Концептуальні засади безпекової політики у сфері національної ідентичності та міжетнічних відносин в Україні



Скачати 271.89 Kb.

Сторінка2/3
Дата конвертації24.03.2017
Розмір271.89 Kb.
1   2   3
наступні рекомендації щодо
здійснення стратегічного впливу на процеси формування спільної ідентичності в
Україні.
У публічній сфері необхідно обмежити зовнішні втручання, які здійснюються на підтримку конкретних ідентичностей, забезпечити прийняття концепції інформаційної безпеки, розбудувати сегментну комунікацію з різними суспільними групами, посилити роль норм через введення посилання на базові цінності українського суспільства. Формування української громадянської ідентичності передбачає актуалізацію політичних компонентів спільної
ідентифікації українців таких, як громадянство, спільні права та обов’язки, національні
інтереси тощо.
Слід зменшити роль культурних детермінацій у взаємодії громадян та політичних
інститутів. Нова громадянська ідентичність має бути засвоєна на рівні адміністративних органів влади через механізми внутрішньоінституційної соціалізації. Нарешті, формування спільної ідентичності на рівні суспільства передбачає розбудову ефективного діалогу політичних інститутів та громадянського суспільства. З цією метою органи влади мають мотивувати виникнення громадських організацій в професійних суспільних групах. Пряма комунікація влади та громадських організацій сприятиме засвоєнню громадянської
ідентичності на рівні суспільства.
Втім, за більшістю соціометричних та політико-культурних ознак українське суспільство більше виявляє свою спільність з пострадянськими національними спільнотами, ніж із
європейськими. Тому при формуванні концептуальних засад становлення і розвитку національної ідентичності доречно врахувати й досвід найближчих східноєвропейських сусідів.
Аналіз російського і білоруського підходів у сфері ідеологічної легітимізації національних державних проектів приводить нас до наступних висновків. Свідомісні й
6
психологічні установки «радянської людини» є на сьогодні базовим чинником суспільних процесів і реакцій більшості населення в країнах пострадянського простору, особливо тих, що не мали тривалого досвіду незалежності в ХХ ст. й протягом значного історичного часу входили до складу Російської імперії.
Ігнорування цих установок чи спроба їх докорінної зміни в короткотерміновій перспективі призводить до кризового стану суспільної свідомості й породжує конфліктність на всіх соціальних рівнях. Тільки врахування цих установок і їх адаптація до пропонованих проектів політико-культурної модернізації може в підсумку дати стабільну національно- державну модель.
Національна специфіка та спільність історичної долі формується не стільки змістом
понять і символів, що утверджуються у суспільній свідомості, скільки самою наявністю таких об’єднуючих символів, які повинні апелювати до емоцій і свідомості кожного члена спільноти.
Такі поняття і символи з’являються тільки тоді, коли в центрі національного самоусвідомлення опиняються смисли і події, пережиті і персонально відчуті всіма, а не лише частиною населення країни.
Спільна історія, навіть внутрішньо конфліктна і суперечлива, об’єднує націю значно органічнішим чином, ніж привнесені ззовні абстрактні чи узагальнені уявлення і цінності, що не мають опертя на внутрішній досвід людини.
На тлі інших східнослов’янських національно-державних проектів, що реалізуються переважно за реакційним сценарієм «повернення в СРСР», Україна має шанс на стратегічне лідерство в регіоні тільки в тому разі, якщо в своєму розвитку відмовиться від цього сценарію і запропонує модель подолання пострадянської інерції та прискореної модернізації в річищі самостійно сформованих ідейних і ціннісних орієнтирів.
3. Загрози національній безпеці у сфері міжетнічних відносин
В Україні досить значна частка населення, що не відносить себе до етнічної української спільноти (22,2 % згідно з останнім Всеукраїнським переписом населення 2001 р.). Ці етнічні меншини суттєво відрізняються за своєю кількістю (8,3 млн росіян, 276 тис. білорусів, 259 тис. молдаван, 248 тис. кримських татар та ін.), статусом (корінні й некорінні), територіальним розміщенням – дисперсним (росіяни, білоруси, вірмени, евреї) чи компактним (кримські татари, угорці, румуни). Крім того, цей комплекс питань так само, як і питання національної
ідентичності, є суттєво політизованим в сучасній Україні, тому вимагає особливої уваги з боку державних органів влади.
Пріоритетами державної політики у сфері міжетнічних відносин є: підтримка процесу мовно-культурного відродження етнічних спільнот України; сприяння у задоволенні мовних, культурних, освітніх потреб українців за кордоном, проблема інтеграції, соціальної адаптації колишніх депортованих громадян в українське суспільство, контроль над міграційними процесами.
Декларація прав національностей України визначає, що народи, національності, етноси, які мешкають в Україні, мають право на збереження їх традиційного розселення і забезпечення існування національно-адміністративних одиниць, право вільно користуватися своїми мовами, використовувати національну символіку, відзначати національні свята, брати участь у традиційних обрядах своїх народів, підтримувати контакти із своєю історичною батьківщиною. Держава зобов'язується забезпечувати рівні права всім народам і національним групам, належні умови для розвитку національних мов і культур, збереження пам'яток історії та культури всіх народів, можливість створювати національні культурні центри
і товариства, земляцтва та об'єднання.
Згідно зі ст. 10 і 11 Конституції в Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин, сприяння розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України.Закон
України “Про національні меншини в Україні”, прийнятий у розвиток Декларації прав національностей України, гарантує національним меншинам право на національно-культурну автономію; користування і навчання рідною мовою, вивчення рідної мови в державних навчальних закладах або через національні культурні товариства; розвиток національних культурних традицій; використання національної символіки; відзначення національних свят; сповідування своєї релігії; задоволення потреб у літературі, мистецтві, засобах масової
інформації тощо.
7

Реалізація положень Закону «Про національні меншини в Україні» та «Про об’єднання громадян» сприяла активному процесу створення національно-культурних товариств як на всеукраїнському, так і на регіональному рівнях. Наприкінці 2008 р. в Україні діяло близько
1800 громадських організацій національних меншин, 39 з них мають всеукраїнський статус.
Практичним механізмом реалізації державної політики щодо збереження етнічної самобутності національних меншин є державна фінансова підтримка етнокультурної діяльності їх громадських організацій.
Серед важливих документів останніх років, спрямованих на вирішення етнонаціональних питань, можна відзначити: Розпорядження Президента України від 21 вересня 2001 року № 252/2001-рп “Про заходи щодо підтримки діяльності національно- культурних товариств”; Розпорядження Президента України від 23 вересня 2005 р. № 1172/2005-рп” “Про заходи щодо реалізації державної політики у сфері міжнаціональних відносин, релігій і церкви”. У законодавчій сфері цьому питанню були присвячені проекти:
Закону України „Про внесення змін до Закону України “Про національні меншини в Україні”від
04.09.2003 р. №3558; Закону України “Про національно-культурну автономію національних меншин в Україні” від 14.09.2005 р. № 3764-1.
З метою всебічного сприяння збереженню громадянської злагоди в суспільстві, гармонізації міжнаціональних відносин, розвитку етнічної, культурної, мовної та духовної самобутності національних меншин України Указом Президента України від 19 квітня 2000 року № 600 було створено Раду представників громадських організацій національних меншин
України. Цей консультативно-дорадчий орган було ліквідовано Указом Президента України № 428/2006 від 22 травня 2006 року, коли було створено Раду з питань етнонаціональної політики. Проте ця Рада від початку свого існування виявилася фактично бездіяльною і була ліквідована Указом Президента України від 2 квітня 2010 р. № 488/2010.
Україна поділяє визнані міжнародні стандарти захисту прав національних меншин і приєдналася до всіх головних європейських та міжнародних конвенцій і хартій щодо захисту цих прав, зокрема до рамкової конвенції Ради Європи від 1 лютого 1991 р. “Про захист національних меншин”.
На підтримку мов національних меншин спрямовуються кошти за бюджетною програмою «Заходи з реалізації Європейської хартії регіональних мов або мов меншин». У межах виділених коштів Держкомнацрелігій щорічно підтримує різноманітні культурно- просвітницькі та мовно-освітні заходи, які сприяють вивченню мов національних меншин, а також видання посібників, словників, довідників мовами національних меншин, програм, планів, науково-методичних видань для недільних шкіл. За цією ж програмою було профінансовано низку заходів, спрямованих на підтримку і розвиток 13 мов національних меншин, відповідно до яких застосовуються положення Хартії.
Активізувалося міжнародне співробітництво України у сфері задоволення мовно- культурних потреб національних меншин. Працюють українсько-словацька та українсько- угорська міжурядові двосторонні комісії щодо забезпечення прав національних меншин. Також функціонує Підкомісія з питань співробітництва в галузі культурно-мовних потреб національних меншин Підкомітету з питань гуманітарного співробітництва українсько- російської міждержавної комісії. Підписано міжурядову угоду між Україною та Болгарією, а також парафовано міжурядову угоду між Україною та Республікою Молдова щодо взаємного захисту прав національних меншин.
Щодо нагальних завдань, що стоять перед державою у сфері етнонаціональної політики, то тут слід виділити такі проблемні напрями:
Недосконалість нормативно-правової бази у сфері забезпечення прав
національних меншин, невизначеність концептуальних засад державної
етнонаціональної політики в Україні. Декларативною залишається низка положень законодавства щодо забезпечення прав національних меншин, що ускладнює їх практичне застосування. Не внесено зміни до Закону України «Про національні меншини в Україні»; законодавчо не унормовано правові засади екстериторіальної самоорганізації етнічних спільнот, національно-культурної автономії та статусу представницьких органів національних меншин та корінних народів та їхнього представництва в органах державної влади. Не вироблено правові механізми взаємодії між представницькими органами етнічних спільнот і органами державної влади та місцевого самоврядування. Затягнувся процес ухвалення
Закону України «Про Концепцію державної етнонаціональної політики України», внаслідок чого
її цілі, методи та засоби впровадження залишаються не артикульованими.
8

Відсутність офіційного тлумачення базових понять етнонаціональної
політики, таких як «українська нація», «титульний етнос», «національність»,
«корінні народи», «етнічна група», «етнічна спільнота», тощо, породжує контроверсії в трактуванні та вживанні даних термінів у політичному та інтелектуальному дискурсах.
Наприклад, текст чинної Конституції України, як й ініційований Президентом України Проект
Закону України «Про внесення змін до Конституції України» (преамбула, статті 13,14, 27, 56), оперує рядом принципових понять в етнонаціональній сфері, проте не дає їх визначення
(окрім поняття Український народ). Це породжує різночитання, створює підгрунтя для політичних маніпуляцій.
Вдалим прикладом впорядкування відповідної термінології можна вважати пропозицію авторів Концепції державної етнонаціональної політики щодо розмежування понять
«національна меншина» та «етнічна група». [
Кресіна І., Лойко Л., Явір В. Концепція державної етнонаціональної політики (проект)
// Політичний менеджмент. – 2010. – № 2. – с. 67.]
Та будь-які зміни нормативної бази міжетнічних взаємин повинні спиратися на виважені підходи, щоб вони не створили нові проблеми, не розділили далі українське суспільство, а були спрямовані на його об’єднання й стабілізацію.
Прикладом таких ризиків може бути пропозиція щодо вилучення з тексту Конституції поняття «корінних народів», як це пропонується авторами проекту Концепції державної етнонаціональної політики групи авторів з Інституту держави і права ім. В. М. Корецького.
[
Кресіна І., Лойко Л., Явір В. Концепція державної етнонаціональної політики (проект)
//
Політичний менеджмент. – 2010. – № 2. – с. 71.]
Недоречність використання цього терміну в конституційному тексті обґрунтовується також іншим колективом вітчизняних фахівців з етнополітології. [Етнонаціональна структура українського суспільства. Довідник / В. Б. Євтух, В. П. Трощинський, К. Ю. Галушко,
К. О. Чернова. – К.: Наукова думка, 2004. – с.4.] Однак слід враховувати ту обставину, що сфера колективних уявлень оперує передовсім символічною, а не логічною інформацією.
Тому навіть понятійна чіткість і політична доцільність в даному випадку не повинні, на нашу думку, завдавати непередбачуваних за своїми наслідками ударів по національній ідентичності як заангажованих у відповідну світоглядну схему українців, так і представників іншої спільноти, що може пов’язувати з цим пунктом Конституції національно-державницькі надії, – кримських татар. (Див.: Додаток 3)
Проблема задоволення мовно-культурних та освітніх потреб етнічних
спільнот. Відсутність комплексної державної політики у даній сфері призводить до зростання темпів мовної та культурної асиміляції більшості етнічних спільнот у бік російськомовних культурних зразків. Проблема загострилась в умовах економічного спаду, суттєвого скорочення бюджетного фінансування відповідних державних програм.
Ігнорування етнокультурних особливостей регіонів у розробці та реалізації
державної освітньої політики. Організація процесу освіти для представників національних меншин містить комплекс проблем, серед яких: відсутність достатньої кількості якісних освітніх програм, належно розроблених методик викладання мовами меншин; брак систематичної професійної підготовки та підвищення кваліфікації вчителів, які працюють у школах з викладанням мовами нацменшин.
Одним з пріоритетних завдань постає необхідність досягнення високого рівня
міжетнічної толерантності та відсутності етнічних (расових) стереотипів, а також унеможливлення використання етнічного профайлінгу у діяльності правоохоронних органів, застосування якого в Європі розцінюється як форма дискримінації з боку правоохоронних органів. На наявність дискримінації за національно-етнічними ознаками у діяльності правоохоронних органів неодноразово звертали увагу вітчизняні правозахисні організації
(Українська Рада у справах біженців та Українська Гельсінська спілка з прав людини).
Протягом останніх років в Україні фіксується зростання злочинів стосовно іноземців, з приводу чого неодноразово висловлювали занепокоєння ряд міжнародних організацій.
Підтвердженням цієї негативної тенденції є і статистичні дані МВС: з 2002 по 2008 рік їх кількість збільшилася з 604 до 1054; у 2009 році – до 1359 (динаміка зростання у цьому році складала 13 %); за перше півріччя 2010 року – 467 (динаміка – 3.3 %).
[http://mvsinfo.gov.ua/statistika/StatistikaMVS_2010-6.xls]
Оскільки ця тенденція супроводжувалась популяризацією діяльності молодіжних радикальних рухів, в Україні актуалізувалась проблема протидії злочинам, скоєних на ґрунті ненависті. Однак, всупереч положенням спільної вказівки Генеральної прокуратури України та
МВС від 06.02.2009 року, Плану заходів МВС України щодо протидії расизму та ксенофобії на
9
період до 2012 року, правоохоронними органами не ведеться окремий статистичний облік злочинів, що вчинені на ґрунті расової, національної та релігійної нетерпимості.
Існуючі положення кримінального законодавства України у сфері злочинів на ґрунті ненависті рідко застосовуються, що зумовлено складністю їх кваліфікації відповідно до положень ст.161 Кримінального кодексу України. Наявна практика небажання правоохоронних органів кваліфікувати злочини на ґрунті расової, національної та релігійної нетерпимості правоохоронними органами та віднесення їх до інших категорій (хуліганство, вбивство, розбійницький напад, вандалізм тощо). За експертними оцінками кількість порушених справ та судових вироків за даною статтею не відповідає істинному масштабу расистських та ксенофобних дій, в тому числі, організованого характеру.
Підготовлено у відділі етнополітики та внутрішньополітичної безпеки НІСД,
керівник авторського колективу – д.політ.н. М. М. Розумний
Додаток 1. Теоретичні засади етнополітики
Теоретичні питання етнонаціонального розвитку вивчає спеціальна наука –
етнополітологія. Її завданням стало унормування та концептуалізація відповідних понять та принципів у межах цілісної системи наукових поглядів. Протягом станніх двох десятиріч зростання етнічної конфліктності та зміни на політичній карті Європи все наполегливіше формували запит на таку понятійну визначеність та концептуальну переконливість.
В результаті виникла ціла галузь знань про “етнополітичну сферу людського буття, тобто сферу взаємодії етнічного, національного та політичного і зокрема, етноси, нації, етнонаціональні меншини, їх взаємовідносини між собою, а також з державою” [Картунов О. В.
Вступ до етнополітології: науково-навчальний посібник. – К., 1999. – С. 5.]
Оскільки національний принцип закладений в основі уявлень про суверенітет більшості сучасних держав, у тому числі й України, то етнополітична проблематика охоплює собою досить широке поле досліджень і актуальних суспільних дискусій, в основі яких лежить проблема легітимності національної держави та її політики загалом. Тому невипадково, що відповідна спеціальність, за якою здійснюється захист дисертацій в Україні на здобуття ступенів кандидата і доктора політичних наук, має подвійну назву – „Етнополітологія та етнодержавознавство".
Однією з визначальних методологічних проблем, з якою стикається етнополітологія як наука, є розрізнення етнічного і національного. У більшості праць із цієї тематики етнічне розуміється як протонаціональне у тому сенсі, що воно є протополітичним. Етнічність є завжди ніби стихійною і виступає латентною формою національності. На практиці етнічна
ідентифікація реалізується як безпосереднє розрізнення “своїх” і “чужих” та оперування відповідними маркерами – мови, поведінки, елементів культури, відношенням до сфери сакрального тощо.
Загалом, якщо розглядати етнічність поза телеологією національної емансипації, то етнічна спільнота є, власне, тією “спільнотою” Ф.Тьоніса, що виражає принцип соціальності в його архаїчному вигляді. У західній науці такий стан людської самоорганізації досліджується соціальною та культурною антропологією. Однак підхід етнології (етніки) від антропологічного відрізняється тим, що в ньому визначається предметом дослідження: антропологія вивчає
спільне в житті й організації етнічних спільнот, а етнологія – їхні відмінності. Оскільки ж узагальненої абстрактної “спільноти” в дійсності не існує, так само, як не існує й узагальненої
“нації”, то емпіричний предмет цих наук цілком збігається.
Суперечливість уявлень про етнічність як передумову національності полягає в тому, що етнічне самоусвідомлення завжди відбувається ніби “заднім числом” – після того, як виникає національна світоглядна детермінація і пов’язана з нею культурно-політична мета самовизначення.
Етнічна ідентичність природним чином реалізується у сфері традиційної культури і побуту, але щойно вона наповнюється політичним змістом і особливо коли бере на озброєння
імператив національного самовизначення, така ідентичність вже є національною. Умовність цієї межі між етнічною і національною приналежністю спонукає навіть авторів авторитетних видань вводити до наукового обігу неологізм «українська етнонація». [Етнонаціональна структура українського суспільства. Довідник / В. Б. Євтух, В. П. Трощинський, К. Ю. Галушко,
К. О. Чернова. – К.: Наукова думка, 2004. – с. 5.]
10

Втім, цьому феномену є логічне пояснення, якщо припустити, що етнічність в структурі національної свідомості виконує легітимаційну роль, яка стала можливою і необхідною в контексті секулярного новоєвропейського світогляду. Цей світогляд оперував поняттям народного суверенітету, але не мав онтологічного опертя в своєму гіпостазуванні суб’єкта народного волевиявлення. Потреба в такому уявленому суб’єкті виникла з того часу, як легітимність монархічного джерела влади втратила свою чинність.
У цьому цивілізаційному контексті політизація етнічності є природним і неуникним явищем, про що свідчить безперервний процес національного самовизначення та створення нових незалежних держав у Європі, що розпочався з Віденського конгресу 1815 р. і триває до наших днів.
Поняття національного самовизначення відображає один з ключових підходів щодо засад державотворення, який утвердився спочатку в Європі, а потім і в усьому світовому співтоваристві. Самовизначення – це принцип, згідно з яким кожна спільнота має право на вільне влаштування свого громадського і політичного життя, сама вирішує питання про принципи внутрішньої політичної організації, зовнішньополітичні орієнтації тощо. На підставі цього принципу за кожним народом визнається право на утворення власної держави або добровільне входження в договірні відносини з іншими народами на засадах федерації, конфедерації, союзу держав тощо.
Принцип національного самовизначення базується на уявленні про спільноту як повноцінний суб’єкт, а також про збірну волю громадян як джерело суверенітету і головну підставу для реалізації тієї чи іншої державної політики.
Національна самосвідомість та побудована на ній політична самоорганізація спільноти базується на кількох пов’язаних між собою уявленнях, а саме:
– про витоки національної ідентичності в історії і культурі минулого;
– про національну індивідуальність як сукупність неповторних рис характеру, долі тощо;
– про бажаний статус спільноти в чинному державно-політичному контексті;
– про наявне становище спільноти та обмеження самовизначення, що з нього випливають;
– про місію нації у світовому чи цивілізаційному контексті;
– про шляхи досягнення бажаного статусу і реалізації національної місії.
Формування цих уявлень є головною передумовою існування повноцінної та конкурентноспроможної національної ідентичності.
Таким чином, етнополітика як сфера діяльності та наукової рефлексії має справу, з одного боку, з базовим принципом спільнотного існування людини – розрізненням “своїх” і
“чужих”, – а з іншого, з його актуальною культурно-історичною реалізацією в явищі
національної самосвідомості. У динамічному вимірі реальної політики головним предметом етнополітології є, на нашу думку, процеси національного самовизначення.
Відповідно до цих наукових підходів, у етнонаціональній сфері очевидним чином окреслюються два важливих напрями державної політики, які є пов’язаними між собою, але суттєво різняться за завданнями і методами здійснення:
1. Політика ідентичності стосується майже всіх аспектів суспільного життя – утвердження атрибутів і символів державності, мовної політики, виховання молоді, освіти, практично всіх гуманітарних і суспільствознавчих галузей науки, інформаційної сфери, пріоритетів зовнішньої політики, економічного протекціонізму та ін.
2. Політика регулювання міжетнічних відносин є складовою частиною політики
ідентичності і включає в себе підтримку і захист інтересів етнічних груп і національних меншин, протидія проявам ксенофобії та нетерпимості на культурному, етнічному та релігійному підґрунті, сприяння інтеграції меншин до політичної нації.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал