Київський національний університет імені тараса шевченка на правах рукопису



Скачати 424.29 Kb.
Сторінка2/3
Дата конвертації23.12.2016
Розмір424.29 Kb.
ТипАвтореферат
1   2   3

2. Синтаксичним. До синтаксичних засобів розрізнення імперативних конструкцій належать порядок слів і способи та засоби вираження головних членів речення. В імперативних конструкціях досліджуваного періоду використовується як прямий, так і зворотний порядок слів. Наприклад, звичайний чи прямий порядок слів – додатки та обставини йдуть за присудком, підмет передує присудкові: Ты же, Бога Власть премнога, торжествуи мо лики, В славh вhчнои ти приличнои державствуи на вhки („Дhйствіе на Рождество Христово”); …Правительства Рускія да устроются и пребываютъ на правахъ своихъ („Исторія Русовъ”). У двоскладних імперативних реченнях з фразотворчими частками бодаи, нехай, пусть, хай в староукраїнській мові, як і в сучасній, нормативним є розташування членів речення, коли частка розпочинає речення, а підмет передує лексично повнозначній частині присудка: Бодаи ты за лихо не зналъ (К. Зиновіїв); Нехай усякъ познае... (І. Некрашевич).

В імперативних конструкціях української мови XVI–XVIII cт. з присудками у формах особової парадигми підмет виявляє різні структурно-семантичні властивості і виражається переважно займенником чи іменником. Звертає на себе увагу те, що імперативна конструкція із займенниковим підметом деякою мірою відрізняється за змістом від інших конструкцій: наявність займенникового підмета у таких реченнях логічно підкреслює, ніби додатково “фокусує” увагу на виконавці спонукальної дії, напр.: Нехай бы вhнъ переставъ тhлко мудрувати (І. Некрашевич); Ежели мя чернь проклинает, осhни ты меня благоволеніем твоим осhннем…(Г. Сковорода).

Позиція підмета щодо простого дієслівного присудка, як показують наші спостереження, може бути контактною чи дистанційною, напр.: Wрле пилнuй Презацныхъ Могилωвъ Корωны (Стихи Петру Могилh) (присудок йде безпосередньо за підметом); Жить як не хочеш собі, іншим ти довго живи (Г. Сковорода) (підмет відділяється від присудка обставиною);Чтобы никто изъ чиновъ посторонних и не Козацкихъ, въ дhла ихъ войсковыя не мhшался („Исторія Русовъ”) (між підметом та присудком є додатки та означення).

Граматичний центр односкладних речень, виражаючись предикатом-дієсловом, як правило, стоїть на першому місці, а потім ідуть другорядні члени речення: додатки, означення, обставини, напр.: Поклонися папh, приими его самосмышленный закон, календар новоутворенный, и почитай, ветхий же отступи и всю прелест нашея вhры честно почти, на нас истинны ничтоже не глаголи, лжи и прелести нашея не хули (І. Вишенський); Возопій крhпостію, и не пощади, "кω и трuбu возгласи гласъ свой, и възвhсти людемъ грhхи ихъ... (Предисловіе къ Номоканону... Захаріи Копыстенскаго); Скоро ведhте в темницу, Приставъте стрещи его стражей четверику! (Г. Кониський). Для цих речень характерним є перенесення акценту з виконавця дії на саму дію, що є дуже важливим для імперативного значення конструкції.

Аналіз синтаксичних особливостей імперативних конструкцій, які наявні в писемних пам’ятках, дозволяє з упевненістю твердити, що у двоскладному реченні порядок слів та семантико-синтаксичні якості підмета і присудка чи головного члена в односкладному реченні дієслівного типу збереглися і в сучасній українській літературній мові.

3. Морфолого-синтаксичним. Морфолого-синтаксичні засоби вираження імперативності поєднують морфологічні і синтаксичні маркери імперативної конструкції, що реалізуються в аналізованих пам’ятках за допомогою звертань, еліптичних та перформативних речень.

I. У конструкціях з ініціальними звертаннями вокативи переважно виражені препозитивними іменниками (Гсп̃ди, вседержителю, услыши мл̃тву умершихъ... (І. Галятовський)); рідше субстантивованим прикметником (Звабний, віддайся мені доки жити на світі я буду, Медом солодким ти будь... …(Г. Сковорода)); іноді словосполученням “іменник + прикметник” (Іисусе преблагій, призри на недостойный трудъ мой... (І. Некрашевич)), словосполученням “іменник + займенник” (Христе, жизнь моя, умерый за мя! (Г. Сковорода)) чи словосполученням „іменник + займенник + прикметник” (О боже мой милостивій! возри на плачъ мой ревнивій (Плачъ Російскhй)).

ІІ. Позицію у середині речення можуть займати як вокативи, виражені іменником чи субстантивованим прикметником, напр.: Повелhвай нами, Хмельницькій, повелhвай и веди насъ... …(„Исторія Русовъ”); Востани, господи, и да разсыплются врази твои, и да бhжат вси ненавидящый тебе! (Г. Сковорода), так і словосполученням “іменник + прикметник”, напр.: Аще не увhси самую тебе, о добрая в женах, изыйди ты в пятах паств и паси козлища твоя у кущей пастырских (Г. Сковорода); чи словосполученням “іменник + займенник”, напр.: Оставь, о дух мой, вскорh всh земляныи мhста! (Г. Сковорода).

ІІІ. Постпозиційні вокативи виражаються іменником, напр.: Не фрасуйся, диваку! (Укр. нар. пісня); іменниково-прикметниковим чи іменниково-займенниковим словосполученням, напр.: Благодарствую тобh, старик сhдовласій! (Г. Сковорода); Не бойтеся теды, вашьмосци, братія наша („Исторія Русовъ”); словосполученням “займенник + іменник + іменник + займенник”, напр.: ... що все, ваша милость браття наше, въдячне приймhте и Господу Богу благодареніє всегда воздавайте... („Сказаніе...”); чи словосполученням „іменник + займенник + прикметник”, напр.: Не бойся, Аде, пане мой милий! (Я.Гаватович), субстантивованим дієприкметниковим зворотом, напр.: Слушай, собравшійся здесь новый Израилю (Г. Сковорода).

Цікавою особливістю аналізованих текстів є факти подвійного звертання, які подають додаткову характеристику тому, до кого звертається мовець, напр.: Ой ти панъ, ти богачъ, да не зровняемся... (Укр. нар. пісня); Ой не ходи, серце мое, миленкий, за мною! (Укр. нар. пісня); Гс̃ди, вседержителю, бж̃е, услыши мл̃тву умершихъ... (І. Галятовський); И ты, днешній гетмане, зацный Олефіру, Щасливе справуй воском тым, а ховай вhру Богу и народови тыж христіанскому... (К. Сакович) – але таких прикладів дуже мало.

4. Інтонаційним. Зважаючи на те, що ряд мовознавців (О.М. Пєшковський, В.В. Виноградов, А.Н. Вежбицька, І.Р. Вихованець, А.Й. Багмут та ін.) є прихильниками того, що імперативна інтонація може перетворити будь-який вислів у наказ, можна стверджувати, що на сучасному етапі розвитку української мови у живому мовленні обов’язковим елементом спонукальних речень є особлива імперативна інтонація, яка відігравала важливу роль і в імперативних конструкціях української мови XVI – XVIII ст. Хоча однією з відмінностей системи засобів вираження спонукальності в українській мові досліджуваного періоду (у тому вигляді, як вона представлена в мові пам’яток) від сучасної української мови є, за нашими спостереженнями, мала кількість спонукальних речень, модальне значення яких створюється лише за рахунок інтонації, тобто такого типу, як: О волосю зась... (І.Вишенський); Гвалт! Гвалт! Панови! (Я. Гаватович) і под. Такі речення знаходимо лише в художній літературі другої половини XVII ст., напр.: Ах ты, печаль, прочь отсель! (Г. Сковорода); З богом, мой синку! (Г. Сковорода); Довольно брашна! („Измhна”); Гетьманчику-небоже! Не туди на Запороже! („Про Жовтоводську битву”); Алексhй. То и мнh треба умерти? Михаил. Треба... („Про Олексія чоловіка божого”)

Незважаючи на те, що у пам’ятках XVI – XVIII ст. імперативних конструкцій, у яких імперативне значення передається лише за допомогою інтонації, зафіксовано дуже мало (2,84 %), на наш погляд, все ж можна говорити про певну специфіку таких конструкцій, що виразно спрямовані на виконання комунікативної функції з вказівкою на марковану модальність.

Співвідношення між формами, що функціонували в імперативній парадигмі української мови XVI – XVIII ст., подано на діаграмі 1.

Діаграма 1
Частотність вживання імперативних одиниць в українській мові XVI – XVIII ст.
Як видно з діаграми, синтетичні форми наказового способу становлять найбільшу кількість (79,55%) серед імперативних конструкцій досліджуваного періоду. Особові форми, які формують ядро імперативної парадигми, мають такий відсотковий розподіл: а) форми 2-ої особи однини та множини – 76,6%, де 36,35% – форми однини та 40,25% – форми множини; б) форма 1-ої особи множини (2,95%). Аналітичні форми наказового способу (сполучення дієслів із частками ать (атъ), да, хай (нехай), бодай, пусть (пущай)) складають 10,39% від загальної кількості досліджуваних одиниць (форми 3-ої особи однини та множини – 7,6%; форми 1-ої особи однини та множини – 1,42%; форми 2-ої особи однини та множини – 1,37%). Периферію імперативної парадигми становлять конструкції з: а) недієслівними формами (2,84%); б) перформативами на зразок наказувати, просити, веліти і под. (2,57%); в) інфінітивом (1,58%); г) формами умовного способу (1,53%); ґ) формами теперішнього та майбутнього часу дійсного способу (1,48%).

У третьому розділі – “Функціонально-семантична стратифікація імперативних конструкцій в українській мові XVI – XVIII ст.” – розглядаються імперативні речення з погляду їх комунікативної організації, тобто, комунікативного наміру, який реалізує мовець за допомогою того чи іншого мовленнєвого акту.



Враховуючи те, що імперативне значення в аналізованих конструкціях є домінантним для учасників акту спілкування, а також можливість визначення ступеня інтенсивності спонукання виділяємо такі різновиди значень імперативних конструкцій (у дужках зазначено відсоток різновидів значень імперативних конструкцій від загальної кількості одиниць, які було зафіксовано в пам’ятках ХVІ – ХVІІІ ст.):

  • наказ (27,2%), напр.: Стой, руко! ахъ! Стой, чаши не коснися! Се лютимъ ядомъ сія наполнися! (“Ужасная измhна...”); Отъ що, чоловіче, – піди мерщішенько до куми, та добудь сковороди (Укр. нар. казка); Іродъ повелhваетъ: Градhте во Виfлеемъ, вси спhшно градhте І сущія младенци у нема посhцhте... (М. Довгалевскій)

  • вимога (18,3%), напр.: О полученій жъ сего равно и по приведеній в исправность дорогъ репортоват меня некоснительно („Ділова документація Гетьманщини”); Нехай пріймет записи купчих и духовних; Нехай изгладит мое и единокровнихъ оих їмя, а свое пишет як угодно... (Г. Кониський); ... милая моя пн̃h сестра... того рады вели, вм̃ст, належитую труну зробити, въ якую тhло вложивши, чим таким оное обложити, жебы въ трунh нимало не колихалося, и осмоливши округъ тую труну, постановhте оную зъ тhлом..., и спорядивши такъ, отправуй, вм̃ст, его милости до господи при пн̃у сн̃ови... (Приватні листи ХVІІІ ст.);

  • заборона (17,1%), напр.: Но не изволь долгаго времени мед пити... (Митрополит Дімітрій, „Комеді#...”); И пока оніе до гражданського суда прилични не будуть, отсилат къ Синоду, а самимъ мирскимъ властемъ не брат въ коллегіи, или гдh індh, и не держать (ДДГ);

  • прохання (9,7%), напр.: Прошу вм̃ добродійки, впадши до стопъ ногъ еи: Хрт̃а ради, буди милостива на мене а пришли що на мене одъ себе... (Приватні листи ХVІІІ ст.); Просимо до насъ, Хотя на часъ, пріhхати святками (І. Некрашевич); Ой, кумасю, зачикайте-но, я вамъ дамъ покоштувати... (Укр. нар. казка);

  • благання (8,2%), напр.: ... Боже, ... сам укрепи сія, ...даруй да благія Со отцем лhты поживем в свhтh, синове, во вhки... („Різдвяна драма”); ... о Хр̃те мой, токмо ти мене до конца не остави, молю тя чрезъ кровъ твою, иже мя возлюбилъ еси, и за мя предалъ еси тебе (Приватні листи ХVІІІ ст.); Господине! Молимъ васъ, зволте мало стати... („Комеді#...”)

  • заклик (4,9%), напр.: Через то воззываемъ васъ всhхъ ... соединиться къ нашему единомыслію и приложитися къ Церкви прежней нашей... („Исторія Русовъ”); Радуйтесь не умhвши, очи, помизати, Радуйся, ненавикшій языкъ оболщати, Радуйтесь, уста, чисты от сквернах лобзаній, Радуйтесь, руцh, чужды сквернах осязаній... (В. Лащевскій);

  • пропозиція (3,8%), напр.: Ходhмъ, я скажу: “здраствуй”; ты рц̃ъ: “милости пошли”; А ты скажи: “прости нам, что ни с чим здhсъ пришли” („Комеді#...”); Государь да изволитъ оное подтвердить („Исторія Русовъ”); Изволте, Христа ради, хлhба у мене зhсти, Рачте собі безпечне в мого столу сhсти („Про Олексія...”);

  • порада (3,7%), напр.: Совhтую вш̃ой пн̃ской мл̃сти тепер бозъоткладне, виглядом торгу нш̃его на Прокопіевский крунтик, при мнh в самое дhло призвести, в книги записати... (Приватні листи ХVІІІ ст.); Люциперу ражу, Не дерзай: низринет тя Бог и твою стражу Разсиплет... (І. Максимович); ...И совhтую вамъ тh вовче оставляти... („Плачъ киевскихъ монаховъ”);

  • побажання (2,4%), напр.: Живи, именитый мужъ, в Несторове лhто! Во многїе лhта, благїй мужу, живи здравымъ! („Ужасная измhна”); …...прилежно и пильно жадаемъ, ... зычимъ отъ Господа Бога здоровія и благополучного во всемъ узнати поваженія! („Исторія Русовъ”); Нехай в твоїй домовце все доброе стане! („Про Олексія...”);

  • застереження (2,2%), напр.: Те про що я розповім, вислухай доброзичливо й уважно і не нехтуй, коли говоритиму про загальну небезпеку... (Укр. літ. ХІV – ХVІ ст.); Не судhте грhшных, не будете сужденны: да и вш̃и всh грhхи будут бг̃ом прощенны (К. Зиновіїв);

  • рекомендація (1,5%), напр.: Да не сблизнимъ ихъ, шедъ вверзи одудицю в море. Юже мелі прежде рыбу, возми и отверзи єи оуста, и обрящеши статырь, и тъ вземъ даи же имъ за мя и за ся (Євангелія); ...надлежить в городh обехат по всhхъ улицах, и которіе избы чили хліви соломою покрити, оную соломяную кровлю поскидать и солому на сторону позвозит („Ділова документація Гетьманщини”);

  • заповіт (0,6%), напр.: ...нихто, и по смерти нашей, якъ съ женъ, такъ и съ дhтей наших, ани з покревных, близьких и далеких, не повинен втручатись, и жадной перепоны и перешкоды чинити... („Приватні листи ХVІІІ ст.”); Помни всегда и не забывай, что хитонъ ближе къ тhлу отъ чекменя! („Исторія Русовъ”);

  • дозвіл (0,4%), напр.: Дозволяемъ рицарству Литовському и Рускому привиллегіи правъ и вольностей земскихъ внести и вписать въ новосочиняемый Статутъ... и равномhрно употреблять, вольностями своими пользоваться, и имhть... („Исторія Русовъ”); Калакай, калакай, пане Свириде, Да и тогдh вже помиткуемъ, що изы того вийде (Уривок Різдвяної драми).

Імперативна модальність, відображаючи емоційно-вольові стосунки між комунікантами, зумовлюється особистісними, соціальними та ситуативними факторами. Спектр семантичних модифікацій імперативного значення є досить широким. У досліджуваних синтаксичних одиницях він реалізується з врахуванням відповідних відтінків спонукання і може коливатися від категоричних форм вираження, де результативність дії, що висловлюється, залежить від волі адресанта (наказ, вимога), до форм, в яких виконання такої дії залежить від волі та бажання адресата (прохання, благання). Такий спектр коливань вимагає різноманітних засобів вираження для якнайточнішої передачі відтінків спонукання за певної ситуації мовлення.

У висновках узагальнюються результати комплексного дослідження формально-граматичних і функціонально-семантичних характеристик імператива в українській мові XVI – XVIII ст.

Імператив в українській мові є граматичною категорією дієслова, що, виражаючи відношення дії до дійсності, відображає волевиявлення мовця, має власну парадигму особових форм, яка реалізується системою специфічних синтетичних і аналітичних одиниць, що характеризуються широким спектром модифікацій спонукального значення при відповідному інтонаційному оформленні. В українській мові ХVІ – ХVІІІ ст. імператив характеризується системою спеціальних показників, які відрізняють його від інших категоріальних ознак українського дієслова: хоча імператив і є дієслівною формою, все ж функціонально, семантично і просодично він виражає не процес, не дію як таку, а волевиявлення мовця – його наказ чи побажання того, щоб хтось здійснив дію. Врахування функціональних особливостей імператива, його комунікативного аспекту, який не пов’язаний з повідомленням про щось, про якісь явища дійсності і необов’язково передбачає відповідь співрозмовника за умов спонукання його до певної діяльності, та іманентно притаманної імперативу інтонаційної оформленості не дозволяють ототожнювати його з категорією наказового способу дієслова, яка має вужчі категоріальні ознаки.

Формально-граматичним ядром вираження імперативної модальності в українській мові досліджуваного періоду виступають способові категоріальні ознаки, за якими основне значення імперативності реалізувалося за допомогою системи синтетичних та аналітичних форм, що сформували дієслівну парадигму наказового способу. Основою імперативної парадигми є синтетичні форми 2-ої особи однини і множини, що пояснюється функціональною специфікою вказаних форм, адже саме вони передають безпосередній наказ або інші різновиди спонукання від мовця до його співбесідника.

Аналітичні форми наказового способу, за допомогою яких виражалося значення імперативності в аналізованих пам’ятках, утворювалися за допомогою часток: ать, атъ, оть, ате, ато, да, нехай, негай, нехъ, най, хай, пусть, пускай, пущай, бодай. Деякі з них (ать, атъ, оть, ате, ато) вийшли з ужитку на початку XVI ст.; інші – нехай, негай, нехъ, най, хай, бодай – лише утворилися в цей історичний період, а частки пусть, пускай, пущай, вживання яких зумовлювалися історичними умовами розвитку української мови, будучи наслідком тісної мовної взаємодії відповідного періоду розвитку української і російської мов, збереглися тепер тільки в російській мові.

Успадкована із давньоруської мови, в процесі історичного розвитку імперативна парадигма української мови зазнала змін, зокрема, зникли давньоруські форми двоїни, вийшли з ужитку синтетичні форми 3-ої особи однини, спростилася система афіксів, в результаті чого набула такого вигляду, який реалізується в сучасній українській літературній мові.

Для вираження імперативності в українській мові ХVІ – ХVІІІ ст. переважно вживалися конструкції з предикатами – дієсловами у формах наказового способу, які утворювали основу імперативних конструкцій і давали змогу об’єднувати навколо неї інші конструкції із значенням чи відтінками значення спонукальності, формуючи периферію імперативності. При цьому значення імперативності реалізовувалося за допомогою різноманітних реченнєвих конструкцій, серед яких центральне місце належить реченням із спеціалізованими імперативними формами, що стало наслідком активного вживання із цим значенням системи синтетичних та аналітичних форм наказового способу, яка, за незначними винятками, збереглася і в сучасній українській мові.

Діапазон модальних значень речень, зокрема тих, що пов’язані з імперативністю, виявляється ширшим за відповідні семантичні ознаки, які імпліцитно виражаються дієслівними формами наказового способу, що дозволяє стверджувати, що у випадках функціональної транспозиції будь-яких дієслівних форм з іншими дієслівними часово-особовими конструкціями може реалізовуватися можливість вираження ними модальних імперативних значень. Одні з аналізованих форм є імперативними за своїми основними граматичними значеннями (форми наказового способу дієслова), інші тільки в певній конситуації можуть виступати у функції імперативних спонукальних конструкцій (форми теперішнього і майбутнього часів, умовного способу, інфінітив, перформативні речення та ін.), тобто за межами основної імперативної парадигми знаходяться його функціональні еквіваленти: дієслово (інфінітив), чи інші частини мови (частки, іменники), а також словосполучення, лексичне значення яких дозволяє їм уживатися на позначення спонукання, чи перформативні та еліптичні речення з відповідними морфолого-синтаксичними і лексико-семантичними маркерами.

З’ясування функціонально-семантичних особливостей імперативних конструкцій української мови ХVІ – ХVІІІ ст. підтверджує той факт, що у формуванні окремих імперативних значень беруть участь також засоби контексту, які можуть зумовлюватися видовим значенням дієслівної форми, її лексичним наповненням та іншими факторами. Специфіка трансформації модальних імперативних значень і способів їх реалізації враховується при визначенні варіантів імперативності, зумовлених контекстом і ситуацією, що дозволяє виділити різновиди імперативних конструкцій, пов’язані з вимогою, проханням, благанням, порадою, рекомендацією, пропозицією, забороною, застереженням та ін.

Специфічність реалізації імперативних значень у досліджуваних текстах дозволяє констатувати також особливості відповідних конструкцій на функціональному рівні: спонукання (когось) до діяльності з боку самого мовця стає причиною неможливості вживання спонукальних речень у формі питання, в той час як у сфері повідомлення про навколишню дійсність таких обмежень не існує.

Аналіз засобів і способів вираження імперативних значень у писемних пам’ятках досліджуваного періоду виявляє закономірності формування й реалізації ядерних та периферійних моделей у різних жанрах і стилях, зокрема синтетичні та аналітичні форми імператива, фіксуючись у всіх пам’ятках досліджуваного періоду, виявляють себе по-різному як з якісного, так і з кількісного боку: в аналізованій діловій документації основним засобом вираження імперативності є інфінітивні та перформативні конструкції, тоді як у драматичних творах та полемічній літературі переважають форми теперішнього і майбутнього часів, умовний спосіб та конструкції з недієслівними формами.
Основні положення наукового дослідження викладено в таких одноосібних публікаціях автора:


  1. Імперативні конструкції з неімперативними дієслівними формами у староукраїнській мові // Система і структура східнослов’янських мов: До 70-річчя з дня народження доктора філологічних наук, професора М.М. Пилинського: Зб. наук. праць / Редкол.: В.І. Гончаров (відп. ред.) та ін. – К.: Т-во “Знання” України, 2002. – С. 123–127.

  2. Синтаксичний пласт імперативних конструкцій староукраїнської мови // Наука і сучасність. Збірник наукових праць Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова. – К.: Логос, 2002. – Т.XXXIV. – С. 289–299.

  3. Становлення аналітичних імперативних форм староукраїнської мови // Вісник Черкаського університету. Серія “Філологічні науки”. – Вип. 42. – Черкаси, 2002. – С. 30–36.

  4. Особливості вживання імперативних конструкцій у творах Г.С. Сковороди // Система і структура східнослов’янських мов: Сучасні тенденції розвитку східнослов’янських мов: Зб. наук. праць / Редкол.: В.І. Гончаров (відп. ред.) та ін. – К.: Т-во “Знання” України, 2003. – С. 103–107.

  5. Про статус імператива в українській мові // Актуальні проблеми української лінгвістики: Теорія і практика. – Вип. 10. – К.: Київ. ун-т, 2004. – С. 87 – 95.


Анотація
Шевчук І.Л. Формально-граматична і функціонально-семантична стратифікація імперативних конструкцій в українській мові XVI – XVIII ст. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук зі спеціальності 10.02.01 – українська мова. – Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Київ, 2005.

Дисертаційне дослідження присвячене вивченню формально-граматичного та функціонально-семантичного статусу імперативних конструкцій в українській мові ХVІ – ХVІІІ ст.: визначено якісні і кількісні характеристики імперативної парадигми в українській мові досліджуваного періоду; встановлено формально-граматичні параметри стратифікації імперативних конструкцій; визначено класифікаційні ознаки синтаксичних конструкцій із значенням імперативності; виділено ядерні та периферійні моделі; визначено специфіку трансформації модальних імперативних значень і способи її реалізації; з’ясовано функціонально-семантичні особливості імперативних конструкцій.

З формально-граматичного погляду імперативні конструкції аналізуються за такими рівнями: а) морфологічним (синтетичні та аналітичні форми наказового способу, інфінітивні конструкції); б) синтаксичним (порядок слів у цих конструкціях та засоби вираження другорядних членів речення); в) морфолого-синтаксичним (звертання, еліптичні та перформативні речення), г) інтонаційним (роль імперативної інтонації). Функціонально-семантичний аспект дослідження дозволяє виділити такі різновиди значень імперативних конструкцій: благання, вимога, дозвіл, заборона, заповіт, застереження, наказ, побажання, порада, пропозиція, прохання, рекомендація.

Ключові слова: імператив, парадигма, імперативна конструкція, імперативне значення, ядерні моделі, периферійні моделі, формально-граматична стратифікація, функціонально-семантична стратифікація.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал