Київ видання університету 2011 2



Pdf просмотр
Сторінка6/19
Дата конвертації25.12.2016
Розмір5.13 Kb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19
Тематика рефератів:
1.
Філософсько-світоглядний контекст трактату Сунь-цзи “Про військове мистецтво”.
2.
Засади і спосіб побудови моделі ідеальної держави Платона.
3.
Природа держави та мистецтво управління в філософії Аристотеля.
4.
Питання управління суспільством
і державою в
європейській середньовічній філософії: джерела та основні ідеї.
5.
Політична філософія Н. Макіавеллі: особливості стилю думки, значення для розвитку науки управління.
6.
Методологія філософсько-правової концепції Г. Гроція (“Три книги про право війни та миру”).
7.
Виведення концепції походження суспільства і держави в системі філософії Т. Гоббса (“Левіафан”).
8.
“Суспільний договір” та засади відносин між суспільством і державою в філософії Дж. Локка (“Два трактати про правління”).
9.
Джерела системи європейського міжнародного права у трактаті І. Канта
“До вічного миру”.
10. Роль війни в історії за твором Г Гегеля “Філософія права”.
11. Гегелівська діалектика та філософія війни К. Клаузевіца.

Список літератури:
1.
Прічепій Є.М. Філософія. Підручник / Є.М. Прічепій, М.А. Черній,
Л.А. Чекаль. – К. : Вища школа, 2003. – с.592.
2.
Себайн Дж.Г. Історія політичної думки / Дж.Г. Себайн, Т.Л. Торсон / Пер. з англ. – К. : Основи, 1997. – 838 с.
3.
Фэн Ю-лань. Краткая история китайской философии / Пер. с англ.
Р.В. Котенко. – СПб. : “Евразия”, 1998. – 376 с.
4.
Кобзев А.И. Китайская философия // Новая философская энциклопедия: [В
4-х т.]. / Ин-т философии РАН; Предс. научно-ред.совета В.С. Степин. – М. :
Мысль, 2001. – Т. ІІ. – С. 249–254.
5.
История китайской философии: Пер. с кит./ Общ. Ред. М.Л. Титаренко –
М. : Прогресс, 1989. – 552 с.
6.
Чжуан-цзы:
Даосские каноны
/
Пер.
В.В. Малявина.

М.
:
ООО “Издательство Астрель” : ООО “Издательство АСТ”, 2002. – 432 с.
7.
Сунь-Цзы. Трактаты о военном искусстве / Сунь-Цзы, У-Цзы; Пер. с кит.
Н.И. Конрада. – М. : ООО “Изд-во АСТ”; СПб.: Terra Fantastica, 2002. – 558 с.

76 8.
Фрагмены ранних греческих философов. От эпических теокосмогоний до возникновения атомистики. – Ч. І:– М. : Наука, 1989. – 576 с.
9.
Диоген Лаэртский. О жизни, учениях и изречениях знаменитых философов
/ АН СССР, Ин-т философии; общ ред. и вступит. статья А.Ф. Лосева. – М. :
Мысль, 1979. – 620 с. – (“Филос. наследие”).
10. Цюрупа М.В. Военные теоретики Европы о войне, мире и национальной безопасности (сравнительный анализ концепций военно-теоретических школ
Европы второй половины ХІХ – начала ХХ века). – 2-е изд. доп. и пераб. – К. :
НАОУ, 2005. – 256 с
11. Лосев А.Ф. Словарь античной философии. – М. : Издательство “МИР
ИДЕЙ”, АО АКРОН, 1995. – 232 с.
12. Платон. Собрание сочинений [в 4-х т.]. / Пер с древнегреч. общ. ред
А.Ф. Лосева и др. – Т. І. – М. : Мысль, 1990. – 860 с. – (“Филос. наследие”).
13. Платон. Собрание сочинений [в 4-х т.]. / Пер с древнегреч. общ. ред
А.Ф. Лосева и др. – Т. ІІІ – М. : Мысль, 1994. – 654 с. – (“Филос. наследие”).
14. Рассел Б. История западной философии. [В 2-х т.]. / Пер с англ. – Т. І – М. :
“МИФ”, 1993. – 509 с.
15. Платон, Аристотель. Политика. Наука об управлении государством. – М :
Изд-во Эксмо; СПб. : Terra Fantastica, 2003. – 864 c. – (“Антология мысли”).
16. Аристотель. Этика / Пер. Н.В. Брагинской, Т.А. Миллер. – М. :
ООО “Издательство АСТ”, 2002. – 492 с. – (“Philosophy”).
17. Утченко С.Л. Цицерон и его время. – 2-е изд. – М. : Мысль, 1986. – 352 с.
18. Плутарх. Избранные жизнеописания. [В 2-х т.]. / Пер. с древнегр. / Сост.
М. Томашевская. – Т. І. – М. : Правда, 1986. – 592 с.
19. Плутарх. Избранные жизнеописания. [В 2-х т.]. / Пер. с древнегр. / Сост.
М. Томашевская. – Т. ІІ. – М. : Правда, 1987. – 608 с.
20. Гуревич А.Я. История средних веков / А.Я. Гуревич, Д.Э. Харитонович –
М. : Интерпракс, 1995. – 336 с.
21. Августин Аврелий. О Граде Божьем / Аврелий Августин. – Спасо-
Преображенский Валаамский монастирь, 1994. – 315 с.
22. Ле Гофф Жак. Цивилизация средневекового запада / Пер с фр. [Общ. ред.
Ю.Л. Бессмертного]. – М. : Издательская группа “Прогресс”, Прогресс-
Академия, 1992 – 376 с.
23. Тат Жорж. Крестовые походы / Пер с франц. М. Тюриной. – М. :
ООО “Издательство Астрель”, ООО “АСТ”, 2003. – 190 с.
24. Антология мировой философии : [В 4 т.]. – Т. 1. – Ч. 2. – М. : Мысль,
1969. – 548 с. – (“Филос. наследие”).
25. Аквинский Фома. О правлении государем / Ф. Аквинский // Политические структуры эпохи феодализма в западной Европе 6-17 вв. – Л. : 1990. – 542 с.
26. Трактаты о вечном мире / Сост. И.С. Андреева и А.В. Гулыга. – СПб. :
Алетейя, 2003. – 398 с.

77 27. Маркс К. Сочинения / К. Маркс, Ф. Энгельс. 2-е изд. – Т. 1. – М. :
Издательство политической литературы, 1957. – 642 с.
28. Макиавелли Н. Государь / Пер. с итальян. К.А. Тананушко. – Мн. :
Современній литератор, 1999. – 704 с. – (“Классики исторической мысли”).
29. Макиавелли Н. О военном искусстве / Пер.с итал. – СПб. : Амфора, 1999. –
254 с.
30. Гроций Гуго. О праве войны и мира / Гуго Гроций. – М. : Ладомир. – 1994.
– 868 с.
31. Гоббс Т. Сочинения в 2 т. / Пер. с лат. и англ. – Т.2.– М. : Мысль, 1991. –
731 с. – (“Филос. наследие”).
32. Локк Дж. Соч. в 3-х т. / Дж. Локк. – Т. 3. – М. : Мысль, 1988. – 435 с. –
(“Филос. наследие”).
33. Антология мировой философии. Сборник философских текстов /
Составители: М.А. Парнюк, В.И. Даниленко. – Т. 1. – Ч. 2. – К. : УМК ВО,
1991. – 306 с.
34. Кант И. Собрание починений / И. Кант. – Т. 8. – М. : Мысль, 1994. – 732 с.
35. Гегель Г.В.Ф. О сущности философской критики // Г.В.Ф. Гегель / Работы разных лет. [В 2 т.]. Пер.с нем. – Т. 1. – М. : Мысль, 1990. – С. 268–284. –
(“Филос. наследие”).
36. Гегель Г.В.Ф. Философия права / Г.В.Ф. Гегель / Пер.с нем. – М. : Мысль,
1990. – 524 с. – (“Филос. наследие”).
37. Гегель Г.В.Ф. Лекции по философии истории / Пер. А.М. Водена. – СПб. :
Наука, 2000. – 477 с. – (“Слово о сущем”).
38. Военный энциклопедический словарь
/
[Редкол.:
А.П.
Горкин,
В.А. Золотарев, В.М. Карев и др.]. [В 2-х т.]. – Том 1. – М. : Большая
Российская энциклопедия, “РИПОЛ КЛАССИК”, 2001. – 848 с.
39. Клаузевиц К. фон. О войне / К. фон Клаузевиц [в 2 т.]. – Т. 1 – М. :
ООО “Изд-во АСТ”; СПб. : Terra Fantastica, 2002. – 558 с.
40. Ананьїн В.А. Філософсько-соціологічні проблеми миру, війни та армії:
Навч. посібник / В.А Ананьїн. – К. : КВІУЗ, 1996. – 112 с.
41. Арон Рейман. Мир і війна між націями (пер. з фр.). – К. : МП ”Юніверс”,
2000. – 688 с.
42. Філософія. Філософсько-методологічні проблеми воєної теорії та практики. Курс лекцій. Навч.-метод. посібник / Укл. : Л.М. Будаг’янц,
М.В. Цюрупа, В.С.Чорний та ін. – К. : ВГІ НАОУ, 2000. – 192 с.
43. Ціцерон М.Т. Про державу; Про закони; Про природу богів / Марк Тулій
Цицерон / пер. з латин. Володимир Литвинов. – К. : Основи, 1998. – 476 с.

78
1.3.2. Сучасна філософія про війну, мир та соціальне управління
Філософське усвідомлення управління суспільством, війни та миру завжди бере за основу загальне світобачення, певне розуміння динаміки, діючих причин та зв’язків щодо розвитку суспільства. Цілком природно, що перші теоретичні думки про досконале управління суспільством, причини та походження воєн у філософії давнини ґрунтувалися на космоцентричному світорозумінні; думка Середньовіччя дала теоцентричне тлумачення світу, плину історії, суспільних відносин та війни. Новий час висунув раціоцентричне розуміння суспільства та війни, а некласична філософія намагається подолати крайнощі європейського раціоналізму, відшукуючи глибинні коріння суспільних процесів у самому “життєвому світі” людства.
У сучасній філософії “життєвий світ” є позначенням мінливого контексту повсякденної практики людської діяльності та спілкування, глибинного підґрунтя комунікативних інтерсуб’єктних взаємодій. Для стабілізації потоків комунікації та їхнього відтворення у заданому напрямі суспільство створює зовнішні форми власної організації – соціальні інститути. З ними життєвий розвиток згодом приходить до суперечності аж до антагонізму та через руйнування цих усталених зовнішніх форм прокладає собі шлях до більшої повноти та різноманітності. Відтак, плин суспільного життя у некласичній філософії постає як некерований розумом ані у формі філософської чи наукової свідомості, ані у формі політичної ідеології чи уособленого в державі всезагального інтересу.
Навпаки, усі можливі форми раціональності, через які обґрунтовується практика управління суспільством, є похідним та неповним відображенням, сублімацією енергії життєвого світу, що спонтанно породжує як “побічний продукт” різноманітні самоописи та самопояснення суспільства, які насправді служать вищому сенсу розвитку суспільного життя, прихованому від раціональності.
Разом з такою радикальною зміною світоглядних настанов відбувається й переорієнтація стратегій філософських досліджень суспільства та війни як екстремальної граничної практики людських спільнот. Вихід за межі раціоналістичного тлумачення природи соціальної самоорганізації та причин виникнення війн у людській історії в некласичній філософії відбувається в напрямах розширення загального контексту вивчення життя суспільства загалом – у позитивістському, культурно-цивілізаційному, екзистенційному, натуралістичному, психологічному, геополітичному та ін.
Незважаючи на те, що жодний з напрямів не може претендувати на абсолютне й вичерпне розкриття природи та сутності суспільства і війни, кожен з них виявляє нові виміри і чинники мирної та військової практики суспільства. Теоретична думка перебуває у постійному пошуку адекватних методів усвідомлення причин, витоків, еволюції суспільства та управління ним

79 під час миру та війни. Разом з тим, заслуговує на увагу те, що здобутки багатьох напрямів філософії ХХ ст. стали концептуальними засадами сучасних методологічних традицій військово-наукового пізнання. Саме тому вивчення філософських інтерпретацій суспільного розвитку та місця в ньому війни стає необхідною складовою військової освіти, а також евристичним джерелом наукових досліджень військових аспектів практики суспільства.
Вивчення суспільства та війни у традиції позитивізму
Відповідно до теоретичних настанов філософії позитивізму, змістовні судження про війну та мир повинні відповідати критеріям “позитивного знання”, тобто спиратися на емпіричні дослідження фактів.
Загальнотеоретична позиція щодо місця та ролі війни в розвитку суспільства наявна лише в першому варіанті позитивізму (О. Конт, Г. Спенсер) саме завдяки такій його “ваді” (з погляду наступників), як запровадження
“метафізичної пояснювальної схеми історії”. Справа у тому, що позитивні науки повинні не пояснювати, а лише описувати факти реальності. Такі ж поняття, як “суспільство”, “історія”, “прогрес”, що містяться у працях речників
“першого позитивізму”, є філософськими абстракціями або узагальнюючими категоріями, які проблематично звести до будь-якої емпірично спостережуваної реальності [1].
Намагаючись слідувати ідеалам науковості у соціальному пізнанні,
О. Конт переносить схеми та поняття фізики до теорії суспільства і соціального управління. На його думку, теорія суспільства повинна бути своєрідною
“соціальною фізикою”, а її розділи повинні виявляти закони стабільності суспільства (“соціальна статика”) та закони суспільних змін (“соціальна динаміка”). Відповідно до цього, суспільний розвиток, переміна в ньому станів війни і миру пояснюється через вплив на суспільство законів інерції, дії та протидії, принципу зв’язку руху і рівноваги. Крайнім результатом порушення суспільної рівноваги та разом з цим засобом перерозподілу і встановлення нового балансу сил, нової рівноваги є війна. Відтак, прогрес суспільства, на думку О. Конта, є простим продовженням розвитку органічної природи.
При цьому чинниками прогресу проголошувалися природні суспільні зрушення, як-то зростання народонаселення, зміни в розподілі праці тощо.
Специфіку суспільного розвитку, порівняно з природним, О Конт пояснював тим, що основні імпульси та напрям соціальної динаміки продукує надіндивідуальний людський дух: спочатку повинні змінитися панівні ідеї, потім моральність людей, і, зрештою, соціальні інститути, у тому числі й військова організація суспільства [2].
Як вважав О. Конт, суспільство у своєму розвитку проходить три стадії: військову, перехідну та науково-промислову. Ступеням суспільного поступу

80 відповідають теологічна, метафізична і позитивна стадії розвитку людського духу. Кожній з них притаманні специфічні практики управління суспільством.
Війна та військова організація, на думку О. Конта, відіграють провідну роль на перших двох стадіях суспільної еволюції. Військова організація давнього світу та середньовіччя надавала свою структуру державно-політичній сфері суспільства, крім своєї специфічної функції ведення збройної боротьби виконувала різноманітні соціальні функції, передусім, функцію управління суспільством. У той же час війна поставала як спосіб виробництва суспільного багатства.
З набуттям соціальною організацією зрілості провідна роль переходить до мирної праці та інститутів промисловості. Розглядаючи науково- промислову стадію як закономірний підсумок і вершину розвитку суспільства,
О. Конт стверджує, що роль військової та перехідної стадій полягала у підготовці умов для розвитку індустріального суспільства. Матеріальна еволюція суспільства довгі часи вимагала домінування військового ладу: тільки під його опікою могла розвитися промисловість. Мислитель відзначав тісний зв’язок між військовим режимом з одного боку та пануванням військового духу і релігійного світогляду – з іншого. Протягом еволюції відбувалася поступова заміна наступальної військової організації оборонною, а згодом – підпорядкування військового духу промисловому, заміна теологічної та метафізичної думки науковою.
Як вважав О. Конт, війна суперечить інтересам і духу “працюючого суспільства”. Період наполеонівських воєн він оцінював як прикрий рецидив військової стадії розвитку. З переходом суспільства до науково-промислової стадії існування армія служить для підтримування матеріального порядку науково-промислової стадії суспільства, на якій управління суспільством повинні здійснювати науковці. Утопізм переконання в антивоєнному характері промислового суспільства пояснюється все ще значним впливом ідеології
Просвітництва, від якої й намагався відійти позитивізм, а також відносно мирним періодом розвитку тогочасного суспільства, сучасником якого був О. Конт [3].
Г. Спенсер, видатний класик позитивізму, інтерпретував контівські погляди на суспільство, соціальне управління, війну, сутність військового та промислового етапів розвитку зростання суспільства в органіцистсько-еволюціоністському напрямі. Це означає, що Г. Спенсер застосував у суспільствознавстві методи біології як тогочасного взірця передової наукової теорії, що, на його думку, повинна була стати практикою управління суспільством.
Методологія біології працювала з більш складними типами природних зв’язків та перетворень, ніж механіка, тому біологічні аналогії розуміння суспільства і війни дозволили моделювати органіцистські моделі суспільства й орієнтувати управління суспільства на підтримання суспільних змін як запоруки стабільності. Г. Спенсер за рік до проголошення вчення Ч. Дарвіна обґрунтував еволюційну теорію з її засадничим принципом прогресу, спільним для усіх галузей наукового пізнання.

81
Що ж до еволюції людства, то Г. Спенсер дотримувався соціал- дарвіністських поглядів. Історія зображувалася ним як процес концентрації,
інтеграції, диференціації суспільних зв’язків, рушійною силою якої є боротьба за існування та відбір найбільш життєздатних індивідів, спільнот і суспільств.
У вченні Г. Спенсера, як засновника органіцистської школи соціології, котрий тлумачив суспільство як біологічний організм, цілком послідовним було бачення війни як природного закономірного явища, суспільної форми боротьби за
існування, знаряддя природного історичного відбору. Соціальна динаміка в концепції Г. Спенсера означає прогресивний перехід від однорідності до різнорідності, тобто до більшої диференціації. Максимально диференційовані суспільства мають кращі можливості еволюційного пристосування. Відповідно до цього, найбільші переваги в суспільно-еволюційній боротьбі, зокрема у збройних змаганнях, порівняно з іншими має індустріальне суспільство.
Г. Спенсер поділяв переконання О. Конта, що в індустріальному суспільстві соціальні антагонізми будуть послаблюватися через запровадження наукових методів управління суспільством, а мирні форми боротьби за
існування відтіснять збройні форми на периферію індустріального світу [4].
Стосовно наступних етапів розвитку позитивізму можна зазначити, що очищення системи позитивного знання від метафізичних понять, світоглядних та загальнотеоретичних проблем, що відбувалося протягом еволюції цього напряму, унеможливило постановку питання про природу, сутність суспільства, місце і роль війни в історії. У такий спосіб, побудова загальної теорії війни та миру виявляється такою, що суперечить самим засадам позитивізму. Тому у більш пізніх концепціях суспільства, політики і війни, що вже лиш умовно можна назвати філософсько-позитивістськими, швидше за все позитивістськими у повсякденному значенні, розробляється не теорія, а праксеологія війни, не філософський, а політичний дискурс про війну.
Значний вплив на розвиток політичної думки після Другої світової війни справила концепція “політичного реалізму” Г. Моргентау (головна праця
“Політика між націями. Боротьба за владу та мир”). При цьому необхідно зазначити, що “політичний реалізм” є зразком позитивізму як практичного політичного дискурсу, а не філософською теорією. Відтак, узагальнене бачення проблем війни і миру в межах цієї традиції надають спеціалісти інших галузей знання, відмінних від філософії та соціології.
На думку Г. Моргентау, політика виступає цілком особливою автономною сферою суспільних відносин і суспільної дії, що, розвиваючись та функціонуючи, в певному сенсі не пов’язана з економікою, мораллю, релігію та іншими елементами суспільних структур. Сутністю політики є боротьба за владу і могутність. Неможливо зрозуміти змісту політики, якщо не відділяти її від “неполітичних” фактів. Сутність політики полягає у розстановці сил та у
їхніх різноспрямованих коливаннях, не залежних ні від економіки, ні від

82 моралі тощо. Відтак, політик має справу не з глибинними засадами політики, а з рівнодіючими різноспрямованих сил, в яких повинен орієнтуватися.
Як вважає Г. Моргентау, головним знаком, що допомагає політичному реалісту прокласти шлях через хащі міжнародної політики, виступає концепція визначення об’єкта в термінах сили. Політикою, як і суспільством загалом, керує об’єктивний закон, укорінений у природі людини. Оскільки природа зазнає впливу з боку людини, саме людський розум і є справжнім її творцем. Подібну роль виконує інтелект і стосовно суспільного життя. Війни зумовлюються тверезим раціональним розрахунком наявних сил та національних інтересів.
Досвід, наявність інформації та політичний розум – це єдині чинники, що діють на міжнародній арені. Міжнародна політика, як і будь-яка політика, є боротьбою за владу “національних егоїзмів”. Що ж до остаточних підсумків міжнародної політики, то влада завжди є найближчою її метою [3].
Концепція “політичного реалізму” протиставляє себе філософії суспільного договору, відповідно до якої суб’єкти політики повинні бути дисциплінованими завдяки своєму шанобливому ставленню до закону і моралі. “Реалісти” у такий спосіб заперечують значущість моралі та права у сфері міжнародної політики, де дієвим вважають виключно “право сили”. Вони визначають політику силою, а міжнародну політику – відсутністю будь-якого арбітра.
Реалізм передбачає визнання національних егоїзмів, проте, турбуючись про свої інтереси, державний діяч не повинен ігнорувати інтереси інших націй.
Головною метою політики держави є виживання, і тому реалістична школа обмежується критикою моральних чи юридичних ілюзій, намагаючись дати портрет політики між державами. Якщо війна має принести успіх, її слід розпочинати. Відтак, війна – це просто застосування сили державою для реалізації, захисту або розширення її політичної могутності. Деякі війни за певних обставин можуть бути раціональним актом політики, в інших випадках
– ні. Сила сама по собі у певному сенсі є дещо морально нейтральною [5].
Філософія позитивізму орієнтувала суспільні та гуманітарні дослідження управління суспільством, війни та миру у напрямі зміцнення їхніх емпіричних та методологічних підвалин. Позитивістській підхід до проблем суспільних змін, війни, збройної боротьби виявив свою плідність щодо розвитку теорії та практики військово-наукового прогнозування, яке стало невід’ємним елементом управління суспільством та його військовою сферою у провідних державах світу.
“Циклічні” (культурологічні) тлумачення суспільного розвитку,
війни та миру

У 20–30 рр. ХХ ст. значного поширення набула ірраціоналістична культурно-цивілізаційна концепція історії людських спільнот прибічника традиції “філософії життя” О. Шпенглера.

83
Використовуючи накопичений на той час матеріал археології, етнографії, порівняльного мовознавства та інших наук, О. Шпенглер намагався викорінити основні постулати традиційної західної науки – європоцентризм, крайній раціоналізм, “лінійний” історизм. Виходячи з цього, порівняно з класичною традицією, змінюється бачення джерел та рушійних сил життєдіяльності людських спільнот, місця війн в історії людства, причин їхнього виникнення, і навіть сама картина загальної історії.
У творі “Сутінки Європи. Нариси морфології світової історії” (1918 р.) здійснюється порівняльно-морфологічний аналіз великих культурних епох.
Поширеному “лінійному“ розумінню історії, відповідно до якого всесвітня історія зображується як сходження людства від Давнього світу через Середньовіччя до
Нового часу, О. Шпенглер протиставляє циклічний підхід, згідно з яким кожна культура є певним замкненим у собі організмом, що проходить між народженням та смертю стадії дитинства, юності, зрілості та старості.
Якщо лінійна модель мала за передумову абсолютну однорідність
історичного часу та простору життя народів і культур, то циклічній моделі відповідає інша картина історії – множина самобутніх релятивістських систем різних культурних організмів. Кожен з них переживає винайдені та створені ним самим простір та час. “Сучасним” для європейської культури буде відповідний період зростання культур, які загинули та які ще існують. Причини воєн у ХХ ст. для кожної культури є відповідними її життєвій фазі. Тому реально існує не “культура”, а “культури” (у множині), які, на думку
О. Шпенглера, як самодостатні та ізольовані одне від одного утворення не поєднані будь-якими зв’язками та наступністю [6].
Відтак, суспільства розвиваються в межах більш масштабної цілісності культур-цивілізацій, а всі суспільні події, у тому числі і війна в житті культурних організмів, викликаються глибинними ірраціональними процесами вітального (життєвого) зростання, процвітання або занепаду останніх. У такий спосіб заперечується класична концепція політики і війни як акту раціонально- доцільної діяльності держави, або ж відображення потреб будь-яких соціальних груп чи інститутів [7].
О. Шпенглер виділяв у світовій історії вісім культур, що досягли зрілості.
Це єгипетська, індійська, вавілонська, китайська, “магічна” (арабо-візантійська),
“аполонівська” (греко-римська), “фаустівська” (західноєвропейська) культури та культура майї. Це культури “завершені”, які повністю вичерпали свої можливості (у подальшому О. Шпенглер планував зробити предметом обговорення російсько-сибірську культуру). Їхнє існування у різні часи на віддалених територіях планети свідчить, на думку О. Шпенглера, не про єдиний процес світової історії, а про єдність проявів життя у Всесвіті.
Будучи організмами, культури приречені на старість, згасання та смерть.
Старість культури О. Шпенглер позначає як цивілізацію. Цивілізації виникають як стале після становлення, як смерть після життя, як оціпеніння за

84 розвитком, як розумова старість і кам’яне світове місто за селищем та душевним дитинством, як доріка та готика. Тут можна виділити головну формулу вчення О. Шпенглера: взаємодія багатовікової, згасаючої, старіючої культури з технобюрократичною цивілізацією веде до загострення конфлікту між ними; смерті культури і, згодом, руйнування цивілізації.
Середня тривалість життя культур, на думку О. Шпенглера, становить тисячоліття, після чого вони починають занепадати. У цьому значенні “Сутінки
Європи”, які проголошують занепад Заходу і остаточну його деградацію
2200 р., “синхронні” із занепадом Єгипту в епоху 19-ї династії між 1328–1195 рр. до Р.Х. або Риму від Траяна до Авреліана.
Якщо розглянути, відповідно до поглядів О. Шпенглера, фазу цивілізації, якій притаманні урбаністична концентрація, розвиток технічних засобів, демократична або демагогічна політика тощо, то вона є також фазою великих воєн, громадянських і зовнішніх. Цезарі мають свої армії, а імперія – це результат хаотичних конфліктів. Якщо поділяти таке бачення, то Захід підійшов до таких воєн, які позначили перехід від Римської республіки до
Імперії; тобто він уже зовсім близько від свого тисячоліття – віку, відведеного живим організмам, які називаються культурами [6].
У напрямі обґрунтування “циклічної” моделі історії та відповідних концепцій війни орієнтовані також дослідження британського соціального мислителя А. Тойнбі та американського соціолога П. Сорокіна. Динаміка війни та миру в житті людських спільнот тлумачиться ними через виявлення циклів, ритмічних коливань у житті культурно-цивілізаційних організмів. Проте застосовуючи схеми, подібні до шпенглерівських, А. Тойнбі та П. Сорокін приходять до різних висновків про природу культурно-цивілізаційних утворень, їхній сучасний стан і майбутнє, про настанови щодо управління суспільним життям на різних культурно-цивілізаційних циклах.
У творі “Осягнення історії” А. Тойнбі розглядає цивілізацію як спільноту, що більша за суспільство, але менша за людство [8]. Цивілізаційні спільноти утворюються на ґрунті формування соціокультурної спорідненості окремих суспільств. Ця спорідненість є продуктом тривалих військових, дипломатичних, торгівельних та культурних відносин. “Механізм” виникнення та розвитку цивілізацій А. Тойнбі зображує через зв’язок “Виклик”–
“Відповідь”. “Виклик” – це реальна загроза існуванню спільноти, “Відповідь” – винайдений творчою меншістю шлях подолання проблемної ситуації. Характер
“викликів” та “відповідей” змінюється відповідно до зміни фаз цивілізаційного розвитку. Успішність культурно-цивілізаційної спільноти в її життєвих планах залежить від дієздатності еліт, спроможних чи неспроможних знаходити відповіді на нові виклики.
Становлення кожної цивілізації розкладається на чотири типові фази:
ґенеза, розвиток, надлам (або занепад) і розпад. Що ж стосується відносин між політичними утвореннями одного культурно-цивілізаційного кола, то тут

85
А. Тойнбі теж виділяє чотири типові фази: фаза войовничих держав (або героїчна доба), фаза часів лихоліття, після якої приходить стабільність світової держави, і, нарешті, фаза занепаду або розпаду [8].
Війна у концепції А. Тойнбі постає як каталізатор переходу цивілізацій від однієї фази розвитку до іншої. Кожній фазі цивілізації відповідають свої причини війни. Усі молоді цивілізації активні, агресивні, оскільки повинні дати
“відповідь” на “виклик” ворожого оточення. На другій фазі зростає дух агресивності цивілізацій, які зміцнюються у завоюваннях. На третій фазі цивілізація досягає своїх меж і зупиняється у своєму просуванні назовні. На останній кризовій фазі – коли стається духовний надлом цивілізації та вичерпання потенціалів зростання, цивілізацію охоплюють внутрішні війни, які вона неспроможна приборкати, як і збройну агресію ззовні.
У подібному дослідженні цивілізацій неминуче проявляється протиставлення двох фаз, які мають пройти всі цивілізації: стадії войовничості та зростання (“часи лихоліття”) і стадії “світової держави”. На старті цивілізації завжди спостерігаються відносно невеликі політичні утворення. Протягом доби лихоліття міжнародна система перебуває у стані певної рівноваги, політичні утворення різних типів (міста-держави, монархії, імперії) пов’язують між собою відносини, мирні чи войовничі, які постійно змінюються. Військові системи різних політичних об’єднань одного цивілізаційного кола не належать до одного типу. Серед них є системи аристократичні і демократичні. Проте внаслідок тривалості змагань між спорідненими утвореннями війна починає розглядатися воюючими сторонами як крайній засіб розв’язання існуючих проблем. Вона стає об’єктом юридичного опрацювання, яке визначає межі та стани військових дій, обов’язки та права воюючих і нейтральних сторін. Як зазначає А. Тойнбі, у такий спосіб війна виконує історичну функцію: сприяє розширенню дипломатичного поля, і, разом з тим, надає можливості для поширення спільної культури [8].
Оскільки змагання між політичними утвореннями, у тому числі збройні, тривають безупинно, ці утворення виснажуються, і одне з них бере гору над усіма іншими та включає їх до власних меж. З цього моменту розпочинається фаза світової держави, або імперії. У часи світової держави війни більше не виникають між монархіями або полісами, які взаємно визнають одне одного і не забувають про свою спорідненість у той момент, коли беруться до зброї.
Війни відтепер ведуться по периметру імперії із зовнішніми ворогами
(“варварами”). Вони не схожі на двобій між рівними суперниками, оскільки військові сили однієї з них неспроможні завдати остаточної поразки військовим силам іншої.
Інколи також виникають внутрішні війни між імперською армією і повстанцями, які прагнуть скинути з себе імперське ярмо, хочуть зберегти свої закони та віру. Імперські війни проти варварів, внутрішні імперські війни проти повстанців, війни між імперіями за встановлення кордонів суверенітету
– всі ці три види воєн усе частіше й частіше ведуться професіоналами,

86 озброєними і спорядженими державою. Філософія відтепер прославляє не війну як найвищий вираз громадянської доблесті, а мир, який приносить безпеку і можливість творити людям культури. Війна виконує деструктивну функцію: у той день, коли імперська сила виявиться недостатньою, заворушення варварів у межах імперії та на її кордонах прискорює обвал цієї грандіозної споруди.
Відтак, держави, чиїм призначенням є війна, народжуються і розвиваються водночас із самою цивілізацією; на ранніх стадіях становлення війна служить зростанню та зміцненню цивілізації. Починаючи з якоїсь критичної події, війни стають деструктивними і нетворчими, вони спричиняють надлом у тілі цивілізації. Войовничі держави виснажують себе у своїх війнах і погоджуються на утворення імперії, яка, хоча й підпорядковує їх одному правителю, зате приносить їм мир. Але цей мир є перепочинком перед процесом розпаду, який він готує імперії.
Загалом передбачення А. Тойнбі не мають такого фатального характеру, якими вони є у філософії О. Шпенглера. А. Тойнбі виявляє зростання спільної духовної культури і можливості діалогу між цивілізаційними світами разом з розвитком всесвітніх комунікацій, виникненням “викликів” людству як єдиній спільноті та необхідності дати адекватну спільну “відповідь” загрозам
існування людства як такого [3].
“Циклічна” концепція суспільних змін П. Сорокіна викладена в його творах “Соціальна і культурна динаміка”, “Основні тенденції нашого часу” [9].
На думку П. Сорокіна, підґрунтям цілісності суспільства є не матеріально- виробничий (економічний) базис, як стверджується в марксизмі, і не
ірраціонально-вітальна визначеність, як це прийнято вважати у філософії життя, а система цінностей культури. Поняття “суперсистема культури” складається як об’єднання основних систем культури (мова, наука, релігія, мистецтво, мораль) навколо генеральної цінності та їхня взаємна визначеність.
Соціальний рух відбувається в межах суперсистем і через зміну їхніх типів.
Відтак, вважає П. Сорокін, будь-яка велика культура є не просто конгломератом різних явищ, а єдністю, або індивідуальністю. Усі складові частини подібної єдності просякнуті одним засадничим принципом і виражають одну головну цінність. Саме цінність є підґрунтям будь-якої культури. Найважливіші складові елементи культури – мистецтво, наука, філософія і релігія, право і мораль, спосіб життя і менталітет, форми соціальної, політичної та економічної організації – також взаємозалежні. У випадку зміни однієї з них інші неминуче піддаються подібній трансформації.
Існують дві протилежні і одна проміжна (змішана) суперсистеми:
ідеаціональна, чуттєва та ідеалістична. У загальноісторичному масштабі динаміка суспільства розвивається як послідовна зміна соціокультурних циклів – коливання від ідеаціонального типу через ідеалістичний до чуттєвого і навпаки.

87
“Ідеаціональний” тип культури орієнтується переважно на духовні надчуттєві, трансцендентні цінності, співвіднесені з Божественним Абсолютом. Ії головним принципом та істиною є Бог (культура Заходу середніх віків, культура
Брахманської Індії, будистської та лаоїстської культури, грецької культури з VІІІ ст. по кінець VІ ст. до Р.Х.). Занепад середньовічної культури полягав саме у руйнуванні ідеаціональної системи культури. Він почався наприкінці ХІІ ст., коли з’явився паросток нового принципу, який полягав у тому, що об’єктивна реальність та її значення є чуттєвими.
Відповідно до цього принципу, тільки те, що ми бачимо, чуємо, відчуваємо і сприймаємо через органи чуття, тлумачиться як реальне і наділене сенсом. Цей новий принцип зустрівся з принципом ідеаціональної культури і
їхнє поєднання утворило культуру ХІІІ–ХІV ст., що, як і давньогрецька культура V–ІV ст. до Р.Х., була переважно “ідеалістичною”, основаною на синтетичній ідеї.
Проте на цьому процес не закінчився. Ідеаціональна культура продовжувала занепадати, а нова культура, яка була заснована на грунті ідей, що вважали об’єктивну реальність та її зміст чуттєвими, нарощувала темпи в наступні століття. У такий спосіб виникла сучасна форма культури – культура
“сенсорна” або “чуттєва”, (емпірична, світська, відповідна поцейбічному світові). Вона заснована та організована навколо принципу, за яким об’єктивна реальність та її зміст є сенсорними. Саме сенсорною є сучасна культура в усіх
її компонентах як світська та утилітарна. Усі ці типи (ідеаціональний,
ідеалістичний та чуттєвий) проявляються в ґенезі єгипетської, вавилонської, греко-римської, індуїстської, китайської та ін. культур [9].
П. Сорокін не погоджується з тезою О. Шпенглера про наближення
“загибелі Європи”. На його думку, криза сучасності полягає саме у руйнуванні панівної євро-американської чуттєвої культури. Криза – це не тільки невідповідність того чи того компоненту культури, а радше, руйнація більшої частини її секторів, інтегрованих навколо чуттєвого принципу. Одна форма культури і суспільства зникає, інша – тільки-но зароджується.
Смерть інтегруючих цінностей та норм призводить, у свою чергу, до конфліктів між окремими людьми та соціальними групами. А за таких обставин боротьба неминуче стає гострішою. Війни та революції є наслідком внутрішнього надлому суспільства, дезінтеграції суспільних відносин, дезорієнтації управління суспільством тощо. Відтак, в існуванні культурно-
історичних спільнот проявляється періодичність виникнення суспільного порядку і хаосу, що супроводжується збройною боротьбою [3].
П. Сорокін конструює своєрідний варіант циклічної теорії суспільного розвитку і війни. Загальне передчуття нової світової війни він тлумачить не як симптом “загибелі Європи”, а як прояв занепаду “чуттєвої культури” Заходу, а відтак – переміни типу європейської культури. Культура, на думку
П. Сорокіна, виконує інтегруючі та нормативно-регулятивні функції. Занепад

88 сучасної панівної системи культури знищує засади узгодженості дій індивідів,
і, як наслідок, призводить до безладу, анархії, зростання злочинності, спалахів насильства в суспільстві тощо.
У соціально-філософській думці кінця ХХ ст. виникає концепція цивілізаційних засад війн майбутнього С. Гантінґтона. У працях “Зіткнення цивілізацій” [10] та “Хто ми? Виклики американській ідентичності” [11] він висуває гіпотезу, відповідно до якої головним джерелом конфліктів у світі, що виник в 90-і рр. минулого століття, буде зіткнення цивілізацій. Це означає, що в міжнародних відносинах переважатимуть конфлікти не ідеологічного чи економічного характеру, а передусім, породжені культурними відмінностями.
Національні держави зостануться найвпливовішими “акторами” на міжнародній арені, у світових справах, проте головні конфлікти відбуватимуться між народами, між іншими культурними спільнотами різних цивілізацій. Саме зіткнення, конфлікт цивілізацій домінуватиме у світовій політиці. Межі, які поділяють цивілізації, стануть передовими битвами майбутнього.
Як стверджує С. Гантінґтон, конфлікт між цивілізаціями стане останньою стадією в еволюції конфлікту сучасного світу. Упродовж півтораста років після появи сучасної міжнародної системи, починаючи з Вестфальського миру, конфлікти в західному світі виникали переважно між правителями-
імператорами, абсолютними чи конституційними монархами, які прагнули збільшити свою бюрократію, армію, торгівельно-економічну могутність та територію свого володіння. Під час цих конфліктів вони створювали національні держави, і, починаючи з французької революції XVIII ст., головна лінія протиборства пролягала вже переважно між націями, ніж правителями.
У 1793 р., як зазначав Р. Палмер, “...війни королів скінчилися, розпочалися війни народів”. Ця модель конфлікту, характерна для XIX ст., продовжувалася до кінця Першої світової війни. Потім унаслідок російської революції і реакції на неї, конфлікт націй поступився місцем конфлікту ідеологій, спочатку між комунізмом, фашизмом-нацизмом та ліберальною демократією, а потім – між комунізмом та ліберальною демократією. Під час “холодної війни” цей останній конфлікт утілився в боротьбу двох наддержав, жодна з яких не була національною державою в класичному європейському розумінні та значенні цього слова, і кожна з яких визначала свою ідентичність з погляду своєї ідеології.
Конфлікти між правителями, національними державами та ідеологіями були, головним чином, конфліктами в середині західної цивілізації, “західними громадянськими війнами”, як називав їх У. Лінд. Це було справедливо і стосовно “холодної війни”, хоча вона здійснювалася у світовому масштабі, і для воєн XVII, XVIII і XIX ст. Новим проявом конфліктів сучасності, як стверджує С. Гантінґтон, є те, що по закінченню “холодної війни” міжнародна політика виходить із просторово-часових меж західної цивілізації. Ії осереддям стає взаємодія між Заходом і незахідними цивілізаціями, а також останніх між собою [10]. Народи та уряди незахідних цивілізацій більше не залишаються

89 тільки об’єктами історії, які виступають метою західного колоніалізму, а разом
із Заходом стають рушійними силами, що визначають історію. С. Гантінґтон обґрунтовує думку, що зонами найбільш ймовірного виникнення воєн та збройних конфліктів сучасності і найближчого майбутнього будуть кордони між цивілізаційними світами [11].
Характер соціальних процесів, тенденції інститутів суспільства і відповідні проблеми управління С. Гантінґтон аналізує також з погляду зміни типів культурної ідентичності, що саме й згуртовує, на його думку, індивідів, спільноти та суспільства спільним соцокультурним простором в суб’єктивно значущі єдності. Сучасний кризовий стан американського та європейських суспільств вчений пояснює занепадом традиційних соціальних інститутів у пошуках нової культурної ідентичності.
Концепція С. Гантінґтона викликала запеклі суперечки та піддається критиці з різних теоретичних позицій, проте вона є відображенням змін у конфігурації світової суперсистеми, проявляє нові конфліктогенні чинники, що заслуговують на ретельний аналіз.
Загалом “циклічні” концепції суспільства та війни акцентували увагу на нових позараціональних чинниках активності держав і політичних об’єднань, а також сприяли запровадженню до суспільної свідомості розуміння унікальності духу, неповторності внутрішньої організації та специфічних внутрішніх ритмів життя культурно-цивілізаційних світів. Відтак, врахування культурно-цивілізаційних характеристик суб’єктів політики у мирний та військовий час є усталеною настановою військово-теоретичного та військово- практичного пізнання.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал