Київ видання університету 2011 2



Pdf просмотр
Сторінка15/19
Дата конвертації25.12.2016
Розмір5.13 Kb.
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   19
Тематика рефератів:
1. Військовий соціум як предмет соціально-філософського дослідження.
2. Засади та регулятиви життєдіяльності військового соціуму.
3. Формування військового соціуму як аспект військово-соціального управління.
4. Основні напрями розвитку військового соціуму в діяльності сучасного військового керівника.
5. Типи військової організації та типи систем виховання військовиків.
6. Ціннісні та нормативні засади виховної діяльності в Збройних Силах
України.
7. Військово-соціальне управління як складова сучасної військової культури.
Список літератури:
1. Аза Л.А. Воспитание как философско-социологическая проблема / Л.А. Аза.
– К. : Наукова думка, 1993. – 131 с.
2. Бех І.Д. Біля витоків сутності особистості / І.Д. Бех // Шлях освіти. – 1999. –
№ 2 С. 10–11.
3. Зязюн І.А. Краса педагогічної дії: Навч. посібник / І.А. Зязюн, Г.М. Сагач. –
К. : Українсько-фінський інститут менеджменту і бізнесу, 1997. – 302 с.

220 4. Зязюн І.А. Гуманізм освіти ХХІ століття: філософський психологічний аспект / І.А. Зязюн // Теорія і практика управління соціальними системами: філософія, психологія, педагогіка, соціологія. – 2002. – №2. – С. 23–34.
5. Кремень В.Г. Формування особистості в умовах розвитку української державності / В.Г. Кремень // Педагогічна газета. – 1999. – № 12, с. 1.
6. Литвиновський Є.Ю. Функціональне призначення структури військово- соціального управління в Збройних Силах України. / Є.Ю. Литвиновський //
Матеріали всеармійської науково-практичної конференції 26 квітня 2006 року.
Модернізація змісту морально-психологічного забезпечення діяльності військ
(сил) в умовах переходу Збройних Сил України на контрактну основу комплектування. – К. : НАОУ, 2006. – 26–28 с.
7. Палеха Ю.В. Методологічні основи культури управління / Ю.В. Палеха //
Освіта і управління. – 1997. – №4. – Т.1. – С. 82–85.
8. Романовский А.Г. Стратегическое управление системой підготовки инженеров-руководителей и специалистов-лидеров // Теорія і практика управління соціальними системами. – 2001. – № 1(2). – С. 46-55.
9. Романовський О.Г. Світоглядна позиція майбутнього керівника /
О.Г. Романовський // Наука і сучасність : Зб. наук. пр. Нац. пед. ун-ту ім. М.П.
Драгоманова. – К. : Логос, 2000. – Вип. 2. – Ч. 1. – С. 148–159.
10. Руденко М.В. Культура управлінської діяльності офіцера Збройних Сил
України / М.В. Руденко // Збірник наукових праць. – 2003. – № 1 (32). – С. 64–72.
11. Хміляр О.Ф. Психологія управління військового керівника / О.Ф. Хміляр,
В.І. Волков. – К. : Вид-во “РОСА”, 2006. – 108 с.
12. Чорний В.С. Основні принципи та функції військово-соціального управління в системі військової організації України / Віталій Сергійович
Чорний // Мультиверсум. Філософський альманах: Зб. наук. праць / Гол. ред.
В.В. Лях. – Вип. 77. – К., 2009. – С. 185–195.
2.4. Наукове передбачення як елемент військово-соціального
управління
Сучасний світ опинився перед необхідністю подолання існуючих кризових явищ шляхом переусвідомлення мети свого розвитку та шляхів її досягнення. Виходячи з цього, соціальне прогнозування та передбачення стають одними з ефективних засобів регулювання суспільних відносин.
Велике значення для розробки проблем соціального прогнозування у філософській ретроспективі та перспективі має теоретична спадщина
Аристотеля, Августина Блаженного, М. Гайдеггера, Г. Гегеля, Гіппократа,
Т. Гоббса, Г. Лейбніца, Дж. Локка, І. Канта, К. Ясперса.
На думку професора В. Барановського, “в перехідні епохи розвитку суспільства, за умов наростаючих криз, невизначеності, перелому тенденцій, передбачення майбутнього набагато складніше, ніж в періоди еволюційного,

221
інерційного розвитку. Це серйозне випробування для наукових теорій: деякі з них відходять у минуле разом з епохою, що їх породила, інші ж стають основою нової чи реформованої парадигми, активно використовуються для розв’язання назрілих проблем соціально-економічного поступу”.

2.4.1.
Прогностика
як
методологічна
основа
прогностичної
діяльності у військовій сфері

Необхідність прогнозування майбутнього обумовлена як об’єктивними реаліями загально цивілізаційного розвитку, так і проблемами більш конкретного, перспективного регулювання економічних, політичних та духовних відносин. Прискорені темпи непрогнозованих змін створюють реальну загрозу стабільності суспільства.
Розробка надійних та ефективних прогнозів можлива тільки при наявності сучасного методологічного
“інструментарію”
і опанування принципами його умілого використання. Увага до вдосконалення методології прогнозування в нашій країні посилюється, про що, зокрема, свідчить ухвалений Верховною Радою України Закон України “Про державне прогнозування та розроблення програм економічного розвитку України”.
Феномен соціального прогнозування ґрунтується на чотирьох аспектах: онтологічному, гносеологічному, нейрофізіологічному та соціальному.
Онтологічний аспект полягає в тому, що соціальне прогнозування можливе, насамперед, завдяки дії причинно-наслідкових зв’язків, об’єктивних законів розвитку суспільства. Все це зумовлює вірогідність того, що механізм, який визначає рух об’єкта, не зміниться радикально, тому соціальне прогнозування можна здійснювати у межах однієї системи вимірювання.
З погляду гносеологічного аспекту, суспільно-політичний процес, що розглядається, є окремим видом пізнавальної діяльності, і можливість соціального прогнозування випливає з принципу пізнання світу, тобто визнання того факту, що людські знання здатні давати відносно адекватне відображення дійсності, її об’єктивну істинну картину. Пізнання людини на кожному історичному етапі обмежене рівнем розвитку практичної діяльності людства. Всебічне вивчення законів існуючого світу, використання сучасних
інформаційно-комунікативних технологій для створення багатогранних параметричних моделей об’єктів, що досліджуються, відкриває нові перспективи для наукового соціального прогнозування.
Нейрофізіологічний аспект передбачає, що можливість одержання знань про майбутнє ґрунтується на здатності живих високоорганізованих організмів до випереджаючого відображення дійсності. У людській свідомості випереджаюче відображення набуло форми здатності робити висновки про майбутні події. Людина не лише пізнає світ під час сприйняття, уяви та думки, але водночас і ставиться так чи так до певних фактів життя. Для її розвитку

222 кардинальною умовою стала не проста послідовність подій, а послідовність, що повторюється, включаючись до безмежного континууму явищ у загальній картині світу. Лише за таких умов стало можливим пристосування людей до випереджаючого відображення.
Набувши здатності передбачати перебіг подій, суб’єкти прогнозування стали пристосовуватися до майбутнього набагато раніше того, як ці події відбудуться. Існування випереджаючої форми відображення об’єктивної дійсності є продуктом людського життя, що розвивається у просторі та часі.
Найбільш досконалою випереджаючою формою відображення об’єктивної дійсності є діяльність нервової системи. Саме мозок став тим органом, який завдяки високо розвинутим рецепторам, трансформує просторово-часовий континуум. Здатність людського мозку проявляється в передбаченні майбутнього, у формулюванні гіпотез та у різноманітних прогностичних оцінках подій. Гіпотетичне знання є вірогідним, але потребує обґрунтування, пояснення і перевірки на практиці.
Соціальний аспект прогнозування майбутнього має активний характер.
Воно ґрунтується на механізмі зворотного зв’язку між прогнозом і предиктором. Людству не однаково, в якому напрямі відбуватиметься розвиток, тому прогнозування має пропонувати шляхи досягнення оптимального майбутнього варіанту. Розвиток соціального прогнозування нерозривно пов’язаний з історією його становлення у наукових дослідженнях про соціум, які дають змогу встановити логічну послідовність подій, проаналізувати, що є передумовою суспільно-політичних процесів.
Метою соціального прогнозування є передбачення небажаного перебігу соціальних явищ і процесів та їхнє спрямування в позитивне річище. Знання про майбутнє необхідне суб’єкту прогнозування для підготовки до подій, які можуть або повинні відбутися, і своєчасного попередження та зменшення їхніх негативних наслідків.
Цілі соціального прогнозування умовно можна поділити на дві групи: науково-теоретичні та практичні (прагматичні). Науково-теоретичні цілі передбачають виявлення об’єктивної інформації про майбутні процеси (явища) з метою практичного реагування на них посадових осіб управлінських органів.
Практичні цілі соціального прогнозування розв’язують низку взаємозалежних завдань адекватного реагування на можливість виникнення критичних ситуацій в розвитку соціуму. До таких ситуацій можуть бути віднесені природні, техногенні та соціальні катастрофи.
Соціальне прогнозування повинно не тільки попереджати про виникнення подібних ситуацій, але й пропонувати заходи для їхнього попередження. За допомогою соціального прогнозування можуть бути вирішені проблеми різного рівня: глобальні, регіональні та локальні.
Соціальне прогнозування необхідно розглядати як засіб впливу на поточну соціальну реальність з метою оперативного корегування раніше

223 розроблених прогнозів, постійного внесення змін і доповнень відповідно до тенденції соціального розвитку та зміни ситуації, що пов’язано з рухом українського суспільства до якісно нового стану в економіці, політиці, соціальній і військовій сферах.
Мистецтво складати прогнози значною мірою залежить від уміння прогнозиста враховувати специфіку політики, об’єктивні і домінуючі обставини, у тому числі й випадкові дестабілізуючі чинники, які не вкладаються до жодних логічних меж, що вимагає постійної адекватної оперативної готовності до появи нових обставин. Ступінь вірогідності результатів прогнозування залежить від спроможності суб’єкта враховувати і використовувати факти, від вміння аналізувати їх, перевіряти та робити якісні прогнози. Багато що залежить від джерел отримання прогностичної інформації та від можливості її систематизації. Неабияке значення має не лише обсяг і точність інформації, але й швидкість її надходження та опрацювання.
Підґрунтям матеріальної і нематеріальної сфери життєдіяльності, в контексті соціального прогнозування, є регулятивний потенціал соціального прогнозу. Функціональність економічного, ідеологічного, релігійного та інших соціальних прогнозів має прикладний характер та служить методологічним знаряддям прогностики. Соціально-прогностична парадигма управління суспільними відносинами полягає у здатності через систему норм, цінностей, примусу та установок регулювати поведінку людей.
Проблема наукового усвідомлення майбутнього у військовій сфері може ефективно вирішуватися за умов виконання військовою наукою своєї прогностичної функції та цілеспрямованої організації на науковій основі військово-прогностичної діяльності в Україні.
Військово-прогностична діяльність поєднує в собі матеріальну діяльність військовиків (проведення екстраполяційних розрахунків, опитувань експертів, різних експериментів, випробувань озброєння і військової техніки тощо) з духовно-практичним та духовно-теоретичним способами осягнення військової сфери шляхом створення у свідомості образів бажаних явищ і уявну реалізацію мети та інтересів людини у військовій справі. Вона носить творчий характер і має за мету доведення необхідності виконання певних дій та опису потенційного світу бажаного або необхідного.
Проблеми передбачення та прогнозування розглядаються у межах двох основних наукових напрямів. У західній науковій традиції “філософія майбутнього” отримала назву “футурологія”. В Україні ці проблеми традиційно розглядаються в межах “прогностики”. Порівняльний аналіз змісту футурології та прогностики дозволяє зробити висновок стосовно спільності
їхньої мети та можливості використання цих наукових термінів як таких, що мають близьке значення. Термін “футурологія” був запроваджений до наукового обігу німецьким соціологом О. Флехтгаймом в 1943 р. для позначення “філософії майбутнього”. Термін “прогностика” з’явився близько

224 двох тисяч років тому і вперше був використаний видатним лікарем
Гіппократом у сфері медицини. Пізніше його використання було поширене на соціальну сферу.
Прогностика – це наука, що досліджує внутрішні закономірності, принципи та методи передбачення розвитку природних, технічних і суспільних об’єктів. Прогностика має власні закономірності та методи розробки прогнозів, загальні принципи, логіку дій, засоби моделювання майбутнього і категоріальний апарат. Прогностика формується як окремий науковий напрям внаслідок тенденції розвитку прогностичної функції науки. Прогностичними принципами є об’єктивність вихідних засновків, системність досліджень, цілеспрямованість (пошукова або нормативна), безперервність, єдність аналізу
і синтезу, індуктивних та дедуктивних методів, наукова аргументованість і обґрунтованість, альтернативний характер результатів тощо.
У структурі прогностики розрізняють:
– загальну прогностику – виявляє загальні закономірності та принципи передбачення у будь-якій сфері (економічній, політичній, військовій тощо);
– часткові прогностики (соціальна прогностика, військова прогностика тощо) – використовують загальну прогностику в різних сферах прогностичної діяльності, виявляють специфічні закономірності та розробляють специфічні методи;
– окремі методики прогнозування – вирішують конкретні прогностичні завдання, методика використання загальної та часткової прогностики.
Ефективна прогностична діяльність у військовій сфері можлива за таких умов:
1. наявність досвідченого суб’єкта прогностичної діяльності – військового фахівця, наділеного певною сумою знань, досвідом, який усвідомив мету, завдання прогностичної діяльності, володіє методами розробки прогнозів у військовій сфері;
2. суб’єкт прогностичної діяльності разом із системою управління та системами забезпечення цього процесу повинен складати прогнозуючу систему, що спеціалізується на розробці прогнозів у певній сфері (військово- політичній, військово-технічній, військово-економічній тощо).
3. наявність об’єкта – складної системи, що може складатися з декількох підсистем.
На процес розробки прогнозу впливає:
– складність об’єкта прогнозування – чим складніший об’єкт прогнозування, тим складніший процес розробки прогнозу та більше витрат на нього;
– ступінь формування об’єкта прогнозування, як системи – об’єкт, що не склався як система, прогнозувати важко, а розвиток його окремих підсистем – практично неможливо;

225
– наявність знань про об’єкт прогнозування, його структуру, зв’язки, закони функціонування та тенденції розвитку – навіть якщо об’єкт сформувався як система, але він недостатньо досліджений, то прогнозування ускладнюється;
– місце об’єкта прогнозування у більш широкій системі, кількість та складність зовнішніх зв’язків тощо.
4. наявність методології, наукової теорії, на яку спирається прогностична діяльність та її постійний розвиток, удосконалення методів розробки прогнозів і створення нових методик.
Прогнозування у військовій сфері виконує пошукову (дослідницьку) та нормативну функції. Пошукове прогнозування має за мету передбачення напряму розвитку або стану об’єкта дослідження у майбутньому за наявності існуючих тенденцій. Нормативне прогнозування пропонує шляхи досягнення бажаного стану об’єкта на засадах заздалегідь визначених критеріїв та нормативів.
Прогнозування у військовій сфері має за мету наукове обґрунтування та підвищення ефективності функціонування такого соціального інституту як
Збройні Сили України. Метою прогнозування у військовій сфері у військовий час
є розробка вірогідних прогнозів характеру перебігу та результату збройної боротьби. У мирний час – передбачається можливість запобігання розв’язання
існуючих суперечностей збройним шляхом та виявлення головних тенденцій розвитку збройних сил, озброєння та військової техніки, військового мистецтва тощо.
Прогнозування у військовій сфері має специфічні ознаки, які обумовлені метою, особливостями об’єктів та засобів прогнозування у військовій сфері, способами відображення підсумків та умовами, в яких воно відбувається, соціальним значенням тощо. Найбільш актуальними напрямами прогностичної діяльності у військовій сфері є прогнозування розвитку загальної військово- політичної обстановки у світі та окремих нестабільних регіонах, розробка прогнозів у галузі стратегії, оперативного мистецтва і тактики, будівництва та реформування Збройних Сил України, підготовки військ (сил) до ведення миротворчих операцій тощо.
Проблеми стратегічного прогнозування у військовій сфері належать до компетенції Міністерства оборони України, яке забезпечує втілення в життя державної політики у сфері оборони держави та військового будівництва.
Одним із суб’єктів стратегічного прогнозування є Генеральний штаб Збройних
Сил України – головний військовий орган з планування оборони держави і оперативного управління Збройними Силами України та іншими військовими формуваннями. Генеральний штаб бере участь в аналізі військово-політичної обстановки та визначенні рівня військової загрози Україні, прогнозує тенденції розвитку форм і способів військових дій та засобів збройної боротьби, обґрунтовує шляхи будівництва та розвитку Збройних Сил України.

226
Підґрунтям визначення завдань, що стоять перед Збройними Силами
України за сучасних умов, є комплексні стратегічні прогнози.
До основних завдань належать: ведення бойових дій з використанням високоточної зброї; намагання не стільки фізично знищити противника, як підірвати його військову могутність; проведення соціально-психологічної підготовки особового складу; участь Збройних Сил України у миротворчих операціях тощо. Існує необхідність подальшої розробки прогнозів якісного та кількісного стану Збройних Сил України на засадах передбачення норм та критеріїв, яким вони повинні будуть відповідати у можливих майбутніх війнах або збройних конфліктах (збалансованість бойових компонентів і компонентів забезпечення, професіоналізм, бойова готовність і боєздатність, модернізація та оновлення озброєння і військової техніки тощо).
Виходячи з вищезазначеного, основними завданнями військово- прогностичної діяльності є:
– з’ясування стійких тенденцій розвитку військової сфери;
– виявлення чинників, що впливають на різні елементи оборонного потенціалу держави;
– визначення змісту та обсягу основних заходів, необхідних для забезпечення обороноздатності України;
– з’ясування необхідного рівня військової безпеки держави;
– оцінка перспективних напрямів розвитку військової справи;
– забезпечення оптимального управління процесами у військовій сфері;
– визначення шляхів розвитку всіх процесів, що відбуваються у військовій сфері;
– оцінка можливостей вірогідного противника;
– забезпечення наукового підходу до планування у військовій сфері тощо.
Прогнозування у військовій сфері є складним процесом ідеального моделювання гіпотетичної військової дійсності у свідомості людини, процесом виявлення, пізнання та екстраполяції тенденцій розвитку військової справи, результатом якого є прогнози. Підґрунтям прогнозування є процеси виявлення, пізнання, пояснення та узагальнення прогностичних фактів – реальних подій, що мають прогностичне значення.
Процес розробки прогнозу починається з визначення мети та завдань, виявлення
“замовника” прогнозу
(командир, штаб тощо), суб’єкта прогнозування та його можливостей (наявність засобів, фахова підготовка, методологічна озброєність тощо).
Основними етапами розробки прогнозу є:
– прогнозування змін в об’єкті прогнозування;
– прогнозування зовнішніх відносно об’єкта зв’язків, умов існування та розвитку;
– поєднання вищенаведених прогнозів та створення комплексного прогнозу;

227
– доведення та перевірка результатів прогнозування.
Зазначений підхід забезпечує комплексність прогнозування.
Прогнозування у військовій сфері спирається на знання загальних закономірностей збройної боротьби (залежності способів збройної боротьби від наявності засобів її ведення; взаємодії військ за часом, місцем та метою; залежності успіху від зосередження основних зусиль на головному напрямі; відповідності характеру управління меті і засобам збройної боротьби тощо). Ці закономірності діють у сфері збройної боротьби протягом тривалого часу, що підтверджує їхню об’єктивність, хоча механізми дії та форми їхнього прояву з плином часу зазнали значних змін.
На основі прогностичних фактів формуються уявлення про домінуючі тенденції розвитку військової справи. За їхньою допомогою можна відстежувати основні тенденції бойового використання армій найбільш розвинутих країн світу. Сучасні уявлення стосовно збройної боротьби дають можливість спрогнозувати окремі риси майбутніх операцій. Досвід локальних конфліктів постійно доповнює загальні знання та вносить відповідні корективи. У жодній сфері не може бути такої цілеспрямованої протидії з боку об’єкту прогнозування, як у військовій. Суб’єкт прогнозування сам стає об’єктом вивчення та впливу з боку противника. Прогнозування відбувається за умов постійної небезпеки, що вимагає від прогнозиста оперативності думки та високих морально-психологічних якостей.
На нашу думку, є доцільним відповідно до перших результатів війни або військового конфлікту уточнити загальний прогноз та окремі елементи його змісту, скоректувати створені на його підставі плани та розробити нові прогнози і плани. Динамічність бойових дій за сучасних умов веде до того, що прогностична інформація швидко змінюється і тому прогнози вимагають постійного корегування.
Особливістю змісту військово-наукового прогнозування
є його багатоплановість, спрямованість не тільки на процес збройної боротьби, але й на сфери економіки, політики, дипломатії тощо. У загальній логічній структурі прогнозування у військовій сфері виділяються такі елементи:
– з’ясування об’єкта, суб’єкта, мети, завдань та методів прогнозування;
– аналіз об’єкта прогнозування (сутність, структура, закони функціонування та розвитку);
– визначення зовнішніх чинників, що впливають та можуть вплинути на об’єкт, з’ясування механізмів впливу;
– уточнення механізму дії законів розвитку об’єкта в майбутньому з урахуванням впливу зовнішніх чинників;
– побудова прогностичної моделі (або декількох моделей) об’єкта на основі екстраполяції існуючих тенденцій розвитку та визначення імовірності
їхньої реалізації у майбутньому;

228
– обґрунтований вибір прогнозу
(зазвичай оптимальної прогностичної моделі);
– доведення (спростування) та перевірка прогнозу;
– розробка рекомендацій щодо практичного використання результатів прогнозування.
Зазначений підхід до розгляду структури процесу прогнозування відображає загальне спрямування думки прогнозиста, його логіку, але не є жорстким алгоритмом. Структура розробки кожного окремого прогнозу може змінюватися залежно від природи об’єкта, умов прогнозування, мети, завдань, наявності засобів, можливостей тощо.
Внаслідок процесу прогнозування отримуємо прогноз – гіпотетичну модель, описану мовою науки, сукупність науково-обґрунтованих гіпотетично-
імовірнісних суджень, що складаються з найбільш ймовірних кількісно-якісних характеристик об’єкта прогнозування у майбутньому.
Прогноз у військовій сфері складається як з об’єктивних, так і з суб’єктивних моментів. У зв’язку з тим, що прогноз створюється внаслідок екстраполяції стійких закономірних зв’язків і тенденцій, його зміст може мати об’єктивні елементи майбутньої реальності, не залежні від суб’єкта прогнозування. Суб’єктивний момент змісту прогнозу пов’язаний з активністю військового прогнозиста, який обирає об’єкт прогнозування, його мету, завдання, визначає способи його здійснення. Тому процес прогнозування багато в чому залежить від індивідуальних фізіологічних та психологічних особливостей суб’єкта, його досвіду, знань методики та техніки прогнозування тощо. У свою чергу використання суб’єктом досвіду і знань обумовлене не тільки його індивідуальними особливостями, але й рівнем розвитку військової теорії і практики. Зміст прогнозу відображається у різних формалізованих документах (донесеннях розвідки, висновках з оцінки обстановки, пропозиціях до рішення командира, топографічних картах тощо). Прогнози у військовій сфері є формою усвідомлення майбутньої військової дійсності. Вони використовуються з метою підвищення ефективності військового управління.
Збройна боротьба пов’язана з великими матеріальними витратами і, на жаль, людськими втратами. Але їхній розмір багато в чому залежить від прогностичних здібностей військових професіоналів та їхньої здатності до прогнозування.
За підрахункам вчених, за останні 5,5 тис. років на земній кулі відбулося близько 15 тис. воєн, в яких загинуло більше 3,5 млрд. осіб. На військові потреби людство витрачає у 2,5 рази більше коштів, ніж на охорону здоров’я, і в 1,5 рази більше, ніж на освіту. Тому необхідно завчасно попереджувати та не допускати розв’язання війн і військових конфліктів, а в разі їхнього виникнення – мінімізувати їхні наслідки.
Відтак, об’єктами прогнозування у військовій сфері держави є можливість виникнення війни (збройного конфлікту) та необхідний стан

229 військової сфери держави, при якому буде забезпечуватися її обороноздатність.
Прогнозування у військовій сфері є досить складним творчим процесом, який поєднує низку послідовних етапів. Складність прогнозування у військовій сфері обумовлена тим, що жодна війна в історії людства не була схожа на попередню за характером та засобами її ведення. Процес збройної боротьби є постійним рухом, зміною співвідношення сил та способів ведення військових дій. Постійне удосконалення озброєння та військової техніки, організаційних форм з’єднань, частин та підрозділів, зміна способів їхнього бойового застосування вимагає розвитку самого процесу прогнозування.
2.4.2. Сутність наукового передбачення та його місце в системі
військово-соціального управління, філософсько-методологічні підходи до
передбачення характеру можливої війни (збройного конфлікту)
Людство узагальнює історичний досвід та удосконалює здатність усвідомлення майбутнього під час суспільно-прогностичної діяльності. У суспільстві суб’єктами передбачення виступають як окремі люди, так і державні органи, політичні партії, колективи науково-дослідних установ тощо.
Об’єктами передбачення можуть бути доля людської цивілізації, шляхи вирішення глобальних проблем, майбутні соціальні реалії окремих регіонів, держав, народів, військово-політичних процесів тощо.
Основні філософські підходи до передбачення майбутнього викладені у працях Р. Арона, Д. Белла, Д. Брилінгера, М. Вебера, А. Вінера, С. Хантінгтона,
А. Гарвея, Д. Гендрі, С. Гренджера, Г. Кана, Б. де Жувенеля, Р. Кіддера,
М. Маклюєна,
Дж. Несбітта,
І. Пригожина,
І. Стенгерса,
О. Тоффлера,
О. Флехтгейма, Е. Фромма, Ф. Фукуями та ін.
У сучасній філософській науці існує багато різноспрямованих підходів до вирішення проблеми усвідомлення майбутнього. Зокрема, Р. Арон та Р. Нісбет вважають, що майбутнє пізнати взагалі неможливо, тому що воно безпосередньо не обумовлене минулим та сучасним. Майбутнє не існує ні в досвіді людини, ні в її почуттях, ні в експерименті. Воно лише хвилює її як очікування. Практику прогнозування майбутнього вони відносять до сфери
ідеологічних спекуляцій.
Натомість Г. Кан, К. Дойч, М. Янг, Б. де Жуванель головною умовою усвідомлення майбутнього вважають загальний підхід до нього як до сьогодення, що самореалізується. Ф. Поллак основу моделювання майбутнього в суспільстві бачить у створенні гуманістичного соціального ідеалу, що надихає оптимізмом, а прогностику розглядає як поєднання релігії, моралі та утопії. Марксистська прогностика спирається на принципи пізнаваності світу та розвитку всього існуючого, наявність елементів майбутнього в тенденціях розвитку науки, суспільства. Е. Тоффлер вважає, що майбутнє твориться

230 людиною та порівнює прогнозування з мистецтвом. Відтак, процес прогнозування він розглядає не як синтез тенденцій розвитку, а як творчість.
На сучасному етапі цивілізаційного розвитку провідну роль відіграє наукове передбачення, яке спирається на всебічно обґрунтовані та доведені практикою наукові теорії. Науковим вважається передбачення, що ґрунтується на систематичному науково-теоретичному аналізі закономірностей та умов
їхньої реалізації. Перевагою цього виду передбачення є висока ступінь вірогідності його результатів.
Наукове передбачення є важливим моментом процесу теоретичного та практичного осягнення дійсності. У військовій сфері наукове передбачення здійснюється як на підґрунті досягнень військової науки, так і на результатах
інших наук. Наука повинна відкривати, описувати нові невідомі явища, пояснювати їх, передбачати подальший розвиток та можливість появи нових явищ і процесів. Проблеми наукового передбачення містяться у дослідженні співвідношення світу пізнаного або відомого та невідомого. У цьому співвідношенні розглядаються три аспекти: відношення до невідомої частини минулого світу; відношення до частини сучасного світу, що є ще прихованим; ставлення до існуючого у потенціях світу майбутнього.
Ще Геракліт вважав, що зрозуміти сутність речей можливо тільки тоді, коли знаєш їхню генезу. Для передбачення майбутнього стану об’єкта необхідно знати його минуле та сучасний стан. Методологічний принцип розвитку вимагає виявлення характерних особливостей послідовних стадій пізнання: ретрогнозу (пізнання минулого), презентогнозу (пізнання сучасного) та прогнозу (пізнання майбутнього). Розвиток будь-якої системи можна умовно поділити на період зародження передумов майбутнього в надрах старого якісного стану; становлення нової якості, перехідний період від старої якості до нової; функціонування нової якості поряд з елементами старого; перехід у майбутнє, що супроводжується руйнуванням старої системи та переходом її до
іншого стану.
Складність передбачення полягає в неможливості виявлення його
істинності шляхом експериментальної перевірки результатів. У науковому передбаченні існує певний часовий інтервал між припущенням щодо можливості існування явища або його виникнення та його виявленням. Явище, яке існує в момент передбачення, може зникнути ще до того, як воно буде виявлене, або змінитися настільки, що його не можна буде ідентифікувати за раніше визначеними ознаками. Тому припущення щодо можливості появи нових явищ необхідно доповнювати визначенням просторово-часової локалізації їхнього виявлення.
Глибина процесу наукового передбачення багато в чому опосередкована знаннями і світоглядом людини, здатністю його думки “випереджати” розвиток предметів, вмінням створювати ідеальні моделі, адекватні можливому майбутньому. Результатом наукового передбачення є ідеальна модель, яка має

231 певну інформацію щодо майбутнього. Ця інформація отримується на основі вже відомих законів науки.
Підґрунтям передбачення у класичній науці вважається підпорядкованість світу дії об’єктивних законів, яким властиві необхідність, загальність, повторюваність, стійкість. Закон діє з необхідністю за певних умов, зміна яких може призвести до зміни форми прояву закону, а радикальні зміни – навіть до припинення дії закону. Об’єктивний закон є необхідним, повторюваним та стійким тому, що йому підпорядковані всі об’єкти певної предметної області. Вважається, що ця область містить в собі об’єкти, які не тільки реально існують у сучасному, але існували у минулому та можливо будуть існувати у майбутньому. Тому дія закону поширюється не тільки на
існуючі та доступні для спостереження об’єкти, але й на ще неіснуючі, та
існуючі, але за різних чинників недосяжні спостереженню.
Можливість передбачення не виключає одночасне спостереження багатьох різноспрямованих тенденцій. Переплетіння та зіткнення тенденцій ускладнюють передбачення майбутнього, але принципово не відкидають його можливість.
Наукове передбачення
є теоретичним усвідомленням можливостей, що розглядаються з погляду їхньої наукової обґрунтованості та здатності до практичної реалізації.
Здійснення передбачення за наявності багатьох можливостей вимагає
їхнього упорядкування. Формальна – це така можливість, що не суперечить відомим законам, але для здійснення якої немає необхідних умов не тільки тепер, але й у майбутньому. Під абстрактною можливістю розуміють принципову можливість здійснення будь-якого процесу. Вона передбачає відволікання від обмеженого характеру розвитку пізнання та будується на припущенні, що людина, розширюючи знання, досягне здійснення такої можливості. Реальна – це можливість перетворення в дійсність завдяки
існуванню достатніх умов у сучасному світі.
Співвідношення можливості та дійсності специфічним чином відображається в розвитку суспільства. Суттєвою особливістю функціонування
і розвитку суспільних систем (до яких належить і військова організація держави) є врахування дії суб’єктивного елементу.
Зокрема, Д. Белл розрізняє передбачення (forecasting) та провіщення
(prediction). Провіщення, на його думку, має справу з подіями (хто переможе на виборах, вступить чи не вступить країна у війну, хто здобуде перемогу у війні), які ґрунтуються на рішеннях. Під час практичної діяльності людини необхідно виявляти не тільки можливе, але й неможливе. Неможливість може мати принциповий характер, якщо вона виходить з діючих законів, або обмежений, якщо вона залежить від певних умов.
Залежно від характеру об’єктивних підстав передбачення можна класифікувати на:

232
– передбачення на основі повторюваності явищ, що ґрунтується на емпіричному виявленні зв’язків між явищами;
– передбачення за аналогією – якщо два об’єкти мають однакові суттєві властивості, але один з них наділений такими властивостями, які у іншого ще не спостерігаються, то передбачається, що й другий об’єкт може мати такі ж самі властивості;
– модельне передбачення ґрунтується не на законі того об’єкта, що передбачається, а на законі аналогічного йому об’єкта;
– передбачення, що ґрунтується на власному законі об’єкта;
– передбачення на основі теорії – системи наукових поглядів, що дає змогу передбачати появу нових законів та фактів.
За своєю сутністю всі об’єкти, що передбачаються людиною, поділяються на індивідуальні об’єкти (предмети, процеси) та об’єктивні закони
(зв’язки між об’єктами). Передбачення фактів використовується переважно для вирішення конкретних практичних завдань, а передбачення законів – розвитку теоретичних знань.
Особливістю наукового передбачення є його імовірнісний характер.
Стовідсоткову адекватність результатів реальної події навіть під час наукового передбачення гарантувати неможливо. Мова може йти тільки про певний ступінь очікування ймовірних варіантів події. При цьому ступінь ймовірності буде залежати від того, наскільки повно досліджені закони даної системи та на скільки глибоко вивчені особливості їхніх дії.
В окремих випадках тенденції можуть не бути наслідками дії законів, а бути наслідком впливу тимчасових, мінливих чинників, що призводять до хаосу. Сучасна наука намагається доопрацювати ті положення класичної науки, які стверджують, що на певному рівні світ побудований досить просто і підпорядковується єдиним засадничим законам. Подібний погляд в наш час вважається досить спрощеним. Зокрема, О. Панарін вважає, що на сучасному етапі розвитку наукового знання головна роль у прогностичній діяльності належить культурі. Культура як сукупність норм, традицій і цінностей, задає певні програми розвитку, визначає ймовірні траєкторії розвитку подій.
Дослідник звертає увагу на факт первинності культури відносно об’єктивних детермінацій соціального світу.
У класичній науці процес мислення відбувається в межах лінійної причинності, а головна увага приділялась засадничим законам. Увага акцентується переважно на усталеності, порядку, однорідності і рівновазі замкнутих систем та лінійних співвідношень. Вважається, що за допомогою засадничих законів науки можна передбачити майбутнє та відновити минуле.
Некласична наука більше уваги приділяє невпорядкованості, несталості, розмаїтості, неврівноваженості, нелінійним співвідношенням тощо. Жорсткий детермінізм у світі спостерігається тільки в простих замкнутих системах, а

233 більшість біологічних і соціальних систем є відкритими для обміну енергією, речовиною та інформацією з навколишнім середовищем.
У наш час акцент філософської думки переноситься з розгляду виключно об’єктивних законів на культуру як царину людського способу буття. У науці
існує методологічний підхід, коли завдяки перетворенню минулого у символи останніми окреслюються сенси майбутнього, а архетипи висвітлюються як
“культура попереду нас”. Метод реконструкції архетипів набуває актуального значення і допомагає оцінювати культурні процеси як національні феномени.
Зазначені наукові підходи до усвідомлення проблем передбачення майбутнього можуть стати методологічним підґрунтям процесу наукового передбачення у військовій сфері. Передбачення у військовій сфері розглядається військовою наукою як процес пізнання можливих змін у військовій справі, визначення перспектив її подальшого розвитку, завчасне урахування майбутнього розвитку процесів військової теорії та практики, можливих змін у стратегічній, оперативній або тактичній обстановці. Наукове передбачення у військовій сфері здійснюється в межах багатьох наук та стає підґрунтям для прийняття рішень, планування і подальшої практичної діяльності військових фахівців.
Військово-соціальне управління є надзвичайно важливою сферою управлінської діяльності. Органи військово-соціального управління, до яких, насамперед, належать військові керівники всіх рівнів, органи виховної та соціально-психологічної роботи, здійснюють систематичний контроль за військово-соціальними відносинами на різних рівнях структурних організацій
Збройних Сил України, та прогнозують їхній подальший розвиток. У разі відходу військово-соціальних відносин від оптимального стану (порушення динаміки), військовим командуванням, органами військово-соціального управління розробляється і здійснюється комплекс заходів впливу на військовиків, соціальні спільноти для відновлення зазначених відносин. На думку В. Баранівського, “оптимальними управлінські рішення органів військово-соціального управління можуть бути лише за умови своєчасного прийняття науково-обґрунтованих рішень”.
Головними об’єктами прогностичної діяльності у сфері військово- соціального управління є:
– соціальна упорядкованість життєдіяльності частин та підрозділів;
– відповідність стану військовика (соціально-правова захищеність, морально-психологічний стан) повсякденним та навчально-бойовим завданням, які вирішуються військовою частиною, підрозділом.
Вищі органи військово-соціального управління систематично вивчають та прогнозують розвиток зазначених процесів, а також діяльність своїх підлеглих та інших органів військового управління щодо створення необхідних соціальних та морально-психологічних передумов успішної діяльності військових частин та підрозділів.

234
Головними суб’єктами військово-соціального управління в Збройних
Силах України є Міністерство оборони України, Генеральний штаб Збройних
Силах України, Головне управління виховної та соціально-психологічної роботи Генерального штабу Збройних Силах України.
Передбачення військово-соціальних управлінських процесів здійснюється на принципах та в послідовності, що обґрунтовані вище.
Історія людства насичена різноманітними конфліктами. Крайньою формою розв’язання конфліктів є війни. Їхні причини, зміст зазнають змін, проте збройне насильство у багатьох випадках залишається безальтернативним. Навіть величезні людські жертви, витрачені ресурси, шкода довкіллю, занепад багатьох держав не є стримуючим чинником ескалації військових конфліктів.
За сучасних умов стратегічна мета держав переорієнтовується на природні ресурси та керівництво мотивами і поведінкою населення. Зокрема, досліджуються засади забезпечення людства продуктами харчування
(М. Смовж,
Г. Степанов), дисбаланс
їхнього споживання
(Д. К’єза).
Невирішеність питання збереження природних ресурсів, довкілля, актуалізує розробку етики довкілля (Р. Вайнер, Р. Пієрс).
На думку В. Мандрагелі, чинники довкілля та природних ресурсів поки що більш важливі у поясненні малих конфліктів. Проте нестача енергоносіїв поступово перетворюється на головну дестабілізуючу причину.
Деякі фахівці однією з причин ескалації напруженості вважають доступ до природних ресурсів, зменшення та погіршення відновлюваних природних ресурсів (землі, лісів, запасів риби, свіжої води, зокрема в регіонах Близького
Сходу, Південно-Східної Азії, де конфлікт може викликати механізм спільного використання водних ресурсів). Взаємовплив природних ресурсів та конфліктів вивчають представники канадської школи Т. Хомер-Діксона та швейцарської на чолі з Г. Бачлером і К. Спіллманом.
Зміни пріоритетів у споживанні природних ресурсів відображаються у новій географії конфліктів. Занепокоєння викликає наявність значних запасів природних ресурсів у нестабільних регіонах, неефективна робота, егоїзм та недисциплінованість міжнародних організацій та урядів в експлуатації природних ресурсів, охорони довкілля (Д. Воглер, Т. Куехльс, Б. Перрот).
Вперше, як ніколи раніше в історії, людство переживає період реальної загрози його самознищення, і не тільки в можливій ядерній війні, але і внаслідок терористичних актів. Подальші зміни в розвитку збройної боротьби свідчать про те, що в перспективі людство перейде до епохи війн восьмого покоління – ведення боротьби у новій інформаційній сфері або кіберпросторі, а розвиток генної інженерії і нанотехнологій загрожує виникненням ще одного виду зброї – біонанотехнологічного, тобто створення нанороботів, здатних до механічного руйнування окремих клітин життєво важливих органів, які дозволять впливати на критичні відділи нервової системи, викликаючи загибель організмів чи їхніх

235 неадекватних дій. З іншого боку, війни восьмого покоління – це перенесення воєн до космічного простору, виникнення роботизованої бойової техніки, зростання масштабів інформаційно-психологічної та радіоелектронної боротьби не тільки в наземному і повітряному просторах, але й у в віртуальній сфері, застосування так званої геофізичної зброї, яка здатна, наприклад, викликати глобальні природні катаклізми (могутні землетруси, зсуви тектонічних плит земної кори, скорочення озонового шару, повені тощо).
Останнім часом почали створюватися нові моделі війн майбутнього:
інформаційно-психологічні, повітряно-космічні, війни в електроніці тощо.
Їхній зміст значно відрізняється від традиційного розуміння війни як складного соціального явища, підґрунтям якого є збройна боротьба. Філософські підходи до концепції великомасштабної війни, яка була реалізована під час Другої світової війни, зазнали значних змін. Це відбулося тому, що цього типу війни виявилися найбільш руйнівними та кровопролитними в історії людства. Їхньою ознакою стали значні втрати не тільки комбатантів, але й некомбатантів.
Під час Першої світової війни (1914–1918), у якій брало участь 38 держав, загинуло понад 10 млн. осіб, з них 95 % – військовики і 5 % – цивільне населення.
У Другій світовій війні (1939–1945), у якій брало участь вже 61 держава, загинуло близько 60 млн. осіб. Серед загиблих – 52 % склали військовики і 48% – цивільні особи. У повоєнні роки на нашій планеті спалахнуло понад 200 локальних збройних конфліктів, які забрали життя мільйонів людей.
У цьому аспекті заслуговують на увагу філософські погляди Е. Фромма, який закликає людство покласти край визначенню ефективності запровадження результатів наукових досліджень з погляду їхньої прибутковості та військової доцільності. Він вважає, що технократичний тоталітаризм неминуче призведе до катастрофи. Дегуманізована людина стане настільки божевільною, що буде не в змозі підтримувати тривалий час існування життєздатного суспільства і не зможе стриматися від самогубного використання ядерної або біологічної зброї.
До сьогодні людство ще не бачило наслідків ядерних катастроф за виключенням бомбардування США Японії – м. Хіросіма (6 серпня 1945 р.) та м. Нагасакі (9 серпня 1945 р.), і досвіду отриманого під час аварії Чорнобильської
АЕС (26 квітня 1986 р.) та катастрофи на японській АЕС Фукусіма-1, після руйнівного землетрусу магнітудою – 9,0 (11 березня 2011 р.). Проте й цього вистачає, щоб передбачити результати застосування ядерної зброї.
У свій час А. Сахаров зазначав, що найголовніше невідоме в наших прогнозах – це можливість загибелі цивілізації і самого людства у вогні великої термоядерної війни. До тих пір, поки існують ракетно-ядерна зброя і ворогуючі, повні недовіри держави і групи держав, ця страшна небезпека є найжорстокішою реальністю сучасності. Проте, на його думку, уникнувши великої війни, людство має можливість загинути, виснаживши свої сили, в
“малих” війнах, у міжнаціональних та міждержавних конфліктах, від суперництва і відсутності узгодженості в економічній сфері, охороні

236 навколишнього середовища, регулюванні приросту населення, від політичного авантюризму тощо. Зазначені перспективи значною мірою вплинули на сучасні світоглядно-філософські засади та підходи до проблем війни, миру та армії.
Загалом соціально-філософський аналіз воєн (збройних конфліктів) на сучасному етапі розвитку людства схиляє до висновку, що сьогодні відбувається переструктуризація чинників, що впливають на зародження та розгортання воєн
(збройних конфліктів). Тривалий час пріоритетними вважалися економічні
інтереси держави. На сьогодні, незважаючи на економічну, політичну та соціальну нестабільність на глобальному, регіональному і національному рівнях, нерівномірність розподілу багатства тощо, саме цивілізаційно-культурологічні відмінності постають одним з найвагоміших джерел військових конфліктів. У зв’язку з цим відбувається перенесення філософсько-методологічних підходів до вирішення проблем війни, миру та армії в цивілізаційно-культурну площину.
Головна увага приділяється миротворчій функції армії як чинника підтримання миру та запобігання воєн і збройних конфліктів. Миротворча мета досягається діалектичним поєднанням невійськових, військових несилових та збройних засобів (миротворчі операції) захисту миру. Хоча окремі фахівці військової справи вважають передчасною відмову від можливості виникнення широкомасштабних війн.
Війна (військовий конфлікт) є засобом вирішення суспільних суперечностей. Знаряддям війни є збройна боротьба як засіб вирішення суспільних криз. Навіть можливість війни по-різному впливає на суспільний розвиток: з одного боку, вона дестабілізує життя суспільства, а з іншого – уможливлює вирішення суспільних проблем та сприяє його стабілізації. Це стає можливим у демократичному суспільстві за наявності відповідних політичних інститутів, що здатні передбачати ці конфлікти та кризи та своєчасно вживати заходів щодо їхнього запобігання.
Відтак, організація військово-прогностичної діяльності в Україні є актуальною проблемою сьогодення, вирішення якої дозволить значно підвищити ефективність управління у військовій сфері та створить умови для більш адекватного усвідомлення таких складних соціальних явищ, як війна та військовий конфлікт. Головна роль у вирішенні цього складного завдання належить військовій прогностиці.
Питання для самоконтролю:
1.
Які сучасні філософські підходи до вирішення проблеми усвідомлення майбутнього ви знаєте?
2.
Які є види передбачення залежно від характеру об’єктивних підстав?
3.
Яка структура прогностики?
4.
Яким чином можна використовувати метод реконструкції архетипів для оцінки та передбачення розвитку культурних процесів?
5.
Умови ефективної прогностичної діяльності у військовій сфері.

237 6.
Які основні завдання військово-прогностичної діяльності?
7.
Основні етапи процесу прогнозування.
8.
У чому полягає сутність поняття “прогноз”?
9.
Основні елементи загально-логічної структури прогнозування.
10. Об’єкти прогнозування у військовій сфері держави?
11. Назвіть головні об’єкти та суб’єкти військово-соціального управління.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   19


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал