Компонентну структуру світогляду



Сторінка1/3
Дата конвертації16.01.2017
Розмір0.52 Mb.
  1   2   3

http://antibotan.com/ - Всеукраїнський студентський архів

Варіант 1

1 питання Світогляд – форма суспільної самосвідомості людини, через яку вона сприймає, осмислює, оцінює світ, визначає своє місце у ньому. Це система принципів, знань, ідеалів, цінностей, надій, вірувань, поглядів на сенс та мету життя, які визначають індивіда або соціального суб’єкта та органічно вплітаються в його вчинки та норми мислення.

В світогляді ми повинні визначити різні його І структурні виміри, зокрема компонентну, рівневу й функціональну структури. 


      Компонентну структуру світогляду утворюють різні притаманні людині форми духовного осягнення світу. Це і почуття, і знання, і цінності та оцінки, і різного роду приписи, і настанови, нарешті, переконання. Складовими світогляду їх робить саме те, що вони всі разом, у своєму поєднанні здійснюють акт самоувідомлення залученості людини до світу. Тому в межах світогляду вони можуть набувати деяких рис, яких не мають поза ними. 
      Саме в межах світогляду й відкривається недостатність знання у процесі духовного відтворення цілісності світу. Знання як таке не має в собі імпульсу до самозавершеності, що виразно виявляється, скажімо, у художньому творі. Воно принципово відкрите у своєму самозростанні, завжди приховує в собі деяку невизначеність, можливість подальшого його доповнення. Проте для визначення своєї позиції у світі людина й не потребує об'єктивного й точного знання - розгалуженого, перевірюваного, доказового.

      Цінності є дуже важливою складовою світогляду. Завдяки їм світогляд у своєму реальному функціюванні набирає духовно-практичного характеру. Будь-які вияви реального світу ввіходять до духовного світу людини, підлягаючи попередньо певним оцінкам. Вони немовби проходять випробування на відповідність притаманним конкретній людині уявленням про добро та зло, прекрасне та потворне, істинне та хибне, справедливе та несправедливе. Отже, цінності певним чином членують світ, дають йому смисловий лад і тим самим полегшують орієнтацію людини у світі. Та головне те, що цінності вможливлюють сам вибір як достотний спосіб залученості людини до світу. переконання. Це найістотніший компонент світогляду, який найбільшою мірою характеризує його саме як форму самосвідомості. Якщо знання є об'єктивно-загальним і тому може бути безвтратно передаваним від однієї людини до іншої, то переконання є суб'єктивним набутком і як таке є невід'ємною приналежністю внутрішнього світу людини. Якщо знання дає образ дійсності, то переконання несе в собі мотив ставлення до неї. Якщо знання є переважно дескриптивним (описовим), то переконання має імперативний характер: воно задає напрямок і характер дії. Іншими словами, воно є концентрованим виразом духовно-практичної сутності світогляду та його адресованості до конкретної людини. Порівняно з іншими компонентами світогляду переконання відзначається якоюсь остаточністю. (До речі, саме слово "переконання" дослівно означає "остаточне закінчення"; ще раз дослухайтеся до нього - староукраїнське "конати" означає "кінчати, закінчувати".) У ньому немовби згорнутий попередній ціннісний вибір.


 А тепер розглянемо рівневу структуру світогляду. За рівнями своєї організації світогляд може бути поділений на світовідчуття, світосприйняття й світорозуміння. Вони виступають як певні щаблі узагальнення світоглядного змісту. Світовідчуття - це найбезпосередніший за змістом спосіб ствердження світогляду. Світ і ставлення до нього людини відтворюються тут у чуттєво-емоційній формі. Світовідчуття-це передусім переживання й оцінки, звернені не до окремих явищ або ситуацій, а до світу загалом й до загальної позиції людини в ньому. Це загальний духовний стан людини, який визначає прийняття чи неприйняття нею світу, ЇЇ активність чи пасивність, довіру чи недовіру у ставленні до людей, до життя, до минулого й майбутнього тощо

світосприйняття - це й є образ світу. Це духовне утворення більш конкретне, ніж світовідчуття, але ще недостатньо конкретне, щоб надати людині мотиви та орієнтири вибору в різноманітних життєвих ситуаціях. 
      Подальшої своєї конкретизації світосприйняття дістає на більш високому рівні організації світоглядного змісту, на рівні світорозуміння. Тут образ світу набуває рис картини світу. Відповідно до типу світогляду, в межах якого й засобами якого вона здійснюється, картина світу може бути міфологічною або релігійною, буденною або філософською, художньою або науковою. Але в усіх випадках вона відрізняється від образу світу тим, що містить у собі пояснення. Пояснення це стосується насамперед самого світу: його походження, способу його існування, його майбутньої долі (вічний він чи піде в небуття, відродиться знову чи зникне назавжди тощо). Поясненню підлягає й побудова світу, й характер пов'язаності його складових, і сенс подій, що в ньому відбуваються. В цьому знаходить людина грунт для мотивів своїх вчинків, для розбудови своєї життєвої стратегії. Скажімо, якщо картина світу, яка є для мене достатньою й переконливою, включає уявлення про потойбічний світ, я, напевне, дбатиму про те, щоб уже на цьому світі якось гарантувати собі належне існування по смерті. Але це ще не є гарантією того, що я належним чином проживу своє життя на цьому світі. Бо можна дбати про свою безсмертну душу шляхом духовного вдосконалення, а можна покладатися на суто практичні дії - ретельне виконання релігійних обрядів, матеріальну підтримку релігійних установ тощо. Отже, багато що залежить від того, як витлумачується прийнята мною картина світу, який сенс надається її змістові. Отже, світорозуміння є тісним поєднанням світопояснення й світотлумачення. Це два його невід'ємні боки, які взаємно передбачають і підтримують один одного. 

2 питання

Загальна характеристика епохи і необхідність


розробки класичної німецької філософії
Наприкінці XVIII—першій половині XIX ст. бурхливий розвиток філософії

відбувався в Німеччині.


Специфіка і суперечливість соціально-економічного та історичного розвитку Німеччини цього часу знайшли свій вияв у німецькій суспільній

думці взагалі і в філософії зокрема. Філософія розвивалась в умовах

країни, де буржуазні перетворення запізнилися. Німецька буржуазія,

налякана першими європейськими буржуазними революціями, з одного боку,

часто йшла на компроміс зі своїм феодальним дворянством, а з іншого —

об’єктивно була зацікавлена в швидкому розвитку капіталізму,

продуктивних сил, виробництва. Якщо, наприклад, у Франції революції

передував розвиток матеріалізму, то в Німеччині переважала ідеалістична

філософія.
Німецька класична філософія представлена такими філософами: І. Кант, Й.

Фіхте, Г. Гегель, Ф. Шеллінг, Л. Фейєрбах.

.

Теорія пізнання та етичні погляди І.Канта
Фундатором німецької класичної філософії був Іммануїл Кант (1724—1804

pp.). Його теоретична діяльність поділяється на два періоди. Перший

період закінчується 60-ми роками XVIII ст. У цей час Кант займався

переважно природничими проблемами, серед яких найбільш відомою в науці є

його гіпотеза про виникнення Сонячної системи з величезної газової

туманності. В загальній формі він стверджував діалектичну думку про те,

що природа має свою історію в часі, відкидав ідею першого поштовху,

тобто в цей період у філософії Канта переважали матеріалістичні позиції.


З 70-х років починається другий, так званий «критичний» період, коли у

філософії Канта ми знайдемо і дуалізм, і агностицизм, і ідеалізм.

Основні твори цього періоду: «Критика чистого розуму» (1781 p.),

«Пролегомени» (1783 p.), «Критика практичного розуму» (1788 p.).


У центрі філософії Канта стоять проблеми теорії пізнання. Основне, чим

відрізняється підхід Канта до вирішення цих проблем, порівняно з

попередніми представниками різних філософських систем, полягає в тому,

що він здійснив перехід від метафізики субстанції до теорії суб’єкта.

Головне, за Кантом, не вивчення речей самих по собі, а дослідження самої

пізнавальної діяльності людини. Перш ніж пізнавати світ, вважає Кант,

потрібно пізнати своє пізнання, встановити його межі і можливості. Це

був великий поворот філософії до людини.


Об’єктивний ідеалізм Г. Гегеля.
Діалектика та принципи історизму.
Суперечність між методом та системою
Георг-Вільгельм-Фрідріх Гегель (1770—1831 pp.). Якщо в цілому

характеризувати філософію Гегеля, то потрібно сказати, що це

найвідоміший філософ об’єктивного ідеалізму, який у рамках своєї

об’єктивно-ідеалістичної системи глибоко і всебічно розробив теорію

діалектики. Він зробив спробу побудувати теоретичну систему, яка повинна

була остаточно вирішити проблему тотожності мислення і буття. Основні

праці: «Наука логіки», «Енциклопедія філософських наук», «Феноменологія

духу», «Філософія права», «Філософія історії» та ін. У коло його

інтересів входили всі сфери життя — природа, людина, її свобода,

закономірності суспільного життя, логіка, право тощо.



Антропологічний матеріалізм та психологічний аналіз сутності релігії Л. Фейєрбаха
Глибоким критиком ідеалістичної системи Гегеля став Л. Фейєрбах

(1804—1872 pp.), його сучасник, учень, який, однак, не став

послідовником свого вчителя.
З Л. Фейєрбаха починається період нового злету, піднесення матеріалізму.

У світі немає нічого, крім природи, вона ніким не створена і є причиною

самої себе. Природа є також основою походження людини, а релігія — це

хибна, перекручена свідомість. Він не просто відкидав релігію з порогу,

як це робили багато його попередників, а дав психологічний аналіз її

існування. Такі думки Фейєрбаха — це ніби справжній матеріалізм і

атеїзм. Але його філософія не була послідовно матеріалістичною. В

розумінні природи Фейєрбах — матеріаліст, а в розумінні історії людства

— ідеаліст.
Суб’єктивний ідеалізм та діалектика
у філософії Й. Фіхте
Й. Фіхте (1762—1814 pp.). Спираючись на суб’єктивно-ідеалістичний

принцип тотожності буття і мислення, приписуючи здатність до руху тільки

духу, Фіхте характеризує процес його саморозвитку у вигляді боротьби

протилежностей, що перебувають в єдності суб’єкта (Я) і об’єкта (не-Я).

Взаємодія цих протилежностей, вважає Фіхте, є джерелом розвитку, завдяки

якому розгортається все багатство, різноманітність світу.


Із системи Фіхте повністю випадає матеріальна дійсність. Але серед

суб’єктивно-ідеалістичних міркувань Фіхте дуже цінною була ідея про те,

що розвиток відбувається через взаємодію протилежностей. Це був важливий

крок у розробці діалектичної ідеї про джерело розвитку.



«Філософія тотожності» законів природи і мислення Ф. Шеллінга

Суб’єктивний ідеалізм Фіхте був нездатним пояснити явища природи та

суспільного життя, практичної діяльності людини. Спробою його критичного

осмислення стала так звана об’єктивно-ідеалістична філософія тотожності,

основоположником якої був Ф. Шеллінг (1775—1854 pp.). Цінним у філософії

Шеллінга було те, що, виходячи з теорії тотожності, він наполягав на

пріоритеті природи щодо вічно існуючого протиріччя «Я і середовище»,

показав діалектичний розвиток єдиної природи й існування єдності живої і

неживої природи. Намагаючись узагальнити досягнення наукових знань свого

часу, Шеллінг вирішував проблему знаходження вихідного начала, яке, на

його думку, повинно бути вищим від суб’єкта, природи і духу, з якого

виводилось би як перше, так і друге. За таке першоначало Шеллінг приймає

субстанцію, деякий абсолют, що виступає у вигляді абсолютного розуму,

існує одночасно як суб’єкт-об’єкт, як абсолютна єдність духовного і

природного. Але він не знаходить відповіді на питання про те, який саме

механізм виникнення із абсолюту конкретних кінцевих речей. Звичайно,

Шеллінг висунув плідну ідею про першооснову як принцип вирішення всіх

теоретичних ускладнень, але він не зміг дати відповіді на багато питань,

за розв’язання яких узявся Гегель.

3 питання  Суспільство, як система взаємодії людей, визначається певними внутрішніми суперечностями - між природою і суспільством, між різними соціальними спільнотами, між суспільством і особистістю. Ці зв'язки стали основою для розробки різноманітних соціологічних концепцій суспільства. Одні з таких теорій нехтують якісною різницею між суспільством і природою (натуралістичні концепції), інші - абсолютизують її (ідеалістичні вчення). У новий час, особливо в XVII-XVIII ст., значного поширення набула натуралістична концепція суспільного життя. Натуралізм (від natura - природа) як філософський принцип вимагає пояснювати соціальні явища винятково дією природної закономірності: фізичної, географічної, біологічної тощо. Ш.Фур’є намагався створити "соціальну науку" на грунті всесвітнього тяжіння, тобто на основі вчення Ньютона. Натуралізм вищі форми буття зводив до нижчих, а людину - до рівня тільки природної істоти. Головний його недолік полягає в нехтуванні якісною своєрідністю людини, в приниженні людської активності, у запереченні людської свободи. Наприклад, У філософії Томаса Гоббса свободі належить досить скромне місце; свобода для нього, є чимось неістотним, випадковим. Інший недолік натуралістичного підходу до суспільства полягає в уподібнюванні людини соціальному атому, а суспільства механічному агрегату індивідів - атомів, замкнених лише на своїх власних інтересах. Таким чином, натуралізм занадто матеріалістично трактує людину, виділяючи в ній лише природну субстанцію. Внаслідок цього людські зв’язки набувають винятково природного характеру. Суспільство визнається, але в ролі цементуючого начала виступає або користь (просвітителі XVII-XVIII ст.), або статева любов (Л.Фейєрбах). І хоча постійно йдеться про індивіда, справжнього розуміння індивіда і суспільства бракує.

На відміну від натуралістичних концепцій, ідеалістичні вчення відривають людину від природи, перетворюючи духовну сферу суспільного життя на самостійну субстанцію. Ідеалістичне розуміння історії виникає як результат абсолютизації духовного фактора в людському бутті. На практиці це означає дотримуватися просвітницького принципу: "Думки правлять світом".

Отже, як натуралізм, який значною мірою розчиняє людину в природі, занадто заземляє її, так і ідеалізм, який відриває людину від природи і перетворює духовне начало в людині на самодостатню сутність, орієнтують на однобічне розуміння суспільства.

Варіант 2

1 питання

Міфологічний світогляд як початок філософії

Міф -- історично перша форма суспільної свідомості, колективна узагальнена ідея про реальності. Його виникнення несвідомо, імпульсивно. Складається в сфері повсякденного досвіду людини. Зароджується в давнину на Сході (12-7 ст. До н.е.). Міф виникає в силу трьох причин: як бажання пояснити, вирішити проблему, людині необхідно було пояснити універсальні, загальні явища, знань про яких не було (питання про походження природи, Космосу, виникнення життя і самої людини, розуму і душі і т.п.); як результат творчої уяви людей; як результат віри в те, що придумано.

Міф за природою своєї суперечливий: продовжує реальність і породжується нею, при цьому міф - це нова, вигадана реальність.

Єдність ф. і міфу в тому, що: обидва ці види знання є результатом чол. досвіду, це форми абстракції (відволікання від багатьох властивостей предмета і зосередженість на одному з багато чого); являють собою історичні форми пояснення буття, при цьому міф пояснює чуттєво, а ф. логічно-раціонально, з обгрунтуванням. Відмінність: міф часто апологічен (захищає), а ф. аналітичне, критична; міф -- колективна творчість, ф. - Результат індивід. творчості; міф заснований не на теоретичних висновках і міркуваннях, а на художньому переживанні світу, або на суспільних ілюзіях, породжених неадекватним сприйняттям більшими групами людей соціальних процесів і своєї ролі в них; міф пояснює все, бо для нього немає непізнаного і невідомого.

2 питання

Однією з провідних течій сучасної світової філософії, безперечно, є позитивна філософія, яка своїм джерелом має класичний позитивізм XIX ст., і в наш час представлена неопозитивізмом та постпозитивізмом. Неопозитивізм (або третій позитивізм) виник у 20-х роках XX ст. і розвивався як течія, що претендувала на аналіз філософсько-методологічних проблем, висунутих у ході науково-технічної революції. Неопозитивізм як напрямок включає в себе різноманітні логіко-філософські школи. Виділимо основні з них.

 Загальна семантика, основними представниками якої є С. Чейз та С.Хайякаеа. Основна ідея цієї течії: філософія має пояснювати життя людини з огляду на структуру мови.

Поруч із цими класичними напрямками можна назвати ще цілий ряд дуже різнорідних, а часто і суперечливих неопозитивістських течій. Проте можна виділити те спільне, що їх об’єднує. На відміну від класичного позитивізму О.Конта та Г.Спенсера неопозитивісти вбачали завдання філософії не в систематизації та узагальненні конкретно-наукового знання, а в діяльності з аналізу мовних форм знання. Тому предметом неопозитивістської філософії стала мова науки як спосіб вираження знання, а також діяльність з аналізу цього знання та можливостей його вираження у мові. Розглядаючи неопозитивізм у цілому як явище філософської культури, слід виділити його основні риси:

1) за зразок для методологічних побудов було взято формально-логічні конструкції, а знаряддям методологічних досліджень став методологічний аналіз мови науки;

2) основна увага зверталася на аналіз структури наукового знання;

3) відділення процесу появи нового знання від процесу його обґрунтування;

4) обґрунтування ідеології демаркаціонізму, тобто розмежування наукового і ненаукового знання, емпіричної науки і формальних наук;

5) методом демаркації стала фальсифікація, тобто принципова спростовуваність будь-якого твердження, що належить до науки.


  1. Постпозитивізм

У 1960-1970 pp. під впливом ідей Карла Поппера (1902-1994) склалась течія постпозитивізму. Це множина методологічних концепцій, що прийшли на зміну тим, які схилялись до методології логічного позитивізму. Постпозитивізм є етапом у розвитку філософії науки. Основні його представники: Т.Кун (нар. 1922), І.Лакатос (1922-1974), С.Тулмін (нар.1922), У.Селларс (нар.1912), П.Фейєрабенд (нар. 1924) та ін.

Слід виділити специфічні риси постпозитивізму:

§ відхід від орієнтації на символічну логіку і звернення до історії науки;

§ поступовий відхід від демаркаціонізму;

§ відмова від комулятивізму в розумінні розвитку знання (теорія антикомулятивізму);

§ суттєва зміна проблематики методологічних досліджень.

Характерними для постпозитивізму є проблеми фальсифікації: правдоподібності наукових теорій; раціональності; розуміння; соціології знання.


  1. Структуралізм

У середині XX ст. в європейській філософії сформувалась течія, яка дістала назву структуралізм. Його основні представники: К.Леві-Стросс (нар. 1908), Ж.Лакан (1901-1981), М.Фуко (1926-1984), Р.Барт (1915-1980) та ін. Структуралізм — це загальна назва ряду напрямків у соціогуманітарному пізнанні XX ст., пов’язаних із виявленням структури, тобто сукупності відношень між елементами цілого, що зберігають свою сталість у ході різних перетворень і змін. Пошук структур відбувається в різних сферах культури.

Об’єктом дослідження структуралізму є культура як сукупність знакових систем, найважливішою з яких є мова, але сюди належать також наука, мистецтво, міфологія, релігія, мода, реклама тощо. Саме на цих об’єктах структурний аналіз дає змогу виявити приховані закономірності, яким несвідомо підкоряється людина.

Структуралізм як явище філософської думки пройшов ряд етапів. Перший характеризується становленням методу дослідження (лінгвістичний структуралізм). Концепції структуралістів, попри усі розбіжності, мають спільні риси:

1) виділення первинної множини об’єктів, у яких можна передбачити наявність єдиної структури;

2) розчленування об’єктів (текстів) на елементарні частини, в яких типові відношення зв’язують різнорідні пари елементів;

3) розкриття відношень перетворення між частинами, систематизація їх і побудова абстрактної структури;

4) виведення із структури усіх теоретично можливих наслідків та перевірка їх на практиці.

Для цього етапу характерним є також протест проти психологізму і прагнення визначити структуру мови, відволікаючись від її розвитку.



  1. Герменевтика

І, нарешті, ще одна філософська течія, яку слід розгаснути у зв’язку з проблемою знання, мови, розуміння — це герменевтика. З одного боку, герменевтика — це теорія розуміння, вчення про розуміння та інтерпретацію документів, що містять у собі смислові зв’язки, вчення про передумови і засоби такого розуміння. В такому вигляді вона була розроблена в рамках історико-філологічної науки XVIII ст., хоч корінням своїм сягає сивої давнини. З іншого боку, герменевтика розглядається як течія сучасної філософії, основними представниками якої є X. -Г. Гадамер (нар. 1900), К.Апель (нар. 1922), П.Рікьор (нар. 1913) та ін.

Філософська герменевтика виконує не лише методологічну функцію, а й комунікативну. Це здебільшого виявляється в «метагерменевтиці» німецького філософа Ю.Хабермаса (нар. 1929). Він виходить із того, що чиста герменевтика недооцінює той факт, що в суспільстві, крім культурної сфери життя, є ще й економічна, соціальна, політична. Хабермас робить висновок, що необхідно коригувати герменевтику, і пропонує теорію комунікативної дії. Головним методом комунікації, з його точки зору, є мова. В результаті комунікативної поведінки, вважає Хабермас, складається опосередковане, нормативне середовище, стійкі міжособистісні відносини, стійкі особистісні структури тощо. Теорія комунікативної дії — це один із аспектів соціальної філософії.



3 питання


Самосвідомість. Структурним компонентом свідомості є самосвідомість, самосвідомість – унікальний феномен, притаманний лише людині. Це здатність людини усвідомлювати саму себе. Практично це означає, що людина може сама оцінювати свої здібності, переваги, недоліки, думки, почуття, інтереси, поведінку; визначати своє місце і роль у природі, суспільстві, колективі, родині. Самосвідомість – це друге “Я”, своєрідний “двійник” людини, її рефлексія на умови, в котрих вона знаходиться. Це – здатність людини до “самороздвоєння”, самооцінки і самокритики. Самосвідомість в широкому розумінні цього поняття – це усвідомлення людиною свого світогляду, мету, інтересів, мотивів своєї духовно-практичної діяльності. Слід відзначити, що таке явище, як самосвідомість має суспільний характер: міра і висхідний момент ставлення людини до самої себе і до інших – інші люди. Як громада ставиться до людини, так і людина ставиться до громади.
Несвідоме. Окрім процесів, котрі контролюються людиною і є свідомими, є дії, котрі здійснюються несвідомо і нею не контролюються.
Несвідоме – це певний рівень психічного відображення дійсності, який характеризується мимовільністю виникнення і протікання, відсутності явної причини, свідомого контролю і регулювання. Несвідоме виявляється в інтуїції, передчутті, творчому натхненні, раптових здогадках, спогадах, сновидіннях, гіпнотичних станах і т.д. Несвідоме – це дії, котрі здійснюються автоматично, рефлекторно, коли причина їх ще не встигла дійти до свідомості (наприклад, реакція захисту і т.п.). Несвідоме в широкому розумінні слова – це сукупність психічних процесів, котрі не представлені у свідомості суб’єкта.
Підсвідоме. Підсвідоме – це психічний акт, котрий на певному етапі людської діяльності знаходиться за межами її свідомості (процеси запам’ятовування, визрівання творчого задуму тощо). Підсвідоме часто розглядають як суто фізіологічне явище. За Фрейдом, підсвідоме – активний психічний процес, котрий має прямий зв’язок з свідомістю. Що ж торкається несвідомого, то між ним і свідомістю існує неперехідний бар’єр, навіть антагонізм – несвідоме не може стати свідомим. Підсвідоме – важкодоступна, недостатньо вивчена сфера людської психіки.


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал