Київ видання університету 2011 2



Pdf просмотр
Сторінка19/19
Дата конвертації25.12.2016
Розмір5.13 Kb.
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   19
Тематика рефератів:
1.
Релігія як сфера духовної культури, її елементи та структура.
2.
Функції релігії, її вплив на життєдіяльність Збройних Сил України.
3.
Оцінка релігійної обстановки у місцях дислокації військових частин та районах бойових дій.
4.
Закон України “Про свободу совісті та віросповідання” та його значення у військово-соціальному управлінні.
5.
Релігія як сфера духовної культури, її вплив на життєдіяльність Збройних
Сил України.
6.
Війни (збройні конфлікти) сучасності і майбутнього та релігійний чинник збройної боротьби.
Список літератури:
1.
Баранівський В.Ф. Релігійний чинник у розбудові Збройних Сил України /
В.Ф. Барановський. – Народна армія, 16 квітня 2003 р. – С. 7.
2.
Баранівський В.Ф. Етнокультурні та релігійні чинники в процесі інтеграції українського суспільства / В.Ф. Барановський. – сучасна українська політика : політика і політологи про неї. – Вип. 4, К. : 2003. –С. 340–345.
3.
Баранівський В.Ф. Релігійний чинник та його вплив на процеси військово- соціального управління / В.Ф. Баранівський // Матер. науково-методичного семінару “Проблеми формування морально-етичної культури військового керівника”. – К. : НУОУ, 2010. – С. 5–9.
4.
Веремчук В.И. К вопросу о взаимодействии военной службы и религии /
Социс. – 2003. – № 12. – С. 84–86.
5.
Горкуша О. Проблеми функціональності релігії в сучасній Україні /
О. Горкуша // Релігія і церква в сучасних українських реаліях. Збірник матеріалів науково-практичної конференції “Релігія і церква в сучасній
Україні: стан, проблеми, перспективи”. – К. : “Світ Знань”, 2007. – С. 100–106.
6.
Гудков С.О. Релігієзнавство. Методичні поради для слухачів факультету заочного навчання / С.О. Гудков. – К. : КВГІ, 1999. – 32 с.
7.
Директива Міністра оборони України “Про впорядкування питань задоволення релігійних потреб військовослужбовців Збройних Сил України”. –
№25, від 21 квітня 2006 р.
8.
Закон України “Про альтернативну (невійськову) службу”. – 12 грудня
1991 року.

295 9.
Калінін О.П.,
Релігієзнавство:
Підручник
/
О.П. Калінін,
Є.А. Харьковщенко. – К. : Наук. Думка, 2000 – 352 с.
10. Конституція України: Із змінами, внесеними згідно із Законом № 2222-IV від 08.12.2004 р. – К. : Велес, 2007. – 48 с.
11. Концепція гуманітарного і соціального розвитку у Збройних Силах
України / Офіційний вісник України. – 2004. – № 2. – С. 15–18.
12. Концепція державно-конфесійних відносин в Україні. Проект. Додаток.
Головні терміни та поняття / Національна безпека і оборона. – 2004. – № 3. – С.
3–7.
13. Малюга В.М. Основи релігійних вчень та практичні рекомендації органам військового управління щодо душпастирської опіки військовослужбовців
Збройних Сил України: Навчально-методичний посібник / [В.П. Кротиков, В.Л.
Топальський, О.І. Уткін та ін.]. – К. : НДЦ ГП ЗС України, 2010. – 106 с.
14. Ласкеев Ф. Ратный труд военных пастырей. / Ф. Ласкєєв // Христолюбивое воинство: Православная традиция Русской Армии. – 2-е изд., испр. и доп. – М. :
Русский путь, 2006. – С. 249–262.
15. Матвєєв В.О. Релігієзнавство: Навчальний посібник / В.О. Матвєєв. –
Ніжин : ТОВ Видавництво “Аспект-Поліграф”. – 2006. – 288 с.
16. Павлов С.В. Географія релігій: Навчальний посібник для студентів географічних і філософських факультетів вищих навчальних закладів /
С.В. Павлов, К.В. Мезенцев, О.О. Любіцева. – К. : Арт Ек, 1998. – 504 с.
17. Релігієзнавство: Підручник / Є.К. Дулуман, М.М. Закович, М.Ф. Рибачук та ін. [За ред. М.М. Заковича]. – К. : Вища. шк., 2000 – 350 с.
18. Современный философский словарь / Под ред. Кемерова. – М. : Одисей,
1996. – 608 с.
19. Философский энциклопедический словарь / [Под ред. Е.Ф. Губского, Г.В.
Кораблева, В.А. Лутченко]. – М. : 1997. – 576 с.
20. Карнацевич В.Л.
Величайшие исторические события мира:
Энциклопедический справочник / Владислав Леонидович Карнацевич /
Худож.-оформитель Л.Д. Киркач-Осипова. – Харьков: Фолио, 2007. – 623 с.
21. Науменко А.О. Національно-патріотичне виховання в Армії Української
Народної Республіки періоду Директорії: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук: спец. 20.02.22 “Військова історія” / А.О. Науменко. –
К., 2004. – 20 с.
22. Чорний В.С. Місце та роль релігії в реформуванні Збройних Сил України /
Віталій Сергійович Чорний // Пріоритети державної політики в галузі свободи совісті: шляхи реалізації: Зб. наук. матеріалів / Держ. ком. України у справах національностей та релігій, Нац. пед. ун-т ім. М.П. Драгоманова; Редкол.:
В. Андрущенко та ін. – К.: Світ Знань, 2007. – С. 161–166.


296
3.3. Особливості формування військової еліти України та її місце у
військово-соціальному управлінні
3.3.1. Теорії еліти в контексті соціального управління
Відносини управління передбачають наявність двох протилежних полюсів: керівників і підлеглих. Стосунки між ними характеризуються асиметричністю: кількісно нечисленний керівний прошарок здійснює суттєвий вплив на спосіб життя значної за кількістю групи осіб. Ця керуюча меншість отримала назву “еліта” (від фр. elite – найкращий, добірний).
Зазначений термін був запроваджений до наукової термінології на межі
ХІХ–ХХ ст. У широкому соціально-філософському контексті ним позначається вищий, відносно замкнутий за чисельністю прошарок суспільства, який контролює його основні економічні, політичні, військові та культурні ресурси.
Еліта відіграє надзвичайно важливу роль у політичному житті будь-якого суспільства. Політична еліта – це меншість суспільства, що утворює достатньо самостійну, відносно привілейовану групу, наділену особливими психологічними, соціальними і політичними якостями, яка бере безпосередню участь в ухваленні та реалізації рішень, пов’язаних з використанням державної влади або впливом на неї.
Визначення тих, кого можна назвати елітою, у західній соціально- філософській думці далеко не однозначне: так називають людей, які отримали найвищий індекс у галузі своєї діяльності (В. Парето); найбільш активних у політичному відношенні особистостей, які зорієнтовані на владу, тобто організовану меншість суспільства, правлячий стан (Г. Моска); людей, які користуються в суспільстві найбільшим престижем, статусом, багатством; осіб, які інтелектуально чи морально стоять над масою, мають розвинене почуття відповідальності (Х. Ортега-і-Гассет); людей, наділених владою (А. Етціоні); людей, які мають формальну владу в організаціях та інститутах, що визначають суспільне життя (Т. Дай); особистостей, наділених харизмою (Ж. Фройнд); творчу меншість суспільства на противагу нетворчій більшості (А. Тойнбі); меншість, що здійснює найбільш важливі функції в суспільстві (С. Келлер); порівняно невеликі групи, які складаються з осіб, що посідають провідне становище в політичному, економічному, культурному житті суспільства (теорія елітного плюралізму); найбільш кваліфікованих спеціалістів, менеджерів та вищих службовців у системі бюрократичного управління (теорія технологічного детермінізму); провідних представників різних соціальних груп – професійних, етнічних, локальних
(Ж. Боден). У будь-якому разі дихотомія еліта–маса є провідним методологічним принципом аналізу соціальної структури суспільства.
Що ж до соціально-філософського усвідомлення цього поняття, то воно є похідним від об’єктивної необхідності існування самої політичної еліти. Численні науково-теоретичні дослідження, а також суспільно-політична практика доводять,

297 що потреба в політичній еліті – це закономірність розвитку цивілізації. Її
існування зумовлене дією таких головних чинників, як психологічна та соціальна нерівність людей, їхні різні природні здібності, можливості та бажання брати участь у політиці; висока суспільна значимість управлінської діяльності і необхідність високого професіоналізму для її ефективного виконання; наявність широких можливостей використання управлінської діяльності для отримання різноманітних привілеїв; практичні можливості здійснення контролю за суспільством або певною його частиною; політична пасивність широких мас, головні життєві інтереси яких лежать поза сферою політики.
Постановка проблеми політичної еліти має давню історію. Досить глибоке обґрунтування цієї проблеми можна знайти у працях Конфуція, Платона,
Н. Макіавеллі, Т. Карлейля, Ф. Ніцше. Проте перші концепції еліт у їхньому сучасному вигляді були розроблені Г. Москою, В. Парето та Р. Міхельсом.
Перший варіант теорії елітаризму розробив Г. Моска – італійський дослідник, один з фундаторів політичної науки. У своїх працях “Теорія правління
і парламентське правління” (1884 р.), “Основи політичної науки” учений дійшов висновку, що “у будь-якому “політичному організмі” очевидна наявність двох станів: панівної меншості – пануючого стану – і політично залежної більшості – стану, яким правлять”. Право влади меншості над більшістю Г. Моска виводить з якостей, що притаманні пануючій меншості. До цих якостей, що відкривають доступ до пануючого стану, належить передусім організованість. Г. Моска визначає також кілька рис, які притаманні пануючій еліті: перевага над оточенням, авторитет, відчуття вищості. Ці риси випливають з військових подвигів, багатства, знатного походження, високих моральних якостей, місця в церковній ієрархії та володіння мистецтвом управління.
В. Парето запровадив до наукового обігу сам термін “еліта” і сформулював теорію циркуляції еліти. Необхідність поділу суспільства на пануючу еліту та більшість населення, яким управляють, італійський мислитель виводить з нерівності індивідуальних властивостей людей. У суспільстві, на думку
В. Парето, відбувається постійний кругообіг еліт, що є універсальним законом
історії. У політичному житті вчений виділяє два типи еліт, які постійно змінюють одна одну при владі: перший тип – “леви”, другий – “лиси”.
Правління “левів” характеризується стабільністю розвитку політичної системи, силовими методами управління та консерватизмом. Характерними ознаками діяльності “лисів” можна вважати хитрість, демагогію, здатність лавірувати, переконувати. До того ж їм притаманний “інстинкт комбінацій”.
Прихід цієї еліти до системи управління втілює суспільну тенденцію до змін.
В. Парето поділяв також еліту на пануючу і контреліту, а революцію розглядав як боротьбу та заміну пануючої еліти потенційною елітою. Нова еліта, яка приходить до влади внаслідок революції, залучає на свій бік широкі народні маси.
Німецький дослідник Р. Міхельс у праці “Соціологія політичних партій у сучасній демократії” обґрунтував ідею “залізного закону олігархічних тенденцій”.

298
Сутність цього закону полягає в тому, що створення будь-яких великих організацій обов’язково призводить до їхньої олігархізації та формування еліти.
Навіть у демократичному суспільстві, вважає Р. Міхельс, фактично панує олігархічна, елітарна група.
Американський вчений Г. Лассвелл розглядає політичні еліти як більш впливові групи порівняно з народними масами. На його думку, елітарні групи – явище, притаманне будь-якому суспільству, у тому числі й демократичному.
Сучасний американський дослідник Р. Доль у своїй теорії поліархії поєднав концепцію елітаризму з ідеєю демократії і визначив сучасну політичну владу як правління лідерів різних елітарних груп, які дійшли до спільної згоди.
Сучасна політична еліта є внутрішньо диференційованою. Вона поділяється на правлячу еліту, яка здійснює державну владу, та опозиційну
(контреліту). Призначенням першої є володіння владою та утримання її, дії ж контреліти спрямовані на те, щоб відібрати владу в пануючої еліти. У політичному житті виділяють також відкриту еліту, що поповнюється з різних верств суспільства, і закриту, яка рекрутується тільки з власного середовища.
Розрізняють також вищу еліту, яка приймає або безпосередньо впливає на прийняття загальнодержавних рішень, і середню еліту, яка складається з
інтелектуалів, службовців, учених, менеджерів тощо. Складовою частиною політичної еліти є адміністративна, до якої належать службовці-управлінці.
У сучасній західній науці виділяють два основні підходи до визначення політичної еліти та її ролі в суспільстві – функціональний і ціннісний.
Прихильники функціонального підходу за головну ознаку політичної еліти беруть соціальний статус людини, її місце та роль у системі владних управлінських структур. Вони визначають еліту як меншість населення, яка ухвалює важливі рішення в суспільстві і керує більшістю (П. Шарон), або як меншість, що здійснює найважливіші функції в суспільстві, має найбільшу вагу і вплив
(С. Келлер). Прихильники ціннісного підходу визначальною ознакою політичної еліти вважають духовний аристократизм, заслуги, особисті переваги (культура, освіта, мораль, воля, фізичний стан) одних людей над іншими. Х. Ортега-і-Гассет вважав елітою тих, кому властиве найвище почуттям відповідальності. На думку
З. Фрейда, еліта – це відмічена особливими якостями група, яка діє на людей подібно до магніту. Відтак, належність до політичної еліти у цьому разі визначається культурно-психологічними особистими якостями людини, з якими вона народжується або які в неї з’являються внаслідок соціалізації.
3.3.2. Командний склад військової організації України з погляду
“теорії еліт”
Як відомо, в структурі життєдіяльності будь-якого суспільства надзвичайно важливе місце посідає військова організація держави і відповідно військова еліта.

299
Для розкриття поняття “військова еліта” та визначення її місця в контексті аналізу структури пануючої верхівки необхідно зробити окремі зауваги. По-перше, йдеться про імпліцитне визнання теорії демократичних еліт, відповідно до якої кожна сфера суспільного буття, що потребує особливої системи управління і політичного регулювання, має свою специфічну еліту – політичну, військову, наукову, фінансово-економічну, технічну тощо. Усі ці еліти у певному відношенні належать до пануючого політичного стану – одні панують більш-менш відкрито, інші – приховано, через лобіювання інтересів певних політичних сил.
По-друге, військова еліта в онтологічному плані нерозривно пов’язана з особливим соціальним станом, який позначається поняттям “офіцери”. Відтак, переважно під поняттям “військова еліта” розглядають верхівку військової організації держави, виходячи з того, що офіцери є найбільш освіченою і професійно підготовленою частиною особового складу. Вони є серцевиною, у якій зосереджуються всі інші ієрархічні рівні управління.
Разом з тим існує думка, що військовою елітою є добірна група старших офіцерів, генералів, адміралів, що обіймають вищі посади, тобто здійснюють найважливіші управлінські функції в системі військової безпеки держави. Крім того, військову еліту визначають і як групу найкращих фахівців у кожній з галузей системи військового управління. У такому разі є підстави відносити до військової еліти найкращих фахівців у галузі військової науки, освіти, системи управління тощо.
По-третє, при розгляді військової еліти у будь-якому разі виникає питання щодо її претензій на політичне керівництво усією країною. Так званий комплекс Агамемнона, який означає, що військовики, які за Аристотелем, є
“душею держави”, можуть очолити суспільство, особливо у скрутний для нього період. Як відомо, із 100 нових незалежних держав понад 70 пережили військові перевороти, до того ж деякі – десятки разів, у решті країн військовики при необхідності корегували курс політичного керівництва. Існує декілька варіантів реалізації державної влади військовиками.
У крайньому випадку група військовиків з найбільш політично активних старших і вищих офіцерів насильницьким шляхом перебирає на себе всі владні повноваження з метою запобігання соціальної дезорганізації суспільства, що може призвести до втрати незалежності. У поміркованому варіанті військові режими керують державою за умов “надзвичайних ситуацій” (у разі неспроможності цивільного керівництва до реалізації владних повноважень) до
“слушної нагоди”, тобто до створення підґрунтя для переходу до демократичного режиму. На думку М. Цюрупи, за сучасних умов військова еліта своєю виразною політичною позицією може серйозно впливати на стан владних відносин.
В аксіологічному аспекті ставлення пануючих кіл конкретного суспільства до військової еліти значно варіює, зокрема, можна зустріти як

300 високу оцінку представників військової еліти, так і твердження, що вона не в повній мірі відповідає своєму функціональному призначенню. Останнє, на думку А. Лопати, частково стосується й України.
Відтак, розглянувши сутність поняття “військова еліта”, перейдемо до аналізу його генези.
Поширений на сьогодні майже в усіх арміях світу термін “офіцер” з’явився у деяких країнах Європи ще у 1573 р. для позначення осіб, які обіймали особливі державні посади. Наприкінці XVI ст. у постійних (не найманих) арміях Франції, а згодом й інших європейських країн, офіцерами почали називати військових і флотських командирів (начальників). У цей період офіцерський корпус поповнювався переважно дворянами, був закритою професійною частиною збройних сил і відповідав деяким ознакам еліти – закрита, краще підготовлена частина військовиків, зі своєю кастовою психологією і мораллю.
У добу Середньовіччя та Нові часи офіцерам, як соціально-професійному прошарку, ще не було чітко визначено місця у структурах військової організації держави. Спочатку лицарі, які виступали в похід разом з озброєними слугами, або сеньйори, що закликали до служби кількох лицарів, не були командирами у загальноприйнятому значенні слова. Вони були лише членами добровільних (чи примусових) лицарських ополчень, “військовий вишкіл” яких більше нагадував якусь небезпечну гру. Пізніше серед найвищої ланки офіцерів почали розроблятися герби лицарських родів, які стали відзнакою шляхетності і мужності аристократичних родів, а згодом були включені до системи формування державних атрибутів. Те ж саме стосується бойового прапора – прапора держави. Відтак, зазначені перетворення стали
історичним підґрунтям виділення представників військової еліти з інших верств суспільства на формально-символічному рівні.
Початок піднесення офіцерства був ознаменований інституюванням системи ордонансів у Франції, відповідно до яких з 1445 р. формування регулярних збройних сил стало державною монополією, а, відтак, набір солдатів та призначення офіцерів міг здійснювати тільки король. Усього було сформовано 15 ордонансних рот, в яких відбувалася поступова трансформація лицарських підрозділів у структури регулярної армії, а офіцери почали отримувати стабільне грошове утримання від короля за військову службу.
Така структура стала перехідним щаблем від лицарської організації, відповідно до якої лицар був не командиром, а “першим” воїном (у бойовому строю лицарі утворювали першу лаву), до армійської структури, у якій офіцер став надійною опорою державного механізму, його управлінської ланки. Разом з тим була запроваджена суворо регламентована військова дисципліна.
До початку XVI ст. майже в усій Європі була встановлена нова практика комплектування армії, відповідно до якої полководець отримував патент на право набору військ встановленої чисельності з певним кошторисом. Він

301 запрошував відомих йому командирів на посаду полковників, які у свою чергу підбирали офіцерів нижчої ранги – капітанів, а ті – заступників – лейтенантів.
Крім того, у кожній роті був прапорщик, який носив бойовий прапор, а також фельдфебель – розпорядник поточних справ. Вважається, що з тих пір офіцерство формується як розвинений соціально-професійний прошарок суспільства зі сталим місцем у системі військового підпорядкування.
Важливим аспектом становлення офіцерського корпусу як військової еліти став соціальний принцип його комплектування: з вищих станів суспільства.
Офіцерами зазвичай ставали представники дворянсько- лицарського середовища. Серед родової знаті закріпилася думка, що найбільш важливою державною справою для дворянина є служба в армії. Військова професія стала природним становим покликанням, свого роду ініціацією, підготовкою до державної служби. У Європі, наприклад, тривалий час
“дворяни шпаги”, тобто громадяни, які здобули дворянське звання на військовій службі, мали перевагу перед “дворянами мантії” – особами, які отримали дворянство на цивільній службі.
Значною віхою становлення ідеї військової еліти в історії більшості армій світу став прямий зв’язок між шляхетністю, вишуканістю, “аристократизмом духу” та службою у військовій організації держави. Шанобливе ставлення до військової діяльності як до “справи честі” вимагало особливого кодексу, у якому виділялися ідеали лицарського обов’язку, честі та гідності воїна, володіння бойовою майстерністю тощо. Зброя споконвіку була відзнакою належності до касти воїнів, їхніх очільників, полководців. З нею також пов’язано багато легенд. Здобуття чудесних мечів, щитів, шабель прирівнювалося до знаходження скарбів, а ритуал передачі зброї належав до вишуканого професійного ритуалу. Захоплення зброї як військової здобичі було однією з бажаних нагород для шляхетних воїнів. У цьому значенні стає зрозумілим фрагмент з “Повісті минулих літ” про данину мечами, яку дали поляни хозарам.
Демократичні процеси державотворення почали змінювати соціальний статус військового професійного прошарку. З одного боку, упродовж XVIII – початку XXІ ст. престиж офіцерів зазвичай залишався високим у системі уявлень щодо статусу військової організації держави. З іншого боку, остаточно був втрачений соціальний принцип комплектування офіцерських посад.
Поява військової еліти України тісно пов’язана із загальними процесами державотворення і суттєво відрізняється від процесу інституювання офіцерського корпусу в Європі. Багато науковців вважають, що в Київській
Русі пануючою елітою була саме військова еліта. Князі, бояри, воєводи були тоді і військовим командуванням, і цивільним урядом. Таке становище зберігалося з часів козаччини і аж до кінця XVIII ст. У цей період українська військова еліта була теж елітою військово-адміністративною. З другої третини того століття козацька військова еліта, яка розквітла за часів Б. Хмельницького,

302 поступово перетворювалась на адміністративну, і вже у XIX ст. про неї залишилися тільки перекази.
Новим етапом становлення військової еліти в Україні стали національно- визвольні змагання 1917–1921 рр. Зазначений період висунув плеяду талановитих командирів та полководців. Проте цей процес не дістав завершення, оскільки спроба закріплення державотворчих зусиль виявилася марною. Немаловажну роль у причинах поразки української революції, як зазначалося вище, відіграли українські офіцери. Вони вчасно не зорієнтувалися у процесах державотворення і не втрутилися в них, віддавши все на відкуп цивільним політиканам, які не були готові до позитивного державного будівництва.
Епоха визвольних змагань 40-х рр. ХХ ст. висунула плеяду талановитих військових керівників у військових формуваннях УПА, які діяли на території
Західної України, зокрема тих, хто поєднував майстерність у справі військово- соціального управління, політичне відчуття поточного моменту і високе розуміння військової теорії. Проте зазначений період був занадто короткий для того, щоб вітчизняна “партизанська альтернативна військова еліта” сформувалася як вища верства у професійно-соціальному відношенні. Відтак, сучасна українська військова еліта зароджувалася в надрах потужної військової організації колишньої радянської держави.
Сучасні українські дослідники орієнтуються на теорію демократичної еліти, яка відповідає моделі конституційного ладу України, репрезентованої правовою, демократичною, соціальною державою. Виходячи з цього, військова еліта – це соціальний прошарок військової організації держави, що є демократичним соціальним інститутом суспільства, і яка підпорядкована та підконтрольна вищій політичній владі. Повноваження Президента України,
Верховної Ради, Кабінету Міністрів визначені Конституцією України стосовно діяльності військової еліти.
Українська військова еліта складається з таких елементів:
1) добірного прошарку представників військово-політичного та військово-соціального управління на стратегічному рівні;
2) професійну соціальну групу найкращих спеціалістів видів забезпечення Збройних Сил України;
3) науково-інтелектуальний прошарок військової еліти з кращих представників військової науки та оборонно-промислового комплексу;
4) військово-педагогічну еліту, яка складається з високоосвічених військових педагогів та інших представників системи військової освіти;
5) елітні частини, що відрізняються від інших найкращим військовим вишколом та здатністю виконувати особливо відповідальні завдання військово- політичного характеру.
Специфіка діяльності представників військової еліти будь-якої держави полягає в тому, що вона завжди торкається владно-політичних відносин, принаймні у сфері зовнішньої політики. Короткий аналіз українських реалій у

303 цьому контексті свідчить, що політична верхівка України навіть у першому наближенні не розглядає генералів та офіцерів вищої ланки військово- соціального управління як представників особливої соціально-професійної еліти, з яких можуть висуватися державні службовці високого ґатунку та політичні лідери. Відтак, військова еліта поки що перебуває осторонь важливих процесів соціально-політичного життя України.
За більш ніж двадцятилітню історію незалежності в Україні “склалася” ситуація, за якої офіцери запасу та відставки мають низьку соціально- політичну активність, не мріють про високі владні повноваження. І це незважаючи на те, що управлінська діяльність військових керівників є однією з найбільш складних та напружених в інтелектуальному і вольовому аспекті.
При цьому необхідно зазначити, що в Україні не існує механізму формування політичних лідерів і реалізації “людського капіталу” армії (так звана
“конверсія військових кадрів”), оскільки авторитарний стиль керівництва, недостатній простір для ініціативи і самостійності у службовій діяльності, штучне відокремлення військової еліти від управління державою фактично унеможливлюють інкорпорацію старших і вищих офіцерів до структур панівної верхівки. Така ситуація несприятливо позначається на соціальному управлінні, оскільки, як зазначає О. Субтельний українській національній еліті бракує якості.
Претензії сучасної військової еліти на представництво в пануючій верхівці можна аргументувати одним із визначень еліти – це “ієрархія, заснована на власних досягненнях” (К. Маннгейм). Якщо представники військової еліти опанували мистецтво військово-соціального управління, мають сформовану систему цінностей та владні інтенції, а серед соціально- політичних якостей їм властиве відчуття необхідності суспільних змін, то вони можуть шукати шляхів реалізації владного потенціалу.
Низка соціально-політичних обставин формує військову організацію держави як консервативний соціальний інститут. Для військовика дисципліна, порядок, організованість є нормою повсякденного життя. Йому властиве негативне сприйняття хаосу, безвладдя, вседозволеності окремих політичних діячів та сил. Специфіка військової діяльності передбачає певну закритість та
ізольованість від цивільної частини суспільства. Саме через ці, та інші обставини, серед військової еліти генерується та підтримується дух особливої солідарності і корпоративності. Завдяки цьому вона може зберігати себе навіть за умови руйнації держави. Наприклад, після поразки національно-визвольних змагань 1917–1921 рр. українська армія була інтернована суміжно-прилеглими державами і протягом тривалого часу існувала за своїми статутами, підтримуючи свою організаційно-штатну структуру та корпоративний дух військової аристократії.
Таким чином, військова еліта відіграє надзвичайно важливу роль в життєдіяльності будь-якого суспільства, особливого транзитивного. За умов

304 демократії вона може забезпечувати стабільність суспільства своєю неучастю в політичній боротьбі, без демонстрації партійних симпатій та антипатій, послідовністю при визначенні політичних
(державницьких) позицій, орієнтованих на підтримку незалежності, суверенітету та територіальної цілісності, які найвищими цінностями для кожного українського офіцера.
Питання для самоконтролю:
1. Дайте визначення поняття “еліта”.
2. З яких елементів складається пануюча еліта?
3. Який вплив на формування елітарних теорій мали ідеї Н. Макіавеллі та
Ф. Ніцше?
4. Розкрийте ключові елементи в системі військової еліти.
5. Елітарний підхід до розгляду суспільства в поглядах Г. Моска та В. Парето.
6. Хто належить до еліти в сучасному українському суспільстві та військовій організації держави?

Тематика рефератів:
1. Історія ідей елітарності.
2. Класичні теорії політичної еліти: Г. Моска, В. Парето, Р. Мiхельс.
3. Теорії еліти та ідеології ХХ ст.
4. Сучасні теорії еліти
5. Проблема дослідження військової еліти України.
6. Ідеї елітарності в українській філософській думці.

Список літератури:
1. Арістотель. Політика / Арістотель / пер. з давньогр. та передм. О. Кислюка. –
К. : Основи, 2003. – 239 с.
2. Касая К. Джерела моделі японського суспільства в контексті системи примусу стосовно верхівки влади / К. Касая // Що таке японська модель? – К., 2003. – с. 63.
3. Колодзінський М. Українська воєнна доктрина / Михайло Колодзінський.
Частина І. – Львів, 1936. – 62 с.
4. Куценко О.В Народ, элита, политический класс / О.В. Куценко, С.М. Макеев
// Классовое общество. Теория и эмпирические реалии. – 2008. – с. 167.
5. Резолюція ПАРЄ від 3 квітня 2007 року про політичну ситуацію в Україні.
6. Рудич Ф. Правляча еліта та її місце і роль в утвердженні української держави
/ Ф. Рудич // Політичний менеджмент. – 2008. – № 2 (29). – С. 9–15.
7. Cohen Eliot A. Commandos and Politicians: Elite Military units in Modern democracies / Eliot A. Cohen. – Cambridge, Harvard University, 1978. – р. 248.
8. Zimbabwe Under military Rule / Times. – 2008. – Jun.
9. General Says Back Mugabe or Quit Army / NY Times. – 2008. – 1 Jun.
10. Цюрупа М.В. Військова еліта в структурі правлячого класу / М.В. Цюрупа
// Політичний менеджмент. – 2007. – № 3 (18). – С. 15–20.

305
Підручник

Баранівський Василь Федорович
Будаг’янц Людмила Миколаївна
Катаєв Євген Сергійович
Олійник Леонід Віталійович
Стасюк Василь Васильович
Тімофєєв Юрій Полікарпович
Чорний Віталій Сергійович


ФІЛОСОФСЬКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ
ПРОБЛЕМИ ВІЙСЬКОВО-СОЦІАЛЬНОГО УПРАВЛІННЯ




Загальна редакція В.Ф. Баранівський
Відповідальний за випуск Є.С. Катаєв



Підписано до друку

Формат 60×84 1/16.
Папір офсетний. Обл.-вид. арк. . Друк. арк.
Зам. . Вид. № Наклад прим. Друкарня НУОУ.

Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справи до Державного реєстру видавців, виробників і розповсюджувачів продукції, серія ДК № 2205 від 2.06.2005 р.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   19


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал