Київ видання університету 2011 2



Pdf просмотр
Сторінка12/19
Дата конвертації25.12.2016
Розмір5.13 Kb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   19
Тематика рефератів:
1.
Суспільство як соціальна система.
2.
Механізм соціального управління суспільством.
3.
Мораль, право, політика, релігія у регулюванні суспільних відносин.
4.
Державні інституції в управлінні суспільством.
5.
Потреби, інтереси, цінності в системі регулювання життєдіяльності суспільства.

Список літератури:
1.
Баранівський В.Ф. Духовность личности: социальный механизм развития /
В.Ф. Баранівський. – К. : Киев. ин-т ВВС, 1995 – 140 с.
2.
Баранівський В.Ф. Духовность личности в системе современных общественных отношений / В.Ф. Баранівський. – К. : НТВ “Правник”, 1998. –
130 с.
3.
Баранівський В.Ф. Збірник наукових праць: Філософія. Політологія. Освіта
і культура /
В.Ф. Баранівський. – К. : НАОУ, “Міленіум”, 2005. – 538 с.
4.
Демчук П.О. Соціально-політичні проблеми державного і воєнного управління. Навчальний посібник / П.О. Демчук. – К. : НАОУ, 2002. – 172 с.
5.
Хромов В.О. Основи управління персоналом: Навчально-методичний посібник / В.О. Хромов, А.П. Бовтрук. – К. : МАУП, 2001. – 112 с.
6.
Єрмоленко А.М. Комунікативна практична філософія. Підручник /
А.М. Єрмоленко. – К. : Лібра, 1999. – 488 с.
7.
Блейк Р. Научные методы управления / Р. Блейк, Дж. Моутон. – К. :
Наукова думка, 1990. – 135 с.

171 8.
Татарников А.А. Управление кадрами в корпорациях США, Японии,
Германии / А.А. Татарников. – М., 1992. – 384 с.
9.
Теория и практика управления персоналом / авт.-сост. Г.В. Щекин. – К. :
МАУП, 1998. – 200 с.
10. Оучи У. Методы эффективного управления. Японский и американский подходы / У. Оучи. – М. : Экономика, 1989. – 273 с.
11. Тейлор Р.У. Принципы научного менеджмента / Пер. с анг. М. :
Контроллинг, 1991. – 404 с.
12. Гареев М.А. Актуальные проблемы совершенствования управления войсками (силами) / М.А. Гареев // Военная мысль. – 2002. – № 2. – С. 13–20.
13. Ткачев В.Н. Механизм управления военным строительством: реалии и перспективы / В.Н. Ткачев // Военная мысль. – 1999. – №5 – С. 17–22.
14. Гаєвський Б.А. Основи науки управління: Навчальний посібник /
Б.А. Гаєвський. – 2-е вид. стереотипн. – К., 1998. – 321 с.
15. Андрущенко В.П. Сучасна соціальна філософія. Курс лекцій /
В.П. Андрущенко, М.І. Михальченко. – Вид. 2-е, випр. й доп. – К. : Ґенеза,
1996. – 368 с.
16. Особа і суспільство: Підручник для 10 кл. / Р.А. Арцишевський,
С.О. Бондарук, В.І. Бортников та ін. – К. ; Ірпінь: ВТФ “Перун”, 1997. – 352 с.
17. Тоффлер Е. Третя хвиля / З англ. пер А. Євса. – К. : Вид. Дім “Всесвіт”,
2000. – 480 с.
18. Хантингтон С. Столкновение цивилизаций / Пер. с англ. – М. : Изд-во
Эксмо; СПб.: Terra Fantastica, 2005. – 542 с.
19. Чорний В.С. Військова організація України: становлення та перспективи розвитку / В.С. Чорний. – Ніжин; ТОВ “Видавництво Аспект-Поліграф”, 2009.
– 368 с.
20. Чорний В.С. Словник-довідник основних понять і категорій з філософсько-методологічних проблем військової теорії та практики /
В.С. Чорний. – К. : ВГІ НАОУ, 2002. – 64 с.

2.2. Методологічні засади розвитку військово-соціального управління
у Збройних Силах України

Впродовж усієї історії людства проблеми управління людиною, групами людей, суспільством завжди були одними з найактуальніших. У зв’язку з переходом сучасного суспільства до інформаційної стадії свого розвитку значення соціального управління постійно зростає. Недооцінка даної тенденції та заперечення потреби її практичного вивчення при підготовці військових кадрів можуть призвести до того, що випускники військових навчальних закладів не зможуть у повному обсязі вирішувати завдання у контексті гарантування військової безпеки держави.

172
2.2.1.
Концептуально-системні
засади
військово-соціального
управління
У межах теорії військово-соціального управління терміну
“концептуальний” надається цілком конкретний і логічний зміст. Його підґрунтям є концепт (від лат. – поняття) як змістовне значення імені (знаку) поняття. У зв’язку з цим терміном “концептуальний” позначається характер процесу (описи, уявлення) або об’єкта (моделі, структури, результату).
Концептуальний підхід передбачає, що якісна визначеність об’єктів і явищ у вигляді істотних та особливих ознак виражається у формі понять, множин і відносин між ними.
При цьому поняття визначається з формально-логічного погляду.
Оскільки поняття і множини пов’язуються між собою в різні змістовні відносини, то на них, як на елементах, можуть бути побудовані системи. Такі системи репрезентують собою концептуальні моделі об’єктів дослідження.
Ця головна особливість концептуальних моделей як систем, побудованих на поняттях, множинах і відносинах між ними, обумовлює низку їхніх специфічних рис.
По-перше, в концептуальних моделях об’єкти виражаються не в кількісному, а в якісному вигляді як множина їхніх істотних відмінних ознак. У цьому значені концептуальні моделі як моделі відносин є умовами побудови кількісних операційних моделей, за допомогою яких, власне, і проводять моделювання.
По-друге, концептуальна модель є абстрактним каркасом об’єкта з найбільш істотних для дослідження ознак. Завдяки цьому за концептуальною моделлю може бути змістовно відновлений певний аспект сутності об’єкта.
Виникає можливість працювати з моделлю незалежно від об’єктів, досліджуючи і виявляючи закони, властиві моделі, і потім переносити їх на реальні об’єкти. Різні за своєю природою об’єкти в концептуальному плані репрезентують собою одні й ті ж структури.
По-третє, побудова концептуальної моделі як системи понять зводиться до формулювання визначення (дефініції), в якому встановлюються істотні ознаки об’єкту. У результаті цього уявлення про об’єкт обмежуються специфікою відносин, істотно значущих тільки для конкретного завдання. Відтак, до розгляду запроваджується певний аспект об’єкта і уявлення про нього.
По-четверте, аспект моделі, який відображений у концептуальній моделі, називається предметом, а при великій кількості аспектів, що враховуються в моделі – предметною областю. Для одного і того ж об’єкта може бути віднесена велика кількість предметних областей.
Одна з особливостей понять полягає в тому, що деякі з них відносно до
інших можуть бути конкретними або абстрактними. Видалення будь-якої ознаки з поняття призводить до того, що виникає поняття більш абстрактне.

173
Додавання будь-якої ознаки, відношення до поняття конкретизує його. Це властивість понять обумовлює унікальний характер концептуальних моделей.
Поняття у концептуальних моделях можуть бути репрезентовані в різних формах: у вигляді слів природної мови, атрибутів, елементів теорії множин.
Заміна однієї форми подання понять і відносин в концептуальній моделі на
іншу, при якій відбувається поглиблення змісту моделі, називається експлікацією. Можна говорити про геометричний, теоретико-множинний, теоретико-категоріальний, теоретико-системний тощо вид експлікації концептуальних моделей.
Об’єктом моделювання в концептуальних дослідженнях є не матеріальні об’єкти, а ідеальні. У цих випадках інтерпретація концептуальних моделей зводиться до зіставлення абстракцій одного рівня з абстракціями іншого рівня і полягає в додаванні (приписуванні) значення компонентам моделей в термінах абстрактної предметної області. Такого роду змістовне трактування абстракцій концептуальних моделей може бути виконане в різних формах. Тому можна говорити про лінгвістичну інтерпретацію (в словах природної мови), теоретико-множинну інтерпретацію (в термінах теорії множин), фізичну
(об’єктову) інтерпретацією тощо.
Концептуально-системні засади управління як теорії, так і практичної діяльності визначаються вихідним базисом теорії управління. Під вихідним базисом (від грецьк. – підстава) мається на увазі сукупність понять, тверджень, аксіом, гіпотез, моделей, методів, методик, створених і теоретично та практично апробованих у межах різних наукових напрямів, які можуть бути використані для аналізу і синтезу управління.
Вихідний базис повинен задовольняти дві основні вимоги:
– містити апробовані моделі і методи, адекватні процесам, що досліджуються; бути наділеним достатньою повнотою;
– забезпечувати методи вирішення основних практичних завдань військово-соціального управління.
Прийнято виділяти два розділи вихідного базису: системний і методичний.
Системний розділ включає поняття, моделі і методи, що складають основу уявлення або моделювання процесів управління.
Методичний розділ вихідного базису містить поняття і методи, що забезпечують вирішення основних завдань управління.
Військово-соціальне управління як область наукового дослідження на сьогодні перебуває у стадії становлення. Можна сказати, що воно знаходься між двома крайніми полюсами: частково – це наука, частково – мистецтво. Але при цьому військово-соціальне управління – ще й особлива соціальна практика з військовою специфікою.
Управління як наукова система, разом з кібернетичними ідеями будується на математичних підходах до проблем управління. Разом з тим, у

174 математиці тільки результати, сформульовані у вигляді теорем, вважаються безперечними і остаточними. Вони не допускають альтернативних наслідків.
Проте математика займається побудовою певних моделей на основі певної системи аксіом. Самі аксіоми вона не досліджує, аксіоми витікають з гіпотез, які лежать поза математикою
і досліджуються неформальними, нематематичними методами.
Управління як мистецтво будується на неформальних думках і напрацюванні альтернативних гіпотез. Воно ґрунтується на евристичних процедурах ухвалення рішень і інформаційних масивах, що обробляються на
інтуїтивному рівні за допомогою досвіду і знання суб’єкта управління. Проте формальні і неформальні методи в управлінні можна об’єднати в єдине ціле.
Цього можна домогтися канонізацією або впорядкуванням думок та формалізацією процедур, що досягається методами системного аналізу, який поєднує формальні і неформальні методи дослідження. Відповідно, необхідну теоретичну основу для загальної теорії управління і військово-соціального управління зокрема, разом з іншими галузями знань, дає теорія систем і системний аналіз.
Виникнення загальної теорії систем зазвичай пов’язують з іменем
Л. Берталанфі, але виявилось, що багато результатів у даному напрямі отримано російським вченим А. Богдановим (Маліновським). У його фундаментальній праці “Тектологія. Загальна організаційна наука” розроблені загальна організація і дезорганізація, наука про універсальні типи і закономірності структурного перетворення будь-яких систем.
На сьогодні вважається, що загальна теорія систем – це сукупність філософських, методологічних, конкретно-наукових та прикладних методів аналізу і синтезу процесів та систем довільної природи. І хоча багато понять теорії систем запроваджкуються аксіоматично, вони, поряд з системним аналізом, є найміцнішим фундаментом для розгляду вихідного базису управління і безпосередньо питань військово-соціального управління. При цьому будь-які процеси, системи і об’єкти довільної природи зазвичай називаються загальним терміном “система”.
Методологічною основою дослідження систем є теоретична конструкція, яка називається “моделлю систем”. Модель (від лат. – міра, образ) – це образ довільної системи, що має необхідну схожість з цією системою. Теорія систем у її сучасному стані репрезентує собою багаторівневу понятійну схему. На вищих рівнях цієї схеми перебувають загальні абстрактні моделі систем, за допомогою яких вводяться поняття “ціле” (або система), “елемент”, “зв’язок”,
“відношення”, “взаємодія”, “структура”.
Визначення системи зазвичай дається у відповідності з прийнятим рівнем дослідження і абстрагування. Існують різні підходи до визначення системи.
При цьому доцільно використовувати поняття системи, яке враховує такі

175 важливі складові будь-якого матеріального об’єкту, як елементи, відносини, зв’язки, взаємодія.
Система управління – це сукупність поєднаних у ціле елементів, відносин, зв’язків і взаємодій між ними та навколишнім середовищем, що утворюють властиву даній системі якісну визначеність. Будь-який елемент даної системи може, у свою чергу, розглядатися як підсистема, що складається з окремих елементів, що також можуть бути піддані подальшому поділу.
Елемент управління – неподільна частина, яка є підґрунтям побудови системи управління. Неподільність елемента розглядається як недоцільність врахування в межах системи його внутрішньої будови. Сам елемент характеризується тільки його зовнішніми проявами під час управління відносин і взаємодій з рештою елементів і навколишнім середовищем. Елемент з часом може змінюватися, переходити до різних станів.
Стан елемента управління – це просторова впорядкована характеристика елемента в певний момент часу, що проявляється у його відносинах і взаємодіях з навколишнім середовищем. Можна сказати, що стан – це елемент і його властивості в певний момент часу, або – часовий корелят.
Стан елемента можна визначати за допомогою набору величин, які характеризують його властивості, просторове розташування і зовнішні прояви в даному стані. У загальному випадку через невичерпність субстанції будь- якого матеріального елемента число таких величин може бути дуже значним, тому доцільно обмежитися певним набором з них, що характеризують найбільш істотний вплив елемента на систему. Елементи системи управління взаємозалежні і перебувають в певних відносинах один з одним.
Відносини в системі управління – це сукупність відповідності станів елементів системи один одному, які визначають необхідність і характер взаємодій між ними. Встановити відносини між елементами означає визначити ступінь їхнього впливу один на одного, розташування в просторі, зміну субстанції одного елемента залежно від зміни субстанції іншого вподовж певного часу. Відносини елементів у системах якісно різноманітні: відносини вищих і підпорядкованих, зовнішніх і внутрішніх, основних і другорядних, керівників і виконавців. Проте відносини елементів управління не будуть виявлятися, якщо між ними немає зв’язків.
Зв’язки під час управління – це сукупність взаємозалежних умов, що забезпечують можливість взаємодії елементів системи управління між собою і з навколишнім середовищем.
Встановити зв’язок між двома елементами означає виявити наявність таких властивостей, які забезпечують формування управлінських впливів, їхню передачу від одного елемента до іншого і сприйняття характеру впливів. Так само, як і відносини, зв’язки встановлюються між певними елементами системи.
Відносини і зв’язки визначають порядок, можливість і характер взаємодій між елементами системи управління, а також між системою і навколишнім

176 середовищем. Під час взаємодій виникають різні зміни в системі управління, пов’язані із зміною станів, виникненням нових елементів, відносин і зв’язків.
Будь-яка соціальна система постійно зазнає вхідних впливів з боку або суб’єктів управління, або оточуючого середовища і, у свою чергу, відповідає впливами (реакціями) на зовнішні стимули. Аналогічно елементи системи, що мають зв’язки і відносини, також впливають один на одного. Відтак, взаємодії в управлінському процесі – це взаємний вплив (дія) елементів, системи і оточуючого середовища один на одного.
Основними формами існування соціальних систем, у тому числі й управлінських, є простір і час. У кожен момент часу системи мають ті або ті характеристики свого простору, які зазвичай пов’язуються з поняттями структури і стану системи.
Структура системи управління – це сукупність його елементів, зв’язків і структурних відносин між ними.
Структурні відносини включають просторові відносини, які характеризують розташування елементів один відносно іншого, відносини включення (відносини “входити до складу”), що мають місце під час
ієрархічного поділу або об’єднання елементів системи, і відносини підпорядкування, що мають місце в багаторівневих структурах соціальних систем. Облік структурних відносин є необхідною умовою правильного визначення якісних показників структури, що досліджується, системи управління загалом.
Особливо необхідно наголосити, що структура характеризує будову системи управління і не враховує станів елементів, взаємодій і причинно- наслідкових тимчасових відносин між ними. Для оцінки всіх властивостей системи управління в кожен момент часу використовується поняття “стан системи”.
Стан системи управління – це сукупність станів її елементів, відносин, зв’язків та взаємодій між ними і оточуючим середовищем в певний момент часу. Його можна визначити за допомогою набору величин (параметрів), що характеризують властивості, просторове розташування і зовнішні прояви системи. Простіше кажучи, стан системи – це система в певний момент часу.
З часом система переходить з одного стану до іншого, тобто здійснює рух. Рух системи управління – це процес зміни її станів, якому відповідають поняття “поведінка”, “життя”, “функціонування”.
Будь-яка соціально-управлінська система має якісну визначеність, що дозволяє відрізняти її від інших систем. Це поняття пов’язане з філософською категорією – якість. Якість виражає стійкі взаємовідносини елементів системи, які характеризують її специфіку, що дає можливість відрізняти одну систему від іншої. Саме завдяки якості кожна система існує і уявляється як щось відмежоване (окреме) від інших систем. Разом з тим якість виражає і те загальне, що характеризує весь клас однорідних об’єктів.

177
Якість системи управління проявляється в сукупності властивостей.
Властивість системи полягає в тому, щоб проводити в іншій системі ту або ту дію і виявляти себе своєрідним способом у цій дії. Відповідно до загального філософського визначення якості і властивості, необхідно конкретизувати їхню сутність і зміст.
Якість в широкому значенні репрезентує собою множину істотних властивостей системи управління, які утворюють цілісність. У вузькому розумінні при оцінці систем управління якість визначають як множину властивостей, що характеризують призначення системи. У цьому випадку оцінка якості носить суб’єктивний характер, оскільки залежить від того, які завдання ставить людина перед системою управління і які властивості вона вибирає для визначення її корисності.
У даному випадку властивості системи управління – це певна група властивостей елементів, відносин, зв’язків і взаємодій між ними, що виявляються через специфічні відносини і взаємодії з оточуючим середовищем та іншими соціальними системами.
Властивості елемента системи управління – це певна сторона його субстанції, що виявляється через специфічні відносини, зв’язки і взаємодії з навколишнім середовищем та іншими елементами системи. У свою чергу, властивості також мають якісні відмінності, поділяючись на істотні та другорядні.
Зокрема, істотна властивість – це властивість, при втраті якої система втрачає свою якість, переходить до іншої системи або руйнується. Властивості виражаються за допомогою показників, параметрів і характеристик.
Показник – кількісне або конкретно якісне (наприклад, стійкість) відображення властивостей системи управління.
Поняття
“показник” аналогічне поняттю “параметр” і “характеристика”. Проте іноді ці поняття розділяють, по-різному підходячи до їхнього значення. Так, параметр інколи тлумачиться як кількісний показник, виражений в одиницях вимірювання, а характеристика – як суб’єктивний і детальний опис одного або всіх проявів властивостей системи.
Оскільки якість системи управління є сукупністю властивостей, то логічно припустити, що показник якості є вектором, компонентами якого є показники істотних властивостей системи.
Множина значень показників, при яких зберігається відповідна властивість системи управління, називається мірою або критерієм цієї властивості. Відтак, критерій якості – це ознака або правило, за допомогою якого визначаються допустимі значення показників істотних властивостей системи управління загалом або її компонентів. Необхідно мати на увазі, що якість характеризує властивості окремо взятої системи і не враховує результатів діяльності системи відповідно до поставлених перед нею мети і завдання.
У теорії і практиці управління для оцінки результатів діяльності
(застосування) системи використовується поняття “ефективність”. Воно є суто

178 управлінсько-діяльнісною категорією, що визначає якісну оцінку результатів цілеспрямованої активності соціальної системи. Під ефективністю системи управління зазвичай розуміють ступінь відповідності досягнутих результатів діяльності (застосування, використання) системи або її компонентів очікуваним підсумкам, вихідним вимогам або, в більш широкому контексті, ступінь досягнення множини можливих цілей.
Системний підхід, будучи найважливішою методологічною засадою управління, свідчить, що суб’єктно-об’єктні відносини по суті є системними відносинами – система управління як суб’єкт цілеспрямовано взаємодіє з різними природно-соціальними системами-об’єктами, домагаючись їхнього необхідного стану.
“Управління системами” є основним поняттям у загальній теорії управління. Тому на розгляді цього поняття зупинимося дещо докладніше. На сьогодні не має єдиного загальноприйнятого поняття управління. У низці робіт наводяться поняття, що розкривають окремі сторони та ознаки управління як особливого процесу взаємодії цілеспрямованих елементів і систем, зокрема, такі:
1. Управління – формування і реалізація впливів, вибраних із сукупності можливих на підставі певної інформації, які забезпечують бажаний рух
(функціонування, поведінку) об’єкта, що веде до поставленої мети.
2. Управління – вплив на об’єкт, вибраний із сукупності можливих впливів на підставі наявної інформації, що покращує функціонування або розвиток даного об’єкта.
3. Управління – визначення мети і факт (результат) її досягнення за допомогою необхідних і достатніх способів, засобів та дії.
4. Управління – процес формування мети, пошук та реалізація способів її досягнення.
5. Управління – процес організації такого цілеспрямованого впливу на певну частину середовища, яка називається об’єктом управління, внаслідок чого задовольняються потреби суб’єкта, що взаємодіє з цим об’єктом.
6. Управління – таке використання причинно-наслідкових відносин, при якому виникає поведінка системи, що призводить до бажаних наслідків
(система досягає мети або вирішує завдання).
7. Управління – функція організованих систем різної природи
(біологічних, соціальних, технічних), що забезпечує збереження їхньої певної структури, підтримання режиму діяльності, реалізацію їхніх програм і мети.
Окремі поняття управління наводяться стосовно обмеженого класу соціальних об’єктів, наприклад:
– управління виробничими колективами – процес впливу на діяльність окремого працівника, групи або організації з метою досягнення максимально можливих результатів за певних умов;
– управління військами – цілеспрямована діяльність командувачів
(командирів, начальників), штабів, служб та інших органів управління з метою

179 підтримання боєготовності військ, підготовки операцій і бойових дій та керівництва ними при виконанні поставлених завдань.
Аналіз наявних і наведених досить різноманітних понять свідчить, що управління можна трактувати в широкому і вузькому значенні.
У широкому значенні управління є процес, якому властиві такі істотні ознаки:
– здійснюється в організованих системах і спрямований на формування та досягнення певної мети;
– реалізується під час взаємодії керуючої системи, об’єкта управління керованої системи і навколишнього середовища;
– для своєї реалізації вимагає певних матеріальних, інформаційних та допоміжних ресурсів;
– включає ітеративну послідовність етапів (фаз, функцій), основними з яких є: формування мети, ухвалення рішення і формування керівних впливів, реалізація впливів, контроль наслідків управління.
У вузькому значені під управлінням розуміють тільки сукупність впливів на об’єкт управління, сформованих системою, що керує, для досягнення поставленої, заданої мети. Інакше кажучи, управління – це впливи системи, що керує, на керовану систему.
В управлінні важливо правильно визначити його мету. Відомі такі близькі за значенням визначення мети управління:
– бажаний (потрібний) стан або рух об’єкта чи системи управління;
– суб’єктивне уявлення особи, відповідальної за вибір характеру впливів, щодо тих мотивів, на які слід спиратися при визначенні керівних впливів;
– такий передбачуваний стан об’єкта управління, який задовольняє потреби керуючої системи;
– певний необхідний результат діяльності, що моделює “бажаний стан”.
З наведених визначень можна зробити висновок, що формування мети є засадничим і вихідним етапом управління. Від правильно поставленої мети залежить ефективність кінцевого результату управління, у тому числі якість рішень, які ухвалюються в соціальних системах управління. У той же час процес формування мети зазвичай протікає за умов великої невизначеності.
При цьому підґрунтям визначення мети може бути мета вищого рангу.
Відповідно, у більшості випадків складно, а інколи й недоцільно визначати глобальну мету, яка є підґрунтям формування всіх конкретних цілей, до яких повинні прагнути державні, економічні, соціальні, політичні, військові та інші системи управління. Зазвичай при формуванні мети припускають, що існує суб’єкт більш високого рангу, наприклад, старший начальник, який ставить завдання, формулює свій задум, на підставі яких проводиться визначення або уточнення мети соціального управління.
Відтак, формування мети – складний процес, залежний від зовнішніх і внутрішніх взаємодій елементів системи управління. Мета може формуватися

180 самою системою управління з урахуванням поставлених перед нею загальних завдань, збурень навколишнього середовища і станів об’єкта управління або задаватися ззовні. Для соціальної системи управління первинна мета задається людиною, яка створює цю систему.
При визначенні етапів формування мети необхідно враховувати такі закономірності.
По-перше, залежність мети від якості і кількості інформації, яку отримує керівна система від об’єкта управління і навколишнього середовища.
По-друге, ієрархічну природу мети, тобто можливість її поділу за рівнями ієрархії (у просторі) і за етапами (у часі). Оскільки мета репрезентує собою бажаний майбутній стан об’єкта управління, який характеризується сукупністю властивостей, що мають ієрархічну структуру, то мету також можна уявити у вигляді сукупності конкретних цілей (“дерева цілей”), що характеризують бажаний стан об’єкта управління. Окрім того, під час руху до поставленої мети об’єкт проходить низку проміжних станів, які також можна уявити у вигляді проміжних цілей (етапів).
Формування мети управління нерозривно пов’язане з вибором показників
і критеріїв ефективності управління (системи управління), які необхідно обґрунтовувати, виходячи з таких міркувань. Система задовольнятиме своєму призначенню, якщо значення показників ефективності лежатиме в області, що визначається вибраним критерієм. Основне призначення системи управління – забезпечення руху об’єкта управління до поставленої мети. Відповідно до цього необхідно вибрати показники, які характеризують рух об’єкта і мету управління. Відтак, рух об’єкта до поставленої мети нерозривно пов’язаний з функціонуванням системи управління і її взаємодією з навколишнім середовищем, передусім з ресурсами, які використовуються.
Необхідно відзначити, що показники ефективності управління повинні характеризувати мету управління, стан системи під час управління і ресурси, які використовуються. Для складних систем соціального управління вибір цих показників є трудомістким завданням, що не завжди призводить до точних результатів Як загальні показники можуть бути вибрані: час переходу системи з одного стану до іншого; витрати матеріальних, інформаційних та енергетичних ресурсів для досягнення мети управління; прибуток, який буде отриманий у результаті функціонування системи управління тощо.
Для військових систем найбільш характерні такі показники: час приведення системи до боєготовності; показники стійкості системи; час доведення команд управління до виконавців; показники втрат, нанесених противникові тощо.
Критерії ефективності визначаються метою управління і вимогами, що висуваються до функціонування системи та ресурсів, які використовуються.
Наприклад, якщо вибрана мета, відповідно до якої вимагається, щоб бажані значення показників об’єкта управління були більші ніж задані, і разом з тим необхідно мінімізувати ресурси, які використовуються, то вибирається критерій

181 оптимізації для того, щоб мінімізувати ресурси при обмеженнях на показники кінцевого стану об’єкта соціального управління.
Відтак, для забезпечення однозначного поділу понять “мета” і
“ефективність управління” під метою зазвичай розуміють бажану (необхідну) сукупність станів об’єкта соціального управління та елементів навколишнього середовища, на які активно впливає суб’єкт управління в певні моменти часу.
Разом з такими засадничими поняттями, як “управління” і “мета”, використовується низка додаткових понять, що забезпечують систематизацію методів аналізу і синтезу управління. До таких понять відносяться “процес”,
“етап”, “фаза”, “стадія”, “робота”, “завдання”, “функція управління”. Дані поняття в різних роботах тлумачаться по-різному, тому пропонується один з можливих варіантів понятійного апарату, який найоптимальніше відповідає програмі вивчення нашої дисципліни.
Процес (від лат. – просування) – сукупність просторово орієнтованих і послідовних дій для досягнення будь-якого результату діяльності (роботи).
Відтак, процес управління – сукупність узгоджених за місцем і часом послідовних дій, спрямованих на досягнення мети управління.
При аналізі поняття “управління” було встановлено, що в деяких наукових працях та навчальних виданнях управління тлумачиться через більш загальне поняття “процес”, і тому використання словосполучення “процес управління” можна розглядати як тавтологію – “процес процесу”. Тому в подальшому, враховуючи цей недолік, будемо використовувати поняття “процес управління” тільки при аналізі місця (умов) і послідовності дій, спрямованих на досягнення поставленої мети, без урахування інших аспектів управління.
Розчленувавши процес управління на окремі елементи, наприклад на сукупність дій, спрямованих на досягнення проміжної мети управління, його можна уявити у вигляді багаторівневої ієрархічної системи.
При цьому, залежно від завдань дослідження, як елементи можуть розглядатися як загальний цикл, так і окремі етапи (фази) процедури процесу.
Етап (від фр. – проміжок часу, відзначений будь-якою подією) – частина процесу соціального управління, яка завершується досягненням поставленої проміжної мети за визначений інтервал часу. Етапи утворюють послідовність, при якій завершення попереднього етапу створює передумови для більш ефективного виконання наступного етапу з уточненою або конкретизованою метою, що наближається до головної кінцевої мети управління. Етапи можуть перекриватися в часі, тому загальна тривалість всього циклу управління, що включає періоди однократного виконання всіх етапів процесу, може бути не рівна сумарній тривалості етапів. У той же час жоден з попередніх етапів не може закінчитися пізніше, ніж наступний етап процесу управління.
Разом з поняттям “етап” використовується поняття “фаза управління”.
Фаза (від грецьк. – поява) – певний момент під час розвитку будь-якого процесу або стан цього процесу в певний момент часу. Відтак, під фазою

182 управління зазвичай розуміють стан процесу управління в певний момент часу.
Надалі поняття “етап” і “фаза управління” розглядатимемо як синоніми.
Етапи включають процедури (окремі дії або роботи), які можуть виконуватися послідовно і паралельно. Для кожної процедури на основі загальної мети управління формується конкретна мета, зазвичай, з конкретними кількісними характеристиками бажаного результату і терміну його досягнення.
Таку конкретну мету з додатковими кількісними характеристиками бажаного проміжного результату називають завданням управління.
Відтак, завдання управління – отримати бажаний результат діяльності, який досягається протягом заданого інтервалу часу і характеризується конкретним набором кількісно-якісних параметрів або показників.
Іноді етапи і процедури (роботи) управління, які виконуються послідовно, об’єднують в стадії. Стадія (від грецьк. – міра довжини) – певна ступінь, період, етап у розвитку процесу управління, що мають свої особливості. Відповідно до цього, у стадії можна об’єднувати етапи і процедури (роботи) достатньо тривалого процесу управління, наприклад, управління тим або тим циклом військово-соціальної системи – періодом навчання, несення бойового чергування, бойової служби, навчань тощо.
Достатньо близьким за змістом, але таким, що відрізняється за масштабами та якісною визначеністю від більшості вищеназваних термінів, є поняття “функція управління”.
Функція (від лат. – виконання, здійснення) – діяльність, обов’язок, робота; зовнішній прояв властивостей будь-якого об’єкта в даній системі відносин; роль, яку виконують певні складові відносно цілого.
Виходячи з цього, функція управління є сукупністю управлінських дій, що забезпечують досягнення поставленої мети. Відтак, функція – узагальнююче поняття, і залежно від послідовності дій, що розглядаються, під функцією управління можна розуміти весь процес управління, який реалізовується, або окремі його етапи і роботи. Наприклад, функціями управління можуть бути етапи (фази) загального процесу управління, включаючи формування (уточнення) мети, ухвалення рішення, планування, доведення ухваленого рішення до виконавців, контроль результатів виконання ухваленого рішення, а також різні дії (роботи) забезпечення, спрямовані на ефективну реалізацію процесу, що досліджується.
2.2.2. Сутність і зміст військово-соціального управління
На сьогодні питання соціального управління в суспільстві та Збройних
Силах України є найактуальнішим. Причин цього явища достатньо багато, але головна з них полягає в тому, що система соціального управління суспільством та його військовою організацією ще повністю не створена і перебуває багато в чому у процесі стихійного формування. Необхідність і потреба у стрункій

183 системі управління і виховання під час реформування Збройних Сил України відчувається особливо гостро.
Військова реформа відбувається за умов радикальних змін у геополітичній ситуації в світі, виникнення нових пріоритетів у державних
інтересах України, складної соціально-економічної ситуації, посиленої глобальною світовою рецесією. Разом з вирішенням актуальних проблем військової політики держави, удосконаленням організаційно-штатної структури Збройних Сил, їхнім військово-технічним переоснащенням, зміною способів підготовки військ (сил), забезпеченням соціального захисту військовиків, вирішується й таке найважливіше завдання військового будівництва на сучасному етапі, як формування ефективної системи управління і виховання особового складу Збройних Сил України.
Об’єктивні і суб’єктивні суперечності, що загострилися у змісті, організації, методах управління і виховної роботи з військовиками призвели до того, що у низці військових частин і з’єднань вони не повною мірою відповідають характеру поставлених завдань, відстають від потреб бойової підготовки.
Вирішення зазначених проблем безпосередньо пов’язане з розвитком системи соціального управління у з’єднаннях, військових частинах, підрозділах і загалом Збройних Силах України. У багатьох офіцерів, що працюють з підлеглими, недостатньо розвинуті знання і навички військово- соціального управління, що не дозволяє їм ефективно керувати підрозділами, військовими частинами та з’єднаннями.
Як відомо, для того, щоб домогтися високої керованості особовим складом військових частин, підрозділів та з’єднань, недостатньо віддавати накази, необхідно створити сприятливі умови і організувати їхнє виконання, а також викликати у підлеглих бажання точно і в строк виконати відданий наказ.
А це якраз і досягається тим, що належить до теорії та практики військово- соціального управління. Оскільки війна і підготовка до неї є особливим соціальним процесом, а соціальні процеси і питання управління ними відносяться до області теорії і практики соціального управління.
З урахуванням проблеми, що розглядається, важливо вияснити сутність, зміст, об’єкт та суб’єкт соціального управління.
З цього питання в науці відбуваються певні дискусії. Внутрішньо усвідомлюючи об’єктивність виокремлення самодостатньої теорії соціального управління, вчені вкладають різний зміст в це словосполучення. Наведемо основні погляди з цього приводу.
Підґрунтя полеміки складає відмінність у тлумаченні понять “соціальне”,
“соціум”. За основу аналізу дослідники беруть змістовну відмінність даних феноменів. Сукупність поглядів з цього приводу можна звести до такого:

“соціальне” приховане там, де присутня самоорганізація з усвідомленим розподілом ролей;

184
– основу “соціального” складає людина як носій вищої нервової діяльності, тобто соціальне і суспільне співпадають;

“соціальне” необхідно розглядати як “неекономічне”;

“соціальне” проявляється там, де розглядається рівність або нерівність між індивідами.
Суспільна система (соцієтальна, соціум) складається з підсистем: політичної, економічної, військової, соціальної, інформаційної тощо.
Пошуки предмету соціального управління відображають широке і вузьке тлумачення поняття “соціальне”. З погляду широкого тлумачення існують такі підходи:
– соціальне управління розглядається як сукупність наукових знань, спеціальних методів та прийомів, спрямованих на вичленення соціальних аспектів усіх процесів, що відбуваються в суспільстві, і вирішення соціальних проблем; іншими словами, соціальне управління – це керівництво суспільством загалом.
– окремі автори, дотримуючись позиції ідентичності “соціального” і
“суспільного”, пропонують чотири значення соціального управління: по- перше, це методологія і теорія управління суспільством як цілісною соціальною системою; по-друге, це загальна теорія управління соціальними процесами (людиною, соціальними групами, суспільством); по-третє, це управління соціальною сферою і наукова основа соціальної політики та соціальної діяльності; по-четверте, це система соціальних методів управління, яка спирається на соціально-психологічну теорію особи, менталітет, ментальність.
З позицій вузького тлумачення поняття “соціальне” вважається, що порівняно з іншими видами управління (економічним, політичним тощо) соціальне управління, з одного боку, не може вивищуватися над ними, а з
іншого – є самостійним і рівноправним.
Для уточнення сутності
“соціального управління” допустимо використовувати критерій “форма існування соціуму”. Окремі науковці дотримуються таких основних поглядів: сферного, організаційного,
інституціонального, процесуального, системного тощо.
Прихильники сферного підходу вважають, що:
– соціальна сфера включає в себе суспільні відносини і процеси, які відрізняються від економічних та духовних і, разом з тим, тісно пов’язані з ними;
– соціальна сфера – це сукупність галузей народного господарства, в тій чи тій мірі задіяних під час задоволення соціальних потреб громадян, працівники яких отримують відповідні прибутки із засобів, що виділяються суспільством на ці потреби;
– соціальна сфера – це сфера, що склалася історично, відносно стійка система зв’язків і відносин між взаємодіючими суб’єктами і всіма іншими

185 елементами, складовими суспільства як цілісності. Крім суб’єктів до соціальної сфери належить також сукупність соціальних умов і чинників, які забезпечують життєдіяльність суспільних груп та індивідів, їхнє відтворення, розвиток, удосконалення;
– соціальна сфера – це цілісна підсистема суспільства, яка породжена об’єктивною потребою суспільства в безперервному відтворенні суб’єктів соціального процесу, що постійно змінюється, Це стійка область діяльності людей з відтворення свого життя, простір реалізації соціальної функції суспільства; саме у ній знаходить сенс соціальна політика держави, реалізуються соціальні та громадянські права людини.
Прихильники організаційного підходу розглядають соціальну систему як основу предметної області соціального управління. На їхню думку, соціальна організація – це достатньо стійка соціальна доцільність, що включає множину суб’єктів (юридичних і фізичних осіб, формальних і неформальних організацій), від узгодженої діяльності і поведінки яких залежить добробут кожного члена і організації загалом. Схожої думки дотримуються й інші науковці, вважаючи поняття “соціальна організація” одним із ключових в соціальному менеджменті.
Прихильники інституціонального підходу розглядають інституціональні взаємодії і відносини, такі як сім’я, освіта тощо. Наприклад, вважається, що формування особи як конкретного носія “соціальності” у всьому різноманітті її аспектів і проявів цілковито може перебувати в центрі уваги дослідників
“соціального”.
Представники процесуального підходу вважають, що об’єктом управління в соціальних процесах є люди, наділені волею і свідомістю, суспільна людина в усьому різноманітті його соціальних зв’язків і відносин.
Своєрідність соціальних процесів полягає у тому, що вони пронизують собою всі інші явища суспільного життя, оскільки зміна особи, сім’ї, стану та інших соціальних груп торкається усіх аспектів їхньої життєдіяльності. Виходячи з цього, особлива увага приділяється моделюванню соціальних процесів, динаміці кількісних та якісних змінних.
У науці широко використовується системний підхід, відповідно до якого соціальна система є сукупністю взаємодіючих індивідів, які вступили у взаємовідносини та спілкування, інтереси, мотиви, потреби, установки яких відрізняються або співпадають. Ряд дослідників вважає, що всі об’єкти
(підсистеми) функціонують в часі і просторі, розвиваються як єдине ціле. Тому вивчення ізольованих частин “соціального” не може забезпечити адекватності
інформації про систему. Частина як така, узята окремо, вирвана з різноманіття зв’язків, репрезентує собою щось інше в порівнянні з тією частиною, що розглядається у складі системи.
Виходячи з цього, соціальна система є явищем або процесом, який складається з якісно визначеної сукупності елементів, що перебувають у

186 взаємних зв’язках і відносинах і створюють єдине ціле, здатне у взаємодії із зовнішніми умовами змінювати свою структуру.
Під соціальною структурою зазвичай розуміється стійкий зв’язок елементів у соціальній системі. Основними її елементами є соціальні спільноти
(страти, стани, нації, професійні, демографічні, територіальні, політичні групи), кожна з яких, у свою чергу, є складним утворенням, наділеним внутрішніми шарами і зв’язками. Істотні ознаки будь-якої системи – цілісність
і взаємопов’язаність (інтеграція) всіх елементів її структури. Систему в статиці характеризує структура, виражена у зв’язках і відносинах.
Соціальна система є найбільш вдалим уявленням про “соціальне”.
Системи можуть вбудовуватися одна в одну, тоді як сфери вкладаються одна в одну за принципом матрьошки. Системний підхід до “соціального” має низку незаперечних переваг. А саме: соціальна система дозволяє конкретизувати багатогранні контакти індивідів; розміри системи співпадають із розмірами соціального об’єкта; кожна із соціальних систем є рівноправною; тільки система дозволяє спостерігати об’єкт з багатовимірного погляду тощо.
Елементами соціальної системи є люди і їхня діяльність, яку вони здійснюють не ізольовано, а під час взаємодії з іншими людьми, об’єднаними в різні соціальні спільноти за умов певного соціального середовища.
Поняття “управління” виражає цілеспрямований вплив на будь-що, впорядкування (або регулювання). Керувати означає спрямовувати хід, рух чого-небудь. Давно вже не викликає суперечок те, що управління є властивістю організованих систем різної природи (технічних, біологічних, соцієтальних).
Воно забезпечує збереження їхньої структури, підтримання певного стану або переведення до інших станів відповідно до об’єктивних закономірностей
існування даної системи, а також у зв’язку з реалізацією програми або свідомо поставленої мети. Впорядкування (або регулювання) є сутністю управління.
Зміст управління включає не тільки зміну порядку того, що є, але й
“проектування” нових частин і властивостей під час розвитку, а також спрямованість на ліквідацію старого і віджилого. Управління здійснюється шляхом впливу однієї системи – що керує – на іншу – керовану, на процеси, що протікають у ній, за допомогою інформаційних сигналів або управлінських дій.
Соціальне управління як самостійна наука перебуває на етапі активного розвитку. Вагомий внесок до цього вносять вітчизняні науковці. Соціальне управління є одним із компонентів вивчення філософії, соціології, менеджменту, кібернетики, системного аналізу, теорії держави і права, політології та ін. наукових дисциплін. Проте перераховані галузі знання не дають цілісного уявлення про соціальне управління, оскільки воно об’єктивно перебуває на периферії їхньої уваги. Тому ті визначення, які наводяться в науковій літературі, несуть відбиток системи поглядів однієї з галузей знань.
Зазвичай соціальне управління характеризують у широкому і вузькому значенні слова. У першому випадку – це органічно властиве суспільній системі

187 явище, що забезпечує збереження її цілісності, якісної специфіки, відтворення і розвиток. У другому – усвідомлений, систематичний, спеціально організований вплив на суспільство з упорядкування та вдосконалення його соціально- діяльної структури під час напрацювання і досягнення мети. В обох випадках соціальне управління нібито вивищується над іншими видами управління, оскільки воно впливає на суспільство загалом.
Соціальне управління властиве соціальній підсистемі, а не суспільству загалом. Як зазначалося вище, межі соціальною та інших суспільних підсистем співпадають, але кожна з них має яскраво виражені якісні відмінності від
інших. Тому слід розрізняти суспільне (соцієтальне) і соціальне управління.
Соцієтальнє управління – це комплексний багаторівневий вплив на суспільство (соціум) з метою оптимізації економічних, політичних і соціальних відносин між людьми.
Соціальне управління є систематичним зовнішнім або внутрішнім впливом на соціальну систему для зміни або стабілізації соціальних відносин між індивідами і соціальними спільнотами. Зміст соціального управління полягає в постійному аналізі соціальних відносин у різноманітних соціальних системах. У разі їхнього відходу від оптимального стану (або порушення динаміки) розробляється і здійснюється комплекс заходів впливу на індивідів як носіїв соціальних відносин. Управлінські впливи мають різнорівневий характер: ті з них, що виходять від суб’єкта управління, належать до керівних
(зовнішніх), а всі дії усередині об’єкта управління вважаються такими, що здійснюються самостійно (внутрішніми).
Соціальне управління упорядковує суперечливу взаємодію між
індивідуальними, груповими та загальними інтересами для їхньої спільної реалізації. Соціальне управління є регулюванням соціальних відносин, що визначають становище та роль людей у суспільстві, спрямованість їхніх
інтересів, діяльності, її зміст та інтенсивність. Соціальне управління впливає на суспільні відносини, передусім на відносини, що складаються з приводу предметів, засобів виробництва, забезпечуючи узгодженість різноманітних
інтересів (територіальних, колективних, індивідуальних тощо), організовує соціальні дії, досягнення поставленої мети, загальних результатів.
Соціально-управлінська та соціальна системи мають схожу основу – елементами в обох випадках є індивіди, об’єднані в різні соціальні спільноти.
Відмінність полягає в тому, що структуру соціально-управлінської системи складають не всі взаємодії і взаємовідносини, а тільки ті з них, які належать до субординації і координації.
Відтак, соціальне управління – це наука про відносини, які виникають у системі управління. А оскільки будь-яка наука повинна мати свій об’єкт і предмет, перейдемо до їхнього розгляду.
Окремі дослідники як об’єкт соціального управління визначають соціальну систему, елементами якої є соціальні спільноти, групи, що

188 взаємодіють між собою з приводу реалізації різноманітних інтересів. З елементно-структурного погляду, це люди
(персоналії), організації, територіальні спільноти, соціально-станові, етнічні та інші групи. З функціонального погляду об’єктом соціального управління є діяльність, поведінка окремих людей і соціальних груп.
На думку інших авторів, об’єктом науки (теорії) управління є процеси, що організовуються самостійно і такі, що регулюються в соціальних динамічних системах, вся сукупність управлінських відносин суспільства. Це відносини субординації і координації, впорядкування і узгодження, тобто взаємодія людей з приводу організації спільної діяльності, їхнього життя, виробництва речей і матеріальних благ, з “виробництва” і відтворення самих себе як суб’єктів суспільних відносин.
Оскільки процеси, що організовуються і регулюються самостійно, властиві усім складних динамічним системам, то об’єкт загальної теорії управління носить системний, багаторівневий характер – від суспільства загалом, його основних підсистем, до соціальних груп, прошарків і первинних колективів.
Існує також думка, що об’єктом соціального управління є будь-яка керована соціальна система, елементами якої є суспільство, соціальні групи, що взаємодіють між собою з приводу загальних і особистих інтересів, досягнення загальної мети.
Є думка, що в елементно-структурному аспекті об’єкт соціального управління персоніфікується в людях, організаціях, територіальних громадах, соціально-планових, етнічних та інших групах. З погляду функціональності об’єкт соціального управління відображається в діяльності, поведінці людей і соціальних груп. При цьому вважається, що соціальне управління займається вивченням людей, їхніх відносин, зв’язків, свідомості, поведінки під час спільного виконання завдань.
Соціальне управління регулює соціальні відносини, які визначають становище і роль людей в суспільстві, спрямованість їхніх інтересів, діяльності, її зміст та інтенсивність.
Соціальне управління впливає на соціальні відносини з приводу речей, засобів виробництва, забезпечення, узгодження різноманітних інтересів, організовує соціальні дії, досягнення поставленої мети, загальних результатів.
Предметом науки (загальної теорії) управління є як загальні, так і конкретні закономірності, що діють у складних, динамічних системах, механізм їхнього прояву і використання в діяльності різних соціальних суб’єктів управлення.
Окремі науковці вважають, що предметом соціального управління є соціальна організація, підґрунтям якої є формальні і неформальні відносини.
Виходячи з того, що соціальне управління – це наука про відносини, які виникають в системі управління, окремі дослідники вважають, що вона покликана вивчати: систему і процеси управління; суб’єкти управлінських

189 відносин, їхню типологією і специфіку; об’єкти управління різних предметних сфер і рівнів життєдіяльності; форми, методи і засоби управлінських взаємодій суб’єктів; відносини управління – підпорядкування; стиль керівництва; проблеми дисципліни, відповідальності, старанності як прояв соціальних відносин під час управління.
Завершуючи огляд поглядів на об’єкт і предмет соціального управління, відзначимо, що області наукового пізнання у суміжних науках перетинаються, співпадають об’єкти дослідження, достатньо близько перебувають їхні предмети.
Окремі науковці ще більш конкретизують предмет соціального управління, зводячи його до окремого індивіда. Виходячи з цього, пропонується розглядати людину як представника економічної, соціальної, політичної і духовної сфер життєдіяльності одночасно. У такому разі соціальне управління є результатом соціальної політики, що проводиться в межах соціального (як складової частини соцієтального, суспільного) управління.
У зв’язку з актуалізацією людського чинника під час захисту Батьківщини з’явилося немало праць, в яких обґрунтовується пріоритетне значення соціального управління в Збройних Силах України. Термін “соціальне управління” найточніше відображає загальну специфіку і особливості управління людьми у військово-соціальній і військово-політичній сферах суспільства і держави, дає уявлення про систему соціального управління загалом та управлінській діяльності у військово-соціальних системах зокрема. Військово- соціальне управління реалізується у військовій організації держави. Нагадаємо, що військова організація держави – це структурно оформлений та ієрархічно упорядкований специфічний соціальний інститут суспільства, у якому домінують функціональні та субординаційні відносини, особливий елемент державного механізму, наділений владними повноваженнями і відповідними матеріально- технічними засобами (озброєнням та військовою технікою) для виконання функцій держави в галузі військової безпеки та під час надзвичайних ситуацій, що загрожують її сталості. Вона репрезентує собою ієрархічну багаторівневу соціальну організаційну систему, що складається з низки підсистем, які перебувають у відносинах підпорядкування (ієрархія) [18, с. 60].
Функціонування військової організації держави здійснюється в різних відносно самостійних, але взаємозв’язаних і взаємообумовлених сферах. На нашу думку, доцільно виділяти такі три сфери:
– службово-цільову, у якій військовики реалізують навчально-бойову
і службову діяльність, спрямовану на виконання завдань та функцій військової організації держави;
– організаційно-штатну, яка відображає формальну структуру військової організації держави, а також забезпечує координацію і взаємодію її елементів і підсистем;

190
– соціально-побутову, у якій реалізується соціальна упорядкованість життєдіяльності військової організації держави, здійснюється підтримання її соціальної цілісності та необхідного рівня соціальної взаємодії.
Військова організація держави є багаторівневою соціальною системою, звідси правомірне виділення різних ієрархічних рівнів у ній, наприклад, відповідно до організаційно-штатної структури військової організації держави.
З позицій військово-соціального управління нульовим рівнем у військовій організації держави доцільно вважати рівень її елемента. Виділення того або того об’єкта організації як елемента є достатньо умовною дією і залежить від мети дослідження системи. Тому як первинний соціальний елемент необхідно виділити відносно неподільний об’єкт у військовій організації держави. Таким елементом у статиці військово-організаційної системи безумовно є окремий військовик, а в динаміці – елементарний військово-соціальний процес або первинна діяльність соціальних груп військовиків.
Відтак, об’єктом військово-соціального управління у військовій організації держави є її підсистеми і елементи, а початковий рівень військової організації держави, де здійснюється військово-соціальне управління, – це рівень окремого військовика (елементарного соціального процесу в первинній військово-соціальній групі – у відділенні, групі, взводі тощо).
На нульовому рівні військової організації держави військово-соціальне управління спрямоване на забезпечення відповідного або необхідного стану її елементів – військовиків первинної військово-соціальної групи. Під відповідним станом мається на увазі стан військовика, який тотожний повсякденним і службово-бойовим завданням, що вирішуються у даний момент часу. Під необхідним станом розуміється такий стан, який відповідає вимогам повсякденних та навчально-бойових завдань, що вирішуються тепер і тут.
Як зазначалося вище, стан – це просторова упорядкована субстанція елемента системи управління в певний проміжок часу, що проявляється в його відносинах і взаємодіях з навколишнім середовищем. Простіше кажучи, стан – це характеристики елемента в певний проміжок часу. Тому було б не зовсім коректно зводити усі (у загальному випадку нескінченні) прояви людини- військовика тільки до одного, наприклад, соціально-психологічного стану. Проте підхід до оцінки і аналізу стану військовика, соціального процесу або військово- соціальної групи з виділенням набору параметрів, які характеризують їхнє місце, роль і значення (готовність) під час виконання навчально-бойових завдань, а також в системі військово-соціального управління, є цілком конструктивним.
Суб’єктом військово-соціального управління виступають насамперед вищі органи військового управління, військові керівники всіх рівнів стосовно своїх підлеглих. Особлива роль належить структурам гуманітарного, соціально-психологічного забезпечення життєдіяльності військ (сил).
Соціальна система – це передусім система з післядією, тобто її поточний стан істотним чином залежить від динаміки змін стану у попередні проміжки

191 часу. Відтак, для суб’єкта військово-соціального управління важливо знати не тільки поточний стан військово-соціальної групи, але й динаміку змін її стану.
Ця динаміка є не що інше, як соціальний процес, що протікає у військово- соціальній групі (військово-соціальній спільноті).
Якщо під процесом у загальному плані мається на увазі зміна станів системи впродовж певного часу, то під соціальним процесом необхідно розуміти зміну станів соціальної системи у просторі та часі. Відтак, соціальні процеси у складних військово-соціальних системах поряд із групами військовиків виступають об’єктами військово-соціального управління.
Військово-соціальне управління необхідно відрізняти від соціального управління в Збройних Силах. Останнє відноситься до тих управлінських дій, які для Збройних Сил є зовнішніми. Наприклад, рішення, які приймаються органами державної влади. Військово-соціальне управління належить до внутрішньовідомчої діяльності Збройних Сил.
Теорія військово-соціального управління охоплює коло питань, які відносяться переважно до військовиків як індивідів. Частково ці питання є загальними: військовики за призовом складають значну частину військово- соціальних спільнот і у Збройних Силах України перебувають обмежений час.
Разом з тим велика кількість індивідів проходить службу за контрактом, вся їх діяльність пов’язана з військовою службою.
Соціальні відносини під час проходження військової служби мають свою специфіку. Для досягнення мети збройної боротьби необхідно привести соціальну систему (військово-соціальну спільноту) до особливого стану, не характерного для “стандартних” стосунків між індивідами. Цей стан повинен сприяти виконанню будь-якого законного наказу командира (начальника).
Військово-соціальна система – це сукупність специфічних якісно визначених цілісних соціальних відносин, в яких перебувають індивіди, що проходять військову службу за призовом та контрактом.
Військово-соціальне управління є систематичним зовнішнім або внутрішнім впливом на військово-соціальну систему з метою приведення її до стану, що дозволяє успішно виконувати бойові і службово-бойові завдання.
Зміст військово-соціального управління полягає у постійному контролі над військово-соціальними управлінськими відносинами у різних військових частинах і підрозділах. У разі їхнього відходу від оптимального стану
(порушення динаміки) військовим командуванням, органами військово- соціального управління розробляється і здійснюється комплекс заходів впливу на військовиків, військово-соціальні спільноти для відновлення цих відносин.
Коженвійськовик одночасно включений до різних систем:
– службово-функціональної,
– військово-політичної,
– військово-соціальної.

192
У кожній з них він відіграє специфічну роль. У службово-функціональній системі військовик є військовим професіоналом, здатним знищити противника
і отримати перемогу в бою. У військово-політичній системі у військовий час він реалізує політику держави, а в мирний – є членом електорату. У військово- соціальній системі військовик реалізується як індивід з властивими йому потребами, мотивами, інтересами, який формує коло своїх взаємовідносин.
Виконання обов’язків у межах службово-функціональної системи накладає обмеження на військово-соціальну систему: різко скорочуються права
і свободи, зростають вимоги до психологічної готовності, згуртованості
індивідів для успішного вирішення бойових і службових завдань. Найбільш яскраво особливості військово-соціальної системи проявляються в тих ролях, які відіграють військовики під час соціальних відносин.
Стосунки між військовиками формуються і розвиваються у замкненому просторі (відособлене військове містечко, укриття для несення бойового чергування, корабель тощо), на тлі високих фізичних і емоційних навантажень, недостатнього фінансування, а також певного песимізму в суспільстві відносно
Збройних Сил. Ці та інші чинники посилюють суперечності щодо існуючого та необхідного стану військово-соціальної системи, що, у свою чергу, різко підвищує актуальність військово-соціального управління у військовій організації України.
Питання для самоконтролю:
1. Перерахуйте основні елементи системи.
2. Дайте характеристику поняття “управління”.
3. Викладіть сутність аналітичного підходу до вивчення соціальних систем.
4. Що мається на увазі під “процесом”, “соціальним процесом”?
5. Дайте визначення поняття “соціальне управління”.
6. У чому полягає сутність військо-соціального управління?
7. Розкрийте зміст поняття “військово-соціальне управління”.
8. Чим відрізняються соціальне управління і військово-соціальне управління?
9. У чому полягає сутність управління військово-соціальною системою?


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   19


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал