Концептуальні засади безпекової політики у сфері національної ідентичності та міжетнічних відносин в Україні



Скачати 271.89 Kb.

Сторінка1/3
Дата конвертації24.03.2017
Розмір271.89 Kb.
  1   2   3

Концептуальні засади безпекової політики у сфері національної
ідентичності та міжетнічних відносин в Україні
1. Нормативне та концептуальне підґрунтя державної етнополітики в Україні
Незалежність України була підготовлена великим історичним періодом становлення національної самосвідомості, однак у сам момент її отримання тим адміністративним утворенням, що мало назву УРСР, імператив національного самовизначення ще далеко не мав тієї суспільної переконливості, яка б могла забезпечити швидкий і безперешкодний поступ новоствореної держави. Суттєво гальмує цей процес конфлікт ідентичностей, пов’язаний
із суперечливими процесами а) переходу української національної самосвідомості від етнографічно-культурологічного до соціально-політичного принципу; б) розпаду і часткової регенерації пострадянської ідентичності; в) зародження регіональних субідентичностей, що мають різні ціннісні домінанти і стратегічні вектори інтеграції.
Сьогодні українська політична нація формується, вбираючи в себе характеристики успадкованих від попередніх періодів історії України типів ідентичності, але при цьому й набуваючи нових рис, нового досвіду й культурної індивідуальності. Ця нова якість суспільного цілого витворюється в умовах державної незалежності внаслідок зіткнення ідентичностей, їх дифузії і взаємного пристосування в умовах реального співжиття.
Невирішеність базових світоглядних питань національного самовизначення позначилася і на змісті установчих документів сучасної української державності. До світоглядних та правових підстав національного суверенітету апелюють основні документи, що визначали державотворчі принципи на момент проголошення української незалежності.
Так, Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року в якості суб’єкта права на самовизначення називає народ України і посилається на волю цього суб’єкта, представляти якого вповноважена Верховна Рада УРСР.
Поруч з тим, розділ 1-ий Декларації ідентифікує суб’єкта самовизначення як
українську націю (український народ). Відмінність між цими поняттями є досить суттєвою.
Якщо воля народу України досить чітко виражається як сукупна воля всіх громадян, які на даний момент мешкають на її території, або ж їх простої чи кваліфікованої більшості, то категорія “української нації” вимагає вже залучення інших критеріїв – не стільки соціометричних, скільки історичних, культурних і навіть світоглядних.
Українську націю творять лише ті, хто усвідомлює свою приналежність до неї, це – уявлена спільнота (Б. Андерсон), що об’єднує в надісторичну і позатериторіальну цілість
“живих, і мертвих, і ненароджених, в Україні і поза нею сущих” (Т. Шевченко).
Посилання на волю такого суб’єкта вже не може бути підкріпленим самою лише арифметичною більшістю громадян, що висловили певну позицію. Легітимація певного рішення чи політичного курсу в такому випадку випливає, головним чином, зі спадкоємноті смислів і цінностей, що були закладені в національну свідомість у процесі її формування. До цього джерела легітимності апелює, зокрема, Акт проголошення незалежності України, що засадничо мав правову наступність щодо Декларації про державний суверенітет України.
Вступна частина Акта містить посилання на “тисячолітню традицію державотворення”.
Але і в цьому разі установчому документу бракує концептуальної послідовності у визначенні носія цієї традиції. Мова в ньому йде лише про територіальну прив’язку цієї традиції – “на
Україні”. Таким чином, вводиться третій критерій визначення суб’єкта національного самовизначення, поруч із історико-культурним і політико-адміністративним, – історично- територіальний.
Очевидно, що понятійна суперечливість і непослідовність установчих документів новостворюваної української держави є відображенням ідеологічної і політичної боротьби, що велася в момент їх прийняття між прибічниками різних концепцій та моделей українського самовизначення. Наявність двох підходів в одному документі є результатом компромісу між їх представниками в залі парламенту та в політичному просторі країни в цілому.
Текст Конституції від 1996 р. містить вже чітке визначення: “Український народ – громадяни України всіх національностей”. Але в статті 11 йдеться про “консолідацію та розвиток української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиток етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України”, сприяти чому повинна держава. Сама ж держава твориться “народом”, котрий є “носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні”.

Таким чином, народ наділяє владними повноваженнями державу з тим, щоб вона, серед іншого, дбала й про консолідацію української нації, розуміючи під останньою, вочевидь, громадян України української “національності”. Ця українська нація виступає згідно з текстом
Конституції не стільки як суб’єкт державної політики (ця роль належить “народу” – “укрїнському народу”, що його складають “громадяни всіх національностей”), а як пасивна сторона – об’єкт державного піклування.
Попри свою важливість і показовість, конституційні положення самі по собі не мають вирішального формотворчого впливу на політичну дійсність, але вони є відображенням того балансу інтересів та впливів, що виникає в даній спільноті між основними соціальними групами, а також є результатом узгодження основних суспільних цінностей та смислів між ними. Те саме можна сказати й про інші важливі нормативні документи та рішення органів влади, що визначають характер і спрямування зовнішньої і внутрішньої політики держави.
Суперечливість і потенційна конфліктність етнополітичних питань приводить на практиці до відмови від законодавчого закріплення тих чи інших норм. Як наслідок, етнополітична діяльність держави сьогодні спирається на досить короткий перелік документів, більшість із яких були прийняті в установчий період державотворення: Декларація прав національностей України, Закони України «Про національні меншини в Україні», “Про об’єднання громадян”, мовне законодавство, а також низку нормативних актів, що визначають статус іммігрантів, статус закордонних українців і права депортованих.
Впродовж півтора десятка років робляться спроби затвердити на законодавчому рівні концептуальні засади державної політики у сфері міжетнічних відносин. На сьогоднішній день у Верховній Раді України зареєстровано два документи, що претендують на те, аби внести визначеність у це питання: «Концепція державної етнонаціональної політики України», внесена у 2008 році Кабінетом Міністрів, та «Стратегія державної етнонаціональної політики», внесена народним депутатом М. Папієвим. Обидва законопроекти зняті з розгляду як такі, що містять досить суперечливі і спірні тези, що фактично унеможливлює їх прийняття в залі парламенту.
Дослідники зазначають також такий недолік пропонованих документів, як «обстоювання кон’юнктурних, а не державних інтересів». З чого робиться висновок про те, що «прийняття подібного документу може мати зворотний ефект – посилить соціальну напругу, приведе до міжетнічних конфліктів замість врегулювання нагальних проблем етнонаціональних відносин».
[Асланов С. А. Політико-правові засади державної етнонаціональної політики в Україні:
Автореферат дис. … канд. політ. н. – К., НАН України, Інститут держави і права
ім. В. М. Корецького, 2010. – с. 12.]
Складається враження, що при всій своїй обмеженості, недосконалості і застарілості концептуальна і нормативна база етнонаціональної політики в Україні відображає той хисткий баланс інтересів і світоглядних компромісів, який дозволяв до останнього часу зберегти мир і відносну стабільність етнонаціональних відносин. Тому кожна не досить переконлива спроба внести у це питання додаткову чіткість і однозначність сприймається як загроза зруйнування встановленого балансу.
Звідси й невизначеність та суперечливість понять, які використовуються не просто в політичному чи науковому дискурсі, а на законодавчому і конституційному рівні, що є вже свідченням радше світоглядної безпорадності, ніж державної мудрості. Варто було б нарешті понятійно визначитися, 1) що таке український народ (або Український народ), і чим він відрізняється від народу України; 2) що таке національність і чим вона відрізняється від національної ідентичності і громадянства; 3) що таке нація і як з нею співвідноситься національна меншина; 4) що таке титульна нація і як вона співвідноситься з власне нацією, етносом і українським народом (те саме питання щодо корінного народу) тощо.
Головна причина існуючих теоретико-концептуальних протиріч, на нашу думку, полягає не в тому, що відносини між етносами є такими вже складними самі по собі, чи в тому, що українська ситуація є в цьому відношенні винятковою. Визначення засад державної етнополітики в нашій державі стикається з набагато складнішою і нерозв’язаною досі проблемою концептуальних засад формування спільної української ідентичності, яка була б адекватною сучасним викликам національно-державного будівництва і реаліям ХХІ ст. (Див.:
Додаток 1)
Пошук власної української ідеї, що може бути визначена як модель колективної самореалізації в контексті сучасної світової цивілізації, триває. Ця модель повинна включати в себе “формулу” національної ідентичності, що дає відповідь на те, а) хто такі українці, б) як
2
вони з’явилися як спільнота, в) які критерії ідентичності є базовими, а які змінними, а також – г) хто може стати українцем і за яких умов. У тлумаченні цієї проблеми стикаються два підходи, що представляють різні світоглядні засади національного будівництва.
Перший, етноцентристський підхід визнає національність успадкованою природною характеристикою людини і віддає перевагу українцям як “титульній нації” у визначенні орієнтирів розвитку України як держави. Другий підхід спирається на поняття т.зв.
“політичної нації” і визнає всіх громадян держави Україна – українцями, а отже й однаковою мірою відповідальними за національний проект в цілому і в окремих його аспектах.
Ця концептуальна відмінність стає майже нездоланною перешкодою для національного порозуміння, коли мова йде про конкретні питання унормування суспільних відносин та пріоритетів державної політики. Такими є питання офіційної мови державних установ, міждержавних союзів, історичної пам’яті, культурної спадщини, інформаційної політики та ін.
Перенесення дискусії навколо цих питань у політичну площину неодноразово призводило до гострих ідеологічних протистоянь та є суттєвою перешкодою для формування спільної
ідентичності громадян України.
2. Загрози національній безпеці у сфері національної ідентичності
Кризовий стан національної ідентичності в Україні констатується більшістю вітчизняних дослідників процесів націостановлення, що пов’язується із загостренням суспільно-політичної ситуації в країні, а також із невизначеністю пріоритетів та орієнтирів національного розвитку.
Криза ідентичності не є стихійним лихом чи фатумом національної історії, вона є закономірним етапом становлення будь-якої нації при її переході до державно-політичної самоорганізації, що неминуче супроводжується певною уніфікацією та узгодженням правил, цінностей та символів.
За даними соціологічного дослідження, понад 90 % респондентів сприймають Україну як свою Батьківщину; 99,5 % бачать майбутнє свого регіону у складі України; 65,5 % переконані, що відмінності між українськими регіонами не приведуть до розпаду країни; 61,9 % не погодилися із тезою про те, що західні та східні українці можуть вважатися двома різними народами (беззастережно підтримали цю думку лише 6,4 % опитаних). [Соціологічне дослідження Центру ім. О. Разумкова «Ідентичність громадян України: стан і зміни», травень- червень 2007 р.]
Сьогодні триває пошук спільних символів, культурних значень, що були б однаково значимими, прийнятними та сприймалися б усіма сегментами українського суспільства, що є неоднорідним за своїми мовними, соціокультурними ознаками.
Спільну історію трактують як об'єднавчий чинник 20,6 % респондентів, мову спілкування – 14,7 %, національну належність – 11,6 %, патріотичні почуття – 8,7 %, національну ідею побудови Української держави – 6,9 %. [Омнібусне дослідження "Громадська думка в Україні" було проведене Інститутом соціології НАН України у травні 2009 року. ]
Пошук спільних соціокультурних сенсів виявляється досі проблематичним з огляду на вплив наслідків відмінного історичного минулого, геополітичних чинників, проблеми слабкості
інститутів громадянського суспільства.
Межі розколотості суспільства багато в чому пов’язані з елементами регіональної поляризації. Змішаність, амбівалентність української політичної самоідентифікації почасти пояснюється насильницькими (в минулому) та пропагандистськими (сьогодні) зовнішніми втручаннями в процес національного самоусвідомлення.
Особливо чітко регіональний розподіл простежується у визначенні та ставленні до питань, які є традиційно гострими для суспільства (мовна політика, НАТО, оцінка історичних подій, взаємини з ЄС та зближення з РФ). Гострота подібних питань, зазвичай, посилюється у період виборів.
Ці негативні тенденції значною мірою зумовлені наявною ізольованістю соціокультурного життя регіонів, браком комунікації, обміну та взаємодії між ними, а також зовнішніми впливами, що ускладнює формування цілісного національного простору.
За результатами спеціального опитування, більшість експертів вказали на існування протиріч у політичній, мовній та соціокультурній традиції між громадянами України, які проживають у різних регіонах країни. Так, 56 % відсотків респондентів відповіли ствердно,
30 % – визнали, що такі протиріччя скоріше існують, 14 % – вважають, що такі протиріччя "скоріше не існують, ніж існують". [Опитування "Організації громадянського суспільства та
3
формування загальнонаціональної ідентичності" проводилось Українським незалежним центром політичних досліджень впродовж січня-лютого 2009 року. В опитуванні взяли участь
50 експертів з 22 міст 17 областей України (Вінницька, Дніпропетровська, Донецька,
Запорізька, Івано-Франківська, Київська, Черкаська, Кіровоградська, Волинська, Полтавська,
Львівська, Луганська, Одеська, Харківська, Херсонська, Хмельницька, Чернівецька обл.) та
Автономної Республіки Крим.]
З огляду на викладене вище, національна приналежність громадян України має бути сформована, насамперед, на засадах спільного громадянства, утвердженні громадянських свобод, побудові консолідованої демократії, створенні умов для повноцінного та гармонійного розвитку культур національних меншин та етнічних груп.
Для цього є необхідні передумови. Як свідчать дані соціологічних опитувань, громадяни
України (за виключенням Криму) виявляють високий рівень патріотизму, підтримують ідею
єдності та територіальної цілісності України, пов’язують з нею своє майбутнє.
Провідною тенденцією останніх десятиріч дослідники відзначають зменшення ролі етнокультурних стереотипів у національній самоідентифікації всіх етнічних і національних груп та зростання ваги політико-світоглядних компонентів. Це, з одного боку, відкриває шлях до формування цілісного національного організму на громадянській основі, а з іншого – створює небезпеку політизації етнічності, під якою в даному контексті ми розуміємо використання етнічних маркерів ідентичності в політичній конкурентній боротьбі як засобів групової мобілізації.
Складність проблеми ідентичності, що не може бути однозначно розв’язана без суттєвих втрат для громадського спокою і стабільності держави, спонукає деяких спостерігачів відмовитися від її постановки в принциповій і гостро актуальній площині, що є, вочевидь, реакцією на надмірну політизацію цієї проблеми впродовж останніх років. Натомість пропонується на певний час відмовитися від ідеологічного протистояння і зосередити увагу держави і громадськості на вирішенні прагматичних завдань державного будівництва.
Однак ця перспектива є оманливою, і подібні заклики можна трактувати лише як тактичний крок у процесі подолання кризи ідентичності. Питання про ідентичність не може бути знятим з політичного порядку денного до того часу, поки в суспільстві не утвердиться скільки-небудь узгоджене розуміння критеріїв національної приналежності та імперативів суспільної поведінки, що з неї випливають. Це завдання не можна відкласти “на потім” і не можна довго вдавати, що воно не існує.
Відсутність сформованої спільної ідентичності, яка б поєднувала більшість громадян, не лише суттєво сповільнює поступальний розвиток українського суспільства, але й створює
або критично посилює низку загроз національній безпеці країни.
Взаємозалежність між силою і привабливістю спільної ідентичності та рівнем захищеності національних інтересів і цінностей пов’язана з тим, що саме спільна ідентичність
є основою буття спільнот, зокрема і народу (політичної нації) – суверенна у демократичній країні. Реалізація народного суверенітету ефективна лише тоді, коли висока суб’єктивна цінність ідентифікації з народом для членів цієї спільноти дозволяє погоджуватися на обмеження у реалізації важливих для них особистих, групових та корпоративних інтересів, неминучі при політичному врегулюванні існуючих у соціумі суперечностей та проблем.
Тому за умов слабкості спільної ідентичності конфліктність політичного процесу
набуває якісно нового характеру. Виразники інтересів спільнот з конкуруючими
ідентичностями сприймають дії та заяви своїх опонентів як загрозу власному суспільному буттю. Внаслідок цього різко зменшуються можливості для діалогу та пошуків компромісу зі спірних питань, будь які протиріччя стають антагоністичними. Фактично, кожен важливий крок, особливо у сфері зовнішньої та гуманітарної політики розглядається виключно у руслі протистояння. Формується налаштованість на саботування будь яких ініціатив, які можуть принести “користь” опонентам, без огляду на ступінь їх потрібності чи навіть нагальності для суспільства у цілому.
Практика суспільних взаємодій, усталена у певних ідентичностях, руйнується, і політичні інститути втрачають можливості забезпечення комплексної комунікації та діяльності на задоволення інтересів групи. Месиджі політичних акторів сприймаються лише певними сегментами соціуму. Для отримання політичного капіталу політику чи партії достатньо позиціонувати себе як захисника інтересів носіїв тієї чи іншої конкуруючої ідентичності. Вже нині дія цього чинника стимулює окремих представників вітчизняного політикуму до спекуляцій на ґрунті ціннісно-світоглядного розшарування українського суспільства.
4

За таких умов при будь якому загостренні політичної боротьби, зокрема під час проведення виборчих компаній, зростають ризики спровокованих чи навіть спонтанних конфліктів, які можуть перерости у самопідживлюване громадське протистояння з непрогнозованими наслідками.
Безпосереднім наслідком фрагментації політичного поля через протистояння конкуруючих ідентичностей є низька легітимність політичних інститутів, зокрема й вищих
органів державної влади, яка суттєво обмежує їх здатність виконувати свої нормативні функції.
Значна частина населення України у будь якому випадку опозиційно налаштована до правлячих політичних сил не через їх конкретні кроки, а через суб’єктивні почуття загрози для носіїв певної ідентичності. Відповідний чинник обумовлює вразливість політичного керівництва
України для зовнішнього тиску, заснованого на погрозах спровокувати та/або підтримати виступи проти влади.
Значною мірою з дією цього чинника пов’язана загроза стабілізації перебування
України у “сірій зоні” міжнародної політики. Недостатній рівень спільної ідентичності у громадян унеможливлює прийняття рішення, яке задовольнило б більшість суспільства. За таких умов настає феномен “двоїстої розколотості”, коли вибір зовнішньополітичних стратегій однаковою мірою може бути здійсненим на користь різних напрямів, або навіть у принципі не реалізується, а окремі зовнішньополітичні заходи носять взаємосуперечливий характер.
Проблеми зі спільної ідентичності громадян впливають не лише на владу, але й
перешкоджають процесам формування політичної культури та громадянського
суспільства. Брак спільних цінностей та громадянських практик породжують низький рівень правової свідомості у громадян.
Недостатній рівень спільної ідентичності на рівні країни значно посилює загрозу
сепаратизму. Перш за все, можливе зростання важливості регіональних ідентичностей, на основі яких здатні сформуватися потужні ірредентиські рухи.
Крім того, слабкість загальнонаціональної ідентичності призводить до зростання привабливості для представників етнічних групи, що компактно проживають у прикордонних регіонах України, ідентифікації себе з сусідніми державами. Відповідні настрої активно експлуатуються окремими зарубіжними структурами, зокрема і спеціальними службами, для діяльності, що суперечить національним інтересам України, створюють умови для можливого висунення територіальних претензій до нашої держави у майбутньому.
Наявність чіткого регіонального характеру ціннісно-світоглядного розшарування українського суспільства приводить до постійного використання у політичній боротьбі тем автономізації чи навіть виходу зі складу України тих чи інших територій. Хоча відповідні заяви носили переважно епатажний та ситуативний характер, у суспільному дискурсі поступово посилюються уявлення про об’єктивно обумовлений національно-ідентифікаційний розкол країни на “дві України”, та про бажаність виключення з її складу окремих регіонів (у залежності від світоглядних преференцій західних або навпаки південно-східних). Показовою у цьому відношенні є позиція, висловлена відомим вітчизняним письменником Ю. Андруховичем.
[Андрухович Ю.: Якщо переможуть помаранчеві, то Криму й Донбасу треба дати можливість відокремитися / Ю. Андрухович, О. Климончук: Інтерв’ю УНІАН, 22.07.2010 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://unian.net/ukr/news/news-387844.html
За умов відсутності ефективної реалізації державної політики, спрямованої на нейтралізацію згаданих загроз, існує висока ймовірність, що розвиток відповідних суспільних процесів за негативним сценарієм призведе до втрати суверенітету держави. Це може відбутися через критичне зниження ефективності функціонування політичної системи, викликане внутрішніми конфліктами, через що вона не здатна буде належним чином реагувати на виклики і загрози. Іншим варіантом може стати зростання спільної ідентифікації громадян з іншими суспільствами та їх політичними інститутами, безпосереднє втручання у внутрішні справи та нав’язування спільних ідентифікацій з боку інших суб’єктів міжнародних відносин, кінцевим наслідком яких стане територіальна дезінтеграція країни. (Див.: Додаток 2)
Європейський досвід останніх двох сторіч пропонує цілу низку моделей державної
політики у сфері національної ідентичності.
Першою і базовою серед них є політика національної уніфікації та вироблення єдиного стандарту ідентичності, що включає спільну самоназву, єдину мову, історію, пантеон національних героїв, сукупність публічних символів і ритуалів. Так формувалися основні
європейські нації – французи, німці, італійці, поляки, росіяни, іспанці, угорці та ін.
5

Однак всередині основних європейських спільнот з’явилися носії альтернативних
ідентичностей, які самі стали претендувати на національне самовизначення. Невдачі у боротьбі проти національних рухів змусили панівні політичні еліти шукати нових моделей політики ідентичності. Найбільш відомими серед них є концепція національно-культурної автономії, що зародилася в середовищі австрійської соціал-демократії, а також “національна політика” російських більшовиків.
Як відомо, Австро-Угорська імперія припинила своє існування після Першої світової війни, а СРСР – тільки наприкінці ХХ ст. Та вироблені в цих багатонаціональних утвореннях принципи й моделі державної політики в національному питанні й сьогодні світоглядно визначають підходи та вибір інструментів політики в регіоні Центральної та Східної Європи.
Так, концепція національно-культурної автономії законодавчо закріплена сьогодні в Російській
Федерації, відповідна законодавча база була створена у 1996 році. А залишки радянських підходів до національної ідентичності знаходять свій прояв у поняттях “національності”
(відмінної від громадянства й зафіксованої у паспорті), “титульної нації”, “корінного народу”, а також у багатьох поведінкових стереотипах і реакціях, що характеризують прояви ідентичності та міжетнічні взаємини в пострадянських суспільствах.
Тим часом, для старих європейських демократій імператив національного самовизначення значною мірою втратив свою гостроту. На карті Європи лишилося кілька спільнот, які ще не досягли повноти своєї національної самореалізації (каталонці, баски, шотландці, корсиканці та ін.), але на порядку денному європейської суспільної думки вже стоять інші виклики та завдання. Серед них найголовніші – формування наднаціональної
ідентичності громадян Європейського Союзу та необхідність пристосувати суспільні інститути до наслідків масових міграційних процесів.
Відповідно сучасні європейські моделі представлені політикою ідентичності ЄС та теорією і практикою мультикультуралізму.
Крім того, дослідники вказують на те, що особливістю сучасних ідентифікаційних процесів є зіткнення дискурсів традиційного, модерного та постмодерного суспільств.
Нашарування дискурсів і породжує розколотість ідентичності. Ключовим у такому випадку стає завдання пошуку такого дискурсу, який має надати соціуму цілісність та ціннісну вкоріненість.
Ускладнення соціальної, економічної, політичної, культурної сфер життя суспільства створює множину перспектив, життєвих моделей, стратегій і перетворює питання про вибір з цього розмаїття в проблему. В цьому контексті вибір ідентичності може розглядатися як подолання протиріччя між намаганням зберегти цілісність та поширюваним різноманіттям у часі і просторі.
Аналіз європейської практики дозволяє сформулювати


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал