проти яких вони борються: чи то деградація довкілля, переведення робочих місць у країни з більш низькою заробітною платою, порушення прав людини на напівлегальних підприємствах у країнах, що розвиваються, зростання бідності та нерівності в світі, борги, які ставлять на межу катастрофи численні країни, що розвиваються, тощо.

У відповідь на матеріалізацію світу альтерглобалізмом висуваються широкі гуманні, соціальні, культурні, екологічні гасла – скасування боргів країнам, що розвиваються, встановлення демократичного контролю над фінансовими ринками та їх інститутами, надання права на працю і гідну заробітну плату, вимоги до екологізації виробництва, рівноправ’я між статями, заборона на примусову та дитячу працю, захист прав етнічних меншин і багато інших.

Цілком закономірним з цього приводу є заклик Європейського соціального форуму (ЄСФ) до суспільних рухів цього континенту щодо необхідності боротьби: проти неолібералізму; проти війни; проти расизму; проти сексизму і гомофобії; за права та «іншу Європу».

Демократичні вимоги антиглобалістів спрямовані на збереження та зміцнення громадського контролю над проблемою вирішення долі людей в країні, регіоні, суспільстві, світі. Саме тому ключовими пунктами їхньої програми є соціальні питання.

Уцілому можна зазначити, що альтерглобалізм народився разом з тими негативними наслідками, особливостями, суперечностями і парадоксами, які прийшли у світ разом з глобалізацією на засадах неолібералізму.


8.3. Цілі, завдання, принципи, види діяльності, програми альтерглобалізму

Своїм завданням учасники руху антиглобалістів вбачають формування суспільної думки, яка б не тільки позитивно сприйняла їхню ідеологію, а й стала фундаментом подальшого просування інтересів антиглобалістів на глобальний рівень. Загальними цілями антиглобалізму є висунення альтернативної концепції побудови світової системи, майбутні учасники якої не претендують на монополізацію прав глобального управління, а керуються в своїх діях існуючою в суспільстві громадською думкою. Як проголошують самі антиглобалісти, їхнею ціллю є «навчати, мобілізовувати і надихати людей на активні дії». Основні принципи антиглобалістів:солідарність, співробітництво і відповідальність; організація на принципах вільної, добровільної і ефективно діючої асоціації; самоорганізація і самоуправління.

Антиглобалістська діяльність організується переважно навколо таких тем:

1)анулювання боргів країн Півдня;

2)виступи проти діяльності СОТ;

3)реформа міжнародних фінансових організацій і прийняття нової Бреттон-Вудської угоди;

4)введення податку на фінансові операції.

Основними загальними цілями альтерглобалістського руху є:

– у середньостроковому плані

– анулювання або реорганізація і демократизація нинішніх наднаціональних структур (ВТО, МВФ, Всесвітнього банку) забезпечення прозорості в їхній діяльності;

у довгостроковому плані

– розробка альтернативних, демократичних механізмів прийняття рішень з міжнародних проблем, усунення соціальних, економічних, екологічних диспропорцій між державами.

За ідеологічною ознакою рух може розглядатися як:

1)протест проти системи, вмотивований етичними міркуваннями;

2)виступи за реформу існуючої міжнародної економічної системи і надання їй демократичного, соціального і екологічно орієнтованого спрямування;

3)боротьба за створення альтернативної системи управління в рамках світової економіки;

4) радикальні виступи проти капіталістичної системи у цілому.

Прибічники альтернативної глобалізації наполягають на створенні Всесвітнього парламенту, депутати якого мають обиратися прямим голосуванням усіх громадян світу. Прибічники радикальних заходів з подолання неоліберальної глобалізації виступають проти ринкової економіки суспільства споживання, «тиранії торговельних марок», приватної власності.

Борці за «глобальну справедливість» виступають проти деградації навколишнього середовища, руйнації культурної ідентичності та у більш глобальному сенсі проти «комерціалізації» і приватизації світу. Звідси критика в першу чергу спрямовується на діяльність ТНК і фінансових інститутів, що керуються у своїй діяльності виключнокороткостроковими цілями максимізації прибутків, нехтуючи соціальними та екологічними нормами й інтересами.

Основними видами діяльності антиглобального руху є зустрічі, демонстрації проти проведення офіційних самітів міжнародних інститутів. Учасники руху проводять «соціальні форуми», на яких аналізується процес глобалізації, обговорюються способи опору та альтернативні пропозиції.

У цілому, етапність дій антиглобалістів може реалізовуватися:

1)у короткостроковій перспективі – шляхом зриву конференцій, зустрічей, заходів наднаціональних організацій та концернів поряд з цілеспрямованим завданням збитків окремим корпораціям, підприємствам через бойкотування, пошкодження майна, хакерські атаки на системи управління;

2)у середньостроковій перспективі – анулюванням або реорганізацією та демократизацією конференцій існуючих наднаціональних організацій і таких, як СОТ, ВМФ, Світовий банк;

3)у довгостроковій перспективі – розробленням альтернативних варіантів прийняття рішень щодо усунення соціальних, економічних, екологічних розбіжностей між державами.

Міжнародний антиглобальний рух організований у вигляді відкритої мережі, яка ґрунтується на альянсі соціальних структур і не має керівної ланки. У широкому спектрі руху представлені такі категорії громадських організацій та верстви населення:

1. Організації, щозаймаютьсявирішеннямпроблемвідносинПівніч – Південь, атакожвисловлюютьсолідарністьісимпатіїдовизвольнихрухівукраїнахБлизькогоСходу, ЛатинськоїАмерикитощо.

2. Об’єднання безробітних, представники руху за права жінок.

3. Захисники тварин та довкілля.

4. Представники лівих, антифашистських кіл.

5. Представники анархо-синдикалістських кіл.

6. Представники кіл «чистих антиглобалістів». Необхідно зазначити, що останнім часом сформувався державний альтерглобалізм, який реалізується у політиці деяких урядів і лідерів. Між державним альтерглобалізмом і суспільним альтерглобалізмом установилася взаємодія: державні діячі беруть участь у соціальних форумах і підтримують ряд суспільних ініціатив; з іншого боку, державні проекти користуються широкою підтримкою громадських організацій. Суспільний і державний сегменти альтерглобалістського руху взаємозалежні: перший забезпечує другому соціально-політичну підтримку, зокрема електоральну базу; другий може дати першому конструктивну перспективу.

Загальну множину антиглобальних рухів можна представити таким чином (див. рис. 1).

Програма антиглобалістів передбачає розвиток двох взаємопов’язаних напрямів –трансформістського (зміцнення системи самоуправління) і руйнівного (протидія укріпленню влади корпоративного капіталізму). Трансформістський напрям антиглобального руху очолюється французькою організацією АТТАК (“За податок Тобіна на користь громадян”), що утворювалась з метою боротьби із спекулятивними переміщеннями фінансового капіталу, охопила своєю діяльністю більш ніж 50 країн світу. Зараз її завданням є обмеження впливу фінансового капіталу і тим самим оздоровлення сучасної капіталістичної системи.

Ця структура виступала за рішучу протидію «Багатосторонній угоді про інвестиції», яка, на думку керівника комітету з проблем світової торгівлі руху «Громадянське супільство», є таємно укладеною між розвинутими країнами з метою координування інвестиційної політики стосовно країн Третього світу. Саме тому навколо АТТАК об’єдналися екологічні, жіночі організації, профспілки. Заклики до зміцнення суверенітету та влади національних держав на противагу транснаціональному контролю лунають з боку організацій з країн Третього світу, а також з боку поміркованого крила антиглобалістів країн світового авангарду.

В русі протесту проти неоліберальної глобалізації приймають участь різні за своєю структурою, цілями, тактикою дій і пропозиціям організації. На особливу увагу заслуговує Всесвітній соціальний форум (ВСФ). У січні 2001 р. паралельно з проведенням Всесвітнього економічного форуму в Давосі антиглобалісти з 120 країн уперше провели в місті Порто-Алегро (Бразилія) альтернативний ВСФ, який за авторитетом учасників вийшов на рівень Давоського. Досить популярним серед антиглобалістів є гасло «зміцнення громадянського суспільства» або «нової громадськості».

Рис. 1. Композиційне поле антиглобальних рухів


Таку точку зору особливо відстоюють АТТАК, Селянська конфедерація, соціал-демократи, комунітаристи й троцькісти. Пропонована модель покликана об’єднати систему представницької демократії із широким залученням громадян до прийняття політичних рішень. Передбачається навіть створити суспільні ради з консультативними та дорадчими функціями.

Представники руйнівного крила антиглобалістів вважають плани АТТАК та інших поміркованих альтерглобальних структур реформістськими, утопічними і нездійсненними, оскільки їх реалізація суперечитиме інтересам панівних кіл і груп всередині глобального суспільства. Вкрай лівий альтерглобалізм, значною мірою наслідуючи анархістські традиції, відмовляється бачити в державі нейтральний інститут регулювання і стимулювання розвитку національного добробуту. Він закликає до демонтажу державних структур на користь самоорганізованого суспільства.

Сильними сторонами як трансформістського, так і руйнівного крила антиглобального руху більшість науковців визнає швидке реагування на будь-які політичні події і можливість одночасного проведення досить потужних акцій протесту.

Головною ж вадою антиглобального руху стає непродуктивність у довгостроковій перспективі, а також наявність зовнішніх і внутрішніх суперечностей, що несуть небезпеку маргіналізації і навіть розколу руху.






Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал