Київ видання університету 2011 2



Pdf просмотр
Сторінка8/19
Дата конвертації25.12.2016
Розмір5.13 Kb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   19
Тематика рефератів:
1.
Діалектика миру і війни у творі Р. Арона “Мир та війна між націями”.
2.
Р. Арон про взаємозв’язок організації суспільства і військової організації
(“Мир та війна між націями”).
3.
Образ суспільства у праці П. Сорокіна “Соціальна мобільність і стратифікація”.

111 4.
Концепція соціокультурної динаміки П. Сорокіна як посткласична теорія суспільних змін.
5.
Інтерпретація суспільно-історичного процесу за підходом технократичного детермінізму (Е. Тоффлер “Третя хвиля”).
6.
Суспільні трансформації та війни майбутнього у творі Е. Тоффлера та
Х. Тоффлер “ Війна та антивійна. Досвід виживання на порозі XXI століття”.
7.
Система обґрунтування концепції зіткнення цивілізацій С. Гантінґтона.
8.
Детермінанти розвитку суспільств відповідно до геополітичного підходу.

Список літератури:
1
Конт О. Западноевропейская социология ХІХ века / О. Конт,
Дж. С. Милль, Г. Спенсер. – М. : Прогресс, 1996. – 352 с.
2
Социология Конта в изложении Риголажа. С приложением двух вступительных лекций Конта в “Курс положительной философии” / Пер. с фр.
– СПб. : 1989. – 425 с.
3.
Арон Реймон. Мир і війна між націями / Пер. з фр. – К. : МП “Юніверс”,
2000. – 688 с.
4.
Спенсер Г. Синтетическая философия: в сокращенном изложении Говрада
Коллинза / Пер. с англ. П. Моклевского. – К. : НИКА-Центр, 1997. – 512 с.
5.
Нейман Дж. фон, Моргенштерн О. Теория игр и экономическое поведение
/ Пер. с англ. Н. Воробьева. – М. :Наука, 1970. – 287 с.
6.
Шпенглер О. Закат Европы. Очерки морфологии мировой истории:
Гештальт и действительность / Пер. с нем. – М. : Эксмо, 2006. – 800 с. –
(“Антология мысли”).
7.
Шпенглер О. Пруссачество и социализм / Пер. с нем. – Пг.,1922. – 367 с.
8.
Тойнби А. Дж. Постижение истории / Пер. с англ. – М. : Прогресс, 1991. –
736 с.
9.
Сорокин П.А. Человек. Цивилизация. Общество / Пер. с англ. – М. :
Политиздат, 1992. – 543 с. – (“Мыслители ХХ века”).
10. Хантингтон С. Столкновение цивилизаций. / Пер с англ. – М. :
ООО “Издательство АСТ”, 2003. – 603 с. – (“Philosophy”).
11. Хантингтон С. Кто мы? Вызовы американской идентичности / Пер с англ.
– М. : ООО “Издательство АСТ” : ООО “Транзиткнига”, 2004. – 635 с. –
(“Philosophy”).
12. Хайдеггер М. Разговор на поселочной дороге: Сборник / Пер. с нем. Под.
Ред. А.Л. Доброхотова. – М. : Высш. шк., 1991. – 192 с. – (“Б-ка філософа”).
13. Сумерки богов / Сост. и общ. ред. А.А. Яковлева: Перевод. – М. :
Политиздат, 1990 – 398 с. – (“Б-ка атеист. Лит.”).
14. Камю А. Бунтующий человек. Философия. Политика. Искусство / Пер. с фр. – М. : Политиздат,1990. – 415 с. – (“Мыслители ХХ века”).
15. Франкл В. Человек в поисках смысла: Сборник / Пер. с англ. – М. : прогресс, 1990. – 368 с. – (“Б-ка зарубежной психологи”).

112 16. Ясперс К.Смысл и назначение истории / Пер. с нем. – М. : Политиздат,
1991. – 527 с. – (“Мыслители ХХ в.”).
17. Ярошевский М.Г. История психологи / М.Г. Ярошевский. – 3-е изд., дораб.
– М. : Мысль, 1985. – 575 с.
18. Серебряников В. Социология войны / В. Серебряников. – М., 1998. – 527 с.
19. Фрейд З. Введение в психоанализ: Лекции / Пер. с нем. – М. : Наука,1991.
– 456 с. – (Серия “Классики науки”).
20. Фрейд З. “Я” и “Оно”.Труды разных лет. [В 2-х кн.]. – Книга 1. – Тбилиси:
“Мерани”,1991. – 397 с.
21. Шерток Л., Соссюр Р. де. Рождение психоаналитика. От Месмера до Фрейда
/ Пер. с франц. Вступ. ст. Н.С. Автономовой. – М. : Прогресс, 1991. – 288 с.
22. Фромм Э. Душа человека / Э. Фромм // Перевод. – М. : Республика, 1992. –
430 с. – (“Мыслители ХХ век”).
23. Райх В. Психология масс и фашизм. – М. : ООО “Издательство АСТ”,
2004. – 539 с. – (“Philosophy”).
24. Філософія політики:
Короткий енцикл. словник
/
Авт-упоряд.
В.П. Андрущенко та ін. – К. : Знання України, 2002. – 670 с.
25. Сучасна зарубіжна соціальна філософія. Хрестоматія: Навч. посібник /
Упоряд. В. Лях. – К. : Либідь, 1996. – 384 с.
26. Тоффлер Елвін. Третя Хвиля / Пер. з англ. – К. : Вид. Дім “Всесвіт”, 2000.
– 480 с.
27. Тоффлер Э. Война и антивойна: Что такое война и как с ней бороться. Как выжить на рассвете ХХІ века / Пер. с англ. – М. : АСТ: Транзиткнига, 2005. –
412 с. – (“Philosophy”).
28. Тоффлер Э. Метаморфозы власти / Пер. с англ. – М. : ООО “Издательство
АСТ”, 2001. – 669 с. – (“Philosophy”).
29. Информационное общество: Сб. – М. : ООО “Издательство АСТ”, 2004. –
507 с. – (“Philosophy”).
30. Мей Кристофер. Інформаційне суспільство. Скептичний погляд / Пер. з англ. – К. : “К.І.С.”, 2004. – 220 с.
31. Классика геополитики ХІХ век: Сб. / Сост. К. Королев. – М. :
ООО “Издательство АСТ”, 2003. – 718 с. – (“Philosophy”).
32. Классика геополитики, ХХ век: Сб. / Сост. К. Королев. – М. :
ООО “Издательство АСТ”, 2003. – 731 с. – (“Philosophy”).
33. Переслегин С. Самоучитель игры на мировой шахматной доске /
С. Переслегин. – М. : АСТ; СПб. : Terra Fantastica, 2005. – 619 с. –
(“Philosophy”).
34. Чорний В.С. Військова організація України: становлення та перспективи розвитку: монографія / Віталій Сергійович Чорний. – Ніжин: ТОВ
“Видавництво “Аспект-Поліграф”, 2009. – 368 с.

113
1.4. Українська філософська думка про взаємодію суспільства,
держави та військової організації
Виникнення перших філософських ідей давніх українців було закономірним процесом формування світогляду з певними етапами (типами) його розвитку та тісною спадковістю між ними. Деякі елементи
“філософського” усвідомлення явищ природи і людського життя були наявні вже в народному світогляді слов’янських племен задовго до хрещення Русі та появи писемності. На засадах першої світоглядної самобутньої міфологічної системи створювалися перші передфілософські утворення, які були зумовлені значною мірою характером і способом діяльності, побутом давніх українців.
Формувався свій стиль життя і думки, вироблялися характерні орієнтації на освоєння світу, своя національна культура.
На підставі емпіричного досвіду і міфологічної картини світу наші пращури створювали своєрідну природну релігію, яка пізніше отримала назву язичницька. У цій народній релігії основним предметом була природа, яка обожнювалася. Природні витоки Всесвіту, філософія вічного життя були найвищою ідеєю цієї релігії. Українська міфологія як сукупність переказів про явища природи та соціального життя в образно-наочній формі ілюструвала прагнення людини пояснити і упорядкувати світ, який її оточував, розкрити
єдність людини і природи.
Зміни у житті наших пращурів сприяли зміні їхніх міфологічних уявлень та вірувань. Язичництво з його політеїстичним поклонінням, той набір навичок, умінь, відомостей, що передавалися переважно усною традицією, вже не могли задовольнити подальший суспільно-історичний та культурний розвиток Київської Русі. Не давали вони відповіді і на важливі світоглядні питання, через що змушені були поступитися філософському світорозумінню.
Як відомо, руйнування міфу та зародження філософії відбуваються тоді, коли картина світу, що описувалася міфом, стає предметом вивчення, коли виникає потреба пояснити, що означають слова “добро” і “зло”, що приховується за словами, які описують міфологічну картину світу.
Процес становлення вітчизняної філософської думки відбувався приблизно з кінця X ст. Це був період, коли Київська Русь ставала могутньою слов’янською державою з визначним економічним, політичним і культурним центром, яким стала її столиця – Київ. І цьому значною мірою сприяла християнізація Русі, яка призвела до зміни світоглядних та культурно- ціннісних орієнтирів. 988 р. офіційно поділив історію наших пращурів на язичницький
і християнський періоди.
На зміну язичницькому світосприйманню приходить християнізована картина світу. Християнський світогляд стає панівним, і цим зумовлюється його провідна роль у культурі загалом і у формуванні філософської думки зокрема [1, с. 6–14].

114
З наукових джерел відомо, що військова організація давніх українців спиралася на роди та племена. Рід був головним військовим формуванням, що репрезентував “водночас групу посвоячених людей, оселю, господарську організацію й відділ війська” [2, с. 4]. Хоча це була невелика військова одиниця, проте вона характеризувалася значною згуртованістю та моральною силою. “Члени роду, – писав І. Крип’якевич, – йшли в бій, боронячи свою рідну оселю, своїх жінок і дітей, своє майно й увесь свій добуток; боролися завзято, бо боротьба рішала про те, чи жити їм, чи пропадати. Провід над військом роду мав найстарший у роді, або той, кому члени роду доручили цей обов’язок. Здається, звався він староста” [2, с. 4].
Українська військова організація у XI–XIV ст. складалася з двох формувань: дружини – важкоозброєного лицарства – та народного ополчення.
Саме поняття “дружина” походить від слова “друг”, а останнє, на думку С.
Соловйова, від санскритського “дру” – йду слідом. Відтак, дружина була братством, об’єднанням людей, які зібралися йти однією дорогою. Те ж саме й у польській мові: слово “шляхта” пов’язане зі словом “шлях” – дорога, шлях.
Аналогічно у французькій мові, де route раніше означало дружину, загін [3, с. 91].
Свідченням універсальної закономірності походження військових термінів є сучасне українське слово “полк”, витоки якого сягають давніх часів.
Поняття “плъкъ”, “пълкъ” (“полкъ”) у давньоукраїнській мові мало декілька значень: “похід”, “військо”, “бойовище”, “народ” [4, с. 183]. Подібні процеси відбувалися й у інших регіонах земної кулі. Зокрема, таке поняття, як “militia”, тобто військо, в латинській мові спочатку означало “похід” (пов’язаний зі збройною боротьбою, війною – В.Ч.). Згодом воно набуло відповідних відтінків (“військова служба”, “солдати”) [5, с. 532].
Княжа дружина не мала характеру всенародного війська, вона була доступна тільки для вищої верстви суспільства, тобто для бояр. Бояри, або кращі люди, належали до великих землевласників, які за рахунок власності та особистих заслуг, переважно військових, піднялися над рештою населення. З князями їх пов’язували господарські та суспільні інтереси, справа оборони держави від нападів кочівників, поширення землеробства, розвиток торгівлі тощо. Коли бояри збиралися у військові походи, то були переконані в тому, що захищають не абстрактну державу, а передусім своє майно та землю. Тому до війська прагнули потрапити не з примусу, а за власним бажанням, оскільки військова служба давала високий соціальний статус та суспільне визнання.
Бояри підтримували династію та своїх князів тому, що княжа влада була їхнім природним союзником.
Оскільки дружина була найціннішим військом, тому князі вважали за свій обов’язок дбати про її добробут та привілеї. На утримання війська спрямовувались різні державні прибутки. Володимир Великий, наприклад, не страчував злочинців, а призначав їм великі грошові штрафи: “війни багато, вира хай буде на зброю й на коні” [2, с. 17].

115
Вищі військові посадовці та дружинники, які відзначилися у боях, отримували від князя в управління міста та землі з усіма прибутками – це була нагорода за їхні заслуги та вірність. З часом військова служба почала нерозривно пов’язуватися з володінням землею: хто брав участь у військових походах, той мав право на земельний наділ. Князь міг покарати неслухняного дружинника тим, що відбирав у нього землю.
У Київській Русі найвища військова влада, як і адміністративно- політична, належала князю. Він повинен був у разі необхідності скликати військо, утримувати дружину, будувати та зміцнювати фортифікаційні споруди, готувати оборону тощо. Князь своєю владою розпочинав війну, укладав союзи, розглядав пропозиції щодо миру. Зазвичай військову владу міг здійснювати тільки князь, оскільки в ті часи його особистий авторитет відігравав надзвичайно велику роль. Ось як з цього приводу повчав своїх наступників Володимир Мономах: “На війну вийшовши, не лінуйтеся, не покладайтеся на воєвод. Ні питтю, ні їді не потурайте, ні спанню. І вартових самі наряджайте, і (на) ніч лише з усіх сторін розставивши довкола (себе) воїв, ляжте, а рано встаньте. А оружжя не знімайте із себе вборзі, не розгледівши
(все) через лінощі, бо знагла людина погибає” [6, с. 49]. Далі на власному прикладі Володимир Мономах показує, з чого складається авторитет князя:
“Що належало робити отроку моєму, те сам я робив: діла на війні і на ловах, уночі і вдень, на спеці і на холоді, не даючи собі супокою” [6, с. 50]. Саме тому у військовий похід йшов навіть малолітній князь, а справжній полководець видавав накази від його імені. Відомо, наприклад, що князь Святослав ще підлітком ходив у походи і сам розпочинав бойовище традиційним ударом списа [2, с. 3–42]. А той же Володимир Мономах “труждався…, походи діючи і лови, (з) тринадцяти літ...” [6, с. 50].
У річищі такого підходу набуло великого значення поняття “честі” та
“слави” як найвищої ціннісної характеристики захисника вітчизни. Це знайшло відображення у “Руській правді”, інших філософсько-правових документах
Київської Русі, у літописних пам’ятках. Саме на понятті “честі” ґрунтується
ідеальний образ князя, княжого дружинника в межах дружинної моралі, оспівуванню якої присвячено “Поучення” Володимира Мономаха [6], “Слово про Ігорів похід” [7] та низку інших творів тогочасної епохи.
У підґрунтя дружинної етики покладено кодекс честі, що стверджує усвідомлення особистої гідності через неухильне дотримання ідеалу поведінки, прийнятої як норма в даному соціумі. Мова йде про самоствердження особистості, яка підноситься над недосконалістю навколишнього світу.
Моральною, насамперед, вважається поведінка, яка відповідає вимогам, що висуваються перед хоробрим лицарем як зразком мужності та відваги.
Вочевидь, не випадково чи не найзначнішою якістю, що вирізняє з-поміж
інших головних персонажів “Слова про Ігорів похід” князів Ігоря та Всеволода, вважається “буйство”. Ця характеристика позначає не просто хоробрість,

116 сміливість та відвагу. “Буйство” складається з таких ознак, як шаленість та відвага до нестями. Саме таким “безмежно хоробрим” та відважним до самозабуття зображується у “Слові про Ігорів похід” Буй-Тур Всеволод під час бойовища з ворогами [7, с. 26].
Для характеристики зазначеної моральної позиції надзвичайно важливим є піднесення до вищого статусу тих типів діяльності, які створювали найбільші можливості для прояву позитивних якостей героя. У давньоруській писемності це знаходить свій вираз в оспівуванні “мужеського діла”, яким вважаються передусім війна (походи) та мисливство (лови). Поєднання війни та мисливства тут досить показове, воно характерне для різних цивілізацій. Адже ці дві царини людського існування з огляду на бойову, а в даному випадку дружинну мораль важливі не як остаточний підсумок, а як “діяльність”, під час якої гартуються та проявляються якості, необхідні для “мужеського діла” [8, с. 38–39].
Відтак, Київська Русь репрезентувала собою потужну ранньофеодальну
імперію з монархічною формою правління, у якій князь уособлював найвищу одноосібну військову, політичну та судову владу; княжа дружина, яка одночасно була й княжою радою (думою), виконувала роль дорадчого органу, а війни сприяли внутрішній консолідації країни. Військова організація, що складалася з різних структурних елементів, безпосередньо пов’язаних з війною, за таких умов цементувала та гуртувала давньоруське суспільство у свідому державну силу. З її занепадом почала розкладатися, а згодом й узагалі припинила своє існування прадавня українська держава. Аналогічна доля спіткала й інші середньовічні імперії Азії та Європи, зокрема державу
Каролінгів. Цим величезним та примітивним державним утворенням бракувало відповідних технічних засобів та організаційних структур для того, щоб утримувати значні території впродовж тривалого часу.
Кінець XV–початок XVI ст. позначає межу, яка знаменує початок нової доби в
історії української філософії.
Тип візантійсько-слов’янської християнської філософії, яка визначала зміст духовного життя України попереднього періоду, вичерпав себе. На часі була істотна переорієнтація філософської думки, що зумовлювалася, врешті-решт, докорінною зміною умов соціального та духовного буття давньоруського суспільства. У політичному плані ситуація визначалася остаточною втратою решток державності Київської Русі. Включення України до складу Великого
Литовського князівства, а згодом Польсько-Литовського федеративного утворення (з 1569 р. єдина держава – Річ Посполита) зумовило істотні зміни в організації соціально-економічного життя, яке почало перебудовуватися за західними зразками. Кардинально змінюється духовне, культурне життя суспільства.
Головне спрямування цієї зміни визначалося рішучою переорієнтацією на взаємодію з культурним надбанням Західної Європи, оскільки розкол між Візантією та західноєвропейським світом призвів до певної ізоляції духовного життя українських земель від західноєвропейської

117 культури. При цьому включення до загальноєвропейського культурного річища не призвело до втрати самобутності української культури, оскільки цей процес здійснювався за умов зростаючої боротьби, яку вів український народ проти загрози фізичного знищення з боку татар та польсько-литовського поневолення [8, с. 45–47].
Найвидатнішою постаттю цієї доби став Станіслав Оріховський-
Роксолан (1513–1566) – публіцист, оратор, історик та соціальний філософ.
“Рутенським Демосфеном” та “сучасним Цицероном” називали у Західній
Європі цього найвизначнішого представника тогочасної східнослов’янської гуманістичної культури епохи Відродження.
Об’єктом дослідження у галузі соціальної філософії для С. Оріховського були проблеми суспільства, держави, її взаємодії з військовою організацією, форми правління, політики та моралі. Підґрунтям його історіософських поглядів є думка, що зосереджує свою увагу, насамперед, не на Божому
Промислі, а на людському вимірі розгортання історії. Для нього історія – це людська драма у дії. Зміст історії визначається зусиллями творчої людської
індивідуальності, яка виступає співучасником Бога у прагненні встановити справедливість на землі. Відповідно до цього обґрунтовується й погляд, згідно з яким масштаб історичного значення людини вимірюється не “шляхетністю”, родовитістю, титулами чи давністю герба, а власною гідністю, талантом, розумом та здібностями. Саме на цих засадах, на думку С. Оріховського, має
ґрунтуватися соціальний лад ідеальної держави.
Розглядаючи питання про найкращу форму державного правління,
С. Оріховський віддає перевагу конституційній монархії, у якій влада короля обмежується законом. Такою принаймні на його переконання, має бути форма державного правління Речі Посполитої. Спираючись на теоретичну спадщину
Платона, Аристотеля, Цицерона, св. Августина та Ф. Аквінського, але використовуючи їхні ідеї творчо, критично, з позицій нового мислення, яке було характерне для епохи Відродження, С. Оріховський виділяє у суспільстві шість станів, які розподіляються на дві групи. До першої групи “громадян” належать три стани: священики, король та шляхта (військовий стан), які й повинні керувати державою.
Другу групу “корисних” слуг складають купці, ремісники та селяни.
Кожний стан виконує свою функцію у суспільстві: селяни – годують, ремісники – одягають, купці – збагачують, шляхта – збройно захищає суспільство та державу, король – править, священики – повчають [8, с. 52].
Постать ідеального монарха С. Оріховський, спираючись на вчення
Платона, зображує у вигляді “філософа на троні”, який вирізняється своєю мудрістю, справедливістю, мужністю та милосердям. Він вважає, що правитель повинен бути “охоронцем” держави, захисником її громадян: “Якщо хочеш цій республіці мудро, справедливо і благочестиво служити, турбуйся про її безпеку від зовнішніх напастей. І трудися так, щоб ми мали в твоїй особі захист. Коли

118 нас вороги оточать звідусіль і треба буде оборонятися, ти як сторож і вождь станеш нашим захистом. І доки будеш за всіх пильнувати, ми будемо спокійні за здоров’я дітей, дружин і власну долю” [1, с. 70].
У дусі
Н. Макіавеллі
С. Оріховський торкається питання про співвідношення сили та розуму. Прагнучи до втілення у реальному історичному діянні істини, знання якої здобуває досконалий розум, він обґрунтовує принцип органічного поєднання розуму та сили. “Розум, – писав С. Оріховський, звертаючись до короля, – повинен дружити з силою, оскільки від природи кожна з цих гідностей відчуває потребу в іншому, вони навіть ходять і живуть разом. Бо сила без розуму сама по собі хиріє, і розум, пануючи над речами, не буває міцним без сили” [8, с. 51]. На його думку, визначні особистості минулого здобули собі славу та безсмертя завдяки тому, що мали мудрих, розумних вчителів і наставників. Олександр Македонський, пояснює С. Оріховський, завдячує своїми діяннями вихованню Аристотеля, Павсаній Спартанський – поета Симоніда,
Періандр – Фалеса Мілетського, Сигізмунд – Длугоша.
Значної уваги С. Оріховський приділяє проблемі соціальної взаємодії держави та військової організації. На його думку, держава виникає внаслідок суспільного договору, який укладають між собою люди через їхнє вроджене прагнення до взаємної допомоги та схильності людей до спільного життя, “яка нас немовби клеїть, сполучає і ніби вузлом в’яже” [8, с. 52]. “А тому, – підкреслює С. Оріховський, спираючись на вислів Цицерона, – найвищим покликанням держави є забезпечення щастя народу. Центральним же принципом, згідно з яким має будувати своє життя громадянин, проголошується принцип спільного блага, головними ідеями якого є патріотизм, служіння державі, ідеї громадянської активності, що ґрунтуються на підпорядкуванні приватного інтересу спільному благу тощо” [8, с. 51–53].
Для того, щоб держава могла виконувати свої обов’язки перед громадянами, у ній усе повинно бути підпорядковане “потребам миру або війни” [9, с. 110]. Вочевидь, саме тому безпеці держави, “захищати яку завжди було важко”, С. Оріховський приділяє таке велике значення. Власне кажучи, одна з його праць “Напучення польському королеві Сигізмунду Августу” (дві редакції – 1543, 1548) починається з розділу, що отримав назву “Про те, як треба захищати державу”. У цьому розділі С. Оріховський детально висвітлює проблеми військової організації держави та шляхи їхнього розв’язання.
Зокрема, він пише: “Декому не до вподоби збирання грошей для оборони частково тому, що податки щорічні державу виснажують. Інші кажуть, що молодь звикла до розкішного, безтурботного життя, і її нелегко виховувати чи змушувати робити щось на благо держави. Тому треба змінити всю систему оборони” [9, с. 110].
Для того, щоб зменшити податковий тягар на громадян, С. Оріховський, виходячи з того, що “республіка... поділена на 13 воєводств”, пропонує у незначних збройних конфліктах “по черзі” застосовувати військові формування

119 кількох воєводств: “одного року, наприклад, якісь певні три воєводства, а
іншого року – інші три” [9, с. 110]. “Супроти ж особливо великої ворожої сили,
– на його думку, – слід готувати посполите рушення” [9, с. 110], тобто застосовувати військову організацію держави, структурними елементами якої є військові формування усіх 13 воєводств.
Перевагу такого способу організації захисту держави С. Оріховський вбачає у тому, що з одного боку, він дозволить зміцнити військову систему, яка забезпечує оборону, а з іншого – така військова служба буде корисна для суспільства. По-перше, громадяни отримають певні податкові преференції. По- друге, молодь буде утримуватися “від розкоші потребою військової служби” і поступово призвичаїться до праці та звикне до труднощів. “Крім того, їхні батьки, ніби змагаючись між собою, уважніше добирали б для своїх дітей коней, зброю, слуг. Та й іншу військову амуніцію завжди вдома готовою матимуть, якщо певні будуть, що через три чи там чотири роки згідно з чергою повернеться до них служба” [9, с. 110]. Підсумовуючи сказане, С. Оріховський посилається на досвід давніх греків, “які саме завдяки цьому позбулися і розкоші юнаків, і ворога тримали на відстані від дому” [9, с. 110].


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   19


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал