Київ видання університету 2011 2



Pdf просмотр
Сторінка11/19
Дата конвертації25.12.2016
Розмір5.13 Kb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   19
Питання для самоконтролю:
1. Особливості міфорелігійного світогляду давніх українців.
2. На чому ґрунтується ідеальний образ князя, княжого дружинника в межах дружинної моралі (на прикладах “Поучення” Володимира Мономаха, “Слова про Ігорів похід” та ін. творах княжої доби).
3. Соціально-філософські погляди С. Оріховського-Роксолана на державу та її взаємодію з військовою організацією (на прикладі “Напучення польському королеві Сигізмунду Августу”).
4. Козацтво як нова доба в історії українського суспільства та його військової організації (соціально-філософський аналіз).
5. Причини занепаду України та чинники її відродження у творчості українських мислителів XVIIІ–XIX століть.

154 6. Принцип двонатурності світу Г. Сковороди та його застосування до держави та її органів і організацій.
7. Концепція “сродної праці” Г. Сковороди та її роль у діяльності військових керівників.
8. Філософія українського духу у творчості Т. Шевченка.
9. Філософсько-поетична спадщина Г. Сковороди і Т. Шевченка – вплив на сучасність.
10. Проблеми нації, війни та війська у філософській спадщині І. Франка.
11. Причини поразки національної революції в Україні у 1917–1921 рр., уроки для сучасності.
12. Елітарна концепція суспільної ґенези Д. Донцова та її вплив на сучасність
(“Дух нашої давнини”, “Націоналізм”).
13. Історіософські та соціально-філософські погляди В. Липинського.
14. Філософські ідеї у творчості В. Винниченка та їхній вплив на українське суспільство.
Тематика рефератів:
1. Філософські ідеї в культурі Київської Русі.
2. Ідеальний образ князя, княжого дружинника в києворуській культурі.
3. Філософські ідеї в духовній культурі України ХІІІ–ХV ст.
4. Соціально-філософські погляди Г. Сковороди на ідеальний суспільний лад та дух військової організації держави.
5. Засади відродження України у творчості Т. Шевченка.
6. Образ майбутнього України у творчості І.Франка.
7. Історіософія В. Липинського.
8. Філософія національного радикалізму Д. Донцова.
9. В. Липинський і Д. Донцов: дві концепції української державності.
10. Особливості концепції політичної еліти В. Липинського.
11. Теорія еліти В. Липинського і Д. Донцова.
12. Погляди В. Винниченка на будівництво держави та її військової організації
(філософський підхід).
Список літератури:
1. Федів Ю.О., Мозгова Н.Г. Історія української філософії: навчальний посібник / Ю.О. Федів, Н.Г. Мозгова. – К.: Україна, 2001. – 512 с.
2. Історія українського війська (від княжих часів до 20-х років XX ст.) /
[І. Крип’якевич, Б. Гнатевич, З. Стефанів та ін.] / Упорядник Б.З. Якимович. –
4-те вид., змін. і доп. – Львів: Світ, 1992. – 712 с.
3. Амельченко В.В. Дружины Древней Руси / Владимир Васильевич
Амельченко. – М.: Воениздат, 1992. – 144 с.: 8 л. ил. – (Героическое прошлое нашей Родины).

155 4. Слово о полку Игореве / Вступительная статья, редакция текста и объяснительный перевод с древнерусского, примечания Д.С. Лихачева. – 5-е изд. – М.: Детская литература, 1972. – 221 с.
5. Латинско-русский словарь / Авт.-сост. К.А. Танонушко. – Минск: Харвест,
2008. – 1040 с.
6. Мономах Володимир. Поучення / Володимир Мономах // Федів Ю.О.,
Мозгова Н.Г. Історія української філософії: Навчальний посібник. – К.:
Україна, 2001. – С. 47–50.
7. Васьків В. Слово о полку Ігоря: переспів з історичним довідником /
Володимир Васьків. – К., 1996. – 79 с.
8. Горський В.С. Історія української філософії / Вілен Сергійович Горський.
Курс лекцій. – К.: Видавництво “Наукова думка”, 1996. – 286 с.
9. Оріховський-Роксолан С. Напучення польському королеві / Станіслав
Оріховський-Роксолан // Історія філософії України. Хрестоматія: Навч. посібник / Упорядники М.Ф. Тарасенко, М.Ю. Русин, А.К. Бичко та ін. – К.:
Либідь, 1993. – С. 109–218.
10. Костомаров Н.И. Материалы и исследования. Богдан Хмельницкий. (Серия
“Актуальная история России”) / Николай Иванович Костомаров. – М.: “Чарли”,
1994. – 768 с.
11. Костомаров М. Історія України в життєписах видатних її діячів / Микола
Костомаров / Репринтне відтворення видання 1918 р. – К.: Видавництво
“Україна”, 1991. – 493 с.
12. Куліш П.О. Чорна рада: Хроніка 1663 року: Роман / Пантелеймон
Олександрович Куліш. – К.: Молодь, 1990. – 168 с.: іл.
13. Багалій Д.І. Український мандрівний філософ Григорій Сковорода / Дмитро
Іванович Багалій. – К.: Видавництво “Орій” при УКСП “Кобза”, 1992. – 472 с.: портр. – (Спадок).
14. Лотоцький А.Л. Історія України для дітей / Антін Львович Лотоцький. –
Львів: Видавничий центр “Фенікс”, 1990. – 239 с.: іл. – (Книгозбірня
“Просвіти”; число 2).
15. Сковорода Г.С. Філософські твори / Григорій Савович Сковорода //
Сковорода Г.С. Світ ловив мене, та не впіймав / Худож.-оформлювач Б.П.
Бублик. – Х.: Фоліо, 2006. – С. 51–504.
16. Донцов Д. Дух нашої давнини / Дмитро Донцов. Друге видання. –
Дрогобич: Видавництво “Відродження”, 1991. – 341 с.
17. Квітка-Основ’яненко Г. Українські повісті / Григорій Квітка-Основ’яненко /
Упорядкування текстів, передмова, примітки, пояснення слів та виразів Л.В.
Ушакова. – Харків: Веста: Видавництво “Ранок”, 2003. – 352 с. – (Серія
“Програма з літератури”).
18. Чорний В.С. Філософсько-поетична спадщина Г. Сковороди і Т. Шевченка
– вплив на сучасність // Ґілея (науковий вісник): Збірник наукових праць / Гол. ред. В.М. Вашкевич.– Випуск 10.–К., 2007.–С. 259–266.

156 19. Забужко О. Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу / Оксана
Забужко. – 4-е вид. – К.: Факт, 2007. – 148 с. – (Сер. “Висока полиця”).
20. Шевченко Т.Г. Кобзар: [Вибр. поетичні твори] / Тарас Григорович
Шевченко. – К.: МАУП, 2005. – 472 с.
21. Драгоманов М.П. Шевченко, українофіли й соціалізм / Михайло Петрович
Драгоманов // Драгоманов М.П. Вибране (“…мій задум заложити очерк історії цивілізації на Україні”) / Упоряд. та авт. іст.-біогр. нарису Р.С. Міщук; Приміт.
Р.С. Міщука, В.С. Шандрик. – К.: Либідь, 1991. – С. 327–429. (“Пам’ятки
історичної думки України”).
22. Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні / Дмитро Чижевський.
– К.: Вид-во “Орій” при УКСП “Кобза”, 1992. – 230 с. – (Спадок).
23. Митці України: Енцикл. довід. Упоряд.: М.Г. Лабінський, В.С. Мурза. За ред. А.В. Кудрицького. – К.: УЕ, 1992. – 848 с.: іл.
24. Чорний В.С. Причини занепаду України та чинники її відродження у творчості українських мислителів XVIIІ–XIX століть / Віталій Сергійович
Чорний
//
Збірник наукових праць
Науково-дослідного
інституту українознавства. – К.: Рада, 2008. – Т. ХХ. – С. 412–420.
25. Якимович Б. Збройні Сили України: Нарис історії / Богдан Якимович. –
Львів, 1996. – 359 с.
26. Франко І.Я. Війна і військо в наших часах / Іван Якович Франко. Зібрання творів у п’ятдесяти томах. Наукові праці. Томи 44–47. Т. 45. Філософські праці.
– К.: Видавництво “Наукова думка”, 1986. – С. 165–186.
27. Литвин С. Суд історії: Симон Петлюра і петлюріана / Сергій Литвин. – К.:
Видавництво імені Олени Теліги, 2001. – 640 с.; іл.
28. Грушевський М. На порозі нової України. Статті і джерельні матеріали /
М. Грушевський / Ред. і вступ. стаття Л.Р. Винара. – Нью-Йорк, 1992. – 287 с.
29. Участь студентів і гімназистів м. Києва у битві під Крутами (січень 1918 р.) за спогадами Д. Дорошенка // Історія України: Хрестоматія: У 2-х ч. – Вид. 2-е, перероб. і доп. / Упор. С.М. Клапчук (керівник), В.І. Білик, Ю.А. Горбань та ін.
– К.: ІЗМН, 1996. – Ч. 1. – С. 52–53.
30. Нагаєвський І. Історія української держави двадцятого століття / Ісидор
Нагаєвський. – К.: Укр. письменник, 1993. – 413 с.
31. Скоропадський П. Спомини / Павло Петрович Скоропадський / Передмова
Г.В. Папакіна. – К.: Україна, 1992. – 112 с.
32. Muguem F.Khan. The Story of the Pakistan Army / Muguem F.Khan. – Karachi,
1963. – 229 p.
33. Савченко В.А. Двенадцать войн за Украину / Виктор Анатольевич
Савченко / Худож.-оформитель А.А. Ленчик. – Х.: Фолио, 2006. – 415 с. –
(Время и судьбы).
34. Петлюра С.В. Статті / Симон Васильович Петлюра / Упоряд. та авт. передм.
О. Климчук. – К.: Дніпро, 1993. – 341 с.

157 35. Донцов Д. Націоналізм / Дмитро Донцов // Історія філософії України.
Хрестоматія: Навч. посібник / Упорядники М.Ф. Тарасенко, М.Ю. Русин, А.К.
Бичко та ін. – К.: Либідь, 1993. – С. 435–446.
36. Пеленський Я. Спадщина В’ячеслава Липинського і сучасна Україна /
Ярослав Пеленський // В’ячеслав Липинський: історико-політологічна спадщина і сучасна Україна: матеріали Міжнародної наукової конференції з нагоди 110 роковин з дня народження вченого (Київ, Луцьк, Кременець, 2–6 червня 1992 р.) / Редактор Я. Пеленський – Київ, Філадельфія, 1994. – С. 15–29.
37. Сміт Е.Д. Національна ідентичність / Ентоні Д. Сміт. / З англ. переклав П.
Таращук. – К.: Основи, 1994. – 223 с.
38. Липинський В. Листи до братів хліборобів / В’ячеслав Липинський //
Історія філософії України. Хрестоматія: Навч. посібник / Упорядники М.Ф.
Тарасенко, М.Ю. Русин, А.К. Бичко та ін. – К.: Либідь, 1993. – С. 456–465.
39. Сорокин П.А. Социальная стратификация и мобильность / Питирим
Александрович Сорокин // Сорокин П.А. Человек. Цивилизация. Общество /
Общ. ред., сост. и предисл. А.Ю. Согомонов: Пер. с англ. – М.: Политиздат,
1992. – С. 295–424.
40. Парето В. Компендиум по общей социологии [тексты] / Вильфредо Парето; пер. с итал. А.А. Зотова; науч. ред., предисл. к рус. изд., указ. имен М.С.
Ковалевой; науч. консульт. Н.А. Макашёва; Гос. ун-т. – М.: Изд. дом ГУ ВШЭ,
2008. – 511, [1] с. – Прил.: с. 465–511.
41. Вільчинський Ю. В’ячеслав Липинський – до української нації через українську державу / Юрій Вільчинський // В’ячеслав Липинський: історико- політологічна спадщина і сучасна Україна: матеріали Міжнародної наукової конференції з нагоди 110 роковин з дня народження вченого (Київ, Луцьк,
Кременець, 2–6 червня 1992 р.) / Редактор Я. Пеленський – Київ, Філадельфія,
1994. – С. 91–96.
42. Ціцерон М.Т. Про державу; Про закони; Про природу богів / Марк Тулій
Цицерон / Пер. з латин. Володимир Литвинов. – К.: Основи, 1998. – 476 с.
43. Субтельний О. Україна: Історія / Орест Субтельний / Пер. з англ.
Ю.І. Шевчука; Вст. ст. С.В. Кульчицького. – 3-тє вид., перероб. і доп. – К.:
Либідь, 1993. – 720 с.: іл.
45. Українська державність у ХХ столітті: Історико-політологічний аналіз /
[В. Адамський, Є. Бистрицький, Джеймс Е. Мейс та ін.] О. Дергачов (керівник авт. колективу). – К.: Політична думка, 1996. – 448 с.
46. Лебедь М. УПА. Українська повстанська армія. Її ґенеза. Ріст і дії у визвольній боротьбі українського народу за Українську Самостійну Соборну
Державу / Микола Лебедь. І частина. Німецька окупація України: Репринтне вид. – Дрогобич: “Відродження”, 1993. – 208 с., іл.
47. Усі українські письменники / упорядники Ю.І. Хізова, В.В. Щоголева. – Х.:
ТОРСІНГ ПЛЮС, 2006. – 384 с.: іл.

158 48. Винниченко В. Щоденник / Володимир Винниченко. – Ч. 1. – 1911–1920. –
Едмонтон, Нью-Йорк, 1980. – 437 с.
49. Костюк Г.В. Винниченко і його останній роман / Костюк Г.В. – Нью-Йорк,
1971. – 297 с.
50. Винниченко В. Заповіт борцям за визволення / Володимир Винниченко //
Федів Ю.О., Мозгова Н.Г. Історія української філософії: Навчальний посібник.
– К.: Україна, 2001. – С. 466–468.
51. Баранівський В.Ф., Чорний В.С. Філософські та суспільно-політичні погляди В. Винниченка, його роль в становленні української державності /
В.Ф. Баранівський, В.С. Чорний // Збірник наукових праць Науково-дослідного
інституту українознавства. – К.: Рада, 2008. – Т. ХІХ. – С. 150–162.

159
РОЗДІЛ ІІ. АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ СОЦІАЛЬНОГО
УПРАВЛІННЯ ЖИТТЄДІЯЛЬНІСТЮ СУСПІЛЬСТВА
ТА ЙОГО ВІЙСЬКОВОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ

Історико-філософська думка засвідчує, що вже у працях стародавніх
індійських, китайських та грецьких філософів сформульовані теоретичні засади стосовно соціального управління, які не втратили своєї значущості до наших днів. У добу Середньовіччя, часи Відродження та подальші епохи, особливо у кінці XX ст., коли була сформована сучасна теорія управління, нагромаджений великий досвід ефективного вирішення суспільних проблем. Але, на жаль, сучасні керівники ще недостатньо знають закономірності та принципи соціального управління, а якщо і знають, то не завжди здатні ефективно використовувати ці знання у своїй практичній діяльності. Саме тому для слухачів (курсантів) військових навчальних закладів – майбутніх українських військових керівників – є можливість долучитися до скарбниці управлінської мудрості, навчитися широко використовувати філософські знання для вирішення складних проблем управління військово-соціальними системами.
Важливою проблемою військово-соціального управління є розуміння ролі соціуму в управлінських процесах та механізмів регулювання його життєдіяльності.


2.1. Соціальне регулювання життєдіяльності соціуму
2.1.1. Суспільство як об’єкт філософського пізнання
Напевно, ніщо не є таким складним, як очевидне. Це спадає на думку особливо тоді, коли розглядати проблеми суспільства. Усі ми живемо в суспільстві, поза ним не можемо себе реалізувати, а от питання про його сутність і досі викликає гарячі суперечки. Зрозуміла річ, що передусім це питання хвилює соціальних філософів. Проте значущим воно є не лише для них. Адже в кожного з нас є потреба у самовизначенні. Та хіба можна самовизначитися, не зрозумівши сутності суспільства?
Над проблемою суспільства задумувалося багато видатних вчених.
Найважливішими течіями є: теорія суспільного договору, натуралізм, ідеалізм, психологізм, функціоналізм та ін. Вважаємо, що ознайомлення з названими підходами є доцільним, оскільки збагатить Ваші власні роздуми про те, що таке суспільство.
Однією з впливових течій в історії соціальної думки є течія, яка пояснювала суспільство з позицій суспільного договору. Ця ідея, укорінена в

160 глибокій давнині, знайшла своє повне вираження у природничо-правових вченнях Нового часу.
Видатним представником теорії суспільного договору був англійський філософ Т. Гоббс (1588–1679) – автор знаменитої праці “Левіафан, або
Матерія, форма і влада держави церковної та суспільної”. На його думку, людина – це породжений природою біологічний організм. Природа наділила людей однаковими потребами і пристрастями, дала кожному “право на все”, що й спричинило таку саму лють та пожадливість, яка панує у тваринному світі. Саме тоді виникає “війна всіх проти всіх”, а також принцип моралі
“людина людині – вовк”.
Боротьба людей між собою, постійна загроза фізичному існуванню кожного спонукали до укладення між людьми суспільного договору, в підґрунтя якого було покладено особистий інтерес і власну вигоду. Відтоді
“природна людина” стає соціальною істотою, оскільки такий акт знаменує початок громадянського суспільства. Виникають суспільство, держава і влада.
Слід зазначити, що Т. Гоббс вважав поняття “суспільство” і “держава” тотожними. Відтак, з концепції англійського вченого випливало, що суспільство є результатом договору людей між собою.
У суспільній думці XIX ст.–початку XX ст. впливовим був натуралістичний напрям, який формувався під впливом розвитку природничих наук. Послідовники натуралізму доводили необхідність використання методів природничих наук для пояснення суспільних явищ, намагалися зрозуміти соціальне через біологічне чи природниче, зокрема через проведення аналогії з біологічним організмом чи біологічною еволюцією загалом. Так, англійський вчений Г. Спенсер (1820–1903) уподібнював соціальну систему до біологічного організму.
На його думку, аналогом засобів комунікації є судинна система; товарообміну – система живлення організму; уряду, організаторів виробництва
– нервова система тощо. Основні подібності між суспільством та біологічним організмом такі: ці організми під час розвитку збільшують масу та обсяг; в обох організмах різноманітні елементи соціальної та біологічної структури взаємозалежні і перебувають у постійній взаємодії, де функціонування одного з елементів системи неможливе без взаємодії з системою решти структурних елементів; існування як біологічного, так і соціального організмів пов’язане з обов’язковим виконанням відповідних функцій.
Психологічний напрям намагався пояснити сутність суспільства через відповідні психологічні механізми, як-от інстинкти, емоції, навіювання чи наслідування. Так, зокрема, французький вчений Г. Тард (1843–1904) розглядав суспільство як продукт взаємодії індивідів. Взаємодія відбувається тому, що люди наділені незборимим психічним прагненням до наслідування. Під впливом сили прикладу здійснюються всі явища людського життя, і кожне з них має наслідувальний характер. Саме тому явища суспільного життя часто схожі між собою, позаяк вони є результатом наслідування в найрізноманітніших формах:

161 наслідування звичаю, моди, симпатії, навчання тощо. Звідси і висновок Г. Тарда про те, що суспільство є не що інше, як наслідування.
Представники німецької класичної філософії вважали, що підґрунтям суспільства є дух, свідомість та мислення. Так, на думку видатного німецького філософа Г. Гегеля (1770–1831), творцем світу є духовний деміург – абсолютна
ідея, дух. Суспільство ж є виявом свідомої творчості абсолютної ідеї. Знаряддя праці, матеріальна культура, цивілізація постають як похідні форми творчої сили духу.
З таким підходом перегукується концепція суспільства, яку обґрунтував
П. Сорокін (1889–1968). В її підґрунті лежить ідея про взаємодію, яка розглядається як обмін тими чи тими видами та формами енергії (уявлення, відчуття тощо). Специфіка власне людської взаємодії полягає в тому, що тут відбувається обмін понять (засвоєння і передача знань тощо). А тому людське суспільство, культура, і, врешті-решт, вся цивілізація загалом є не що інше, як світ понять. Цю тезу вчений підтверджує таким прикладом: засоби виробництва, машини, перш ніж набути “матеріального буття”, повинні мати
“логічно-психологічне” існування в голові винахідника.
Впливовим напрямом сучасної соціальної філософії є функціоналізм, початки якого сягають поглядів про аналогію між суспільством і організмом, схожим із людським тілом.
У людському тілі кожна його частина – серце, мозок, шлунок тощо – виконують специфічну роботу з підтримання гомеостазу. Ці органи людського тіла становлять взаємозалежну систему. Якщо один з них перестає функціонувати або діє гірше, ніж потрібно, весь організм працює погано або виходить з ладу. Функціоналізм розглядає суспільство як організм, що складається з багатьох частин: військової, економічної, релігійної, політичної тощо. Кожна частина має свою функцію (звідси й назва цього напряму соціальної філософії). І чим більше функцій відрізняються між собою, тим важче одній із частин замінити іншу.
Найвидатнішими представниками функціоналізму є американські вчені
Т. Парсонс та Р. Мертон. Їхній підхід полягає у визначенні елементів суспільства, виявленні їхніх позитивних та негативних функцій і такому поєднанні цих частин, яке дає картину суспільства як органічного цілого.
Виходячи з цього, суспільство розглядається як система інтегрованих частин.
У 20-х рр. минулого століття цікаві погляди на сутність суспільства виклав український мислитель М. Шаповал. На його думку, суспільством є сукупність людей, що живуть у взаємозумовленому зв’язку між собою. Тобто у такому зв’язку, коли поведінка однієї людини чи кількох осіб спричиняє поведінку іншої людини чи інших осіб. А тому для того, щоб зрозуміти суспільство, необхідно проаналізувати і зробити класифікацію форм людської взаємозумовленості – різних соціальних груп (інститутів) (родина, церква,

162 держава тощо). Поєднання індивідів у соціальні групи, взаємодія соціальних груп й утворюють суспільство.
Відтак, як бачимо з попереднього аналізу, у соціальній філософії існують різні підходи до розуміння сутності суспільства. Звісно, не всі вони бездоганні.
Наприклад, не можна погодитися зі спробами ототожнення суспільства з біологічним організмом. Також викликають сумніви й твердження, що підґрунтям суспільства є якийсь один чинник: психологічний, матеріальний чи будь-який інший.
Видається, однак, дуже плідною думка про те, що в основі суспільного життя лежать процеси взаємодії. І дійсно, люди діють не по одинці, а взаємодіють. Під час взаємодії люди насамперед обмінюються результатами своєї діяльності. До того ж, взаємодія передбачає взаємовплив окремих
індивідів і спільнот, а тому їхнє буття є взаємозумовленим.
Способи взаємодії бувають різними. Так, зокрема, взаємодія може
існувати між людьми, втягненими до складних соціальних, економічних та політичних систем, але які не знають і навіть не підозрюють один про одного.
Проте є й безпосередня взаємодія, прикладом якої може бути гра в шахи двох партнерів. Можна виділити взаємодії, що виникають із суб’єктивних намірів, а також взаємодії, які ґрунтуються на об’єктивних залежностях. Взаємодія може бути також символічною (за допомогою знаків, символів) і такою, підґрунтям якої є певні матеріальні чинники. Є й інші способи взаємодії, проте у реальному житті вони взаємопов’язані.
Процеси взаємодії зумовлюють утворення різних форм об’єднань людей: цехи, групи, касти, партії, організації, товариства, держави тощо. Під час взаємодії люди, соціальні спільноти вступають між собою у відносини. Ці відносини носять не епізодичний, а стійкий характер, і вони можуть усвідомлюватися, а можуть складатися і незалежно від свідомості. Зв’язки, способи поєднання людини з іншими людьми і соціальними спільнотами отримали визначення суспільних відносин.
Термін “відносини” означає, передусім, стан взаємної залежності. Дійсно, відносини землероба і ремісника – це відносини залежних між собою людей, позаяк кожен із них так чи інакше зацікавлений у результатах праці іншого.
Взаємопов’язані і залежні між собою працівник і роботодавець, виробник і споживач тощо. Ця особливість суспільного життя була помічена ще на світанку філософської думки. У давньоіндійській поемі “Бхагавадгіта”, частині великого епосу “Махабхарата”, читаємо: “Весь світ смертних є взаємозалежний організм”.
Відтак, суспільство – це сукупність усіх способів взаємодії та форм об’єднання людей, в яких знаходить свій вираз їхня всебічна залежність один від одного. Окремі люди і соціальні спільноти мають неоднакові, часом протилежні інтереси та мету, установки і потреби. Через це, здавалося б, функціонування суспільства як організованого цілого неможливе. Виходячи з

163 цього, виникає питання: чи може існувати суспільство, якщо люди відрізняються один від одного?
Структурними механізмами, що забезпечують стабільність і нормальну життєдіяльність суспільства, є процеси інституціоналізації, тобто процеси регламентації, контролю, упорядкованості людських відносин. Насамперед це досягається наявністю соціальних норм. Норми – це правила, які визначають стійкі форми соціальної взаємодії людей.
Соціальні норми, як засіб упорядкування і регуляції взаємодій між людьми, можуть виступати у формі звичаїв, традицій, законів, принципів, директив, правил, інструкцій тощо.
Соціальні норми є основним засобом об’єднання людей в соціальні
інститути. Соціальні інститути – це сукупність статусів і ролей. Статус передбачає поєднання прав та обов’язків. Людина може мати декілька статусів.
Наприклад, кожен слухач є одночасно громадянином, військовиком, сином, батьком, братом тощо. Статуси можуть бути об’єктивно заданими (етнічна належність, соціальне походження, громадянство тощо) і набутими (офіцер, професор, письменник тощо). Роль – це поведінка, зумовлена статусом особи, це правило того, як необхідно себе вести, посідаючи ту чи ту позицію в суспільстві.
“Виконання” ролі залежить від світогляду особи, її досвіду, знань тощо.
Тому й різняться люди, які виконують ті самі ролі. Адже практично неможливо знайти двох однакових лікарів або офіцерів, слухачів чи політичних лідерів.
Проте жодний лікар не поводиться так само, як офіцер, і жодний слухач – як політичний лідер. Якби так сталося, суспільство перетворилося б у щось хаотичне. Значення соціальних інститутів у тому й полягає, що вони забезпечують цілісність і нормальне функціонування суспільства.
Які ж функції виконує соціальний інститут ? Основними є такі: створення можливостей для задоволення різних потреб людей; регуляція дій людей у межах суспільних відносин, тобто забезпечення виконання бажаних і недопущення небажаних дій за допомогою санкцій; закріплення і відтворення певної сукупності суспільних відносин; створення умов для спілкування
індивідів, передачі інформації (комунікативна функція).
Сучасне суспільство високоінституціоналізоване.
Кожен
індивід користується послугами різних соціальних інститутів. Основними з них є такі: економічні, покликані виробляти та розподіляти товари і послуги; політичні – регулюють доступ до влади та її використання; військові гарантують військову безпеку держави; сімейні пов’язані зі шлюбом, сім’єю, соціалізацією молоді тощо. Відтак, суспільство – це цілісна система соціальних інститутів, взаємодія яких забезпечує йому можливість функціонування та розвитку.
Поняття “система” означає певний об’єкт, що розглядається як складне цілісне утворення. Системний підхід до вивчення суспільства передбачає виділення його частин (підсистем), аналіз їхніх функцій, взаємозв’язків тощо.

164
Основними підсистемами суспільства є: соціальна, економічна, політична, духовна, військова. Кожна зі сфер суспільного життя виконує певну функцію: соціальна – соціалізації, відтворення життя; економічна – функцію виробництва, розподілу та обміну товарів і послуг, політична – соціального управління; духовна – спрямування і регуляції поведінки людей; військова – гарантування військової безпеки держави.
Кожна з розглянутих підсистем може існувати лише в межах цілого.
Разом з тим, кожна з них наділена певною автономією, тобто має свою основу функціонування, розвивається за власними законами тощо.
Підсистеми суспільства перебувають у взаємодії між собою, наслідком чого є їхня взаємна зміна. Так, економічні процеси здатні зумовлювати зміни в соціальній, політичній, культурній підсистемах суспільства. Наприклад, економічні кризи призводять до зубожіння широких верств населення, поширення в культурі занепадницьких настроїв, містицизму, зростання радикальних настроїв у політиці тощо. Проте очевидними є і зворотні процеси.
Нинішня ситуація в Україні є свідченням активного впливу політики на економічне життя суспільства. Передусім, йдеться про ухвалення парламентом законів, спрямованих на розвиток ринкових відносин, розширення сфери приватної власності тощо.
Німецький соціолог М. Вебер (1864–1920) переконливо обґрунтував ідею про вплив релігії та культури на розвиток Західних суспільств. Зокрема, він дійшов висновку, що протестантські норми і приписи, які вимагають від віруючого пуританської поведінки, чіткого раціонального контролю за способом життя, сприяють більшій активності індивіда у межах своєї професійної діяльності. Ця унікальна здатність є однією з найхарактерніших рис Західної культури.
Тому немає підстав стверджувати, що будь-яка з підсистем є засадничою, первинною стосовно інших або суспільства загалом. Кожна підсистема є
індивідуальним виміром суспільного організму. Скажімо, культура є суспільством, узятим з погляду норм і цінностей, зразків взаємодії; політика –
“зріз” суспільства в аспекті владних відносин тощо.
Проте у кожний конкретний період часу структура та конфігурація підсистем, їхня роль у суспільному житті є чітко визначеними. У цьому випадку істинними є твердження про первинність одних і вторинність інших чинників, про їхню різнорідність тощо. Але ці моменти є відносними, оскільки в інший період часу або в іншому соціальному просторі структура та конфігурація підсистем буде іншою.

165
2.1.2. Механізми регулювання життєдіяльності соціуму
Першими регулятивними механізмами людської життєдіяльності вважаються соціальні феномени табу і тотему. Механізм табу ґрунтувався на міфологічній свідомості та функціонував переважно як категорична заборона певних дій або вчинків. Система табу позначала сферу дозволеної поведінки.
Табу виконувало функцію громадського контролю та мало виключати небажані дії і явища, що загрожували життєдіяльності соціуму. Найбільш розвинута система табу існувала у населення Полінезії.
Тотемізм ґрунтувався на вірі у спільне походження і кревну спорідненість певної родової групи людей і певного виду тварин, рослин, птахів тощо. У цій формі свідомості відбилося інстинктивне відчуття людиною органічної єдності з природою. Пращури людини були визначені міфологічною свідомістю як тотеми і вважалися священними та недоторканними істотами. У різних народів тотемами вважалися буйвіл, бізон, кінь, вівця, лев, кенгуру, собака, корова, тигр, пантера, черепаха тощо. Як свідчить Е. Тайлор, в Європі не знайдено жодного достовірного випадку тотемізму.
Більш пізніми історичними системами регулювання розвитку та функціонування соціуму були релігія і мораль. Вони формувалися під час розкладу тотемічної свідомості. Страх обмежував розвиток самосвідомості людини, її морального ставлення до життя і стимулював появу релігійності, яка на певних історичних етапах розвитку суспільства підпорядковувала собі й мораль. Регулятивні можливості релігії поширюються на всі сфери життєдіяльності людей. Проте це ще не означає, що релігійні механізми всесильні тому, що сила Бога не може подолати Хаос, хоча і обмежує його вплив на людей.
Релігійне регулювання здійснюється шляхом дотримання людиною відповідних наказів, норм, заповідей, зафіксованих у релігійних текстах. За усім цим, як вважається, спостерігає Бог. Праведне життя заохочується переселенням душі після смерті на Землі до Раю, гріховне – переміщенням до
Пекла. Але оскільки життя людини нерідко не вкладається у межі релігійних настанов, і вона вимушена порушувати їх (грішити), релігійне регулювання передбачає спокуту – відкуп від гріха молитвою, фінансово-матеріальними пожертвами, добрими справами на користь церкви тощо.
Як регулятивний механізм релігія є явищем суперечливим. У межах релігії розвивалися наука і мистецтво, але разом з тим релігія переслідувала вільнодумство, видатних мислителів, діячів науки та культури. Така суперечливість є не випадковою. Вона ґрунтується на суперечливості головної
ідеї релігії – ідеї Бога. Бога не можна побачити чи почути, його не можна обґрунтувати теоретично. У нього можна тільки вірити і саме у вірі він відкривається людині в регулятивних настановах. Ідея Бога виконує регулятивну функцію, яка стосується лише віруючих.

166
Поряд з релігією зароджується ще один регулятивний механізм –мораль.
Моральне регулювання поведінки людей у суспільстві здійснюється завдяки внутрішньому переконанню особи, громадській думці, традиції, моральному авторитетові. Мораль включає моральну свідомість, моральні відносини, моральну діяльність. У суспільстві разом з регулятивною функцією вона виконує функції пізнання, комунікації, виховання, наслідування тощо.
Основою морального регулювання є моральна норма, яка має загальний характер. Якщо релігія звертається, насамперед, до віруючих, то мораль однаково вимогливо ставиться до всіх. Моральні норми дають людині можливість оцінювати свої і чужі вчинки, регулювати відносини з іншими людьми. Моральна норма одночасно постає у трьох іпостасях – як норма- заборона, норма-розпорядження і норма-наказ. Прості норми моралі (уявлення людей про добро, зло, обов’язок, щастя, справедливість) передаються від покоління до покоління. Вони мають загальнолюдський характер і широкий діапазон регулятивної дії.
Моральне регулювання спирається на громадську думку і совість кожної людини. Якщо людина не має совісті, то моральні регулятиви безсилі.
Громадська думка може засудити (психологічно, морально), хоча не може покарати. Тому одним із надзвичайно ефективних механізмів регуляції функціонування та розвитку соціуму стало право.
Право – це система загальнообов’язкових соціальних (правових) норм, дотримання яких охороняє держава. Вона формує органи та організації, державний апарат, що силою змушує людину виконувати норми права, шанувати їх, підкорятися їхнім вимогам. Правове регулювання охоплює найважливіші сфери суспільного життя. Воно регулює відносини власності, виступає регулятором міри і форми розподілу праці та її продуктів між членами суспільства (цивільне і трудове право).
Право регулює діяльність державного апарату (державне, конституційне, адміністративне право); визначає міру боротьби із зазіханнями на існуючі суспільні відносини та процедуру вирішення конфліктів (кримінальне, процесуальне право). Воно впливає на різноманітні форми міжособистісних стосунків (сімейне право), міждержавні відносини (міжнародне право) тощо.
Правове регулювання спирається на державний апарат (суди, прокуратура, поліція, в’язниці тощо).
Розгалужену систему права мала Київська Русь. Літописні джерела свідчать про надзвичайно великі повноваження такого органу влади давньоукраїнської держави, як народне віче, перший юридичний звід – “Статут і закон руський”
(IX–X ст.), а також “Руську правду”, розроблену для регламентації відносин між різними верствами міського населення та селянством.
Ідея формування правової держави належить І. Канту. Правова держава повинна ґрунтуватися на поняттях громадянської свободи, рівності та самостійності.

167
Поєднання правових регулятивів з державними структурами формує ще один якісно новий механізм регулювання розвитку та функціонування соціуму, що дістав назву політики (від грецьк. – мистецтво управління державою).
Політика – це участь у справах держави. Релігійна філософія однозначно пов’язувала політику з ідеєю Бога.
Ж. Боден, Н. Макіавеллі, Б. Спіноза, Т. Гоббс, Дж. Локк підтримували
ідею, що держава ґрунтується на засадах “суспільного договору”. Філософи
XVIII–XIX ст. розглядали політику як соціальний регулятор відносин між
індивідами та соціальними спільнотами. Політика стосується усіх людей загалом і кожної особи зокрема. Внутрішня політика регулює життя громадян усередині держави, зовнішня – міждержавні зв’язки та процеси. Регулятивні можливості політики не обмежуються сферою економічного життя, а поширюються на науку і культуру, соціальну сферу держави тощо.
Політика – це соціальний феномен, що охоплює такі елементи, як політична свідомість (масова та індивідуальна); політичні відносини, явища та процеси; політичні інститути та установи; політичні норми. Сукупність політичних інститутів та установ, які взаємодіють між собою з метою впровадження до життя певних політичних ідей, норм, установ, називається політичною організацією суспільства. Первісна людина не знала чіткої політичної організації. Соціальні відносини регулювалися традиціями, мораллю, релігією тощо. Про політичну організацію соціуму можна говорити лише з моменту виникнення держави.
Індустріальне суспільство має розгалужену політичну організацію. Політичні партії відіграють роль посередників між громадськістю та органами державної влади. Вони акумулюють і висловлюють у державно-політичних установах
інтереси тих чи тих соціальних верств. Профспілки відстоюють інтереси працівників щодо тривалості робочого дня, відпусток, фінансової політики, організації виробництва тощо. Молодіжні організації мобілізують молодь на виконання певних соціальних завдань, мобілізують молодіжні структури та ресурси, проводять виховну роботу. Спортивні товариства не виконують прямої політичної функції, проте можуть підтримувати чи бойкотувати ту чи ту політичну акцію. Творчі спілки, громадські організації, селянські союзи – надзвичайно впливові інститути політичної системи суспільства.
Держава є головним елементом політичної організації суспільства.
Боротьба за домінантні позиції в політиці є, зрештою, боротьбою за державну владу. Політику визначає той, хто володіє державною владою. Роль держави у регулюванні розвитку та функціонування соціуму в наші дні продовжує посилюватися. Держава – це соціально-політичний механізм, що виникає в суспільстві з метою регулювання суперечливих відносин між різними соціальними групами, вирішення конфліктних ситуацій, забезпечення відповідного рівня соціальної стабільності системи. Головними ознаками

168 держави є: наявність особливої публічної влади, права, поділ населення за ознакою території, в межах якої держава здійснює свою владу і суверенітет.
Як регулятивний механізм функціонування та розвитку соціуму держава відрізняється від інших суспільних інститутів існуванням певної групи людей, які зайняті виключно управлінням суспільством, охороною його економічних і соціально-політичних структур; монополією на примусову владу щодо всього населення; правом здійснювати внутрішню і зовнішню політику від імені всього суспільства; суверенним правом ухвалення законів і правил, обов’язкових для всіх груп населення і кожного громадянина; організацією влади за певним територіальним принципом, територіальним поділом; монопольним правом на вилучення податків з населення, на формування національного бюджету тощо.
Державна влада спирається на спеціально підготовлені, виховані і озброєні загони людей та примусові установи (армія, поліція, в’язниці тощо).
Військова організація держави формувалася та розвивалася практично паралельно з еволюцією держави і характер їхніх взаємин змінювався кожного разу з появою все нових і нових функцій державної влади (В. Чорний).
Територія держави складається з територіально-адміністративних одиниць, куди призначаються представники апарату, який контролює виконання всіх державних функцій, інформує уряд про стан справ, забезпечує
єдину державну політику. Державна влада у своїй діяльності повинна спиратися на закони.
Розвиток та функціонування суспільства здійснюються завдяки тому, що зміна певної ланки або декількох ланок соціального організму (на будь-якому рівні складності – від індивіда або малої групи до суспільства загалом) викликає зміну низки інших ланок (підсистем) і, зрештою, соціального організму (системи) загалом. Саме це робить соціальний організм системою високоорганізованою, що перебуває у постійному саморозвитку тощо.
До найважливіших соціальних механізмів належать такі:
1. Механізм соціальної активності особи і суспільства. Він може бути виражений схемою: соціальні цінності – потреби (як здібності і прагнення до використання цінностей) – інтереси (як усвідомленні потреби) – мотиви
(спонукання до діяльності на основі усвідомлених потреб) – орієнтація (на відповідну діяльність) – установка (як конкретизація орієнтації) – мета (якої необхідно досягти розпочатою діяльністю) – рішення (розпочати діяльність) і, нарешті, сама діяльність, тобто дії, спрямовані на задоволення потреби. У цьому соціальному механізмі роль ключової ланки відіграють соціальні потреби (потреби суспільства).
2. Механізм соціальної диференціації суспільства на соціальні групи та
інтеграція цих груп у складні комплекси соціальних зв’язків. Маються на увазі структурні виміри соціальних процесів і явищ. Вони особливо тісно пов’язані з мотиваційними (ціннісними) вимірами.

169 3. Механізм соціальної організації суспільства, диференціації його життєдіяльності на певні соціальні інститути та інтеграції цих інститутів до складної сукупності інституціональних соціальних зв’язків. Він пов’язаний з особливими (організаційними) вимірами життєдіяльності особи і суспільства.
4. Механізм соціального управління суспільством. Він у загальних рисах може бути виражений схемою: аналіз (опис) – діагностування (передбачення) – розуміння мети – планування – програмування (як конкретизація планування) – проектування (як конкретизація програмування) – рішення – контроль за виконанням рішення – зворотний зв’язок (уточнення рішення або нове рішення на підставі нових даних аналізу, діагностування, прогнозування тощо).
5. Соціальний механізм розвитку (формування) особистості, її духовності. У цьому механізмі можна виділити такі ланки, як: соціальна діяльність, учасником якої є особистість в усіх її проявах; система суспільних відносин на макро- та мікро рівнях (демократизм відносин, національні відносини, релігійні відносини, гендерні відносини тощо); вплив системи
ідеології, інформаційно-пропагандистських та виховних заходів.
У соціальному механізмі управління суспільством (соціальною групою) роль ключової ланки відіграє рішення. Саме тут механізм управління поєднується з механізмом активності. Категорія “рішення” є спільною для обох механізмів. Найтісніше механізм управління пов’язаний з механізмом організації. Механізмові управління притаманні особливі параметри виміру відповідних соціальних явищ і процесів. Дія всіх соціальних механізмів розгортається в часі і просторі.
Соціальний час – об’єктивна форма соціального буття, що характеризує тривалість, послідовність, ритм і темп соціальних процесів. Особливості соціального часу зумовлені якісними характеристиками соціальної форми руху, сутність якої складає суспільно-історична діяльність людини з перетворення природи та суспільства. Соціальні механізми створюють єдиний сукупний соціальний механізм.
Відтак, на сьогодні управління стало поширеним видом людської діяльності. Існують різні теорії соціального управління, накопичений, усвідомлений та узагальнений величезний практичний досвід. Проте без глибокого філософського узагальнення різних підходів до визначення самої сутності феномена соціального управління та його природи є неможливими реалізація ефективних систем управлінської діяльності, розробка та запровадження інноваційних високоефективних управлінських технологій, і головне – організація та забезпечення підготовки фахівців з управління на рівні сучасних соціальних вимог. Тому філософські вчення видатних мислителів минулих епох, а також теорії і концепції дослідників сучасності у своїй єдності створюють надійні світоглядні засади для розв’язання складних проблем управління українським суспільством та його військовою організацією у
XXI ст.

170
Питання для самоконтролю:
1.
Проаналізуйте різні підходи до розуміння сутності суспільства. У чому полягають їхні позитивні та негативні характеристики?
2. Чому категорія взаємодії є визначальною для пояснення сутності суспільства?
3. Які основні структурні механізми уможливлюють існування суспільства, забезпечують його стабільність та нормальну життєдіяльність?
4. Назвіть та проаналізуйте основні ланки (складові) соціального механізму розвитку (формування) особистості, її духовного світу.
5.
Проілюструйте прикладами функції соціальних інститутів, їхню роль в життєдіяльності суспільства.
6.
Оцінить роль соціального статусу особи в регулюванні її поведінки у суспільстві.
7.
Назвіть основні сфери суспільного життя, оцінить їхню роль у суспільстві.
8.
Які регулятивні механізми життєдіяльності соціуму ви знаєте?
9.
Розкрийте такі механізми соціального регулювання: тотем і табу; традиції
і звички; мораль і релігія; держава і право.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   19


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал