Конспект лекцій для студентів спеціальності «Міжнародні економічні відносини» денної та заочної форм навчання Луцьк



Сторінка2/10
Дата конвертації03.12.2016
Розмір2.08 Mb.
ТипКонспект
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Методологічною основою цієї науки є глобально-цивілізаційний підхід, який дає можливість виявити генезис, витоки і взаємозв'язок політичних, економічних і соціокультурних вимірів глобалізації, співвідношення процесів глобалізації, інтеграції і дезінтеграції, регіоналізації і фрагментації.

Об'єкт науки глобалістики — процеси глобалізації. Її предметом є виявлення закономірностей і законів формування нової системи світопорядку — глобалізму, яка може стати результатом і суттю розвитку світової спільноти в ХХІ столітті, несучи в собі небачений вплив на цивілізаційну, міжнародну, регіональну і національну безпеку.


Глобалістику не слід розуміти як певну окрему або спеціальну наукову дисципліну, вона є міждисциплінарним утворенням, і з’явилася завдяки інтеграційним процесам, що характерно для сучасної науки і є сферою досліджень та пізнання, де різні наукові дисципліни та філософія, здебільшого в тісному взаємозв’язку, кожна з позицій свого предмета та метода, аналізують найрізноманітніші аспекти глобалізації, пропонують рішення глобальних проблем, розглядаючи їх як окремо, так і разом в якості цілісної системи.

Як самостійний науковий напрям та сфера суспільної практики глобалістика почала формуватися з кінця 60-х рр. XX ст., коли спочатку в найбільш промислово розвинутих країнах, а потім і в інших країнах різко загострилось екологічне становище, що відобразило складність, багатоманітність та динамічність сучасної епохи, її технократичний характер, антигуманну сутність безмежного зростання неекологічного промислового виробництва, нічим не стримуваного технічного прогресу. Ніколи раніше наша планета не зазнавала таких навантажень, а людина не вступала у такі суперечності з результатами своєї праці, котрі зробили її залежною від науково-технічних досягнень і не захищеною перед могутністю, нею самою створеною.

Виділяються такі основні виміри глобалізації: 1) як об'єктивної тенденції світового економічного, політичного, соціального і культурного розвитку; 2) як політичної і стратегічної мети, висунутої елітами наймогутніших держав і контрольованих ними міжнародних організацій; 3) як методології аналізу процесів розвитку і розробка стратегій на рівні суб'єктів глобалізації (держав, міжнародних організацій, корпорацій); 4) як нову глобальну стратегію наймогутніших корпорацій; 5) як об'єднану стратегію і взаємодію наймогутніших держав, глобальних міжнародних організацій і глобальних корпорацій разом узятих.

Зважаючи на цивілізаційну суть, генетично феномен глобалізації походить зі сфери економіки, науки і техніки. А наука — це складова частина культури і цивілізації в цілому. Але феномен глобалізму і глобалізації не може обмежуватись лише сферою економіки. Він переходить і в політику (політична глобалізація), і в соціологію (соціальна глобалізація), і в екологію (екологічна глобалізація), і в культуру, науку і інформацію. Більш того, сьогодні активно формується таке нове комбіноване явище як глобальна корпоративна культура, родоначальниками якої є США і Японія. Сучасні концепції глобального менеджменту, що лише зароджуються також у повній мірі враховують соціально-культурні фактори.


Наука глобалістика об'єктивно поділяється на ряд складових: політичну, економічну, соціальну, екологічну, інформаційну глобалістики. Неминучим є відпочкуванням інших напрямів. Але найчастіше розглядають взаємозв'язок політичної і економічної глобалістики. Якщо об'єктом політичної глобалістики є глобальний світ як цілісність, що розвивається, то відповідно, об'єктом економічної глобалістики є глобальна економіка як інтегрована цілісна система. Предметом політичної глобалістики є дослідження закономірностей і законів політичної глобалізації світу і механізмів впливу політичної глобалізації на світовий соціум. Відповідно, предметом економічної глобалістики є дослідження закономірностей, законів і механізмів дії глобалізму і глобальної економічної системи як єдиного цілого. Як бачимо і політична, і економічна глобалістика мають якісно однорідні об'єкт і предмет дослідження. Тому і методологічні підходи і принципи цих наук повинні бути однорідними, але специфічно-особливими.

В сучасній політичній і економічній глобалістиці домінуючим є єдиний, інтегрований, глобально-цивілізаційний підхід. Відповідно до існуючого визначення цивілізація — це сукупність способів існування і діяльності великої групи людей, яка характеризується особливостями: а) матеріального життя, б) інтелектуального життя, в) морального життя; г) політичної і соціальної організації.


На думку академіка НАН України О.Г. Білоруса: «Глобалізм – це деспотична політична, економічна і соціальна влада глобальних корпорацій. Це політична, економічна і соціальна система, в якій ринкові відносини розповсюджуються на всі без винятку сфери суспільного життя. Демократію витісняє глобальний ринковий фундаменталізм, який неминуче веде до кризи розвитку».

Глобалізм – це система абсолютної економічної і політичної влади нових глобальних монополістичних корпорацій, які вийшли з-під контролю держав свого походження і базування. Вони маневрують фінансовим капіталом, обертаючи його на світовому ринку зі «швидкістю світла» і, відмовляючись платити податки, посилюють експлуатацію багатьох країн і народів, у тому числі і своїх країн і народів

Отже, глобалізм розглядається як результат глобалізації, її наслідок. Враховуючи те, що процес глобалізації ще не завершений і не позбавлений регресів та парадоксів, слід вважати динамічним і саме явище глобалізму. Саме тому принциповим моментом глобалістики є виявлення внутрішньої природи глобалізму.
2.2. Еволюція концепцій глобалізації

Формування сучасних характеристик глобалізму як ідеології відбулося на тлі історичної перемоги прибічників геополітичної стратегії талассократії (могутність моря) над прибічниками стратегії теллурократії (могутність суші). Взагалі ж залежно від домінування тієї чи іншої стратегії глобалізм може набувати тих чи інших модифікованих ідеологічних форм.

Талассократія (могутність моря), на відміну від теллурократії, ґрунтується на протилежних базисах і демонструє більший динамізм, рухомість, схильність до технологічного розвитку. Її пріоритетами є індивідуалізм як вища цінність, розмитість юридичних і етичних норм. Такий тип цивілізації швидко розвивається, активно еволюціонізує, легко змінює зовнішні культурні ознаки, зберігаючи незмінною лише внутрішню ідентичність загальної установки.

Теллурократія (могутність суші) є історично обумовленим фіксованим простором, стійкістю якісних орієнтацій і характеристик. На цивілізаційному рівні це знаходить відображення у певній консервативній державно-політичній моделі, її жорстких юридичних нормативах, що відбивається у твердості етичних і соціальних традицій, колективізмі та ієрархічності.

Засновник геополітики – британський дослідник, один із засновників Лондонської школи економіки Х. Макіндер вважав протистояння між талассократією і теллурократією об’єктивним історичним процесом. Х. Макіндер під “морем” розумів морську Імперію, конкретно – Великобританію, під “сушею” – сухопутні континентальні держави, в першу чергу Російську імперію. Він та його послідовники дотримувалися точки зору, згідно з якою існує принциповий дуалізм геополітичних орієнтацій і фундаментальна суперечність між геостратегічними інтересами Моря і Суші.

У 60 – 80-х рр. ХХ ст. набув розвитку континенталізм.. Типовими представниками є так звані «нові праві», що чітко сформувалися як течія у Франції наприкінці 60-х рр. ХХ ст. під впливом поглядів лідера цього руху Алена де Бенуа. На відміну від «старих правих» і класичних націоналістів, А. де Бенуа впевнений, що принцип централістської держави-нації є історично вичерпаний і що майбутнє належить тільки «Великим Просторам». При цьому першоосновою таких «Великих Просторів» мають стати не тільки об’єднання різних держав у прагматичний політичний блок, а й входження етнічних груп різних масштабів до складу єдиної «Федеральної Імперії» на рівних підставах. Така «Федеральна Імперія» повинна стати стратегічно єдиною й етнічно диференційованою. «Великим Простором» А. де Бенуа називає Європу, що є континентальним геополітичним утворенням, яке ґрунтується на етнічному ансамблі індоєвропейського походження і має спільне культурне коріння. «Захід», навпаки, є геополітичним та історичним поняттям, що заперечує етнічні та духовні традиції, ґрунтується на чисто матеріальних і кількісних критеріях існування, є утилітарною і раціоналістичною механістичною буржуазною цивілізацією. Саме таким закінченим втіленням Заходу є США. Конкретним проектом «нових правих» стала інтеграція Європи до «Федеральної Імперії», спроможної протистояти Заходу і США.

Геополітика «нових правих» була різко антиатлантичною і знайшла часткове вираження у Євроінтеграційній стратегії Франції, Німеччини та деяких інших країн [7, с. 27]. На рівні практичної політики починаючи з 1970-х років «нові праві» обстоюють позиції суворого стратегічного нейтралітету Європи, вихід із НАТО, розвиток самодостатнього європейського ядерного потенціалу.

Іншу версію континентальної геополітики представляє бельгієць Жан Тіріар. Він доходить висновку, що світова роль європейських країн буде знівельована остаточно, якщо вони не приєднаються до складу єдиної Імперії, спроможної протистояти США. Аналіз геополітичної ситуації дав йому підстави стверджувати, що масштаб Європи вже не є достатній для того, щоб позбутися впливу американського глобалізму. Головною умовою майбутньої могутності Європи є її об’єднання з СРСР. Від геополітичної схеми, що включала три основні зони, Захід, Європу, Росію (СРСР), він переходить до схеми тільки з двома складовими – Захід і Євразійський континент й доходить радикального висновку, що Європі краще вибрати радянський соціалізм, ніж англосаксонський капіталізм. Конкретно погляди Ж. Тіріара відобразилися в проекті «Євро-Радянскої імперії від Владивостока до Дубліна». Погляди Ж. Тіріара лягли в основу ідеології нонконформістського руху європейських націонал-більшовиків («Фронт європейського звільнення»).

Близькими до ідей Ж. Тіріара є погляди австрійця генерала Йорданса фон Лохаузена, який вважає, що політична влада має шанс стати довговічною і стабільною лише за умови, якщо уряди мислитимуть не локальними категоріями, а «тисячоліттями і континентами». Лохаузен відокремлює долю Європи від долі Заходу, вважаючи Європу континентальним утворенням, що тимчасово підпало під контроль талассократії. На його думку, майбутнє Європи неможливе без Росії і, навпаки, Росія не може існувати без Європи саме через уразливість її геополітичних позицій перед США. Ці вчені передбачили геополітичний крах СРСР як наслідок дотримування ним свого звичайного курсу.

Проекти континенталістів не знайшли практичного вираження і залишилися здебільшого на папері. Американська версія атлантизму опанувала провідні ідеологічні позиції в Європі, залишивши проекти континенталістів у спадщину окремим опозиційним угрупованням.

Розвиток американської (атлантистської лінії) геополітики після 1945 р. є розвиток теорії Х. Макіндера, А. Мехена, Н. Спікмена. Американський вчений С. Коуен запропонував розподіляти основні геополітичні реалії на «ядра» і «дисконтинуальні пояси». На його думку, кожен конкретний регіон планети може бути розкладений на чотири геополітичні складові:

– зовнішнє морське середовище;

– континентальне ядро (nucleus), що є тотожнім терміну «Hinterland» (вилучені від узбережжя внутрішні регіони);

– дисконтинуальний пояс (берегові сектори, що орієнтовані або всередину континенту, або у протилежний бік);

– регіони, що геополітично незалежні від усього ансамблю.

Концепція дисконтинуальних поясів набула подальшого розвитку в ідеологічній концепції, за якою політична стратегія США щодо «дисконтинуальних» берегових зон полягає у поєднанні фрагментів у одне ціле та забезпеченні тим самим повного домінування ідеології атлантизму на теренах Радянської Євразії. Розвиток класичної атлантистської моделі досягає кульмінації наприкінці 80-х років XX ст. Саме тоді стратегія «Анаконди» продемонструвала свою ефективність і здобула конкретного вираження у розпаді Варшавського договору і СРСР.

Принцип анаконди, який зводиться до блокування ворожих територій з моря і за береговими лініями, що поступово веде до виснаження ворога, успішно апробований у громадянській війні США 1861-1865 рр., було перенесено на планетарний рівень американським адміралом Альфредом Мехеном і запропоновано для боротьби з континентальними державами Євразії, у першу чергу з Росією і Китаєм, а у другу – з Німеччиною.

З. Бжезінський, який є його послідовником підкреслює, що глобальна першість Америки безпосередньо залежить від того, як довго і ефективно буде підтримуватися її перевага на євразійському континенті. Очевидно, що НАТО при цьому має відігравати таку ж саму роль, як морський флот для адмірала Мехена у минулому. Тому розширення НАТО на Схід в Росії цілком логічно розглядають не як невід’ємну частину розвитку Європи, а як наближення до кордонів Росії альянсу, який очолює Америка. Всі потенціальні політичні й економічні суперники американської першості – євразійські. Сукупна сила Євразії значно перевищує американську. На щастя для Америки, Євразія занадто велика, щоб бути політично єдиною.

Зміст глобалізму формують лібералізм та ідея повномасштабної планетарної інтеграції. В економіці лібералізм означає принципи вільного ринку, відхід держави з економічної сфери, laissez-faire (вільну конкуренцію, невтручання в економіку, необмежену свободу підприємництва) та фрітрейдерство (вільну торгівлю). Показово, що основними провідниками глобалізму виступають не тільки США і відомі міжнародні організації, а й неофіційні структури – Рада з міжнародних відносин, Більдерберзька група, Тристороння комісія та деякі провідні геополітики – Збігнев Бжезінський, Генрі Кіссінджер, Джордж Сорос. З’явилися і глобальні концепції, які сформували ядро сучасного глобалізму.

Концептуальні прояви глобалізму спостерігаються у поглядах ряду провідних вчених сучасності. Вихідні позиції «палкий лібералізм» знаходить у праці Френсіса Фукуями «Кінець історії?» В епоху варварства всі воювали з усіма і переважало право сильнішого. В Новий час суб’єктом історії і носієм суверенітету було проголошено національні держави, і цей принцип був покладений в основу Вестфальської системи. Національні держави ворогували між собою і тим самим творили історію. Після Другої світової війни суперництво між націями відійшло на другий план у порівнянні з ідеологічним протистоянням світового капіталізму і світового соціалізму, і на той час смислом історії було протиборство двох політико-економічних систем. За час ідеологічного протистояння з комунізмом буржуазні держави достатньо зблизилися між собою, щоб стати основою нової соціально-політичної і економічної світобудови, а зникнення ідеологічного противника теоретично дозволяє поширити ліберальну демократію, ринкову економіку і ідеологію «прав людини» на увесь світ. В такій ситуації національні держави поступово відімруть, а політика повністю заміниться економікою.

Подібних поглядів дотримувався Жак Атталі, колишній особистий радник Президента Франції Міттерана. Він вважає, що цей етап розвитку людства характеризується настанням третьої ери – «ери грошей», що є універсальним еквівалентом цінностей, адже у ході приведення всіх речей до матеріального цифрового виразу процес управління ними набуває рис раціональності. Він пропонує власну версію сценарію майбутнього світового розвитку, де домінуючими будуть єдина ліберально-демократична ідеологія та ринкова система, а Єдиний Світ ґрунтуватиметься на принципах «геоекономіки». Результатом стане виділення трьох базових регіонів, що в Єдиному Світі претендуватимуть на роль центрів нових економічних просторів:1.Американський простір;2.Європейський простір; 3.Тихоокеанський регіон, що матиме кілька центрів конкуренції, включаючи Токіо, Тайвань, Сінгапур. Між цими трьома глобальними просторами, на думку Атталі, не існуватиме суттєвих розбіжностей чи суперечностей саме внаслідок тотожності економічного та ідеологічного типів.

Одним з найяскравіших прикладів європейської версії глобалізму є футурологічна концепція професора Карло Санторо. Світ є, за словами К. Санторо, потенційно схильним до цивілізаційних катастроф і і передбачуваний сценарій цих катастроф може мати таку етапність: подальше послаблення ролі міжнародних інститутів;наростання націоналістичних тенденцій серед країн Третього світу; дезінтеграція традиційних блоків (за винятком Європи) і прогресуючий розпад існуючих держав; початок епохи війн малої і середньої інтенсивності, результатом яких стають нові геополітичні утворення; загроза планетарного хаосу призводить до необхідності створення нових міжнародних інститутів, яким будуть делеговані значні повноваження, що фактично означає встановлення режиму правління Світового Уряду; остаточне державотворення під егідою нових міжнародних інстанцій (Світовий Уряд).

Відомий американський політолог і геополітик Самюель Хантінгтон досліджує нові умови світобудови, що склалися після розпаду двополярного світу, і фактично спростовує висновки Ф. Фукуями щодо кінця історії. Він стверджує, що кінець двополярного світу не веде автоматично до встановлення глобального і однорідного ліберально-демократичного світопорядку, відповідно, історія не закінчена і говорити про кінець конфліктів і війн зарано. Світ престав бути двополярним, та в ньому створились умови формування нової конфігурації, нових колізій, зіткнень і конфліктів. Головним актором майбутнього світу С. Хантінгтон називає цивілізації. Філософські погляди, засадничі принципи, соціальні відносини, звичаї та загальні погляди на життя відрізняються в різних цивілізаціях. Ці відмінності посилює відродження релігії у більшій частині світу. С.Хантінгтон вважає, що країни із західнохристиянським корінням досягають успіху в економічному розвитку і встановленні демократії у той час, як перспективи економічного і політичного розвитку в православних країнах туманні, а в мусульманських країнах і зовсім безрадісні. Хантінгтон бачить нові геополітичні кордони в топології світової політики і доходить висновку, що найгостріші конфлікти відбуватимуться уздовж кордонів цивілізацій.

Ще одним концептуальним проявом глобалізму є «політичний екстремізм» З. Бжезінського, який зазначає, що відколи континенти почали політично взаємодіяти, близько 500 років тому, Євразія була центром політичної влади. Різними способами в різні часи народи, що населяли Євразію домінували над іншими регіонами світу, а окремі європейські держави здобули особливий статус і користувалися привілеями. Для власної моделі політик обрав образ шахової гри. За шахову дошку править Євразійський мегаконтинент, на якому відбуваються всі найважливіші події. Шахові фігури в основному представлені національними державами та їх угрупованнями. Правила гри формуються США, а решта країн-васалів приймає їх безальтернативно. Для успішного ведення гри імперський супергравець потребує: запобігання можливості змови між васалами; збереження їхньої залежності від спільної безпеки; забезпечення покірності підлеглих; запобігання об’єднанню варварів;

Яскравий представник «ліберального антифундаменталізму» Джордж Сорос виступає перш за все як палкий прихильник Карла Поппера і його теорії про відкрите суспільство та його ворогів. Він проникся ідеями Поппера про недосконалість нашого розуміння світу, який, проте, може удосконалюватися. Дж. Сорос розробив власну концепцію рефлективності, концепцію двостороннього зв’язку між думкою і реальністю. І на її основі дійшов висновку, що небезпека відкритому суспільству може виникати через відсутність соціальної єдності й управління.

Він твердить, що комунізм відкидає ринковий механізм і запроваджує колективний контроль над всією економічною діяльністю. Ринковий фундаменталізм прагне скасувати систему колективного ухвалення рішень і запровадити верховенство ринкових цінностей над політичними і соціальними. Обидві крайності неприйнятні. Все, що потрібно – це скоригувати баланс між політикою і ринком, між визначенням правил гри і грою за ними.


2.3. Державно-політичні платформи сучасного глобалізму

Зважаючи на точку зору Т. Кальченка про глобалізм як ідеолого-політичну платформу, можна зробити висновок, що сучасний глобалізм реалізується у чотирьох державно-політичних платформах. 

І платформа – створення Єдиної світової економіки та Єдиного світу завдяки розвитку і поступового об’єднання континентальних економічних і фінансових союзів, регіональних валют і континентальних політичних союзів. Роль лідерів у цьому процесі відіграють ЄС та НАФТА, євро і долар. Розширення ЄС на Схід і перетворення НАФТА на спільну американську зону вільної торгівлі сприяють процесу створення і посилення конфедерацій на інших континентах. Поступове об’єднання континентальних конфедерацій призведе до створення Єдиного світу зі спільною економікою.

ІІ платформа – сприяння поширенню американської господарської практики, американської валюти, законодавства, економічних інститутів на весь світ. Країни, які не приймуть цих умов, ізолюються від світової економіки, а їх зв’язки з іншими державами будуть вкрай обмеженими.

ІІІ платформа – поступове сприяння глобалізації завдяки лібералізації економічної та фінансової діяльності, розширення сфери відповідальності міжнародних організацій, діяльність яких спрямована на забезпечення лібералізації (СОТ, МВФ та ін.).

ІV платформа – створення єдиного світового економічного правопорядку і на цій основі розвиток інтернаціональних інститутів, які сприяють проведенню скоординованої світової соціально-економічної і фінансової політики.

Реалізація кожної із перелічених державно-політичних платформ пов’язана із застосуванням принципів моделі Вашингтонського консенсусу, яка на практиці віддзеркалювала принципові аспекти глобалізації.

Вашингтонський консенсус – тип макроекономічної політики, який наприкінці XX ст. був рекомендований керівництвом МВФ і Світового банку до застосування у країнах, що зазнають фінансову і економічну кризу.

Вашингтонський консенсус був сформульований англійським економістом Джоном Вільямсоном в 1989 р. як звіт правил економічної політики для країн Латинської Америки. Особливу роль в його долі зіграли бурхливі події в Східній Європі і на пострадянському просторі, що збіглися за часом з публікацією доповіді Вільямсона.

“Вашингтонський консенсус” включає набір з 10 рекомендацій:

1.Підтримання фіскальної дисципліни (мінімальний дефіцит бюджету).

2.Пріоритетність охорони здоров’я, освіти та інфраструктури серед державних витрат.

3.Зниження граничних ставок податків.

4.Лібералізація фінансових ринків для підтримки реальної ставки по кредитах на невисокому, але все ж позитивному рівні.

5.Вільний обмінний курс національної валюти.

6.Лібералізація зовнішньої торгівлі.

7.Зниження обмежень на прямі іноземні інвестиції.

8.Приватизація.

9.Дерегулювання економіки.

10. Захист прав власності.



Теоретичну базу Вашингтонського консенсусу як американської концепції економічного розвитку створили теорія лінійних стадій У. Ростоу та теорія структурних трансформацій А. Льюїса та Х. Ченері.

Досліджуючи фактор нерівномірності економічного розвитку серед країн, що розвиваються, можна дійти висновку, що нові індустріальні країни забезпечують самопідтримуване зростання, в країнах Східної Європи та СНД нагромаджуються умови для такого зростання, а найменш розвинені країни навіть не можуть створити умови для свого розвитку. Показовими у цьому випадку є теорія зовнішньої залежності та неокласична теорія вільного ринку, що розвивалася в рамках Вашингтонського консенсусу наприкінці ХХ ст.

Особливої уваги при цьому заслуговує впровадження неокласичної теорії вільного ринку. Багато дослідників, в тому числі Д. Стігліц та Ю. Пахомов, дійшли висновку: маючи за методологічну мету економічну свободу діяльності ринкових суб’єктів, приватизацію, лібералізацію та гармонізацію, неокласична теорія вільного ринку орієнтувала національні ринки розвинених країн на зростаючу відкритість, що за відсутності внутрішнього структурного оновлення консервувала і поглиблювала наявні диспропорції країн і ставила їх у залежність від міжнародних структур (насамперед від Міжнародного валютного фонда), світових кон’юнктрних коливань, впливів зовнішніх кризових явищ тощо.

Отже, підсумком може бути теза про ідеологічну обумовленість сучасних глобалізаційних процесів, які, з одного боку, розвиваються у скерованому руслі, а з іншого – можуть вийти з-під контролю ідеологічної надбудови, що неминуче позначиться, внаслідок відсутності або недостатньої зрілості ідеологічних альтернатив, на безпеці майбутньої архітектури світового простору.

Особливу небезпеку майбутньому людства несуть можливості виникнення криз, яких не знало у минулому людство. Про це свідчать досі не подолані наслідки наймасштабнішої світової фінансової кризи 2007 року і результати теоретичних досліджень виявлення причин і наслідків криз у сучасному світі.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал