Конспект лекцій для студентів денної і заочної форм навчання спеціальності 03060104




Сторінка4/19
Дата конвертації22.12.2016
Розмір5.01 Kb.
ТипКонспект
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19
Однією із особливостей педагогічної діяльності є її динамічність, зумовлена тим, що об’єкт її педагогічного впливу (студент) постійно розвивається, змінюється.
Завдання викладача полягає, насамперед, у вчасному виявленні цих змін і відповідному реагуванні на них. Педагогічна діяльність передбачає безпосередні контакти зі студентами. У процесі такого спілкування викладач впливає на них не лише своїми знаннями, а й емоційно- вольовими якостями, світоглядом тощо. З огляду на стосунки зі студентами виокремлюють такі типи спілкування викладачів зі студентами:
1. Примітивний. Ставлення до студента ґрунтується на примітивних правилах і реакціях поведінки – амбіціях, самовдоволенні тощо. Викладач демонструє свою зверхність. Студент для нього є засобом досягнення мети.
2. Маніпулятивний. Взаємини викладача ґрунтуються на грі, зумовленій бажанням за всяку ціну взяти гору. Він застосовує похвалу, лестощі тощо, а студент при цьому є об’єктом маніпуляції, він заляканий,
інфантильний.
3. Стандартизований. У стосунках домінує формальна структура спілкування. Спостерігається слабка орієнтація на особистість; викладач дотримується стандартів етикету, але така поведінка є поверхневою і, не торкаючись особистісного рівня, реалізується на рівні „масок”. Студент відчуває байдужість викладача поза „маскою” і фактично залишається об’єктом маніпуляцій.
4. Діловий. Орієнтуючись на справу, викладач бере до уваги особистісні характеристики студента лише у контексті ефективності діяльності. Він дотримується стандартів етикету, визнає за студентом право на самостійність. Значущість студента для викладача залежить від внеску у спільну діяльність. В особистісному житті студент залишається самотнім.
5. Особистісний. Спілкування ґрунтується на глибокій зацікавленості студентом, визнанні самостійності його особистості. Викладач любить студентів. Вся його діяльність спрямована на розвиток їхньої духовності; особистісне спілкування стає спілкуванням духовним. Студент довіряє викладачеві, і викладач є для нього авторитетом.
Ставлення до студентів детермінує організаторську діяльність викладача, визнає загальний стиль його спілкування, який може бути авторитарним, демократичним, ліберальним.

38
Авторитарному стилеві властивий диктат, який перетворює одного з учасників комунікативної взаємодії на пасивного виконавця.
Авторитарний викладач самочинно визначає спрямованість діяльності групи. Це гальмує ініціативу, пригнічує студентів. Основними формами взаємодії за такого типу спілкування є наказ, вказівка, інструкція, догана.
Викладач нетерпимий до заперечень. Усе це породжує несприятливий психологічний клімат. Протидії владному тиску викладача призводять до конфронтації.
Демократичний стиль ґрунтується на глибокій довірі й орієнтації на самоорганізацію, самоуправління особистості та колективу, покликаний донести мету діяльності до кожного студента і залучити всіх до активної участі у спільній справі. Основними засобами взаємодії є заохочення, порада, інформування.
За ліберального стилю у викладача немає стійкої педагогічної позиції, вона виявляється у невтручанні, низькому рівні вимог до виховання. Такий викладач обмежується виконанням лише викладацької функції. Наслідком такої позиції є втрата поваги, погіршення дисципліни
(І. Зязюн).
За іншою класифікацією розрізняють такі стилі педагогічного спілкування (Л.Долинська).
1. „Вічні студенти”. Це викладачі, які незалежно від віку й досвіду з ентузіазмом ставляться до своєї роботи. Вони розуміють потреби і проблеми аудиторії. Поважають інших, часто вдаються до дискусії, ставлять проблемні запитання. Студенти цінують їх за високий рівень
інтелекту, вміння не просто подати, а й пояснити матеріал.
2. „Бувалі моряки”. До них належать педагоги, які вище за все цінують дисципліну і дотримання субординації. На обговорення зважуються рідко, до висновків інших ставляться скептично. При оцінюванні стереотипні і суб’єктивні. Часто стають об’єктами студентських жартів.
3. Випадкові люди. Вони потрапили до вищого навчального закладу внаслідок певних обставин. Можуть гарно володіти предметом, але спілкування зі студентами їх обтяжує.
Студенти перших курсів, оцінюючи діяльність викладачів, на перше місце ставлять особистісні якості. Оскільки навчання стає новим етапом
їх життя, розуміння і підтримка сприяють швидшій адаптації до незвичайних умов. Студенти-старшокурсники вище цінують знання, хоча особистість педагога для них не менш важлива.
Поряд зі стилями розрізняють (В. Ягупов) ще форми спілкування.
Основною формою спілкування є спілкування на підставі захоплення

39
суспільною творчою діяльністю, головними при цьому є активно- позитивне ставлення до студентів, любов до справи, взаєморозуміння.
Для спілкування, що ґрунтується на дружньому ставленні, характерне особисте позитивне сприйняття студентами викладача, який проявляє приязнь, повагу до них. Педагоги щодо студентів не повинні допускати фривольного тону (розповіді анекдотів, кривдження) чи бути похмурими, дражливими, крикливими. Спілкування-дистанція – форма спілкування, за якої педагоги і студенти обмежуються формальними стосунками.
Певна дистанція між викладачем і студентом необхідна, але вона не може бути головним критерієм у стосунках. Спілкування-залякування поєднує у собі негативне ставлення до студентів й авторитетність в організації діяльності. Спілкування-загравання – форма спілкування, за якої позитивне ставлення до людей поєднується із лібералізмом. Педагог прагне завоювати авторитет, хоче подобатись студентам, але не намагається відшукати доцільних способів організації взаємодії, не відкидає дешевих прийомів. Це задовольняє честолюбство незрілого педагога, але справжньої користі йому та студентам не приносить.
Запорукою продуктивної форми спілкування педагога
є його спрямованість на особистість, захопленість своєю справою, делікатність у стосунках.
У педагогіці та психології вищої школи розроблені основні вимоги до стосунків у системі „викладач – студент”, які сприяють ефективності процесу навчання й виховання студентів:
1) взаємодія факторів „провідності” й співробітництва при організації педагогічного процесу;
2) формування у студентів почуття професійної соборності із викладачами;
3) подолання рецидивів авторитарних форм педагогічного впливу, орієнтація педагогічного спілкування на зрілу особистість із розвинутою самосвідомістю;
4) опора на професійний інтерес студентів як фактор впливу на виховання і навчання, реалізація на його основі педагогічного спілкування та всієї системи виховної роботи;
5) включення студента у різні форми початкової дослідницької діяльності;
6) створення умов для підвищення громадсько-політичної активності студентів завдяки участі у спільних із викладачем формах роботи;
7) забезпечення наукового співробітництва студентів і викладачів;
8) реалізація системи неофіційних, нерегламентованих контактів викладачів і студентів;

40 9) участь професорсько-викладацького складу у студентському дозвіллі; виховна робота кураторів у гуртожитку. Про цьому важлива
„організація взаємин на основі захопленості спільною творчою діяльністю” (Г. Микитюк).
Отже, сучасна психолого-педагогічна наука розглядає стосунки викладачів і студентів як особливий соціально-педагогічний феномен і важливу складову цілісного педагогічного процесу підготовки фахівця у вищому навчальному закладі.
У педагогічній діяльності студент є суб’єктом не лише виховання, а й навчання, оскільки виховний вплив ефективний лише за умови, що студент сам буде активним учасником навчально-виховного процесу, тобто використовуватиме засвоєне знання як засіб для самовдосконалення. Така активність об’єкту праці (студента) наявна лише в педагогічній діяльності, а це потребує від викладача справжньої майстерності для спрямування навчально-пізнавальної активності у потрібне русло.
Спілкування педагога зі студентом є специфічним, тому що за статусом вони перебувають на різних позиціях: викладач організовує взаємодію, а студент сприймає її і включається в неї. Завдання педагога вищої школи – допомогти студенту стати активним співучасником педагогічного процесу, забезпечити умови для реалізації його потенційних можливостей, тобто гарантувати суб’єкт-суб’єктний
характер педагогічних стосунків.
Основними ознаками суб’єкт-суб’єктного спілкування є:
1) особистісна орієнтація співрозмовників – готовність бачити і розуміти один одного; самоцінне ставлення до іншого. Враховуючи право кожного на вибір, потрібно вміти не нав’язувати думку, а допомагати
іншому обрати власний шлях розв’язання проблеми. У конкретній ситуації це можна реалізувати за допомогою різних прийомів;
2) суб’єкт-суб’єктний характер спілкування – рівність психологічних позицій співрозмовників. Хоча викладач і студент не рівні соціально
(різний життєвий досвід, ролі взаємодії), для забезпечення активності студента, завдяки якій відбувається розвиток особистості, слід уникати домінування педагога і визнавати право студента на власну думку, позицію, бути самому готовим змінюватися. Студенти хочуть, щоб з ними радитися, зважали на їхні міркування; завдання викладача – враховувати цю потребу;
3) проникнення у світ почуттів і переживань, готовність підтримувати позицію співрозмовника – це спілкування за законами взаємної довіри, коли партнери дослухаються один одного, співпереживають;

41 4) нестандартні прийоми спілкування, що є наслідком відходу від суто рольової позиції педагога.
Ще однією особливістю педагогічної діяльності є те, що викладач працює не лише з окремими студентами, а й з колективами академічних груп, курсів, які теж є об’єктами і суб’єктами навчання й виховання. Це вимагає від викладача володіння методикою використання виховного впливу на колектив.
Викладач у своїй діяльності повинен досконало володіти основним
інструментом – мовою і мовленням. Адже, як зазначав К.Ушинський, рідна мова – це великий народний педагог, основа усякого розвитку і скарбниця всіх знань: з неї починається розуміння всього, все через неї проходить і до неї повертається. Слово рідної мови є могутнім засобом духовного контакту, морального впливу і переконання.
Оскільки в навчально-виховному процесі вищого навчального закладу студент піддається виховному впливу викладацького складу, студентського колективу, молодіжних організацій та інших виховних
інституцій, педагогічна праця викладача передбачає координацію виховних впливів усіх цих суб’єктів виховання . Організація такої взаємодії суб’єктів навчально-виховного процесу
є важливим компонентом педагогічної діяльності.
2. Основні напрями та структурні компоненти
педагогічної діяльності викладача
вищого навчального закладу
Викладач вищого навчального закладу свою діяльність здійснює у кількох напрямах: навчальна, методична, дослідницька, виховна.
Визначальною функцією праці викладача є навчальна діяльність, спрямована на організацію процесу навчання відповідно до нормативних документів. Вона поєднує теоретичну складову, пов’язану з розкриттям сутності науки, нових закономірностей, і практичну, яка спрямована на розв’язання педагогічних завдань. Викладач визначає мету і завдання навчання з конкретного предмету у взаємозв’язку з іншими дисциплінами; обмірковує зміст навчання, сучасні форми і методи, що сприяють активізації навчально-пізнавальної діяльності студента, форми контролю. Основними видами цієї діяльності є лекції, лабораторні, практичні, семінарські заняття, консультації, заліки, екзамени, рецензування, організація захисту курсових робіт і проектів, керівництво практикою та навчально-дослідницькою роботою студентів, керівництво дипломними роботами тощо.

42
З навчальною роботою тісно пов’язана методична діяльність щодо підготовки навчального процесу, його забезпечення та удосконалення.
До неї зараховують: підготовку до лекційних, лабораторних, практичних, семінарських занять, навчальної практики; розробку і підготовку до видання конспектів лекцій, збірників вправ і задач, лабораторних практикумів, методичних матеріалів із курсових і дипломних робіт; поточну роботу щодо підвищення педагогічної кваліфікації (читання методичної і навчальної, науково-методичної літератури); вивчення передового досвіду з представленням звітності і рецензування конспектів лекцій, збірників задач і лабораторних практикумів; складання методичних розробок, завдань, екзаменаційних білетів, тематики курсових робіт; розробка графіків самостійної роботи студентів тощо.
У процесі методичної роботи підвищується рівень майстерності самого викладача: він засвоює зміст нових навчальних програм, технологій та реалізовує їх; постійно ознайомлюється із досягненнями психолого-педагогічних наук і методик викладання навчальних дисциплін; вивчає і впроваджує передовий педагогічний досвід; удосконалює власні навики самоосвіти тощо.
Важливе місце у діяльності викладача вищого навчального закладу належить організаційно-методичній роботі: робота на підготовчому відділенні, у приймальній комісії, організація педагогічних практик, підготовка матеріалів на засідання кафедри, ради факультету, вченої ради вищого навчального закладу, робота з підготовки науково- методичних семінарів тощо.
Педагогічна діяльність викладача має поєднуватися
із
дослідницькою, яка збагачує внутрішній світ, розвиває творчий потенціал, підвищує науковий рівень знань. У свою чергу педагогічна діяльність спонукає до глибоких узагальнень і систематизації матеріалу, досконалішого формування ідей, висновків і нових гіпотез.
Педагогічна наука може розвиватися лише за умови збагачення її новими фактами, здобутими у процесі науково-дослідної роботи.
Хороший викладач, щоб краще й глибше оволодіти своїм навчальним предметом, ознайомлюється з новою науковою літературою, стежить за розвитком цієї науки за кордоном, аналізує основну методичну літературу, уважно опрацьовує науково-методичні журнали зі свого предмету, вивчає досвід навчально-виховної роботи своїх колег за фахом, експериментально перевіряє доцільність запровадження у власну практику педагогічних новацій. Працюючи над науковим матеріалом, викладачеві слід його переосмислити, виявити те, що доцільно застосувати у своїй навчально-виховній діяльності.

43
Виховну діяльність викладач здійснює, передусім, у процесі навчання, використовуючи потенційні можливості навчальних дисциплін, а також упродовж спілкування у позалекційний час. Важливо, щоб кожен викладач усвідомив вагомість свого виховного впливу на майбутніх фахівців і реалізував цю функцію не лише через співбесіди, кураторську роботу, керівника клубів, роботу в гуртожитках, проведення вечорів, екскурсій тощо, а й на власному прикладі.
Усі розглянуті функції викладача проявляються в єдності, хоча у різних викладачів може одна превалювати над іншими: у деяких переважає педагогічна спрямованість, в інших – дослідницька, у третіх – однаково виражена педагогічна й дослідницька.
Професіоналізм викладача вищого навчального закладу виявляється в умінні на основі аналізу педагогічних ситуацій бачити і формулювати педагогічні завдання та знаходити оптимальні способи їх розв’язання.
А це потребує творчого підходу до педагогічної діяльності.
Психолого-педагогічна
структура
педагогічної
діяльності
викладача.
Для ефективного виконання педагогічних функцій сучасному педагогу важливо усвідомлювати основні компоненти психолого- педагогічної структури своєї діяльності, а також педагогічні дії і професійно важливі вміння та психологічні якості, необхідні для її реалізації.

Психолого-педагогічна структура діяльності викладача вищого
навчального закладу – система дій педагога, спрямованих на досягнення поставлених цілей через розв’язання педагогічних завдань.
У цій системі виокремлюють такі функціональні компоненти (Н.
Кузьміна): гносеологічний, конструктивний, організаційний, комунікативний.
Гносеологічний (грец. gnostikos - пізнавальний) компонент охоплює вивчення кожного студента і колективу; визначення сфери застосування всіх методів навчання й виховання; вивчення методичних вказівок та
інструкцій, розмежування в них об’єктивного та суб’єктивного; аналіз власного досвіду та досвіду інших викладачів, узагальнення його і перенесення об’єктивних форм, методів і прийомів у практику своєї роботи; самоосвіта і самовиховання.
Конструктивний компонент передбачає добір і композицію навчальної інформації, яку слід донести до студентів, планування діяльності студентів щодо цієї інформації; проектування власної діяльності і поведінки для взаємодії зі студентами.

44
Молодим педагогам слід, передусім, навчитися конструювати навчальний матеріал, виділяти в ньому головне і правильно розподіляти за часом, щоб цей матеріал легко сприймався аудиторією.
Організаційний компонент охоплює структурування інформації у процесі її повідомлення студентам; організацію різних видів діяльності студентів у такий спосіб, щоб результати відповідали цілям системи; організацію власної діяльності і поведінки у процесі безпосередньої взаємодії зі студентами.
Комунікативний компонент передбачає налагодження доцільних стосунків із тими, на кого спрямований вплив (визнання моральної,
інтелектуальної і політичної вищості як керівника та організатора –
„взаємини по горизонталі”); встановлення правильних стосунків з тими, хто виступає в ролі керівників даної системи (дисциплінованість, принциповість, творчість – „взаємини по вертикалі”) і партнерів; співвіднесення своєї діяльності з державним завданням, доведеним до керівника як громадянина.
Психологічна структура діяльності викладача є динамічною і з оволодінням майстерністю змінюється. Педагогам необхідно серйозно продумати стратегію завоювання аудиторії, оскільки від цього залежать стосунки зі студентським колективом. Адже, якщо не здобудеш авторитету одразу, то виправити ситуацію буде важко.
Структуру діяльності викладача розглядають у двох аспектах.
Перший її аспект передбачає взаємозв’язок знань і вмінь:
- спеціальних (знання теорії своєї науки та практичні вміння застосовувати їх у педагогічній діяльності);
- педагогічних (знання дидактики вищої школи, теорії виховання, усвідомлення основної мети навчання і виховання у вищому навчальному закладі, діагностика професійних даних майбутнього спеціаліста, прогнозування його фахового зростання);
- психологічних (знання психологічних основ викладання обраного предмету, психічних станів студентів і свого власного, закономірностей вікових та індивідуальних особливостей сприймання студентами змісту навчання);
- методичних (знання методів, прийомів і засобів донесення наукової інформації до студентів).
Другий аспект структури педагогічної праці викладача – це його конструктивна, організаційно-мобілізуюча, комунікативно-розвивальна,
інформаційно-орієнтувальна, дослідницька і гносеологічна діяльність, що передбачає високу кваліфікацію.

45
Підготовка висококваліфікованого спеціаліста у вищій школі передбачає не лише запам’ятовування масивів інформації, а й розвиток навиків самостійного творчого мислення, здатності продукувати нові знання, вміння застосовувати їх на практиці. Продуктивне мислення формується тільки у проблемних ситуаціях, які сприймаються як протиріччя між наявними і новими знаннями. Ефективним навчання може бути лише у процесі дослідження. Тому у вищій школі у навчальний процес впроваджують методи науково-дослідницької діяльності, формуючи у студентів уміння володіти методологією наук як
інструментом отримання нових знань. З огляду на це, викладач вищого навчального закладу перетворюється на вченого-дослідника, теоретика і практика, керівника дослідницького студентського колективу, психолога- вихователя, управлінця навчально-пізнавальною діяльністю студентів.
Рівні готовності викладача до педагогічної діяльності.
Ефективність викладацької роботи залежить від професійності викладача. За результатами готовності педагогів виокремлюють кілька її рівнів (Н. Кузьміна):
1. репродуктивний (недостатній) полягає в умінні розповісти те, що знає сам;
2. адаптивний (низький) - передбачає уміння пристосувати своє повідомлення до особливостей аудиторії;
3. локально-моделюючий (середній) – полягає у володінні педагогом стратегіями передачі знань із окремих розділів і тем;
4. системно-моделюючий (високий) – полягає в умінні формувати систему знань, умінь, навиків із предмету загалом;
5. системно-моделюючий діяльність і поведінку (найвищий) передбачає здатність педагога перетворювати свій предмет на засіб формування особистості вихованців.
Педагоги першого і другого рівня не володіють свідомими стратегіями педагогічної діяльності та здійснюють її здебільшого завдяки
інтелектуальним якостям. Власне педагогічні здібності проявляються на третьому рівні, коли домінанта зміщується із власної особи на вихованців. На четвертому і п’ятому рівнях уже очевидна педагогічна обдарованість, що проявляється у здібності підпорядковувати власні
інтереси педагогічній меті, створювати оригінальні системи навчально- виховної роботи. На високих рівнях педагогічної діяльності виявляються спеціальні здібності (художні, артистичні), які також спрямовуються на досягнення педагогічних цілей.



46
3. Функції, права та обов’язки викладача вищого
навчального закладу
Професійна діяльність викладача вищого навчального закладу – це особливий різновид творчої індивідуальної праці. Творчість викладача полягає, насамперед, у доборі методів і розробці технологій реалізації мети і завдань, поставлених державою перед вищою школою: забезпечення ефективності навчально-виховного процесу; озброєння майбутніх спеціалістів фундаментальними знаннями; привчання студентів до самостійного отримання максимальної інформації за короткий час і розвитку творчого мислення; озброєння вміннями наукового дослідження; виховання різнобічної, досвідченої і культурної людини.
Викладач вищого навчального закладу виконує такі функції:
• організаторську (керівник, провідник у лабіринті знань, умінь й навиків);
• інформаційну (носій найновішої інформації);
• трансформаційну (перетворення суспільно значущого змісту знань в акт індивідуального пізнання);
• орієнтовно-регулятивну (структура знань педагога визначає структуру знань студента);
• мобілізуючу (переведення об’єкту виховання у суб’єкт самовиховання, саморуху, самоствердження).
Ці функції становлять єдність, хоч у багатьох викладачів одна із них домінує. Найбільш характерним для викладача вищого навчального закладу є сполучення педагогічної й наукової праці. Дослідницька робота збагачує його внутрішній світ, розвиває творчий потенціал, підвищує науковий рівень знань. Водночас, педагогічні цілі часто спонукають до глибокого узагальнення й систематизації навчального матеріалу, до більш ретельного формулювання основних ідей та висновків.

Закон України „Про вищу освіту” визначає права та обов’язки викладача вищого навчального закладу. Конкретний зміст праці, права та обов’язки професора, доцента, викладача сформульовано у статуті відповідного навчального закладу.
Співробітники вищого навчального закладу мають право на:
- вільний вибір форм, методів, засобів навчання і наукової діяльності, проявлення педагогічної й наукової ініціативи;
- індивідуальну педагогічну і наукову діяльність;
- отримання всіх інформаційних, навчально-методичних та інших матеріалів, які розробляють в університеті (інституті), а також

47
інформацію про рішення Президента України, вченої ради, ректора університету (інституту) і плановані заходи;
- участь у громадському самоврядуванні, виборах керівних органів університету (інституту) та їх структурних підрозділів;
- користування всіма видами послуг, що їх може надавати університет (інститут) своїм працівникам, а також іншими можливостями університету (інституту) стосовно отримання матеріальної допомоги;
- сприяння у розширенні та вдосконаленні своєї діяльності, оперативному та ефективному розв’язанні навчально-методичних, науково-дослідних та виробничих проблем;
- користування подовженою оплачуваною відпусткою;
- участь в обговоренні і вирішенні найважливіших питань навчальної, наукової та виробничої діяльності університету (інституту) та його підрозділів, подання пропозицій щодо поліпшення їх роботи;
- пільгове забезпечення житлом у порядку, встановленому законодавством;
- виконання роботи на умовах штатного сумісництва або погодинної оплати, отримання заробітної плати за заміну тимчасово відсутніх співробітників, оплату праці за госпрозрахункову діяльність, роботу в спільних підприємствах, фірмах, кооперативних органах тощо;
- підвищення кваліфікації, перепідготовку, вільний вибір змісту програм, форм навчання і наукової діяльності, організації та установ, які здійснюють підвищення кваліфікації і перепідготовку;
- захист професійної честі, гідності;
- вибір засобів і методів навчання, наукової діяльності.
Співробітники університету (інституту) зобов’язані:
- дотримуватися статуту навчального закладу, чинного законодавства
України і міжнародних угод;
- забезпечувати умови для засвоєння студентами, слухачами, стажистами, аспірантами, докторантами навчальних програм на рівні обов’язкових вимог державних стандартів, сприяти розвитку їхніх здібностей;
- брати активну участь у розв’язані завдань, що стоять перед університетом (інститутом), забезпечувати високий рівень підготовки майбутніх спеціалістів і проведення науково-дослідницьких робіт;
- утверджувати наставництво та особистим прикладом повагу до принципів загальнолюдської моралі;
- регулярно (не рідше одного разу на п’ять років) проходити різні форми підвищення кваліфікації зі збереженням заробітної плати і

48 компенсацією витрат на підвищення кваліфікації за рахунок вищого навчального закладу;
- виховувати повагу до людей, національно-культурних, духовних та
історичних цінностей України, країни походження, державного і соціального устрою, цивілізації, відмінних від власних, дбайливе ставлення до довкілля;
- виховувати молодь у дусі взаєморозуміння, миру, злагоди між усіма народами, етнічними, національними, релігійними групами;
- дотримуватися педагогічної і наукової етики, моралі, поважати гідність студентів і співробітників університету.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал