Київський національний університет імені тараса шевченка на правах рукопису



Скачати 424.29 Kb.
Сторінка1/3
Дата конвертації23.12.2016
Розмір424.29 Kb.
ТипАвтореферат
  1   2   3
КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

На правах рукопису

УДК 811.161.2’36-112

Шевчук Інна Леонідівна

ФОРМАЛЬНО-ГРАМАТИЧНА І ФУНКЦІОНАЛЬНО-СЕМАНТИЧНА СТРАТИФІКАЦІЯ ІМПЕРАТИВНИХ КОНСТРУКЦІЙ В УКРАЇНСЬКІЙ МОВІ XVI – XVIII СТ.


10.02.01 – українська мова

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Київ – 2005

Дисертацією є рукопис.


Роботу виконано на кафедрі української мови Уманського державного університету імені Павла Тичини, Міністерство освіти і науки України.

Науковий керівник – кандидат філологічних наук

Чумак Володимир Васильович,

Уманський державний університет імені

Павла Тичини, в.о. професора кафедри

української філології.



Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

Гуйванюк Ніна Василівна,

Чернівецький національний університет

ім. Ю. Федьковича, завідувач кафедри

сучасної української мови;

кандидат філологічних наук, доцент

Передрієнко Віталій Аркадійович,

Київський славістичний університет,

доцент кафедри української філології.

Провідна установа: Рівненський державний гуманітарний

університет, кафедра української мови,

Міністерство освіти і науки України, м. Рівне.

Захист відбудеться „29” квітня 2005 року о 14.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.19 Київського національного університету імені Тараса Шевченка (01033, м. Київ, бульвар Тараса Шевченка, 14, к. 63).

З дисертацією можна ознайомитися в Науковій бібліотеці ім. М. Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка (м. Київ, вул. Володимирська, 58, к. 10).

Автореферат розіслано „25” березня 2005 року.


Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Л.П. Гнатюк

кандидат філологічних наук, доцент

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність дослідження. Специфіка стосунків між учасниками мовного спілкування та способи їх мовного втілення активно вивчаються сьогодні як у лінгвістиці, де з’явилися нові дослідження граматичних, семантичних, прагматичних чи типологічних особливостей імперативних конструкцій та правил їх функціонування в мовленні, так і у філософії, логіці, етиці, правознавстві, соціології, у дослідженнях штучного інтелекту. У мовознавстві дискусійним залишається питання самого статусу імператива й імперативних конструкцій, граматичних одиниць, які належать до них, додаткових аргументів потребують також факти транспозиційного варіювання імперативного значення, пов’язані з імперативною парадигмою та ін.

У науковій літературі поняття імператива певною мірою ототожнюється з граматичною категорією способу дієслова, яка є однією з найскладніших і малодосліджених в українському мовознавстві і вивчення якої належить до актуальних завдань теоретичної морфології та історичної граматики, оскільки стосується фундаментальних теоретичних проблем української мови.

Імперативні конструкції здавна привертали увагу мовознавців як своєрідне явище в системі слов’янського дієслова. Спорадично розглядалися імперативні одиниці у загальних дискурсах, колективних розвідках, авторських монографічних дослідженнях, у центрі уваги яких перебувало дієслово як лексико-граматична категорія мови. Серед учених, які досліджували імператив у історичному аспекті на матеріалі східнослов’янських мов, можна назвати М.К. Грунського, П.К. Коваліва, В.І. Журавського, А.П. Ярещенка, В.Н. Білоусова, В.М. Русанівського, Л.В. Ажнюк, але їхні результати стосуються переважно історії розвитку та становлення форм наказового способу на морфологічному рівні, а функціонально-семантичні особливості імператива залишаються поза увагою. У науковому доробку Л.В. Бережан, Л.В. Фоміної, Н.В. Швидкої та ін., результати досліджень яких були опубліковані останнім часом, на перший план виходить проблема функціонування імператива на сучасному етапі розвитку української мови, тоді як історичний аспект залишається поза межами згаданих праць.

Вибір теми даної дисертації зумовлений тим, що в україністиці проблема формування імперативних значень і функціонування імперативних конструкцій в українській мові XVI – XVIII ст. залишається недостатньо вивченою і вимагає спеціального дослідження, особливо у плані історії мови.



Мета роботи полягає у комплексному дослідженні формально-граматичних та функціонально-семантичних характеристик імперативних конструкцій: виявленні закономірностей їх функціонування, визначенні засобів і способів передачі ними імперативних значень та з’ясуванні специфіки формальних і значеннєвих показників імперативності в українській мові XVI – XVIII ст.

Для реалізації цієї мети необхідно розв’язати такі завдання:

визначити якісні та кількісні характеристики імперативної парадигми в українській мові досліджуваного періоду;

встановити формально-граматичні параметри стратифікації імперативних конструкцій;

визначити класифікаційні ознаки синтаксичних конструкцій із значенням імперативності, виділивши ядерні та периферійні моделі;

встановити специфіку трансформації модальних імперативних значень і способи її реалізації;



з’ясувати функціонально-семантичні особливості імперативних конструкцій.

Об’єктом дослідження є імперативні конструкції в різностильових творах пам’яток основних жанрів української писемності XVI – XVIII ст.

Предметом обрано формально-граматичні та функціонально-семантичні характеристики імперативних одиниць, виявлених у досліджуваних текстах зазначеного періоду.

Методи дослідження. У дослідженні застосовується дедуктивно-індуктивний метод з його прийомами: повним і частковим цілеспрямованим дослідженням матеріалу, лінгвістичним спостереженням та осмисленням його результатів. Широко використано методику трансформаційного, дистрибутивного, а також статистичного аналізів, що дало змогу визначити продуктивність окремих моделей з імперативним значенням в українській мові XVI – XVIII ст.

Матеріалом дослідження є пам’ятки основних жанрів української писемності XVI – XVIII ст., зокрема грамоти, акти та інші юридичні документи. Найповнішу картину семантичних і функціональних особливостей імперативних конструкцій в українській мові досліджуваного періоду надають літописи, твори політичної сатири, староукраїнські редакції творів релігійного характеру, драматургія, твори полемічної літератури, фольклор.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що воно є першою спробою комплексного вивчення імперативних конструкцій в українській мові XVI – XVIII ст. з урахуванням специфіки становлення, розвитку та функціонування категоріальної системи аналізованих граматичних одиниць.

Теоретичне значення роботи полягає в тому, що уточнюються поняття про норму та кодифікацію граматичних одиниць української мови, зокрема визначаються особливості формування імперативної парадигми українського дієслова з врахуванням відповідних історичних процесів в українській мові ХVI – XVIII ст. та різножанрової і різностильової специфіки вираження імперативності в аналізованих синтаксичних конструкціях.

Практичне використання. Результати дослідження можуть бути використані у лінгводидактиці вищої школи, зокрема при викладанні курсу морфології сучасної української літературної мови (теми “Дієслово”, “Види речень за метою висловлювання”), історичної граматики української мови, спецкурсів, спецсемінарів та факультативів, а також у лексикографічній практиці, зокрема при створенні різнотипних словників української мови ХVІ – ХVІІІ ст.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота виконана відповідно до теми науково-дослідної роботи кафедри української мови Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини “Писемні пам’ятки ХІ – ХVІІІ ст. як джерело вивчення історії української мови”.

Апробація основних положень і результатів дослідження здійснювалася шляхом обговорення на підсумкових наукових конференціях викладачів та студентів Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини (1998 – 2004 рр.), на засіданнях кафедри української мови УДПУ імені Павла Тичини, на VIII та IX Всеукраїнських науково-практичних конференціях “Нові дослідження пам’яток козацької доби” (Київ, 1999, 2000), на наукових читаннях, присвячених 95-й річниці від дня народження та 5-й річниці з дня смерті професора М.А. Жовтобрюха (Київ, 2000), на V Міжнародній науковій конференції “Пам’ятки писемності слов’янськими мовами XI – XVII ст.” (Київ, 2000), на Міжнародній конференції “Мова у слов’янському культурному просторі” (Умань, 2002), на Міжнародній науковій конференції “Семіотика культури / тексту в етнонаціональних картинах світу” (Київ, 2004), на Регіональному науковому семінарі „Лексика в синхронії та діахронії” (Умань, 2004) та Міжнародній науковій конференції „Філологія в Київському університеті: історія та сучасність”, присвяченій 200-річчю М.О. Максимовича (Київ, 2004).

Публікації. Основні положення дисертаційного дослідження викладено у 5 публікаціях, надрукованих у виданнях, затверджених ВАК України як фахові.

Структура роботи. Дисертаційна робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку джерел досліджень та списку використаної літератури (253 найменування). Повний обсяг дисертаційного дослідження – 205 сторінок, джерельна база нараховує 77 позицій.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується вибір теми дослідження та його актуальність, сформульовано об’єкт, предмет, мету та завдання роботи, її наукову новизну, теоретичне та практичне значення, окреслено форми апробації результатів дослідження.

У першому розділі – “Теоретичні засади вивчення імператива у східнослов’янському мовознавстві” – викладено теоретичні основи дослідження, подано обґрунтування основних теоретичних понять і визначено концептуальні принципи аналізу джерельного матеріалу.

Аналіз спеціальної лінгвістичної літератури, мовознавчих досліджень щодо поняття імперативності засвідчує, що проблема його статусу та кількісного складу імперативної парадигми все ще залишається нерозв’язаною, тому що немає єдиного погляду на визначення імператива. У науковій літературі відзначається, що парадигма імператива у східнослов’янських мовах функціонує переважно у поєднанні синтетичних дієслівних форм 2-ої особи однини та множини й аналітичних форм 3-ої особи однини та множини, хоч і ця точка зору вимагає додаткової аргументації. З одного боку, проблемним є питання, якою мірою можуть бути семантично однотипними словоформи, які вважають імперативними, з іншого – наскільки ці словоформи відповідають тим формальним вимогам (однорідність будови, відсутність омонімічних словоформ, лексичне обмеження та ін.), які передбачаються одиницями однієї парадигми.

Відповідно до традиції, що склалася у слов’янському мовознавстві та була домінантною до 70-х років ХХ століття, вчені-славісти розробили чотири концептуальні підходи щодо класифікації різновидів імперативних парадигм:


  • “вузька” імперативна парадигма, що включає лише форми 2-ої особи однини та множини (М.П. Муравицька, Й.П. Мучник, М.П. Некрасов, певною мірою О.В. Бондарко та О.В. Ісаченко);

  • парадигма, що включає форми 2-ої особи й форми “сумісної дії” (форми 1-ої особи множини) (К.С. Аксаков, В.В. Виноградов, І.І. Давидов, О.В. Ісаченко, О.М. Пєшковський);

  • парадигма, що включає форми 2-ої особи, форми “сумісної дії” та форми 3-ої особи (О.І. Заріцька, А.В. Немешайлова, О.О. Шахматов);

  • парадигма, до складу якої входять форми 2-ої особи, форми “сумісної дії”, форми 3-ої особи та форми 1-ої особи однини (Ф.І. Буслаєв, О.Х. Востоков, М.С. Трубецькой).

Треба зауважити, що ці підходи не дають чіткої відповіді на поставлене питання, оскільки немає імперативних парадигм, які відрізнялися б не кількістю форм, а якісно різними одиницями. Тому дослідники “найбільш імперативними” за змістом вважають форми, які означають, що слухач є виконавцем дії, щодо якої виражається волевиявлення мовця (форми 2-ої особи); “менш імперативними” – форми, які означають, що виконавцем дії є не лише слухач, але і мовець (форми “сумісної дії”); ще „менш імперативними” – форми, де мовець, слухач і виконавець є різними особами (форми 3-ої особи); “найменш імперативними” – форми, що вказують на прямого виконавця дії – мовця (форми 1-ої особи однини).

У свій час О.О. Шахматов, визначаючи спосіб як словесне вираження відчуття зв’язку між суб’єктом і предикатом, розрізняв, “з одного боку, морфологічні способи, а з іншого, синтаксичні: морфологічні – це ті словесні засоби, якими виражається відчуття зв’язку між суб’єктом і предикатом у формах дієслова, синтаксичні способи – це ті словесні засоби, якими взагалі може бути виражено таке відчуття”1. На розвиток цієї теорії В.В. Виноградов небезпідставно стверджував, що наказовий спосіб є панівним, але не єдиним засобом вираження імперативності, яка у його теорії ототожнюється з поняттям спонукальної модальності. На думку вченого, значення спонукальності ширше, ніж значення імператива дієслівної форми. Модальне значення, за В.В. Виноградовим, як категорія синтаксична не є тотожним способовому значенню дієслова, категорії морфологічній, хоча вона й становить типовий і досить поширений засіб його вираження2.

Це положення було реалізовано у синтаксичних дослідженнях української мови, автори яких виходять із того, що модальні значення, в тому числі й спонукальні, створюються в результаті взаємодії різних рівнів мовної системи. Так, Л.А. Булаховський серед одиниць, що виявляють імперативність, виділяє спеціальні форми (2-а особа однини і множини, 1-а особа множини, описові форми, що передають заклик, звернений до об’єкта розмови, тобто до 3-ої особи) та інші дієслівні форми (інфінітив, форми 2-ої особи майбутнього часу дієслів доконаного виду, форми 1-ої особи множини майбутнього часу дієслів цього ж виду у поєднанні зі словом давай, давайте, форми минулого часу та форми умовного способу), якщо вони вживаються з емоційно-вольовою інтонацією, типовою для наказового способу3. Пізніше, А.П. Ярещенко зауважує, що формальною сферою вираження спонукання до виконання дії є наказовий спосіб – імператив, який відрізняється від інших способів спеціальним модальним значенням, емоційно-спонукальною насиченістю, експресією, інтонаційним оформленням, своєрідністю формоутворення та структури4. Визначення наказового способу, яке існує в сучасному українському мовознавстві, не відбиває, на думку дослідника (і ми з ним погоджуємося), всіх специфічних характеристик волевиявлення цієї граматичної категорії: у ньому акцентується увага лише на категоричності волевиявлення. Він вважає, що правильніше називати наказовий спосіб “вольовим”. Таку саму назву наказового способу використовував ще П.А. Бузук, зауважуючи, що вона точніше відбиває функціонально-семантичну специфіку способу: вольовий момент присутній при будь-якому вияві імператива5.

Академік В.М. Русанівський семантичну роль категорії способу в українській мові справедливо вбачає саме у протиставленні реальних дій (дійсний спосіб) ірреальним модальним (не дійсний спосіб). Ірреальні дії, на його думку, “обов’язково пов’язані з оцінкою ситуації, в якій вони протікають, і передають одночасно побажання чи наказ, вказують на сумнів особи-мовця щодо їх виконання і под. Тобто всі ірреальні дії… пов’язані з оцінкою характеру зв’язку дії з діючою особою або предметом: ти піди і зроби (наказ), коли б ти пішов, то зробив би (вказівка на умову, при якій може бути виконана одна з дій), ти б пішов і зробив (побажання) і под.”6. Найповніше точка зору В.М. Русанівського на категоріальні способові ознаки українського дієслова представлена у колективній праці “Граматика української мови”, де категорія способу подається як граматична категорія дієслова, яка виражає ставлення мовця до можливості, бажаності, необхідності й інших умов здійснення дії чи реалізації стану; виділяється чотирьохчленна способова парадигма ірреальних дій, яка представлена наказовим, умовним, спонукальним і бажальним способами. Наказовий, спонукальний і бажальний способи об’єднує те, що їхнє призначення полягає у створенні модальності спонукання, хоча ці три способи позначають різні відтінки волевиявлення. Якщо наказовий спосіб виражає значення “необхідності виконання дії співрозмовником (співрозмовниками), особами, що не беруть участі у розмові, й, нарешті, самим мовцем”, то спонукальний спосіб передає послаблене значення апелятивності: дія може відбутися “тільки при повній добрій волі особи, до якої звертаються”7. Семантика ж бажального способу базується на волевиявленні мовця, зверненому до самого себе або до третіх осіб. Бажальний і спонукальний способи подаються в „Граматиці” як різновиди ірреальних (умовного й наказового) способів у їх протиставленні реальному (дійсному).

Зважаючи на вищесказане, логічним є те, що у другій половині ХХ століття у східнослов’янському мовознавстві спостерігається тенденція до розширення значення імперативності, зокрема введено поняття „синтаксичного наказового способу”, яке, на нашу думку, повніше передає значення імператива і дозволяє поєднати форми наказового способу дієслова і спонукальні конструкції. Так, у дослідженнях російських граматистів О.П. Володіна та В.С. Храковського знаходимо таке визначення імператива: “Імператив – єдина форма дієслова, що у своєму прямому значенні (як вокатив у сфері імені) виконує специфічну апеляційну чи, ширше, закличну функцію, не властиву іншим дієслівним (і іменниковим) формам, які у своєму прямому значенні виконують комунікативну чи експлікативну функції”8. У російській мові, на думку дослідників, функціонує восьмичленна імперативна парадигма, в якій необхідно розрізняти, з одного боку, центральні та периферійні, а з іншого – первинні та вторинні форми9.

Отже, в українській мові, так як і в інших слов’янських мовах, одні з дієслівних форм є імперативними за своїми основними граматичними значеннями (синтетичні та аналітичні одиниці наказового способу), інші можуть виступати у функції імперативних спонукальних конструкцій тільки в певній конситуації (форми теперішнього та майбутнього часів, умовного способу, інфінітив, перформативи та ін.).

Центр імперативної спонукальності в українській мові становлять імперативні речення з формами наказового способу дієслова, а периферію імперативності формують вислови з непрямою вказівкою на спонукальне волевиявлення.

Другий розділ – “Формально-граматична стратифікація імперативних конструкцій в українській мові XVI – XVIII ст.” – присвячено практичному аналізу морфологічних, синтаксичних, морфолого-синтаксичних та інтонаційних засобів вираження імперативних значень, зафіксованих у пам’ятках української мови досліджуваного періоду.

Питання про суть імперативного значення у слов’янських мовах і його семантичні різновиди органічно пов’язується з питанням про засоби вираження цього значення в мові. Кожне значення відповідного вислову може реалізовуватися за допомогою різних засобів вираження, які можна диференціювати на основні та вторинні. Увагу в роботі зосереджено на ядерних (прямих) та периферійних (непрямих) моделях імперативних конструкцій. Досягненням сучасної синтаксичної науки є усвідомлення того, що зміст вислову, формування окремих його компонентів, у тому числі й модальних, здійснюється завдяки специфічній взаємодії лексичних і граматичних одиниць. Як показують мовознавчі дослідження, на перетині лексичного й граматичного виникають найбільш специфічні й найбільш диференційовані відтінки мовних значень. Саме завдяки взаємодії лексичних і граматичних мовних засобів досягається виразність у передачі певного змісту. Прагнення виразності висловлюваної думки спонукає мовця до пошуку й використання нових, нестандартних мовних засобів, які найбільше відповідатимуть його комунікативним потребам.

Тому, ґрунтуючись на понятті „синтаксичного наказового способу” та враховуючи вищезазначене, відзначаємо, що ядро імперативної парадигми складають такі одиниці:

Синтетичні форми наказового способу:

форми 1-ої особи однини та множини, напр.: И страх послю, ведущій тя, и устрашу вся языки (Г. Сковорода); Тую всю fему раздhлимъ на части въ наррацїи и кождую часть ωсобно повhдаемъ (І. Галятовський);

форми 2-ої особи однини та множини, напр.: И с тымъ рицерствомъ славы доброи набывай, А мне в ласце своїй зо всhмъ войскωмъ ховай (К. Сакович); Прїймhте оубω любезно сію ст̃uю Книгу многимъ трuдомъ и хuдожне изданнuю... (Предисловіе къ Постной Тріоди);

форми 3-ої особи однини, напр.: Се возсія день твой благій! (Г.Сковорода); …вдасть в руку твою и постави тя Господь господина всhмъ… (Псалми).

ІІ. Аналітичні форми наказового способу (сполучення дієслів із частками ать (атъ), да, хай (нехай), бодай, пусть (пущай)):

форми 1-ої особи однини та множини, напр.: Да пожыву хоч мало на земли безмятежно (К. Зиновіїв); …Нехай насладимся Безконечно о Бозh (Г. Кониський);

форми 2-ої особи однини та множини, напр.: Да оставиши весь дом твои…, да гн̃е отвратиши сердца твоего…, да отверзеши руку твою ему, и взаим да даси ему… (Г. Сковорода); Да позволь сивуху пить да табаку нюхать (І. Некрашевич);

форми 3-ої особи однини та множини, напр.: Пусть летит невhж враг черный; ты в горный возвысись град (Г. Сковорода); Нехай с# не засмоучают срд̃ца ваши, вhроуйте в бг̃а и в мене вhруйте... (Пересопницьке Євангеліє).

Периферію імперативності формують такі граматичні одиниці:

І. Інфінітив, напр.: Да і о(т) вhтро(в) злы(х) рачъ насъ бж̃е хранити: да и за то особно будемъ т# хвалити (К. Зиновіїв); Не завжды абовhмъ постити, не завжды покuтu ^правовати, не завжды "лмужны давати, не завжды анh всюди иншіе побожне оучинки выконывати... (Предисловіе къ „Парамизіи”).

ІІ. Форми умовного способу, напр.: …Не миновал бы ты того Христа… (Г. Сковорода); Нехай бы вhнъ преставъ тhлко мудровати... (І. Некрашевич).

ІІІ. Форми теперішнього та майбутнього часу дійсного способу, напр.: Поздоровляемо васъ вhршою такою (І. Некрашевич); Призову жь и я Его въ свою помощь! („Исторія Русовъ”).

IV. Перформативи, у яких волевиявлення передається за допомогою сполучень слів типу наказувати, просити, веліти і под. з інфінітивом, напр.: Через то воззываемъ васъ всhхъ… соединиться къ нашему единомыслію и приложитися къ Церкви прежней нашей(„Исторія Русовъ”); М̃лю прочитающихъ сі# ст̃ы# Книги, мол#щихъ съ Бж̃їею помощію, в них недокончана# исправити (Предисловіе къ первой книгh Четьихъ Миней).

V. Речення з недієслівними формами (їх трапляється не дуже багато в українській мові XVI – XVIII ст.), напр.: Прочь, прочь, о нище! („Ужасная измhна...”); Гвалт! Гвалт! Панови! (Я. Гаватович) та ін.

Засоби вираження імперативного значення української мови XVI – XVIII ст. характеризуються за такими мовними маркерами:



1. Морфологічним. До морфологічних засобів вираження імперативності належать синтетичні та аналітичні форми наказового способу й інфінітив.

У формах 1-ої особи множини на ґрунті української мови XVI – XVIII ст. остаточно завершився процес утворення сучасної флексії –мо. Перехід –мъ в –мо проходив під впливом 1-ої особи множини дійсного способу. Імперативні форми на –імо виникли лише тоді, коли новий суфіксальний голосний –і– (з –h–) потрапляв у наголошену позицію, коли ж наголос падав на корінь, то в імперативних формах суфіксальний голосний у ненаголошеній позиції зазнавав редукції (горімо, носімо, учімо; приходьмо, ріжмо, сядьмо). Також у цей період формуються паралельні форми 1-ої особи (говорім – говорімо, несім – несімо).

Дослідження А.П. Ярещенка, О.С. Мельничука, В.М. Русанівського та інших доводять, що наприкінці XVIII ст. існувала універсальна імперативна форма 2-ої особи однини, що мала такі моделі:


  • з наголошеною флексією –и (скажи, возьми, покажи, проклени, схоронися, відпусти);

  • з ненаголошеною флексією –и, яка в цій позиції зазнавала часткової редукції (занедбай, жалуй, давай, почитай, даруй);

  • флексія –и повністю редукувалася, якщо наголос падав на голосний кореня або основи (визволь, порадь, ріж, кинь, лізь). Ця модель ще мала ряд варіантів, а саме флексія –и зберігалася: а) якщо наголос падав на префікс ви– (вибери, винеси, виручи); б) якщо основа слова починалася збігом приголосних звуків (збризни, стисни, скисни).

На кінець ХVІІІ ст. в українській мові завершується становлення імперативних форм 2-ої особи множини: форма на -те втратила голосний компонент (говоріть, пишіть, любіть, будіть), який зберігався лише у формах, де відбулася часткова або повна редукція суфіксального голосного (читайте, пізнайте, радьте, ріжте, плачте). Така дієслівна словоформа активно функціонує і в сучасній українській літературній мові.

Форми 1-ї особи множини у сучасній українській мові ведім – ведімо, носім – носімо в імперативній парадигмі вживалися паралельно. Що ж до закінчень другої особи множини –ть і –те, то перше є нормативним для форм із суфіксом –й– / –ш– (знайте, вабте), друге – для форм із суфіксом –і– (ведіть, носіть). Закінчення –те після суфікса кваліфікується як застаріле і вживається в художній літературі зі стилістичною метою.

Аналізований матеріал показав, що в українській мові XVI – XVIII ст. при дієслівних формах 3-ї особи і, значною мірою, при формах 1-ї особи основним засобом вираження спонукальності стали модально-імперативні частки ать, да, хай, нехай, бодай, пусть, пущай. Протягом зазначеного періоду відбувалися певні кількісні і якісні зміни у вживанні згаданих часток: витіснення й обмеження часток ать і да майже в усіх слов’янських мовах з одночасним розвитком спонукальної частки хай, яка в українській мові має ще й варіант нехай; поява нової частки бодай; спорадичне вживання часток пусть, пущай з наростанням їх частотності у XVIII cт.



Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал