Конспект лекцій для студентів денної і заочної форм навчання спеціальності 03060104




Сторінка6/19
Дата конвертації22.12.2016
Розмір5.01 Kb.
ТипКонспект
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19
Процес виховання – система виховних заходів, спрямованих на
формування всебічно і гармонійно розвиненої особистості.
Специфіка цього процесу полягає, насамперед, у тому, що він є безперервним, тривалим у часі, оскільки людина виховується впродовж усього життя. Будучи спрямованим на формування всебічно розвиненої особистості, він передбачає використання різноманітних форм, методів, прийомів і засобів виховання, постійного виявлення результатів виховних впливів, корекції змісту і методики.
Процес виховання залежить від об'єктивних і суб'єктивних чинників.
До об'єктивних чинників належать особливості розвитку держави, перебудова економіки на ринкових засадах, відродження національних традицій, вплив навколишнього середовища тощо. Суб'єктивними
чинниками є діяльність сім'ї і громадських організацій, навчально-

59 виховна діяльність навчальних закладів, діяльність засобів масової
інформації тощо.
Навчально-виховний процес у вищому навчальному закладі спрямований на дорослу людину. Тому, з погляду гуманістичної педагогіки, його основним завданням є створення умов для саморозвитку, самовираження і самореалізації особистості. Викладач має не лише передавати студентові знання і професійні уміння, а й залучати його до певної культури, розвиток і відтворення якої передбачають живе спілкування. З цього приводу К. Ушинський зауважував, що тільки особистість може впливати на розвиток і формування особистості, тільки характером можна створити характер.
Наука доводить, що справжнє виховання є глибоко національним за своїми сутністю, змістом і характером. „Національне виховання, – писала
Софія Русова, – забезпечує кожній нації найширшу демократизацію осві- ти, коли її творчі сили не будуть покалічені, а значить, дадуть нові оригінальні, самобутні скарби задля вселюдного поступу: воно через пошану до свого народу виховує в дітях пошану до інших народів”.
Національне виховання – виховання підростаючого покоління на
культурно-історичному досвіді рідного народу, його традиціях, звичаях і
обрядах, багатовіковій мудрості, духовності.
Воно
є конкретно-історичним проявом загальнолюдського гуманістичного і демократичного виховання. Таке виховання забезпечує етнізацію молоді як необхідної і невід'ємної складової їх соціалізації
(процесу перетворення людської істоти на суспільного індивіда, ствердження її як особистості, залучення до суспільного життя як актив- ної, дієвої сили).
Національне виховання молоді духовно відтворює народ, увіковічуючи в підростаючих поколіннях як специфічне, самобутнє, притаманне кожній нації, так і загальнолюдське, спільне для всіх народів.
Етнізація – наповнення виховання національним змістом, що
забезпечує формування в особистості національної самосвідомості.
„Все, що йде поза рами нації, – застерігав І. Франко у праці "Поза межами можливого",– се або фарисейство людей, що інтернаціональними
ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування однієї нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими "вселюдськими" фразами прикривати своє духовне відчуження від рідної нації”.
На кожному етапі свого розвитку українське національне виховання вбирало кращі здобутки світової культури, акумульовані в народних

60 традиціях і звичаях, що стверджують добро, любов, красу, справедливість в усіх сферах життя.
Згідно з Національною доктриною розвитку освіти в Україні національне виховання є одним із головних пріоритетів, органічною складовою освіти. Воно спрямоване на виховання свідомого громадянина, патріота, на формування вміння жити в громадянському суспільстві, високої культури міжнаціональних взаємостосунків, духовності та фізичної досконалості, моральної, художньо-естетичної, трудової, екологічної культури.
Кінцевою метою виховання студентів вищого навчального закладу є підготовка їх до виконання сукупності ролей, необхідних для суспільного життя: громадянина (передбачає формування людини з активною громадянською позицією, почуття обов'язку і відповідальності перед су- спільством); працівника (охоплює вміння і бажання творчо працювати за фахом, створювати нові матеріальні та духовні цінності); громадського
діяча (означає активну участь особистості в громадському житті);
сім'янина (набуття досвіду чоловіка, батька, дружини, матері); товариша
(розуміння іншої людини, вміння увійти в становище, поступитися, поділитися, допомогти).
Для цілеспрямованого формування майбутнього спеціаліста, підготовки його до означених вище функцій створюють програму виховання студентів на період їх навчання у вищому навчальному закладі.
Програма виховання – короткий виклад основних положень і цілей
діяльності вищого навчального закладу щодо виховання студентів
упродовж усього періоду їх навчання.
Вона ґрунтується на загальній меті виховання і відображає якості, які необхідно сформувати у майбутніх спеціалістів, окреслені завдання та зміст, що мають бути реалізовані для досягнення мети.
Загальної мети досягають поетапно. У роботі зі студентами кожного курсу ставлять конкретні виховні цілі залежно від їх особливостей, рівня вихованості, якостей, які слід сформувати на певному етапі.
Основні завдання виховання студентської молоді зумовлені пріоритетними напрямами реформування виховання, визначених
Державною національною програмою „Освіта” („Україна XXI століття”).
До них належать: формування національної свідомості, любові до рідної землі, свого народу, бажання працювати задля держави, готовності її захищати; забезпечення духовної єдності поколінь, виховання поваги до батьків, жінки-матері, культури та історії свого народу; формування високої мовленнєвої культури, оволодіння українською мовою;

61 прищеплення шанобливого ставлення до культури, звичаїв, традицій ук- раїнців та представників інших націй, які мешкають на території України; виховання духовної культури особистості, створення умов для вибору нею своєї світоглядної позиції; ствердження принципів вселюдської моралі: правди, справедливості, патріотизму, доброти, працелюбності та
інших доброчинностей; формування творчої, працелюбної особистості, виховання цивілізованого господаря; забезпечення повноцінного фізичного розвитку молоді, охорони та зміцнення її здоров'я; виховання поваги до Конституції, законодавства України, державної символіки; формування екологічної культури людини; розвиток індивідуальних здібностей і талантів молоді, забезпечення умов їх реалізації тощо.
Організовуючи виховний процес у сучасному вищому навчальному закладі, потрібно враховувати основні психологічні проблеми вихованців, які віддзеркалюють культуру сучасного соціуму. О. Бондаренко нараховує п'ять найактуальніших проблем студентства, ранжуючи їх за ступенем важливості:
- тотальна комерціалізація, що спричиняє суспільну деформацію людських стосунків. Оскільки суспільне життя щоденно демонструє, що можна купити все – оцінку, диплом, посаду тощо, то для сучасного студента слово „купити” часто стає дороговказом у житті. Дехто з них купує контрольні роботи, реферати, дипломні роботи;
- деперсоналізація молодіжної свідомості, яку нав'язує масова пропаганда споживацького способу життя. Так, реклама тютюну, горілчаних виробів, розкішних авто, субкультури злочинного світу
інтегрує у свідомість молоді;
- нагнітання чужорідного вітчизняній культурі й цивілізації духу
індивідуалізму, особистісної відокремленості. Внутрішня самотність сучасної молодої людини зумовлює втрату культури спілкування як з батьками, так і з ровесниками. Позбавлений дружньої підтримки, спов- нений внутрішніх конфліктів, студент може піддатися впливу пропаганди наркотиків, сект тощо;
- соціальна незахищеність і бідність студента. За офіційною статистикою, серед сучасної молоді поширені душевні розлади, спровоковані втратою рівних прав на освіту, працю, безкоштовне медичне обслуговування тощо;
- втрата традиційних моральних цінностей та орієнтирів. Пропаганда на телеекранах способу життя, де панує культ грошей, брутальної сили, смакування сексуальних збочень зумовили формування у сучасної молоді нереалістично надвисокого рівня домагань і низьке домінування праці.

62
На шляху подолання цих проблем вищі навчальні заклади повинні зробити все, щоб прищепити студентам любов до рідної землі, культури, держави, а не готувати висококваліфіковану дешеву робочу силу для
інших країн. Для цього, на думку О. Бондаренка, треба дотримуватися принципів особистісно-зорієнтованого виховання людини з гуманістичною спрямованістю, людини, що сповідує не культ грошей і етикет утилітаризму, а культуру власної гідності, сформовану віковими традиціями рідного народу, збагаченими найвищими здобутками світової культури, і високий професіоналізм.
Виховна система у вищому навчальному закладі ґрунтується на особистісно-зорієнтованому підході, який передбачає:
- психолого-педагогічну діагностику, знання особливостей кожної особистості й особливостей кожного первинного колективу;
- прогнозування розвитку первинних колективів і кожної особистості на основі їх особливостей і можливостей виховного середовища;
- формування змісту виховання, що відповідає індивідуальним особливостям вихованців, їхнім запитам і створює умови для їх ефективного розвитку;
- варіативність, гнучкість форм і методів виховання (індивідуальні, групові і колективні; методи колективного та індивідуального впливу; словесні та практичні);
- організацію і методичне забезпечення самовиховання студентів, високого ступеня їхньої самодіяльності;
- самоврядування у студентських колективах;
- діалогічне спілкування у виховному процесі, що ґрунтується на взаємній повазі, довірі викладачів і студентів;
- координацію педагогічних, психологічних, інформаційних і соціальних впливів на особистість;
- інформаційно-методичне забезпечення виховного процесу;
- впровадження демократичних форм управління виховною системою.
Перебудовуючи виховну систему відповідно до європейських стандартів, потрібно враховувати ідеї-теорії, покладені в основу виховної практики вищої школи країн Європейського Союзу: а) теорія духовності (у країнах Європи наприкінці XX ст. відроджується духовний напрям виховання, зумовлений стурбованістю у зв’язку з падінням духовності); б) особистісна теорія (кожен студент має бути для себе вчителем, вихователем, актуалізуючи волю, мислення, творчість; зростання консультативної ролі викладача у розвитку особистості студента);

63 в) психокогнітивна теорія (розвиток розумової сфери особистості); г) технологічна теорія (технологія виховання містить дизайн, дидактичний матеріал, комунікації, сучасні засоби навчання, які використовує викладач, і передбачає «педагогізацію» студентської життєдіяльності); д) соціокогнітивна теорія (використання культурних та соціальних чинників організації навчання і виховання у єдиному педагогічному процесі); е) соціальна теорія (спрямованість виховання на розв'язання соціальних, культурних, екологічних проблем тощо);
є) академічна теорія (формування основ загальної культури особистості шляхом засвоєння знань; усвідомлення студентом здатності досягти успіхів завдяки дисциплінованості, наполегливій праці, повазі до традицій та демократичних цінностей в їх громадянському сенсі).
Процес виховання передбачає певну послідовність етапів, знання особливостей яких дає педагогу можливість спланувати виховну роботу, передбачивши її зміст і методику реалізації.
1. Визначення сукупності рис і якостей особистості (певний ідеал), які слід сформувати у студента. Коли йдеться про виховання колективу академічної групи чи факультету, то мають на увазі досягнення таких результатів, які б відповідали еталону, виробленому на основі мети виховання, поставленої суспільством перед вищим навчальним закладом.
2. Вивчення індивідуальних особливостей студента (колективу), його позитивних рис, недоліків у характері й поведінці, визначення якостей, які ще не сформовані або перебувають на стадії зародження. Знання особистості (колективу), порівняння її з ідеалом дає можливість спрогнозувати її розвиток. Із огляду на це слід планувати виховну роботу.
До того ж необхідно ознайомлювати студента (колектив) із запланованим, докласти зусиль, щоб він прийняв пропонований взірець і працював над собою у цьому ж напрямі.
3. Реалізація програми виховання шляхом залучення студентів до різних видів діяльності, участь в яких сприяє формуванню досвіду поведінки відповідно до ідеалу.
4. Самостійна робота студента над собою, тобто самоосвіта і самовиховання.
Всі етапи процесу виховання потребують умілого педагогічного управління.
Управління процесом виховання – діяльність педагогів, що забезпечує
планомірний і цілеспрямований виховний вплив на студентів.

64
Воно передбачає, передусім, визначення змісту виховної роботи згідно з вимогами суспільства до рівня вихованості студентів. Реалізація змісту виховання можлива за умови, що форми, методи і засоби виховання імпонуватимуть тим, на кого вони спрямовані. Не менш важливим є організація колективного та індивідуального життя і діяльності студентів, створення умов для збагачення їх досвіду. Важливу роль у цьому відіграють гармонійні демократичні стосунки між студентами й викладачами. За авторитарного стилю педагогів студенти стають безініціативними, невпевненими у власних силах, а відсутність вимогливості та контролю сприяє формуванню безвідповідальності, недисциплінованості та інших негативних рис. Педагог завжди має залишатися мудрим старшим товаришем і наставником молодої людини, але на умовах співпраці з нею.
Управління організаційно-виховною і культурно-освітньою роботою у вищому навчальному закладі передбачає: забезпечення системно- цільового підходу до планування виховної роботи; організаційний зв'язок
і наступність поза аудиторної роботи та навчального процесу; задоволення різноманітних запитів й інтересів студентів, забезпечення реалізації нахилів і здібностей кожного студента в певній галузі науки; розвиток ініціативності та самодіяльності, залучення студентів до ак- тивної участі у громадському житті, спираючись на діяльність студентських громадських організацій; конкретизовані завдання організаційно-виховної й культурно-освітньої роботи на основі вивчення рівня вихованості студентів та інше.
Загальне керівництво виховною роботою вищого навчального закладу, як правило, здійснює проректор з гуманітарної освіти та виховання. Координацію та методичне забезпечення – рада з виховної роботи навчального закладу. Роль виховної ради як колегіального органу керівництва полягає у глибокому аналізі становища, акумуляції думок педагогічного колективу щодо порушеної проблеми, виробленні комплексу рішень, які б сприяли поліпшенню певного напряму виховної діяльності.
У деяких вищих навчальних закладах створено Центри культурології й виховання студентів, метою яких є формування творчої інтелігенції, підготовка фахівців, здатних зробити суттєвий внесок у розвиток, збагачення і збереження національної культури і природного середовища.
Вони мають статус деканату, до складу якого входять кафедри історії та теорії культури, клуб університету, зал періодики, спеціалізовані навчально-методичні лабораторії (художній музей, меморіальний зал,

65 експозиційний зал, кабінет українознавства, кабінет „Служба психоло- гічної допомоги”, лабораторія зі створення художнього інтер'єру).
Ефективність виховної роботи у вищому навчальному закладі великою мірою залежить від її організації на факультетах. Зміст, форми і методи виховної роботи на факультетах визначають деканати.
Організацію, поточний контроль та координацію виховної роботи там може здійснювати за дорученням декана його заступник, який звітує про стан і перспективи роботи на раді з виховної роботи вищого навчального закладу.
Завданнями виховної роботи є:
- формування професійних якостей сучасного спеціаліста як особистості;
-проведення професійно-орієнтаційної, інформаційно-просвітницької, культурно-виховної роботи серед студентів, розвиток їх творчих та
інтелектуальних здібностей;
- залучення до різноманітної діяльності за інтересами, участі в культурно-освітній, спортивно-оздоровчій та інших видах діяльності;
- сприяння роботі рад студентського самоврядування університету, факультетів, гуртожитків;
- опосередкована участь у реалізації заходів, що проводить ректорат, які відбуваються на факультетах, у гуртожитках, клубах;
- організація роботи наставників академічних груп студентів (участь у навчально-виховних і громадських, культурно-освітніх і культурно- виховних заходах у групі; робота з активом академічної групи,
індивідуальна виховна робота зі студентами групи, студентами, які проживають у гуртожитках тощо).
Управління процесом виховання у вищій школі потребує постійного вивчення результатів виховної роботи, рівня вихованості студентів, виховних можливостей викладацького складу, громадських організацій, коригування змісту, завдань і методики виховного процесу з метою їх удосконалення.
2. Закономірності та принципи виховання
Процес виховання, як і процес навчання, має об'єктивні закономірності і передбачає дотримання певних принципів.
Основні закономірності виховання. Щоб організувати виховний процес у вищому навчальному закладі на наукових засадах, керувати ним
і досягти високої ефективності, необхідно знати й враховувати його закономірності.

66
Закономірність виховання – стійкий, об'єктивний, істотний зв'язок у
вихованні, реалізація якого сприяє ефективному розвитку особистості.
Виховний процес ґрунтується на таких закономірностях:
1. Органічний зв'язок виховання із суспільними потребами й умовами виховання. Значні зміни в житті суспільства спричиняють зміни в його виховній системі. Розбудова незалежної держави в Україні передбачає формування у майбутнього фахівця національної свідомості, любові до
Батьківщини, української мови, історії, культури свого народу, готовності віддати свої знання і сили на його благо.
2. Виховання людини під впливом різноманітних чинників, найважливішим серед яких є виховний вплив людей, які оточують, насамперед батьків і педагогів.
3. Залежність результатів виховання від глибини і повноти врахування національного менталітету студента. З огляду на це, виховний процес має вибудовуватися з використанням рідної мови, на національних звичаях, традиціях тощо.
4. Залежність результатів виховання від виховного впливу на внутрішній світ студента. Виховний процес має постійно трансформувати зовнішні виховні впливи у внутрішні, духовні процеси особистості (її думки, погляди, переконання, ціннісні орієнтири, емоції, мотиви, установки тощо).
5. Визначальна роль спілкування і діяльності у вихованні особистості.
Різноманітна діяльність є головним чинником єдності свідомості й поведінки кожного. Лише за таких умов можливий всебічний розвиток.
Закономірності виховання проявляються в усьому різноманітті взаємозв'язків. Знання їх дає викладачу можливість цілеспрямовано проектувати виховний процес і втілювати в життя вимоги програми.
Основні принципи національного виховання. Оптимізація змісту, методів і форм виховання потребує всебічного врахування його принципів.
Принципи виховання – керівні положення, що відображають загальні
закономірності процесу виховання і визначають вимоги до змісту,
методів і форм його організації.
Вони є системою вимог щодо всіх аспектів виховного процесу і спрямовані на формування цілісної особистості. Національні принципи виховання вкорінені у виховній традиції народу, тісно пов'язані з його
історичною долею і ментальністю. Серед них виокремлюють:
1. Принцип народності. Сутність його полягає в єдності національного й загальнолюдського.
Йдеться про національну спрямованість виховання, оволодіння і використання рідної мови,

67 формування національної свідомості, любові до рідної землі та свого народу; прищеплення шанобливого ставлення до культури, спадщини, традицій і звичаїв народів, що населяють Україну.
2. Принцип природо-відповідності виховання. Він передбачає врахування багатогранної й цілісної природи людини, вікових та
індивідуальних особливостей студентів, їх психологічних, національних і релігійних особливостей.
3. Принцип гуманізації. Сутність його полягає у створенні умов для формування кращих якостей і здібностей молодої людини – гуманності, щирості, людяності, доброзичливості, милосердя тощо. Передбачає він також гуманізацію стосунків між викладачами і студентами, повагу до особистості, розуміння її запитів, інтересів, гідності, довір'я до неї.
4. Принцип демократизації. Це усунення авторитарного стилю виховання, сприйняття особистості студента як вищої суспільної цінності, визнання його права на свободу, розвиток здібностей і виявлення
індивідуальності; глибоке усвідомлення взаємозв'язку між ідеалами свободи, правами людини і громадянською відповідальністю.
5. Принцип етнізації. Полягає він у наповненні виховання національним змістом, що передбачає формування самосвідомості громадянина. Йдеться про створення можливості для всіх молодих людей навчатися рідною мовою, виховання у них національної гідності, національної свідомості, почуття етнічної причетності до свого народу, відтворення менталітету свого народу, виховання їх як типових носіїв національної культури, продовжувачів справи батьків.
6. Принцип культуровідповідності виховання. Він передбачає органічний зв'язок з історією народу, його мовою, культурними та родинно-побутовими традиціями, народним мистецтвом, ремеслами та промислами, забезпечення духовної
єдності, наступності та спадкоємності поколінь.
7. Принцип поєднання педагогічного керівництва з ініціативою та самодіяльністю студентства, ствердження життєвого оптимізму, розвиток навиків позитивного мислення. Він передбачає безпосередню участь студентів у плануванні своїх громадських справ, усвідомлення їх необ- хідності й значення, контроль за їх виконанням, оцінювання досягнутих результатів.
8. Принцип безперервності і наступності виховання. Він ґрунтується на тому, що формування свідомості, вироблення навиків і звичок поведінки вимагає системи заходів, які застосовують у певній послідовності. Адже позитивних рис особистості не можна сформувати, якщо виховний процес буде випадковою сукупністю епізодичних впливів.

68 9. Принцип єдності свідомості і поведінки у вихованні. Сутність його полягає у правильному співвідношенні методів формування свідомості та суспільної поведінки, запобігання відхиленням у свідомості та поведінці особистості, вироблення несприйнятливості до негативних впливів, готовності протистояти їм.
10. Принцип професійної спрямованості виховання. Вся виховна робота зі студентами повинна орієнтувати їх на майбутню професійну діяльність, формувати почуття гордості за обрану професію, формувати необхідні здібності, уміння, навики.
11. Принцип диференціації та індивідуалізації виховного процесу.
Він передбачає врахування у виховній роботі рівнів фізичного, психічного, соціального, духовного,
інтелектуального розвитку вихованців, стимулювання активності, розкриття творчої індиві- дуальності кожного.
12. Принцип цілеспрямованості виховання. Зорієнтований він на підпорядкування всіх виховних заходів загальній меті формування висококваліфікованого спеціаліста.
Усвідомлення мети створює перспективу, дає можливість проектувати бажаний рівень вихованості особистості.
13. Принцип єдності виховних впливів усіх учасників виховного процесу. Реалізується він у постійній взаємодії, взаємному інформуванні учасників виховного процесу про результати виховних впливів.
14. Принцип превентивності (за І. Бехом). Дотримання цього принципу вимагає спрямування виховних впливів держави, всіх суспільних інститутів та суспільства на профілактику негативних проявів поведінки молоді, на допомогу у її захисті, вироблення імунітету до негативних впливів соціального оточення. При цьому має бути забез- печена система заходів економічного, правового, психолого- педагогічного, соціально-медичного, інформаційно-освітнього характеру, спрямованих на формування позитивних соціальних установок, запобігання вживанню наркотичних речовин, різних проявів деструктивної поведінки, відвернення самогубств, формування навиків безпечних статевих стосунків.
15. Принцип технологізації. Виховний процес передбачає послідовні науково обґрунтовані дії педагога та відповідно організовані ним дії студентів, підпорядковані досягненню спеціально спроектованої системи виховних цілей, що узгоджуються із психологічними механізмами розвитку особистості та зумовлюють кінцеву мету виховання. За таких умов виховний процес певною мірою гарантує позитивний кінцевий результат. Сукупність усіх принципів забезпечує успішне визначення

69 завдань, добір змісту, методів, засобів і форм виховання. Єдність принципів виховання потребує від викладача використання їх у взаємозв'язку, з урахуванням конкретних можливостей і умов.
Окрім зазначених закономірностей та принципів, які визначають стратегію виховного процесу, при побудові науково обґрунтованої виховної дії як компоненту методу виховання слід дотримуватися певних вимог. До цих вимог академік І. Бех зараховує такі:
1. Усвідомленість дій вихователя. У виховному процесі має переважати наукова доцільність. Бажано, щоб вихованець чітко розумів доцільність дій вихователя. У нього має сформуватися розуміння того, що він виконує вимогу педагога, насамперед, з переконання у її необхідності, а не тільки з поваги до нього.
2. Дозованість моральних настанов. Перед вихованцем доцільно ставити таку кількість моральних вимог, яка є необхідною. Краще пред'являти небагато вимог, але стежити за їх виконанням. Після оволодіння вимогою і закріплення її у моральній поведінці вихованця можна додати нову.
3. Використання спрямованої на вчинок виховної дії. Педагог повинен постійно організовувати спільну діяльність, спрямовану на зміст позитивного і негативного вчинку. У дискусії, що неодмінно виникає з цього приводу, з'ясовують всі можливі наслідки певного вчинку вихо- ванця для нього і його найближчого оточення. Важливо виявити внутрішні причини, які спонукали індивіда до цього вчинку.
4. Врахування у виховних діях спадковості вихованця. Якщо педагог хоче досягти успіху у виховній роботі з особистістю, він має знати її природні схильності та враховувати їх, будуючи систему виховних дій.
5. Культивування розвивально-оптимістичної позиції вихованця.
Педагогу потрібно з вірою в позитивну сутність вихованця, впевненістю у наявності милосердя, закладених здібностей, які здолають негативні схильності, обґрунтовано довести, що студент здатний творити добро, спроможний на дружбу і справедливість, і у такий спосіб підтримати віру суб'єкта у свої сили.
6.Запобігання міжсуб'єктним ситуаціям особистісної амбівалентності.
Особистісна амбівалентність – це внутрішній стан „здаватися і бути”, який виникає, коли людина починає здаватися не тією, якою вона є насправді. Виховні дії педагога, з огляду на це, мають відображати його високоморальну особистісну сутність, позбавлену лукавства. Його поведінка має демонструвати вихованцю безумовну правдивість. Суб'єкт повинен знати, що його не обманюють, і що він сам може говорити

70 правду, відверто розповідати вихователю, що його хвилює і що з ним сталося.
7. Визнання особистості вихованця та його недоторканості. З образом людини нерозривно пов'язане визнання її особистості та недоторканості.
За такої виховної позиції неприпустимі образи і пригнічення вихованця.
Виховна дія визнання особистості не сумісна із намаганням впливати на вихованця, орієнтуючись на власне задоволення і зручність. Тільки та виховна дія, яка поважає особисту гідність вихованця, може забезпечити його моральний розвиток.
Дотримання вимог щодо конструювання виховних дій як компоненту методу виховання дасть можливість підвищити ефективність виховних впливів на студентів, їх активність у виховному процесі взагалі і у самовихованні кожного студента зокрема.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал