Київ видання університету 2011 2



Pdf просмотр
Сторінка7/19
Дата конвертації25.12.2016
Розмір5.13 Kb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   19

Екзистенціалізм про суспільство, історію, війну та мир
Стрижнем осягнення суспільства у стані війни та миру в екзистенціалізмі
(“філософії існування”) є буття людини. Мир і війна, відтак, усвідомлюються як стан світу, в якому живе і діє людина. У такому ракурсі вони постають складниками історичної ситуації, що задає контекст особистісного вибору і творення людьми свого теперішнього та майбутнього. Екзистенціалізм обстоює персоналістичну концепцію суспільної історії, в якій основною рушійною силою визнається особистість, а не спільноти чи інститути. Життєве самовизначення, творчість, боротьба особистостей у філософії існування стверджується як єдине джерело людиносумірного розвитку суспільства, формування та реалізації позитивних цінностей в суспільному бутті.
Згідно з екзистенціалізмом, попри будь-які обставини людина є відповідальною за наслідки свого вибору або за відмову від нього, за світ і за спільну долю. При цьому і світ, і доля людства не визначені наперед, а творяться людьми. Безперечно, зовнішні обставини впливають на становлення людини, проте особистістю вона стає, коли починає керувати обставинами і

90 змінювати їх. Ці власне людські спроможності формуються завдяки
“екзистенційним комунікаціям”, тобто спілкуванню між людьми як особистостями, солідаризації і співтворчості.
Відповідно до екзистенціалізму, підпорядковуючись обставинам, людина перетворюється на річ, на засіб. Світ, вищі сенси буття, особистість в іншій людині закриваються для неї. Саме така пересічна “усереднена” істота, яка відмовилася бути особистістю, стає основою всіх несправедливостей світу та злочинів проти людства. З іншого боку, середовище, яке створюється суспільством масового товарного виробництва (індустріальне суспільство), сприяє формуванню саме споживацьких якостей індивідів, оскільки його загальні системні засади є технічними. Тому особистість і солідаризована громадськість може ствердитися всупереч, а не завдяки зовнішнім впливам – через спільну боротьбу за внесення до світу справжніх сенсів і цінностей.
Як писав видатний представник філософії існування М. Гайдеггер, експансіоністський характер західної цивілізації, зорієнтованої на необмежене використання все нових і нових природних та людських ресурсів, розгортається в експансію економічну і політичну, для яких необхідна підтримка зброєю. Збройні засоби технічної цивілізації спроможні поставити під питання існування людства, проте логіка технічного розвитку не є сумірною з життям, насправді є ніким не керованою і не може бути стриманою подібними загрозами [12].
Усвідомлення досвіду, набутого під час світових воєн, посідає важливе місце у творчості класиків екзистенціалізму (М. Гайдеггера, К. Ясперса,
А. Камю, Ж-П. Сартра).
Війна є катастрофічним, але закономірним породженням наявного типу суспільного розвитку речників екзистенціалізму.
Проте провідники екзистенціалізму наголошують на тому, що в будь-якій ситуації людина не повинна відмовлятися від боротьби. Абсурдність світу, дегуманізована реальність, війна і навіть загроза свободі та життю не може бути виправданням безвідповідальності [13; 14].
Значна увага в екзистенціалізмі приділяється ролі гуманістичних цінностей в житті людини під час війни і миру. У релігійному екзистенціалізмі зазначені цінності мають онтологічне обґрунтування через буття Бога. В атеїстичному екзистенціалізмі вони укорінені в загальнолюдській культурі. І в тому, і в тому варіанті ці цінності стверджуються особистісним вибором людей доброї волі.
Те, що екзистенціалісти атеїстичного напряму не визнають вищої потойбічної реальності, якою для релігійного екзистенціалізму є Бог, не означає, що вони заперечують існування межі між Добром і Злом, Справедливістю і
Злочином, шляхетністю і ницістю. А. Камю висвітлює засади і наслідки
європейського нігілізму, який підхопив на свої знамена гасло Нечаєва, персонажа з твору Ф. Достоєвського “Біси”: “якщо Бог помер, то все дозволено”.
Зазначений стан не убезпечує майбутнє від тотальних воєн. У змаганнях держав на міжнародній арені збройна боротьба, війна все ще залишаються

91 одним із найефективніших засобів накидання противнику своєї волі. Панівний тип суспільних відносин, який відчужений від справжніх цінностей людського
існування, тяжіє до авторитарно-насильницьких заходів досягнення власної мети. Проте кредо екзистенціалізму полягає в тому, що попри абсурдність розвитку відносин держав та народів з погляду екзистенційних цінностей, люди доброї волі кожного разу повинні виборювати перемогу над абсурдом та відчуженням, привносячи у світ гуманістичні цінності [14].
Відтак, з погляду екзистенціалізму, війна є ситуацією, яка загострює засадничі питання сенсу життя, що у мирний час є предметом теоретичних дискусій філософів.
Кожна людина опиняється перед необхідністю вирішити для себе, якою буде відповідь на питання про можливість свободи, справедливості, гуманізму, про цінність людського життя та злочинність насильства, тоді як сама перебуває під постійною небезпекою моральних і фізичних знущань та катування. Не втрачаючи своєї ролі і під час війни, гуманістичні цінності позначають вище для людини значення боротьби, протистояння негараздам і небезпекам, згуртовують суспільство та його військову організацію, зміцнюють моральний дух. Гуманістичні цінності допомагають людині на війні залишитися людиною [15].
У другій половині ХХ ст. провідною темою екзистенціалізму стає напрям розвитку, закладений усією історією співіснування людських спільнот, який уможливлює певний комплекс сценаріїв спільного глобального майбутнього людства. Виходячи з цього, на перший план висуваються такі питання: якими у цьому напрямі будуть перспективи миру та війни; на яких засадах буде забезпечуватися мир і яких рис набуде збройна боротьба. Усвідомлення інерції становлення світової спільноти та прихованих у ній імовірнісних загроз речниками екзистенціалізму здійснюється з погляду особистісної відповідальності людей доброї волі за майбутнє як вирішального чинника убезпечення людства від нових форм поневолення, дегуманізації чи навіть повного знищення.
У творі “Сенс і призначення історії” К. Ясперс виводить характер повоєнної
історичної ситуації із загального контексту перетворення історії на всесвітню
[16]. Особливість ситуації, в якій опинилися суспільства у другій половині ХХ ст., він тлумачить із загальних тенденцій суспільної історії людства.
На думку вченого, сучасна глобальна історія є підсумком тривалого процесу, загальним змістом якого є поступова інтеграція, взаємоперетин, а потім утворення комунікації певного типу між народами та державами. Вузлові моменти узагальнення та усуспільнення людського буття К. Ясперс відображає у такій схемі історії: доісторія, історія та світова історія.
Тривалий період доісторії охоплює час становлення людини – від виникнення мови і рас до початку історичних культур. Безпосередній та свідомий контакт між людьми обмежується вузькою сферою за абсолютної

92 розкиданості їхнього існування. Сутички між спільнотами ще не мають того організаційного характеру, який виникає разом із цивілізацією, державою та її спеціально призначеним для збройної боротьби інститутом – армією.
Далі історія охоплює події приблизно п’ятитисячолітньої давнини в Китаї,
Індії, на Ближньому Сході і в Європі. Тут, спираючись на силу зброї, застосування якої стає справою спеціальної організації, засновуються великі культури давнини: шумерська, єгипетська, егейська, культура доарійської Індії, культура долини
Хуанхе. Потім внаслідок завоювань виникали нові культури. Вони формувалися у взаємодії переможців та переможених, під час сприйняття переможцями попередньо винайдених первинних культур (Китай, Арійська Індія). Таким чином перейняли культуру переможених вавилоняни, перси, греки і римляни.
Усім цім географічно невеликим регіонам протистояли ізольовані культури
Мексики та Перу, а також розкидані по всьому світу первісні народи, які зберігали до зустрічі з європейцями в епоху великих географічних відкриттів усе різноманіття своїх первісних культур. Підбиваючи підсумки аналізу другої фази,
К. Ясперс зазначає, що в цей період, незважаючи на низку випадкових зіткнень, розгортання небагатьох великих культур рухається паралельно. Це окремі історії.
Єдність цих історичних процесів є не більше, ніж ідея.
У третій фазі виступає єдність цілого, за межі якої вийти неможливо.
Передумовою цього є реалізована можливість всесвітнього спілкування.
Зазначена фаза визначається К. Ясперсом як “ще не історична реальність, але передбачення майбутніх можливостей, матеріал для нарису”, у підґрунтя якого покладено усвідомлення сучасної нам ситуації.
Універсальна світова історія земної кулі фактично починається з глобальної єдності світу і людства, яка виникає в наші дні. Її підготувала епоха великих географічних відкриттів, а початок її відноситься до ХХ ст. У такий спосіб, до ситуації у сучасному світі вів розвиток починаючи з епохи великих відкриттів понад 400 років тому. Хід думки К. Ясперса відображає специфіку філософії історії в тлумаченні екзистенціалізму. Від просвітницької версії
історичного поступу її відрізняє заперечення початково закладеної в підвалини кожного суспільства і культури єдиної логіки розвитку. Остання проявляє себе лише на сучасному етапі розвитку. Від “філософії життя” – спростування абсолютності принципу замкненості
і самодостатності культурно- цивілізаційних світів, застосування якого є коректним тільки щодо перших фаз
історії, точніше – історій осередків самобутніх культур людства [16].
Намагаючись вийти за межі європоцентристької концепції історії,
К. Ясперс зазначає, що аж до кінця ХІХ ст. історія була для нас історією
Заходу. Весь інший світ лишався у свідомості європейців того часу колоніальною територією другорядного значення, призначеною для того, щоб бути здобиччю європейців. Тоді, поза наміром завойовників, були закладені підвалини для світової історії. Роль збройного насильства у цьому процесі є значною, оскільки зазначені підвалини були закладені тими могутніми силами,

93 які намагалися підпорядкувати собі величезні простори земної кулі. Ці простори вже зробили свій внесок до Першої світової війни. Проте ця війна була ще європейською, майже не торкаючись Америки. Ключовим моментом явлення всесвітньої історії стала Друга світова війна, яка змусила до участі всіх та була дійсно глобальною. Військові дії у Східній Азії були не менш серйозними, ніж у Європі. Це була насправді перша дійсно світова війна, що засвідчило момент початку світової історії як історії єдиного цілого.
Уся попередня історія є низкою розпорошених, незалежних одна від одної спроб, множиною різних витоків людських можливостей. Тепер відбувається повне перетворення історії, оскільки немає нічого, що знаходилося б поза сферою подій, які відбуваються. Світ замкнувся, земна куля стала єдиною. Разом з цим виявляються нові небезпеки і можливості для людства, оскільки наш час є часом реального технічного і політичного перетворення, проте ще не часом вічних творень. Він, швидше за все, подібний часові створення знарядь праці та зброї, приручення тварин, використання коней, аніж часові Конфуція, Лао-цзи,
Будди і Сократа, коли були закладені ціннісно-значеннєві підвалини великих культур світу. У цьому, на думку К. Ясперса, нестабільність і незавершеність сучасної ситуації глобальної історії, ціннісні засади якої ще мають бути віднайдені. Сучасна ситуація може перерости як у світовий порядок на засадах сили права, так і у світовий порядок права сили [16].
Стосовно засад, які роблять можливим нове поневолення людства світовим тоталітарним режимом, мислителі-екзистенціалісти солідаризуються з представниками інших напрямів сучасної філософії. Тривалість добробуту, прогресу та сили забезпечується свободою. Проте протягом нетривалого часу, на мить перевага може бути на боці тотального планування і терористичної влади, спроможної організовувати всі сили населення в азарті нищівної гри, де ставки не обмежені і загроза нових війн та збройних конфліктів стає більш реальною.
Цілком ймовірно, що світ на своєму шляху прямує до таких історичних катастроф, наслідки яких у вигляді анархії та лиха за межею людського уявлення. Спасіння можна знайти тільки у створенні правового ладу, який має достатню силу для того, щоб зберегти мир, і, зводячи перед обличчям свого всевладдя кожен акт насильства до рівня злочину, позбавити його будь-якого шансу на успіх. Безперечно, рішення про характер нового світового порядку досягається не тільки у духовній боротьбі. Проте характер небезпек має усвідомлюватися зростаючою кількістю людей. Тому провідними темами екзистенціалізму стають зв’язок типів влади зі збройним насильством, еволюція війни і специфіка військових загроз другої половини ХХ ст.
Основні пункти розвитку цих тем в екзистенціалізмі полягають у такому.
Характер війн змінювався протягом історії. Були війни, що репрезентували собою лицарську гру знаті з твердо встановленими правилами цієї гри. Були війни, мета яких зводилася до вирішення суперечливого питання, війни певної тривалості і без введення в дію усіх можливих сил. Були війни на знищення.

94
Були громадянські війни і кабінетні війни різних націй, що як європейські зберігали певну спільність. Були війни між чужорідними культурами та релігіями. У ХХ ст. війна стала зовсім іншою як за своїми масштабами, так і за своїми наслідками [12].
К. Ясперс наголошував на тому, що усі ті жахи, що відбувалися в різні періоди історії, досягли тепер концентрованої сили, стримуючі тенденції у війні перестали існувати. Німеччина вперше у століття техніки свідомо вступила на той шлях гонки озброєнь, яким потім змушені були рухатися й інші народи. Після
Другої світової війни виникла загроза нової війни, яка за умов століття техніки спроможна розірвати всі зв’язки і набути такого характеру, що знищення цілих народів і депортація, яка частково вже існувала раніше у ассірійців та монголів, недостатні для вичерпної характеристики цього лиха.
Цю тотальність війни, що виходить з-під контролю і не знає міри у застосуванні засобів знищення, створює її зв’язок з тотальним плануванням.
Одне породжує інше. Могутність, що прагне абсолютної переваги в силі, має неминуче звернутися до тотального планування. Оскільки ж воно стримує розвиток економіки, у певний момент досягається оптимальний стан бойової могутності. Війна стає неминучим наслідком внутрішнього розвитку, який за тривалого миру призвів би до послаблення потенціалу певної країни.
У часи, коли загроза Третьої світової війни була цілком реальною,
К. Ясперс аналізував її в перспективі можливого майбутнього миру. Якщо війна неминуча, то вся подальша світова історія залежатиме від того, які люди переможуть у ній: ті, хто визнає лише насильство, чи ті, хто керується у своєму житті вимогами духу і принципами свободи. Разом з тим, слід врахувати небезпеки, пов’язані з майже неконтрольованим поширенням зброї та військової техніки. Вирішальним чинником війни є техніка. І тут приховується страшна загроза, оскільки техніка має універсальне застосування. Технічні відкриття доступні не всім, проте після їхнього здійснення вони з легкістю знаходять застосування і в народів доіндустріальних суспільств, які легко навчаються користуватися машинами, керувати літаками і танками. Тому використання технічних винаходів народами, які непричетні до їхнього створення, перетворюється на жахливу небезпеку [16].
На погляд речників екзистенціалізму, те, що вищим винаходом науково- технічного розуму стала ядерна зброя, викриває глибинні суперечності
Західної цивілізації. В образі атомної бомби як засобу знищення техніка відкриває перед людством жахливі перспективи. Тому атомної війни не повинно бути. Атомна бомба стала аргументом, щоправда, слабким, на користь збереження миру, оскільки війна несе незрівнянну небезпеку для всіх.
Запобігти небезпеці можна сприяючи самовихованню людства, яке повинне відвернути загрозу, а для цього її необхідно усвідомити. Якщо загроза буде усвідомлена, то перестане бути реальною. Це станеться лише за умови, коли життєва мораль людей досягне певного рівня. Тут справа не в техніці, оскільки

95 техніка за природою є нейтральною і не містить у собі демонічних сил. Людина повинна стати надійною гарантією збереження та чинності створених нею
інститутів та культури світу [13; 14].
Філософія екзистенціалізму зробила значний внесок у дослідження аксіологічних аспектів війни, збройної боротьби та управління суспільством.
Ціннісні засади військової практики, які впродовж тисячоліть передавалися та відтворювалися через звичаї, традиції, ідеологію, у такий спосіб потрапили до сфери теоретичного вивчення. Згодом теорія цінностей була інтегрована до концептуальних засад наукового управління, навчання та виховання у військовій сфері суспільства.

Психологічні тлумачення суспільства, соціальної поведінки,
соціальних конфліктів та війни
На початку ХХ ст. відбулося перетворення психології на самостійну науку з власним базисом експериментальних досліджень, що сприяло збагаченню розуміння людини в її суспільному житті, творчості і деструктивності, співпраці
і боротьбі. На ґрунті нових дослідницьких стратегій психології відбувається нове відкриття “тіньового боку” душі людини і культури – позасвідомих чинників формування особистості та її зв’язків зі світом. Також по-новому тлумачаться засади та механізми індивідуальної і колективної поведінки, становлення і функціонування соціальних інститутів та держави. Цей процес супроводжується виникненням концепцій суспільства, причин соціальних конфліктів і війни на перетині психології та філософії. Їхніми авторами стають як психологи, які поширюють висновки наукових досліджень на суспільні процеси, так і філософи, які намагаються доповнити або ж поновити філософське розуміння суспільства та війни з огляду на досягнення психології.
Протягом ХХ ст. на власному дослідному підґрунті визріває теоретичний рівень психологічних досліджень. Водночас простежується перехід від натуралістичних тлумачень соціальних конфліктів, війни і збройної боротьби до пояснення їхніх причин власне з соціально-політичних засад.
Натуралістичні концепції
– біоорганіцистські,
інстинктивістські, расистські, соціал-дарвіністські та ін. – об’єднує загалом те, що вони вбачають коріння війн, насильства, соціальних антагонізмів у “природі людини”, у
“природних” началах агресивності, деструктивності. У перших натуралістичних концепціях новітнього часу висновок про неминучість соціальних антагонізмів і воєн обґрунтовується через дію інстинкту агресії, природний добір, боротьбу за
існування, расову визначеність до панування тощо. Відтак, спільним методологічним принципом зазначених підходів є редукціонізм (від лат reductio
– спрощення, зведення складного процесу до більш простого).
З розвитком психології як науки виявляються власне соціокультурні механізми “закладення” та “запуску” механізмів агресії, насильства, заперечення

96 свободи в поведінці індивіда і групи. Завдяки виникненню соціальної психології формування цих “механізмів” інтерпретується як таке, що відбувається не на чистому ґрунті “людської природи” (біологія), а в річищі соціальних, культурних, економічних та політичних процесів та явищ суспільства. До речі, сама “природа людини” виявляється не абсолютно детермінованою від народження, а є складним результатом соціалізації, навчання та виховання, способу життя людини і спільноти, так само як колективне та індивідуальне свідоме і позасвідоме [17]. Відтак спростовуються самі засади натуралістичних тлумачень війни і долається редукціонізм у психологічних дослідженнях суспільного розвитку, соціальних конфліктів та війни в ньому.
Виходячи з цього, при розгляді психологічних концепцій суспільства та війни необхідно завжди брати до уваги на якому етапі становлення психології як науки виникли ті чи ті тлумачення людини і суспільства в ситуації боротьби – збройної та “беззбройної”. А також те, що концепції “агресивної природи людини” (біологічні, психофізіологічні, психічні) були піддані критиці та подолані в межах самої психологічної науки. Проте, незважаючи на це, час від часу подібні тлумачення висуваються чи некритично використовуються за межами науки – в ідеології, публіцистиці, пропаганді, рекламі тощо.
Але попри некритичність висновків багатьох біолого-психологічних теорій у галузі суспільних явищ, їхні власне природничі відкриття мають чітко фіксовані межі застосування, виявляються дієвими і ефективними в цих межах та плідно застосовується у сфері соціальної та військової психології. Зокрема, вони є підґрунтям для методик діагностики та корегування психологічного стану військовиків. У цьому відношенні важко недооцінити розробки щодо визначення характеру впливу фізичних, хімічних, біологічних чинників зовнішнього середовища на дієздатність людини; щодо вироблення стійких психофізіологічних реакцій організму на агресивні, деструктивні впливи та встановлення меж цієї стійкості; описи типів масових та групових реакцій
індивідів під час ведення збройної боротьби тощо.
Відтак, виникнення широкого спектру натуралістичних концепцій суспільства та війни у суспільній думці початку ХХ ст. пояснюється
інтенсивним пошуком засад для наукової теорії суспільства і війни. Наукове знання повинне було звільнитися від ідейного проводу теологічних, метафізичних та ідеологічних концепцій.
Теоретико-методологічним взірцем щодо концепцій соціальних змін і війни стали провідні наукові галузі ХІХ ст. – початку ХХ ст. (фізика, біологія, психологія, а згодом – генетика). Між засадничими “природними” чинниками та соціальними явищами конструювалися причинно-наслідкові залежності.
Запозичувалися природничі методи і підходи та застосовувалися до аналізу суспільства і людини, що порушувало загальнотеоретичний принцип відповідності методу досліджень предмету.

97
Напрями психологічних тлумачень війни розрізнюються через природу психологічного чинника, який береться за вихідний принцип пояснення:
1. Інстинктивістські та рефлексологічні концепції розглядають усі
інстинкти або “визначальний” інстинкт (“батьківський” або “статевий”,
“стадний”, “самозбереження”) як чинник, що пояснює походження соціальних
інститутів та процесів, зокрема, неминучість насильства і війни в історії людства (В. Макдугалл “Інстинкт стада”, В. Троттер “Стать і суспільство”,
Т. Веблен “Інстинкт майстерності ”). Людина розглядається як природна
істота, відмінності якої від тварини є загалом несуттєвими.
Відповідно до такого підходу, саме закладений у природі людини
інстинкт визначає її активність, спрямовує дії, закріплюється в соціальних
інститутах, якими є армія і війна. Відтак, незмінним підґрунтям суспільної
історії є сама людина з її природою. Тому серед усіх змін у житті суспільства постійно будуть відтворюватися явища відповідно до інстинктів людини [9].
2. У 20-х рр. ХХ ст. виник біхевіоризм (від англ. behavior – поведінка) як нова школа в психології, головним чинником якої є поведінка як взаємодія організму з середовищем.
Біхевіоризм
(Е. Торндайк,
Дж. Уотсон) протиставляється “психології свідомості” та “психології духу”, зосередженим на внутрішніх чинниках психіки. Біхевіористська програма психологічних досліджень зазнала впливу філософії позитивізму, прагматизму, а також досягнень І. Павлова, В. Бехтєрева у галузі фізіології вищої нервової діяльності, особливо в галузі умовних рефлексів (хоча біхевіоризм принципово заперечує суто фізіологічні механізми соціальної поведінки).
Центр уваги біхевіоризму перенесений з дослідження “внутрішнього складу” людської психіки назовні, на динамічний зв’язок активного організму, що пристосовується, з середовищем через механізм “стимул-реакція”. При цьому не вбачалося принципової відмінності між поведінкою лабораторного пацюка і поведінкою людини.
Дж. Уотсон, як пізніше його послідовник Б. Скіннер, був переконаний, що біхевіористська програма спроможна перетворити суспільство за будь-яким заданим зразком. “Створити” людину будь-якого складу, незважаючи на її вихідні якості
(талант, схильності, бажання, здібності, покликання, національність) можна через маніпуляції зовнішніми подразниками, тобто через створення певного середовища. Відтак, стихійно чи “штучно” створене соціальне середовище може продукувати як надзвичайно агресивних і войовничих, так і миролюбних та соціабельних індивідів.
За переконанням засновників біхевіоризму, соціальні функції науки полягають у тому, щоб “передбачувати і контролювати”. У такий спосіб були закладені засади розвитку широкого спектру поведінкових наук, методики яких широко застосовуються і в практиці управління соціальною поведінкою, у тому числі й у військовій сфері [17].

98
Необіхевіоризм (Е. Толмен, К. Холл) запровадив до поведінки чинник доцільності, що передбачає наявність між стимулом та реакцією “проміжних перемінних” – установок, мотивів, через які співвідносяться засоби і мета дії.
На думку Е. Толмена, матриця “цінність-переконання” задає ієрархію очікувань від об’єктів та відповідну певну готовність реагувати. Без пізнавальних та мотиваційних чинників адаптивна взаємодія організму з середовищем неможлива.
“Чикагська традиція” або “теорія ролей” (Дж. Мід, Дж. Дьюі та ін.) ставить за мету пояснити поведінку індивіда в термінах організованої поведінки соціальної групи. Вчені цього напряму наголошують на тому, що соціальний акт неможливо пояснити через конструювання зі стимулів та реакцій. Саме система міжособистісних стосунків за встановленими правилами в спільноті і в суспільстві формує внутрішній світ людини, індивідуальну і масову поведінку.
У такий спосіб індивідуальна та масова поведінка і навіть реакції суспільства в мирний та військовий час інтерпретуються не через “внутрішні” властивості природи людини, а через набутий досвід взаємодії зі світом. Цей досвід фіксується в системі знань, цінностей, потреб, зразків поведінки, норм (в культурі) і у такий спосіб визначає психологію людини, групи, суспільства, їхнє ставлення до війни та насильства загалом і бойову поведінку [17].
Американську традицію дослідження поведінки у військовій сфері суспільства продовжив Ч. Москос. Він висунув гіпотезу, відповідно до якої ймовірність застосування державами збройного насильства чи розв’язування війни визначається типом ставлення суспільства до війни. На ґрунті аналізу ставлення переважно західних країн до війни у другій половині ХХ ст. він запропонував таку типологію суспільств: “суспільство готовності до війни”,
“суспільство стримування війни” та “суспільство заперечення війни”. При цьому
Ч. Москос ставив за мету показати, як при переході від одного типу суспільства до іншого змінюються функції, напрям розвитку, стан, принципи військової організації держави загалом та принципи її комплектування зокрема.
Підхід Ч. Москоса був підтриманий багатьма дослідниками, зокрема, відомим російським соціологом і філософом В. Серебрениковим. У творі
“Соціологія війни” В. Серебреников пропонує показники, на підставі яких можна розробляти типологію суспільств: наявність (відсутність) джерела військових небезпек та загроз; агресивність та войовничість; здатність і готовність до можливого або реального вступу до війни (конфлікту); їхня частота
(періодичність), види
і характер; дотримання
(порушення) міжнародних правил ведення війни (військового конфлікту); активність
(пасивність) і солідарність (розколотість) населення щодо їхнього запобігання або припинення, підготовки та ведення тощо [18]. За цими підставами виділяються такі типи сучасних суспільств відносно ставлення до війни:
“суспільства військових небезпек (загроз)”, “суспільства-воїни”, “суспільства готовності до війни”, “воюючі суспільства” (що ведуть класичні, “холодні” або

99 психологічні війни-конфлікти), “миролюбні суспільства”, “суспільства без
інструментів війни” (без армій); “суспільства запобігання війні”, “антивоєнні суспільства” тощо.
Наприклад, “суспільство військових небезпек (загроз) відрізняється від
інших наявністю потужних армій і військовонавчених резервів, політичним пануванням експансіоністських соціальних груп і угруповань, готових за певних умов застосувати військову силу в ім’я своїх інтересів. Вони є реальним або потенційним джерелом війн (військових конфліктів), агресивних військових операцій тощо.
“Суспільства-воїни” – це країни, які віддають перевагу військовій могутності для презентації свого іміджу на світовій арені, систематично прямо або опосередковано застосовують військову силу, частіше за інших воюють або ведуть тривалу війну (10–20 років), незалежно від характеру війни
(конфлікту), наступального чи оборонного. Прикладом такого суспільства є
Російська Федерація, США, Ангола, Афганістан, Ірак, Туреччина та ін.
Під час аналізу домінуючих у ХХ ст. типів ставлення суспільств до війни
В. Серебреников виявляє певний напрям розвитку: тип “суспільство необмеженої допустимості війн” домінує від початку до середини ХХ ст.; тип
“суспільство обмеженої допустимості війн” переважає з кінця 70-х – до початку 80-х рр. минулого століття; “суспільство неприпустимості воєн- контролю над ними” починає складатися з початку 90-х рр. ХХ ст.;
“антивоєнне суспільство” виникає на початку ХХІ ст.
Значення наведеного підходу є не тільки теоретичним. Війни, навіть малі, позбувшись підтримки суспільства, зазвичай зазнають поразки. Тому уряди, особливо західні, перед тим, як ухвалити відповідні військово-політичні рішення, проводять вимірювання громадської думки, яка є відображенням суспільної психології, а згодом – її підготовку.
3. Серед психологічних досліджень суспільства та війни значне місце належить психоаналізу. Фундатором традиції психоаналізу є З. Фрейд [19; 20].
Його відкриття суперечливості людської душі за провідної ролі позасвідомого спричинили справжню революцію у природничому, гуманітарному та соціальному пізнанні [21]. З. Фрейд не вважав себе філософом, проте його пояснювальні схеми поширювалися на сферу суспільного життя, на способи забезпечення в суспільстві миру та їхні наслідки, на витоки насильства та війни.
На думку З. Фрейда, людська натура складається з трьох автономних
інстанцій. “Воно” (позасвідоме) є найглибшим шаром вроджених, генетично первинних неконтрольованих свідомістю імпульсів, потягів до задоволення.
Вищим шаром психіки є “над-Я”, тобто укорінені у свідомості індивіда моральні та релігійні норми суспільства. Вони виконують функції обмеження, контролю та покарання у психічному житті індивіда. Проміжною ланкою між аморальними та
ірраціональними потягами і культурними обмеженнями є людське “Я”. Цей шар

100 дозволяє людині адаптуватися до середовища як посередник між стимулами середовища, імпульсами позасвідомого та руховими реакціями.
З одного боку, спільне життя індивідів та встановлення внутрішнього миру в суспільстві можливе лише завдяки запровадженню культурних норм
(моральних і релігійних заборон), обмеженню реалізації та сублімації
(переведення) енергії потягів (“лібідо”) у прийнятний для суспільства та
індивіда спосіб (наприклад, творчість, конкуренція, змагання). З іншого боку, зіткнення у психіці людини природних прагнень з культурними заборонами призводять до викривлення поведінки, невмотивованих проривів агресивності, насильства та інших психічних розладів. Відповідно до концепції З. Фрейда, агресивність, війна та збройне насильство в певному значенні є формою зняття накопиченої в суспільстві психічної напруги, породженої зіткненням несумісних складових психіки людини [20]. Пізніше З. Фрейд розглядав конфлікти у психіці людини через зіткнення загальнокосмічних сил – сили творчої енергії життя
(Ерос) та сили природного прагнення до руйнування, смерті (Танатос).
Відтак, З. Фрейд висуває дві схеми тлумачення витоків насильства і війни: 1) деструктивність і війна кореняться у природі людини: агресивність є наслідком зіткнення позасвідомих бажань людини з культурними заборонами та нереалізованістю бажань; 2) насильство, зокрема війна, є одним з каналів розрядки природного потягу до руйнування, смерті [17].
Проте, вже найближчі учні та послідовники З.Фрейда відходять від його методологічного індивідуалізму та натуралізму до соціально-психологічних орієнтирів, що є загальною тенденцією психології. Для вивчення психології суспільства та індивіда речники психоаналізу після З. Фрейда звертаються до колективної свідомості та колективного позасвідомого як засадничих категорій аналізу [17].
У неофрейдизмі, лідерами якого є К. Хорні та Е. Фромм, соціально- психологічні дослідження суспільства і війни доповнюються соціологічною теорією. Як і в багатьох інших науково-філософських концепціях війни, в неофрейдизмі усвідомлюється специфіка соціальних явищ і процесів. Це відображається в настанові шукати причини соціальних конфліктів і воєн не у психіці індивіда, а передусім у сфері суспільно-політичних відносин [22].
Логіка думки речників неофрейдизму полягає у наступному. Людині, безперечно, притаманна певна біологічна конституція і певні механізми психічної організації. Хоча існують деякі спільні для всіх людей природні потреби, ті потреби, які закладають відмінності у людському характері – любов, ненависть, прагнення влади і бажання підкорятися, – всі вони є продуктами соціального процесу. Найбільш прекрасні і потворні схильності людини є не компонентами фіксованої і біологічно запрограмованої людської природи, а результатами соціального процесу, який формує людей [17].
Погляд, відповідно до якого війна неминуча внаслідок деструктивності людської природи, породжується відчуттям безсилля перед плином подій,

101 перед вибухами насильства та проявами агресивності під час воєн, заворушень
і конфліктів. На думку речників неофрейдизму, цей погляд є помилковим, оскільки, по-перше, потужність проявів та прагнень аж ніяк не свідчить про неможливість їхнього викорінення або навіть домінування. По-друге, припущення, що війни є результатом дії психологічних сил, є хибним.
Е. Фромм аргументує позицію неофрейдизму через такі тези. Війни виникають за рішенням політичних, військових чи економічних очільників для захоплення земель, природних ресурсів або для одержання торгівельних привілеїв чи для захисту від реальної або ілюзорної загрози безпеці своєї країни, або ж для того, щоб підтримати свій особистій престиж чи здобути славу. Ці люди не відрізняються від середньої людини особливою жорстокістю чи злобливістю. Виявляється, головною загрозою для людства є не кат чи садист, а нормальна людина, наділена надзвичайною владою. Проте для того, щоб мільйони людей поставили на карту своє життя і стали вбивцями, їм слід навіяти такі відчуття, як ненависть, збурення, деструктивність і страх. Разом зі зброєю ці відчуття є невід’ємною умовою для ведення війни. Але не вони є її причиною, так само як гармати і бомби самі по собі не є причиною війни [22].
Вчені-психоаналітики зробили істотний внесок у дослідження типів соціального характеру сучасних суспільств, масової психології воєн ХХ ст., психології тоталітаризму тощо. На думку Е. Фромма, детонаторами і провідниками масових проявів агресивності, жорстокості, насильства, що не притаманні виключно військовому часу, є груповий нарцисизм (релігійний, расовий, політичний), психологічний стан фрустрації та механізми “втечі від свободи” – прагнення мати необмежену владу над іншими (садизм), прагнення підпорядковувати себе іншим заради власної безпеки (мазохізм), руйнування людиною світу, щоб світ не зруйнував її (деструктивність), масовий конформізм, які продукуються “хворим суспільством” [22].
Психоаналіз не перекладає відповідальності за війни і спалахи жорсткості та насильства на природу людини, доводячи, що цю відповідальність повинне нести суспільство і кожна окрема людина. Соціальні, політичні та культурні інститути суспільства можуть і повинні цілеспрямовано змінюватися у напрямі відповідності гуманістичним цінностям.
Відтак, розглянуті вище концепції людської поведінки і війни будуються на межі психології та соціальної філософії. У прагненні надати тлумаченням суспільства і війни наукового підґрунтя, дослідниками цього напряму було виявлено широке коло психофізіологічних, психологічних, соціально- психологічних чинників ефективності управління соціальною поведінкою, діяльністю військової організації держави, а також місце та роль психології суспільства та особистості у війнах та збройних конфліктах.

102
Суспільство та війна з погляду технократичного детермінізму
З середини ХХ ст. у світовій філософській думці формується потужний напрям усвідомлення еволюції суспільства і місця війни в історії людства, який умовно називають “технологічним детермінізмом”. До нього належать концепції, в яких здійснюється спроба виявлення природи сучасних розвинутих модернізованих держав та трансформацій, що в них відбуваються. Мова йде про концепції “індустріального суспільства” (Д. Белл, Л. Мемфорд, Р. Арон) і концепції “постіндустріального”, “технотронного”, “інформаційного” суспільств
(Б. Белл, Л. Мемфорд, З. Бжезинський, Е. Тоффлер, Й. Масуда) [24, 25]. У межах цього напряму укладається систематична модель аналізу поступу цивілізації, виявлення стадій її зростання, узагальнення образу сучасних соціальних перемін
і прогнозування подальшого розвитку подій.
Для дослідників даного напряму ключем для розуміння соціальних систем минулого, сучасності та майбутнього є провідний у суспільстві тип технології, тобто тип організації суспільної продуктивної діяльності, що створює джерела статків, власності і влади. Відповідно до цього визначальним чинником суспільного життя на стадії цивілізації, перехід людства до якої розпочинається з виникнення відтворюючого господарювання, є праця та її знаряддя. Характер цих штучних речей, що створюються не природою, а людиною (які саме й позначаються грецьким словом “техне”), обумовлює
(“детермінує”) структуру продуктивної діяльності суспільства, дозволяє йому засвоювати певні енергетичні ресурси, вимагає певної щільності соціальних комунікацій та інтенсивності обміну інформацією між індивідами. У такий спосіб у межах суспільної відтворюючої діяльності кристалізується матриця соціальної організації як такої, іншими словами – сукупність організаційних принципів, які охоплюють усі сфери діяльності суспільства [25; 26].
Це стосується, зокрема, й військової сфери суспільства. На думку
Р. Арона, винайдена суспільством зброя і техніка для ведення збройної боротьби в принципі не може не відповідати знаряддям і засобам праці, тип розподілу функцій та ієрархія військової діяльності – типу суспільного розподілу праці, нормативно-регулятивний зразок військової організації – взірцям провідної економічної організації тощо. Проте, як зазначає В. Чорний, ця теза спростовується комплексом інженерних та фортифікаційних робіт, який проводився архаїчними спільнотами в інтересах оборони і аналогів якому не було в тогочасній господарській діяльності. Зокрема навколо поселень почали зводити земляні вали, рови, палісади. До початку залізного віку у багатьох країнах Європи та Азії набули поширення особливі укріплені сховища – фортеці, бойові вежі тощо, у яких населення рятувало своє життя та майно під час ворожих наїздів. Разом з тим ускладнювалася та вдосконалювалася тактика наступу та оборони, вимогою часу було упорядкування ведення спільних військових дій [34, с. 81–82].

103
Дослідницькі програми “технологічного детермінізму” розглядають мирну і військову історію людства як змагання спільнот спорідненої або різної цивілізаційної організації. Поняття, які посідають провідне місце у концепціях даного напряму – “аграрне суспільство”, “індустріальне суспільство”,
“постіндустріальне (інформаційне) суспільство” – є “ідеальними типами” соціальних систем.
Ідеальні типи є теоретичними конструкціями, утвореними через однобічне акцентування певних зв’язків предмету, що досліджується, та які служать знаряддям для опрацювання емпіричного матеріалу (відбору, систематизації, аналізу фактів тощо), але для яких не існує аналогу в реальності. Наприклад, запровадження поняття “інформаційне суспільство” дало можливість орієнтуватися у сучасних перемінах, будувати прогностичні моделі процесів і явищ у різних сферах суспільного життя, типів майбутнього миру і майбутньої війни [27].
Відповідно до принципу технологічного детермінізму, схема історичної еволюції суспільства виражає поступ від доіндустріального суспільства до суспільства індустріального, а згодом – до постіндустріального або ж
інформаційного суспільства. Ці три стадії розвитку суспільства та три типи цивілізації утворюються та набувають специфічних рис на ґрунті трьох технологічних революцій, що докорінно змінили перетворюючу людську діяльність та водночас соціальні структури і суспільні відносини, форми та зміст збройної боротьби. Технологічна революція забезпечує провідну роль у суспільстві певного типу, певного сектору економіки, у такий спосіб кожній з наведених стадій відповідає домінуючий сектор економіки. Сукупність організаційних принципів цього сектору економіки одночасно постає як загальний “кодекс цивілізації”, чинний у будь-якій формі діяльності людини [28].
Виходячи з таких вихідних настанов, перший етап чи “Перша Хвиля” цивілізації репрезентована аграрним суспільством. Аграрна цивілізація утворилася завдяки революціонізуючій ролі землеробства. Для аграрного ступеня характерним є домінування первинного сектору економіки (сільського господарства).
На Другому етапі цивілізаційного поступу виникає індустріальне суспільство. Цивілізація “Другої Хвилі” розгортається завдяки промисловій революції. В індустріальних суспільствах провідним є вторинний сектор економіки (промисловість).
Висновок про епоху постіндустріального суспільства аргументується через посилання на дані про вихід на перші позиції у провідних суспільствах третинного сектору (сфери послуг).
Дещо відмінними від теорій “постіндустріального суспільства” є концепції “інформаційного суспільства”. Відповідно до них, визначальною подією другої половини ХХ ст. стало не стрімке зростання суспільної сфери послуг, а “інформаційна революція”, внаслідок якої до традиційних секторів

104 економіки додається ще один – інформаційний. Саме йому й приписується системоутворююча роль щодо суспільства “Третьої Хвилі Цивілізації”.
Водночас, інформація проголошується ключовим чинником виробництва, який переважає за значущістю всі чинники матеріального виробництва, виробництва енергії та послуг. Виходячи з цього, прогнозувалося, що знання, інформація,
інтерактивні комунікації стануть чинниками якісних перемін у характері людської діяльності, соціальних та політичних систем Західного суспільства.
Йдеться про зміну загального “кодексу цивілізації”, що запроваджує нові принципи організації діяльності та спілкування, нові засоби і способи збройної боротьби відповідно до нових типів війн.
Якщо розглянути визначені Е. Тоффлером наявні кодекси суспільств різної цивілізаційної організації, то аграрне суспільство в кожній сфері своєї діяльності виявляє функціональну нерозчленованість, ірраціональність, локальність. Індустріальне суспільство будується на принципах раціоналізації, стандартизації, спеціалізації, синхронізації, концентрації, максималізації, централізації. За передбаченнями речників “технологічного детермінізму” майбутнє інформаційне суспільство буде характеризуватися децентралізацією, деурбанізацією, демасифікацією виробництва, індивідуалізацією товарів та послуг, розпадом ієрархічних систем лідерства, занепадом ролі національних держав тощо. На думку Е. Тоффлера, майже всі внутрішні та зовнішні конфлікти сучасного західного світу ґрунтуються на низці принципів, оскільки люди Другої Хвилі інстинктивно застосовують і захищають їх, а люди третьої хвилі піддають сумніву і критикують [26].
Метафора
“Хвилі цивілізації” має відображати стрімкість та невідворотність просторової експансії технологічно революціонізованих суспільств. Стосовно воєн та збройної боротьби, які породжуються експансією суспільств “нової хвилі”, Е. Тоффлер наголошує, що на межі ХХ ст. та ХХІ ст. до зіткнень суспільств “Першої Хвилі” з суспільствами “Другої Хвилі” додаються зіткнення суспільств “Третьої Хвилі” з ними обома. Виникнення воєн, збройних конфліктів та посилення загальної конфронтації у найближчому майбутньому буде найбільш імовірним саме у зонах зіткнення “Хвиль” цивілізації.
Попри деяке перебільшення революційності змін у сучасних розвинених країнах, концепції технологічного детермінізму фіксують суттєві зв’язки реальності та ретельно простежують їхню еволюцію та межі чинності, надаючи своєрідну модель історії людства. Відтак, суспільства, які спромоглися вийти на більш високий рівень цивілізаційного розвитку, набувають перевагу в реалізації своїх різноманітних інтересів у мирний та військовий спосіб, через працю та війну.
Як свого часу аграрні суспільства знищили або відтіснили за межі освоєного світу спільноти збирачів та мисливців, так само вони виявилися беззбройними, у прямому та переносному значенні, перед експансією
індустріальних новоєвропейських суспільств. Специфіка сучасного стану справ

105 полягає у виникненні нових позицій нерівномірності розвитку суспільств різного цивілізаційного типу [29]. Це пов’язано з проривом небагатьох країн до постіндустріальної / інформаційної стадії. Відповідно до логіки технологічного детермінізму, у збройних конфліктах майбутнього значні переваги належатимуть
інформаційним суспільствам, які опановують принципово нові технології.
Так само, як і попередні революційні винаходи (від лука і гвинтівки, танків та аеропланів до ядерної зброї), інформаційна революція змінила способи ведення війни, а також способи, якими країни могли б себе захистити.
Як зазначає Е. Тоффлер, засвоєння нових ресурсів та нових видів енергії робить цілком реальними війни в космічному просторі, кліматичні інтервенції і те, що можна було б назвати “екологічною війною” – умисну індукцію землетрусів, наприклад, через спричинення вібрації на відстані. Прогнозуються також нові загрози безпеці суспільств, які пов’язані з розгортанням технологій
“Третьої Хвилі”: електронний смог, генетичне витікання, інформаційне забруднення тощо [25, 27].
Водночас, “інформаційні суспільства” разом з перевагами набувають вразливості через всебічну залежність від “мережі” інтерактивних взаємодій та через складність технологій, які стають ціллю для нападу в несиметричних підривних акціях неконкурентноспроможних у прямому силовому протистоянні противників.
Як зазначає відомий англійський соціолог К. Мей, нові технології дозволяють іноземним нападникам або зловмисникам у самій країні швидше мобілізуватися та атакувати, застосовуючи потужні, добре підготовлені групи, які спрямовані на слабкі місця [30]. Проте і збройні сили інформаційно оснащених держав мають нові можливості щодо зниження ризиків життя для своїх солдатів.
Інформаційна війна перетворюється на чинник переваги держави у збройній боротьбі. К. Мей тлумачить її як порушення інформаційних каналів, що поширюють руйнівне програмне забезпечення, навіть за умов постійного оновлення противниками своїх оборонних технологій.
Наостанок необхідно зазначити, що поняття “інформаційна революція”,
“інформаційне суспільство”, “інформаційна боротьба”, “інформаційна війна” були запровадженні до наукового обігу Е. Тоффлером, Й. Масудою та іншими представниками зазначеного напряму [25]. Включення цих понять до понятійного апарату військової науки сприяло виникненню нових тем і напрямів досліджень.
Це, зокрема, стосується інформаційної революції в секторі безпеки.
Концепції “технологічного детермінізму” заклали систематичну модель аналізу суспільства та його військової сфери, виявлення стадій її цивілізаційного зростання, узагальнення образу сучасних перемін
і прогнозування подальшого розвитку подій.

106
Геополітичні інтерпретації розвитку суспільства,
миру та війни між націями

У сучасному прогнозуванні та проектуванні культурної, економічної, політичної динаміки суспільств та міжнародних відносин, передусім, у дослідженні збройних конфліктів і війн, міцні позиції посідає геополітична парадигма. Термін “геополітика” є багатозначним внаслідок складного шляху
інституціоналізації геополітики як дослідницької галузі, тобто обґрунтування нею власного предмету, методології та дисциплінарних меж. Цей процес розгортався через відокремлення геополітики від політичної географії до самостійного напряму досліджень, еволюцію від “географічного детермінізму” до концептуалізації підходу, за яким історія суспільств обумовлюється політичним, економічним та культурним простором.
У подальшому відбувається оформлення геополітики в наукову дисципліну [33]. Її концептуально-філософські засади поступово втілилися у певне світорозуміння, тлумачення плину історії як протиборства держав, політичних альянсів, регіонів, цивілізацій за розширення життєвого простору і, у такий спосіб, у певну філософію історії [31, 32].
Геополітична парадигма увійшла як складова до процесу вироблення та прийняття стратегічних рішень на вищому щаблі державного управління США,
Японії, КНР, РФ та ін. На сучасному етапі геополітика не лише тлумачить
“розподіл сил” на міжнародній світовій арені, але й є дієвим засобом для політичного конструювання глобального і регіонального простору політичних, економічних та культурних взаємодій [33].
Один із фундаторів нової дисципліни та автор терміну “геополітика”
Р. Челлен під час Першої світової війни дав таке її визначення: геополітика – це вчення про державу як квазіорганізм, що прагне до розширення, для якого роль біологічних законів відіграють географічні імперативи. Геополітика виявляє просторову обумовленість змін у міжнародних відносинах, зони перетину інтересів держав та коаліцій, можливі зони конфліктів, опорні пункти регіонального або глобального домінування [33].
Засвоєння внутрішнього і зовнішнього простору життєдіяльності суспільства відбувається через побудову системи соціальних зв’язків- комунікацій, які забезпечують виробництво, розподіл, обмін, споживання матеріальних та духовних продуктів. Те, які вихідні природні та створені суспільством ресурси має у своєму розпорядженні окреме конкретне суспільно-політичне утворення, зумовлює його потреби і спроможність до
їхнього задоволення.
Мова йде про очевидну відмінність просторово визначених умов життєдіяльності континентальних і морських держав, наділених водними комунікаціями великих річок або гірських масивів, рівнинами чи степами і пустелями, які навіть після засвоєння повітряних шляхів суттєво впливають на

107 швидкість обігу інформації та виробництво продуктів, на передавання управлінського впливу з центру та зворотної відповіді з периферії, на умови, характер і зміст військової культури. Врешті-решт – на спроможність оперативно реагувати на внутрішні та зовнішні загрози військовій безпеці, розгортання та забезпечення військ, що визначаються, серед іншого, часом, необхідним для передислокації військових частин і з’єднань на ТВД (а за необхідності – для швидкої евакуації цих військ) [32].
Відтак, однією з перших формул геополітики є визначення панування на морі як найважливішої форми переваги у просторі та протистояння морських та континентальних держав. Вираз англійського пірата часів Єлизавети І
В. Реллі “Той, хто володіє морем, володіє світовою торгівлею, а хто володіє світовою торгівлею, володіє багатством земної кулі та нею самою” яскраво передає значення цієї геополітичної формули.
“Вплив морської сили на історію” зумовлений тим, що більшу частину поверхні землі займає океан. Крім того, водні комунікації зазнають меншого
“транспортного опору”, ніж суходільні. За рівних умов морська стратегія є ефективнішою за суходільну в середньому у 2,4 рази (у північній півкулі – у
1,56, у південній – у 4,26). Як стверджують речники геополітики, через цю обставину у змаганнях між державами за розширення життєвого простору саме водні простори, які об’єднують найбільш розвинені держави в економічному і військовому аспекті, стають ареною збройної боротьби. Протягом трьох тисячоліть такою ареною були Середземне море, в епоху Реформації –
Північне море, з початку ХІХ ст. – Атлантичний океан, згодом – Тихий океан, боротьба за який ще далека від закінчення [33].
Разом з політично-просторовими образами протистояння океану і континенту, в геополітиці запроваджуються образи континентальної серцевини
(“хартленда” ) та примор’я; образ Євро-Азії як світового острова, навколо якого організовується ойкумена (освоєний цивілізацією світ); протистояння лісу і степу у середині цього материка. За допомогою цих образів моделюються та інтерпретуються зіткнення політичних інтересів, які виражають життєві потреби держав і цивілізацій; війни та збройні конфлікти, які породжуються цими зіткненнями; змагання за реалізацію власних інтересів у минулому, сучасному і у майбутньому.
У такий спосіб спроможність організовувати внутрішній та зовнішній простір стає вирішальною у визначенні гравців-акторів міжнародних відносин.
Внутрішній простір засвоюється державою через розгортання системи різноманітних комунікацій. Зовнішній простір – через розширення сфери власних політичних інтересів на ззовні і силового нав’язування іншим державам певної політичної поведінки. Останнє не виключає захоплення та включення зовнішнього простору до меж власного організму.
Можливі стратегії політичної поведінки гравців визначаються як загальними
“правилами” гри, кристалізованими конфігурацією міжнародних відносин та

108 впровадженими “важелями впливу” на них, так і позицією гравців на “ігровому полі”. Достатньо висока передбачуваність можливих “ходів” і навіть “партій” політичних змагань (в тому числі із застосуванням зброї) за стратегічні об’єкти у глобальному та регіональному просторі відображає запроваджена З. Бжезинським метафора міжнародних відносин як “світової шахівниці” (“Велика шахівниця:
Панування Америки та його геостратегічні імперативи”, 1997 р.).
Суб’єктами геополітики, акторами або ж гравцями на світовій шахівниці визнаються лише імперії як держави, в яких сформована політична і культурна
ідентичність народонаселення, які посідають визначальне місце у світовій системі розподілу праці і сформулювали власну унікальну цивілізаційну місію.
У цьому контексті такими сучасними узагальненими імперіями є США,
Японія, КНР, РФ, Європейський Союз як регіональне об’єднання з
імперськими структурами. У ХХ ст. потужним гравцем на міжнародній арені був СРСР, у ХІХ ст. – Великобританія.
Становлення геополітичної парадигми супроводжується розширенням предмету геополітики від дослідження просторової конфігурації розподілу світу відповідно до стратегічних інтересів провідних акторів (діячів) міжнародної політики до виявлення нової структури “розстановки сил”, вузлових пунктів впливу на політику, пов’язаних з економічними
(геоекономіка) та іншими чинниками [32].
Геоекономічні схематизації глобальних взаємодій здійснюють демаркацію кордонів між якісно визначеними та спеціалізованими регіонами
“всесвітнього господарства”, що істотно відрізняються від географічних і від геополітичних. Серед суб’єктів управління у сфері світової економіки поряд з національними корпораціями збільшується вплив і роль транснаціональних, трансрегіональних організацій, які лобіюють власні інтереси у національних та міжнародних представницьких інститутах, висуваючи претензії на певну політику. Це стосується й військової політики.
Геоекономічний глобальний простір, структурований міжрегіональним розподілом праці, в сутності будується за аналогією з “харчовою пірамідою”:
– в основі перебуває
“Південь”, який спеціалізується на доіндустріальному, аграрному та сировинному виробництві;

“Схід” реалізує класичні
індустріальні виробництва
(низькотехнологічне виробництво);

“Захід” є цариною високих технологій (постіндустріальних,
інформаційних);

“Північ” спеціалізується на виробництві
“інтелектуальної сировини” та “правил геоекономічної гри”.
Спроба будь-якої держави змінити свою “спеціалізацію” відразу дестабілізує всю піраміду загалом, що викликає цілу низку конфліктів, напругу та зростання ймовірності застосування військової сили. Відтак, намагання певної країни прорватися до більш високого поверху піраміди:

109 а) позбавляє верхні поверхи ресурсної бази, яку намагається освоїти вона сама або змінити умови обміну; б) зазіхає на перерозподіл статусів на новому поверсі у власних
інтересах, стимулює конкуренцію тощо; в) посилює тиск на нижчі поверхи, потреба в ресурсах яких зростає тощо.
Відтак, міжнародний “розподіл ролей” та праці жорстко фіксує формат взаємного обміну між спеціалізованими регіонами світу. Ініціативи окремих політичних об’єднань щодо реального “подолання нерівномірності розвитку”,
“відставання в розвитку” фактично означатимуть загрозу порушення рівноваги, обмеження сфери інтересів провідних економічних регіонів та боротьбу останніх за ресурси нижчих ланок “харчової піраміди”.
Виходячи з цього, у майбутньому прогнозуються конфлікти між нижчими та вищими “поверхами” геоекономічної системи, аж до “повстання бідного Півдня проти багатої Півночі”. Як бачимо, геоекономічна схема є підґрунтям для інтерпретації динаміки міжнародних відносин, державного стратегічного прогнозування та планування, передусім у воєнній сфері.
Підбиваючи підсумки, необхідно зазначити, що в сучасній філософії виявлені нові, порівняно з класичною традицією, засади та чинники суспільного розвитку. Відтак, сформульовані відмінні позиції щодо змісту, передумов і чинників управління суспільством у стані війни та миру.
Необхідно зрозуміти, що спроба привернути увагу наукового співтовариства та спільноти до раніше непрозорих для аналізу і неврахованих моментів суспільного життя на перших етапах зазвичай призводить до крайнього акцентування і навіть перебільшення ролі відкритих чинників соціально-політичного розвитку, які згодом критично долаються під час розвитку теорії та практики управління суспільством.
Серед значущих здобутків посткласичної філософської думки є:
– критика речниками “філософії життя” та культурологічного підходу
європоцентризму і однобічності “лінійної” моделі історії;
– підведення вченими-позитивістами потужного підґрунтя емпіричних досліджень під соціальну і політичну теорію та започаткування ними соціології
(без якої важко уявити сучасну теорію управління суспільством);
– виявлення представниками філософії існування (“технократизм”,
“споживацьке суспільство”) екзистенційно-аксіологічних вимірів розвитку суспільства та критика наявних практик управління
європейським суспільством;
– критика крайньої “раціоналізації” суспільної історії та дій людей у класичній філософії, і виявлення речниками психологічного напряму досліджень суспільства механізмів індивідуального та колективного позасвідомого в людській поведінці й управління нею у мирний та військовий час;
– виявлення ролі провідного типу технологій у соціальному просторі та взаємодіях між суспільствами, формування концептів
“аграрного”,

110
“індустріального”, “постіндустріального”, “інформаційного” суспільства та запровадження пояснювальної моделі щодо історії та сучасності суспільств і започаткування на цій основі практик прогнозування їхнього подальшого розвитку, “мирних” змагань та збройної боротьби між ними в напрямі
“технологічного детермінізму”;
– запровадження до аналізу принципу залежності типів розвитку, форм соціальної інтеграції суспільств та їхньої ролі на міжнародній арені від засвоєного ними географічного середовища, а також винайдених способів структурування внутрішньосуспільного “економічного”, “політичного” та
“культурного” простору.
Уміння виявляти світоглядні підвалини та філософсько-концептуальні засади новітніх концепцій управління, які вже є усталеними та тих, що тільки висуваються, дозволяє не лише орієнтуватися в логіці виведення з них можливих висновків теоретичного і практичного плану в галузі управління суспільством, загального політичного курсу та військової політики сучасних держав, але й прогнозувати їхню поведінку в майбутньому. Саме в цьому й полягає значення філософської складової в підготовці сучасних військових керівників.
Питання для самоконтролю:
1.
Основні пункти критики класичної європейської філософії з боку представників сучасної філософії.
2.
У чому полягає науковий підхід до вивчення суспільства та війни відповідно до поглядів позитивізму.
3.
Специфіка та здобутки культурологічних (циклічних) інтерпретацій суспільного розвитку і війни.
4.
Які чинники і механізми суспільного розвитку, людської поведінки та соціальних конфліктів виявляються психологічними напрямами ХХ ст.?
5.
Сутність дослідницького підходу до розвитку суспільства, війни та миру в доробку “технократичнго детермінізму”.
6.
Внесок екзистенціалізму до осягнення суспільної історії, практики управління суспільством, війни та миру.
7.
У чому полягає сутність геополітичних інтерпретацій суспільного зростання, політики, війни?
8.
Значення здобутків сучасної некласичної філософії для розвитку теорії управління суспільством і військовою організацією держави.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   19


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал