Конспект лекцій для студентів спеціальності «Міжнародні економічні відносини» денної та заочної форм навчання Луцьк



Сторінка3/10
Дата конвертації03.12.2016
Розмір2.08 Mb.
ТипКонспект
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10
Тема 3. ШКОЛИ І МІЖДИСЦИПЛІНАРНИЙ СТАТУС ГЛОБАЛІСТИКИ

3.1. Глобалізація: історичний і міждисциплінарний аспекти

3.2. Погляди на глобалізацію гіперглобалістів, скептиків та трансформістів

3.3.Основні школи сучасної глобалістики


3.1. Глобалізація: історичний і міждисциплінарний аспекти

За своєю природою глобалістика – міждисциплінарна наука. Відтак, міждисциплінарний підхід – важливий методологічний принцип глобалістики. Сьогодні вже можна говорити не тільки про формування загальних основ теорії глобалістики і про такі її основні напрями як економічна глобалістика (наприклад, інвестиційний глобалізм), політична глобалістика, соціальна глобалістика, екологічна глобалістика, глобальна прогностика та інші. Намітилась тенденція посилення взаємозв'язку, єдності цих напрямів, що говорить про становлення інтегрованої науки.

На початку XXI століття ця наука набула великого значення, оскільки її предмет – вивчення процесів, наслідків і загроз глобалізації розвитку та пошук шляхів і механізмів управління процесами глобалізації. Так, глобалізація світу і його розвитку реально стала головною проблемою в порядку денному розвитку людської цивілізації. Небачені раніше можливості, які відкриває глобалізація і водночас загрози, які вона в собі несе, – це органічно пов'язаний об'єкт досліджень науки глобалістики. Остання цілком обґрунтовано концентрує свої зусилля на проблемах глобального розвитку, а головне його якості і безпеці.

Перша група концепцій щодо вирішення цієї ключової проблеми світу – «якості і безпеки» – базується на песимістичних моделях, які були започатковані глобалістами-алярмістами Римського клубу (1968р.) Д.Медоузом («Межі зростання», 1972) та («Нові межі зростання», 1992). Це песимістичні моделі, в яких можливості соціально-економічного розвитку визначаються лише економічним зростанням і демографічними факторами. Ці моделі вже застаріли, оскільки за останні 30 років були розроблені десятки нових моделей. Тому їх значення скоріше має методологічне, ніж практичне значення.

Друга група концепцій сучасної глобалістики – «максималістські підходи» до вирішення глобальних проблем людства. Це концепції «глобальної рівності» і вирівнювання рівнів розвитку «центру» та «периферії» для збереження навколишнього середовища. Недолік цього підходу – відхід від реальності і однобічний максималізм країн, що розвиваються.

Третя група концепцій глобалістики базується на ідеях тісного взаємозв'язку соціально-економічних і екологічних процесів розвитку. Це відповідає сучасному рівню осмислення глобальних проблем, але все ще є недостатнім, бо не досягає комплексного системного рівня бачення і все ще трактує глобальні проблеми кожну зокрема, визначаючи лише зв'язок між ними, а не єдину їх систему. Четверта група концепцій глобалістики, яка з'являється в кінці другого тисячоліття, базується на системному комплексному підході до досліджень і прогнозування процесів глобалізації. Вчені НАН України є прибічниками цього універсального міждисциплінарного підходу.

Колективно організовані дослідження з глобалістики з 1995 року проводяться в Україні на конкурентоспроможному професійному рівні. Так, в 1989 році започатковано Міжнародний інститут менеджменту в Києві, де вели дослідження з міжнародного та глобального менеджменту. В 1999 році створено перший в Східній і Центральній Європі Міжнародний інститут глобалістики, який є неформальною установою і діє в системі Національної Академії наук України. Проводяться відповідні дослідження по напрямах політичної, економічної, соціальної та екологічної глобалістики в системі НАН України. Водночас найбільш універсальними і пріоритетними проблемами глобалістики залишаються проблема сталого розвитку світу і проблема організації управління глобальним розвитком. Але основними постулатами сучасної глобалістики є такі: світ і світове людство є єдиним глобальним організмом; глобалізація світу – це об'єктивне історичне явище і процес, на який можна впливати і керувати об'єднаними, солідарними зусиллями людства; глобалізація несе в собі нові небачені можливості для розвитку людства і нові небачені загрози його існуванню; людство повинно солідаризуватись і об'єднатись перед явищем глобальних загроз і для вирішення глобальних проблем; глобальну кризу людства можна перебороти; глобальну катастрофу людства ще можна відвернути; глобальні проблеми – це не лише невирішені завдання, а й великі загрози всьому людству; глобальні інтереси треба ставити вище національних; глобальна інтеграція – це закономірність розвитку людства; сучасна людина, як найвища соціальна цінність, набула глобального характеру і стала в центрі процесів глобалізації; в майбутньому людство навчиться попереджувати виникнення глобальних проблем.

Отже, після виникнення на початку 70-х років ХХ століття глобалістики як науки, пройшло порівняно мало часу. До числа її перших досягнень варто віднести систематизацію глобальних проблем, хоч проведена вона в основному на емпіричній, а не на теоретичній основі. При цьому глобальність будь-якої проблеми визначається не стільки її роллю в житті тієї частини населення, яка реально від неї постраждала, скільки значенням цієї проблеми для долі всіх країн. Сьогодні наукова класифікації глобальних проблем така: 1) універсальні проблеми політичного і соціально-економічного характеру; 2) проблеми переважно природно-економічного характеру; 3) проблеми переважно соціального характеру; 4) проблеми екологічного характеру; 5) проблеми інформаційного характеру; 6) проблеми технологічного характеру; 7) проблеми науково-інтелектуального характеру; 8) проблеми змішаного характеру.

До розряду найбільш пріоритетних глобальних проблем людства, які мають особливо великий перспективний або, навіть, вічний характер, ми відносимо глобальну проблему сталого розвитку світу, який визначається сьогодні і в майбутньому не стільки економічним зростанням держав і країн та забезпеченням розширеного відтворення в його традиційних вартісній і натурально-фізичній формах, скільки з соціально-економічним прогресом людства, забезпеченням розширеного відтворення інтелектуальних ресурсів та інтелектуального потенціалу, а також зростання якості і конкурентоспроможності розвитку, якості людського життя, розвитку людини як найвищої соціальної цінності

Ще одна пріоритетна універсальна глобальна проблема, що заслуговує особливої уваги – це проблема підвищення рівня суспільної організованості і керованості світовим співтовариством і його розвитком. У сучасній глобалістиці цю проблему називають глобальним управлінням (Global Governance). Людство повинно знайти ефективну форму глобального управління, що має забезпечити синхронізований, справедливий розвиток для всіх націй і країн, а не лише для країн «золотого мільярда». До наступної групи глобальних проблем сучасна глобалістика відносить такі проблеми природно-економічного характеру як енергетична, продовольча, екологічна, сировинна, Світового океану, ресурсна, інформаційна, технологічна. Багато дослідників глобалістів схильні ставити на перше місце в цій групі проблем саме глобальну екологічну проблему, виходячи з безперспективності продовження «технократичного» розвитку суспільства і його загроз. На перших етапах проблеми глобального управління мали наївний характер, тому що ідея «світового уряду» виставлялась як альтернатива національним урядам. Дослідники цього напряму шукали «центральну направляючу систему» зверху – через глобальні та міжнародні організації, такі як ООН, ОЕСР, МВФ, СБ та інші. Проте сьогодні глобальна корпоратизація є важливою і органічною складовою глобалізації світу. Сучасні глобальні корпоративні комунікації стали настільки інтенсивними, що вони є реальною основою майбутнього глобального корпоративного менеджменту, а через нього і глобального світового менеджменту (Global Governance). Сучасні проблеми глобального управління нерозривно пов'язані з інформаційною глобалізацією, в тому числі з глобальними масовими комунікаціями. Цей зв'язок є настільки тісним, що багато дослідників пропонують інтегрований комунікативно-управлінський підхід у глобалістиці (З. Бжезінський, К. Боулдинг, Т. Дракер, Б. де Жувенель, М. Месарович, Е. Пестель та інші). Після всього позитивного і негативного досвіду сьогодні знову дуже актуальними проблемами глобалістики стали проблеми глобального моделювання і прогнозування.


3.2. Погляди на глобалізацію гіперглобалістів, скептиків та трансформістів

Гіперглобалізм (революційний глобалізм) поширюється як успішний варіант суспільного розвитку за західною моделлю.В основі цих ідей – неоліберальна теорія і практика, відповідно до якої глобалізація є специфічним варіантом інтернаціоналізації господарського, політичного та культурного життя людства, орієнтованого на форсовану економічну інтеграцію у глобальних масштабах з максимальним застосуванням науково-технічних досягнень та вільно-ринкових механізмів.

Гіперглобалісти, зазначали, що формується така складна система економічних, політичних взаємозв’язків, в якій конфлікт великих держав виключений. Представники школи гіперглобалістів вважають, що глобалізація – це в першу чергу економічне явище, яке створює новий тип переможців і переможених; глобальна економіка все більше інтегрується; глобальний капітал змушує всі уряди дотримуватись неоліберальної економічної дисципліни, тому політика стає сферою раціонального економічного управління. Гіперглобалісти передбачають виникнення глобальної цивілізації, глобального громадянського суспільства і появу абсолютно нового світового порядку. Держави, на їхню думку, стають все менш ефективними і слабкими в конкуренції з новими міжнародними суб’єктами. Гіперглобалісти впевнені, що відбувається денаціоналізація економічної й політичної влади. Інтеграція держав у наднаціональні економічні об’єднання стає все більш значною частиною глобалізації. Вони обґрунтовують свою позицію тим, що більшість економічних процесів, які відбуваються в сучасному світі, так чи інакше пов’язані виключно з діяльністю найбільших суб’єктів міжнародних відносин – транснаціональних корпорацій, а відповідно саме цей фактор, тобто посилення ролі ТНК, і є головним змістом процесів глобалізації. Зростання ТНК і мереж глобального виробництва створює безкордонну економіку, за якої уряд втрачає можливість управління національною економікою. Проте гіперглобалісти розуміють, що національний і транснаціональний капітал мають потребу в державних інститутах і нормах.

До гіперглобалістів можна віднести головних ідеологів глобалізації К. Поппера, Т. Фрідмана, Ф. Фукуяму, К. Омае, З. Бжезінського, Дж. Сороса та інших. Так, Ф. Фукуяма в ліберальному капіталізмі США бачить вінець людських прагнень в області суспільного прогресу: краще американської демократії, американського капіталізму, американського способу життя нічого у світі не може бути, і всіма засобами необхідно сприяти його поширенню на увесь світ. Серйозні застереження відносно американізації у Ф. Фукуями викликає конфуціанська Азія і передусім Китай, але їх спротив не зможе переломити глобалізацію, що йде із Заходу.

Скептики, до яких належить велика кількість дослідників, політиків і суспільних діячів, виступають з прямою чи опосередкованою критикою теорії та практики глобалізації. Представники скептичної школи ставлять під сумнів, що має місце саме процес глобалізації, а не процес ускладнення світового порядку. Вони бачать в глобалізації поширення західного модернізму, а світову інтернаціоналізацію вважають супутнім продуктом розповсюдження американського світового порядку. Під глобалізацією скептики розуміють уніфікацію життя на основі єдиних ліберальних цінностей шляхом нав’язування цінностей розвинених країн іншим країнам і суспільствам.

Скептики (П.Хeрст, Г.Томпсон, Д.Аллен, Р.Гілпін, Н.Ферпоссон та ін.) стверджують, що глобалізація – це міф. Вони, порівнюючи світові потоки товарів, інвестицій і робочої сили в XIX столітті з сучасністю, зазначають, що досягнутий нині рівень економічної інтеграції нижчий, а отже, ступінь сучасної глобалізації перевищений. Більшість скептиків переконані, що наявні зміни підтверджують лише те, що на економічну активність впливають процеси регіоналізації, оскільки головними центрами світової економіки є Північна Америка, Європа та Азіатсько-Тихоокеанський регіон. Поняття глобалізації, на думку скептиків, – це винахід захисників вільної торгівлі, які прагнуть знищити державу загального добробуту і тим самим зменшити державні видатки. Представники скептичного підходу взагалі критично розглядають погляди гіперглобалістів і намагаються розвіяти міфи, створені навколо глобалізації.

Трансформісти (еволюційні глобалісти) вважають сучасну форму глобалізації історично безпрецедентною, яка свідчить про поступову адаптацію держав і суспільств до взаємозалежного нестабільного світу з його обов’язковими соціальними та політичними змінами, розглядають глобалізацію як процес, у якому відсутня чітко фіксована й визначена мета: або повністю інтегрований світовий ринок, глобальне суспільство, або глобальна цивілізація. Глобалізація як прояв трансформаційного розвитку сучасної світової цивілізації викликала надзвичайну інтенсифікацію світових зв’язків, що перетворюють наш світ на єдиний економічний, політичний та інформаційний простір, а також стала поштовхом для кардинальної трансформації політики загалом і політичних інституцій та соціальних взаємодій зокрема. Політика глобалізації потребує від національної держави координації раніше незалежно прийнятих рішень з іншими національними державами і підпорядкування інтересів держав інтересам світового співтовариства. Вчені, які підтримують таку позицію, вимагають від держав і суспільства поступової адаптації до більш взаємозалежного й в той же час нестабільного світу з його неминучими соціальними і політичними змінами, сукупність яких і становить зміст розвитку сучасних суспільств та світового порядку.

Трансформісти (Е.Гідденс, М.Кастельс, Б.Аксфорд, Д.Хелд, Д.Гольдблатт, Е.Макгрю, Д.Перратон, Дж.Розенау, Е.Гідденс) вважають, що глобалізація – це потужна сила, яка трансформує світ, відповідає за еволюцію суспільства, за зміну усього світового порядку, бачать в ній довготерміновий суперечливий процес, здатний до всіляких змін, і вважають некоректним прогнозування параметрів майбутнього, передбачають поступовість змін традиційної концепції державності.


3.3. Основні школи сучасної глобалістики

Сучасний етап розвитку глобалізаційних процесів характеризується як процес, що включає в себе політичні, економічні, соціальні, екологічні, науково-технологічні та інші складові. Залежно від того, яким аспектам процесів глобалізації приділяється особлива увага, розрізняються різні парадигми сучасної глобалістики, в рамках яких працюють відповідні наукові школи і організовані наукові колективи. Розглянемо основні школи сучасної глобалістики.



Перша школа представляє концепцію «Межі зростання». Проблема меж економічного зростання лежить в основі тематики доповідей Римського клубу (1968 р.). А. Печчеї та інші засновники Римського клубу (керівники різних транснаціональних корпорацій) зіткнулись зі спільним труднощами в реалізації корпоративних проектів і програм. Вони зрозуміли, що глибинною першопричиною цих труднощів є глобальні системні особливості, подолання яких локальними зусиллями неможливе.

Досягнення цієї школи полягає в результативних спробах моделювання світової економічної динаміки. При моделюванні враховувалися п’ять взаємопов’язаних змінних величин: населення, капіталовкладення, використання невідновлюваних ресурсів, забруднення навколишнього середовища, виробництво продовольства. Була висунута робоча гіпотеза про дисфункціональність глобальної системи. В ході її перевірки автори дійшли висновку, що при збереженні існуючих тенденцій зростання людство дуже швидко наблизиться до крайньої межі демографічної та економічної експансії. При цьому межі зростання вбачаються не стільки в планетарно-ресурсних обмеженнях, скільки у внутрішніх обмеженнях світового людства – планування і жорстокий егоцентризм глобальних корпорацій, архаїчний суверенітет все більш численних держав та їхня конфліктна конкуренція, егоїстичний дух елітаризму і зверхності цивілізації Заходу, дезінтеграція людського співтовариства. Надаючи особливого значення людині, А. Печчеї запропонував глобальну Програму Нового Гуманізму, суть якої саме у «людській революції», в інтеграції людей світу, в формуванні світової людської спільноти, здатної до колективних зусиль з планування і керування заради спільного майбутнього людства, оскільки альтернативою може бути відсутність будь-якого майбутнього.



Друга школа універсального еволюціонізму в глобалістиці розвивалась під керівництвом академіка М. Моїсеєва на базі вчення В. Вернадського про ноосферу. Вона є антагоністичною щодо Римського клубу щодо їхнього розуміння пасивної ролі природи і її пасивної реакції на результати діяльності людства. Пропонується враховувати зворотню реакцію біосфери на процеси глобального розвитку. Сумісний розвиток глобального людського суспільства і біосфери може бути цілеспрямованим, взаємоузгодженим і ефективним. У результаті конструктивної коеволюції може бути сформована ноосфера, ноосферна економіка і ноосферна цивілізація, яка відкриває шлях до якісно нового розвитку. Цю школу називають ще школою глобальної екології. Вона запропонувала теорію глобальних рішень і компромісів. Ця школа розробила і запропонувала моделі глобальних наслідків ядерної війни, «ядерної зброї» і «ядерної зими» та соціологію глобального компромісу – концепцію «Глобальних інститутів згоди», які можуть добиватись стабільних ефективних компромісів. Доведена можливість світових угод кооперативного типу, що об'єднують зусилля і ресурси суверенних держав для вирішення планетарних завдань. Вважається, що положення школи універсального еволюціонізму органічно ввійдуть в парадигми глобалістики ноосфери.

Третя школа мітозу біосфер вважається важливою для раціоналізації взаємодії світового людства з навколишнім середовищем. Певною мірою вона не має прямого відношення до глобалістики. Але її вважають важливою при переході до практичної діяльності по раціоналізації взаємодії світового людства з навколишнім середовищем. Неурядовий міжнародний Інститут екотехніки (1969) (Марк Нельсон), що представляє цю школу (французька лінія вчення про ноосферу), з 1976 р. проводить конференції у Франції. Генезис парадигми Інституту екотехніки обумовлений практичними потребами космонавтики в створенні штучних біосфер малого масштабу із заданими якостями. Ідея цієї школи полягає в тому, щоб досягнуті результати використовувати для покращання земної біосфери і для формування ноосфери. Суть ноосфери в гармонічному синтезі біосфери і техносфери. Під техносферою розуміють тип нової культури, що має діапазоном розповсюдження весь планетарний ринок. Факт її експансії в Космос означає, що повна екологічна рівновага можлива лише при виході за межі земної біосфери в Космос. На цій підставі ноосфера перетворюється на важливий фактор еволюції Всесвіту.

Четверта школа контрольованого глобального розвитку Джермена Гвішиані передбачає реалізацію програми «Моделювання глобального розвитку» з метою створення системи моделей альтернативного глобального розвитку і рекомендацій щодо вибору оптимальних стратегій управління. При цьому значна увага надавалась соціальним проблемам.

Пропонується розвивати глобалістику з позицій загальносоціологічної теорії і методології. Перехід до інформаційного суспільства розглядається як магістральний шлях вирішення глобальних проблем.



П’ята школа світ-системного аналізу (Імманїла Валлерстайна, США) розробляє парадигму, в центрі якої розвиток економік, історія систем і цивілізацій. Кінець XX століття розглядається як криза переходу від капіталістичної світ-системи, домінуючої на планеті з 1500 року, до поки що невизначеної посткапіталістичної системи. Капіталістична світ-система розглядається як перша історична форма глобальної системи, яка безупинно розвивається у взаємодії ядра («золотий мільярд»), напівпериферії і периферії світу. Для неї характерні циклічні кризи з періодичністю 50-100 років. Це нагадує довгі економічні хвилі М.Кондратьєва. Парадигма світ-системного аналізу тяжіє до концепції «глобальної соціалізації» майбутнього розвитку, висунутої Міжнародною соціологічною асоціацією (1994 р.). Визнаючи висновок про існування планетарних меж економічного зростання, представники цієї школи (Лестер Браун) заявили про неефективність і недорозвиненість традиційного людського суспільства як причину і наслідок надмірного демографічного зростання. Критичний поріг сталого зростання світового суспільства вже пройдений, тому що людство споживає значно більше ресурсів, ніж дозволяють закони стабільного функціонування глобальних екосистем. Необхідно, як вважають прибічники цієї теорії, зупинити глобальний демографічний вибух в країнах, що розвиваються, і піддати критиці концепції економічного зростання західного типу.

Таким чином, сучасна глобалістика не має поки що єдиної парадигми. Зміст окремих парадигм ще залишається під тиском відповідних філософських доктрин, а системний комплексний підхід ще не набув статусу обов'язковості для всіх концепцій. Більше того, існує певна цивілізаційна самоізольованість сучасних парадигм глобалістики, оскільки діапазон рефлексивної комунікації в сучасній глобалістиці є обмежений християнським світом, який є також поділеним. Тому включення до комунікації конкуруючих цивілізацій дає можливості для створення більш життєздатних парадигм глобалістики.




Тема 4. СТАНОВЛЕННЯ ГЛОБАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ

41.Сутність глобальної економіки та її становлення

4.2.Транснаціоналізація і регіональнаінтеграція як шляхи становлення глобальної економіки.
4.1. Сутність глобальної економіки та її становлення

Становлення глобальної економіки відбувалося такими етапими:

ХVI-ХVI століття нашої ери - починається розвиток світової економіки як загальнопланетарної системи завдяки великим географічним відкриттям, що створили умови переходу від регіональних і континентальних до світових, світове господарство утворилося в процесі розвитку продуктивних сил, починаючи від руйнування феодальної замкнутості, від відусбленості національних господарств, від формування локальних торговельних зон (міста північної Італії, Ганзейський торговий союз) і закінчуючи створенням колоніальних імперій, великі географічні відкриття призвели до формування світової колоніальної системи, що в свою чергу сприяло економічному об’єднанню країн, швидкому розвитку відносин між державами-колоніями і державами-метрополіями, основою міжнародного економічного розвитку в той час був колоніалізм;

XVII-1 половина XIX століття характеризується становленням світового капіталістичного ринку і розвитком міжнародного поділу праці, характеризується виникненням крупної машинної індустрії в Англії, яка в той час була лідером світового господарства, матеріальною базою економічного розвитку послужив промисловий переворот, саме у цей час формується світовой ринок як форма прояву світової економіки, одночасно з бурхливим розвитком міжнародної торгівля починає формуватися нові форми міжнародних економічних відносин, такі як експорт капіталу, до 50-60 років ХІХ століття світовий ринок почав швидко інтернаціоналізовуватися, що сприяло прискореному розвитку капіталістичного виробництва і заклало основи сучасного світового господарства;

середина ХІХ століття-до 20 років ХХ століття характеризується завершенням формуванням колоніальних імерій і остаточним розподілом світу між великими державами, в цей час остаточно сформувався світовий ринок, який сприяв становленні країнам Західної Європи потужної індустрії, що не могли обходитися без світового збуту товарів і напівфабрикатів, по суті до 1914 року світ був готовиий до інтеграції однак цьому завадила І світова війна і уже після І світової війни держави не готові були до об’єднання адже були прийняті певні міжнародні угоди в післявоєнний період, суть полягає в наступному:

- відбулося розмежування світу на 2 суспільно-економічні системи, що призвело до національно-визвольної боротьби в колоніальних територіях і стало початком кінця світової колоніальної системи;

- капіталістична система як така понесла в цілому значних втрат адже в процесі війни Росія в наслідок соціалістичної революції стала грізним застереженням капіталістичного устрою;

- країни зазнали великих людських, матеріальних і військових втрат;

20-60 роки ХХ століття один з найнестабільніших в історії, в першу чергу характеризується світовою економічною кризою, що почалася в Америці на Ньюйорській фондовій біржі і сприяла процесу створення різних систем регульованого капіталізму, тобто ініціативне втручання держави в економіку. вона призвела до того, що на світовому капіталістичному ринку почалася жорстока торгівельна боротьба, в капіталістичних державах відбувся інтенсивний пошук дієвих заходів та механізмів по боротьбі з цієї кризою. 1939 рік став початком ІІ світової війни, наслідки якої стали більш значущими в результаті 2/3 світового виробництва і світового запасу опинилися у володінні Сполучених Штатів Америки, які одночасно зазнали і найменших військових втрат. В американців з’явився унікальний шанс стати єдиною наддержавою в політичному і економічному сенсі, з іншого боку небувале зростання авторитету Радянського Союзу як країни-переможниці призвели до конфліктного цих 2 наддержав, чиї стратегічні інтересу були діаметрально протилежними. Це в свою чергу призвело до формування 2 основних військово політичних блоків Організація північно-атлантичного договору (1949) і Організації варшавського договору (1955) і по суті таким чином почалась «холодна війна». Після ІІ світової війни в основному всі економіки світу перейшли до використання змішаних моделей ведення національного господарства, виділяють 5 найголовніших таких моделей:

• американська модель змішаної економіки, яка створювалася в системі привілеїв і заохочення діяльності підприємців збагачення найбільш активної долі населення, тема соціальної рівності взагалі не обговорювалася, а незабезпечена частина населення отримувала певні часткові пільги, така модель базувалася на високій продуктивності праці і орієнтацією людей на досягнення індивідульного успіху;

• швецька модель характеризується грамотною соцільною політикою орієнтованої на зниження майнової рівності через перерозподіл національного доходу на користь малозабезпечених верств населення, приблизер 55% державних витрат відраховується на соціальні потреби, цю модель стали називати функціональною соціалізацією адже функція виробництва лягала на плечі підприємців, а функція забезпечення відповідного рівня життя населення на уряд;

• соціально-ринкове господарство Федеративна республіка Німеччина складалося на базі усунення бази фашизму і забезпечення всіх форм господарства;

• вірменська модель відрізнялась деяким відставанням рівня життя населення від росту продуктивності праці, в результаті цього сформувалося пониження собівартості продукції, що сприяло швидкому зростанню її конкурентоспроможності на світовому ринку, така модель існувала лише за рахунок високого розвитку національної самосвідомості заснованому на готовності населення іти на самопожертву заради держави;

• південнокорейська модель дуже схожа на японську психологічними особливостями населення, працелюбне і відповідальне суспільство перед законами своєї країни сприяло розвитку економіки, особливістю є активна участь державних органів реорганізації економічного системи.

ІІ світова війна стала певним етапом перерозоділу світу після якого світова економіка пішла по шляху інтенсивної інтеграції і монополізації, провідну роль почали відігравати транснаціоанльні корпорації, які почалі залучати до своєї діяльності фірми компанії з країн, що розвиваються;

60-70 роки ХХ століття-2000: остаточний розлад колоніальної системи і поява країн, що розвиваються, політика так званого Деданта - це розрядка міжнародної напруженості між капіталістичними та соціалістичними країнами, яка сприяла розвитку міжнародної торгівлі, міжнародного руху капіталу, міжнародного руху робочої сили, зростання інтеграції виробництва і капіталу, посилення процесів транснаціоналізації, поява і розвиток міжнародної економічної інтеграції (ЄЕспівтовариство), відбулося певне вирівнювання у рівнях економічного розвитку західних країн світу, почало посилюватися суперництво;

70-80 роки: відбулося різке падіння темпів економічного розвитку внаслідок нафтової та енергетичної криз, але водночал відбулося посилення значення новітніх технологій;

80-90 розпад Радянського Союзу;

2000-2040 характеризується розвитком процесу створення майна економіки основою якої є інтернаціоналізація виробництва і глобалізація створення потужних наднаціональних інформаційних імперій, що фактично злилися з міжнародним капіталом, глобальна економічна криза 2008 року, яка підкреслила, що сучасна світова економіка є недосконалою і необхідно шукати нові механізми її регулювання, протиріччям даного підетапу є, що на тлі економічною взаємозалежності посилюється протиріччя в країнах, які називають добою напруженості, транснаціональні корпорації намагаються поширити сфери свого впливу через втручання в політичну систему своїх країн, до 2040 року прогнозується декілька науконо-технічних революцій, які як вважають вчені можуть змінити всю світову економіку:

- енергетична ревоюція, що може призвести до використання сланцевого газу, пошуки альтернативних джерел енергії ведуться в основному в багатих країнах світу (Сполучені Штати Америки, Японія);

- біопротонічна, тобто використання технологій слабких магнітних дій на живу природу, що дозволить швидко і дешево лікувати багато хвороб, а також підвищувати продуктивність сільського господарства не застосовуючи хімізації і генноінженерні технології;

- нанотехнологічна, яка сприяє промисловості на основі злиття нейроелектроніки і елементів штучного інтелекту;

- інформаційна.

Отже, сучасний етап світової економіки перетворюється на гонку економік заснованих на найсучасніших технологіях, нанотехнологіях, аерокосмічній техніці, генній інженерії, досконалих комп’ютерних технологіях, енергозберігаючих системах, використання високоточної військової зброї, тільки ті країни, які зможуть найефективніше опанувати всі ці елементи в подальшому зможуть бути лідерами світової економіки.

Глобальна економіка - це єдина економічна популяція, де національні економіки та її господарюючи суб’єкти тісно переплетені взаємопов’язані і створюють нерозвинену багаторівневу структуру. Глобальна економіка - це суб’єктно-, функціонально-, інституційноструктурована багаторівнева система основним елементом якої є ринок (схема). Національний компонент глобального ринку характеризуєтсья суттєвими змінами у взаємодії центру з переферією із монополізацією насамперед високотехнологічних сфер економічної діяльності та контролю над фінансово-інформаційними потоками у високорозвинутих країнах світу. Транснаціональний компонент глобального ринку стає системоутворюючим, оскільки сьогодні 300 транснаціональних корпорацій генерують 75% світового валового внутрішнього продукту, тобто регіональна консолідація глобального ринку іде через розвиток міжнародних економічних об’єднань перш за все таких як Європейський союз, Північноамериканська зона вільної торгівлі, Асоціація азіатсько-тихоокеанського економічного співробітництва.
4.2. Транснаціоналізація і регіональна інтеграція як шляхи становлення глобальної економіки

Міжнародний поділ праці призводить до інтернаціоналізації процесу відтворення і залежно від його масштабів приймає форму транснаціоналізації, тобто утворення міжнародних транснаціональних корпорацій (ТНК), або регіоналізаціїї, утворення міждержавних регіональних об’єднань.

Глобалізація і збільшення числа та посилення ролі міжнародних корпорацій перебувають у прямій і тісній залежності.

Сучасні міжнародні корпорації – гігантські промислово-фінансові об’єднання, побудовані за принципом централізованого управління й інтернаціональні за сферою своєї діяльності. Вони беруть активну участь у процесах світової торгівлі, інвестування капіталу, обміну технологіями, виробничого і науково-технічного співробітництва, міграції робочої сили і тим самим посилюють процес інтернаціоналізації світу, активно використовують об’єктивні тенденції міжнародного поділу праці і сприяють встановленню нових схем у всесвітньому поділі праці.

За статистикою ООН, нині існує близько 40 000 транснаціональних компаній, значення яких у формуванні сучасної світової економіки є ключовим, оскільки вони створюють реальні передумови становлення міжнародного виробництва з єдиним інформаційним простором, міжнародним ринком капіталу та робочої сили, науково-технічних послуг.

Згідно з результатами дослідження провідного українського економіста-міжнародника В.Г. Герасимчука, 147 транснаціональних корпорацій контролюють 40 відсотків світового багатства. “Lucrum unius est alterius damnum (Лат.). – Прибуток одного – це збиток для іншого“. В цілому ТНК забезпечують близько 50% світового промислового виробництва. На ТНК припадає понад 70% світової торгівлі. 40% світової торгівлі відбувається усередині ТНК, яка здійснюється не за ринковими, а за трансфертними цінами. Загальна сума їх іноземних інвестицій становить близько 2 трлн дол. США. Сучасні ТНК володіють приблизно 95 % світових патентів і ліцензій. Відчувається істотний вплив ТНК в усіх регіонах світу за рахунок наявних фінансових важелів, політичного лобі, а також через зв’язки з громадськістю.

Аналіз взаємозв’язків 43 тисяч ТНК визначив існування певного їх “ядра”. Опирається це “ядро”, насамперед, на банківську систему. На кожному етапі дослідження підтверджувалося основне припущення: незначна кількість ТНК шляхом прямого і непрямого володіння (через акції, облігації, інші цінні папери) контролює діяльність дрібніших корпорацій. Через них ТНК здійснюють величезний вплив і на усіх громадян.

За допомогою методів моделювання соціальних систем вченим вдалося скласти карту розподілу економічного впливу ТНК. Було виявилено ядро з 1318 компаній, які мали найбільше непрямих зв’язків з іншим бізнесoм. Лише на 1318 компаній в сукупності доводиться 20% світового доходу. З’ясувалося також, що виявлені 1318 компаній, у свою чергу, колективно належать 147 ТНК. Корпорації зі “списку 147” контролюють 40% усього багатства в системі. По суті, менше 1% від усього числа компаній у світі змогли контролювати 40% усієї глобальної мережі. Більшість з них – це фінансові інститути. До складу Топ-20, а тим більше Топ-50 корпорацій, що управляють світом, входять Barclays Bank, JPMorgan Chase&Co, GoldmanSachsGroup.

Новітнім явищем є метакорпоратизація. Метакорпорація - це специфічна форма злиття окремих компаній відповідно до синергічної теорії злиттів. Відповідно до концепції 3 критеріїв інтегрованої корпоративної структури метакорпорація - це об’єднання кількох економічних агентів (юридичні особи, а також фізичні особи). Критерії:

хоча б частка цих агентів є комерційними структурами, які працюють для отримання прибутку;

між цими економічними агентами існюють взаємозв’язки (не завжди це є договори), в певних ситуаціях ці агенти виступаються як єдине ціле;

існує єдиний стратегічний центр прийняття рішень, який може бути представлений як юридичними особами, так і фізичними особами.

Кластери - це сконцентровані за географічною ознакою групи взаємозалежних компаній спеціалізованих постачальників фірм у споріднених галузях, а також пов’язаних з її діяльнюстю. Мета: підвищити внутрішню та міжнародну конкурентоспроможність за рахунок комерційного та некомерційного співробітництва. Відмінностями кластерів від інших об’єднань є те, що підприємства, які кластерами не втрачають свою самостійність ні юридичну, ні господарську. Підприємства об’єднуються за принципов співіснування. Моделі кластерів:

американська модель - підприємства кластери знаходяться в одному регіоні і максимально використовують його природній, кадровий потенціал, як правило продукція виготовляється на експорт;

шотландська, основою підприємства є велике навколо якого об’єднуються невеликі фірми;

італійська.

Визначні особистості теж виступають як суб’єкти глобальної економіки. До визначних особистостей належать крупні бізнесмени, топ-менеджери та інтелектуали. Крім того слід брати до уваги зростаючий вплив таких центрів влади і конкурентного тиску як інтегрована на міжнародному рівні «мафія» і економісти, які суттєво впливають на рішення міністрерства державних фінансів

Регіональна економічна інтеграція являє собою процес розвитку стійких економічних зв'язків та розподілу праці національних господарств, який, охоплюючи зовнішньоекономічний обмін і сферу виробництва, веде до тісного переплетення національних господарств і створення єдиного господарського комплексу в регіональному масштабі.

Процес економічної інтеграції складний і суперечливий. Він обумовлений не тільки економічних, але й політичними причинами, хоча основною причиною інтеграції є вимоги високорозвинутих факторів виробництва, які переросли рамки національних господарств, історично цей процес складався таким чином, що співвідношення політичних та економічних факторів на окремих етапах змінювалося.

Практика і теоретичні дослідження (Вайнер Дж.) показують, що розширення ринку через регіональну інтеграцію може приводити до значної економії на масштабі виробництва для країн-учасниць. При цьому вони одержують додаткові вигоди в ефективності виробництва від посилення конкуренції, якщо країни-члени інтеграційного об'єднання випускають однаковий асортимент продукції. За цих умов скорочуються відносно неефективні виробництва і розширюються більш конкурентні.

Создание інтеграційного об'єднання на певних етапах його розвитку (митний союз) може викликати і протилежний ефект в силу того, що виробники третіх країн могли б поставляти ті самі товари за нижчою ціною. Якщо негативний ефект (ефект відхилення торгівлі) перевершить по своїй вартісній величиною позитивний (ефект створення торгівлі), то добробут країн-учасниць інтеграційного об'єднання може погіршитися.

Конкретні форми взаємодії в рамках інтеграційного об'єднання залежать від рівнів господарського розвитку країн-учасниць. Особливості цих країн відповідно впливають на форми, характер і рушійні сили об'єднавчих процесів.

Типи і форми регіональної економічної інтеграції. Розвиток економічної інтеграції виявляється в кількох типах і формах. Виділяються два типи регіональної економічної інтеграції - міждержавна економічна інтеграція і інтеграція на мікрорівні, або інтеграція, ведена приватними закордонними прямими інвестиціями.

Міждержавні інтеграційні об'єднання проявляються у формах: зон вільної торгівлі, які ставлять за мету ліквідувати перешкоди у взаємній торгівлі; митних союзів, які крім вищевказаної мети вживають заходів митної та податкової захисту свого внутрішнього ринку від конкуренції третіх країн. Далі інтеграційний процес у своєму розвиткові приймає форму спільного ринку зі свободою руху товарів, послуг і капіталів, єдиного ринку з уніфікацією юридичних та економіко-технічних умов торгівлі, руху капіталу та робочої сили і, нарешті, утворення валютного та економічного союзу. Якщо єдиний ринок регулює сферу обміну головним чином, то створення економічного союзу передбачає уніфікацію функціонування всіх сфер господарської діяльності, координацію економічної політики країн - членів союзу і створення єдиного законодавства. Це припускає утворення органів наднаціональних, які можуть приймати обов'язкові для всіх рішення, і відмова національних урядів від відповідних функцій.

Процеси утворення регіональних інтеграційних угруповань у світовому зросли господарстві. Наприкінці 90-х років у світі нараховувалося більш 30 інтеграційних об'єднань різного типу в порівнянні з 20 в 70-і роки. Більшість з них перебувають на нижчих стадіях розвитку - чи преференційних торгових угод, або зон вільної торгівлі, які не включають будь-які зобов'язання за погодженням або уніфікації національних економічних політик.

Інтеграційні процеси викликають гострі суперечності об'єднуються країн в питаннях допустимих меж обмеження економічного і політичного суверенітетів, що відображає перш за все занепокоєння правлячих угруповань капіталу за своє становище на внутрішньому ринку.

У промислово розвинених країнах інтеграційні процеси отримали найбільший розвиток в Західній Європі (Європейський Союз) і в Північній Америці

(Північноамериканська асоціація вільної торгівлі - НАФТА). Найбільш далеко на шляху міждержавного господарського об'єднання просунувся ЄС, де розвиток інтеграційних процесів охоплює макроекономічну сферу та засоби структурної перебудови.

Інтеграційні процеси в Північній Америці різняться від західноєвропейської моделі. Тут давно створені передумови зародження та розвитку регіональної комплексу на мікрорівні, або інтеграції, що її веде прямими іноземними капіталовкладеннями. Це вільний режим руху через американо-канадську кордон капіталу та робочої сили, необмежена оборотність валют. Подібний порядок вирішував цілий ряд завдань регіональної економічної інтеграції без її договірно-правового оформлення. Хоча митна регламентація взаємного товарообігу була далека от зони вільної торгівлі, вона залишала досить широкий простір для внутрішньо регіональної поділу праці. Лише в 1988 р. між США та Канадою було підписано угоду про утворення зони вільної торгівлі. У 1992 р. США, і Канада Мексика підписали угоду про створення зони вільної торгівлі в Північній Америці, яка передбачає введення протягом 15 років свободи руху тільки товарів і капіталу між трьома країнами.

Розвиток інтеграційного комплексу в регіоні іде у напрямку, який відповідає інтересам більш сильної сторони - американським ТНК, капітал яких займає провідні позиції в цілому ряді галузей сусідніх країн. 75-80% експорту канадського (що становить до 30% ВВП Канади) направляється в США. Для США канадський ринок теж самий великий, але його роль незрівнянна. Туди йде близько 25% американського експорту, що становить трохи більше 1% ВВП США, але 15% ВВП Канади. Більше 85% експорту Мексики пов'язане з США і тільки 7% американського експорту - з Мексикою. Значну частину канадсько-американської та МЕКСИКАНО-американської торгівлі складають поставки філій американських ТНК. Нерівність сил великого капіталу країн в поєднанні зі «свободою рук» для приватного підприємництва надають північноамериканської інтеграції нерівноправний характер.

До числа особливостей процесу господарського переплетіння відноситься відсутність яскраво вираженої зовнішньоекономічної координації. У практиці стосунків північноамериканських країн було мало двосторонніх угод, немає спільних регулюючих інститутів, подібних органам ЄС. Слабкість «інституціонального» почала в розвитку регіонального господарського комплексу не є ознакою незрілості економічної інтеграції. Вона здійснюється там у вигляді закордонного виробництва американських ТНК, що грає велику роль у відтворювальному процесі Канади і Мексики.

Відбуваються процеси господарського зближення країн Азії, Африки і Латинської Америки. Там налічується понад 20 регіональних угруповань. Форми і сфери їх співпраці різноманітні, і не всі угруповання мають інтеграційний характер. В основі господарського зближення в різних регіонах країн, що розвиваються полягає прагнення правлячих кіл об'єднати свої зусилля для подолання економічної відсталості. Ліквідація тарифів серед економічних угруповань в цій підсистемі світового господарства розглядається як один із засобів розвитку господарств через регіональне заміщення імпорту шляхом «обміну» ринків для кожного іншого товару.

До числа регіональних угруповань, що мають за своїми цілями інтеграційний характер, можна віднести спільний ринок Південного конусу (Меркосур) в Південній Америці. У Південно-Східної Азії відомої угрупованням є асоціація країн Південно-Східної Азії (АСЕАН). Цілий ряд торговельно-економічних утворень створений на Близькому Сході (5) і в Тропічної Африці (13).

Вплив регіональної інтеграції на світове господарство. Розподіл світового господарства на інтеграційні угруповання справляє суперечливий вплив на процес

глобалізації, міровізаціі господарській діяльності у світі. Утворення міжнародних економічних об'єднань і спілок сприяє розвитку міжнародного виробництва в рамках таких об'єднань. Одночасно це створює перешкоду економічним відносинам між країнами, що належать до різних угруповань, призводить до концентрації товарних потоків усередині економічних об'єднань, про що свідчать дані всередині регіональної торгівлі. Частка внутрішньо регіональної торгівлі в ЄС у 70-80-і роки піднялася з 60 до 66%, а потім знизилася до 62%, у НАФТА - з 36 до 51%, в Меркосур - з 9 до 21%. До АСЕАН не відзначалося просування в цьому відношенні.

Діє і протилежна тенденція: зміна положення ряду країн у світовому господарстві, зростаюча інтенсифікація їхніх економічних зв'язків підривають їх початкову зацікавленість підтримувати відносини головним чином на блокової основі. Звідси з прагнення розширити рамки відносин, що вийти на контакти з іншими об'єднаннями самостійно або в складі всього угруповання. У результаті цих процесів виникають нові механізми стосунків між окремими угрупованнями.

Взаємовідносини інтеграційних угруповань, торгових блоків та окремих країн в основному охоплюють митну і кредитну сфери. Наприклад, ЄС здійснює безмитну торгівлю продукцією обробної промисловості з країнами Європейської асоціації вільної торгівлі (ЄАВТ). Укладено угоди про асоціацію з більшістю країн, що раніше входили до імперії колоніальні європейських метрополій, оформлені відносини двосторонньої характеру з рядом угруповань країн, що розвиваються і з окремими державами.

Розширенню міжнародного співробітництва сприяє дію міжрегіональних організацій, зокрема Азіатсько-тихоокеанський економічне співробітництво (АЛЕК) - міжурядова організація, створена у 1989 р. В основу її концепції покладено «відкритий регіоналізм», тобто поширення заходів з лібералізації внутрішньорегіональної економічних зв `язків на треті країни. При цьому учасники орієнтуються на гнучкі, мережеві за своїм характером форми співпраці, заохочення взаємодії, в першу чергу в приватному секторі. За складом учасників АЛЕК виділяється серед регіональних об'єднань економічних. У ньому беруть участь і індустріально розвинені країни, що розвиваються.

Разом з об'єднаннями у формі зон вільної торгівлі, митних союзів важливе місце в процесі господарського зближення займають асоціації країн - виробників та експортерів сировини, серед яких особливе місце займає Організація виробників і експортерів нафти (ОПЕК), а також вільні економічні зони (ВЕЗ).

Асоціації країн-виробників створювалися країнами, що розвиваються, оскільки сировина відіграє важливу роль в економіці багатьох з них, досягаючи 80% експорту окремих країн і будучи основним джерелом їхніх валютних надходжень.

Асоціації створювалися з метою протистояння ТНК потужним, які проводили політику низьких цін на сировину. Право на їхню освіту було підтверджено резолюцій Генеральної Асамблеї ООН.

Подібну роль відіграють вільні економічні зони від в державах, що входять у різні регіональні економічні об'єднання. Наприкінці 90-х років у світі налічувалося приблизно 2000 ВЕЗ. Їх сумарний зовнішньоторговельний оборот перевищує 10% світової торгівлі. В поширеному розумінні під вільною економічною зоною розуміється безмитна торгова і складська зона, яка, залишаючись частиною національної території, з точки зору фіскального режиму розглядається як знаходиться поза державних кордонів. Найбільш характерна риса цих зон - практична відсутність жодних обмежень на діяльність іноземного капіталу, і насамперед, на переклад прибутків і капіталу. Вільні економічні зони в найбільшій мірі відповідають потребам ТНК, оскільки приймаюча країна зазвичай забезпечує інфраструктуру і початкову підготовку робочої сили.

Таким чином, світові економічні взаємини, які проявляються в міжнародному переплетенні підприємницького капіталу, поділі праці, інтеграції, призводять до посилення взаємодії господарств різних країн.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал