Київ видання університету 2011 2



Pdf просмотр
Сторінка13/19
Дата конвертації25.12.2016
Розмір5.13 Kb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   19
Тематика рефератів:
1.
Роль філософії в соціальному управлінні.
2.
Система управління: структура, функції, критерії оцінки.
3.
Сутність, специфіка та зміст військово-соціального управління.
4.
Завдання військово-соціального управління у Збройних силах України на сучасному етапі їхнього розвитку.
Список літератури:
1. Конституція України: Із змінами внесеними згідно із Законом № 2222-4 від
08.12.2004 р. – К. : Велес,2007. – 48 с.

193 2.
Баранівський
В.Ф.
Демократизація
Збройних
Сил
України
/
В.Ф. Баранівський. – К. : “Центр практичної філософії”, 2001. – 112 с.
3. Єрмоленко А.М. Комунікативна практична філософія. Підручник /
А.М. Єрмоленко. – К. : Лібра, 1999. – 488 с.
4. Блейк Р. Научные методы управления / Р. Блейк, Дж. Моутон. – К. : Наукова думка, 1990. – 135 с.
5. Грачев М.В. Суперкадры. Управление персоналом в международной корпорации / М.В. Грачев. – М. : Дело, 1993. – 207 с.
6. Одегов Ю.Г., Управление персоналом / Ю.Г. Одегов, П.В. Журавлев. – М.,
1997. – 225 с.
7. Татарников А.А. Управление кадрами в корпорациях США, Японии,
Германии / А.А. Татарников. – М., 1992. – 384 с.
8. Теория и практика управления персоналом / авт.-сост. Г.В. Щекин. – К. :
МАУП, 1998. – 200 с.
9. Тейлор Р.У. Принципы научного менеджмента / Пер. с англ. – М. :
Контроллинг, 1991. – 404 с.
10. Труханов Р.Н. Модели принятия решений в условиях неопределенности /
Р.Н. Труханов. – М. : Наука, 1991. – 302 с.
11. Фалмер Р. Энциклопедия современного управления / Р. Фалмер. – Т.1–Т.5.
– М. : ВНПК Энерго, 1992.
12. Гареев М.А. Актуальные проблемы совершенствования управления войсками (силами) / М.А. Гареев // Военная мысль. – 2002. – № 2. – с. 13–20.
13. Гуйвенко В.Н. К вопросу об оценке эффективности управления повседневной деятельностью войск / В.Н. Гуйвенко, А.Н. Багиров, А.В. Зюзик
// Военная мысль. – 1999. – №4. – с. 45–47.
14. Гаєвський Б.А. Основи науки управління: Навчальний посібник /
Б.А. Гаєвський. – 2-е вид. стереотипи. – К., 1998. – 321 с.
15. Щорічник “Біла книга: оборонна політика України”. – К., 2009 р.
16. Коломієць М.П., Словник іншомовних слів / М.П. Коломієць,
Л.В. Молодова. – К. : Освіта, 1998. – 190 с.
17. Военно-социальное управление: проблемы теории и практики / Под ред.
И.И. Ефремова. – М. : Военный университет, 2001. – 245 с.
18. Чорний В.С. Військова організація України: становлення та перспективи розвитку: монографія / В.С. Чорний. – Ніжин : ТОВ “Видавництво Аспект-
Поліграф”, 2009. – 368 с.
19. Всемирная энциклопедия: Философия / Главн. науч. ред. и сост.
А.А. Грицанов. – М. : АСТ, Мн. : Харвест, Совр. литератор, 2001. – 1312 с.
20.
Военный энциклопедический словарь
/
[Редкол.:
А.П. Горкин,
В.А. Золотарев, В.М. Карев и др.]. В 2 томах. – Том 2. – М. : Большая
Росийськая энциклопедия, 2001. – 816 с.
21. Філософський енциклопедичний словник / Під ред. В.І. Шинкарука. – К. :
“Абрис”, 2002. – с. 576.

194
2.3. Управлінські детермінанти військового соціуму
2.3.1. Виховні та культурологічні аспекти військово-соціального
управління у Збройних Силах України
Як системне явище військово-соціальне управління у Збройних Силах
України належить до системи, яка визначає його стан та особливості функціонування. Збройні Сили України є соціальним інститутом, центром перетину якого є людина, її розвиток, безпека, життя.
Виховання є важливою формою взаємозв’язку особистості і суспільства, метою якого є ідеал всебічного розвитку особистості. Зрозуміти і пояснити еволюцію особистості можна лише в контексті її взаємодії з середовищем, виявляючи і описуючи характер, способи, канали і засоби цієї важливої комунікації.
Виховання – це процес передавання суспільно-історичного досвіду старших поколінь новим поколінням з метою їхньої підготовки до життя і праці, необхідний для подальшого розвитку суспільства, що стосується
Збройних Сил України – підготовка особового складу до дій за призначенням.
Підсумком процесу виховання є вихованість людини, тобто відповідність поведінки людини моральним нормам конкретного соціуму
і загальнолюдським моральним принципам.
Для досягнення загальної мети головним завданням усіх соціальних
інститутів суспільства, які складають загальнонаціональне виховне середовище, повинен бути “...розвиток і формування соціально зрілої, працелюбної, творчої особистості громадянина України, здатного до свідомого суспільного вибору та збагачення на цій основі інтелектуального, культурного
і економічного потенціалу народу”.
Одне з головних місць у загальній системі соціальних інститутів, як і в загальнодержавному виховному середовищі, посідає військова організація держави, служба в якій сприяє виконанню завдань одного з головних напрямів виховання – формування у громадян України національної свідомості, любові до рідної землі, свого народу, бажання працювати задля розквіту держави, готовності її захищати.
Служба у Збройних Силах України є специфічним видом соціальної діяльності, яка підпорядковується певним правилам і під час якої відбувається реалізація суспільних функцій людини, виконуючи які, вона виступає в ролі представника визначеної соціальної спільноти, соціальної групи, вступає до певних взаємозв’язків із суспільством.
Як зазначає І. Зязюн, “людина відкрита для зовнішнього світу і не може
існувати поза середовищем, поза його впливом. Як особистість людина не
існує поза взаємодією з соціальним середовищем і культурою. Отже, розвиток особистості завжди є результатом її взаємодії, контакту з соціальним

195 середовищем, а якість розвитку визначається культурою соціального середовища”.
У цьому контексті військово-соціальне управління набуває статусу людинотворчої спрямованості військового соціуму. Іншими словами, військово-соціальне управління включає до свого складу прогнозування і регулювання умов життєдіяльності військовика, організацію цих умов для досягнення виховної мети.
На думку І. Беха, “недостатня продуктивність традиційного виховного процесу дедалі більше привертає увагу дослідників до тих утворень, які констатують розвинену особистість. У виховній діяльності слід виходити з положення, за яким в основі особистісних цінностей лежать інтелектуально- емоційні комплекси. Кожна з особистісних цінностей, таким чином, є функціональною
єдністю мотиваційного, емоційного, когнітивного, регулятивного, операційно-динамічного і результативно-оцінного компонентів.
Взаємозв’язок і взаємодія цих компонентів у середині особистісної цінності становлять змістовний бік її внутрішньої структури, на якій будуються механізми формування будь якої цінності особистості. Міжособистісна діалогічна взаємодія вихователя і вихованця для досягнення розвивальних результатів має бути взаємоактивною. Спілкування у системі “вихователь–
вихованець” має характер дискусії, оскільки всі положення (і соціально значущі, і несхвальні), які висуваються під час діалогу, вимагають відповідної аргументації. Аргументація як альтернатива примусу чи наказу виступає сутнісною характеристикою гуманних міжособистісних взаємин. Щодо процесу виховання, то йдеться про когнітивно-емоційну модель аргументації, якою має володіти вихователь. Її основу становлять причинно-наслідкові зв’язки, які є результатом мислительної переробки та етичного змісту, конкретних поведінкових ситуацій, у яких цей зміст втілюється”.
Відтак, створення середовища, сприятливого для саморозвитку військовика, самоактуалізації на людських цінностях є завдання гуманізації та демократизації військового соціуму. Тому військово-соціальне управління необхідно розглядати як цілеспрямований процес управління соціальною адаптацією людини до мінливих умов соціальної дійсності, яке спрямоване на формування необхідних військово-професійних і соціальних якостей у особового складу для життєдіяльності в умовах військового середовища.
Сутність військово-соціального управління у військових підрозділах
Збройних Сил України, враховуючи сучасні тенденції гуманістичного спрямування виховання, на нашу думку, полягає в якісній організації та стимулюванні обґрунтованої діяльності персоналу Збройних Сил України,
їхніх колективів, у гармонійному та всебічному розвитку особистості як вихователів (військовий колектив), так і вихованців (особовий склад підрозділів Збройних Сил України) в їхній комунікативній взаємодії, у формуванні мотивації їхнього постійного творчого самовдосконалення.

196
С. Вершиловський з цього приводу наголошує, що “виховна діяльність потребує проникнення в онтологію буття іншої людини, інтеракцію особистостей вихователя
і вихованця, взаємопроникнення
їх сфер життєдіяльності”.
Головною ознакою ефективного військово-соціального управління у військових формуваннях повинна стати його особистісна спрямованість.
Трансформуючи думку В. Кременя, зазначимо, що метою особистісно- орієнтованого гуманного виховання повинно бути не формування і навіть не виховання, а підтримання і розвиток людини в людині, закладення у ній механізму самореалізації особистості.
Напрямами, на які зосереджує основні зусилля військово-соціальне управління є:
– досягнення єдності навчання і виховання;
– запровадження комплексу організаційних, виховних та соціально- психологічних заходів, спрямованих на реалізацію духовно-професійного потенціалу усіх категорій особового складу;
– підтримання у військовиків здорового рівня морально- психологічного стану, військової дисципліни, віри у Збройні Сили України як гаранта стабільності та безпеки держави;
– формування у військовиків високої духовної культури і моральних якостей, почуття патріотизму, вірності національно-історичним традиціям українського народу.
Військово-соціальне управління характеризується рівнем досягнення його результату, а саме рівнем морально-психологічного стану персоналу
Збройних Сил України та його достатністю для виконання завдань за призначенням, а також створенням умов (комфортного середовища) для самовдосконалення та саморозвитку особового складу.
Відтак, ефективність військово-соціального управління у військовому підрозділі, частині залежить від багатьох об’єктивних і суб’єктивних чинників, відповідності його змісту, мети, об’єкта, суб’єкта та результату.
Особливість військово-соціального управління полягає в тому, що його організація обумовлена з однієї сторони – метою та інтересами військової служби, а з іншої – формуванням громадянина України, збагаченого загальнолюдськими цінностями.
Військово-соціальне управління у Збройних Силах України є складним системним явищем, складовою системи загальнонаціонального виховання.
Сутність військово-соціального управління у Збройних Силах України полягає у створенні сприятливих умов для комунікативної взаємодії його учасників з метою формування достатнього рівня для виконання завдань за призначенням, морально-психологічного стану персоналу Збройних Сил України та його самовдосконалення і саморозвитку.

197
Відтак, військово-соціальне управління у Збройних Силах України – багаторівневий, динамічний процес, складова системи загальнонаціонального виховання, метою організації якого, з одного боку, є формування достатнього для дій за призначенням рівня морально-психологічного стану персоналу, а з
іншого – створення сприятливого виховного середовища для його самовдосконалення та саморозвитку.
Умови формування культури управління військового керівника визначаються характером і рівнем суспільного розвитку, структурою суспільних відносин і зв’язків, рівнем духовної культури, знаннями, досвідом творення культури людства, а також тими обставинами, що характеризують об’єкт управління, суспільство загалом, структуру об’єкта, закономірності його функціонування і розвитку та основні принципи військово-соціального управління.
Як зазначає М. Руденко, культура управління – одна з найважливіших складових нової парадигми управління
і визначальний елемент професіоналізму керівника будь-якої ланки, та складова таких напрямів загальної культури офіцера, як культура праці та організаційна культура.
На думку О. Романовського, культура управління є невід’ємною складовою професіоналізму і визначає сукупність рис і якостей, внутрішні і зовнішні прояви яких активно сприяють ефективному виконанню управлінських функцій та продуктивному спілкуванню з членами організації різного рівня за будь-яких обставин, без зайвих психологічних і моральних ускладнень.
Термін “культура управління” все частіше зустрічається у загальному вжитку, тому необхідно розглядати його зміст через призму головних напрямів розвитку філософської думки в галузі управління.
Предметом культури управління у військовому соціумі є:
– теорія ефективного застосування управлінської системи, структури;
– теорія раціональної організації роботи управлінських структур військового соціуму;
– теорія власне управління як важливої військово-соціальної функції свідомого і владного впливу як на окремих військовиків, так і на весь військовий соціум.
Завданнями управлінської культури
є: ознайомити військових управлінців з методами вирішення ймовірних управлінських проблем; навчити
їх ставити перед собою мету та аналізувати труднощі, що перешкоджають
їхній діяльності; навчити без коливань приймати певні управлінські рішення.
Культура управління має досить вагомий вплив на діяльність підлеглого особового складу, вона є одним з визначальних чинників успіху в керівництві військовим підрозділом.
Справжня культура управління – це єдність знань і морально-етичних якостей, які залежать від інтелекту та культури військового керівника.

198
Умови формування культури управління визначаються характером і рівнем суспільного розвитку, структурою суспільних відносин і зв’язків, рівнем духовної культури, знаннями, досвідом творення культури людства, а також тими обставинами, що характеризують об’єкт управління, суспільство загалом, структуру цього об’єкта, закономірності його функціонування і розвитку та основні принципи управління. А це – вибір форми поведінки; стиль і тактика поведінки з погляду моральних і естетичних цінностей; особиста поведінка, міра її такту і відповідальності як показники духовної культури особистості; сфери і рівні поведінки за законами краси та відповідними моральними нормами. Інакше кажучи, наскільки наші вчинки і поведінка не ображають інших, подобаються їм чи викликають заперечення, сприймаються прихильно чи відкидаються; зрештою, що можна, а чого не можна дозволяти собі за певної ситуації.
Поряд з цим наведемо вимоги до військового керівника: здатність і бажання досягти поставленої мети; готовність брати на себе відповідальність; здатність бути розумним порадником і консультантом; витримка, міцні нерви і нестримна цілеспрямованість на успіх справи; дружнє, привітне, але вимогливе ставлення до людей. Сюди ж можна віднести і певну систему керівництва, залежно від культури управління, що здавна формувалася у суспільстві і сьогодні набула досить чітких форм свого вияву.
Культура – багатопланове поняття. Передусім, це інструмент, необхідний для виживання людства, механізм, який дозволяє людям справлятися з обставинами, в яких вони перебувають. Культура – це явище, яке виокремлює людський вид серед інших живих істот.
Відтак, культура – це те, що:
– поділяється усіма, або майже усіма членами певної соціальної групи;
– передається старшими членами групи молодшим;
– формує поведінку (мораль, закони, звичаї).
Військові керівники можуть змінювати культуру своїх підрозділів з метою збільшення продуктивності діяльності, зміцнення військової дисципліни, змінюючи застарілі норми, методи та процедури більш доцільними стандартами, діями та технологіями.
Кожна культурна група має переконання, які формують прагнення та ставлення своїх членів незалежно від раціональності цих переконань або від об’єктивної правди.
Відтак, культура дозволяє забезпечити управління людьми, формуючи систему поглядів щодо таких засадничих питань життєдіяльності, як:
– особливості людської сутності;
– сенс життя людини;
– погляди на життя (на минуле, теперішнє або майбутнє);
– модальність людської діяльності
(безпосереднє вираження, саморозвиток);

199
– ставлення однієї людини до іншої.
За допомогою культури можна аналізувати сферу будь-якого виду діяльності – від несення служби у добовому наряді до розробки стратегічних операцій та обробки інформації.
Передові культури використовують технології допомоги персоналу, переміщуючи службовців та перерозподіляючи роботу через управлінські команди, через неформальні цінності, через створення зручної робочої атмосфери.
Процес управління має не тільки змістовний, організаційний, але й технологічний аспект. Технологія процесу управління має три основні компоненти:
– організація інформаційної системи (управлінська інформація – це сукупність даних про стан об’єкта і суб’єкта управління; комунікаційні процеси супроводжують весь процес управління);
– документування управлінської діяльності, документообіг під час управління;
– процедури, що розробляються для всіх видів управлінської діяльності (підготовка перспективного плану, проведення нарад, зборів тощо).
Культура створення таких інформаційних систем, документів та правил-
інструкцій, які б відповідали сучасним вимогам ділового стилю та встановленим нормам – це лише технологічний бік культури управління. Чітко організовану технологію процесу управління, його культуру можна подати і у вигляді конкретних наборів різних управлінських процедур, як організацію самого об’єкта управління.
Приведення об’єкта управління до заданого стану – не разова акція, а постійна щоденна діяльність, насамперед профілактичного характеру, із запобіганням можливих “збоїв” як у технологічному, так і в суб’єктивному плані.
Працює не військовий керівник, а режим, створений ним. І в цьому полягає можливість досконалої діяльності військовиків, в якій передбачено все: від надійної технології військової служби до системи міжособистісних стосунків.
І перше, і друге можливе за чіткої регламентації відповідно до внутрішніх і зовнішніх чинників саморозвитку об’єкта. Все це вимагає не просто іншого організаційного порядку у військовому соціумі, а й кадрів, здатних працювати справді в демократичних умовах, з новим, досконалішим рівнем управлінської культури і управлінського професіоналізму.
Процес військово-соціального управління є спільною діяльністю всіх його учасників. Координація та об’єднання їхніх зусиль потребує постійної взаємодії між ними. Узгодження спільних дій, організація взаємодії досягаються через формальне і неформальне спілкування на вертикальних і горизонтальних комунікативних каналах.
Щодо результатів управлінської діяльності слід зазначити, що вони можуть відповідати поставленій меті, а можуть і відхилятися від неї.

200
Для визначення напряму подальших дій потрібно мати у своєму розпорядженні інформацію також про те, якими виявилися фактичні результати військово-соціального управління, чи мають вони відхилення, які причини цих відхилень, що потрібно вжити для їхнього усунення і попередження появи в майбутньому, тобто тут важливе значення має контроль.
Без контролю, без зворотного зв’язку, без відомостей про те, як і чому отримано фактичний результат, без подальшої корекції помилкових дій управління перестає бути управлінням.
Відтак, процес військово-соціального управління – це єдність усіх зазначених складових, випадіння однієї або декількох ланок із загальної функціональної схеми відразу ж позначиться на підсумках управління.
Управлінська діяльність цивільних
і військових керівників підпорядковується загальним законам управління, але в той же час вона має суттєві відмінності, які особливо виразно проявляються при зіставленні військової і комерційної управлінської діяльності. Так, наприклад, якщо комерційне управління (менеджмент) використовує такі поняття, як прибуток, конкуренція тощо, то військова діяльність неможлива без патріотизму та вірності Вітчизні (навряд чи хто-небудь свідомо стане жертвувати життям заради прибутку підприємства), почуття обов’язку, військового товариства, самовідданості.
Управління охоплює всі сторони суспільного життя, проте у військовій сфері воно найбільш рельєфно виражене, тому що саме від злагодженості та узгодженості дій у бою багатьох тисяч людей залежить доля перемоги, тому протягом усього існування армій військове управління відрізнялося жорсткою централізацією, зосередженням всієї повноти влади в одних руках, неухильним виконанням усіх рішень.
Свій внесок до розвитку теорії військового управління і підготовки до нього офіцерів зробив М. Драгомиров. Уподібнюючи військовий організм живому, в якому всі органи пов’язані в єдине ціле “під загальною командою голови”, основу успішної взаємодії всіх його частин він вбачав у розумному управлінні.
Великого значення М. Драгомиров надавав формуванню одного з основних елементів управлінської діяльності – прямого і зворотного зв’язку, зокрема, неухильного дотримання субординації, тобто обов’язку кожного військового “чину звертатися знизу доверху з доповіддю, зверху донизу з наказом”. Основою управління військ М. Драгомиров вважав дисципліну, розуміючи під нею неухильне виконання всіх наказів. У той же час він був противником бездумного виконання наказів.
М. Драгомиров завжди прагнув розвивати у своїх підлеглих уміння думати, самостійно приймати рішення, не придушувати у них розумну
ініціативу. На його погляд, “керівник повинен мати терпіння, поважати чужі

201 думки, він повинен радіти найменшим проблискам оригінальної думки, уміти підтримувати і розвивати їх”.
Зміна засобів і способів ведення війни призвела до збільшення обсягу і складності питань управління: скорочення часу на вироблення і прийняття рішення, збільшення кількості чинників, які необхідно при цьому враховувати, а також збереження управління підрозділами під час бою. За цих умов недостатньо особистої хоробрості офіцера, його уміння своїм прикладом вести підлеглих до бою.
Офіцерові необхідно уміти самостійно всебічно оцінювати обстановку, відповідно до неї приймати рішення, виявляти ініціативу і рішучість в його реалізації. Найбільш важливим моментом у здійсненні концепції розвитку людських ресурсів є виховання і підготовка військового керівника нового типу, який повинен поєднувати в собі максимальну професійну ефективність з великим особистісним потенціалом, бути лідером за будь-яких умов, планувати та прогнозувати майбутнє, надійно реалізовувати поставлену мету.
Проведений аналіз проблеми військово-соціального управління і підготовки до нього офіцерів дозволяє встановити, що: по-перше, управління як явище, властиве суспільству на будь-який стадії його розвитку, у військовій сфері має свої специфічні риси, що не мають аналогів у цивільних сферах, а це вимагає врахування специфіки під час підготовки військових керівників до управлінської діяльності, що відрізняються від підготовки цивільних керівників; по-друге, з демократизацією суспільства зростає необхідність посилення офіційних владних функцій в управлінській діяльності офіцерів, підвищення
їхнього особистого авторитету та лідерського потенціалу; по-третє, іноземний та вітчизняний досвід управління у військовій сфері, розроблені наукові основи підготовки до нього дозволяють визначити умови розвитку в офіцерів культури управлінської діяльності.
Розгляд проблеми, узагальнення різних поглядів, вивчення практичного досвіду дозволили визначити культуру управлінської діяльності військових керівників як складову частину
їхньої професійної культури, що характеризується високим ступенем оволодіння управлінськими знаннями, навичками та уміннями, розвитком особистісних якостей керівника, що дозволяє ефективно розв’язувати різнопланові бойові, навчально-виховні та службові завдання.
Відтак, культура управлінської діяльності офіцера – це таке важливе поняття, яке передбачає наявність у офіцера специфічних для його професії знань теорії і психології управління, спеціальних умінь і навичок, а також набір особистісних якостей, які забезпечують ефективність його управлінської діяльності під час виконання службових і бойових завдань.

202


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   19


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал