Конспект лекцій для студентів денної і заочної форм навчання спеціальності 03060104




Сторінка2/19
Дата конвертації22.12.2016
Розмір5.01 Kb.
ТипКонспект
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19
3. Концептуальні напрями розвитку вищої освіти в Україні
У сучасному світі, який ввійшов у третє тисячоліття, розвиток
України визначається в загальному контексті Європейської інтеграції з орієнтацією на фундаментальні цінності західної культури: парламентаризм, права людини, права національних меншин, лібералізацію, свободу пересування, свободу отримання освіти будь- якого рівня та інше, що є невід’ємним атрибутом громадянського демократичного суспільства.
Для України в культурно-цивілізаційному аспекті, європейська
інтеграція – це входження до єдиної сім’ї європейських народів, повернення до європейських політичних і культурних традицій. Як

14 свідомий суспільний вибір перспектива європейської інтеграції – це вагомий стимул для успіху економічної і політичної трансформації, що може стати основою національної консолідації.
З метою реалізації стратегічного курсу України на інтеграцію до
Європейського Союзу (ЄС) Указами Президента України затверджено стратегію інтеграції України до Європейського Союзу. Основними напрямами культурно-освітньої і науково-технічної інтеграції визначено впровадження європейських норм і стандартів в освіті, науці й техніці, поширення власних культурних і науково-технічних здобутків у ЄС.
Здійснення цього завдання передбачає взаємне зняття будь-яких принципових, на відміну від технічних, обмежень на контакт і обміни, на поширення інформації. Особливо важливим є здійснення спільних наукових, культурних, освітніх та інших проектів, а також залучення українських вчених та фахівців до загальноєвропейських програм наукових досліджень.
Упродовж 1992-2005р.р. Міністерство освіти і науки України на підставі міжнародних документів із питань демократії, гуманізації в галузі освіти і прав людини здійснило ряд масштабних заходів щодо створення нової нормативно-правової бази національної вищої освіти
України.
Прийнятий в
Україні комплекс нормативно-правових документів пройшов апробацію на міжнародному рівні і визначає
ідеологію реформування всієї освітньої галузі.
Незважаючи на досягнення в галузі освіти, які зумовлює нова соціально-політична система України, вона ще не забезпечує потрібної якості. Чимало випускників вищих навчальних закладів не досягли належного рівня конкурентно спроможностості на європейському ринку праці. Це зобов’язує глибше аналізувати тенденції в європейській та світовій освіті.
Необхідність реформування системи освіти України, удосконалення і підвищення рівня її якості є найважливішою соціокультурною проблемою, яка значною мірою обумовлюється процесами глобалізації та потребами формування позитивних умов для індивідуального розвитку людини, її соціалізації та самореалізації у цьому світі. Зазначені процеси диктують необхідність визначення, гармонізації та затвердження нормативно-правового забезпечення в галузі освіти з урахуванням вимог міжнародної та європейської систем стандартів та сертифікації.
В Україні, як і в інших розвинутих країнах світу, вища освіта визнана однією із провідних галузей розвитку суспільства. Стратегічні напрями розвитку вищої освіти визначені Конституцією України, Законами
України „Про освіту”, „Про вищу освіту”, Національною доктриною

15 розвитку освіти, указами Президента України, постановами Кабінету
Міністрів України.
Основною метою державної політики в галузі освіти є створення умов для розвитку особистості і творчої самореалізації кожного громадянина України, модернізації змісту освіти та організації навчально- виховного процесу відповідно до демократичних цінностей, ринкових засад економіки, сучасних науково-технічних досягнень.
Пріоритетними напрямами державної політики
щодо розвитку вищої освіти є:
1) особистісна орієнтація вищої освіти;
2) створення для громадян рівних можливостей у здобутті вищої освіти;
3) постійне підвищення якості освіти, модернізація її змісту та форм організації навчально-виховного процесу;
4) запровадження освітніх інновацій та інформаційних технологій;
5) розвиток освіти як відкритої державно-суспільної системи;
6) інтеграція вітчизняної вищої освіти до європейського та світового освітніх просторів.
Для реалізації означених напрямів реформування
системи освіти України передбачаються такі заходи:
1) перехід до динамічної ступеневої системи підготовки фахівців, що дасть змогу задовольняти можливості особистості у здобутті певного освітнього та кваліфікаційного рівня за бажаним напрямом відповідно до
її здібностей, та забезпечити її мобільність на ринку праці;
2) формування мережі вищих навчальних закладів, яка за формами, програмами, термінами навчання і джерелами фінансування задовольняла б інтереси особи та потреби кожної людини і держави в цілому;
3) підвищення освітнього і культурного рівня суспільства, створення умов для навчання упродовж усього життя;
4) збереження і примноження національних освітніх традицій.
У 2001р. вступив у дію „Комплекс нормативних документів для розробки складових системи стандартів вищої освіти”. Цим документом регламентуються нові вимоги до освіти і професійної підготовки майбутніх фахівців у вищому навчальному закладі, що обумовлено
ідеями й принципами ступеневої освіти в Україні.
В цьому контексті реформування вищої освіти України проводиться
із врахуванням вимог Міжнародної стандартної класифікації занять
(ISCO-88 (МСКЗ), Міжнародної стандартної класифікації освіти (ISCED-
97), (МСКО), Міжнародного стандарту якості серії ISO 9000 та вимог,

16 критеріїв та стандартів, які узгодили країни – учасниці Болонського процесу.
Європейські вищі навчальні заклади взяли на себе завдання та головну роль створення Європейського простору вищої освіти.
Стояти осторонь від цього процесу Україна не може. Освіта вже стала одним із найважливіших чинників політики. Україна починає робити відповідні кроки. Рішенням колегії Міністерства освіти і науки України від 28 лютого 2003 року
(протокол № 2/3-4) було схвалено здійснення комплексу заходів щодо виходу національної вищої школи на міжнародний ринок освітніх послуг та здійснити комплекс заходів щодо організаційного забезпечення приєднання України до Болонського процесу.
4. Болонський процес як засіб інтеграції
та демократизації вищої освіти

Основна концепція – участь вищої освіти України в Болонських перетвореннях має бути спрямована лише на її розвиток і набуття нових якісних ознак, а не на втрату кращих традицій і зниження національних стандартів якості.

Важливо зазначити, що спроби надати вищій школі загальноєвропейського характеру фактично розпочалися ще в 50-і роки минулого століття з підписання Римської угоди.
У подальшому ці ідеї знаходили свій розвиток у рішеннях цілого ряду конференцій міністрів освіти європейських країн, зокрема:
1. Лісабонська конвенція під егідою Ради Європи – „Про визнання кваліфікацій”, 1997р. Лісабонська угода декларує наявність і цінність різноманітних освітніх систем і ставить за мету створення умов, за якими більшість людей, скориставшись усіма цінностями і здобутками національних систем вищої освіти і науки, зможуть бути мобільними на
європейському ринку праці.

2. Сорбонська декларація (1998), коли міністри освіти Франції,
Німеччини, Великобританії та Італії підписали Сорбонську декларацію, яка починається словами: „Останнім часом європейський процес набуває надзвичайно великого розвитку. Та якими б суттєвими не були ці здобутки, вони не повинні затіняти той факт, що Європа – це не лише зона євро, банків та економічних інститутів: вона також має бути
Європою знань”.
3. Болонська конвенція стала основою для розвитку Болонського процесу. Вона підписана 19 червня 1999р. 29 європейськими країнами.
”Болонським процесом” останніми роками прийнято називати діяльність

17
європейських країн, спрямовану на те, щоб зробити узгодженими системи вищої освіти цих країн. Основний зміст Болонської декларації полягає в
тому, що країни-учасниці зобов’язалися до 2010 р. привести свої освітні
системи до єдиного стандарту.

Вихідні позиції учасників процесу в тексті Болонської декларації формулюються так: „Європа знань” є на сьогодні широко визнаним фактором соціального і людського розвитку, а також невід’ємною складовою зміцнення та інтелектуального збагачення європейських громадян.
Болонський процес – один із інструментів не лише інтеграції в Європі та в Європу, а й інструмент загальної світової тенденції нашого часу – глобалізації. Європейська спільнота має намір зробити внесок у якісну освіту шляхом заохочення країн-учасниць до сприяння підвищенню якості власної освіти. Нині східноєвропейські країни лише починають приймати Болонські ідеї.
Продовженням Болонських ідей стали такі навчально-наукові організаційні заходи: Саламанська конференція європейських ВНЗ
(Саламанка, 2001); Празьке комюніке міністрів європейських країн
(Прага, 2001); Берлінське комюніке міністрів європейських країн (Берлін
2003); Бергенська конференція міністрів європейських країн (м. Берген,
Норвегія, 19 травня 2005).
Основна ідея цих документів – двоступенева структура вищої освіти, використання системи кредитів ЄСТS, міжнародне визнання бакалавра як рівня вищої освіти, що надає особі кваліфікацію та право продовжувати навчання за програмами в інших європейських країнах.
Причини запровадження Болонської концепції:

1. Докорінні перетворення в економічних системах усіх розвинутих
країн. Можна стверджувати, що нині відбувається небувала за масштабами революція в економічній сфері.

2. Друга причина пов’язана з тим, що нині конкуренція все більше
переноситься в наукову сферу. Зараз виграє той, хто здатний швидше розробити і впровадити у виробництво новий товар. Враховуючи те, що наука і творчість починають відігравати провідну роль у розвитку економіки, організації та фірми прагнуть набирати собі не просто високоосвічені кадри, а молодь віком до 30-ти років, яка здатна до нестандартного продуктивного творчого мислення.

3. Внутрішня зацикленість національної системи освіти. Практика довела, що система освіти, що не пов’язана з виробництвом, не може готувати спеціалістів для практичної роботи.

18

4. Прагнення об’єднати розрізнені потенціали європейських країн у
єдиний економічний механізм. Адже після створення Європейського союзу, введення єдиної грошової одиниці (євро) Європа мала б бути
єдиною. Проте реально цього не відбулося. Виникли проблеми з різними рівнями підготовки фахівців та трудовими законодавствами європейських країн, що стало на перешкоді переміщенню населення в межах Європи з метою отримання роботи через відмінність дипломів про вищу освіту.

5. Сполучені штати Америки значно випереджають європейські
країни з ряду показників, які відносяться до системи освіти. Перший показник – це частка вже підготовлених фахівців, що мають вищу освіту.
В Європі цей показник вдвічі нижчий, ніж у США. Другий показник – кількість іноземних громадян, що навчаються в країні. У США число
іноземних студентів перевищує 500 тисяч осіб. Ця цифра значно переважає кількість студентів-іноземців, які опановують знання в
європейських університетах. Третій показник – розвиток науки й
інтенсивність нарощення наукового потенціалу. Сполучені штати
Америки на фінансування наукових дослідження щороку виділяють понад 3 % від валового національного доходу. Країни Європи вкладають у науку в середньому 1, 9 %.
Отже, постало питання про те, що якщо країни європейського співтовариства не зможуть інтегруватися повністю, то роздрібнена і розрізнена економіка Європи не зможе бути економічно ефективною, протистояти зростаючому конкурентному опору США та Японії.

Мета Болонського процесу:
1) підвищити якість освітніх послуг та набути європейською освітою незаперечних конкурентних переваг;
2) розширити доступ до європейської освіти;
3) сформувати єдиний ринок праці вищої кваліфікації в Європі;
4) розширити мобільність студентів та викладачів;
5) прийняти порівнювану систему ступенів вищої освіти з видачею зрозумілих у всіх країнах Європи додатків до дипломів;
6) підвищити рівень конкурентоспроможності європейської системи вищої освіти.
Принципи Болонського процесу
1. Введення двох циклів навчання. Перший цикл для одержання ступеня бакалавра з тривалістю навчання 3-4 роки. Другий цикл – для одержання ступеня магістра (1-2 роки навчання після бакалаврату) або для одержання ступеня доктора.
2. Введення кредитної системи. Пропонується ввести в усіх національних

19 системах освіти єдину систему обліку трудомісткості навчальної роботи в кредитах. Систему пропонується зробити накопичуваною, здатною працювати в рамках концепції „навчання упродовж усього життя”.
3. Контроль якості освіти. Оцінювання якості освіти буде
ґрунтуватися не на тривалості або змісті навчання, а на тих знаннях, уміннях та навиках, яких набули випускники. Оцінку будуть давати незалежні акредитаційні агентства.
4. Розширення мобільності. Передбачається на основі виконання попередніх пунктів розвиток мобільності студентів та викладацького складу.
5. Забезпечення працевлаштування
випускників.
Проголошується орієнтація ВНЗ на кінцевий результат: знання випускників мають застосовуватися і використовуватися в усій Європі.
6. Забезпечення привабливості європейської системи освіти. Одним із завдань, що мають бути вирішені в ході Болонського процесу, є залучення до
Європи великої кількості студентів із інших регіонів світу.
7. Вища освіта повинна ґрунтуватися на наукових дослідженнях.
Викладачі повинні обов’язково мати тему наукових досліджень і пов’язувати її з навчальним процесом. Залучати студентів до науково-дослідної роботи.
Вищенаведені принципи ґрунтуються на основі статуту європейських університетів XIX ст., який визначає три основні функції ВНЗ:
1) освітня (просвітницька, виховна);
2) культурологічна;
3) наукова.
5. Завдання педагогіки вищої школи на сучасному
етапі розвитку суспільства
До завдань педагогіки вищої школи входить: вивчення діалектичних взаємозв’язків об’єктивних і суб’єктивних, соціальних і природних факторів виховання і розвитку студентства, його потенційних і реальних можливостей; співвідношення цілей і засобів виховання і навчання; розробка теорії та методики виховання і навчання, які педагог-викладач має враховувати у своїй практичній діяльності, а також критеріїв її ефективності на основі закономірностей цих процесів.
До головних завдань у галузі педагогіки можна віднести:

20
• визначення, обгрунтування законів, закономірностей, причинно- наслідкових зв’язків освітнього процесу;
• теоретичне вивчення, опис, роз’яснення сутності педагогічного процесу;
• обгрунтування сучасних педагогічних систем, технологій;
• розробка нових методів, засобів, педагогічних технологій, систем навчання і виховання, основ інноваційної педагогічної діяльності;
• вивчення, аналіз, узагальнення, інтерпретація, оцінка педагогічної діяльності, досвіду її організації, що забезпечує самореалізацію особистості;
• прогнозування розвитку педагогічної теорії та практики;
• забезпечення ефективного управління освітніми процесами.
Розвиваючись у єдності теоретичних і практичних аспектів, педагогіка вищої школи ставить перед собою такі основні завдання:
- вироблення методологічних, теоретичних, методичних засад професійної освіти в сучасній педагогіці;
- формування концепцій змісту освіти і процесу навчання для різних типів вищих навчальних закладів (із урахуванням тенденцій розвитку відповідних галузей науки, техніки, культури);
- визначення закономірностей становлення особистості в умовах вищого навчального закладу;
- вироблення концептуальних засад проектування освітніх систем
інноваційного типу;
- розв’язання проблем гуманізації та гуманітаризації вищої освіти на сучасному етапі;
- теоретичне обґрунтування моделі випускника в умовах багаторівневої вищої освіти;
- розробка педагогічних основ професійного становлення викладача вищої школи;
- педагогічне забезпечення функціонування екстернату у вищому навчальному закладі;
- формування теоретичних та методичних засад розробки державних стандартів вищої освіти;
- вироблення теоретичних основ і проектування педагогічних технологій у вищій школі;
- інтеграція навчальних курсів, поєднання індивідуальних, групових
і колективних форм навчальної діяльності;
- розробка теоретичних і методичних засад блочно-модульної організації навчання у вищому навчальному закладі;

21
- порівняльне вивчення розвитку вищої освіти в освітніх системах різних країн;
- застосування диференційованого підходу у навчанні як засобу професійного та особистісного розвитку студентів;
- організація самостійної роботи студентів в умовах нової парадигми вищої освіти;
- розробка дидактичних концепцій розвитку творчих здібностей студентів;
- демократизація навчального процесу;
- організація наукової діяльності майбутніх фахівців;
- формування пізнавальних інтересів студентів у процесі професійної підготовки;
- визначення шляхів навчально-виховної роботи з обдарованими студентами;
- формування педагогічної майстерності викладача вищого навчального закладу;
- педагогічна діагностика в системі вищої освіти;
- вироблення теоретичних засад добору контингенту студентів вищих навчальних закладів і наукових засад підготовки фахівців вищої кваліфікації в аспірантурі та докторантурі.
Реалізація завдань педагогіки вищої школи відбувається у процесі її теоретичних пошуків, реальної педагогічної практики, постійної спрямованості на її вдосконалення, а також на відповідність реаліям сьогодення.
6. Методи і методика науково-педагогічних досліджень
У процесі педагогічного дослідження, організованого з метою отримання нових фактів, використовують систему методів науково- педагогічного дослідження.
Методи наукових досліджень у педагогіці вищої школи є способами пізнання, дослідження явищ соціально-педагогічної дійсності. Це також сукупність прийомів та операцій практичного або теоретичного засвоєння дійсності, підпорядкованих вирішенню конкретного завдання.

Методика – сукупність методів, прийомів будь-якого дослідження, система правил їх використання.

Методи наукових досліджень у педагогіці вищої школи класифікуються за різними критеріями. Найпоширенішою є така класифікація: спостереження, порівняння, опитування
(усне
-
інтерв’ювання, письмове - анкетування), вимірювання, експеримент,

22 аналіз документів, літературних джерел і продуктів діяльності, методи соціометрії, тестові методики.
Водночас, методи педагогічного дослідження поділяють на три групи: методи емпіричного дослідження, методи теоретичного дослідження і методи кількісної обробки результатів.
Емпіричні методи педагогічного дослідження. Ця група методів, спрямована на пізнання дійсності. До неї належать педагогічне спостереження, опитування (бесіда, інтерв’ю, анкетування), аналіз змісту педагогічної документації та результатів діяльності, рейтинг, тестування, експертна оцінка, педагогічний експеримент.
Педагогічне
спостереження.
Це спеціально організоване цілеспрямоване сприйняття педагогічного процесу в звичайних умовах.
Об’єктом спостереження є дії та вчинки студентів та викладачів.
Спостереження дає можливість вивчати почуття і вольові, моральні якості людини. Воно результативне, якщо зовнішній характер поведінки та внутрішній світ людини співвідносяться на основі наукових знань.
Наприклад, вивчення частоти звертання студента до певних джерел
інформації (кіно, радіо, телебачення, художньої літератури, фахової літератури, лекції) привело дослідників до висновку, що тільки спеціалізація цілей і „поліфункціоналізм”, тобто задоволення низки потреб за допомогою звертання до одного джерела, підсилюють ефект впливу джерела інформації на особистість.
Спостереження повинно мати чітку мету, план, проводитися систематично, у різних умовах діяльності. Воно, на відміну від експерименту, припускає невтручання, тому є трудомістким, тривалим і результативним. Спостерігач бачить явища в природних умовах, що дає можливість точніше їх сприйняти й охарактеризувати. При вивченні деяких питань метод спостереження виявляється єдино можливим, наприклад, вивчення уваги на заняттях, переживань студентів, що одержали на іспиті незадовільну оцінку та ін.
Педагогічне спостереження потрібно проводити за дотриманням певних правил, вимог і послідовності:
- визначення завдань і мети;
- вибір об’єкту, предмету і педагогічної ситуації;
- вибір способу спостереження, що найменше впливає на досліджуваний об’єкт і забезпечує збір необхідної інформації;
- вибір способів реєстрації того, що спостерігається (як вести записи);
- обробка та інтерпретація отриманої інформації (який результат)
(О.Цокур);

23
- з огляду на статус дослідника, спостереження класифікують на
включене (дослідник стає членом тієї групи у якій ведеться спостереження) і невключене (збоку); за способом проведення - на
відкрите і приховане (інкогніто); за тривалістю його проведення – на
короткочасне (проводиться упродовж нетривалого часу), безперервне
(передбачає постійне, детальне вивчення педагогічного процесу для отримання цілісного уявлення про нього) і дискретне (з перервами і регулярними повторами через певний проміжок часу).
У педагогіці поширений метод самоспостереження, який дає можливість проникнути у внутрішні сфери життєдіяльності особистості.
Його застосування потребує відповідної
інструкції.
Результати самоспостереження, що мають суб’єктивне забарвлення, завжди порівнюють із більш об’єктивними даними педагогічного спостереження, а також із дослідними матеріалами, здобутими іншими науковими методами (опитування, експеримент тощо).
Як і кожний метод наукового дослідження, спостереження має свої особливості. Позитивним є те, що воно дає фактичний матеріал про природний перебіг педагогічних процесів. Однак, означений метод характеризується певним суб’єктивізмом
інтерпретації отриманої
інформації, а також доступністю лише вибіркової перевірки. Для перевірки правильності сформульованих висновків щодо спостереження застосовують такі прийоми:
- проведення кількох спостережень із зіставленням отриманих даних;
- порівняння результатів спостереження з думками практиків;
- дискусійне обговорення результатів спостереження;
- сувору фіксацію процесу дослідження.
Опитування. До цієї групи методів належать бесіда, інтерв’ю, анкетування. Для них характерна спільна ознака: за їх допомогою дослідник дізнається про судження, мотиви дії, потреби, інтереси, позиції, погляди, смаки респондентів.
У процесі бесіди опитуваний і дослідник є учасниками діалогу, в якому відбувається обмін думками. Бесіду проводять у довільній формі.
Дослідник лише визначає загальну тему, основні етапи та межі її обговорення, окреслює стрижневі питання і висуває припущення щодо можливих результатів опитування.
На відміну від бесіди інтерв’ю є системою заздалегідь підготовлених запитань, які дослідник ставить опитуваному, утримуючись від власних коментарів, не впливаючи на думку свого співрозмовника. За кількістю учасників виділяють індивідуальне (одна особа) і групове (кілька осіб)
інтерв’ю. За формою інтерв’ю буває стандартним (відбувається за

24 суворо розробленим текстом), творчим (передбачає певну свободу запитань і відповідей на них), глибоким (межує із особистісно-довірливою бесідою).
Певна ситуація передбачає використання відповідного різновиду
інтерв’ю: а) діагностичне інтерв’ю (спосіб отримання інформації про властивості особистості, який допомагає проникнути у її внутрішній світ та зрозуміти проблеми); б) клінічне інтерв’ю (терапевтична бесіда з метою надання психолого-педагогічної допомоги). При цьому дослідника цікавить не тільки безпосередній зміст відповідей респондента (факти, погляди, почуття, асоціації тощо), а й поведінка (тон, жести, рухи та ін.); в) сфокусоване інтерв’ю (короткочасна бесіда, яка передбачає отримання інформації про конкретну проблему, процес, явище, реакцію респондента на задану дію); г) панельне інтерв’ю (багаторазове інтерв’ю одних і тих самих респондентів із одних і тих самих питань через певні проміжки часу).
При проведенні інтерв’ю досліднику слід уникати типових помилок:
- ситуативних (неправильно вибрано місце і час розмови; опитуваного не попереджено, він поспішає, не може зосередитися);
- соціологічних (вік інтерв’юера не влаштовує опитуваних; у розмові дослідник припускається мовленнєвих огріхів, не володіє технікою опитування);
- психологічних (інтерв’юер упереджено ставиться до опитуваного, оцінює результати за стереотипом, навіть нейтральні відповіді сприймає тенденційно). Щоб подолати психологічну настороженість, до про- ведення опитування залучають одного з його учасників. Після попереднього інструктажу він виступає в ролі інтерв’юера.
Анкетування проводять у формі письмового опитування. За кількістю охоплення опитуваних виокремлюють повне і вибіркове анкетування; за характером спілкування – особисте та заочне; за формою здійснення –
групове та індивідуальне; за способом вручення анкетпоштове і
роздавальне.
Структура анкети, як правило, складається з трьох частин: вступної, основної, демографічної. У вступній частині вказують наукову установу, що проводить дослідження, завдання анкетування, гарантії анонімності відповідей, правила заповнення анкет. Основна частина складається із запитань, які дають інформацію про певні факти, події, мотиви, думки, оцінні судження респондентів у галузі досліджуваної проблеми.

25
Демографічна частина містить паспорті характеристики опитуваних: вік, ступінь освіти, кваліфікацію тощо.
Анкети поділяють на відкриті (довільні відповіді на запитання),
закриті
(можливий вибір відповідей обмежується заздалегідь підготовленими варіантами),
напіввідкриті
(крім запропонованої відповіді можна висловити власну думку), полярні(передбачають одну із полярних відповідей: „так” – „ні”, „добре” – „погано”). Для отримання точніших даних користуються анкетами закритого типу. Особливість їх у тому, що відповіді легше зіставити і статистично обробити.
З метою вивчення мистецьких смаків, інтересів і уподобань респондентів застосовують звукову анкету, тобто демонстрування окремих фрагментів, що репрезентують слухачам зразки музичних творів.
Анкетний метод повинен відповідати таким основним вимогам:
- апробації („пілотаж”) анкети з метою перевірки й оцінювання її обґрунтованості, пошуку оптимального варіанту й об’єму питань;
- роз’яснення цілей і значення дослідження;
- гарантування анонімності відповідей;
- відсутність двозначних питань, постановка їх ланцюговим (кожне подальше питання розвиває, конкретизує попереднє) і перехресним (за допомогою відповіді на одне питання перевіряють достовірність відповіді на інше питання) способами, що створює в опитуваних сприятливу психологічну установку і впливає на щирість відповідей;
- побудова анкети за принципом від простіших питань до складніших.
Як свідчить досвід, респонденти дають змістовніші і повніші відповіді, коли в анкету включена невелика кількість питань (7-10).
Перевантаження її великим переліком питань утруднює створення в опитуваного необхідної психологічної установки, збільшує вірогідність формальних відповідей.
Перевага анкетування полягає в тому, що воно є порівняно економним методом добору даних, дає можливість їх аналізувати й обробляти за допомогою статистики. Особливо ефективний цей метод при масових опитуваннях.

Аналіз змісту педагогічної документації і результатів діяльності. До педагогічних документів належать рукописи, друковані видання, стерео і відеозаписи. Їх поділяють на дві групи. Перша група охоплює документи, які були підготовлені без участі дослідника (протоколи вчених рад, конференцій, екзаменів тощо). До неї належать також звіти, щоденники викладачів і студентів, сценарії виховних заходів тощо. Друга група
охоплює документи, що були підготовлені за дорученням дослідника:

26 творчі роботи, реферати, зафіксовані думки викладача щодо педагогічних проблем тощо.
Виокремлюють ще офіційні документи, до яких належать державні постанови з питань культури та освіти, архівні матеріали, листи на радіо і телебачення, в газетно-журнальному періодику тощо. Вони дають досліднику соціологічну інформацію, необхідну для обґрунтування і констатації багатьох педагогічних проблем.
Аналіз документів може бути якісним (передбачає опис документів, їх класифікацію та інтерпретацію) і кількісним (визначається поняттям
„контекстний аналіз”, або „кількісна семантика”; за його допомогою можна встановити частоту використання певних термінів, виступів окремих персоналій, висловлених ідей тощо)

Рейтинг.

Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал