Київ видання університету 2011 2




Сторінка10/19
Дата конвертації25.12.2016
Розмір5.13 Kb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   19
України, то він мало чим відрізнявся б від досить поширеного у тогочасній національній свідомості міфу про “золотий вік” козацької минувшини як безповоротно втраченої антитези нестерпній соціальній дійсності. Такий підхід, на думку В. Горського, за своєю суттю є неісторичним, адже він протиставляє минуле та сучасне, позбавляє можливості прослідкувати єдину лінію історичної ґенези. До того ж, якщо в межах окремих історичних епох очевидне протистояння, то в межах загального історичного процесу воно перетворюється на єдність. Крім того, неусвідомлене минуле завжди несе в собі грізний заряд. На цьому суперечливому тлі Т. Шевченко виступив із принципової позиції, яка була спрямована на деміфологізацію історії. Для нього в українській історії нема й не могло бути “золотого віку”, оскільки
історія є безперервною. Минуле не протистоїть сучасному, а проявляється в ньому у вигляді своїх фатальних наслідків. Якщо трагічним є сучасне, то не менш трагічне було й минуле.
На думку О. Забужко, яка дещо різниться з поглядами Д. Чижевського, підхід до історії України в такому ракурсі дає підстави, вслід за П. Кулішем, вважати Т. Шевченка “нашим первим істориком”. Оскільки якщо розуміти місію
історика так, як розуміла її філософія романтизму, за визначенням Ф. Шлегеля – як місію пророка, зверненого в минуле, покликаного відновити безперервну тяглість історії, то Шевченко безперечно заслуговує на цю місію. У цьому сенсі, продовжує О. Забужко, Т. Шевченко “ніби повернув Україні – дарма що зі знаком “мінус” – її “втрачений час”, реставрував її “розчленоване” у часі національне тіло, – а це й є функція історика, адже тяглість історичного процесу забезпечується в нашій свідомості єдино лиш постійною “перебудовою”

128 каузального ланцюга минулих подій, залежно від настаючих, тих, котрим ми є свідками й сучасниками: кожна нова подія дослівно змінює минуле, оскільки виводить на яв раніше заховані в ньому “непрацюючі” зв’язки й закономірності, засвічує доти “погашені” смисли. Вивіривши минуле сучасністю, Шевченко цілком неметафорично його “воскресив” [19, с. 107–109].
Відчуття злої долі, яка нависла над Україною, – одна з провідних тем творчості Т. Шевченка [8, с. 165–167]. З одного боку, вона є наслідком дії зовнішніх ворогів, а з іншого – “правнуків поганих”, які гірше за чужинців
“розпинають” Україну [20, с. 204–207]. Відтак, коріння зла перебуває усередині українського суспільства – воно проявляється у втраті національної пам’яті, національної свідомості та національної гідності: “…заснула Вкраїна, бур’яном укрилась, цвіллю зацвіла” [20, с. 141]. Тому на відміну від своїх сучасників, таких, як М. Костомаров, П. Куліш та ін., діяльність яких носила переважно просвітницький характер і була просякнута духом егалітаризму, Т. Шевченко, як і колись Н. Макіавеллі у розтерзаній Італії, прагнув відродити старовинний військовий дух, властивий українському народу, розраховував розбудити
історичну пам’ять про величний характер Гетьманщини, що дрімала в українцях: “Було колись – в Україні ревіли гармати; Було колись – запорожці вміли панувати” [20, с. 35].
При цьому головна увага приділялася провідній козацькій військовій верстві, яка у свій час “добувала і славу, і волю” [20, с. 35]. Її розчинення у загальній масі “гречкосіїв” і “свинопасів”, втрата своїх соціальних позицій призвели до занепаду української державності. Як зазначає Д. Донцов, у творах
Т. Шевченка спостерігається
“вічне протиставлення” двох полюсів українського суспільства: правлячої, “шляхетної”, войовничої, організуючої верстви – людей шаблі і булави та підвладної, працюючої верстви – людей плуга і коси [16, с. 110].
Вочевидь, саме завдяки цій антитетиці Великий Кобзар намагався підкреслити роль майбутньої військової еліти у відродженні Великої України.
На його думку, остаточне визволення сплюндрованої української землі відбудеться тоді, коли “підростуть гетьмани” [20, с. 142], коли “з новим і праведним законом” “ми діждемося Вашінгтона” [20, с. 350]. У зв’язку з цим доречно зазначити, що не останню роль у формуванні поглядів Т. Шевченка стосовно ролі військової організації у житті суспільства відіграв і його особистий досвід. Як відомо, він сам впродовж десяти років відбував військову службу у збройних силах Російської імперії [23, с. 643].
Відтак, у духовній історії України та й світу загалом Т. Шевченко посів і досі беззастережно посідає виняткове місце. Його творчість відіграла надзвичайно велику роль у розвитку національної та соціальної самосвідомості українського народу. Вона заклала підґрунтя формування нового типу людини з притаманним їй гаслом “Борітеся – поборете!” [24]. Як зазначав М.
Костомаров, “Тарасова муза прорвала якийсь підземний заклеп, вже кілька

129 віків замкнений багатьма замками, запечатаний багатьма печатями” [8, с. 142].
Після Г. Сковороди вперше з новою силою зазвучала філософія українського духу у творчості Т. Шевченка.
У XIX ст. становище українського народу було найскладнішим за всю його історію. Внаслідок чергового поділу Польщі більша частина українських земель опинилася у складі Російської імперії, яка, зруйнувавши Запорізьку Січ, остаточно знищила рештки автономного устрою Гетьманщини. Галичина перейшла під владу Австро-Угорської монархії, яка фактично ігнорувала
інтереси української громади. Але незважаючи на те, що українці на той час не були суб’єктом історії й усі військові формування за їхньою участю створювали, переслідуючи власну мету, уряди Російської, Австро-Угорської та Оттоманської
імперій мусили враховувати український чинник у своїй політиці, що сприяло безперервності українських військових традицій [25, с. 142].
У цей бурхливий період розпочав свою творчу та наукову діяльність видатний український мислитель І. Франко (1856–1916). Після закінчення
Дрогобицької гімназії він навчався у Львівському, а згодом Чернівецькому університетах. 1893 р. у Віденському університеті здобув ступінь доктора філософії. Літературно-художня, наукова, публіцистична і громадська діяльність І. Франка, автора близько п’яти тисяч творів, є винятково розмаїтою та плідною. Істотне місце належить йому й в історії української філософської думки. Характерною особливістю цієї грані творчої спадщини І. Франка є властивий його філософському пошуку а) екзистенційно-художній характер та б) етико-антропологічне розуміння філософських проблем [8, с. 193].
Особливого значення мислитель надавав національному питанню. Дух покори, національний нігілізм, які вносилися до свідомості українського народу, не могли дати свободу і незалежність Україні. Шлях до цього, на його думку, лежить через утвердження національної гідності та гордості, консолідацію, єдність усіх сил, відчуття себе українцями, українською нацією, здатною до самостійного культурного і політичного життя. Саме нація, на думку І. Франка, становить невід’ємну “органічну”, “натуральну” складову частину історичного процесу.
Вільний розвиток індивіда без цієї складової частини неможливий. “Все, що йде поза рами нації, – підкреслював мислитель, – се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування однієї нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими “вселюдськими” фразами покрити своє духовне відчуження від рідної нації” [8, с. 197].
В українській інтелектуальній історії І. Франко був першим, хто вивів національну
ідею з кола міфологізованого сприйняття на шлях персоналістської етики. Усвідомлення та прийняття індивідом своєї національності як детермінанти особистісної долі є проблемою морального вибору, альтернатива якому – зрада. Національна ідея є ідеєю етичною,

130 оскільки права нації випливають з прав людини. Нація складається з мільйонів
“Я”. Тим самим національна ідея переводиться до площини етико- антропологічної, на рівень екзистенційної проблематики. Кожне “Я” – неподільний духовний атом спільноти – вирішує зрештою її майбутнє.
На думку І. Франка, формування і здійснення суспільного ідеалу українського народу неможливе без швидкого розвитку культурного життя
України, без письменства, освіти та науки. Особливу увагу в цій справі він приділяв “плеканню” національної української мови, “без якої виховання народу не може зробити бажаного поступу...” [1, с. 397].
Вирішення І. Франком проблеми майбутньої долі України тісно пов’язане зі світовим історичним процесом. Для нього було очевидним, що кожен народ, який дозрів до виділення з-поміж інших народів, прагне до самоствердження і відмова в цьому праві українському народові веде до втрати цілісності світової історії. У свою чергу, ця національна самореалізація необхідна для національного самоусвідомлення окремого індивіда, без якого людина духовно відчужується від власної нації.
І. Франко чітко бачив перехідний характер своєї епохи. Він передбачав, що зміни, які визрівають у надрах старих імперій, будуть глобальними і що подальша доля України цілковито залежатиме від того, наскільки вона сама як колективний суб’єкт виявиться дозрілою до самовладного та самодіяльного
історичного життя, до того, аби так довго підготовлювана “хвиля високого підйому (бо поступ іде хвилями)” не затопила України, черговий раз витіснивши її в безвільне й безпродуктивне позаісторичне буття [1, с. 398].
Підставою для таких висновків стали суспільно-політичні події другої половини ХІХ ст., аналізу яких присвячена праця І. Франка “Війни і військо в наших часах” (1882 р.). Зазначена епоха, на його думку, характеризується зростаючим мілітаризмом, що проявився як у безпосередніх війнах та збройних конфліктах, так і в приготуваннях до них.
У другій половині ХІХ ст., пише І. Франко, “почавши від 50-х років, т.є. в протягу послідніх тридцяти літ, велось серед образованих народів в Європі,
Африці, Азії і Америці звиш двадцять більших або менших, більше або менше кровавих і руйнуючих війн. Не говоримо вже о тих війнах та різанинах, які вели між собою різні “дикарі”, а тільки о таких, в котрих чи то по однім боці, чи по обох боках стояли освічені люди” [26, с. 165]. Відтак, “в протягу послідніх 30 літ весь образований світ ненастанно ллє кров, бо, числячи довгий тривок сучасних війн, прийдеться на кождий рік по дві і по три війни” [26, с. 166].
“Не досить того, – продовжує мислитель, – приготування до війни тривають так само ненастанно, і то всюди і в такім розмірі, про який давніші віки й не чували. І в найспокійніший час європейські народи стоять напоготові до війн, удержують величезні постійні війська, подають величезні гроші на збрую і прокормлення вояків, одним словом, стогнуть під гнітом мілітаризму, котрий чим далі, тим дужче змагається, з котрого натепер і виходу не видно” [26, с. 166].

131
Зважаючи на вищезазначене, І. Франко намагається знайти причини гіпертрофованої військової діяльності людства і разом з тим – онтологічні засади воєн та збройних конфліктів. Погоджуючись загалом із французьким публіцистом А. Леруа-Больє, що війни “повстають або з притиску одного народу над другим і з недостачі взаємних уступок, або з задавненої недовірливості і зависті, піддержуваної штукою облудної дипломатії і утвердженої поганим вихованням публічним, або з гордості пануючих і їх бажання, щоб за блиском вишніх предприємств народ забув о нужденності внутрішніх порядків” [26, с. 168–169], український мислитель висловлює свій погляд на природу військового насильства.
На його думку, є “війни царські і війни національні” [26, с. 169]. Поряд з ними І. Франко виділяє й соціальний чинник воєн та збройних конфліктів. Що ж до боротьби народів за свою незалежність станом на кінець ХІХ ст., то
І. Франко пророче зазначає, що національні питання війнами “остаточно не полагоджені, ще й пролитою досі кров’ю остаточно не окуплені, і народам, особливо слов’янським, прийдеться ще немало її пролити в обороні своїх народних прав...” [26, с. 170].
У другій частині роботи “Війни і військо в наших часах” І. Франко досліджує ґенезу військової організації держави. Зокрема, він зазначає:
“…відколи велись війни, відтоді мусили бути і воюючі люди і від дуже давніх часів мусили виробитися певні воєнні організації. Та тільки ж ті організації зовсім не подібні були до того, що ми тепер називаємо військом та військовою службою” [26, с. 171].
Головна відмінність між ними, на думку мислителя, полягає у тому, що сучасна йому армія “стала головною ціллю держави, стала сама собі ціллю: народи існують тільки на то, щоб давати рекрута і годувати військо.
Мілітаризм опанував і пожирає всю Європу. Але той мілітаризм носить в собі зарід власного упадку. Конкуренція поєдинчих держав між собою силує їх ... рік-річно видавати більше грошей на армії, флоти, гармати і т.д., значиться, чимраз більше прискорювати свій власний фінансовий упадок...” [26, с. 184].
Зазначене призвело до того, що у XX ст. виник такий суспільний феномен, як світові війни, що кардинально змінювали геополітичну ситуацію не тільки в окремих регіонах, але й у цивілізаційному вимірі. Одним із наслідків світових воєн було те, що вони ставали потужним соціальним каталізатором розпаду імперій, тобто стимулювали національно-визвольні змагання, про що писав І. Франко, після чого на карті світу з’являлася низка нових незалежних держав.
Це відбувалося через дві причини: по-перше, світові війни настільки виснажували імперії, що вони втрачали можливість контролювати соціально- політичну ситуацію у колоніях і завчасно придушувати зародки національно- визвольних змагань. По-друге, світові війни вимагали значної кількості людських ресурсів, тому метрополії вимушені були залучати поневолені

132 народи до військової справи або створювати національні військові формування, які за умови послаблення імперського центру ставали підґрунтям військових організацій майбутніх нових незалежних держав.
Перша світова війна мала надзвичайно великий вплив на одну з чільних її учасниць – Російську імперію, під орудою якої перебувала більшість українських земель. Негаразди та напруження війни призвели до масштабної соціальної кризи російського суспільства, яка завершилася Лютневою революцією 1917 р. Військова організація, єдність якої до цього часу не викликала сумніву, раптом заговорила усіма національними мовами Російської
імперії. На фронтах і в тилу відбувалися численні національні військові з’їзди, які вимагали термінового утворення національних військових формувань.
Особливо активний потяг до національного військового будівництва виявляли українці, які складали левову частку російської військової організації.
За статистичними даними, на початок 1917 р. з 6798 тис. військовиків діючої російської армії та 2260 тис. осіб, що перебували у запасних частинах, українці становили 3,5 мільйони. Тобто майже на 40 % російська армія складалася з українців. Третина російської армії (25 корпусів) дислокувалася в Україні [27, с. 49].
На кінець 1917 р. в Україні виникли сприятливі умови для формування потужної військової організації, складовими елементами якої могли б стати військові формування російської імперської армії, які перебували на українських теренах або поверталися через її територію з фронтів Першої світової війни; Вільне козацтво як збройне формування територіальної оборони з функціями національної гвардії (охорона конституційного ладу та громадського порядку); Січові Стрільці з функціями сердюцьких підрозділів для охорони урядових інститутів та громадського порядку у столиці. Усі інші напівлегальні та нелегальні збройні формування необхідно було або включити до складу військової організації України, або роззброїти. Проте цього не було зроблено, що й зрештою спричинило мультисистемну кризу у військовій сфері українського суспільства, яка згодом поглибила його соціальну дезорганізацію.
Сприятливі умови, які логічно підштовхували українське керівництво до створення регулярної військової організації, здатної захистити незалежність та сконсолідувати українське суспільство, не були використані. Центральна Рада від самого початку свого існування почала відхрещуватися від формування власної військової організації.
Соціалістична більшість українського парламенту свідомо зводила державність до автономії України у федеративній
Росії і тому заперечувала необхідність національної армії. Вона доводила непотрібність регулярного війська в умовах демократизації суспільства.
Відповідно до концепції лідерів Центральної Ради військова організація в
Україні мала існувати лише для загальноросійських потреб, допоки Росія не переможе у війні. На озброєння була взята марксистська ідея заміни постійного війська народною міліцією, що знайшло відображення у відповідних офіційних

133 партійних документах, які ще більше заплутували справу. Адже прийняті документи, з одного боку, висловлювали симпатії та підтримку національним домаганням військовиків, а з іншого – обмежували їхню радикальність. Це не просто дезорганізовувало український військовий рух, а й позбавляло його кінцевої мети – створення потужної національної військової організації.
Лідери-соціалісти не хотіли бачити у війську сили, на яку б можна було спиратися при розбудові української державності, недооцінювали силу українського військового руху, що, розгортаючись стихійно, набував широкого розмаху, відзначався революційністю та твердістю у відстоюванні національних інтересів [27, с. 52].
Як зазначав Л. Шанковський, “український військовий рух у російській армії був революційніший, ніж усі “революційні” партії Центральної Ради і, мабуть, мав правильніші концепції щодо розгортання української національної революції та її успішного завершення. Бо в тому часі навіть звичайний солдат розумів, що треба негайно приступати до створення регулярної армії і на власній силі військовій будувати дальше майбутнє” [27, с. 52]. Проте Голова
Центральної Ради М. Грушевський вперто відстоював думку, що не революційний шлях розвитку суспільства, який супроводжується насильством, кровопролиттям та руїною і тому є антигуманним, а еволюційний та мирний шлях має бути провідним чинником в історичному розвитку України [28, с.
156]. Ще категоричнішим був голова українського уряду В. Винниченко, який взагалі заперечував право українського суспільства на власну військову організацію, що є невід’ємним атрибутом будь-якої держави.
Свої утопічні ідеї очільники новоствореної держави почали втілювати у життя. Так, зокрема 3 січня 1918 р., незважаючи на загрозу російської окупації
України, Центральна Рада ухвалила “Закон про утворення українського народного війська”, відповідно до якого існуюча військова організація підлягала негайній демобілізації, а регулярна армія скасовувалася взагалі.
Генеральному Секретаріатові (уряду) доручалося “негайно приступити до вироблення обчислень по організації української народної міліції і корпусів
інструкторських кадрів” [27, с. 142]. На виконання зазначеного закону вже 4 січня 1918 р., за умов широкомасштабного наступу радянських військ на територію Україну, був виданий наказ про повну демобілізацію усіх військовиків, який з дивовижною швидкістю почав виконуватися. Того ж таки дня проросійський Народний секретаріат, що перебував у Харкові, офіційно оголосив війну Центральній Раді.
За спогадами Д. Дорошенка, під час наступу радянських військ на
Україну, “уряд не зміг послати для відсічі жодної військової частини” [29, с.
52]. Російські війська майже не зустрічаючи опору, за виключенням бою під
Крутами, де їм протистояли наспіх зібрані, погано озброєні загони київських юнкерів та студентів, маршем пройшли від східних кордонів до столиці незалежної України. Як зазначає Д. Дорошенко, державу фактично “захищали

134 необстріляні юнкери та студенти” [29, с. 52]. Після ганебної поразки, спровокованої українськими очільниками, Центральна Рада та генеральний секретаріат, за іронічним зауваженням І. Нагаєвського, “подалися на захід, маючи 3 тисячі вірного війська, що на той момент складало “армію” молодої держави. Голова ради Міністрів В. Винниченко поїхав на південь, а не на захід, бо не хотів входити з німцями в ближчий контакт, як сам каже в своїх споминах” [30, с. 104].
Захоплення Києва радянськими військами призвело до трагічних наслідків. Були закатовані митрополит Київський Володимир, члени
Центральної Ради Л. Бочківський та І. Пугач, а також генеральний секретар земельних справ Б. Зарудний. Серед великої кількості мирних громадян
України (некомбатантів), які стали жертвами насилля радянських військ, 2,5 тис. були колишніми офіцерами, ветеранами Першої світової війни. Вина щодо зазначених подій цілковито лежить на тогочасному українському політичному та військовому керівництві.
Після відновлення за допомогою Німеччини та Австро-Угорщини попереднього статусу Центральної Ради її поведінка не змінилася. В Україні процвітала корупція, хабарництво, організаційне безладдя, анархія та хаос.
Склалася ситуація, за якої подальше існування Центральної Ради вже не влаштовувало нікого: ні суспільство, ні нових військово-політичних союзників
і тільки ускладнювало хронічну соціальну кризу. Фактично український парламент перетворився на місце постійних політичних чвар кишенькових партій та окремих “сильних особистостей”. Такі обставини якнайкраще сприяли поширенню в українському соціумі думки “про владу сильної руки” для наведення в країні елементарного порядку [30, с. 125]. На початку квітня
1918 р. київські юристи звернулися з вимогою до влади негайно провести загальні вибори та скликати Сейм, який призначив би сильний уряд і подбав би про організацію армії. Уряд проігнорував цю вимогу.
У кінці квітня 1918 р. в Україні відбувся військовий переворот, внаслідок якого до влади прийшов генерал П. Скоропадський. Йдучи до влади, він розраховував, що в державі якнайшвидше запанує закон як підґрунтя для подолання кризових явищ в усіх галузях суспільного життя. Ось як цю подію коментував майбутній Гетьман України: “Я мав враження, що переміна влади, зроблена мною, зустрінута загалом із задоволенням. Віра моя в успіх мого діла росла, я надіявся зробити свойому краєві добро” [31, с. 109]. Повчальна
історична паралель: після військового перевороту 1958 р. у Пакистані один з його чільних учасників генерал Мукім-хан писав: “Армія була впевнена у тому, що як тільки громадськість дізнається, що вона взяла на себе контроль, беззаконню буде покладено край. Пакистанці поважають тверді дії, якщо вони здійснюються чесно та неупереджено” [32, с. 184].
Проте гетьманський режим, на який стільки надії покладало українське суспільство, незважаючи на певні досягнення у державному та військовому

135 будівництві, від самого початку виявив свою консервативну спрямованість.
Замість докорінного реформування гетьман розпочав реставрацію порядків, які
існували за царату. Крім того, сам П. Скоропадський за своїми особистісними якостями не повною мірою відповідав вимогам тієї місії, яку на нього покладало українське суспільство. Незважаючи на те, що він був бойовим генералом, освіченою людиною та вболівав за Україну, йому не вистачало харизми для того, щоб стати повноцінним національним лідером на зразок його сучасників і колишніх співвітчизників: маршала Ю. Пілсудського та колеги по службі в російській армії генерала К. Манергейма. Характеризуючи останнього
Гетьмана України, Є. Коновалець писав: “Павло Скоропадський – це людина чесна, але дуже слабовільна, українському народові та його справам дуже й дуже далека” [30, с. 426].
Нерішуча, а інколи хаотична політика Гетьмана щодо питань державного та військового будівництва підштовхнула соціалістичну опозицію до рішучих кроків. Внаслідок масштабного антигетьманського повстання, що переросло у швидкоплинну громадянську війну, владу в свої руки перебрала Директорія
Української Народної Республіки. Повалення гетьманату стало сигналом для другої російсько-української війни.
В умовах глибокої соціальної дезорганізації та зовнішніх загроз військова сила перетворилися на головний чинник політичного існування держави. Це викликало до життя необхідність поєднання в одних руках найвищої політичної та військової влади – голова
Директорії став одночасно й Головним Отаманом армії УНР. Фактично в
Україні вдруге була встановлена військова диктатура.
Військова організація, яка почала творитися за часів Директорії УНР, так
і не встигла набути закінчених форм, відбиваючи численні напади різноманітних агресорів (росіян – червоних і білих, поляків, румунів та ін.). Її різношерсті елементи не були належним чином організовані та підготовлені, серед них не було необхідної військової дисципліни. Значна частина військової організації складалася з партизанських загонів на чолі з отаманами, яких головнокомандувач ледве міг контролювати і які при першій-ліпшій нагоді намагалися здійснити черговий військовий переворот або перейти на бік противника. Цю безрадісну картину доповнювала проблема матеріально- технічного забезпечення військ. Проте, незважаючи на ці та інші об’єктивні і суб’єктивні труднощі, військова організація УНР лише 21 листопада 1921 р. остаточно припинила свою боротьбу на теренах України [33, с. 342].
Таким чином, масштабна боротьба українського народу за політичну незалежність (за підрахунками В. Савченка, під час національно-визвольних змагань загинуло більше 3,5 млн. українців [33, с. 4]) у першій половині XX ст. завершилася цілковитою поразкою. Україна як завше виявилася поділеною між державами-сусідами.
Серед причин поразки чільне місце посідають суб’єктивні чинники. По- перше, неготовність українських лідерів “до позитивного державного

136 будівництва”. Як зазначав Л. Цегельський, “це були інтелігентські доктринери, що висіли в повітрі, люди без жодного відчуття реальності. А це найнебезпечніша категорія людей у кожній молодій нації” [30, с. 132]. По- друге, і це, вочевидь, частково є наслідком першої причини – відверте нехтування українськими урядами протягом усіх чотирьох років національно- визвольних змагань вирішення проблеми збройного захисту новоствореної країни. Військова організація, “цей стрижень кожного державного ладу” [2, с.
412], за умови неупередженого та раціонального підходу до її будівництва, змогла б стати не тільки силою, яка б врятувала державність, але й підґрунтям консолідації українського суспільства.
На власному емпіричному досвіді цю аксіому усвідомив й С. Петлюра, який згодом писав: “Військо завжди було і, поки воно буде, завжди зостанеться плоттю від плоті і кров’ю від крові народу. Внутрішній лад війська, його внутрішня організованість, той дух, що витає серед нього і над ним, цементуючи численні одиниці в одне велике ціле й утворюючи з нього то відпорну, то боєздатну для всякої військової боротьби в різних її формах силу,
– завжди буде покажчиком внутрішньої сили кожної нації, кожної держави...
Свою роль у державі армія виконує доти, доки в цій боротьбі гору беруть державні моменти і не захитується самий пріоритет державності. Там, де цей пріоритет хитається, де партійна боротьба переступає межі державної доцільності, там захитується внутрішня сила армії – її єдність та дисциплінованість” [34, с. 277].
І, врешті-решт, надзвичайно важливу причину поразки української національної революції вивів Б. Якимович. На його думку, “провід армії винен у тому, що після відступу з Києва восени 1919 р. втратив рівновагу і не діяв за
єдиною можливою логікою військовика, навіть всупереч діям політичного проводу” [25, с. 159]. Відтак, Б. Якимович акцентує увагу на тому, що під час смертельної небезпеки для держави військовики повинні діяти адекватно політичній ситуації, навіть ціною антиконституційного усунення недолугого антинародного уряду, перебираючи на себе владу, як це було зроблено в низці нових незалежних країн і на чому в свій час наголошував Н. Макіавеллі.
Принагідно зазначимо, що подібні ідеї висловлювалися і раніше.
Зокрема, В. Кучабський вважав, що під час національно-визвольних змагань
1917–1921 рр. важливу роль покликана була відіграти провідна верства, сформована з “людей військового духу і організації”, з огляду на втрату
іншими суспільними верствами здатності та можливості стати на чолі державотворення. Зазначена концепція, на формування якої не в останню чергу вплинуло те, що її автор сам був військовиком, дістала назву “позитивний мілітаризм”. Відтак, на думку В. Кучабського, військовики могли б стати провідною верствою в українському державотворенні тоді, коли інші верстви суспільства виявилися нездатними до цього.

137
Національно-визвольні змагання українського народу 1917–1921 рр., незважаючи на свою незавершеність, дали величезний поштовх філософській і суспільно-політичній думці стосовно дослідження причин поразки національної революції та шляхів подальшої боротьби за незалежність
України. Найбільш теоретично обґрунтованою у цій царині стала елітарна концепція суспільної ґенези активного учасника тих подій, визначного українського мислителя ХХ ст. Д. Донцова (1883–1973).
Спираючись на ідеї Платона, Аристотеля, Е. Гартмана, Ф. Ніцше,
Г. Сковороди, А. Шопенгаура, Т. Шевченка та ін. мислителів, Д. Донцов намагався з’ясувати, чому була втрачена українська державність, які шляхи ведуть до її відновлення та які передумови є підґрунтям стабільності соціальних систем. Проаналізувавши суспільно-історичний досвід і теоретичні доробки, Д. Донцов прийшов до висновку, що суспільство може існувати лише як система, поділена на верстви (страти) з чітко визначеними функціями, які розташовуються у певній послідовності – від вищого до нижчого. Будь-яка
інша неструктурована сукупність людей не є суспільством, а “тільки отара, над якою мусить стояти чабан” [16, с. 135]. Тому однорідне суспільство, що складалося б лише з селянства або пролетаріату, без окремої провідної верстви, про яке мріяли українські соціалісти – “це плебейська фантазія, в житті неіснуюча, за яку природа жорстоко мститься і над самими фантастами і над нацією, яка зродила, собі на згубу, своїх апостолів черні” [16, с. 135].
Захопившись модним тоді марксизмом, який спирався на матеріалізм, українська інтелігенція розуміла державу досить механічно, не сприймала її як своєрідний одухотворений механізм. Вона виступала проти будь-якої упорядкованості соціуму: проти війська взагалі (проти “мілітаризму”), проти покарання зла та примусу взагалі (проти тюрем), проти релігії, яка продукує високу етику, що тримає суспільство у моральній дисципліні тощо [16, с. 45].
Тим часом, вважав Д. Донцов, спираючись на ідеї Г. Сковороди та
Т. Шевченка, державу надихає життям окрема нематеріальна духовна сила, яка керує усією її життєдіяльністю і без якої суспільний організм з усіма його показово сталими формами, соціальними інститутами та іншими структурними складовими поступово занепадає. Ця духовна сила, що живить суспільство, втілюється у його провідній верстві.
Саме їй Д. Донцов відводить вирішальну роль у державотворчих процесах. На його думку, провідна верства або каста правителів повинна бути окремою громадою, зліпленою, по-перше, з іншої глини, викута з іншого металу, ніж інертний, байдужий та хиткий плебс. По-друге, вона мусить посідати окреме становище, власне творити з себе окрему касту, позбавлену постійного контакту з плебсом, як це прийнято при демократії, коли цілковито нікчемна особа за допомогою “демократичних” маніпуляцій може опинитися на верхівці влади. По-третє, провідна каста повинна мати особливі прикмети духу та душі – шляхетність, мужність і розум, інші ідеї повинні горіти у її

138 головах, на відміну від нездатної вийти за межі вузького кола своїх буденних
інтересів народної маси.
У зв’язку із зазначеними особливостями провідної верстви виникає проблема щодо шляхів її формування, поповнення та оновлення. Д. Донцов намагається розв’язати її нетрадиційно, хоча наведені аргументи звучать не зовсім переконливо, а різниця між існуючими шляхами формування національних еліт малопомітна. Зокрема, він пише, що підґрунтям творення цієї верстви є не демократія в сучасному розумінні, не марксистський підхід з його класовою теорією, не націоналізм як світоглядний принцип, а лише суворий добір та чистка на засадах персональної моральної якості. Відтак, презентувати націю, на думку Д. Донцова, повинні не представники народу, обрані демократичним шляхом, не окремий клас, наприклад, хлібороби, пролетарі чи інтелігенція, не певна етнічна група суспільства, а лише окрема верства “луччих людей” або аристократія.
Проте аристократія або правляча каста, за Д. Донцовим, це не щось подібне до замкнутих каст Індії, це штучне утворення на зразок Ордену, яке поповнювалося б вихідцями з усіх станів суспільства на підставі суворого добору кращих, а з іншого боку – суворою “чисткою” охороняло б “свою духову й моральну вищість і чистість, свою форму й силу” [16, с. 7]. Виходячи з цього виникає питання: хто буде встановлювати “правила гри” або критерії добору і чи не існували вже подібні політичні режими, у тому числі й сучасні Д. Донцову?
Відповіді на ці запитання, вочевидь, криються в ідеологічній позиції
Д. Донцова, яку він обґрунтовує у полеміці “з цілим світоглядом драгоманівського “демократизму” і соціалізму Маркса-Леніна, пересякнутого отрутою москвофільства” [35, с. 435]. На противагу йому Д. Донцов висуває
ідею “нації, ідеалом і метою якої був політичний державницький сепаратизм, повний розрив з усякою Росією, а культурно – повне протиставлення цілому духовному комплексові Московщини; під оглядом соціяльним – негація соціялізму” [35, с. 435]. На підставі задекларованої ідеї він формулює три головні питання ставлення до яких, на наш погляд, і є засадами консолідації провідної верстви: “Яка мета нації?”, “Як здобути свою мету?” і “Хто має довершити?” [16, с. 436].
За Д. Донцовим, відповіді на них не допускають контроверзи: щодо першого питання – “незалежність і повний сепаратизм”, щодо другого – боротьба, національна революція проти Московщини, щодо третього –
“людини нового духу… протилежного занепадницькому духові речників української інтелігенції ХХ-го віку” [35, с. 436]. На його переконання, втілення у життя зазначеної програми можливе лише за умови рішучого розриву з традиційним, просвітницьким за своєю суттю підходом до національної ідеї, закладеним ще М. Костомаровим та П. Кулішем, проти якого виступав
Т. Шевченко. Тому провідними засадами національної ідеї, крім прагнення нації до життя, до влади, до культу державності, повинні стати відродження

139 військового духу та героїчної минувшини лицарсько-козацької доби і на цьому підґрунті створення потужної військової організації на чолі з “кастою войовників”, яка згуртує націю і поведе її на боротьбу за незалежність, а потім стане гарантом її суверенітету.
Проаналізувавши суспільно-історичний досвід України, Д. Донцов приходить до висновку, що головною причиною втрати української державності в ті часи, коли вона існувала, і в ті короткі проміжки, коли вона відроджувалася, був занепад провідної верстви, її розчинення серед людей, у яких “душа з нешляхетного металу” [16, с. 32]. Адже конечною передумовою стабільного існування суспільного організму є чітка ієрархізація суспільства, на якій ґрунтується державний лад з окремою, відділеною від інших станів верствою “луччих людей”. Тому й шлях до остаточного відродження української державності полягає у відродженні на засадах національної ідеї провідної активної верстви, яка “вийде не з вибору, а з добору” і, спираючись на силу, об’єднає націю [16, с. 7].
З огляду на співзвучність філософських засад передусім концепції волі та еліти досить близькою до поглядів Д. Донцова є історіософська та соціально- філософська концепції, які висунув і обґрунтував його сучасник В. Липинський
(1882–1931), випускник філософського факультету Краківського університету.
Водночас у творчості цих двох визначних українських мислителів спостерігається принципова різниця у позиціях, які, ґрунтуючись на типологічно близьких філософських засадах, отримували в кожного з них кардинально відмінні висновки.
Філософсько-політична доктрина В. Липинського, на відміну від концепції
Д. Донцова, ґрунтується на переконанні, що без держави немає нації, а є лише народ в етнічному значенні. Тому він приписував державі особливу роль під час творення нації. До речі, як зазначає Я. Пеленський, останнім часом у західній науковій думці про народності, національності, нації та держави на перший план висувається так звана неовеберівська школа та школа нового історизму,
інтерпретації і термінологія яких, зокрема, щодо ролі держави, соціальних
інститутів, еліт та ідеології у формуванні нації збігаються з аналізом і поглядами
В. Липинського. Тому не випадково західні вчені, які знайомі з творчістю В.
Липинського, називають його “українським Вебером”. Тож незважаючи на різні гіпотези про те, що сучасна національна держава за умов глобалізації втрачає своє традиційне значення, як свідчить суспільно-історична практика, вона продовжує існувати й надалі залишатися головним показником національної
ідентичності [36, с. 25], що зокрема обґрунтовує й Е. Д. Сміт [37].
В. Липинський, подібно до М. Вебера, вважав, що політичні теорії та
ідеології тісно пов’язані з конкретними потребами соціальних груп та їхніх еліт, які організують суспільно-політичні системи на своїх територіях. На його думку, ґенеза держави, її здатність існувати та занепад залежать від форми її організації.

140
Кожна нація твориться елітою, яка здобула владу у своєму суспільстві. У зв’язку з цим доречно зазначити, що В. Липинський, подібно до Ґ. Моска, не вживав у своїх працях поняття “еліта”, користуючись поняттями національна аристократія, активна меншість, провідна верства, правляча верства, які, на його думку, рівнозначні західному поняттю еліти [38, с. 465]. Він стверджував, що успішне функціонування еліт вимагає їхнього постійного оновлення та поповнення, тобто кругообігу, на зразок поняття “циркуляція еліт”, яке широко використовував П. Сорокін [39, с. 295–423].
Враховуючи класичну тріадну модель соціально-політичних систем, тобто монархію, аристократію і демократію, В. Липинський розвинув власну теорію організації національних еліт та їхнього кругообігу. Ця теорія нагадує циклічну теорію еліт, висунуту В. Парето [40].
У суспільстві В. Липинський виділяв три джерела влади, між якими можливі й певні комбінації: сила матеріальна, або “войовники”, економічна –
“продуценти” та інтелектуальна, або “інтелігенти”. Державотворчий інстинкт притаманний войовникам-продуцентам. Інтелігенція, на його думку, виконує допоміжну роль, важливу тим, що вона усвідомлює та формує стихійні, підсвідомі потяги, які циркулюють у суспільстві. Майбутнє української держави вчений вбачав у незалежній монархії дідичного (спадкового) характеру з обов’язковою передачею успадкованої гетьманської влади.
На його думку, Гетьман повинен уособлювати державу і бути своєрідним гарантом національного суверенітету, прав та свобод громадян, найвищим символом держави. Гетьманська влада в Україні має міцні традиції, започатковані ще Б. Хмельницьким. Навколо Гетьмана об’єднається уся
Україна, і його існування дасть можливість співпрацювати в ім’я добробуту держави різним політичним угрупуванням. На нашу думку, ці ідеї надзвичайно актуальні в сучасну добу, коли українське суспільство перебуває у затяжній соціальній кризі, а держава – на краю прірви.
У підході В. Липинського до національної ідеї, який спирався на український суспільно-історичний досвід, органічно випливає ще один момент його історіософії – це культ сили та великої людини. У консервативно- монархічний (гетьманський) період творчості вченого, який припадає на 1919–
1931 рр. [36, с. 19], усе помітніша його схильність до твердження, що саме харизматичні особи творять історію. Центральне місце в соціально- філософських поглядах В. Липинського посідає “велика людина”, “потужний,
Богом посланий” гетьман Б. Хмельницький з його жадобою влади, волінням до панування, звитяжного у боях, здатного за допомогою хитрощів і твердої руки досягти своєї мети.
У зв’язку з цим вчений акцентує увагу на проблемі сили як важливому атрибуті політичної влади. “Сила і авторитет, – пише він, – дві прикмети, без яких не може з’явитися в нації провідна об’єднуюча та організуюча її групи влада” [41, с. 93]. Розмірковуючи про значення сили в політиці, В. Липинський

141 відстоював позицію, яка певним чином збігається з вченням Н. Макіавеллі.
Обидва цікавилися проблемою, як найкраще зберегти державу та забезпечити сталість у перші роки її існування. Адже “в жодній справі, – як зазначав
Цицерон, – доблесть людини не наближається до могутності богів більше, ніж це відбувається при заснуванні нових держав та при збереженні вже заснованих” [42, с. 35]. Відтак, зазначених мислителів об’єднує своєрідна філософія сили, яка надзвичайно потрібна за умов консолідації спільноти, що виборює державну незалежність та розбудовує державу.
В. Липинський був переконаний, що “без сили меча, без фізичного примусу, яка од початку і до кінця світу була, єсть і буде прерогативним монополем, ознакою і суттю держави, ніяка сила громадська не може ані забезпечити себе, ані зреалізувати своїх остаточних бажань” [41, с. 93].
Вочевидь, саме тому під час національно-визвольних змагань 1917–1921 рр. він належав до нечисленної групи тогочасних діячів, які послідовно захищали потребу “утворення сильної армії і флоту, збудованих на демократичних засадах, во ім’я оборони волі і незалежности українського народу” [36, с. 25].
Перейнявшись ідеєю захисту молодої держави, В. Липинський, який належав до заможного шляхетського роду, намагався за власні кошти сформувати кавалерійський полк і передати його до розпорядження
Центральної Ради. Проте український уряд з “класових міркувань” відкинув цю пропозицію колишнього царського офіцера. Разом з тим повноваження на створення збройних формувань роздавалися тоді наліво і направо різним мало кому відомим, а то й взагалі сумнівним особам завдяки “відповідному” соціальному походженню, що призвело, врешті-решт, до такого негативного для побудови держави соціального явища, як “отаманщина”.
Відтак, В. Липинський як представник українського макіавеллізму був першим мислителем, який трансформував проблему сили у своєрідну концепцію і розробив її головні засади. Він вважав, що тільки міцна гетьманська дідична влада, яка буде спиратися з одного боку на державотворчу аристократію, а з іншого – на “спинний хребет кожної державної організації – армію” [41, с. 94], зможе забезпечити сталу ґенезу української держави.
Вчений виходив з того, що нація, яка не матиме власної армії, власної організації праці у формі окремого господарського апарату, стане нацією, залежною від чужої армії й чужого господарського апарату [41, с. 95]. Він цілковито поділяв ідею макіавеллізму, що “мета”, яка виправдовує будь-які засоби і яка є “загальним благом”, – це національна держава, а державний
інтерес, якому підпорядкована політична діяльність, – це інтерес Батьківщини.
Зміст концепції В. Липинського, яка витворила новий консервативний напрям в українській філософсько-політичній думці, складають державницькі монархістські погляди у поєднанні із засадами християнства, етики та консервативної ідеї.

142
Творчість Д. Донцова та В. Липинського справила величезний вплив на подальшу боротьбу українського народу за свою незалежність. Зокрема,
О. Субтельний зазначає, що інтегральний націоналізм, ідеологом якого був
Д. Донцов, став світоглядною засадою національно-визвольних змагань після поразки української революції 1917–1921 рр. Він не спирався на ретельно обґрунтовану систему ідей. Український інтегральний націоналізм скоріше
ґрунтувався на низці ключових понять, головна мета яких полягала не в тлумаченні дійсності, а в спонуканні людини до активних дій [43, с. 541].
У 1920 р., ще перед тим, як остаточно була обґрунтована ідеологія
інтегрального націоналізму, ветерани збройних формувань УНР та ЗУНР створили Українську Військову Організацію (УВО). Головною метою діяльності новоствореної організації була боротьба за незалежність України збройними методами.
Наприкінці 20-х рр. ХХ ст. УВО разом з низкою студентських груп утворили Організацію Українських Націоналістів (ОУН), яка фактично була
“підпільною армією”. Вона дотримувалася військових засад керівництва, конспіративних методів, суворої дисципліни
і проводила кампанію політичного терору проти польської держави. Крім того, ОУН прагнула очолити весь український національно-визвольний рух задля досягнення мети
інтегрального націоналізму [43, с. 544].
Проте, як показала практика, світоглядні засади інтегрального націоналізму виявилися нежиттєздатними. У серпні 1943 р., коли бандерівці на власному досвіді переконалися, що, по-перше, зазнала краху їхня орієнтація на фашизм як світоглядний напрям, а, по-друге, українці у своїй абсолютній більшості не підтримують ідей, висунутих автором інтегрального націоналізму, вони змінили акценти. Саме тоді III Надзвичайний Збір бандерівського відгалуження ОУН прийняв нову програму, докорінно відмінну від донцовських постулатів. У ній, зокрема, зазначалося, що “ОУН бореться за свободу друку, слова, думки, віри і світогляду. Проти офіційного накидування суспільности доктрин і догм... За повне право національних меншостей плекати свою власну по формі і змісту національну культуру... За рівність всіх громадян України, незалежно від їх національности, в державних та громадських правах і обов’язках” [45, с. 52–53]. При цьому, доречно відзначити, що зауваження Д. Донцова до нової програми ОУН (б) на зборі останньої були залишені без розгляду.
Відтак, український рух за незалежність пішов
іншими, не передбаченими Д. Донцовим шляхами. Розпочалося створення Української
Повстанської Армії (УПА) – військового крила ОУН, яка вела національно- визвольну боротьбу до середини 50-х рр. минулого століття. УПА будувалася на засадах регулярної армії із суворою військовою дисципліною та розвиненою системою підготовки фахівців [46].

143
Серед діячів першої половини ХХ ст., які радикально вплинули на подальший розвиток України, чи не найсуперечливішою є постать письменника, публіциста, мислителя, політичного і громадського діяча
В. Винниченка (1880–1951). На Батьківщині його діяльність та наукова спадщина аж до початку 90-х рр. минулого століття практично не досліджувалися, а в зарубіжних виданнях (Д. Дорошенко, Г. Костюк, І. Мазепа,
С. Погорілий, О. Шульга та ін.) його філософські та соціально-політичні погляди отримували різні, нерідко протилежні оцінки, ставали об’єктом гострої наукової дискусії. Відомо, наприклад, що творчість В. Винниченка високо поціновували такі корифеї української культури, як М. Коцюбинський,
І. Франко та Л. Українка.
Разом з тим досить критично до філософських і соціальних концепцій мислителя та їхньої реалізації у практичній діяльності ставилися С. Єфремов та
Д. Донцов. Зокрема, останній відносив В. Винниченка, як і більшість демократів часів української революції 1917–1921 рр., до “апостолів черні”, що байдуже ставилися до кардинального питання влади [35, с. 49], “свідомо й умисно відверталися від наших великих історичних традицій” [35 с. 54], відверто називав його “попихачем більшовизму” [35, с. 42].
У сучасній Україні ставлення до В. Винниченка також неоднозначне: з одного боку, суцільний позитив разом з дифірамбами у його непогрішимості, а з іншого – безжальна критика з намаганням перекласти на нього усі прорахунки за поразку національно-визвольних змагань 1917–1921 рр.
Насправді ж В. Винниченко був складною і суперечливою особистістю, світогляд якої на життєвому шляху пройшов через низку драматичних та навіть трагічних випробувань. Проте незмінною протягом усього творчого життя
В. Винниченка була його егалітарна позиція стосовно суспільної розвитку, яка діаметрально протилежна поглядам Д. Донцова та В. Липинського.
Восени 1902 р., через виключення з числа студентів В. Винниченко втратив право на відстрочку і був призваний до лав збройних сил Російської
імперії. Проте до військової служби він ставився зневажливо, надаючи перевагу політичній діяльності.
Вночі, переодягаючись у цивільне,
В. Винниченко тікав з казарми і працював серед київського пролетаріату. Ця діяльність була викрита і В. Винниченка мали притягнути до відповідальності.
Довідавшись про це, він самовільно покинув розташування військової частини
і втік до Галичини.
У 1903 р. при перевезенні нелегальної літератури з Галичини до Києва на кордоні В. Винниченка заарештували. Як дезертира його посадили до військової в’язниці – Київської фортеці. За революційну пропаганду серед війська та дезертирство В. Винниченка мали засудити до військової каторги, а за суто політичне правопорушення – провіз нелегальної літератури – він мав бути засуджений окремо. Після півторарічного перебування у Київській фортеці В. Винниченко був звільнений з ув’язнення у зв’язку з проголошенням

144 амністії [47, с. 112–114]. Вочевидь, зазначені вище події сформували у майбутнього голови українського уряду негативне ставлення до військової організації держави, на відміну від Т. Шевченка, який теж пройшов гарт військової служби.
Філософські та соціологічні погляди В. Винниченка знайшли своє відображення у таких його працях, як тритомник “Відродження нації”, романах
“Записки кирпатого Мефістофеля”, “Рівновага”, “Божки”, “Сонячна машина”,
“Заповіт борцям за визволення”, “Чесність з собою”, “Великий Молох”, “Нова заповідь”, “Щастя”, “Листи до юнака”, “Конкордизм” та ін.
Аналіз наукового доробку В. Винниченка дозволяє виділити незмінно центральні теми його філософської та соціально-політичної творчості. Вони пов’язані з боротьбою за державність України, утвердженням її національної незалежності,
“всебічним визволенням”
(соціальним, національним, політичним, моральним, культурним), проблемами суспільного розвитку, сенсу цивілізації, єднання з природою, а також з такими морально-естетичними проблемами, як сенс життя людини, щастя, краса, мораль тощо. Концепція українського відродження передбачала реалізацію двох взаємопов’язаних завдань: досягнення у тій чи тій формі національної державності та просування українського народу шляхом соціалістичної революції.
Еволюція поглядів В. Винниченка з проблеми національного визволення полягала у тому, що на початку революції він прагнув будувати вільну Україну у братській спілці з оновленою Росією, але, розчарувавшись у російській революційній демократії за її негативне ставлення до українських визвольних змагань, В. Винниченко дійшов до ідеї самостійної України. Світоглядна еволюція засвідчує й розчарування В. Винниченка на початку 30-х рр. ХХ ст. у революційних засобах досягнення національної та соціальної свободи, що яскраво проявилося у концепціях конкордизму та колектрокатії, співзвучних з
ідеями Дж. Гелбрейта, П. Сорокіна та Р. Арона.
Засадничим для В. Винниченка є переконання, відповідно до якого справжнім спрямуванням філософського пошуку загалом має стати обґрунтування шляхів, що приведуть до щасливого життя людей. Актуальність філософії щастя зумовлена тим, що впродовж усієї попередньої історії людство так і не змогло виробити продуктивної програми боротьби з нещастям та визначити способи побудови щасливого життя. Виходячи з цього, “конкордизм
є система метод і правил боротьби з нещастям, яке панує над людством протягом величезної частини його історії” [8, с. 245].
Звичайно, що завдання боротьби з нещастям надихало багатьох філософів та громадсько-політичних діячів. Проте між їхніми поглядами та конкордизмом існувала “ґрунтовна різниця”, яка полягала у відмінному розумінні походження і суті нещастя. Усі вони по різному спиралися на підхід до проблеми, що була вироблена у межах релігії як “першої філософської та соціально-політичної системи людства”. Сутність цього підходу полягала у

145 тому, що причиною людських нещасть є їхня гріховна зіпсованість, недотримання Божих заповідей. Власне аналогічним є розуміння й прихильників різноманітних систем комунізму, соціалізму, лібералізму, націоналізму, демократизму тощо, які вважають себе антирелігійними. Адже й вони “причину нещастя покладають, по суті й головним чином, у злій моральності певних груп людства – царів, королів, патріярхів, феодалів, капіталістів і т. д.” [8, с. 245].
Конкордизм відкидає таку позицію й обґрунтовує свою власну, спираючись на яку він і прагне дати відповідь на питання: “Звідки пішло нещастя людства? Яка була причина його? Чи було коли-небудь у нього щастя?
А коли не було, то чи варто, чи можна шукати його? І коли можна і варто, то якими способами?” [8, с. 245]. Щоб відповісти на ці питання, треба насамперед з’ясувати, що ж таке щастя, яке становить сенс і мету людського існування.
У “Щоденнику” від 3 липня 1918 р. В. Винниченко дає йому таке визначення: “почування повноти гармонії усіх сил, прагнення жити і у самому процесі життя мати найвищу вичерпуючу сатисфакцію. Цю форму можна позначити одним поняттям – щастя…” [48, с. 288–289]. Тут же він розкриває й способи досягнення цієї мети: “Способами досягнення у різних індивідумів, різних груп, кляс, народів, і в різні епохи служать різні засоби: релігія, влада, багатство, наука, кохання, любов, мистецтво … і що складніше життя, що більше факторів впливає на гармонію сил людини, то труднішим стає “щастя” [48, с. 288–289]. Як людина, що багато бачила у своєму житті, В. Винниченко слушно зауважує, що щастя є здатністю бачити свою власну радість нібито збоку [48, с. 110].
Головною перепоною на шляху досягнення щастя є соціально- економічна нерівність, яка споконвіку панує у людському житті. Виходячи з цього, для В. Винниченка як переконаного соціаліста неприйнятні ні капіталізм у його західному варіанті, що передбачає панування приватної власності та заснованої на цьому нерівності, ні радянський державний капіталізм чи соціалізм – “криваво-революційний спосіб будування щастя”. Адже здійснена в
СРСР заміна “приватного капіталізму державним” не знищила, на його думку, причин соціальної нерівності. “...Під перефарбованою шкаралупою лишаються всі сутні риси капіталізму – робітнича надвартість, визиск, нерівність, панування, неекономність, нерентабельність, марнотратство і таке інше...” [8, с.
245]. Збереглася й національна нерівність – “за “Союзом” немов би вільних, незалежних національних республік виростає все та сама Росія, стара, “єдина неподільна” “тюрма народів” [8, с. 245].
Реальний вихід з існуючої ситуації В. Винниченко вбачає в утвердженні колективної власності, яка повинна прийти на зміну приватній чи державній:
“Не націоналізація, а соціалізація. Краще сказати: колектократія, себто влада колективу.
Ще простіше...: організація кооперативів, продукційних, торговельних, фінансових, аграрних і таких інших, колектократизація всього національного господарства” [8, с. 245]. На його думку, встановлення ладу

146
“колектократії” неможливе за сучасних умов шляхом революції, що приховує загрозу перерости у світову війну, у якій може загинути усе людство.
В. Винниченко застерігав, що внаслідок можливості ядерної війни між США та
Радянським Союзом може статися повне знищення західної цивілізації, і тому пропонував повне роззброєння усіх націй світу під егідою ООН.
Відтак, лише усунення будь-яких форм найманої праці, встановлення нової форми соціальних відносин, яка отримала назву “колектократія”
(дослівно – влада колективу), зможе забезпечити остаточне усунення загрози війни. Нова світова система, за В. Винниченком, повинна взяти на озброєння гасло: “Планета без наймита!”.
У зв’язку з цим особливої ваги набуває утвердження відповідної моралі конкордизму (від лат. соnсоrdіа – погодження, згода), яка носить колективістський характер і дає змогу позбутися егоїстичних рис, що є підґрунтям нерівності як моральної хвороби людства. Саме гіпертрофія егоїзму, породжена біологічними, геофізичними передумовами, що супроводжували виникнення людини, і закріплена релігією, яка є “одна з форм загальної хвороби розладу сил”, й веде до нерівності, розладу, породжуючи нещастя, що супроводжують людство упродовж усієї його історії.
Ця смертельна хвороба, яка нищить людину зсередини, у В. Винниченка отримала назву “дизконкордизм” (від лат. dіsсоnсогdіа – розлад). На його думку, вона несе відповідальність за агресивну та деструктивну поведінку особистості у сучасному суспільстві, і тому будь-які суспільні та політичні перетворення приречені на невдачу, поки вони не вилікуються від дизконкордизму. “Коли індивід, – зазначає В. Винниченко, – чи колектив хоче не страждання, болів, одно слово – нещастя, то він повинен знищити те, що робить його нещасним. Нещасним робить його хвороба розладу сил, дизконкордизм. Значить, здоровим його може зробити погодження сил, себто: конкордизм... Конкордизмом ми називаємо систему лікування та реорганізації сил сучасного людського організму (чи то індивідуального, чи то колективного), сил як фізичних, так і психічних, систему, збазовану на рівновазі та погодженні тих сил” [8, с. 247].
У відповідності до зазначених підходів контрастними постають й правила моральної поведінки. Мораль дизконкордизму, що ґрунтується на релігійній моралі, нормами якої послуговуються і соціалісти, і комуністи, “має людину за випущеного на волю під догляд поліції не розкаяного злочинця” [8, с. 247]. Згідно до дизконкордистського підходу, людина від природи зла, і стримувати
її може лише страх перед законом та покаранням.
Дизконкордистське суспільство, яке панує у світі, перетворило людство на
“планетарний концентраційний табір злочинців”. А за таких умов формується моральна позиція, що ґрунтується на таких засадах як “живи для себе”, “будь сильним, май змогу топтати, хапати за горло, скоряти собі, примушувати

147 слухатись себе, служити собі, робити на тебе, давати тобі всі цінності життя, які любі тобі” [8, с. 247].
На противагу зазначеному, мораль конкордизму замість культу ієрархії та нерівності стверджує рівність не лише людини з людиною, а й з усіма живими
істотами на Землі, з усією природою. Відмітаючи ворожнечу та ненависть, мораль конкордизму стверджує вимогу погодження своїх вчинків і потягів з навколишнім середовищем. Тут спрацьовує не примус і страх, а свобода і суверенність моральної поведінки, яка керується доброю волею та повним розумінням законів природи. Як моральний стимулу тут використовується гасло
“Якщо ти хочеш” на противагу “Ти мусиш!”. Тому конкордистська мораль відкидає будь-які “заповіді-накази”, утверджуючи лише “поради-правила”.
Конкордистські правила можуть адресуватися індивідові, пропонуючи йому норми ставлення до Всесвіту, самого себе, іншої людини, колективу. Крім
індивідуальної, є ще й мораль колективна, яка розробляє ставлення колективу до
індивіда (на цьому ґрунтуються політичні та соціально-економічні програми) і колективу до інших колективів та людства загалом.
Виходячи з головного принципу конкордської моралі: “Проповідуй тільки те, що сам у житті виконуєш”, В. Винниченко почав перебудовувати своє власне життя, відмовившись від паління, вживання алкогольних напоїв та будь-якої їжі, пов’язаної з живими істотами тощо. Гасло “повернення до матінки-природи” стає чи не найголовнішим гаслом його життя та побуту [49, с. 7]. Проте незважаючи на це, він добре усвідомлював, що реформування суспільства не можливе лише за рахунок індивідуальних зусиль, спрямованих на власне моральне удосконалення. Спираючись на це, В. Винниченко приходить до висновку, що “усякий конкордист навіть серед бушування дизконкордизму має сили творити в собі стан погодження й рівноваги своїх сил, досягаючи певного ступеня, але повноти щастя і він не може мати” [8, с.
247]. Тому його програма індивідуального морального удосконалення доповнюється нормами колективної моралі, які передбачають реалізацію певної соціально-економічної та політичної програм.
У соціально-економічній програмі В. Винниченко генерує ідею щодо колектократії, формуючи перше правило колективної моралі: “Будь погоджений з індивідом”. Найкращим виявом дії цього правила має стати
“економічна демократія, або краще, економічна колектократія”. Політична програма, на його думку, повинна звільняти суспільство від догматизму, тоталітаризму, диктатури, стверджуючи натомість засади демократії, характерною рисою якої є свобода.
Відтак, реалізація настанов конкордистської етики передбачала оздоровлення кожного індивіда, усіх людських колективів в усіх царинах життя: економіці, моралі, праві, науці, літературі, мистецтві, у царині шлюбних, родинних відносин, “все згори до низу необхідно має набрати
іншого характеру, ніж у суспільстві дизконкордистському”. В. Винниченко

148 закликав до заснування “Конкордистської партії”, показових конкордистських колективів, які працюватимуть в ім’я утвердження “Єдиної Федеративної
Конкордистської Республіки Землі”, після створення якої виникнуть передумови для реалізації “надконкордистської мети” – встановлення відносин у Всесвіті з іншими планетами на ґрунті “Всесвітнього закону сполучення і погодження сил” [8, с. 245–249].
Ідеями колектократії та конкордистської етики просякнуті й суспільно- політичні погляди В. Винниченка, пов’язані з перспективами української державності.
Яка
є найперша, найсуттєвіша потреба українського національного колективу? – запитує він. Та сама, що у будь-якої індивідуальної
істоти на землі: зберегти своє життя, забезпечити його розвиток, передати спадщину наступним поколінням. Які найкращі засоби для цього? Оскільки поки що людство розбите на окремі національні колективи, які переважно називаються державами, то, вочевидь, найкращим способом збереження його життя й розвитку кожної нації є державність, тобто комплекс тих інститутів економіки, політики, культури, які діють на території, населеній національним колективом, які пов’язують його у компактну цілісність, які забезпечують його розвиток у сучасному та майбутньому, вважає В. Винниченко. Нація без державності, продовжує він, є покалічений людський колективний організм.
Через це так жагуче усі так звані “недержавні нації” прагнуть своєї держави, через це так самовіддано окремі її члени віддають усі свої сили на здобуття незалежності й тому з такою ненавистю ставляться до тих, хто стоїть на заваді цьому, тобто тих, що тримають їхній колектив у покаліченому стані.
Що таке державність? – запитує В. Винниченко. Це – лад усього матеріального і психічного буття цілого народу, його національності, економіки, політики, культури, це – величезний складний процес. Виходячи з цього, запевняє В. Винниченко, українська державність в Україні є. Її створив народ, уся українська нація під час великого перевороту життя у “тюрмі народів” –
Росії. Без цієї творчості ніякі вожді, проводи, міністри не могли б жодного камінчика покласти у будівлю української державності. Через це й зруйнувати цю конструкцію не так вже й легко. Про її міцність свідчить той факт, що вороги усіх мастей протягом усієї її історії не змогли зруйнувати української нації, не вдасться зробити цього й російським імперіалістам у які б шати вони не рядилися: чи то так званої демократії, чи то так званого комунізму.
Цю свою думку В. Винниченко демонструє на прикладі Радянського
Союзу. Чому немає якоїсь Рязанської чи Тамбовської Республіки, – запитує він, а
є Українська? Тому що створення Тамбовської чи Рязанської Держави викликало б тільки здивування, нерозуміння, сміх та обурення. А існування Української
Держави визнається за нормальне, природне явище, яке має під собою усі необхідні для того передумови та підстави [50, с. 467]. Про те, що Українська
Держава у ХХ ст. є доконаним беззаперечним фактом, на думку В. Винниченка, є
її визнання російським імперіалізмом, який не тільки зберіг майже усі атрибути

149 державності, створені українським народом
(національна економіка, адміністрація, суд, освіта тощо), але й зробив усе можливе для того, щоб ввести
Україну до складу ООН як самостійну державу з правом окремого голосу.
Передбачаючи, що з боку його опонентів може бути висунута антитеза, що буцімто це – тактичний хід Москви для того, щоб здобути зайвий голос в
ООН. Звичайно, відповідає В. Винниченко, ніхто й не очікує великодушності, щирості та об’єктивності від імперського центру. Але чому тоді Радянська
Росія не може здобути в Організації Об’єднаних Націй десятки зайвих голосів за рахунок тих же самих Рязанських чи Тамбовських областей, передбачливо перетворивши їх на Держави? Вочевидь тому, що такий маневр викликав би подив та обурення у світової спільноти. Натомість введення України такої реакції не викликало. Світова спільнота ще не забула жертви українського народу у боротьбі за свою незалежність у 1917–1921 рр., тому факт вступу
України до ООН вона сприйняла як цілковито природне явище.
Стверджуючи, що Українська держава була і є, В. Винниченко завжди наголошував, що її створив народ, нація, а не купка вождів, народ її захищав, захищає і буде захищати усіма своїми силами – фізичними і духовними. Тому форми державності він вбачав не у якихось штучних, синтетично створених конструкція, а там де усі свідомі українці тисячами віддавали свою свободу, здоров’я і життя за неї, тисячами віддають і тепер, як у рядах партійних працівників, так і у рядах найактивнішої частини українського населення, яка отримала назву Українська Повстанська Армія.
Та форма української державності, яка існує у формі УРСР, не є найкращою. Вона не самостійна, не суверенна. Вона поневолена, покалічена, пограбована, розчавлена Радянською Росією. Але це об’єктивна реальність, яка має державну сутність, вона живе, вона береже у собі сили, які не дозволяють ворогам знищити її, які невиразно тримають у собі ідею самостійності, які у слушний час вибухнуть, щоб здійснити її справжні прагнення та воління. Саме цю тезу, на думку В. Винниченка, треба пам’ятати усім борцям за визволення
України, усім простим, щирим членам української нації, які бажають їй добра.
Треба позбутися думки, що “прапор української державності” за межами
України, перестати зневажати український народ, який тимчасово перебуває у московській неволі, та орієнтуватися на зовнішні сили, які буцімто дадуть визволення Україні. Без опертя на український народ, без його участі у боротьбі, без його всебічного зацікавлення та ентузіазму, вважає В.
Винниченко, зовнішні сили нічого не дадуть, а ще більше заплутають ситуацію та скомпрометують саму ідею.
Що репрезентує собою тепер українська нація? – запитує В. Винниченко.
Це є величезний колектив трудящих людей (селян, робітників, трудової
інтелігенції), над яким панує рабовласницький клас бюрократії під орудою чужинців. Чим може допомогти їй еміграція? Безперечно, вважає
В. Винниченко, якби дійшло до військової сутички Заходу з імперськими

150 зазіханнями Москви, то українська еміграція стала б на бік Заходу і взяла б по мірі можливості участь у збройній боротьбі, організувавши допоміжні військові формування. Проте не в цьому полягає її головне завдання.
Стратегічним завданням української еміграції, на його думку, повинна стати діяльність з переконання західного світу в об’єктивності вимог українців щодо державної самостійності, оскільки проти української незалежності старанно працюють її вороги, головним чином російські та польські імперіалісти. Вони усіма засобами намагаються довести, що українська національно-державна ідея
є штучним витвором чужих для України сил як приховане знаряддя їхньої
імперіалістичної політики. Українці, так би мовити, ніякої самостійної концепції, ні національної, ні соціально-політичної, не мають.
Відтак, завдання членів української еміграції, борців за свою державну самостійність, повинно передусім полягати у тому, щоб спростовувати цей наклеп ворогів і довести всьому світові, що українство, навпаки, усією своєю
історією, яка пройшла переважно в умовах поневолення, усією своєю природою є найзаклятіші вороги будь-якого насильства, гніту, знущання, як внутрішнього, так і зовнішнього. Саме тому українство є найзавзятішим борцем за мир на Землі та за об’єднання усіх народів.
На думку В. Винниченка, для того щоб виконати це стратегічне завдання необхідно, щоб українська еміграція на кожному місці свого перебування доводила і словами, і справами свою демократичність і головне – миролюбність.
Треба скрізь демонструвати, що українці є одними з найщиріших борців за мир, за світову федерацію. Але чому так? – може виникнути запитання. Наше пояснення, вважає В. Винниченко, повинно бути цілком логічним та переконливим. Ось воно: через те, мовляв, що ми, українці, у світовій федерації вбачаємо найпевніше забезпечення нашої національно-державної самостійності, якої ми так жагуче прагнемо, за яку ми принесли стільки жертв.
Ми краще ніж так звані самостійні держави розуміємо, що у цій світовій кон’юнктурі, яка твориться на планеті в умовах розвитку глобальної світової економіки, не може бути як слід забезпеченої самостійності, а тим паче у держав несамостійних. Тому ми хочемо мати свою національну самостійність, бути найпершими та найактивнішими борцями за здійснення ідеї Світової
Федерації Народів, яка знищить будь-яку можливість одній нації нав’язати своє панування іншій. Наша правда і справедливість, продовжує В.
Винниченко, повинні мати за собою силу. А в чому може бути наша сила?
Тільки у нашому народі, у погодженні, у порозумінні, у злитті з нашими внутрішніми силами. Коли вони будуть з нами, коли вони хотітимуть самостійності Української Держави, і хотітимуть її усією душею і усім тілом, тоді зовнішні сили повинні будуть серйозно подумати над тим, чи можна не задовольнити це воління [50, с. 466–474].
Важливим для розуміння світоглядної позиції В. Винниченка є його погляд на “вічну” тему любові. “Любов є зв’язок із світом, вона поєднує з

151 предметами, явищами і людьми” [48, с. 282]. Трохи раніше він написав, що “це
є складена з елементарних, простих моментів сила. У ній нічого немає метафізичного, фатального і таємничого. Вона може родитися з різних елементів, з яких складається: чи фізичних, чи психічних, вона має закон росту, розвитку і загину, як і всякі явища на світі. Зародки любові кожен носить у собі. Вони живуть у латентному стані, як деякі мікроби, і приходять до більшого чи меншого життя при сприятливих обставинах. Хто хоче, щоб любов жила, той повинен давати їй сприятливі обставини” [48, с. 282].
Незмінно присутніми, такими, що усвідомлювались як “вічно актуальні” теми світогляду і творчості В. Винниченка були морально-етичні пошуки та проблеми внутрішнього духовного життя людини, а особливо – теорія
“чесності з собою”. Ґрунтуючись на ідеях людської гідності, заперечуючи примусовість обов’язків над особистістю, він протягом усього життя засуджував, ненавидів той молох, те страховисько, що зветься “ми” і яке прагне розтерти мою душу і моє “Я” [1, с. 415].
Теорія “чесності з собою” – це варіант давніх пошуків моделі ідеального громадянина, чиє самовіддане служіння суспільству не лише не обмежує його внутрішньої свободи, а є її органічним проявом, забезпечуючи тим самим внутрішню гармонію прагнень та практичних дій людини. Зокрема, перебуваючи в еміграції і не полишаючи думок про Україну, В. Винниченко, незадоволений власною діяльністю, приходить до важливого висновку, який безсумнівно належить до “вічних” загальнолюдських цінностей: “Внутрішнє
існування людини є постійним, ніколи неустанним процесом приведення себе до задоволення собою” [48, с. 392]. Саме воно, на думку В. Винниченка, є необхідною умовою можливості існування людини. “Ті ж, які цього не в силі зробити, загибають, бо найзгубніша ворожнеча з самим собою” [48, с. 456].
Надзвичайно важливе місце у творчості В. Винниченка належить літературній діяльності. Він був талановитим прозаїком та драматургом, його п’єси йшли на сценах усієї Європи, включаючи Німеччину, Францію, Італію,
Росію
і, безперечно,
Україну.
В. Винниченко-митець
– яскрава
індивідуальність, у якій поєдналися найсуттєвіші риси перехідної доби – від критичного реалізму до модернізму. Важливе місце у творчому доробку майстра посідає його драматургія, адже п’єси В. Винниченка зіграли важливу роль у становленні українського театру. Він усвідомлював, що український театр треба європеїзувати – надати йому філософської глибини, гостроти морально-етичних колізій та динаміки дії [47, с. 115–116].
Проте, незважаючи на такі значні досягнення у науковій та літературній творчості, найбільшої критики зазнає політична та громадська діяльності
В. Винниченка. Під час національно-визвольних змагань 1917–1921 рр., як зазначалося вище, лідери Центральної Ради, серед яких В. Винниченко посідав чільне місце, будучи головою українського уряду, не бажали серйозно займатися організацією національної армії, нав’язуючи українському

152 суспільству погляди, замішані на анархо-соціалістичних ідеях, забарвлених пацифістськими настроями.
Зокрема, В. Винниченко з усією красномовністю літератора переконував, що “Україні немає за що воювати, бо вона нікого поневолювати не хоче” [27, с.
66]. Він уперто відстоював марксистську ідею “загального озброєння народу”, заперечуючи будь-які кроки, спрямовані на розбудову національних збройних сил. Незадовго до Першого військового з’їзду В. Винниченко у “Робітничій газеті” писав: “Не своєї армії нам соціал-демократам потрібно і всім щирим демократам треба, а знищення всяких постійних армій. Не українську регулярну армію нам треба організовувати, а всіх українських солдат освідомити, згуртувати, організувати і українізувати ті частини всеросійської армії, які складаються з українців, виділити їх в окрему групу... Українського мілітаризму не було, не повинно його бути й надалі” [27, с. 66].
На самому з’їзді В. Винниченкові, як члену президії з’їзду від Центральної
Ради, вдалося домогтися ухвалення військовим зібранням резолюції “Про українську народну міліцію”, у якій відзначалося, що “війна є справою
імперіалістичної політики пануючих класів” і що “постійне регулярне військо, як засіб панування буржуазних класів, не відповідає змаганням народу і робочого класу та служить тільки для зміцнення такого панування” [27, с. 66]. Тому з’їзд визнав, щоб “українська армія після війни стала армією народу (народною міліцією), єдиною метою якої буде охорона інтересів і прав народу” [27, с. 66].
У 1919 р., образившись на С. Петлюру “за узурпацію влади”,
В. Винниченко залишив Україну. В еміграції його політична кар’єра продовжувалася. У Відні він за короткий час написав тритомну мемуарно- публіцистичну працю “Відродження нації” (Історія української революції.
Березень 1917 р. – грудень 1919 р.) – твір певною мірою підсумковий, написаний по гарячих слідах подій. Це широкомасштабне полотно, яке є важливим джерелом для вивчення і розуміння складних політичних процесів в
Україні періоду збройної боротьби за владу.
За політичною орієнтацією В. Винниченко був близьким до марксистської філософії. Але більшовики, на його думку, недостатньо враховували національний чинник. В. Винниченко мріяв організувати нову партію, соціальна програма якої мало б чим відрізнялася від більшовицької, проте була б
“національнішою”, тісніше пов’язаною з історичним минулим України.
Наприкінці 1919 р. В. Винниченко спробував цю ідею втілити у життя.
Він вийшов з УСДРП і організував у Відні Закордонну групу українських комуністів, створив її друкований орган – газету “Нова доба”, в якій опублікував свій лист-маніфест “До класово несвідомої української
інтелігенції”, сповістивши про перехід на позиції комунізму.
На початку 1920 р. він почав інтенсивно шукати шляхи до повернення на
Батьківщину. Радянське керівництво і особисто В. Ленін з прихильністю поставилися до прохання В. Винниченка. Наприкінці травня 1920 р. він разом з

153 дружиною прибув до Москви, де отримав пропозицію обійняти посаду заступника голови Раднаркому УСРР з портфелем наркома закордонних справ, та кооптацією до членів ЦК КП (б) У. Після ознайомлення з економічним та політичним становищем країни, державними відносинами між Росією і
Україною, В. Винниченко дійшов висновку, що його запрошують до співпраці з тактичних міркувань. Тому він відмовився від участі в роботі уряду УСРР і в середині вересня 1920 р. знову виїхав за кордон.
Повернувшись до Відня, В. Винниченко виступає з критикою національної
і соціальної політики РКП (б) та Радянського уряду. Він продовжував уважно стежити за подіями в СРСР, займався літературною творчістю, живописом. Під час німецької окупації Франції В. Винниченко перебував у концтаборі за відмову співробітничати з нацистами. По закінченні війни він закликав до загального роззброєння та мирного співіснування народів світу.
Впродовж останніх 25 років свого життя В. Винниченко прожив у французькому містечку Мужен, біля Канн, у власному невеликому будинку, де займався літературною творчістю і живописом. Понад 20 його полотен зберігаються в Інституті літератури ім. Т. Шевченка НАН України.
Відтак, В. Винниченко своєю багатогранною діяльністю залишив глибокий слід в історії України. Центральні теми його творчості завжди були пов’язані з боротьбою за державність України, її національну незалежність, з проблемами морально-етичного характеру, суспільного розвитку та сенсу цивілізації. Що ж до суспільно-політичної діяльності В. Винниченка, то тут можна послатися на думку І. Нагаєвського, який вважав, що “кожний народ у ході сторіч набуває державний досвід, що кладе основні принципи його політики” [30, с. 411]. Тому, нехай це буде і досвід (гіркий досвід, забарвлений репресіями, голодоморами, пацифікацією, русифікацією тощо), і пересторога усім тим, хто, нехтуючи безпекою суспільства, руйнуючи його військову організацію, намагається зробити український народ щасливим [51].


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   19


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал