Комунальний заклад



Сторінка1/6
Дата конвертації25.12.2016
Розмір1.17 Mb.
  1   2   3   4   5   6
КОМУНАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

«КІРОВОГРАДСЬКИЙ ОБЛАСНИЙ ІНСТИТУТ ПІСЛЯДИПЛОМНОЇ ПЕДАГОГІЧНОЇ ОСВІТИ ІМЕНІ ВАСИЛЯ СУХОМЛИНСЬКОГО»


Гельбак Анжела Миколаївна,



кандидат психологічних наук

становлення підлітка в динамічно змінному суспільстві
НАУКОВО-МЕТОДИЧНИЙ ПОСІБНИК

Друкується за рішенням вченої ради комунального закладу «Кіровоградський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти

імені Василя Сухомлинського»

Кіровоград

2014
УДК 159.922.7-053.6

ББК 88.837

Г 32
Гельбак А.М. Становлення підлітка в динамічно змінному суспільстві. науково-методичний посібник. – Кіровоград: КЗ «КОІППО імені Василя Сухомлинського», 2014. – 68 с.

У посібнику здійснено теоретичний аналіз впливу соціальних змін на особистість у підлітковому віці. Обґрунтовано, що становлення підлітка відбувається у прямій залежності від стану інституту сім'ї, освітніх трансформацій, процесів, що відбуваються в суспільстві і державі. Перехідний, кризовий період у функціонуванні системи суспільства та розвитку особистості автор розглядає не тільки як явище, що характеризується негативними тенденціями, а й як можливість суспільства й особистості перейти до наступної, якісно нової стадії розвитку.

На основі врахування особливостей підліткового віку запропоновано психодіагностичний інструментарій, який дозволяє визначити рівень розвитку комунікативних складових підліткового віку. Адже саме на цьому етапі становлення особистості спілкування стає провідною діяльністю і саме в ході міжособистісної взаємодії здійснюється засвоєння соціального досвіду, який генерує зміни в структурі особистості сучасного підлітка.

Видання розраховане на фахівців галузей педагогіки й психології, дослідників, студентів педагогічних ВНЗ, усіх, кого цікавлять проблеми розвитку особистості в умовах трансформацій.


Рецензенти:

П.В. Лушиндоктор психологічних наук, професор, завідувач кафедри загальної та практичної психології ДВНЗ «Університет менеджменту освіти»;

Н.А. Калініченко доктор педагогічних наук, професор, завідувач кафедри педагогіки, психології і корекційної освіти КЗ «Кіровоградський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти імені Василя Сухомлинського», заслужений вчитель України;

Є.В. Гейко – кандидат психологічних наук, доцент, доцент кафедри практичної психології Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка.


Відповідальна за випуск – Корецька Л.В.
© КОІППО, 2014

© А.Гельбак


ЗМІСТ
ВСТУП…………………………………………………………………………….. 4
ПЕРЕХІДНІ ПЕРІОДИ У ФУНКЦІОНУВАННІ

СИСТЕМИ СУСПІЛЬСТВА ТА РОЗВИТКУ ОСОБИСТОСТІ…………….… 5

Проблематика перехідного розвитку в психології…………………………….. 5

Особливості становлення особистості підлітка

в умовах перехідного періоду…………………………………………………… 13

Основні протиріччя як джерело розвитку особистості

в підлітковому віці……………………………………………………………….. 19
СПіЛКУВАННЯ ЯК ФАКТОР РОЗВИТКУ ОСОБИСТОСТІ ПІДЛІТКА…… 27

Проблеми гуманізації міжособистісного спілкування

на сучасному етапі реформування освіти………………………………………. 27

Психологічні детермінанти міжособистісного спілкування

в підлітковому віці……………………………………………………………….. 32

Методика і процедура експериментального дослідження

рівнів розвитку комунікативних навичок підлітків……………………………. 44
ВИСНОВКИ………………………………………………………………………. 51
ДОДАТКИ………………………………………………………………………… 53

Додаток 1. Методика оцінки комунікативних і організаторських

схильностей «КОС-1»…………………………………………… 53



Додаток 2. Методика діагностики показників

і форм агресії «Басса-Дарки»…………………………………… 55



Додаток 3. Стимульний матеріал опитувальника

експрес-діагностики емпатії І. Юсупова…………………………. 58



Додаток 4. Методика діагностики оцінки самоконтролю

в спілкуванні М. Снайдера……………………………………… 60



Додаток 5. Методика «Чи вмієте ви слухати». Варіант 1……………………... 61

Варіант 2……………………………………………………………... 62


СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ………………………………………... 63

ВСТУП
Наявність перехідних періодів (їх ще називають трансформаційними) – відмінна риса епохи ХХІ століття. Проблеми, що закономірно виникають у ситуації розвитку суспільства в процесі трансформації, є актуальними не тільки у вітчизняній, а й у світовій науці й практиці.

Аналізувати перехідні процеси вкрай складно. Тим більше в тій ситуації, коли актуальність проведеного аналізу може змінитися до моменту його опублікування. У цьому полягає одна з найбільш серйозних особливостей перехідного періоду або системної кризи – високий ступінь невизначеності. Якщо кілька років тому психолого-педагогічна громадськість ще задавалася питанням про те, як інтегруватися в європейський освітній простір, то тепер цей пріоритет змінюється іншим – економічним виживанням системи освіти в умовах дефіциту держбюджету [45].

На самому початку реформ Б. Ломов (1987) звертав увагу вчених на необхідність вивчення психологічних ефектів соціальних процесів. Доцільність цього зараз очевидна, і в цілій низці робіт автори вказують на зміни в цінностях, стереотипах, картині світу, формах і змісті активності сучасної особистості, кризу її ідентичності в порівнянні з радянським періодом.

Разом з тим слід зауважити, усе ще недостатньо емпіричних досліджень, що дозволяють ці ідеї деталізувати і зрозуміти, в яких напрямках і з яким темпом відбуваються зміни особистісних особливостей, що в цих процесах є стабільним, а що – нестабільним, який тип або типи особистості формуються. Відповіді на поставлені запитання дозволяють урахувати фактор соціальних змін у психологічних дослідженнях, про важливість якого вчені пишуть усе частіше (Г. Андрєєва, Л. Анциферова, А. Журавльов, П. Лушин, Д. Фельдштейн та ін.). Для різних соціальних і вікових категорій людей «вписування» в історичний час відбувається по-різному: одні адаптуються краще, інші – гірше, тому для психології особистості важливо враховувати соціально-вікові диференціації людей. Накопичення відповідних емпіричних даних і теоретичних узагальнень – необхідна умова для побудови теорії особистості в умовах соціальних змін, з одного боку, і теорії особистості в часі життя і часі історії, з іншого боку [13].

Таким чином, для вирішення окресленої проблеми важливо її конкретизувати, пов'язавши з віковим статусом особистості. Зокрема, актуальним є дослідження впливу нестабільних суспільних процесів на особистість у підлітковому віці, оскільки це важливий аспект загальної проблеми. Як писав Е. Еріксон, у період отроцтва свідомість підлітка є особливо чутливою до ідеологічного потенціалу суспільства й похідних від нього ціннісних «способів життя» [74].

Обґрунтованість такого вибору підкріплюється такими положеннями. По-перше, дослідження останніх двох-трьох десятиріч підтверджують, що життєві перспективи і соціальний світогляд індивідууму в різних вікових і соціальних групах зазнали сильної дії з боку змін у суспільстві (К. Абульханова, Г. Андрєєва, О. Байтінгер, А. Дьомін, Н. Журавльова, B. Магун, Д. Фельдштейн та ін.). Серед цих груп широко представлені й підлітки.

По-друге, у підлітковому періоді людина прагне зрозуміти себе і віднайти своє місце в суспільстві, утвердити своє «Я». На думку Д. Фельдштейна, у цьому віці особливе місце посідає чутливість дитини до специфічних дій, пов'язаних з проявом її індивідуальності як члена суспільства. А це можливо, перш за все, у сфері цінностей і сенсів, орієнтацій на майбутнє і життєвих планів, соціальних інтересів, домагань і переваг. Ці індивідуальні характеристики, задіяні в психологічне забезпечення активності підлітка в різних сферах життєдіяльності, відіграють роль механізмів входження особистості в соціальне життя суспільства.

Проблема впливу соціальних трансформацій на особистість має важливий для психології організаційно-методичний аспект. На думку Г. Андрєєвої, відповідні дослідження мають бути довгостроковими, наприклад, вони повинні фіксувати психологічні характеристики людей на різних етапах реформ. Тим самим реалізується порівняльно-історичний підхід, який досить рідко застосовується у вітчизняній психології, але саме такий підхід дає можливість урахувати динаміку психологічних характеристик особистості у зв'язку з динамікою соціальних реформ.

Дослідження у галузі вікової психології доводять, що підлітковий вік є особливо сенситивним до соціалізації та виховання, тобто до особистісного і комунікативного розвитку, що відбувається в процесі учбової діяльності і, особливо діяльності спілкування, яка не детермінована учінням. Разом з тим специфіка розвитку комунікативних складових підлітків у сучасних умовах навчання залишається невизначеною.

Вивчення особистості підлітків в умовах соціальних змін важливе в практичному плані, оскільки саме ці молоді люди через кілька років стануть активними учасниками соціальних, економічних і політичних процесів у нашому суспільстві. Знання історичних тенденцій розвитку особистості підлітка створює передумови для соціальних прогнозів, для розробки науково обґрунтованих соціальних і педагогічних проектів, у тому числі на базі освітніх і виховних установ. Тому опис і психологічний аналіз підлітків сьогодення в контексті суспільних трансформацій є досить актуальним.


ПЕРЕХІДНІ ПЕРІОДИ У ФУНКЦІОНУВАННІ СИСТЕМИ СУСПІЛЬСТВА ТА РОЗВИТКУ ОСОБИСТОСТІ
Проблематика перехідного розвитку в психології
Перехідний період є етапом еволюційного розвитку суспільства, його сходженням на новий, більш високий щабель розвитку, або стагнацією і регресом. Перехідні стани складноорганізованих систем характеризуються суперечливою взаємодією попередньої і нової стадії еволюції, наслідком чого є невизначеність у векторі розвитку цих систем. Подальший розвиток суспільства залежить від його адаптивних і трансформаційних здібностей, відкритості, гнучкості, поєднаних із внутрішньою стійкістю станів.

Як у вітчизняній, так і в англомовній науковій літературі поряд із терміном «перехідний» (transitional) використовуються терміни «кризовий», «критичний» (critical) і «криза» (crisis) щодо нестабільних періодів розвитку суспільства й особистості, оскільки процеси, властиві для цих періодів, часто мають негативний характер.

Безсумнівно, терміни «перехідний» і «кризовий» не є тотожними, проте відносно позначення періодів у житті суспільства й індивідууму сфери цих понять перетинаються, що дає можливість використовувати їх як синонімічні. У різних довідкових та енциклопедичних виданнях подаються такі визначення перехідних і кризових періодів.

У загальноприйнятому тлумаченні період – це «проміжок часу, протягом якого що-небудь відбувається (починається, розвивається і закінчується)» [56, с. 442], «перехідний – проміжний, який є переходом від одного стану до іншого» [56, с. 441], «криза – різкий, крутий перелом у чому-небудь» [56, с. 263].

З погляду філософії, перехідний період можна охарактеризувати як процес становлення, де присутнє старе (але це вже не колишнє старе) і нове (але воно ще не утвердило себе і не показало свої можливості та специфіку). Криза – це «перерва у функціонуванні системи з позитивним або негативним для неї результатом» [68, с. 381].

У культурології криза розглядається як «тимчасове погіршення, важке становище, різкий, крутий перелом у протіканні соціального явища» [9, с. 445]; криза культури – «поняття, що фіксує ситуацію, яка виникає в результаті розриву між культурою з усіма її інститутами і структурами та різко зміненими умовами суспільного життя» [37, с. 113].

У психології під кризою розуміється «важкий перехідний стан, що характеризується недостатністю наявних можливостей для підтримки життєдіяльності на оптимальному рівні» [22, с. 186].

У суспільних науках, зокрема в соціології, існує поняття «соціальні переходи», «поворотні пункти розвитку», які радикально змінюють становище, статус або структуру діяльності індивіда. У соціології життєва криза – «будь-яка руйнівна подія життя, що спричиняє втрату важливих відносин і соціального статусу, вимагає коригування, здатна загрожувати цілісності особистості та соціальним відносинам» [11, с. 208].

Зіставимо міркування фахівців різних галузей, що присвячені проблемі кризових і перехідних періодів.

Розвинута на початку 60-х років теорія криз пов’язана з іменами Дж. Каплана та його попередника Е. Ліндеманна, якому належить пріоритет висвітлення проблем феноменології криз (йдеться, зокрема, про статтю «Симптоматология и терапия острого горя»).

Дж. Каплан охарактеризував кризу як стан, який виникає, коли особистість стикається з перешкодою на шляху здійснення життєво важливих цілей, перешкодою, яка впродовж певного часу не може бути подолана звичними методами вирішення проблем. І тоді наступає період дезорганізації, період розладу, протягом якого чиниться багато спроб вирішення цих проблем. Нарешті досягається якась форма адаптації, яка може найкращим способом відповідати (або не відповідати) інтересам цієї особистості та її ближнім.

Загальна ідея всіх наступних публікацій даного автора полягає у визнанні існування нормального способу переживання кризи, оскільки зв’язок між кризою та переживанням можна за аналогією уявити як зв’язок між хворобою і типом її лікування.

Існують різні класифікації життєвих кризових ситуацій. Зокрема, дослідник Ф. Василюк до кризових ситуацій відносить стрес, фрустрацію, конфлікт і кризу. І. Кон поділяє життєві кризи на нормативні, природні, статистично нормальні, минущі і «ненормативні», які не є результатом нормальної логіки розвитку особистості, а є наслідком особливих випадкових обставин.

В основу класифікації, запропонованої О. Донченко і Т. Титаренко, покладено ряд критеріїв:

- за віковим критерієм (підліткова криза, криза 30 років, криза інволюційного періоду);

- за критерієм тривалості (коротко- і довготривалі);

- за критерієм результативності (конструктивні і деструктивні кризи);

- за дійовим критерієм (криза операціональної сторони життєдіяльності: не знаю, як жити далі; криза мотиваційно-цільової сторони життєдіяльності: не знаю, для чого далі жити; криза смислової сторони: не знаю, навіщо взагалі далі жити).

Певний інтерес становить класифікація так званих бібліографічних криз, яку пропонує Р. Ахмеров. Криза нереалізованості – її складають переживання такого змісту: «Мені не поталанило», «Не вдалося», «Моя життєва програма не виконана». Криза спустошеності виникає за ситуації, коли з тих або інших причин у суб’єктивній картині життєвого шляху особистості не досить чітко репрезентовані актуальні зв’язки, що ведуть від минулого і сучасного в майбутнє, тобто немає конкретних цілей, які б були цінні для неї в майбутньому. Криза безперспективності виникає за ситуації, коли з певних причин у свідомості особистості відсутні чіткі уявлення про потенційні зв’язки подій, проекти, плани, мрії про майбутнє [24].

Е. Еріксон, автор роботи «Ідентичність: юність і криза», стверджує, що кожна стадія розвитку особистості (від народження до старості) характеризується своєю нормативною кризою, яка неминуче виникає і потребує подолання, причому причиною кризи є як інтрапсихічний (внутрішній) конфлікт, так і соціальні протиріччя [74].

З погляду філософських наук, проблема кризового періоду пов'язана зі зміною ціннісних орієнтирів. Суспільство перехідного періоду перебуває в стані кризи, коли стара школа цінностей зруйнована, а нова ще не склалася.

Протягом перехідного періоду зміни відбуваються в різних сферах життя суспільства: політичній, економічній, культурній. З одного боку, вони детермінують перехідність, а з іншого боку, сама перехідність обумовлює подальші зміни в усіх сферах існування соціуму.

Останнім часом у дослідженні перехідних періодів набув поширення підхід, запропонований синергетикою, що акцентує увагу на самоорганізації, нелінійності, нерівноважності, глобальній еволюції, на вивченні процесів «становлення порядку через хаос» (І. Пригожин) [30].

А. Мережинська наводить вислів М. Кагана: «... є всі підстави вважати, що ми є свідками ... нового перехідного процесу соціокультурного розвитку людства ... ми маємо справу з неминучим в такій ситуації «хаосом», у надрах якого зріє гармонія »[49, с. 22].

І. Кальной виділяє в перехідному періоді три етапи: «деструктивний, інкубаційний і творчий» [28, с. 170-171]. Деструктивний етап – час підготовки передумов інкубаційного і творчого періодів. Межі між етапами перехідного періоду умовні. В умовах деструкції вже здійснюється пошук нових ідей, що демонструє можливості та завдання інкубаційного етапу.

Таким чином, під перехідним можна розуміти такий стан, який складається в суспільстві в періоди соціальних криз і потрясінь та характеризується динамічною нерівновагою системи, свободою й відкритістю розвитку, новаторством і різноманіттям форм [30].

Е. Еріксон зауважує, що термін «криза» вживається для того, щоб виділити не загрозу катастрофи, а момент зміни, критичний період підвищеної вразливості та зрослих потенцій і, унаслідок цього, «джерело можливого формування гарної чи поганої пристосовності» [74, с. 105]. Вирішення кожної кризи накладає відбиток на зростаючу людину і вносить свої особливі корективи в цілком сформовану особистість.

Характеризуючи перехідні періоди, учені прагнуть побудувати ієрархію основних рис, представити їх як систему, вершиною якої є формування нової концепції та зміна картини світу, акцентування «новизни» в розгляді основних світоглядних та соціальних проблем. Проблеми особистості і суспільства в сучасний період розвитку українського суспільства висвітлені в таблиці 1.1.



Таблиця 1.1
Проблеми особистості і суспільства в сучасний період розвитку українського суспільства

Перехідний період

період, що визначається нестабільністю, кризовими явищами, слабкою керованістю



Ціннісна і практична періодизація, яка відбувається у сучасному суспільстві

Реакції людей на ситуацію, що склалася в країні

в економіці - від планового господарства з державною формою власності до ринкових відносин

орієнтація на індивідуальне виживання


у політиці - від авторитаризму до демократії

посилення групового егоїзму, тобто спроби захисту індивідуальних інтересів через групові



у духовній сфері - від пріоритету класових цінностей до цінностей загальнолюдських
стихійний процес соціального порівняння, у результаті якого виникають особливо агресивні типи поведінки

За Е. Еріксоном, кризовому періоду в розвитку особистості притаманні почуття марності, невпевненість у собі, невизначеність авторитетів і цінностей [74]. Л. Виготський зазначає, що перехідні періоди характеризуються рисами, які протилежні стійким або стабільним. У цих періодах протягом відносно короткого часу зосереджені різкі зрушення і переломи у формуванні особистості. Розвиток набуває стрімкого характеру як за темпом, так і за змістом змін, що відбуваються [17].

Виділяється кілька рис перехідних періодів у розвитку особистості: по-перше, межі кризового періоду невиразні – криза виникає непомітно, унаслідок чого важко визначити момент її настання і закінчення; по-друге, в критичні вікові періоди розвиток часто супроводжується конфліктами з оточуючими, а внутрішнє життя пов'язане з хворобливими і болісними переживаннями, внутрішніми конфліктами, по-третє, розвиток у перехідні періоди, на відміну від стабільних, тимчасово призупиняється, на першому плані знаходяться процеси відмирання і згортання.

З іншого боку, Л. Виготський наголошує на тому, що розвиток ніколи не припиняє своєї творчої роботи, і в перехідні періоди «ми спостерігаємо конструктивні процеси розвитку, ... процеси інволюції самі підпорядковані позитивній побудові особистості, знаходяться від них у прямій залежності і складають з ними нерозривне ціле» [17, с. 253]. Щодо негативних чинників криз у житті особистості учений зауважує, що негативний зміст розвитку в переломні періоди є зворотною, або тіньовою, стороною позитивних змін, «що складають головний і основний сенс будь-якого критичного віку».

Основоположні принципи особистісної змін викладені в дослідженнях П. Лушина [42, 43, 44, 45], основу яких складає екофасилітативний підхід, сутність якого – не в тому, щоб привести перехідну екосистему до певного заздалегідь відомого стану. Це – у принципі неможливо, оскільки цільовий стан екосистеми не даний у готовому вигляді (сам управлінець знаходиться не в позиції спостерігача, а всередині керованої системи).

Зміст екофасилітації, або управління, у перехідний період полягає в сприянні процесу саморозвитку в тому, щоб екосистема в ході своєї саморегуляції досягла найбільш вірогідного для себе цільового стану, або в термінах І. Пригожина, – атрактора. Найчастіше таким станом і є стабілізація всієї перехідної екосистеми. В основі екофасилітативного підходу закладені такі поняття, як екопсихологічне ставлення дійсності, «буферна зона», толерантність до невизначеності й екофасилітації.

Виходячи з того, що особистість – це відкрита динамічна система, яка постійно прагне до самоорганізації та саморозвитку, то очевидно, що такі соціальні і психологічні явища, як кризи, трагедії й випробування тощо є переломними моментами, або перехідними періодами, усередині яких зароджуються нові підходи до сприйняття дійсності її перетворення.

Щоб зрозуміти принципи, за якими здійснюється цей перехід, для опису цього процесу найбільш підходить спіралеподібна форма незворотного руху майбутнього. Тобто будь-які дисфункції – це ознаки того, що особистість переходить на новий рівень розвитку, коли колишні механізми трансформувалися і, природним чином, не працюють по-старому, а нові механізми ще не освоєні. Складається ситуація, за якої особистість стикається з неможливістю рухатися вперед, переконується в недієвості всіх відомих раніше «робочих» механізмів, опинившись тим самим у глухому куті, що, по суті, є ситуацією невизначеності подальшого розвитку системи.

Якщо система в таких умовах зберігає тенденцію продовжити процес переходу на новий виток розвитку, не маючи при цьому у свідомості чітких перспектив того, що відбувається в майбутньому, відтак, щодо неї можна говорити про толерантність до невизначеності.

Визнання неможливості рухатися вперед відкриває доступ суб'єкта чи суб'єктів екосистеми до простору колективного суб'єкта екосистеми, де ніхто не може виконати функцію управління, але всі суб'єкти виявляються залученими в проблемну екосистему (входження в буферну зону).

Дії суб'єктів у даних умовах мають непередбачуваний парадоксальний характер, надають часом зовсім несподівані можливості самоорганізації, що на особистісному рівні може проявлятися у вигляді проривів, зрушень, осяянь, після яких етап невизначеності завершується.

Так, процес зміни особистості відрізняється не створенням, а входженням в буферну зону розвитку, в якій особистість не збагачує свій старий потенціал, а створює принципово новий, не завдяки конкретній особистості, яка цьому сприяє, а віртуальному колективному суб'єкту, який дає доступ до спонтанної колективної самоорганізації в умовах невизначеності.

Результатом такої взаємодії є колективно-генерований інсайт, який за своїми ознаками відповідає завершенню певного етапу мало структурованої («хаотичної») переробки інформації, отримання принципово нового й емоційно забарвленого усвідомлення дійсності, яке часто має соціально важливе значення.

Психіка як жива система, може осмислити оновлений контекст свого принципово нового функціонування таким чином, щоб зберегти здатність руху до нового шляхом подолання внутрішніх протиріч, що є проявом екопсихологічного ставлення до дійсності.

Неможливо примусити екосистему особистості саморозвиватися, їй можна допомогти це зробити відповідно до існуючої в неї індивідуальної програми саморозвитку.

Процес сприяння або підтримки саморозвитку певної екосистеми (на індивідуальному або соціальному рівні) називається екофасилітація («еко» – природний стан відкритої динамічної системи, що саморозвивається, «фасилітація» – допомога, підтримка, сприяння, просування, створення сприятливого середовища).

У ході численних і багаторічних досліджень даного процесу П. Лушиним були виокремлені такі принципи особистісної зміни як процесу:



Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал