Конспект лекцій для студентів спеціальності «Міжнародні економічні відносини» денної та заочної форм навчання Луцьк



Сторінка1/10
Дата конвертації03.12.2016
Розмір2.08 Mb.
ТипКонспект
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10
Міністерство освіти і науки України

gerb8(обводка)_1.jpg

Глобальна економіка

Конспект лекцій

для студентів

спеціальності «Міжнародні економічні відносини»



денної та заочної форм навчання

Луцьк


РВВ Луцького НТУ

2016


УДК 339.97

ББК 65.52

С12
До друку ________________ Голова Навчально-методичної ради Луцького НТУ.
Електронна копія друкованого видання передана для внесення в репозитарій

Луцького НТУ. ______________ Директор бібліотеки.


Затверджено Навчально-методичною радою Луцького НТУ, протокол №__9__від « 19 » _____05________ 2016 року.
Рекомендовано до видання вченою радою факультету бізнесу Луцького НТУ,

Протокол № 11 від « 18 » _____05________ 2016 року.

______________________ Голова вченої ради факультету бізнесу.
Розглянуто і схвалено на засіданні кафедрі економічної теорії та міжнародної

економіки Луцького НТУ, протокол № 10 від « 11 » __05______ 2016 року.


Укладач: ____________ Т.В. Божидарнік, доктор економічних наук, професор кафедри економічної теорії та міжнародної економіки Луцького НТУ.
Рецензент: ____________ Л.Л.Ковальська, доктор економічних наук, професор кафедри економіки та підприємництва Луцького НТУ.
Відповідальний

За випуск: ______ Л.В. Савош, кандидат економічних наук, доцент, завідувач кафедри економічної теорії та міжнародної економіки Луцького НТУ.


Глобальна економіка [текст]: Конспект лекцій для студентів спеціальності «Міжнародні економічні відносини» денної та заочної форм навчання/уклад. Т.В. Божидарнік – Луцьк: Луцький НТУ, 2016. – 136 с.
Видання містить конспект лекцій, список використаної літератури.

Призначене для студентів спеціальності «Міжнародні економічні відносини» денної та заочної форм навчання


©Т.В. Божидарнік, 2016

ЗМІСТ





Тема 1. Часові межі феномена глобалізації

4

Тема 2. Сучасна методологія глобалістики

16

Тема 3. Школи і міждисциплінарний статус глобалістики

27

Тема 4. Становлення глобальної економіки

36

Тема 5. Цивілізаційні виміри глобальних економічних процесів

46

Тема 6. Суперечності і дуалізм сучасного етапу глобалізації

61

Тема 7. Парадоксальна природа глобальних трансформацій

70

Тема 8. Альтерглобалізм та його форми

77

Тема 9. Глобальна економіка як прогностична реальність

86

Тема 10. Регулятивні механізми глобальної економіки

97

Тема 11. Міжнародні стратегії глобалізації

105

Тема 12. Конкурентна стратегія розвитку України в умовах глобалізації

Список використаних джерел



116




Тема 1. ЧАСОВІ МЕЖІ ФЕНОМЕНА ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

1.1. Сутність глобалізації та її концепції

1.2. Підходи до визначення початку глобалізації та результатів її розвитку

1.3. Хронологічні межі глобалізації


1.1 Сутність глобалізації та її концепції

Історичне явище і феномен глобалізації, все частіше привертає увагу дослідників у всьому світі. Вперше цей термін було вжито в середині 80-х рр. XX століття американськими вченими. Він походить він англ. globalization й означає процес всесвітньої економічної, політичної і культурної інтеграції та уніфікації.



Глибоко досліджувати глобалізацію почали відносно недавно, але досить інтенсивно. Нині існує багато визначень глобалізації як процесу. Одне з них таке: глобалізація — процес, рухомий новими технологіями в галузі електронної комунікації і транспорту, котрий дає можливість інформації, людям, капіталам і товарам перетинати кордони і швидко досягати будь-яких кутків планети [37, c. 2]. Це визначення, на наш погляд, достатньо відображає характер і сутність процесу глобалізації.

Сучасна економічна енциклопедія так трактує глобалізацію: «Глобалізація як категорія відображає процес обміну товарами, послугами, капіталом та робочою силою, що виходить за межі державних кордонів і з 60-х років минулого століття набуває форм постійного і неухильно зростаючого переплетення національних економік. У той період глобалізація характеризувалася, насамперед, перманентністю темпів зростання світової торгівлі та валового внутрішнього продукту в усіх розвинутих країнах».

“У найбільш широкому розумінні глобалізацію можна трактувати як процес, що виводить міжнародну економіку на вищий рівень розвитку із системною інтернаціоналізацією умов і сфер людської життєдіяльності. Вінвключає в себе політичні, економічні, соціальні, екологічні і науково-технологічні та інші складові”, - зазначає видатний український економіст-міжнародник Д.Г. Лук’яненко.

Американський дослідник Т. Фрідман стверджує, що глобалізація – це нова система, котра замінила «систему холодної війни». Усі країни вимушені адаптуватися до викликів глобалізації.

Деякі дослідників вважають, що глобалізація є супутником людини з часів античності (С. Амін, А.Г. Франк), вказуючи на наявність у Давньому світі багатонаціональних імперій і транснаціональних торговельних шляхів. Багато вчених пов’язують початок глобалізації з епохою Відродження і Новим часом після Великих географічних відкриттів і переходу західної Європи до капіталізму, процесів модернізації.

Лауреат Нобелівської премії Джозеф Стігліц стверджує: “Якщо глобалізація упроваджуватиметься так, як це робилося досі, якщо ми й далі не вчитимемося на власних помилках, глобалізація не тільки не сприятиме економічному розвиткові, вона продовжуватиме спричиняти бідність і нестабільність. Без реформ існуюча негативна реакція накопичуватиметься, а невдоволення глобалізацією зростатиме”

Глобалізація виступає як перехід до домінування у політиці наднаціональних установ (ООН, НАТО, «Велика вісімка»), в економіці – транснаціональних корпорацій і наднаціональних органів (Всесвітній банк, Світова організація торгівлі, Міжнародний валютний фонд тощо), становленням глобальної культури, переважно масової (кіно, література, рок- і поп-музика тощо) та виникненням глобально-однорідного способу життя (однаковий одяг, їжа, форми організації дозвілля тощо).

Багато дослідників відзначають те, що глобалізація набула прозахідної, вестернізаторської форми і є екстраполяцією процесів модернізації на увесь світ. Ряд вчених вважає, що глобалізація є продовженням політики імперіалізму і колоніалізму, яка вже протягом декількох століть запроваджується провідними капіталістичними державами по відношенню до народів Азії, Африки і Латинської Америки.

Протягом останніх десятиліть глобалізація проявилася і досліджувалась як ключова тенденція світогосподарського розвитку. Із тенденції вона починає переростати у всепоглинаючий процес, структуризація якого дана українськими вченими Д. Г. Білорусом, Д. Г. Лук’яненком, А. М. Поручником.

Глобалізація – процес всесвітньої економічної, політичної і культурної інтеграції та уніфікації, що охоплює всі сфери життя й має системний характер.

В контексті глобалізації, розглядається таке явище як економічна глобалізація, що є результатом розвитку глобальної інтеграції та інтернаціоналізації, проявом якої на мікрорівні є процеси транснаціоналізації, а на макрорівні – економічної регіоналізації.

Історично зумовлені складні багаторівневі взаємозв’язки, виступаючи джерелом розвитку глобалізаційних процесів, формують його діалектичну природу: з одного боку, розширюються та поглиблюються інтернаціоналізація та глобалізація, а з іншого – активно розвиваються процеси протилежної спрямованості, що залежно від предмета аналізу трактуються як «регіоналізація», «локалізація», «глокалізація», «диференціація», «фрагментація», «автономізація» тощо.

В.Р. Сіденко, член-кореспондент НАН України у монографії підсумовує: «Нинішня неоліберальна глобалізація, що розвивається у формі вестернізації (американізації), здійснюється у світогосподарській структурі, в якій відбувається експансія назовні ендогенно упорядкованих економік країн–глобальних лідерів (передусім США) і зростаюча екзогенізація розвитку країн “глобальної периферії”, при якій основні ресурси економічного розвитку формуються безпосередньо або опосередковано під впливом зовнішніх, незалежних від певної національної економіки, імпульсів. В результаті як загальна якісна траєкторія розвитку, так і кількісні параметри росту визначаються переважно не рамками моделі, яка відображає національну економічну політику, а рамками індукованих в економіці ефектів, що породжуються країнами-глобалізаторами». Використаний у цьому визначенні глобалізації термін «країни-глобалізатори» підтверджує висловлену іноземними ученими думку про те, що глобалізація є продуктом демократичної революції в інституціональній сфері, здійсненої після війни найбільш розвиненими суспільствами.

Західні дослідники подають дві інтерпретації процесу глобалізації економіки.

Перша ґрунтується на припущенні про збігання меж національних кордонів, відповідних урядів і національних економік, а тому існує знак рівності між усіма кордонами держави, межами реальної економіки, межами регулятивної та монетарної економічних систем, межами національної юрисдикції, а отже – межами політекономії в комплексі політики та економіки.

Друга інтерпретація розглядає глобальну економіку як глобальну мережу взаємозалежних та економічно інтегрованих економічних систем і їх складників – місцевих регіонів, де інтенсивність взаємозалежностей між національними системами – не наслідок їх близькості чи подібності, а результат впливу ринків, ресурсів, переваг собівартості, технологій, глобальної політики та конфліктів, історії тощо.

Сучасні спроби дослідження дійсності Західного світу під назвою глобалізація спонукають вчених висувати концепції. Виділяють чотири концепції входження в глобальну економіку.

Перша концепція була висунута П.Херсомт і Г.Томпсоном. Вони вважають, що в світі спостерігаються незначні зміни, які можуть пояснюватись розширеним відтворенням капіталістичної економіки, при якому національні держави можуть регулювати національні економіки. Херст і Томпсон вважають, що ідея нової високо інтернаціоналізованої, фактично неконтрольованої економіки, що ґрунтується на дієвому світовому ринку, просто неможлива.

Друга концепція була висунута Дж.Робінсоном і є протилежною до першої. Вона стверджує, що глобальна економіка – це така економіка, у якій транснаціональний капітал фактично нічим не обмежений у своїй активності, він мігрує світом у пошуках прибутку. Влада транснаціональних корпорацій є необмеженою і сприяє втраті національними державами регуляторної здатності економіки.

Третя концепція була висунута Баєром і Драхом, які стверджують, що відбувається фундаментальне зрушення в організації світової економіки, але це не спричиняє надмірного послаблення національної держави. Політична влада, сфера компетенції та ресурси будуть розподілені між національними та наднаціональними рівнями.

Четверта концепція стверджує, що глобальні зміни проникають в усі сфери повсякденного життя. Глобалізація приводить до зміни відносин між глобальною економікою та національними державами, та між глобальною економікою та національними і локальними громадянськими суспільствами, з одного боку, та наднаціональними організаціями і союзами – з іншого боку.
1.2. Підходи до визначення початку глобалізації та результатів її розвитку

При дослідженні глобалізації закономірно виникло питання щодо початку процесу глобалізації.Оскільки, що в основі назви цього процесу лежить слово «global», тобто планета, земна куля, то зрозуміло, що цей процес розглядався стосовно всього людства на достатньо довгому проміжку часу існування людства.

Зауважимо, що і тут погляди вчених розділились. Так, Делягін М.Г. визначає глобалізацію як процес формування й наступного розвитку єдиного загальносвітового фінансово-економічного простору на базі нових, переважно комп’ютерних технологій. За його припущенням, початок глобалізації слід відраховувати з часу впровадження комп’ютерів, тобто з кінця XX століття.

Акопян К.З. вважає, що «глобалізація – це складний і внутрішньо неоднорідний цивілізаційний процес, часом зародження якого стала друга половина XX століття, а виявлення – 1970-1980-ті роки». Він стверджує, що результатом глобалізації є значна і постійно зростаюча роль економіки у житті людства та послідовне скорочення і ослаблення регулюючих функцій держави в національних економіках.

Американський дослідник Дж.Сакс втверджує, що сучасний етап розвитку людства називається «новою глобалізацією». Глобалізація відбувалася протягом декількох тисяч років через глобальну торгівлю. Однак, новою є комбінація проривних технологій та змін у геополітиці, котрі зробили економічну взаємозалежність країн набагато більш інтенсивною, ніж будь-коли. Найважливішими технологіями нової глобалізації є інформаційні, комунікаційні і транспортні технології.

«Нова глобалізація» є глобалізацією цифрової ери. Нині світова економіка стала взаємозв’язаною так тісно, як ніколи раніше, з глобальним поділом праці набагато складнішим, ніж у минулому. Ключову роль у появі нової глобалізації відіграли також геополітичні зміни. Першою подією стали спеціально створені експортні зони. Потім 1978 року Китай з його мільярдним населенням відкрив свою економіку для світової торгівлі, фінансових потоків, іноземних інвестицій.

Діаметрально протилежною є думка деяких дослідників, які бачать витоки глобалізації ще в Античності. Наприклад, Римська імперія була однією з перших держав, що затвердила своє панування над Середземномор’ям, сприявши глибокому переплетенню різних культур і розвитку місцевого поділу праці. Чимало ознак глобалізації були притаманні Ганзейському Союзу купців Середньовіччя. Витоки глобалізації мають місце у XVI та XVII століттях у зв’язку з успіхами у мореплавстві та Великими географічними відкриттями. Їх результатом стало розповсюдження португальських й іспанських торговців по всьому світу, в цей час було колонізовано Америку.

Ці вчені визначають три етапи глобалізації. Перший етап тривав три століття, його особливістю в економічній сфері було домінування сільського господарства, а також видобувного і сировинного виробництва. Другий етап глобалізації був зумовлений промисловою революцією (запровадження механізації праці, винайдення парового двигуна, розвиток електротехнічного та важкого машинобудування). Поглибилися процеси диференціації на економічному, соціальному, культурному рівні розвитку цих країн. У XIX столітті швидка індустріалізація привела до зростання торгівлі та інвестицій між європейськими державами, їх колоніями і США. Третій етап глобалізації розпочався у 70-х роках XX століття. В його основі – революційні зміни у науково-технологічній, транспортно-комунікаційній, інформаційній сферах; відбувається заміна індустріального способу виробництва постіндустріальним.

Процеси глобалізації були перервані двома світовими війнами. Технологічною основою першої хвилі глобалізації були телефон і телеграф у сфері комунікацій, будівництво залізниць у сфері транспорту, а потім поточно-конвеєрне виробництво в промисловій сфері. Про посилення інтернаціоналізації економічного розвитку свідчило те, що світова торгівля зростала швидше, ніж світове виробництво. Починаючи з 70-х років XIX століття поряд з експортом товарів зростає експорт капіталу.

Після Другої світової війни почалася друга хвиля глобалізації. Цьому сприяли поліпшення в технології, які привели до швидких морських, залізничних і повітряних перевезень, а також доступність міжнародного телефонного зв’язку, пізніше – розвиток інформаційно-комп’ютерних технологій.

Хоча, більшість дослідників вважають, що перша хвиля глобалізації розпочалася з часів Великих географічних відкриттів, заселення європейцями Американського та Азійського континентів і тривала аж до епохи промислової революції.

Наступну хвилю глобалізації пов’язують із заснуванням Світової організації торгівлі, коли сучасний світовий ринок став повністю контрольованим: у межах кожної держави він регулюється встановленням квот, інших нетарифних і технічних обмежень, а глобальний ринок майже повністю перебуває під контролем ТНК.

Отож, і надалі, в наукових колах точаться жваві дискусії щодо початку глобалізації та її періодизації.
1.3. Хронологічні межі глобалізації

Ключовою проблемою у визначенні історичних меж і часових відтинків глобалізації є проблема дефінітивно-методологічного плану. Її зміст є предметом низки дискусійних питань, серед яких головними є: співвідношення понять глобалізація і інтернаціоналізація, глобалізація і інтеграція, визначення форм і результатів глобальних трансформацій і, нарешті, принципове питання — що становить системну сутність самого терміна «глобалізація». Існує безліч різноманітних підходів, які пропонують інструментарій пізнання глобальних проблем, розкривають їх зміст і, відповідно, презентують певні часові орієнтири глобалізації.

У сучасній науковій літературі виділилися два основних підходи до визначення хронологічних меж глобалізації.

Широкий підхід, який трактує глобалізацію як тривалий історичний процес поетапного формування загальнопланетарної цілісності, що супроводжує весь хід цивілізаційного розвитку. І вузький підхід, за яким процес глобалізації почався приблизно 100 років тому у зв’язку з інтенсифікацією зовнішньоекономічних відносин.

Фахівці Всесвітнього банку виділяють три хвилі глобалізації: перша –1870-1914 рр.; друга – 1950-1970 рр. і третя – починаючи з 1970 року.

Іншими дослідниками стверджується циклічно-хвильова природа глобалізації і розрізняються три цикли глобалізації:

1) античний цикл (VIII ст. до н.е. – II ст. н.е.): хвиля диференціації – VIII – IV ст. до н.е.; хвиля інтеграції – III ст. до н.е.-II ст. н.е.;

2)середньовічний цикл (III – XIII ст. н.е.): хвиля диференціації –III–VII ст. н.е.; хвиля інтеграції –VIII-XIII ст. н.е.;

3) цикл Нового часу (XIV – XXI ст. н.е.): хвиля диференціації – XIV-XVIII ст. н.е.; хвиля інтеграції – XIX-XXI ст. н.е.

Деякі дослідники виділяють: колоніальну глобалізацію як наслідок Великих географічнихвідкриттів XV-XVI ст.; повільну еволюційну глобалізацію, що тривала до кінця XI ст.; прискорену глобалізацію XX ст.

Існує також підхід, відповідно до якого процес глобалізації розділяється на такі етапи: повільну глобалізацію (до початку епохи Великих географічних відкриттів); структурну глобалізацію, пов’язану з переділом світу й утворенням протилежних економічних систем (середина XI – 80-ті роки XX ст.); послідовну глобалізацію (сучасний етап).

Представники вузького підходу розглядають глобалізацію як новітній процес, що почався в XX ст. (остання чверть XX ст.) і органічно пов’язаний з більш загальним процесом інтернаціоналізації.

Відомий дослідник глобалізації Ульрих Бек вважає, що серед теорій глобалізації можна виділити три підходи до встановлення її часових рамок. Перший - глобалізація розпочалася на світанку цивілізації, а отже, вже триває 5-10 тис. років і є процес поширення цивілізації. Другий підхід відносить початок глобалізації до періоду зародження капіталізму та початку європейської модерності, тим самим приписуючи їй приблизно 500-річний вік. Третій підхід, глобалізація – нещодавнє явище, пов’язане з такими процесами, як деколонізація, постіндустріалізація та інформатизація, а отже, його вік вимірюється 30-40 роками.

Відомий український вчений Т.В. Кальченко виокремлює чотири базові концепції, що віддзеркалюють історичні кордони цього феномена.

1. Концепція глобалізації як зміни форм історичного процесу (концепція «архаїчної глобалізації»).

2. Концепція глобалізації як сучасного економічного феномену.

3. Концепція протоглобалістів.

4. Концепція глобалізації як деякої позачасової властивості, що притаманна світовому суспільству (концепція Е. Азроянца).



Перша концепція має найбільш широке визнання в працях Р. Робертсона, М. Уотерса, Г. Терборна, Ф. Броделя, Л. Туроу, А. Маслоу, Г. Дилигенського, Ю. Красіна, Ю. Пахомова та інших.

Так Р. Робертсон і М. Уотерс вважають, що глобалізація є тривалим історичним процесом, і її початок відносять до рубежу XV—XVI ст., а Г. Терборн виділяє в історії принаймні шість хвиль глобалізації, найраннішою з яких він вважає експансію світових релігій у III—VII ст. н. е.

Позиція західних вчених знаходить визнання серед деяких російських науковців. Російський вчений Г. Померанц, (як і Г. Дилигенський) взагалі поставив під сумнів історичну винятковість явища «глобалізація». «…У ІІ тисячолітті до Р. Х. володарі-завойовники почали називати себе царями чотирьох сторін світу, — зазначає Померанц. — З тих пір можна говорити про початок глобалізації». Далі, зазначає Г. Померанц, виникає імперсько-конфесіональна глобалізація, де кожна імперія претендувала на власний проект світового устрою. Мусульманський проект поступився колоніально-торговельним зв’язкам з домінуванням християнської Європи. Наступною формою стала індустріальна глобалізація, що супроводжувалася «концертом національних держав», накопиченням індустріальної міці, матеріальних багатств. Відбувся деякий «внутрішній занепад», який, як вважає автор, і породив сьогоднішній ступінь глобалізації — електронно-фінансовий. Відповідно до такого підходу глобалізація є всього лише історичним явищем, що постійно супроводжує історію людства і приймає на різних етапах розвитку техніки і соціуму різноманітні форми.

У працях інших вчених форми глобалізації ще більш уточнюються. До них відносять еллінізм, «три Рими», Арабські халіфати, Великі географічні відкриття тощо. А американський професор У. Мінголо, навпаки, трактує глобалізацію всього лише як третій етап тисячолітньої трансформації. Перший — розпад колоніальної системи, а другий — розпад соціалістичної системи.


image006
Рис. 1.1. Узагальнена схема етапів глобалізації з точки зору прибічників першої концепції
О. Білорус, критикуючи прибічників «архаїчної глобалізації», виділяє низку критичних періодів її особливого прискорення:

― перший етап — створення імперій на основі торговельних інтересів, симбіозу держави і релігії (Рим, Візантія, Китай, Київська Русь);

― другий етап — період великих географічних відкриттів і створення економічних імперій і перших глобальних корпорацій (ХV ст.);

― третій етап — промислова революція (Європа, XVIII ст.) і формування міжнародних ринків;

― четвертий етап — епоха світових війн ХХ ст. (1914—1918, 1939—1945), 1948—1989 (холодна економічна світова війна);

― п’ятий етап — інформаційна революція (починаючи з другої половини ХХ ст.).

Окрім того, як вважає Г. Померанц, суттєвим аргументом на користь «архаїчності глобального розвитку» може бути і той факт, що на всіх сходинках глобалізації системоутворюючими суб’єктами завжди виступали сильні «соціальні одиниці, які були пов’язані єдиною владою і єдиною вірою. Іншими словами, це були ті суб’єкти, зовнішня політика яких могла бути інструментом організації всієї спільноти «соціальних одиниць за допомогою дипломатичних чи воєнних заходів. При цьому було зовсім несуттєвим — проводилась така політика в умовах багатополярного світу чи за умов очевидного домінування єдиного «центру влади». Адже і «ступінь глобалізації», зазначає Г. Померанц, що демонструється на початку ХХІ ст., не суперечить викладеній вище аргументації: світ глобалізується десятком індустріально розвинутих країн, ТНК і міжнародними організаціями, що були створені за їх ініціативою, тоді як решта держав або пристосовуються до обставин, що пропонуються ззовні, або залишається осторонь глобальних трансформацій.

Найбільш послідовними прибічниками другої концепції є такі вчені: західні — К. Омае, Т. Левітт, Ф. Фукуяма, російські — А. Вебер, А. Неклесса, В. Кузнєцов, В. Ядов, і вітчизняні — Д. Лук’яненко, О. Білорус, А. Гальчинський, А. Геєць та інші. Вони піддають критиці концепцію «архаїчної глобалізації», вважаючи виділення її форм у минулому анахронізмом. Такий висновок має досить просту аргументацію, що виражається логічним правилом, зміст якого передається фразою: «Чим більшим є обсяг поняття, тим несуттєвішим є його зміст». Ототожнення різномасштабних і різноякісних явищ, вважає В. Кузнєцов, перетворює «глобалізацію» з конкретного наукового поняття, яке розкриває специфічність сучасних процесів, в абстрактне зазначення на тривіальний факт переміщення індивідів і результатів їх діяльності по планеті.

Критиці піддаються також і спроби представників першої концепції визначити засновників глобалізаційних теорій. Наприклад, О. Іанні і М. Уотерс початок дискурсу глобалізації пов’язують з працями О. Канта, К. Маркса й інших класиків соціології. Це, з точки зору В. Ядова, є також антинауковим. Досліджуючи соціокультурні зрушення ХХ ст., можна розвести предметні галузі теоретичних пошуків класиків і сучасних дослідників, позначивши їх, відповідно, поняттями «інтернаціоналізація» і «глобалізація». Інтернаціоналізацією, на думку представників «другої концепції», логічно називати поглиблення системних економічних і політичних зв’язків на рівні національних інститутів (держав, міждержавних, неурядових, але національного масштабу організацій), поряд з континентальним поширенням інститутів промислового/буржуазного суспільства, що було помічене ще в ХІХ ст. і стало предметом дослідження класичних теорій розвитку. Ключовим словом під час дослідження ранньоіндустріальної і індустріальної цивілізації (впритул до 60-х рр. ХХ ст.) було слово, що позначало поняття «національний»: національний ринок, національне господарство, національний суверенітет, війни між національними державами та їх союзами тощо. Це дозволяло будувати класичні економічні, соціологічні, культурологічні теорії та концепції, значною мірою відволікаючись від власне глобальних процесів.

Проте ця характеристика все ж таки не є достатньою для теоретико-практичного узагальнення сучасних процесів, які якісно відрізняються від попередніх стадій інтернаціоналізації. Статистика свідчить, що в першій половині ХХ ст. виник різкий контраст між плавністю розвитку попередніх тенденцій і хвилеподібною динамікою наступних. Цей контраст кількісних параметрів вказує на перехід від інтернаціоналізації до власне глобалізації. До поняття глобалізації, на думку А. Неклесси, логічно включати як безпрецендентну інтенсифікацію процесів інтернаціоналізації до такого ступеню, що вони виступають безпосередніми факторами змін соціальної організації на субнаціональному рівні, так і інтенсифікацію транснаціональних міжіндивідуальних і міжгрупових взаємодій.

Таким чином, уже хоча б через різність предмета таких класиків економіки, як Маркс чи Кант слід вважати попередниками, а не засновниками теорії глобалізації.

Третю концепцію необхідно розглядати в контексті попередньої. За цією концепцією пропонується виділяти два етапи глобалізації — протоглобальний і сучасний — етап ліберальної глобалізації.

Не суперечить цьому підходу і класифікація ОЕСР (організації економічного співробітництва і розвитку), за якою пропонується розрізняти три етапи процесу глобалізації:

― інтернаціоналізація (починаючи з середини XIX ст.), що відповідає розвитку експортних потоків (протоглобальна фаза світового розвитку);

― транснаціоналізація (особливо з початку 1945 р.), яка пов’язана зі стрімким зростанням потоків ПЗІ;

― глобалізація (починаючи з 1980-х рр.).

Ототожнюючи глобалізацію з розвитком міжнародних торговельно-економічних зв’язків, зі зростанням фінансової взаємозалежності національних господарств, деякі дослідники дійшли висновку, що з 70-х р. XIX ст. до 1913 р. (початок протоглобальної стадії) ступінь економічної взаємозалежності індустріальних країн за багатьма з цих параметрів був не нижчим, аніж наприкінці XX століття.

На протоглобальному етапі, вважають прибічники третьої концепції, світ вступив до активної фази взаємозближення на основі активізації розвитку торговельних і інвестиційних відносин у глобальному масштабі завдяки новітнім досягненням науки і техніки. Британія з власними морським, індустріальним і фінансовим потенціалами стала гарантом цієї першої хвилі глобалізації, здійснюючи контроль над головними артеріями перевезень товарів, забезпечуючи за допомогою фунта стерлінгів і Англійського банку стабільність міжнародних фінансових розрахунків. Трансатлантичний кабель (1866 р.) скоротив час передання інформації між Лондоном і Нью-Йорком з тижня в тисячу разів, а телефон — до кількох хвилин.

Ідеологами глобалізації перших десятиліть стали Р. Кобден і Дж. Брайт, які висунули тезу про те, що вільна торгівля незворотньо підштовхне всесвітнє економічне зростання і завдяки небаченому процвітанню, що буде засноване на взаємозалежності, народи позбудуться конфліктних ситуацій. Узагальнюючи пошуки попередників, Й. Шумпетер у своїй класичній праці «Капіталізм, соціалізм і демократія» виклав ідею «творчої деструкції» — постійної заміни менш ефективних способів виробництва більш ефективними. Таким чином одержала розвиток думка про головну особливість часу, зміст якої полягав у заміні традиційних способів розвитку підприємства на інноваційні.

Перша світова війна призупинила процес зростання економічної, інформаційної, комунікаційної взаємозалежності. Вигоди глобалізації поступилися геополітичним розрахункам. 1914—1945 рр. були періодом фактичної автаркії основних світових виробників.

Семидесятирічний період між початком Першої світової війни і закінченням «холодної війни», вважає А. Уткін, був проміжним періодом між першим і другим періодами глобалізації [240, с. 14]. Лише в останні десятиріччя ХХ ст. після двох світових воєн, великої депресії і багаточисельних соціальних експериментів, що призвели до протистояння систем, ліберальний економічний порядок, створений у ХІХ ст., став відроджуватися у світовій практиці.

Друге народження глобалізації почалося наприкінці 1970-х рр. на основі безпрецендентної революції інформаційної, телекомунікаційної і цифрової технологій. «Смерть» простору стала важливим фактором, що змінив світ між двома фазами, двома періодами глобалізації. На початку 1980-х рр. керівники потужних економічних відомств, що розташовані в столиці США, — Міністерство фінансів, МВФ і Світовий банк досягли згоди про те, що головною перешкодою для економічного розвитку є митні та інші бар’єри на шляху світової торгівлі. Глобальною мета - процес руйнації цих бар’єрів. Так сформувався «Вашингтонський консенсус», який відкрив двері глобалізації ліберального типу.

Четверта концепція «глобалізації як деякої позачасової властивості, що притаманна світовому суспільству» обґрунтована в термінах філософської науки в працях та доповідях російських вчених Е. Азроянца та М. Чешкова.

Головним завданням власної концепції Е. Азроянц вважає зближення трьох попередніх. У них він вбачає дві ключові розбіжності: одна — у визначенні часових параметрів глобалізації, друга — в трактовці самого поняття, яке може розумітися або як тенденція, або як наслідок (продукт) ряду тенденцій.

Якщо глобалізація є тенденцією, вважає Е. Азроянц, це неминуче призводить до нав’язування поряд з нею інших тенденцій, яким властивий інший характер, а результат їх взаємодії повинен знайти певне вираження. На сьогодні реальний зміст такого результату залишається невизначеним. В іншому випадку, коли глобалізація уявляється як результат існуючих тенденцій, наводиться лише їх перелік. Для усунення таких розбіжностей, вважає Е. Азроянц, необхідно відповісти на два запитання: що є глобальним (тобто цілим, його частинами, структурою), і в якому відношенні знаходяться поняття «інтеграція» і «глобалізація»: поглинається одне поняття другим або вони є рівнозначними? [4, с. 64].

Отже, історичний процес, який можна представити як розвиток соціальної системи, спрямований на досягнення межової її цілісності. Саме таку цільову функцію історичного процесу російський вчений і пропонує назвати глобалізацією. Антиномічність історичного процесу може бути представлена двома класами — тенденціями інтеграційного характеру і тенденціями дезінтеграційними.

Інтеграція: транснаціоналізація; регіоналізація; імперіалізація; націоналізація; етносоціалізація.

Дезінтеграція: етносуверінізація; реставрація; асоціалізація; міграція.

Таким чином, процес глобалізації за часом розподіляється на певні етапи, характерні форми яких дозволяють розрізняти їх як історичні типи, щаблі. Глобалізація є метою історичного прогресу, інтеграція і дезінтеграція є тенденціями, що визначають його динаміку, інтернаціоналізація є сучасним етапом глобалізації. Такий підхід передбачає розгляд глобалізації не як стратегії, що ставить за мету досягнення гомогенності, а як найважливіше джерело різноманітності — збирання до цілого різноманітних складових. Так, Е. Азроянц пропонує деякий перелік параметрів, що диференціюють глобалізацію за напрямами діяльності, в межах яких є можливим давати оцінку ступеню інтеграції історичного суб’єкту в метапростір. У числі таких параметрів він виділяє наступні: природній, економічний, політичний, технологічний, культурний, комунікаційний, демографічний.

На альтернативність позиції Е. Азроянца претендують погляди Ю. В. Шишкова — прибічника іншої концепції глобалізації. Він вбачає у глобалізації явище, яке, по-перше, виникає на певному часовому рубежі, а саме наприкінці XX ст., і, по-друге, належить переважно до сфери економіки.

Наведені чотири концепції часового простору глобалізації безперечно мають сенс, причому кожна з них не позбавлена слабких місць.

Ми ж, спираючись на класичні методологічні підходи, стверджуємо, що формування передумов глобальних трансформацій почалося в ХІХ ст. і досягло критичного рівня в 1914 р., в період найвищого розквіту колоніалізму — якщо враховувати ту частину агрегованих ВВП провідних країн світу, що о берталася в сфері міжнародної торгівлі, і відсоткової частки світового населення, що перебувала під іноземним контролем. Якщо ж насправді історія є скоріш циклічною, ніж телеологічною, можна очікувати, що глобалізаційна тенденція отримає зворотний хід — можливо, в результаті воєнного конфлікту, екологічної катастрофи чи демографічної кризи.




Тема 2. СУЧАСНА МЕТОДОЛОГІЯ ГЛОБАЛІСТИКИ

2.1. Глобалістика і глобалізм як наукове обґрунтування ідеології глобалізації

2.2. Еволюція концепцій глобалізації

2.3. Державно-політичні платформи сучасного глобалізму.


2.1. Глобалістика і глобалізм як наукове обґрунтування ідеології глобалізації

Глобалістика — один із найбільш інтенсивних напрямів розвитку сучасної науки про міжнародні відносини і, перш за все, економічні відносини. Глобалістика — це сучасна, самостійна галузь науки про загальні, планетарні проблеми нинішнього і майбутнього розвитку людської цивілізації, глобалізації, її політичну, економічну і соціальну організацію як єдиного цілого.




Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал