Київ видання університету 2011 2




Сторінка18/19
Дата конвертації25.12.2016
Розмір5.13 Kb.
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   19
Тематика рефератів:
1. Професійна етика військового керівника у контексті військово-соціального управління.
2. Шляхи удосконалення управлінської культури офіцерів.
3. Етичний потенціал Кодексу честі офіцера Збройних Сил України.
4. Професійна етика військового керівника.

269
Список рекомендованої літератури:
1.
Баранівський
В.Ф.
Демократизація
Збройних
Сил
України
/
В.Ф. Баранівський. – К. : Цент практичної філософії, 2001. – 112 с.
2.
Баранівський В.Ф. Поведінкові та етичні аспекти під час оцінки професійної діяльності офіцерського складу Збройних Сил України /
В.Ф. Баранівський // Вісник Національної академії оборони України. – 2009. –
№ 3. – С. 184–188.
3.
Военный энциклопедический словарь / Пред. Гл. ред. Комиссии
Н.В. Огарков. – М. : Воениздат, 1983. – 593 с.
4.
Етика: Навчальний посібник / [Укл.: М.В. Цюрупа, В.І. Горєлов,
О.П. Магеря та ін.]. – Ч. І. – К. : КВГІ, 1997. – 92 с.
5.
Історія українського війська (від княжих часів до 20-х років ХХ ст.) /
[І. Крип’якевич, Б. Гнатевич, З. Стефанів та ін.]. – Львів : Світ, 1992. – 712 с.
6.
1. Конституція України: Із змінами, внесеними згідно із Законом № 2222-
IV від 08.12.2004 р. – К. : Велес, 2007. – 48 с.
7.
Концепція морально-психологічного забезпечення підготовки та ведення операцій (бойових дій) Збройних Сил України. – 5.05.99 р.
8.
Малахов В.А. Етика: Курс лекцій: Навч. Посібник / В.А. Малахов. – К. :
Либідь, 1996. – 304 с.
9.
Мандрагеля В.А. Моральне виховання та соціально-етичні аспекти управління і менеджменту в арміях заходу / В.А. Мандрагеля. – К. : АЗСУ,
1997. – 222 с.
10. Морально-етична культура військового керівника / В.Ф.Баранівський,
Л.М. Будагьянц, С.О. Гудков та ін. – К. : НУОУ, 2010. – 308 с.
11.
Наказ Міністра оборони України від 31.12.1999 року № 412 “Про Кодекс честі офіцера Збройних Сил України”. – К., 1999.
12. Словарь по этике / Под ред. Н.С. Кона. – 5-е изд. – М. : Политиздат, 1983.
– 445 с.
13. Організаційно-методичні вказівки щодо організації виховної роботи у
Збройних Силах України. – 2010.
14. Основы этических знаний / Росенко М.Н. и др. – СПб. : Лань, 1998. – 256 с.
15. Указ Президента України “Про заходи щодо розвитку духовності, захисту моралі та формування здорового способу життя”, № 456 від 27 квітня 1999 р. /
Офіційний вісник України. – №17. – С. 22.
16. Указ Президента України “Про невідкладні додаткові заходи щодо зміцнення моральності у суспільстві та утвердження здорового способу життя”,
№ 258/2002, 15.03.2002 р. / Офіційний вісник України. – №12 . – 2002. – С. 6 –10.
17. Указ Президента України “Про серйозні недоліки у здійсненні заходів щодо захисту моральності у суспільстві та утвердження здорового способу життя”,
№ 74/2003 від 4 лютого 2003 р. / Офіційний вісник України. – №6 – 2003. – С. 35.
18. Якимович Б. Збройні Сили України: нарис історії / Б. Якимович. – Львів:
Просвіта, 1996. – 360 с.

270
3.2. Релігієзнавчі аспекти військово-соціального управління
3.2.1. Релігія як сфера духовної культури, її елементи та структура
Релігія супроводжує людину на всіх етапах її життєдіяльності. Вона – своєрідний атрибут суспільного життя і, незважаючи на науково-технічний прогрес, неможливо передбачати суттєвого зниження її регулюючого впливу у соціумі. Навпаки, внаслідок значних змін, що відбуваються в економічній, політичній, культурній сферах нашого суспільства, інтерес до релігії значно зростає. Це пов’язано з тим, що у суспільстві існують проблеми, без розв’язання яких неможливо розбудовувати нашу державу та її військову організацію на засадах демократії, гуманізму, економічного та культурного розвитку.
Відповідно до різних джерел, зародження релігії відбувалося протягом
20–15 тис. років до Р.Х. Майже стільки ж тисячоліть передувала цьому епоха безрелігійного розвитку суспільства і людини. Її існування викликане вкрай жорсткими умовами боротьби людини за виживання. Виникнувши, релігійна свідомість постає як спосіб духовно-практичного входження людини у світ.
Релігія належить до духовної сфери суспільного життя, яке, в свою чергу, визначається як комплекс ідей, поглядів, уявлень, тобто весь спектр виробництва свідомості. Крім того, до сфери духовного виробництва належать: філософія; наука; мораль; релігія; мистецтво; освіта; культура.
Походження релігії зумовлене складним комплексом гносеологічних і соціально-економічних причин. Гносеологічні причини походження релігії укорінені в особливостях людського пізнання. Вони створили можливість виникнення релігії, яка може реалізуватися випадково або в міру необхідності, а може і взагалі не реалізуватися. Перетворення релігії із можливості на дійсність зумовили соціальні причини, які полягають у специфіці соціального буття людини. Відтак, релігія виникає у людському суспільстві не випадково, а в міру необхідності.
Становлення та еволюція релігії взаємопов’язані з розвитком суспільства
і людської свідомості, рівнем пізнання людиною навколишньої світу.
В історії ґенези релігії виділяють три основних ступеня її розвитку:
1. Первісні (ранні) форми релігії. До них належать: фетишизм – поклоніння неживим предметам; магія – дії та обряди, що здійснюються з метою впливу на явища природи, тварин чи людей; тотемізм – віра у спорідненість людини з тваринним і рослинним світом; анімізм – віра в душі і духів; культ предків.
Первісні релігії були такими ж примітивними, як і суспільство, що їх породило. Надприродним для людини могли бути незвичайної форми дерево чи камінь, зображення тварини; дим, що відганяє комах, приємний запах чебрецю; зручна та удатна на полюванні палиця, стріла; шкіра тварини, маска,

271 що приносить успіх у важкому здобуванні їжі тощо. Довкола цих предметів здійснювалися ритуальні дії, їх наділяли таємничою, надприродною силою.
Згодом починає формуватися вірування про таємничу силу, яка управляє предметами, явищами. Так з’явився пандемонізм (від грецьк. “пан” – все і
“демон” – дух) – уявлення, в якому надприродне ставилося поряд з природним.
Вважалося, що кожен предмет, явище має духів: в лісі – лісовик, у воді – водяний, у хаті – домовий. Духи не створюють предметів, а лише живуть у них: у сухому озері водяний не водиться, у зруйнованій оселі домовий не живе.
Первісні форми релігії дійшли до нашого часу в світосприйнятті народів, які відстали у своєму історичному розвитку, а також у вигляді релігійних пережитків (ворожіння, забобони, чаклунство) серед віруючих більш високих форм релігії і навіть серед невіруючих.
2. Політеїзм (від грецьк. “полі” – багато і “теос” – Бог). Багатобожжя, віра в існування багатьох богів. У політеїстичних релігіях надприродне – це
Бог у загальноприйнятому значенні цього слова. Боги не стільки приховуються за предметами і явищами, стільки створюють їх і керують ними.
Політеїзм формується у період розкладу первісного ладу. Він відображає диференціацію у суспільстві та зростаючий рівень пізнання людиною навколишнього світу, накопичення досвіду практичної взаємодії людини і природи. Класичною формою політеїзму є грецька і давньоримська релігії з
їхнім сонмом богів, богинь, напівбогів та героїв.
На останніх щаблях розвитку політеїзм підноситься до рівня генотеїзму – виділення серед багатьох богів одного головного, родоначальника усіх богів
(Зевс у грецькій релігії, Юпітер – у римській, Перун – у релігії стародавніх українців).
Різновидом політеїзму є катенотеїзм. У катенотеїзмі визнається
існування багатьох богів, проте кожне плем’я, місцевість, вшановують “по одному Богові”, якого вважають захисником даного племені та місцевості.
Вочевидь, катенотеїзм існував у Київській Русі до запровадження християнства. Його класичною формою є стародавній іудаїзм часів написання
Біблії. У біблійні часи (VII ст. до Р.Х. – І ст.) євреї визнавали богів інших племен і народів, але вшановували лише свого Бога – Яхве, визнаного покровителем виключно євреїв.
3. Монотеїзм (єдинобожжя). З початком утворення великих монархічних держав, які об’єднали під владою одного правителя цілі країни і народи, політеїзм змінюється на монотеїзм – релігією єдиного Бога.
Це природно: на землі панує над усім і править один деспот, а на небі багато богів. Один править на землі, відповідно й один повинен правити і на небі. Це соціальна передумова монотеїзму.
Проте він мав і гносеологічну передумову. У період розквіту рабовласницького ладу починає розвиватися філософія як форма суспільної свідомості. Філософія набуває змоги охопити всю дійсність думкою, шукати в

272 багатоманітності її поглядів якісь єдині начала. Єдине осягнення всього світу,
єдине начало вимагало визнання і єдиного творця цього світу, єдиного Бога.
Коли ці передумови склалися, почав формуватися монотеїзм.
Бог монотеїзму відрізнявся від попередніх богів і духів лише кількісно: він один. Як і його попередники, він зображувався у вигляді конкретно- чуттєвої істоти, зазвичай людини – мав тіло, голову, руки. Значно пізніше, практично з епохи індустріального суспільства, з його культом абстрактних товару, людини і свобод, починає формуватися абстрактний монотеїзм на основі початкового, конкретно-чуттєвого монотеїзму. У ньому Бога зображується за допомогою абстрактних визначень і категорій: Бог невидимий, не має ні тіла, ні рук, ні ніг; він всюдисущий, всемогутній, вічний, незмінний; він – Дух. Такого Бога не можна побачити, відчути. Єдине, що залишається цьому Богові, – це те, що він особистість: чує, пильнує, діє, карає, керує, має розум, почуття і волю.
Абстрактний монотеїзм – останній щабель розвитку релігії. Якщо уявити собі релігію, яка могла б ще більше “витончити”, удосконалити уявлення про надприродне, то логічним є Бог, образ якого звільнився від особистісних атрибутів. У такій послідовності Бог перетворюється у певне Начало,
Загальний закон, Логос Всесвіту. Це вже не Бог релігії, а Бог філософії, не релігійне, а філософське поняття. Такому Богові вже не треба молитися, немає потреби поклонятися. Він уособлює собою Всесвіт, безкінечність, мікро- і макрокосм.
Незважаючи на загальну еволюцію, до наших днів дійшли й ті форми релігії, через які вона пройшла в історії свого розвитку. Це підтверджує справедливість наукового висновку, що релігія відіграє надзвичайно важливу роль у життєдіяльності людства. Загалом усі існуючі релігії еволюціонують у бік абстрактного монотеїзму.
Саме поняття “релігія”, як і феномен цього соціального явища, має давнє походження. Існують різні варіанти етимологічного тлумачення латинського слова “rеligіо”.
М. Т. Цицерон (106–43 до Р.Х.) поняття “rеligіо” виводить від “relegere” – йти назад, повертатися, обдумувати, збирати, споглядати, боятися, і характеризує релігію як богобоязливість, страх і пошанування богів.
Ранньохристиянський мислитель Лактанцій (бл. 250 – після 325) вважає, що “religio” походить від латинського слова “religаге” – в’язати, пов’язувати, прив’язувати, а стосовно релігії означає зв’язок з Богом, служіння йому і покору через благочестя. Зазначений погляд має своє відображення у християнській культурі.
Відтак, термін “релігія” (від лат. “religio”) означає “набожність”,
“святиню”, “предмет культу”.
Крім того, у різних напрямах філософської думки релігія має різні визначення. Зокрема, в психоаналітичних концепціях релігію розглядають як

273 систему поглядів і дій, якої дотримується певна група людей і яка надає
індивіду систему орієнтацій та об’єкт поклоніння (Е. Фромм).
У поглядах сучасних українських філософів релігія розглядається як:
– складний соціально-культурний феномен, який властивий історії людства на всіх етапах її розвитку;
– винятково складне явище суспільного життя і за змістом, і за способом життєдіяльності;

єдине явище суспільного життя, що стверджує і намагається обґрунтувати існування надприродного: Бога, богів, чортів, духів, чудес;
– форма суспільної свідомості, у якій ілюзорно відображаються сили, що панують над людиною у її повсякденному житті і які трансформуються у її свідомості у форми неземних сил (будь-яку релігію характеризує віра у реальне
існування надприродного Начала і система опосередкованих зв’язків з ним).
Відтак, релігія розглядається як сфера духовного життя суспільства, соціальної групи, особистості, спосіб духовного-практично осягнення світу і сфера духовного виробництва.
За специфічним поглядом на світ, природу, людину крізь призму надприродного релігія істотно відрізняється від науки, яка вивіряє вірогідність теоретичних висновків суспільною практикою. Нарешті, релігія розмаїто вплетена до структури соціального життя, торкається життєвих інтересів різних прошарків і груп людей. Тому релігію сприймають, розуміють, тлумачать по-різному бідні і багаті, служителі культу та пересічні віруючі, православні і мусульмани, вчені та митці. Усе існування людини філософія поділяє на суспільне буття і суспільну свідомість. Суспільне буття (як буття загалом) і суспільна свідомість – явища, які чітко відрізняться між собою і які водночас перебувають у складній системі зв’язків і взаємодії.
Особливості релігії:
– релігія є світоглядною формою суспільної свідомості, дає людині світорозуміння;
– релігія відображає суспільне буття і є вторинною від нього, зі зміною суспільного буття змінюється й сама релігія;
– релігія перебуває у взаємозв’язку і взаємозалежності з іншими формами суспільної свідомості;
– релігія чинить зворотній вплив на буття.
Об’єкт релігійного відображення – умови життя людей, передусім ті суспільні відносини, що безпосередньо торкаються інтересів людей (грізні сили природи, складні соціальні явища тощо). Специфікою релігійного відображення є уявлення про надприродне.
Структура релігії:
– релігійна свідомість;
– релігійні відносини і діяльність;
– релігійні організації.

274
Релігійна свідомість – спосіб ставлення віруючого до світу через систему поглядів і почуттів, значенням яких є віра в надприродне Начало.
Ознаки релігійної свідомості:
– образність – об’єктивізація релігійних уявлень в образних структурах;
– символічність – наявність нерозгорнутих знаків, символів, які містять у собі вказівку на зміст релігійних уявлень (предмети культу, ритуальні дії, священні тексти, релігійна лексика “Бог”, “дух”, “благодать” тощо);
– діалогічність – спілкування віруючого з надприродним Началом шляхом молитов, ритуальних дій тощо;
– інтимність;
– суперечливе поєднання ілюзорного і реалістичного;
– емоційна насиченість;
– активний вплив на вольові стани особистості та колективу віруючих.
Віра – це чуттєво-емоційний стан психіки, який характеризується:
– здатністю сприймати знання як істинні безвідносно до того, є вони
істинними чи хибними;
– знання, що прийняті як істинні, стають для особистості способом бачення та розуміння явищ дійсності;
– знання перетворюються на світоглядні установки особистості, визначають характер її дій і вчинків;
– здатністю людини переживати бажане та уявлене як дійсне;

істинність прийнятих на віру знань не потребує підтвердження практикою або достатньої аргументації.
Релігійні почуття відрізняються від звичайних предметом переживань і можуть бути психологічно як негативними (страх, розгубленість), так і позитивними (любов, радість). Релігійні уявлення і почуття виступають в ролі мотивів вчинків віруючих.
Головною проблемою релігійної свідомості є проблема людини, її
існування, сенсу буття, життя і смерті, добра і зла тощо.
Релігійна свідомість є джерелом релігійного світогляду, головним елементом якого є релігійна картина світу як сукупність загальних поглядів на світ, його будову, походження, розвиток і місце людини в ньому. Кожна релігія пропонує своє бачення світу. Досягнення сучасних наук спонукають богословів по-новому тлумачити різні елементи традиційної релігійної картини світу.
Релігійна діяльність є видом соціальної діяльності і складається з:
– культової (молитви, псалми, співи тощо) діяльності;
– позакультової діяльності.
Перша здійснюється в духовній та практичній сферах. Її підґрунтям є продукування релігійних ідей, систематизація та тлумачення догматів теології, складання богословських творів тощо.

275
Віруючі та релігійні громади здійснюють також практичну позакультову діяльність: благодійну, місіонерську, викладацьку в навчальних закладах, управлінську в системі релігійних організацій та центрів, пропагандистську, реставраційно-будівельну, нормотворчу тощо.
Важливим видом релігійної діяльності є культ. Якщо релігію визначити видом духовно-практичного опанування світу, то практичним аспектом цього процесу є культ. Зміст культу визначається відповідними релігійними
ідеологемами, культовими текстами, до яких належить Святе письмо, молитви, псалми, співи тощо.
Релігійні відносини – це вид ідеологічних відносин, що реалізуються через стосунки віруючих, релігійні зв’язки громад і церков. Схеми відносин регламентуються релігійними звичаями, нормами, правилами та статутами.
Релігійні відносини за змістом найчастіше будуються за схемою: державно-церковні відносини (Бог – цар небесний), судочинство (суд Христа,
Страшний суд), внутрішньосімейні відносини (Бог-отець, Бог-син) тощо.
Найпоширенішою організаційною формою релігії є церква – це об’єднання віруючих на основі спільних догматичних уявлень, обрядів, канонів. Конституйовані елементи церкви – це віровчення, культова діяльність
і відповідна організаційна структура.
3.2.2. Функції релігії, її вплив на життєдіяльність Збройних Сил
України
Як зазначалося вище, релігія відіграє надзвичайно велику роль у суспільстві, що й характеризується її функціями. Основними функціями релігії в суспільстві є такі:
– світоглядна функція – виконання релігією функції ціннісної орієнтації особи, ролі певного світорозуміння, світовідчуття тощо;

інтегративна функція – здатність релігії бути засобом ідейного об’єднання, згуртування суспільства, індивідів та інститутів спільністю віри, догм, сповідання;
– комунікативна функція – виконання релігією різноманітних зв’язків між віруючими, засіб їхнього спілкування в межах єдиного віросповідання;
– регулятивна функція – здатність релігії бути засобом регулювання поведінки людей, визначення певного стереотипу їхньої поведінки завдяки наявності в релігії певної системи норм і правил;
– компенсаторна функція – здатність релігії певним чином відтворювати існуючі соціальні відносини, в яких людина почувається вільною
і щасливою;

276
– апологетична – спрямовується на обґрунтування істинності та на захист від критики того чи того віровчення, основних догматів і принципів релігії.
Свої певні функції в суспільстві виконують і релігійні громади та організації, які діють в межах однієї держави та є складовою системи історично утворених соціальних інститутів, закладів та організацій. А саме:
– вироблення систематизованого віровчення;
– розробка системи його захисту та утвердження;
– керівництво та реалізація культової діяльності;
– виконання релігійних норм;
– зв’язки з конкретним державним апаратом, світовими організаціями тощо.
Україна споконвіку була і залишається донині християнською православною державою. Про це де-юре свідчить те, що законодавець офіційно визнав усі православні свята як державні. Проте в силу специфічного розвитку в Україні мирно співіснує низка інших конфесій та вірувань, які лояльно ставляться до української держави.
Християнство, зародившись у І ст., під час свого розвитку стало однією з найвпливовіших релігій світу. Її значущість обумовлюється значною кількістю
її послідовників (близько 1 млрд віруючих), які здійснюють вплив на оточуючих, їхню діяльність та поведінку. Хоча християнство має свої етнологічні витоки з культури Стародавнього Сходу, воно переважно асоціюється з культурою Західного світу, на відміну від Східного з його різними релігійними вченнями. Послідовники християнства існують на всіх континентах планети і діють у найрізноманітнішому культурному середовищі.
Християнство виникло на території Римської імперії, у Палестині, і спочатку поширювалося серед євреїв. Його пропагували багато мандрівних проповідників, що сповіщали про скорий прихід месії, який звільнить народ від римського панування і стане справжнім “царем іудейським”. Найвідомішим і найавторитетнішим був геніальний проповідник Мойсей.
У християнстві центральною постаттю є Ісус Христос (“Христос” у перекладі з грецької означає
“месія”,
“рятівник”).
Відповідно до християнського віровчення, Ісус Христос – Син Божий, який за волею Бога-
Отця для спасіння людства зійшов з небес на землю і став Боголюдиною
Ісусом
Христом, розкрив людям заповіді
Нового
Завіту, прийняв страждальницьку смерть для спокути первородного гріха та гріхів всього людства. Після поховання він на третій день воскрес і вознісся на небо.
Християни вірять у друге пришестя Христа на землю, де над усіма живими і мертвими відбудеться праведний суд, кожний з них отримає по заслугам, а після цього встановиться Царство Боже – Царство миру і гармонії.
Православ’я – одне з трьох основних напрямів християнства. Його витоки криються в перших автокефальних православних церквах –

277
Константинопольській, Александрійській, Антіохійській, Єрусалимській, що виникли у ІV ст. на території східної частини Римської імперії і стали називатися православними, тобто такими, що правильно прославляють Бога.
Зазначені церкви утворили так звану Святу Православну Церкву. Після них виникли нові автокефальні церкви, кількість яких становить п’ятнадцять.
Відповідно до православної традиції, “по честі” вони розташовуються у такому порядку: Константинопольська, Александрійська, Антіохійська, Єрусалимська,
Російська, Грузинська, Сербська, Румунська, Болгарська, Кіпрська, Елладська
(Грецька), Албанська, Польська, Православна церква Чехії та Словаччини,
Американська. П’ять церков не одержали офіційного статусу автокефальних, серед них – Українська Православна Церква Київського патріархату.
Історія свідчить, що автокефалія проголошувалася самою Церквою, яка її домагалася, і лише згодом, раніше або пізніше, визнавалася з боку інших
Помісних Церков. Одним із вирішальних чинників проголошення автокефалії є відповідні політичні умови, зокрема – незалежність того народу, серед якого
Помісна Церква несе своє служіння. Найактивнішу роль у питанні проголошення автокефалії багатьох Церков відігравала державна влада та патріотичні політичні сили. У випадку з Сербською та Болгарською Церквами за проголошення автокефалії на ієрархію і навіть увесь народ накладалися анафеми, що не стало перешкодою у майбутньому відновити євхаристійне єднання, а всі анафеми та заборони підлягали забуттю. Незважаючи на невизнаний статус автокефалії, на
існування паралельної ієрархії або й анафеми, накладеної на ієрархів автокефальної Церкви, у відповідних Помісних Церквах продовжувалося благодатне життя, звершувалися всі таїнства, і вони належним чином несли своє служіння серед відповідного народу.
Священна книга християн – Святе Письмо – Біблія, назва якої утвердилася серед християн з ІV ст. Вона складається з двох частин: Старого
Заповіту і Нового Заповіту. До Старого Заповіту входить 50 книг (канонічними православні називають 39, а католики й протестанти – усі 50). У цих книгах мова йде про створення світу та людини, про рай, потоп і життя обраного
Богом єврейського народу, містяться молитви, філософські твори, релігійна публіцистична лірика тощо.
Новий Заповіт включає 27 книг, у тому числі чотири Євангелія, які розповідають про Ісуса Христа, його вчення і пророцтва. Мова Біблії – давньоєврейська та арамейська у Старому Заповіті, давньогрецька – у Новому
Заповіті. Вона перекладена майже усіма мовами світу, в тому числі й українською.
Основу православного культу складають сім християнських таїнств – обрядові дії, через які, за вченням церкви, віруючому передається божа благодать. До них належать: хрещення, причащання, священство, покаяння
(сповідь), миропомазання, шлюб, маслосвяття (соборування).

278
Православ’я в Україні, як і інші релігії, після отримання нашою країною незалежності набуло інших вимірів, значно активізувалося, займається вдосконаленням своїх релігійних форм у контексті становлення державності української нації. Значно зросла церковна мережа зареєстрованих і незареєстрованих релігійних організацій (громад, монастирів, місій, братств, навчальних закладів, засобів масової інформації тощо). Спостерігається стабільний щорічний приріст церковних утворень, зростає матеріальна база конфесій, збільшується кількість духовенства, відповідно до міжнародно- правових актів удосконалюються різні аспекти свободи совісті та її правове регулювання.
В Україні найбільшою за кількістю релігійних структур є Українська
Православна Церква (УПЦ), що знаходиться у канонічному підпорядкуванні
Московського патріархату. Архієрейський собор 25–27 жовтня 1990 р., який відбувся у Москві, надав УПЦ незалежність та самостійність в її управлінні при збереженні юрисдикційного зв’язку з Московською патріархією.
Самостійність та незалежність УПЦ в управлінні поширюється на канонічну, богослужбову, господарську, фінансову, духовно-освітню сфери внутрішнього життя її єпархій. У межах УПЦ вища законодавча, виконавча та судова влада належать собору УПЦ.
У період між Соборами УПЦ вищим органом управління є архієрейський собор УПЦ, до складу якого входять усі єпархіальні архієреї. Архієрейський собор УПЦ обирає предстоятеля УПЦ – митрополита Київського і Всієї
України, та затверджує постанови Священного Синоду.
В Україні діє незалежна Українська Православна Церква Київського патріархату (УПЦ КП). Її послідовники вважають себе правонаступниками
Київської митрополії, заснованої у Київській Русі. У 1686 р. вона всупереч церковним канонам була відірвана від Константинополя і приєднана до
Московського патріархату. Згодом Київська митрополія стала звичайною
єпархією Руської православної церкви. Боротьба за українську державність у
ХХ ст. перепліталася з автокефальним рухом. Уряд на чолі з С. Петлюрою у
1919 р. проголосив автокефалію Української церкви. Її керівником став митрополит В. Липківський. У 1930 р. церкву було зліквідовано.
У роки Другої світової війни Українську Автокефальну Православну
Церкву (УАПЦ) відродили, а в 1944 р. знову ліквідували. Нове відродження церкви пов’язане з діяльністю Всеукраїнського Православного Собору
(1990 р.), який проголосив утворення УАПЦ та обрав патріархом Київським і всієї України митрополита Мстислава – главу УПЦ у США.
УПЦ КП утворилася в 1992 р. на об’єднавчому соборі за участю духовенства УАПЦ та частини духовенства УПЦ під керівництвом митрополита
Філарета (Денисенка), які виступали за автокефальну церкву в незалежній
Україні. Главою об’єднаної церкви став митрополит Мстислав. Після його смерті церкву очолив Володимир (Романюк), а з 1995 р. – митрополит Філарет

279
(Денисенко). УПЦ КП від Російської Православної Церкви автокефалію не отримала і не визнається помісними православними церквами.
Наприкінці 80-х рр. ХХ ст. представники різних громадсько-політичних організацій України, об’єднавшись в “Ініціативний комітет за відновлення
Української Автокефальної Православної Церви”, розгорнули підготовчу роботу. Після відмови Київського міськвиконкому в реєстрації групи автокефалістів комітет переніс свою діяльність до Львова, де існували перші парафії
УАПЦ.
Їхнє духовенство звернулося за допомогою до
Константинопольського патріарха та митрополита УПЦ у США і в діаспорі
Мстислава (Скрипника). 1989 р. у Львові відбувся собор священиків УАПЦ і священиків РПЦ – прихильників УАПЦ, який запропонував єпископу Йоану
(колишньому Житомирському і Овручському єпископу РПЦ) очолити УАПЦ.
Йоан прийняв цю пропозицію, за що синод РПЦ позбавив його сану і чернецтва. Проте митрополит Мстислав затвердив Йоана в сані архієпископа з титулом Галицький і Волинський.
У західних областях України багато православного духовенства підтримали ідею створення автокефальної церкви, почала формуватися ієрархія
УАПЦ. Всеукраїнський собор 1990 р. обрав митрополита Мстислава патріархом Київським і всієї України, прийняв Статут церкви, програму її діяльності, зокрема відновлення монастирів, духовних навчальних закладів, розширення видавничої справи. На архієрейському соборі 1990 р. були присутні єпископи з України та представники священного собору УАПЦ діаспори. Цей собор затвердив єдиний священний собор єпископів УАПЦ з
України та діаспори. У 1994 р. УАПЦ очолив колишній протопресвітер зі
Львова Володимир Ярема під ім’ям Димитрій.
Усі українські православні церкви виступають за припинення міжконфесійних конфліктів та утворення єдиної помісної православної церкви.
Проте це питання складне і потребує об’єднаних зусиль всіх гілок роз’єднаного українського православ’я.
Римо-Католицька Церква в Україні як ієрархічна структура існує з 1375 р., коли в Галичі була створена перша митрополія (у 1412 р. перенесена до Львова).
Католицизм на українських землях особливо поширювався в роки експансії Речі
Посполитої на Правобережжі у ХІV–ХVІІІ ст. Він став панівною релігією, а всі
інші релігійні течії вважалися лише терпимими. Католики отримали значні привілеї. У роки перебування частини України у складі Польщі та Австро-
Угорщини католицизм зміцнював своє становище в суспільстві, культурі, освіті.
Коли ж польські та українські землі опинилися у складі царської Росії, розпочалися репресії проти католицької церкви (заборона побудови нових костьолів, закриття католицьких храмів і монастирів або їх перетворення на православні, обмеження душпастирської служби духовенства).

280
У 1992 р. Україна встановила дипломатичні відносини з Ватиканом, у ній з’явився перший апостольський нунцій, а наступного року утворено апостольську адміністрацію для римо-католиків Закарпаття.
Українська Греко-Католицька Церква (УГКЦ) виникла в результаті укладання угоди між представниками православного і католицького духовенства на Брестському церковному соборі (1596 р.) та Ужгородської церковної унії (1646–1649), затверджених папою Римським. Запровадження
Брестської та Ужгородської уній не було безпроблемним, оскільки релігійне життя на українських і білоруських землях, що входили до складу Речі
Посполитої та Угорщини, було складним, православ’я утискувалося, а православна церква переживала кризу. Вихід із такої ситуації деякі українські православні
ієрархи, шляхтичі та міщани вбачали в необхідності підпорядкування православ’я Риму.
Між прихильниками церковної унії та її противниками точилася нерівна боротьба за власне існування в переважно католицькому середовищі.
Перемогли послідовники рішень Брестського церковного собору, які втілювалися ними у життя в Західній Білорусії, на Західному Поділлі,
Галичині, Волині, Київщині, Брацлавщині, частині Лівобережної України. У результаті проголошення Ужгородської церковної унії її громади розгорнули діяльність в Закарпатті, у Східній Словаччині, на землях Угорщини та Румунії, де жили українці. У названих регіонах з’явилася уніатська церква – не самостійна релігійна течія, а релігійне формування, створене церковними
ієрархами, політичними діячами держав, де панував католицизм. Греко- католицизм використав католицькі догмати і переважно православну обрядовість, обґрунтовуючи свою ідеологію на основі томізму – релігійно- філософського вчення католицизму.
Як зазначає В. Карнацевич, насадження нової віри відбувалося насильницькими методами. У містах православних не призначали на муніципальні посади, зволікали з видачею дозволів на заняття тим чи тим видом діяльності. Поміщики заставляли своїх селян приймати уніатських священиків та виганяти православних. Під жорстоким тиском селяни змушені були переходити до нової релігії, таємно зберігаючи вірність вірі пращурів.
Наступником М. Рогози, який помер у 1599 р., став один із творців унії
І. Потій. Удавшись до прямих репресій – грабежів і арештів, – Іпатій захоплював кафедри та монастирі з їхніми статками. Він у свій час навіть намагався захопити
Києво-Печерську лавру, усіляко підривав діяльність православних братств. Не випадково одним із головних гасел виступів українського козацтва на чолі з
Б. Хмельницьким був захист православної віри від уніатів. Протистояння між двома церквами в Україні тривало не одне століття і знайшло своє відображення у полемічній літературі, діяльності видатних представників української культури і, врешті-решт, національно-визвольному русі, який завершився визволенням українського народу з польського ярма.

281
У 1946 р. за вказівкою з Москви греко-католицька церква була зліквідована, а її парафії автоматично стали православними. Проте з початком нового етапу національно-визвольної боротьби українського народу за свою незалежність наприкінці 80-х рр. ХХ ст. її діяльність, знову ж таки за вказівкою
Москви, була відновлена [20, с. 253].
Протестантизм – третій напрям у християнстві, пов’язаний з релігійним і соціально-політичним рухом ХVІ–ХVІІ ст. у Західній Європі (Реформація), спрямований проти католицької церкви, через наявність у ній негативних явищ, що викликали протест у пересічних католиків, які виступали за чистку церкви. Реформаційний рух, розпочавшись у 1517 р. з офіційного виступу проти католицизму монаха і богослова М. Лютера в Німеччині, сприяв початку селянської війни під керівництвом Т. Мюнцера. Цей рух поширився на територію Австрії, Швейцарії, Скандинавії, Прибалтики, Польщі, Франції,
Англії, висунувши із свого середовища відомих богословів Ж. Кальвіна,
У. Цвінглі. Систему
їхніх світоглядних уявлень, релігійно-теологічне обґрунтування основних засад віровчення підтримали послідовники, згуртувавшись у власні школи протестантизму.
У протестантизмі виділяють два етапи:
1) ранній
(ХVІ ст.) характеризується появою лютеранства, кальвінізму та англіканства; 2) пізній, постреформаційний (кінець ХІХ– початок ХХ ст.), пов’язаний з виникненням методистів, баптистів, квакерів, мормонів, адвентистів, свідків Ієгови, п’ятидесятників. Переважна частина протестантських утворень притримується засадничих принципів віросповідання, властивих християнству. Проте низку положень вони тлумачать дещо інакше.
Зокрема, протестантизм визнає особисту віру єдиним шляхом спасіння, а
Біблію – єдиним джерелом одкровення, заперечуючи необхідність священних переказів. Обґрунтовується принцип загального священства, відкидається
інститут чернецтва, розвиваються ідеї демократизму церковного життя, виборність і підзвітність священиків, автономність громад. Спрощується оформлення церковних приміщень, богослужіння зведено до проповідей, молитов, співу; існує два християнських таїнства – хрещення і причащання.
Протестантизмом також відкинуто поклоніння іконам, мощам, святим. Усі сфери життєдіяльності людини він розглядає як різноманітні форми служіння Богу, який сам судить про міцність віри свого послідовника та його прагнення до порятунку.
Протестантизм поширений в Америці, Африці, Європі, Східній Азії. В
Україні існують переважно пізні течії (баптисти, євангельські християни, адвентисти, п’ятидесятники, єговісти, невелика кількість лютеран, кальвіністів
і різних неопротестантських груп).
Іслам – одна зі світових релігій, що виникла у VІІ ст. в Аравії. Він багато в чому визначив історію, ідейне та культурне життя великої частини населення
Азії, Африки і частково Європи у середні віки, новий і новітній час, відіграючи роль соціального та культурного регулятора. Основи його віровчення зводяться

282 до п’яти найважливіших положень: визнання єдинобожжя і пророчої місії
Мухамеда, молитва, піст, податок на користь бідних, паломництво. В ісламі виникло не менше п’яти релігійно-політичних угруповань (харіджити, шиїти, мурджиїти, мутазиліти і суніти). Кожен з цих напрямів відстоює своє вчення як
єдино вірне, звинувачуючи своїх противників у відході від істинної віри.
Головна священна книга мусульман – Коран – регламентує релігійні обряди, містить морально-правові настанови, визначає норми поведінки послідовників ісламу. У Корані пропагується ідея єдиного Бога (Аллаха) як першопричини життя, попередження про страшний суд, рай і пекло.
Мусульманський культ вимагає ритуалу омовіння (очищення), регулярного відвідування мечеті, дотримання мусульманських свят. Від віруючих вимагається щоденна п’ятиразова молитва. Чоловіки і жінки моляться окремо, повернувшись обличчям до Мекки. При вході до мечеті знімають взуття, іноді вдаються до ритуального омовіння.
В Україні переважним регіоном поширення ісламу є Крим, який у ХІІІ ст. завоювали татаро-монголи, поширюючи сунізм – релігійно-філософську систему ортодоксального ісламу. Суніти вважають, що тільки вони дотримуються традицій пророка, визнають не лише Коран, а й святість Суни – сукупність розповідей про висловлювання та діяльність пророка Мухамеда. Різниця між сунізмом та шиїзмом в теологічному плані криється в тому, що його прибічники не визнають можливості посередництва між Аллахом і людьми після смерті
Мухамеда, заперечують ідею про особливу природу Алі і право його нащадків на
імамат, управління громадою (А́лі ібн Абі́ Та́ліб (близько 604–661) – четвертий праведний халіф, двоюрідний брат і зять Мухаммеда (чоловік доньки Мухаммеда
Фатіми). З іменем Алі пов’язаний перший в ісламі розкол, який призвів до зародження релігійно-політичних рухів шиїтів і хариджитів і до їхнього відособлення від сунітської більшості. Шиїти-імаміти вважають Алі першим із дванадцяти своїх імамів. Нащадків Алі називають Алідами).
У незалежній Україні відповідно до Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації” створено всі можливості для вільного сповідування всіх релігій, у тому числі й ісламу. Окрім Криму, де ісламських громад найбільше, вони також зареєстровані в Києві (у грудні 2011 р. відкрито мечеть), Львові,
Одесі, Херсоні, Полтаві, Донецькій, Запорізькій, Харківській та інших областях.
Усі вони належать до сунітів. В Україні діють три мусульманські центри:
Духовне управління мусульман України, Незалежне духовне управління мусульман України, Духовне управління мусульман Криму.
Дещо іншу форму сучасної релігійності українців репрезентують прихильники Рідної Української Національної Віри (РУНВіри) – українського національного монотеїстичного вчення.
Відповідно до РУНВіри, Прабатьками українців є не Адам і Єва, а Мама
Лель і Тато Орь. Вчення вказує на вибраність та особливість України та українського народу. РУНВіра прагне зберегти рідну культуру, мову, звичаї та

283 обряди українських земель.
Головним загарбником вчення бачить християнство, яке через насаджування іноземних традицій знищило багато суто український обрядів. За дві тисячі років свого існування християнство принесло у світ криваві війни, терор, суперечки між народами. Рим завжди “з любов’ю” підтримував Варшаву в напрямі окупації України, а Москва завжди сунула в Україну з мечем і хрестом.
Ідейним натхненником РУНВіри став Л. Силенко – Духовний Учитель і
Пророк, який, реформувавши стародавню (дохристиянську) віру, проголосив
РУНВіру, віру в Єдиного Господа Дажбога. Перші проповіді РУНВіри
Л. Силенко (український емігрант) розпочав 1964 р. у США, а 3 грудня 1966 р. в Чикаго була офіційно зареєстрована перша громада РУНВіри.
РУНВіра є відповіддю космополітичним та атеїстичним настроям в
Україні. Вона відтворює національні особливості українського народу, як наприклад, юдаїзм – єврейського чи синтоїзм – японського. РУНВіра критикує поклоніння християнським святиням (Єрусалим, Вифлеєм, Йордан), оскільки український народ має багато власних визначних місць. Одним із понять вчення є Духовна Незалежність, яка є священною і покликана захищати національну свідомість. Відповідно до РУНВіри тільки рідна Влада є даною
Богом: вона є слугою Народу, живе з Народом і в ім’я Народу.
Учення спрямоване на українців, яким цікавий стародавній світогляд власного народу, які прагнуть відзначати рідні свята, жити за рідними тисячолітніми звичаями та обрядами, які своїм корінням сягають ще дохристиянських часів потужної давньоукраїнської держави – Київської Русі.
РУНВіра як релігійна організація зареєстрована в Україні (свідоцтво про реєстрацію № 237 від 28 травня 1992 р.).
Центр РУНВіри – Святиня імені Різдва Лева Силенка – розташований на місці народження Пророка в c. Богоявленське (Олександрійський район
Кіровоградської області). У м. Запоріжжі, де є один із найбільших осередків рунвірівців, виходить журнал “Світло Оріяни”.
Священною книгою РУНВірівців є “Мага Віра”, що у перекладі з санскриту означає “Могутня Віра”. Автором книги є Л. Силенко. Видання покликане реформувати давню політеїстичну віру українців в монотеїстичну релігію сучасного зразка.
Головним символом РУНВіри є зображення трисуття (тризуба), що означає світ видимий (Яв), духовний (Нав), закони природи, звичаї (Прав).
Особливо послідовники вчення шанують трьох видатних українців:
Т. Шевченка, І. Франка і Л. Українку, які, на їхню думку, першими стали висловлювати своє негативне ставлення до чужих релігій.
Літочислення у РУНВірі ведеться з часів Мізинської культури, пам’ятки якої знайдено біля села Мізин на Чернігівщині на глибині 8 м на березі річки
Десни. Датою початку літочислення (першим роком) вважають 9 000 р. до Р.Х.
Наприклад, 2012 р. – це 11011 р. відповідно до літочислення РУНВіри.

284
Заповіді РУНВіри:
– розумій і люби Бога по-рідному;
– не поклоняйся чужоземним поняттям Бога;
– самоудосконалюй розум, душу і тіло;
– вір у себе;
– люби родичів своїх;
– виховуй дітей своїх у дусі Рідної Віри;
– шануй духовність Предків своїх;
– шануй свята Рідної Віри;
– не самозабувайся на Чужині;
– не обмовляй;
– живи для добра Вітчизни;
– будь правдивим свідком;
– обороняй свої скарби і не привласнюй чужі;
– не люби ворогів народу твого, не будь рабом;
– не лишай у біді приятеля твого;
– не зневірюйся;
– люби дітей свого і чужого народу.
Сім законів правильного життя:
Правильне Мислення: а) Воля; б) Мета; в) Відвага.
Правильне Хотіння: а) Любов; б) Справедливість; в) Послідовність.
Правильне виконання: а) Відповідальність; б) Точність; в) Дисципліна.
Правильне ставлення до Себе і Оточення: а) Повноцінне “Я”; б)
Незалежне “Я”; в) Небайдуже “Я”; г) Узгоджене “Я”.
Правильне Харчування: а) Якісна Пожива; б) Національне Вариво; в)
Обрядність.
Правильна Любов: а) Ненависть і ощадність; б) Співпереживання і
Жертовність; в) Духовна Краса і Вірність.
Правильна Віра: а) Природне Народження; б) Блаженне Розуміння; в)
Правильне Призначення.
Станом на 1 січня 2012 р. в Україні діють 53 релігійні громади РУНВіри,
їх обслуговують 43 священики, три недільні школи, три періодичні видання.
Найбільше цих громад діє в Києві – 11, Полтавській області – вісім, Черкаській та Львівській областях – по п’ять. Загалом вони діють у 16 областях України.
Релігії належить важлива роль у життєдіяльності Збройних Сил України.
Вона зможе компенсувати той ідеологічний вакуум, який утворився після розпаду СРСР. Релігія здатна стати важливим чинником морального виховання військовиків, дати певні цінності для утворення національної ідеології, відсутність якої заважає не тільки формуванню високоякісних національних
Збройних Сил, але й розбудові національної держави загалом. Ця думка пов’язана з надіями на відродження українських традицій – і суспільних, і військових. Зазначені традиції повинні формуватися на рівні сучасної

285 гуманістичної світової цивілізації для того, щоб відновити українську національну ментальність.
Релігія може відігравати надзвичайно велику роль у піднесенні військового духу та військової дисципліни, а через них, відповідно, у підвищенні бойової готовності та боєздатності Збройних Сил загалом. Релігія у війську може стати важливим засобом виховної роботи, принаймні тієї, що спрямована на віруючих.
Вона здатна сприяти покращенню взаємовідносин у військових підрозділах, формуванню позитивного морально-психологічного клімату.
Практичні кроки із залучення релігії до Збройних Сил України повинні починатися зі створення умов для задоволення релігійних потреб військовиків- віруючих. Найперша і найголовніша потреба – це потреба молитовного спілкування віруючого з Богом. Моління буває індивідуальним та колективним. Перше не потребує спеціального приміщення, але все ж таки має відбуватися у зручному для цього місці і, принаймні, потребує усамітнення. У військових умовах його досягти не так вже й просто. Ще гірша ситуація з колективним молінням, яке однозначно потребує спеціально пристосованого для цього приміщення.
Для вирішення зазначеної проблеми передусім необхідно скористатися діючими місцевими храмами та молитовними будинками. Військовики- контрактники зможуть користуватися ними у вільний від служби час. Для військовиків строкової служби можливі певні ускладнення. Вочевидь, необхідно подбати про те, щоб ця категорія військовиків у законному порядку отримала гарантію залишати розташування військової частини у дні та часи церковних служб у межах вимог Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України.
Підлягає також ретельному вивченню та правовому врегулюванню реконструкція (якщо були у наявності, але використовувалися не за призначенням) та будівництво гарнізонних храмів та молитовних будинків, а в розташуванні великих військових частин і установ – каплиць, церковиць та молитовень. Ці релігійні об’єкти можуть діяти на екуменічних засадах. Їхнє будівництво, облаштування та діяльність повинна визначатися спеціальною комісією, репрезентованою усіма деномінаціями, які зареєстровані і провадять релігійну діяльність у даній місцевості,і та представниками місцевої влади.
Окремому розгляду підлягає питання про створення, особливо у віддалених військових частинах, спеціальних молитовних приміщень (кімнат), де мають бути розміщені лише загально-християнські релігійні символи
(хрест), а ікони окремих деномінацій – у спеціальних шафах, з метою уникнення зневажливого ставлення до релігійних почуттів віруючих певних деномінацій. Облаштування таких молитовних кімнат необхідно здійснювати за участю вищезазначених комісій. Порядок роботи молитовної кімнати та черговість її використання повинен визначити заступник командира з виховної роботи, про що слід внести відповідні доповнення до Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України.

286
Нагальною проблемою взаємодії армії та релігії є порядок участі військ в урочистих церковних церемоніях і богослужіннях та участь духовенства в окремих військових ритуалах. Мова йде про молебні у пам’ять загиблих на війні, освячення нових військових кораблів, військових споруд, бойових прапорів, початку навчань та навчального року тощо. Така практика, щоправда спонтанно, вже торує собі шлях у військах. На сьогодні стоїть питання про її регламентацію, унормування та закріплення у статутах, інших документах, що регулюють військову діяльність. У цьому аспекті не менш важливого значення набуває прийняття Військової присяги та оформлення військової символіки.
Вочевидь, на сучасному етапі назріла необхідність внесення до змісту
Військової присяги та військової символіки, підґрунтям якої є тризуб, релігійних елементів. Крім того, пропонується ритуал прийняття Військової присяги на вірність українському народові, хоча б військовиками-християнам, проводити на Євангелії, як це робить Президент України.
Здійснюючи реформування Збройних Сил України, необхідно мати на увазі, що організація релігійного життя у військах (силах) неможлива без вирішення проблеми капеланства. Практика будівництва та функціонування збройних сил розвинених країн світу (США, Англії, ФРН та ін.) свідчить про позитивний досвід інституту військового капеланства. В особі капелана війська отримають підготовленого організатора духовного життя військових підрозділів, який на практиці буде реалізувати високу гуманістичну роль релігії у поширені та утвердженні загальнолюдських цінностей. Капелан повинен виступати провідником національної
ідеології, відродження національних традицій, національної ментальності тощо.
Він буде реалізовувати високі мобілізаційні якості релігії у підвищенні морально- психологічного духу і військової дисципліни, загалом боєготовності та боєздатності збройних сил.
Зважаючи на позитивну роль військових капеланів, слід зауважити, що запровадження капеланства у Збройних Силах України ускладнюється надзвичайно важливою обставиною, а саме наявністю значної кількості конфесій. Вочевидь, що розв’язання цієї проблеми лежить у площині створення в Україні канонічної автокефальної православної Церкви та проголошення
України православною державою, як у свій час це зробила низка країн. У
ХХ ст. після досягнення політичної незалежності конституційно закріпили положення про наявність державної релігії, зокрема католицизму, такі
європейські країни, як Польща та Ірландія. Крім того, Польща уклала конкордат з Ватиканом, на підставі якого було запроваджено обов’язкове вивчення релігії у школі та релігійне виховання в збройних силах.
На початку ХХІ ст. Грузія, незважаючи на наявність значної кількості конфесій, офіційно проголосила себе православною державою. Цей список можна було б продовжувати за рахунок низки постколоніальних країн, які утворилися на азіатському та африканському континенті. Наприклад, в Алжирі

287
іслам був проголошений державною релігією, а під час боротьби за незалежність надзвичайно популярним було гасло: “Іслам – моя релігія, арабська – моя рідна мова, Алжир – моя батьківщина”.
В Україні теж накопичено чималий досвід співпраці держави і релігії, релігії і війська. Так, національно-визвольна боротьба українського народу проти польського поневолення відбувалася під гаслами захисту православної віри – ідеологія, яка на початку виконувала функцію національної ідеї.
Особисто Б. Хмельницький надавав надзвичайно великого значення співпраці з православною церквою і вона відповідала йому взаємністю.
На початку ХХ ст. традиції співпраці держави і релігії в Україні почали налагоджуватися знов. Це проявилось, по-перше, у спробі створення канонічної автокефальної православної Церкви, а по-друге – у запровадженні релігійного виховання серед українських військовиків.
Як зазначає
А. Науменко, під час національно-визвольних змагань 1917–1921 рр. важливу роль у національно-патріотичному вихованні військовиків відігравали саме військові священики. За допомогою духовно-релігійних заходів вони здійснювали вагомий вплив на світогляд старшин і козаків, спрямовували їх на підтримку політики Директорії УНР, сприяли підвищенню рівня національної свідомості і патріотизму, зміцненню військової дисципліни і правопорядку.
Їхня діяльність регламентувалася керівними документами, зокрема
Статутом внутрішньої служби Армії УНР. Були випадки, коли в одній військовій частині священики різних конфесій і вір співпрацювали між собою заради досягнення спільної мети у збройній боротьбі за державну незалежність
України. Наприклад, у Корпусі Січових Стрільців Армії УНР спільно діяли православні та греко-католицькі священики. Зважаючи на їхній великий авторитет у тодішньому українському суспільстві, уряд УНР та командування
Української армії уміло використовували їхні можливості у проведенні національно-патріотичного виховання особового складу. Як бачимо, релігійний вплив на особовий склад Української армії був одним з пріоритетних напрямів роботи з військовиками і спрямовувався на формування у них твердої переконаності в необхідності збройного захисту незалежної України [21, с. 11].
Крім того, значний досвід душпастирської опіки, який ще підлягає дослідженню, накопичено Українською Повстанською Армією.
Розробляючи стратегію співпраці Церкви та Збройних Сил України, необхідно усвідомити зміст понять релігійне виховання та релігійна освіченість. Релігійне виховання, як і виховання загалом, передбачає спеціально організований, цілеспрямований процес відповідного формування особистості військовика, який зобов’язує його вести певний спосіб життя, дотримуватися певних вимог – обов’язково молитися, дотримуватись постів, брати участь у релігійних обрядах тощо. Таке виховання можливе лише за умови його професійного забезпечення.

288
Те ж саме стосується релігійної освіти. Як показала практика, вона доцільна та потрібна усім без винятку насамперед тому, що загальний гуманістичний зміст релігійних вчень відповідає тенденціям гуманізації та демократизації, оскільки релігія – це складова нашої культури. Наприклад, без знання Біблії багато творів образотворчого мистецтва, архітектури та музики залишилися б для нас незрозумілими, а відтак – навіки втраченими. Вивчати необхідно не тільки історію релігії, хоча саме так дехто намагається вирішити питання взаємодії армії та релігії. Це вузький та однобокий підхід, адже позитивна роль церкви у духовному відродженні України очевидна. Чітке регулювання державно-церковних відносин у нашій країні послужило б не лише імпульсом для суспільно-значущої діяльності різних конфесій, але й сприяло б розвиткові взаємодії армії та релігії на нових засадах під час соціалізації особи військовика.
Релігійна освіта допоможе не лише розібратися у власній історії та культурі, але й очистити українське суспільство від скверни, моральної деградації та бездуховності, оскільки релігійне вчення – це певна цілісна мораль, яка поєднує і релігійне, і загальнолюдське. Тому, аналізуючи діалектичний зв’язок між власне релігійними та загальнолюдськими аспектами складного релігійного комплексу, зауважимо, що останній може бути важливим не тільки для віруючих. Саме загальнолюдське і гуманне у релігійному вченні здатне стати вирішальним чинником у вихованні військовиків – і віруючих, і атеїстів. Аргументом на користь цієї тези є те, що загальнолюдське у релігії не зводиться лише до художньо-культурних цінностей. Головна спрямованість усіх етичних узагальнень і Старого, і Нового заповіту глибоко гуманістична. Саме високоморальний зміст релігійного вчення забезпечив йому велике виховне значення. Якщо, наприклад, уважно проаналізувати біблійні заповіді, то не важко помітити, що лише перші три з них мають власне релігійний зміст. Останні сім – загальнолюдський.
Закон Божий, як відомо, був записаний на двох скрижалях. На одній – перші три заповіді, на другій – решта сім. Вони передавались з вуст у вуста, проповідувалися спочатку у синагогах, а потім у церквах та вивчалися в школах. На них орієнтувалися, створюючи кримінальне та цивільне право, формувалася уся система морального виховання та поваги до держави та її
інститутів. Наприклад, заповіді: “шануй батька свого і матір свою”, “не вбивай”, “не кради”, “не свідкуй неправдиво”, або слова з “Послання святого
Апостола Павла до римлян”: “Нехай кожна людина кориться вищій владі, бо немає влади, як не від Бога, і влади існуючі встановлені від Бога. Тому той, хто противиться владі, противиться Божій постанові; а ті, хто противиться самі візьмуть осуд на себе... Хочеш не боятися влади? Роби добро, і матимеш похвалу від неї, бо володар – Божий слуга, тобі на добро. А як чиниш ти зле, то бійся, бо недарма він носить мечі, він бо Божий слуга, месник у гніві злочинцеві! Тому треба коритися не тільки ради страху кари, але й ради

289 сумління. Через це ви й податки даєте, бо вони служителі Божі, саме тим завжди зайняті. Тож віддайте належне усім: кому податок – податок, кому мито
– мито, кому страх – страх, кому честь – честь” [1–7]. І хоча асоціальні прояви і злочини існували завжди, для багатьох військовиків ці заповіді на настанови стануть надійними моральними регуляторами, які стверджуються відповідними етичними принципами, нормами та правилами.
Ознайомлення з релігійною спадщиною необхідне, якщо ми прагнемо реально й об’єктивно відтворити власну історію та культуру, тому що релігійне виховання пронизує й узагальнює різноманітні явища історії та культури нашого народу, надає їм глибокого морального значення. Шлях наближення до
ідеалу один: об’єднання зусиль армії та релігії на шляхетних засадах загальнолюдських цінностей. Взаємодія армії та релігії сприятиме формуванню у військовиків інтерсоціальних якостей, потрібних для життя у єдиному світовому просторі, вихованню поваги до держави, її символів та атрибутів,
Конституції, законів, статутів, командирів (начальників), товаришів по службі.
Спільні дії армії та релігії здатні не лише долучити військовиків до загальнолюдських та християнських цінностей, але й навчити протистояти антидержавним та антиукраїнським проявам.
Сучасні реалії вимагають від нас усвідомлення, що віра в людину є підґрунтям християнства. Православ’я давно стало невід’ємною часткою життя українців. Адже йому притаманна глибока віра у можливості людини бути духовно чистою, щирою, милосердною, щедрою, націленою на добро. Така спрямованість людини закладена самою її природою, оскільки вона є витвором
Божим, створена за його образом та подобою, і тому поставлена над іншими створіннями Божими на землі. Але позитивне у людині не є постійним та раз і назавжди даним, оскільки на душу людини впливають і сили зла, як свідчить
Святе Письмо. Звідси випливає надзвичайно важливе завдання офіцерів – побороти зло у людині й спрямувати її до добра. У такому контексті роль офіцерів не є спогляданням за природним розвитком військовиків, а практична діяльність з утвердження поняття про добро у їхній свідомості.
Численні спостереження свідчать, а соціологічні дослідження підтверджують, що релігія, маючи величезний морально-етичний потенціал, здатна позитивно впливати на зниження рівня асоціальних проявів.
Соціологічний аналіз характеру міжособистісних стосунків між віруючими і невіруючими військовиками показав, що найбільш конфліктні групи складають невіруючі та переконані атеїсти (до речі, вони більш категорично ставляться до товаришів по службі, ніж віруючі) і найменш конфліктними групами є віруючі військовики. Безперечно, що ідеалізувати ці показники не варто, а тому робота повинна продовжуватися за усіма можливими напрямами. Це означає, що необхідно уміло поєднувати усі форми та методи виховної роботи із залученням релігійних засобів впливу. Це буде сприяти відродженню втраченої
ідейності та духовності, які будуть спиратися на національний патріотизм,

290 християнські цінності, ґрунтуватися на фундаментальному знанні української
історії та культури, героїчних традицій українських військовиків.
В умовах Збройних Сил України одним із головних напрямів формування високої духовності та патріотизму особового складу є гуманітарна підготовка.
На нашу думку, її резерви ще не вичерпані. Необхідно ще і ще раз переосмислити стратегію реалізації її величезних потенціальних можливостей.
Йдеться, передусім, про розробку оптимальної програми, куди необхідно закласти релігієзнавчу тематику, розділи Біблії та життєві віхи Господа нашого
Ісуса Христа. Заняття дадуть ефект, якщо будуть організовані на високому науковому та методичному рівні, з активним залученням до їхнього проведення представників християнської церкви. Співпраця з церквою дасть можливість закласти у підґрунтя гуманітарної підготовки знання теорії релігії, позитивне моральне ставлення до християнських символів віри, прагнення до високих морально-етичних норм, які будуть спиратися на вікові традиції християнської моралі та етики, високі ідеали релігії.
Крім зазначеного, існує не менш важлива ділянка для спільної роботи командирів (начальників) та церкви щодо роз’яснення співвідношення між такими поняттями, як “патріотизм та необхідність захисту держави зі зброєю у руках” та вимогами християнської моралі “не вбивай”, “люби ворогів своїх” тощо. Досягнути необхідного консенсусу з цього питання можливо лише тоді, коли християнські та професійні позиції військовиків будуть співпадати.
Виходячи з цього, у питаннях релігійного виховання необхідно максимально зблизити зовнішні чинники впливу з внутрішніми мотивами поведінки, а якщо точніше, то домагатися того, щоб християнські та морально-етичні принципи визначали конституційні та законодавчі норми, вимоги військових статутів та накази командирів (начальників).
Відтак, виходячи з того, що віруюча людина не буває жорстокою, несправедливою, грубою, практика останніх років свідчить, що християнська віра має стати духовною опорою військовиків для служіння Богові та Україні, визначати моральний стан особистості військовика. Адже віра просвітлює розум та очищає серце, робить людину скромною, терпеливою і чесною. Чим більше буде людей віруючих, духовно багатих, які непорушно стоять на моральних засадах, тим міцнішим буде українське суспільство та сильнішою буде його армія.
Патріотизму без духовності не буває, а без патріотизму не може бути надійних захисників Батьківщини. Сила духу, яка дається вірою, служить гарантом боєздатності армії, оскільки не “однострої і зброя воїна, а безстрашність, мужество, хоробрість його, … дух воїна”, на думку
Г. Сковороди, свідчать про силу армії. Церква бореться з гріхом, удосконалює людину, готує її до вічності, а держава забезпечує мир і порядок в країні та дбає про добробут громадян. Держава – це живий організм, душею якого є віра

291
і Церква. Армія, як сила державна, і Церква, як сила духовна, здатні відродити гідність та авторитет української держави.
Тому на сьогоднішньому етапі реформування армії та держави важливим стає поєднання патріотичного ідеалу з християнськими моральними ідеалами.
Саме вони здатні сформувати відданого Україні військовика, готового на самопожертву заради нашої Батьківщини. Поєднання духовно-морального
ідеалу з любов’ю до Вітчизни стане великою ідеєю, яка об’єднає на духовних засадах наш народ і надихатиме його на творче життя [22].
3.2.3. Оцінка релігійної обстановки у місцях дислокації військових
частин та районах бойових дій
Характерною особливістю сучасної релігійної ситуації в Україні є процеси поширення впливу релігії в багатьох сферах суспільства, зокрема у
Збройних Силах, які за радянських часів вважалися недоступними для релігійного впливу.
Останнім часом процес поглиблення взаємодії Збройних Сил України та релігійних організацій набув подальшого розвитку і нового наповнення: досягнута домовленість керівництва Міністерства оборони України та уповноважених представників Церков і релігійних організацій України стосовно можливості активізації військово-релігійних відносин.
Створення сучасної ефективної моделі забезпечення конституційного права особового складу на свободу совісті та віросповідання, як зазначалося вище, сприятиме зміцненню обороноздатності України.
Тенденція зростання релігійного чинника у суспільному житті в Україні, його окремих сферах, зокрема в оборонній галузі, значущість питання задоволення релігійних потреб військовиків, налагодження ефективної моделі взаємодії між Збройними Силами України та Церквою – ці та інші чинники за сучасних умов припускають наявність релігійної складової управлінської компетентності командного (начальницького) складу, оволодіння офіцерами релігієзнавчими знаннями, розумінням особливостей діяльності представників релігійних конфесій та течій. Усвідомлення специфіки різних релігійних систем сприятиме подальшому розвитку управлінської культури офіцерського корпусу.
Для ефективного здійснення навчально-бойової діяльності у мирний час та бойової діяльності у військовий час перед командирами Збройних Сил
України постає необхідність врахування можливого впливу релігійної обстановки на цю діяльність, тобто виникає потреба в її оцінці. Для здійснення оцінки релігійної обстановки використовується така методика:
1. Оцінка релігійної обстановки у своїх військах:
– виявлення стану релігійності у своїх частинах та підрозділах в якісному (віросповідання) та кількісному відношеннях (у відсотках);

292
– аналіз ставлення віруючих різних конфесій до виконання військового обов’язку; особливу увагу необхідно приділити випадкам відмови від виконання наказів за релігійними переконаннями;
– прогнозування залежності морально-психологічного стану наших військ від наявності суперечностей на релігійному підґрунті;
– можливість консолідації та згуртування військовиків за допомогою спільності релігійних поглядів.
2. Оцінка релігійної обстановки у військах противника:
– стан релігійності військ противника;
– наявність капеланської (душпастирської) служби та організації роботи з віруючими;
– передбачення можливостей противника щодо ведення релігійної пропаганди, спрямованої на розкол серед віруючих;
– можливості використання релігійного чинника у своїх інтересах.
3. Релігійна обстановка на ТВД:
– ступінь впливу релігії на населення регіону; місце розташування релігійних центрів (релігійних парафій) на території, зайнятій своїми військами та військами противника; за узгодженням з місцевими органами влади, органами
СБУ та
МВС знати місцезнаходження релігійних сект антидержавного спрямування;
– охарактеризувати міжконфесійну ситуацію, спрямованість основних конфесій, їхнє ставлення до служби у Збройних Силах України; з’ясувати ставлення керівників релігійних центрів до державної політики
України, до ведення бойових дій;
– проаналізувати характер відносин державних органів влади, політичних партій і рухів з релігійними конфесіями;
– наявність, впливовість, кількість релігійних конфесій; можливість прояву пацифістських настроїв з початком бойових дій;
– місцезнаходження культових споруд (церков, монастирів, мечетей, синагог, костьолів, каплиць, молитовних будинків тощо) у районі дислокації військ; нанести ці споруди на карту, підтримувати зв’язок з їхніми настоятелями, представниками церковних парафій; вивчити можливість
їхнього використання у виховній роботі з віруючими військовиками;
– контроль щодо захисту під час бойових дій від руйнування релігійних споруд, які перебувають під протекцією міжнародного гуманітарного права; нанести ці споруди на карту та обґрунтувати пропозиції до рішення командира;
– розробити заходи, що забезпечують свободу віросповідання та культові дії віруючих військовиків
– сформулювати висновки з релігійної ситуації та передбачити можливості її розвитку.

293
На основі оцінки релігійної обстановки та висновків з неї розробляються пропозиції до плану морально-психологічного забезпечення (МПЗ).
Пропозиції до планів МПЗ з урахуванням оцінки релігійної обстановки включають таке:
– підтримання зв’язків з вищими органами військового управління, місцевими органами влади, органами розвідки, СБУ, МВС з метою отримання
інформації стосовно особливостей діяльності релігійних конфесій у районі дислокації;
– акцентування особливої уваги на віросповіданні та ставленні до релігії військовиків, призваних із запасу;
– організації інформування представників різних конфесій щодо обстановки в районі дислокації військових частин;
– протидія інформаційному впливу противника з релігійних питань;
– організація пропагандистської та роз’яснювальної роботи з населенням з релігійних питань;
– залучення священнослужителів різних конфесій до відправлення релігійних потреб віруючих військовиків, виховної роботи, відвідування служителями культу медичних пунктів та польових шпиталів.
Відтак, розглянувши релігієзнавчі аспекти військово-соціального управління, зробимо такі висновки:
1. Релігія, будучи сферою духовного життя суспільства, соціальної групи, особистості, способом практично-духовного осягнення світу, сферою духовного виробництва та регулюючим механізмом суспільства, має значний вплив на свідомість людей, на їхню життєву реалізацію та духовний розвиток.
2. Поряд з іншими видами духовного виробництва релігія має свої особливості, функції (світоглядна, інтегративна, комунікативна, регулятивна, компенсаторна, апологетична) та структуру (релігійна свідомість, релігійні відносини і діяльність, релігійні організації), які знаходять своє відображення в організації військово-соціального управління.
3. Військова практика вимагає глибокого аналізу релігійних аспектів військових та інших конфліктів, що відбуваються у світі, як чинника впливу як на повсякденну діяльність військ (сил), так і на ефективність ведення бойових дій, що потребує всебічної оцінки релігійної обстановки для врахування її особливостей при плануванні бою (операції).
Питання для самоконтролю:
1.
Релігія як сфера духовної культури.
2.
Походження релігії та причини її виникнення.
3.
У чому полягає відмінність релігії від інших форм суспільної свідомості?
4.
Розкрийте структуру релігії та охарактеризуйте її складові елементи.
5.
Функції релігії, її місце у житті суспільства.

294 6.
Дайте характеристику основним релігіям та релігійним конфесіям
України.
7.
Вплив релігії на життєдіяльність Збройних Сил України.
8.
Оцінка релігійної обстановки у місцях дислокації військових частин та районах бойових дій.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   19


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал