Календар словесника: 2014 – рік Тараса Шевченка 14 – 15 березня 2013 року проведена міжрегіональна науково-практична конференція «Творчість Тараса Шевченка у світовому контексті»



Сторінка5/7
Дата конвертації18.12.2016
Розмір1.35 Mb.
1   2   3   4   5   6   7

Вікторина «Упізнайте літературних героїв творів Т. Шевченка»

  • «Така її доля… О боже мій милий! / За що ж ти караєш її, молоду? / За те, що так щиро вона полюбила / Козацькії очі? Прости сироту. / Кого ж їй любити? Ні батька, ні неньки…» (Причинна).

  • «Не журиться… — / Вмиється сльозою, / Возьме відра, опівночі / Піде за водою, / Щоб вороги не бачили» (Катерина).

  • «Я сирота з Вільшаної, / Сирота… / Батька ляхи замучили, / А мене … боюся. / Боюсь згадать, моя сиза… / Узяли з собою» (Оксана, «Гайдамаки»).

  • «…небога, / Мов опеньок засушений, /Тонка, довгонога, / Та ще й на лихо, сердешне, / Хита головою» (Цариця, «Сон»).

  • «Одягнуть, обують, / І гетьман бере на руки, / Носить і цілує. / Отак-то я в Суботові / Росла, виростала! / Як квіточка, і всі мене / Любили й вітали» (Пріся, «Великий льох»)

  • «Пішла полем, ридаючи, / В тумані ховалась / Та крізь сльози тихесенько / Про вдову співала» (Ганна, «Наймичка»).

  • «Нащо мені чорні брови, / Нащо карі очі, / Нащо літа молодії, / Веселі дівочі. / Літа мої молодії / Марно пропадають, / Очі плачуть, чорні брови / Од вітру линяють» / (Дівчина-сирота, «Думка» - «Нащо мені чорні брови»).

  • «Молодиця / Рада та весела, / Ніби з паном повінчалась, / Закупила села. / І у хаті, і на дворі, / І коло скотини, / Увечері і вдосвіта, / А коло дитини / Так і пада, ніби мати» (Ганна, «Наймичка»).

  • «Біля того гаю, / Що чорніє над водою, / Щось біле блукає / … / А може, жде козаченька, / Щоб залоскотати» (Причинна).

  • «І усміхнулася небога, / Проснулася — нема нічого… / На сина глянула, взяла / Його тихенько сповила / Та, щоб дожать до ланового, / Ще копу дожина пішла» / (Селянка-кріпачка «Сон» - «На панщині пшеницю жала»).

  • «А мене, не знаю за що, / Убити — не вбили, / Тільки мої довгі коси / Остригли, накрили / Острижену ганчіркою, / Та ще й реготались» (Дівча-байстря, «Лілея»).

  • «Пішла селом, / Плаче… / На голові хустиночка, / На руках дитина / … / Назад подивилась, / Покивала головою / Та й заголосила» (Катерина).

  1. Завдання на встановлення асоціативних зв’язків.

Учні виконують музичні твори, які в їхній свідомості асоціюються літературними творами Т. Шевченка, заздалегідь обґрунтувавши свій вибір (окремі учні попередньо отримали завдання).

  1. «Захист» власних творчих робіт.

Учні розповідають про свої ілюстрації до творів Т. Шевченка, які намалювали вдома, й виразно читають напам’ять поетичні рядки Кобзаря.
ІV. Підсумок уроку.

  1. Складання сенканів про Т. Шевченка

Шевченко

Вічний революціонер.

Бореться, захищає, співчуває.
Живописець, політик, поет.

Велетень.

Кобзар
Основоположник, правдолюб.

«Караюсь, мучаюсь, … не каюсь».

Кріпак, митець, новатор.


  1. Прослуховування грамзапису твору Шевченка «Заповіт».

Учитель біля портрета Т. Шевченка запалює свічку.

  1. Оцінювання результатів навчальної діяльності учнів на уроці.


V. Домашнє завдання.

Написати творчу роботу «Великий Кобзар у моєму житті».




Наукові студії юних філологів

Баран Іван
МОВА ШЕВЧЕНКОВИХ ПЕРЕСПІВІВ

ДАВИДОВИХ ПСАЛМІВ
Тарас Шевченко, як ніхто інший із українських письменників ХІХ ст., розумів роль і місце засобів релігійного стилю у творах художньої літератури. Будучи людиною віруючою, чудово обізнаною із книгами Святого Письма, Тарас Шевченко осмислює постулати й закони цієї вічної книги й уводить у тексти своїх творів чимало висловів із Біблії, біблійних фразеологізмів, звертань до Бога, Богородиці, святих, лексем на позначення церковної атрибутики, елементів поетичного синтаксису, притаманного для побудови речень у Святому Письмі та жанрах церковної літератури, тощо.

Окрім того, Т. Шевченко часто переспівує частини Біблії, створює свої твори за зразком до біблійних. У нього чимало творів на біблійну тематику або пов’язаних біблійним змістом.

Як зазначає Н. І. Бойко, «поезія Т. Шевченка пройнята релігійними мотивами, сюжетами, образами, символами. Біблія для поета була такою пам’яткою світової культури, таким невичерпним джерелом життєвої мудрості й натхнення, інтерес до якого Т. Шевченко не втрачав упродовж усього свого життя. Навіть удаючись до філософського осмислення фрагментів картини світу, порушуючи антропоцентричні проблеми, Т. Шевченко залишався з Богом» [3, с. 2].

Для того, щоб ширше пізнати й усвідомити філософські погляди та переконання Тараса Шевченка, необхідно з’ясувати, до яких жанрів найчастіше звертався поет у своїй творчості. Серед багатьох поем, балад, присвят вирізняються жанри, які перенесені в художню літературу з літератури релігійної. До них належать молитви, псалми, послання, містерії, «подражанія» біблійним пророкам тощо. Навіть використовуючи жанр поеми, Т. Шевченко часто надає йому релігійного змісту. Як приклади тут можна навести поеми «Єретик», «Неофіти», «Марія».

Щодо суто релігійних жанрів, перенесених Т. Шевченком у художню літературу варто сказати про такий поширений у літературі й часто використовуваний Т. Шевченком релігійний жанр, як молитва, оскільки саме Шевченко створив найбільше в новій українській літературі високохудожніх зразків цього жанру. Зрештою, «фактично весь «Кобзар» – бесіда із Всевишнім» [24, с. 6.]. Яскравими зразками релігійної поезії виступають у творчості Т. Шевченка переспіви Давидових псалмів. Переспів – твір, написаний за мотивами іншого автора. Переспів становить ніби новий варіант теми чи сюжету вже відомого твору. Переспівуючи Давидові псалми, Т. Шевченко проектує свої моління на сучасну йому Україну. Окрім того, поет використовує віршовий розмір та форму українських народних пісень, що свого роду «українізує» ці переспіви.

Знаходимо в Шевченка й такий жанр, як «подражаніє», що, по суті, є теж переспівом книг Біблії: «Ісаія. Глава 35», «Осія. Глава ХІV», «Подражаніє Ієзекіїлю. Глава 19», «Подражаніє 11 псалму».

Наслідуючи зразки релігійної літератури, Т. Шевченко також обирає такі релігійні жанри, як послання («І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє»), добираючи форму заголовка, унаслідувану із традиції середньовічних та барокових послань, та містерія («Великий льох»).

Дослідження Шевченкових переспівів Давидових псалмів – це не лише вивчення окремих мовних фактів, але й стилю в цілому. Переспіви псалмів посідають важливе місце в українській літературі. Багато поетів зверталися до цього жанру.

Поняття псалом, його тлумачення, виділення особливостей цього жанру цікавлять також богословів, літературознавців, філософів. За 11-томним словником української мови, псалом – «1. Релігійна пісня, молитва, що як складова частина входить у псалтир. // Музичний твір для солістів, хору, органа, оркестру на такий текст. 2. перен. Захоплена хвала кому-, чому-небудь; гімн» [26, Т. 8, с. 371]. В. М. Шевченко у своєму «Словнику-довіднику з релігієзнавства» дає таке визначення поняттю псалма: «1. Короткі релігійні пісні, гімни, які входять до Псалтиря» [28, с 292]. Псалтир (грец. ψαλτήρίоν – оспівую), або Книга Псалмів – старозавітна книга, що містить 150 духовних пісень, співів, які були укладені в різні періоди історії ізраїльського народу. Традиція приписує авторство Псалтиря царю Давиду, але, на думку біблійних критиків, псалми написані не однією, а кількома особами [7].

«Словник Біблійного Богослов’я» (за ред. Ксав’є Леон-Дюфура та ін.) (словникова стаття «Молитва») подає один із розділів, називаючи його «Псалми – молитви спільноти». «Почуття єдності в молитві, – йдеться в цій статті словника, – що його переживав вибраний народ, покладено в підвалини створення Псалтиря й прийняття його Церквою. І коли Господь дав нам його, то цим самим вклав у вуста наші ті слова, які Він хотів би чути, і які окреслюють виміри молитви» [20, с. 440].

Тематика псалмів здебільшого релігійного характеру. Псалми є і молитвою до Бога, і славословленням або повчанням, а декотрі з них присвячені особливим подіям. Перші Вселенські Собори канонізували всього 150 псалмів (хоча, очевидно, їх було суттєво більше). Ця збірка духовних пісень поділена на 5 книг, і кожна з них закінчується славослов’ям. Вони розподілені таким чином: I – 1 – 41; II – 42 – 72; III – 73 – 89; IV – 90 – 106; V – 107 – 150. Цей поділ був прийнятий в староєврейському тексті й збережений до нашого часу.

За змістом і структурою псалми традиційно поділяють на історичні, месіанські, повчальні й псалми-прославлення. За О. Вахнієм [5, с. 2], тематично псалми поділяють на декілька груп: 1) благальні (які у свою чергу поділяють на особисті й всенародні); 2) подячні (також особисті та всенародні); 3) псалми, які мають на меті розбудити й укріпити довіру до Божої опіки; 4) царські (їх у свою чергу промовляв сам цар, або народ молився ними за царя); 5) псалми-гімни Сіонові (як Божій оселі); 6) псалми-моління; 7) процесійні гімни (співані в часі процесій на прославу Бога-царя); 8) псалми історично-повчального змісту та суті. Складені псалми різними авторами. Уважають, що Давид був автором більшості псалмів (73). Іншими авторами традиційно вважають Асафа (12), синів Корея (11), Соломона (2), Мойсея (10), Етана (1). Авторство 50-ти псалмів невідоме. Припускають, що деякі з них написав також Давид. Як творець духовних гімнів він є найвідоміший з усіх псалмістів, і тому новозавітні письменники визнають його автором книги Псалмів і часто називають їх Давидовими.

Звісно, псалми не завжди мають форму молитви, а тому їх не можна причислювати до цього жанру. Псалом – окремий церковний жанр, а звідси – й окремий жанр літератури, тому розглядати його лише як молитву не можна.

Псалом має свої жанрові особливості, серед яких – особлива побудова тексту («головна ознака давньоєврейської поезії – наскрізний паралелізм: текст псалма складається із фраз – так званих “стихів”, а кожний стих розпадається на дві симетричні частини (“гемістихи”, або піввірші), де другий піввірш варіює зміст першого, підсилюючи його емоційне забарвлення» [7, с. 6]); велика кількість звертань до Бога; значна наявність риторичних запитань та риторичних окликів; ритмізована мова, яка надавала можливість виконувати тексти псалмів під музику; прохання до Бога й висловлення хвали, виражені спонукальними реченнями, тощо.

Ці характеристики й особливості псалма надають йому рис окремішнього жанру.

У світовій літературі традиція переспівування псалмів починається із часів раннього християнства. Очевидно, першим автором, що здійснив повний віршовий переспів Псалтиря, був грецький єпископ Аполлінарій Лаодикійський (бл. 310 – бл. 390). Він у ІV ст. інтерпретував псалми гекзаметром. Ці тексти були написані на зразок гомерівських поем. За спостереженнями дослідників, цей різновид творчості зазнає надзвичайної актуалізації в тих країнах, де національна мова, словесність (передусім лірична поезія), літературний вірш перебувають у стадії пошуку, формування, становлення. Псалтир з його проблемно-тематичним розвоєм відтворення людських переживань, проникливим ліризмом, точністю та геніальною простотою в поетичному вираженні релігійного почуття постає універсальним зразковим прототекстом, що надихає національних поетів до творчого самовираження [7, с. 7].

Популярним у середньовічній Європі був переспів, так званий скорочений варіант Псалтиря, своєрідне кишенькове видання, написаний блаженним Августином (354 – 430). Варто зазначити, що ця книга була видана в Києві 1846 р. слов’янською мовою й мала назву «Псалтирь сокращенная блаженного Августина».

В Україну Псалтир прийшов разом із християнством і став не лише збіркою сакральних текстів, а й першою навчальною книжкою, предметом читання та, безперечно, високим зразком богонатхненого поетичного слова, під впливом якого й формувалася давньоукраїнська книжна поезія. На межі XVI – XVII ст. настає період, коли виникли сприятливі умови для естетичного осмислення й сприйняття Давидових псалмів на українському ґрунті. У Західній Європі завдяки Реформації відбувається певна деканонізація сакральних текстів, тобто відносно невимушене ставлення до них, а також перекладання псалмів, як і всієї Біблії, національними мовами. У цей час у сусідній Польщі виходять у світ переспіви з латини окремих псалмів (В. Врубеля (1398 – 1449), А. Тржецького (1439 – 1499), Я. Любельчика (1450 – 1497), Н. Рея (1505 – 1569) та ін.), а також і всього Псалтиря (наприклад, «Psałterz Dawidow» Я. Кохановського (1530 – 1584), виданий 1578 р. з музикою Н. Гомулки (1535 – 1609)).

В Україні починають переспівувати Псалтир відомі письменники й священики А. Филипович (між 1595 і 1596 – 1648), І. Армашенко (між ? – 1681), Л. Баранович (1620 – 1693), Ф. Прокопович (1677 або 1681 – 1736) та ін. Найвідомішим і найдосконалішим переспівом Псалтиря того часу стала «Псалтирь Рифмотворная» (повна назва твору: «Псалтирь царя и пророка Давида, художеством рифмотворным равномерно слоги, и согласноконечно, по различным стихов родом преложенная»), написана 1680 р. білоруським книжником, вихованцем Києво-Могилянської академії С. Полоцьким (1629 – 1680). Це переспів усього Псалтиря силабічними віршами. Цей твір став важливим етапом на шляху секуляризації української культури, бо в ньому вперше «знайшла своє позитивне вираження взаємодія православної духовності з європейським віршовим досвідом» [7, с. 8]. Пізніше під впливом Біблії, часто переспівуючи Псалтир, напише свою збірку «Сад божественных пυсней, прозябшій из зерн священнаго писанія» Григорій Сковорода (1722 – 1794).

Давньоукраїнські переспіви біблійних книг, особливо Псалтиря, мали великий вплив на розвиток перекладання псалмів у російській літературі XVIII – ХІХ ст. А. Кантемир (1708 – 1744), В. Тредіаковський (1703 – 1769), М. Ломоносов (1711 – 1765), О. Сумароков (1717 – 1777), М. Херасков (1733 – 1807), В. Капніст (1758 – 1823), Г. Державін (1743 – 1816), І. Крилов (1769 – 1844), А. Майков (1821 – 1897) та інші російські поети перекладали й переспівували Книгу псалмів. Переклади псалмів стали приводом до дискусії про основи нового російського віршування (у книжці В. Тредіаковського «Три оды парафрастические псалма 143»). З цього часу псаломний переспів постає визначальним жанром російської поезії, затверджуючи за поетом функцію провидця, пророка.

Нова українська література починає вдаватися до переспівів псалмів лише в ХІХ ст. 1830 року побачив світ переспів М. Шашкевича (1811 – 1843) «Псалми Русланові», що становив цикл із трьох поезій у прозі, стилізованих під біблійні тексти псалмів. Особливістю цього переспіву є поєднання на змістовому й мовностилістичному рівнях двох начал – біблійного й національно-українського («<...> гордиш ся і кажеш: ніт Бога! – то й тебе ніт, сон єсь мара, а твоє імя вітер на степах України»; «Сполошиш ми долю і проженеш щастє <...>, а не видреш любові і віри не видреш, бо руське ми серце тай віра руська») (Шашкевич, с. 34 – 36).

У творчості Петра Гулака-Артемовського (1790 – 1865) можна знайти зразок псаломного переспіву – «Переложение псалма 125», який започаткував стійку традицію в нашій літературі. Пізніше (уже після виходу у світ Шевченкових переспівів псалмів) П. Гулак-Артемовський написав ще два переспіви «Переложение псалма 138» та «Переложение псалма 139». «Переложения» П. Гулака-Артемовського мають яскраві ознаки бароко й убирають у себе риси, унаслідувані від переспівів псалмів письменниками давньої української літератури.

Отже, Псалтир відігравав важливу роль в українській і світовій культурах. За словами І. Франка, «ся книжка мала величезний вплив на сформування того релігійного культу, що на єврейській основі виріс у могутнє дерево християнства, і в перекладі на церковнослов’янську мову мала також значний вплив на сформування душі українського народу» [27, с. 7]. Але, як зазначає І. Лучук, «варіювання тем, мотивів та стилістичних кліше Псалтиря властиве не лише для української поезії. Цілу юдео-елліно-християнську цивілізацію просто неможливо собі уявити без Псалтиря та його модифікацій» [16, с. 112].

Цикл «Давидові псалми», написаний Тарасом Шевченком у час творчого піднесення поета, відкриває у творчості Кобзаря нову сторінку, зміст і значення якої повністю не осягнуті. Т. Шевченко й до того звертався до біблійних тем, але саме цей цикл став першим поетовим переспівом зі Святого Письма. За спостереженням І. Даниленко, «створення циклу припало на час творчого піднесення поета, коли з-під його пера протягом 12 днів з’явилися твори «І мертвим, і живим…» (14 грудня), «Холодний Яр» (17 грудня), «Маленькій Мар’яні» (20 грудня), «Минають дні, минають ночі...» (21 грудня), «Три літа» (22 грудня), «Як умру, то поховайте...» ([«Заповіт»]) (25 грудня). Написаний 19 грудня 1845 р., увесь цикл уперше був надрукований з кількома цензурними купюрами значно пізніше – 1860 р. в «Кобзарі» під назвою «Псалми Давидові» (назва «Давидові псалми» – за автографом у рукописній збірці «Три літа») [7, с. 5]. Уже після заслання, у 1859 р., Т. Шевченко написав «Подражаніє 11 псалму», яке не включив у цикл «Давидові псалми», готуючи до друку нове видання «Кобзаря» (1860).

У кінці 1845 р. Т. Г. Шевченко перебував у с. В’юнища неподалік Переяслава на Київщині. Поет захворів і в цей час, переосмислюючи своє життя й життя суспільства, а також перечитуючи Біблію, загорається ідеєю написати переспіви Давидових псалмів. На той час Т. Шевченко вже був зрілим й сформованим поетом, мав цілком стійкі й визначені погляди на життя [5]. Тарас Григорович добре знав Псалтир ще з дитинства, бо навчався через ці тексти грамоти. Ідеї, висловлені в псалмах, були близькими для Т. Шевченка, мова Псалтиря була йому зрозумілою й природною. На думку літературознавця І. Даниленко, «з багатьох причин «Давидові псалми» постали визначною подією не лише у творчості митця, а й в українській літературі й культурі загалом. За своїм задумом і його художнім утіленням цикл виступає одним із найвіртуозніших творів Шевченка» [7, с. 5].

У цикл «Давидові псалми» входять десять переспівів псалмів (1, 12, 43, 52, 53, 81, 92, 132, 136 і 149 за церковнослов’янською нумерацією). Очевидно, що поет дуже ретельно добирав тексти псалмів, проектуючи історію Єрусалиму на історію України. Т. Шевченко, «переймаючись тяжкою долею свого народу, створив метаісторію України, підкріплену авторитетністю сакральних текстів першоджерела та переконливістю образу поета-пророка, здатного силою свого глаголу керувати серцями. Розвинута Шевченком паралель Україна – Єрусалим прочитується з підтексту псаломних обробок, рецепція яких у зазначеному векторі відбувається й завдяки глибоко продуманій загальній композиції циклу» [7, с. 5].

Шевченкові переспіви псалмів викликали літературознавчу дискусію, у якій можна виокремити два погляди: 1) Т. Шевченко використовує образно-стилістичну базу релігійних текстів та езопівську мову з метою втілення революційного змісту (І. Айзеншток, К. Волинський, Є. Кирилюк, Ю. Івакін, Л. Міріджанян, М. Ласло-Куцюк, І. Дзюба та ін.); 2) через переспіви псалмів поет виражає свою релігійність, розуміння добра і зла – суспільного й приватного, гріха й Божої правди (В. Щурат, Т. Пасічник, Л. Білецький, Д. Штогрин, М. Домашовець, М. Павлюк, Л. Кисельова та ін.).

Не існує й одного погляду на питання жанрово-стильової специфіки твору. Традиційно вважають, що «Давидові псалми» та «Подражаніє 11 псалму» виступають переспівами з Псалтиря. Проте, існує й думка, що частина цих Шевченкових творів виступає переспівами (43, 81, 93, 132, 136, 149), а частина – перекладами з Псалтиря (1, 12, 52, 53) [23, с. 73 – 74].

Поетика Шевченкових переспівів псалмів залишається недостатньо вивченою, попри існування окремих спостережень стосовно загальної композиції твору та аналізу його мотивного комплексу. Заслуговують на увагу дослідження В. Домашовця [8], І. Бетко [2], М. Ласло-Куцюк [14], М. Павлюка [23], І. Даниленко [7]. Та все ж для вичерпного розуміння поетико-семантичної особливості твору теоретико-методологічну базу цих небагатьох досліджень не можна вважати достатньою.

Т. Шевченко розпочинає цикл «Давидові псалми» псалом 1-м (1. «Блаженний муж на лукаву...»), який є своєрідним заспівом, духовним підґрунтям для решти пісень Псалтиря. «Завдяки цьому псалму формула контрастного протиставлення концептів добра і зла постане наскрізною для всього циклу» [7, с. 6]. Текст другої поезії (12. «Чи Ти мене, Боже милий...») – переспів псалма 12-го, що є молитвою Давидовою й виступає як зразок для кожного, хто молиться. Третя поезія (43. «Боже, нашими ушима...») – переспів псалма 43-го, у якому постає молитва захисників народу до Бога перед ворожою загрозою. «З метою актуалізації старозавітної історії для її рецепції в українському вимірі поет вніс значні зміни у псалом, але зберіг базові компоненти образності та бінарну структуру пісні, побудовану на контрасті» [7, с. 7]. Знаменно, що слова 14-го та 15-го віршів 43-го псалма про «притчу во язицех і посміяніє в людєх», за спостереженням Л. Кисельової, найчастіше повторюються в одному із джерел Шевченкових історичних відомостей про минуле України — в «Історії Русів» [10, с. 34]. Вірші 14-й і 15-й із цього біблійного псалма Шевченко взяв за епіграф до містерії «Великий льох» (1845). У четвертій поезії (52. «Пребезумний в серці скаже...») – переспіві 52-го псалма – поет порушує питання вірності/невірності Богові. У п’ятій поезії (53. «Боже, спаси, суди мене...») – переспіві 53-го псалма – подає особисту молитву. «У системі Шевченкового циклу цей псалом займає особливе місце, адже він є й композиційним центром «Давидових псалмів» і вузловим моментом у розкритті інтенцій ліричного «я» автора» [7, с. 8]. Шоста поезія (81. «Меж царями-судіями...») – переспів 81-го псалма, у якому Т. Шевченко, услід за Давидом, засуджує несправедливих царів, «земних богів» і передбачає для них справедливий Божий суд. Сьома поезія (93. «Господь Бог лихих карає...») – переспів 93-го псалма – є своєрідним синтезом провідних мотивів та образів попередніх шістьох поезій. Цей переспів містить чимало оптимістичних тверджень про Промисел Божий, всепрозорливість й милосердя Творця. Восьма поезія (132. «Чи є що краще, лучше в світі...») – переспів псалма 132-го – є хвалою (або гімном), зумовленою сподіванням Пророка на Божий Промисел. У дев’ятій поезії (136. «На ріках круг Вавилона...») Т. Шевченко вводить «тему втраченої можливості ідеальної спільноти через морально-духовну недосконалість» [7, с. 9]. Псалом є духовним колективним плачем, і Т.Шевченко, як і Давид, зберігає всі характерні ознаки такого виду поезії. Заключна поезія циклу (149. «Псалом новий Господові...») – переспів 149-го псалма, який є хвалою, висловленою автором Богові. Шевченків переспів 149 псалма виступає піснею радості й похвали, у ньому звучить заклик до єдності й соборності народу та гімн свободі. Ця поезія в структурі шевченківського циклу виконує функцію обрамлення. 149-й псалом, за слушним визначенням Р. Коропецького, це вже «картина остаточної години <...> перед появою вічного царства «преподобних» [13, с. 161].

Як уже було зазначено, не включений в цикл «Давидові псалми» переспів «Подражаніє 11 псалму». Ця поезія містить провідні ідеї Шевченкової творчості, є важливим підсумком його духовних шукань. Написаний в кінці життєвого шляху поета, переспів 11 псалма став одним із ключових творів української літератури.

Шевченкові переспіви Давидових псалмів передають ідеї високого ідеалу людського буття за законами Божої справедливості, указують на неприродність гріховного існування людини й суспільства. Ці поезії віддзеркалили погляди самого Т. Шевченка – поет вибудовує метаісторію України, за слушним визначенням Д. Наливайка, по вертикальній осі: втрачений рай вільної козацької України; поневолення та кріпосне рабство сучасної йому України; майбутнє України, що вимальовується у світлі візіонерства та профетизму як повернення волі та відродження справедливості в найширшому значенні «Божої правди» [21, с. 19].

Мова Шевченкових переспівів Давидових псалмів має свої характерні особливості. Насамперед, це поєднання в цих текстах релігійного (сакрального) та художнього стилів.

Розглянувши детально лексику, фразеологію та синтаксис Шевченкових переспівів Давидових псалмів, спробуємо дослідити специфіку поєднання засобів релігійного та художнього стилів у цьому жанрі.

Як уважає П. Мацьків, «виявлення закономірностей розвитку сакральної лексики окремих галузей знань (релігійної особливо) та їх ролі у становленні літературної мови є однією з найважливіших проблем сучасного мовознавства» [17, с. 187]. У цьому сенсі на особливу увагу заслуговує лексика переспівів сакральних книг майстрами слова.

На думку Г. Бурдіної, особливістю релігійного стилю на лексичному рівні є значна кількість маркованих слів, тобто слів, пристосованих до використання в релігійному стилі. Найперше це лексика зі специфічним лексичним значенням: Всевишній, Господь, Бог, пророк, ковчег, херувими, вівтар та інше [4, с. 260].

Оскільки псалом належить до релігійних жанрів, то, зрозуміло, він містить назви Бога. Однак Шевченкові переспіви псалмів – це художні тексти, наявність у них великої кількості маркованої лексики свідчить про незаперечний вплив оригіналу на текст переспіву. Шевченкові переспіви містять назви Бога, серед них можна виокремити такі назви Всевишнього:

а) лексема Бог (13, с. 360 – 4 рази; 361 – 3 рази; 362, 364 – 2 рази);

б) лексема Господь (13, с. 359, 361 – 2 рази; 362 – 4 рази; 363, 364 – 2 рази);

в) словосполучення Небесний Владика (13, с. 361);

г) лексема пан (у значенні Бог) (14, с. 281 – 2 рази);

д) Ти (у значенні — Бог; у різних відмінках 9 уживань);

е) Т. Шевченко в переспівах псалмів використовує також номінації, що означають назви праведників, преподобних, богів: з праведними (13, с. 358), (чужим) богам (13, с. 360), преподобнії /преподобним (13, с. 364, 365).

У Шевченкових переспівах Давидових псалмів можемо спостерігати канонічний підхід автора щодо звертань до Бога. Т. Шевченко використовує лише дві (традиційні) форми звертання: Боже (іноді з означенням милий) (9 уживань) (13, с. 358, 359, 360, 361, 362; 14, с. 281) і Господи – 5 уживань (13, с. 361, 362, 14, с. 281). Такий підхід допомагає зберегти форму церковнослов’янських перекладів Псалтиря, надати текстам псалмів канонічного й традиційного звучання.

Широке використання в Шевченкових переспівах Давидових псалмів релігійної лексики змушує класифікувати ці лексеми в такі групи (слова подані в початковій формі):

1) релігійно світоглядні поняття й категорії: закон (Господній) (13, с. 358). Усього – 1 вживання;

2) назви ознак: Божий – 1 вживання (13, с. 365), Господній – 1 вживання (13, с. 358), Твій – 13 уживань (13, с. 359, 361, 362, 363; 14, с. 281), Свій – 10 уживань (13, с. 358, 359, 361, 362, 363, 365), Його (у значенні Божий) - 2 вживання (13, с. 362). Усього – 27 уживань лексичних одиниць;

3) назви духовних (нематеріальних) осіб (суб’єктів): душа, ужитий 8 разів (13, с. 358, 359, 360, 361, 362, 363). За М. Скаб, «ми визначаємо концепт ДУША як макроконцепт, у структурі якого виокремлюємо насамперед дві частини – сакральну та несакральну» [25, с. 69]. У поезії Т. Шевченка слово душа вжите лише в його сакральному значенні. У цьому ряду слід ще назвати іменник серце – 8 уживань (13, с. 358, 359, 360, 361, 362, 364; 14, с. 281). У Шевченкових переспівах Давидових псалмів цей іменник має значення символу зосередження почуттів, настроїв, переживань людини, здатності почувати й розуміти інших;

4) назви позачасопростірних (нематеріальних, духовних) дійсностей: ад –у значенні пекло (13, с. 362);

5) святописемні власні назви й імена людей: Ізраїль (13, с. 360); Вавилон – 2 вживання (13, с. 363); Ієрусалим (13, с. 364); Сіон (13, с. 364) та прикметник Сіонський (13, с. 363); Єрмонський (13, с. 360); Аарон (13, с. 363); едомляне (едомськії діти) – 2 вживання (13, с. 364). Усього – 11 уживань названих лексичних одиниць;

6) назви процесів і станів релігійної практики: праведничий (13, с. 363); увірувати (14, с. 281); святий – 5 уживань (13, с. 360, 363, 364; 14, с. 281); блаженний (блажен) – 4 уживання (13, с. 358, 364); воскреснути – 2 уживання (14, с. 281); вознестися (13, с. 362); діла (Божі) (13, с. 362); любити – 2 вживання (13, с. 362); гріх (13, с. 360); помолитися – 2 уживання (13, с. 359, 361); молитися (13, с. 361); не молитися (13, с. 360); словословити (13, с. 365); собор (у значенні – зібрання віруючих) (13, с. 364) хвалити (Бога) (13, с. 365); восхвалити (Бога) – 2 уживання (13, с. 359, 360); хваленіє (13, с. 360); благати (Бога) (13, с. 360); спасеніє (13, с. 360); славя (Господа) (13, с. 359); спасти – 6 уживань (13, с. 358, 359, 361, 362); помагати – 4 вживання (13, с. 359, 360, 361, 362); ізбавляти (13, с. 360); заступати (13, с. 361); смиритися (13, с. 360); воспівати (3 вживання) (13, с. 359, 364); возрадуватися (13, с. 360); слава (Божа) – 6 уживань (13, с. 359, 361, 362, 364); воля (Божа) – 6 уживань (13, с. 358, 360, 361, 362); сила (Божа) (13, с. 359); правда (Божа) – 3 вживання; (13, с. 361, 362); скорби (13, с. 360); судити – 3 вживання (13, с. 361); правий (неправий) – 3 вживання (13, с. 364); лукавий –11 уживання (13, с. 358, 360, 361, 362, 363, 364; 14, с. 281); нелукавий (13, с. 364); нечестивий (13, с. 358); окаянний (13, с. 364); карати – 3 вживання (13, с. 362, 364); воздати (13, с. 363); воцаритися (13, с. 363); возвеличити – 2 вживання (14, с. 281); пом’янути –2 вживання (13, с. 364); чудеса (14, с. 281); взискающий (Бога) (13, с. 360). Усього – 96 уживань лексичних одиниць;

7) назви церковних відправ, книг та релігійних жанрів: псалом –3 вживання (13, с. 359, 364; 14, с. 281); притча (13, с. 359); Усього – 4 вживання названих лексичних одиниць;

8) назви знарядь, предметів і знаків релігійної практики: ризи (13, с. 363); миро (13, с. 363); псалтир (у значенні – музичний інструмент) (13, с. 364); тимпан (13, с. 364); орган (13, с. 363). Усього – 5 лексичних одиниць.

Як бачимо, Т. Шевченко широко використовував релігійну лексику у своїх переспівах псалмів. Якщо порахувати кількість уживань поетом названої лексики, то можна сказати, що Т. Шевченко використовує 201 вживання релігійної лексики серед 1125 уживань слів у переспівах Давидових псалмів. Це 80 лексичних одиниць із 461 слова, використаного в Шевченкових переспівах Давидових псалмів. Очевидним є те, що в порівнянні зі всією лексикою, яку поет використав у своїх переспівах, кількість релігійної лексики є значною. Релігійна лексика надає переспівам Т. Шевченка особливої урочистості й піднесеності. У контексті ця лексика набуває різних відтінків.

Для того, щоб повно відобразити лексичну палітру Шевченкових переспівів Давидових псалмів, важливо також дослідити морфологічний склад релігійної лексики в цих його віршах. Серед стилістично маркованих релігійних слів у переспівах переважають іменники. Наприклад: Бог, Господь, душа, Вавилон, собор, псалтир та багато інших. Їх нараховуємо 31 лексичну одиницю. Це більше ніж 2/3 від усієї кількості релігійних слів, ужитих у переспівах псалмів Т. Шевченком.

Другою за кількістю є група дієслів: молитися, славословити, увірувати, воскреснути та багато інших. Їх нараховуємо 25 лексичних одиниць. Третьою – група прикметників: святий, праведний, Божий, Господній, преподобний та багато інших. Усього – 16 слів. Невелика група займенників: Твій, Ти, Свій, Його.

Такий морфологічний склад релігійної лексики, ужитої в Шевченкових переспівах Давидових псалмів, можна пояснити тим, що серед релігійної лексики найбільший пласт належить саме іменникам, оскільки вони називають осіб, предмети, пов’язані з церковно-релігійною практикою. Саме ці назви є основними серед стилістично маркованих релігійних слів. Дієслова називають процеси релігійної практики, тому вони також відіграють важливу роль для відтворення картини церковно-релігійного життя. Стилістично марковані релігійні прикметники чи дієприкметники здебільшого відіграють роль епітетів, усталених (милий Боже) чи оригінальних (взискающий). Займенники Твій (у значенні – Божий), Ти (у значенні – Бог) часто трапляються в біблійних текстах (особливо в псалмах). У віршах Т. Шевченка їх уживання теж досить часте.

За своїм походженням ця лексика неоднорідна, оскільки багато слів із церковно-релігійної сфери прийшли до нас із інших мов, особливо з мов, якими була написана чи давно перекладена Біблія.

Найбільшу кількість становлять власне українські слова та слова спільнослов’янського походження, які Т. Шевченко вводить у свої переспіви, розширюючи можливості художнього стилю української мови, сприяючи проникненню в нього елементів релігійного стилю. До таких лексем належать: святий, помолитися, Божий та багато інших.

Окрім власне української та спільнослов’янської релігійної лексики, використаної у переспівах Т. Шевченка, письменник послуговується й запозиченою стилістично маркованою лексикою. Варто зазначити, що ці запозичення мають майже однакові джерела – давньоєврейська, грецька, церковнослов’янська мови.

До давньоєврейських або арамейських лексичних запозичань відносимо: Сіон, Вавилон, Іаков, Ієрусалим, Аарон та ін. Як бачимо, до давньоєврейських запозичень належать здебільшого власні назви – імена людей, назви міст, гір тощо.

Велику кількість лексичних запозичень у Шевченкових переспівах Давидових псалмів становлять слова із грецької мови псалом, тимпан, псалтир, миро, орган. Уживання великої кількості запозичень із грецької мови можна пояснити тим, що багато назв церковної атрибутики прийшло до нас із грецької мови (ікона, омофор, мирро, псалтир тощо). Використовуючи релігійну лексику, Т. Шевченко не міг оминути цих слів, бо саме вони допомагають створити певний образ.

Як бачимо, у поетичних творах Т. Шевченка найбільше запозичень релігійної лексики із грецької мови. Це пов’язано із грецьким церковним обрядом, традицією української церкви. Грецькі запозичення здебільшого потрапили в українську мову через церковнослов’янську. У свою чергу, церковнослов’янських запозичень релігійної лексики Т. Шевченко використовує чимало. Прикладом тут може бути гніздо з початковим словом благо, у якому поряд з благий (всеблагий), блаженний виступають композити (благо/блага/ благати) та інші.

Переважно неповноголосні форми є застарілими словами, що часто вживані як частина висловлювання, тобто як частина цитати зі спеціальним значенням. Наведемо приклади неповноголосних форм церковнослов’янізмів, що їх використовує Т. Шевченко в переспівах: древо (13, с. 358); владика (13, с. 361); вражі (13, с. 359); вражої (13, с. 360); срамотою (13, с. 359); врачуєш (13, с. 362).

Варто зазначити, що неповноголосся, які трапляються в Шевченкових переспівах, можуть бути не лише церковнослов’янськими запозиченнями, але й впливом народної мови (часом в народній поезії вжиті неповноголосся), але, на нашу думку, Шевченкові вірші (особливо переспіви псалмів) швидше зазнавали впливу церковнослов’янських перекладів Біблії, аніж народної мови.

Церковнослов’янськими запозиченнями є форманти з неповноголосними префіксами пре- та пред-. Ад'єктивний суфікс пре- виступає в деяких явних запозиченнях з церковнослов’янської, наприклад, преподобний. Часто використовуваними є в Шевченкових переспівах псалмів слова із префіксом вос-(воз-): воспою (13, с. 359); восхвалили (13, с. 359); возрадується (13, с. 360); восхвалимо (13, с. 360); вознесися (13, с. 362); воздасть (13, с. 363); воспоєм (13, с. 364); воскресну (14, с. 281); возвеличимо, возвеличу (14, с. 281).

У поезіях Т. Шевченка рідко вживані слова з початковими ра-, ла-, як, зрештою, в українській мові загалом. Це лише іменник раб.

Як уважає В. Задорожний, «особливістю старослов’янської мови, що є основою пізніших церковнослов’янських її редакцій, є її книжно-літературний характер з орієнтацією в першу чергу на церковну сферу й зумовлений цим її лексичний склад, що постав у результаті перекладацької діяльності першопросвітителів слов’янства як наслідок перекладів богослужбової літератури з грецької на слов’янську, часто способом калькування» [9, с. 23]. На думку науковця, особливу увагу привертають слова на позначення абстрактних понять із суфіксом -іє. Цей суфікс здавна побутував у слов’ян, був формантом на позначення збірних іменників та під час творення віддієслівних іменників середнього роду. Цю особливість як церковнослов’янське запозичення використовував у своїх переспівах Т. Шевченко, який чудово розумів роль таких вкраплень як засобів релігійного стилю в контексті художнього твору. У Т. Шевченка вживання в переспівах іменників середнього роду із закінченням -іє, що є прямим запозиченням з церковнослов’янської лексики, трапляються відносно часто: спасеніє (13, с. 360), в беззаконії (13, с. 360), хваленієм (13, с. 360), на отмщеніє (13, с. 365), подражаніє (14, с. 281).

Деякі церковнослов’янські форми трапляються в Шевченкових переспівах Давидових псалмів рідше, ніж у решті його творів: спільнослов’янський за походженням тип із суфіксом -тель у Шевченкових переспівах Давидових псалмів трапляється лише раз: губителей (13, с. 365); лише раз використовує поет церковнослов’янське ад’єктивне утворення з початковим веле-: велеречивий (14, с. 281).

Церковнослов’янська форма дієслова бутиєси (2 особа однини) повторює церковну традицію вживання цієї форми в молитвах, церковних відправах тощо. Дієслово єси надає мовленню урочисто-релігійного звучання. Т. Шевченко послуговується у своїх переспівах дієсловом єси 2 рази (13, с. 359).

У Шевченкових переспівах трапляються ще й такі лексичні запозичення з церковнослов’янської мови: муж (13, с. 358), спаси (13, с. 358, 359, 361), ушима (13, с. 359), притчу (13, с. 359), ізбави (13, с. 360), вскую (13, с. 360), скорби (13, с. 360), взискающий (13, с. 360), внуши (13, с. 361), уст (13, с. 361), глаголи (13, с. 361), не зрять (13, с. 361), стяжати (13, с. 361), всує (13, с. 361, 363), не зрить (13, с. 362), ніже (13, с. 362), спас (13, с. 362), діющих (13, с. 362), ізриється (13, с. 362), ада (13, с. 362), пребудет (13, с. 363), пристанище (13, с. 363), лучше (13, с. 363), яко (13, с. 363, 364), добровонне (13, с. 363), честної (13, с. 363), ризи (13, с. 363), тварям (13, с. 363), воцариться (13, с. 363), забвен (13, с. 364), дщере (13, с. 364), окаянна (13, с. 364), ложах (13, с. 364), обоюду (13, с. 365), язикам (13, с. 365), мовлявший (14, с. 281), суєта (14, с. 281), нищих (14, с. 281), словеса (14, с. 281) та ін.

В українській поетичній мові поширеним є вживання повних (нестягнених) форм прикметників (навіть субстантивованих) у різних відмінках та числах. Ця особливість є характерною й для деяких українських говірок. Також названу форму можна вважати й церковнослов’янським запозиченням, особливо, якщо це стосується поетичного мовлення. У Шевченкових переспівах псалмів названа форма часто використовувана, на нашу думку, як церковнослов’янський вплив: благая (13, с. 360, 364); злая (13, с. 361); теє (13, с. 362); живая (душа) (13, с. 362); злая (Вавилоня) (13, с. 364); новую (славу) (13, с. 364); залізниє (пута) (13, с. 365) та ін. Окрім того, Т Шевченко в переспівах псалмів уживає українські повні нестягнені форми прикметників, дієприкметників та займенників: злії (13, с. 358, 359), тії (літа) (13, с. 359), неситії (13, с. 360), лукавії (люде) (13, с. 360), сильнії чужії (13, с. 361), немудрії (13, с. 362), шитії (омети) (13, с. 363), Єрмонськії (роси) (13, с. 363), святії високії Сіонськії (гори) (13, с. 363), глухії (органи) (13, с. 363), злії (едомляне) (13, с. 364), едомськії (діти) (13, с. 364); преподобнії (13, с. 364), лукавії (уста) (14, с. 281), такії (словеса) (14, с. 281), святії (словеса) (14, с. 281). Використання повних форм прикметників та займенників надають мовленню поетичності й урочистості, увиразнюють стилістику твору, є ефективним засобом урочисто-релігійного мовлення в Шевченкових переспівах Давидових псалмів.

Релігійна лексика, ужита в Шевченкових переспівах Давидових псалмів, свідчить про широку обізнаність поета із релігійною літературою, глибоке знання Святого Письма.

Доказом обережного ставлення до мовних засобів, використаних у Шевченкових переспівах Давидових псалмів, є помірне або й зовсім рідкісне вживання в поезіях цього жанру оказіоналізмів, просторічної лексики та діалектизмів.

Щодо оказіоналізмів, використаних Т. Шевченком, то їх можна назвати такими, що утворені за аналогією до церковнослов’янізмів: пребезумний (13, с. 360); добретворящого (13, с. 360); добровонне (миро) (13, с. 363). Уживання таких новоутворень збагачує українську релігійну й урочисту лексику.

Використання діалектизмів у Шевченкових переспівах Давидових псалмів – явище рідкісне, усе ж поет іноді вводить в релігійний текст живомовні елементи як природну мову своєї місцевості.

У Шевченкових переспівах Давидових псалмів спостерігаємо діалектизми: а) фонетичні; б) морфологічні.

Серед фонетичних ми виділяємо такий елемент, як відсутність чергувань голосних о – і, е – і в коренях іменників: сльоз (13, с. 360), невольники, камень (13, с. 364). Це явище може бути як діалектним виявом, так і впливом книжної мови на переспіви псалмів.

У колі морфологічних діалектизмів трапляється скорочене закінчення дієслів 3-ї особи однини ІІ дієвідміни, якщо наголос падає на основу дієслова (південно-східні українські діалекти): пониче (14, с. 281). Хоча вживання цієї форми може бути зумовлене й упливом церковнослов’янської мови.

На лексичному рівні в Шевченкових переспівах Давидових псалмів ми не виявили діалектизмів.

Украй рідко натрапляємо в Шевченкових переспівах псалмів на слова, уживання яких у цьому жанрі, здавалося б, є невиправданим або недоречним. Понад те, автор часом, називаючи грішників, поганих і зажерливих людей, удається до таких слів, як лютим, нечестивих, злії (13, с. 358); трупи ворожі, срамотою, жеруть (13, с. 359); в беззаконії мерзіє, неситії (13, с. 360); неситих (13, с. 361). Ці та подібні слова й словосполучення вжиті автором для того, щоб підкреслити неприпустимість і мерзенність гріха, потворність грішних вчинків, засудити неправедність, зло, підступність та інші потворні явища в житті людини й суспільства.

Слід зауважити, що серед лексики Шевченкових переспівів Давидових псалмів можна спостерігати і яскраві ознаки художнього стилю. Це слова, ужиті в переносному значенні (наприклад, уживання форми з гостей (11) у значенні з цього світу), широке використання синонімів (наприклад, на означення людини, що живе без гріха, Т. Шевченко вживає цілий ряд прикметників та дієприкметників: благий, блаженний, взискающий Бога, добретворящий, добрий, невинний, праведний, преподобний, святий, чесний тощо, а на позначення грішників добирає такий ряд синонімів: ворог, гордий, губитель, діющий злая, злий, кат, лихий, лукавий, лютий, немудрий, неправий, нерозумний, неситий, нечестивий, окаянний, пребезумний, проклятий, сліпий, хитрий, чужий).

Переспівуючи Давидові псалми, Т. Шевченко надавав своїм переспівам особливої ритмомелодики, яка сприяла наближенню цих текстів до українських пісень. Для більшої пісенності переспівувач використовує в цих текстах чималу кількість службових слів, що складаються з однієї голосної фонеми, наприклад, сполучник а (9 уживань) та сполучник і частка і (80 уживань), які посилюють мелодійність тексту.

Отже, використання в Шевченкових переспівах Давидових псалмів як художніх творах запозиченої релігійної лексики, лексики на позначення церковної атрибутики, а також звертання до Бога, уживання церковнослов’янізмів та оказіоналізмів за аналогією до церковнослов’янських слів надавало цим творам особливої піднесеності й урочистості, сприяло вдосконаленню художнього стилю української мови, вплинуло на подальший розвиток перекладів і переспівів біблійних книг, зокрема Псалтиря. Т. Шевченко, спираючись на досвід перекладання й переспівування псалмів у давній українській літературі, уніс свої особливі риси в переспіви Давидових псалмів (елементи художнього стилю), надав їм особливого українського живомовного звучання, водночас зберігши впізнавані риси цього жанру.

Велика кількість біблійних висловів набула широкого поширення в українській літературній мові. Засобом релігійного стилю виступає використання в художніх творах біблійних фразеологізмів та висловів із Біблії. Переспіви псалмів як літературний жанр, що увібрав у себе риси релігійного й художнього стилів, не оминули, звичайно, і біблійну фразеологію та цитування. У художніх творах біблійні цитати чи фразеологізми «можуть скорочуватися <...>; традиційно вони можуть вживатися як українською, так і іншими мовами» [11, с. 9].

Біблійні фразеологізми (бібліїзми) – крилаті вислови, окремі слова, словосполучення й цілі речення, які, відірвані від біблійного тексту, можуть бути вживані як усталені (фразеологічні) одиниці мови – в узагальненому, переносному або образному значенні. Ці крилаті вислови, на відміну від інших фразеологічних одиниць, мають точно встановлене джерело походження – це Біблія [11, с. 8 – 9].

Вислови з Біблії – це слова, словосполучення й речення зі Святого Письма, які вжиті в прямому значенні й підсилюють чи доповнюють авторську думку, погляд автора на те чи інше явище.

Шевченкові переспіви Давидових псалмів містять зовсім невелику кількість бібліїзмів і, зрозуміло, чималу кількість висловів із Біблії. Це можна пояснити тим, що автор переспівує біблійний текст, а відтак – цитує Біблію, зокрема Псалтир.

Серед бібліїзмів, ужитих у Шевченкових переспівах Давидових псалмів, можна назвати такі: яко в притчу (43); упасти у ворожі руки (12); од лукавих (93); вловлять душу (93). Варто зазначити, що біблійний фразеологізм яко в притчу – це вислів, що зазнав авторської трансформації. За класифікацією А. М. Мелерович і В. М. Мокієнка [18], такий вид трансформації належить до еліпсису (опущення певного компонента, що його можна легко відновити за змістом): стати притчею во язицех (Втор. 28:37; Пс. 30:12, 43:15) – яко в притчу (43). Зазнав трансформації в Шевченкових переспівах і бібліїзм ловці душ (Мт. 4:19; Мк. 1:17; Лк. 5:10). У Шевченка він зазнає зміни граматичної будови й стає висловом вловлять душу (93).

На особливу увагу заслуговують вислови з Біблії, ужиті в Шевченкових переспівах Давидових псалмів. Ці вислови переважають над біблійними фразеологізмами в названих творах. Вислови з Біблії мають пряме значення, тобто відповідають тому значенню, з яким їх ужито в Псалтирі. Усе ж Тарас Шевченко, цитуючи Святе Письмо, надає цим висловам особливого звучання, «проектує» цей матеріал на українські реалії та українські теми.

Зрозуміло, що більшість висловів походить із однієї книги Біблії – Псалтиря: безумний говорить (Пс. 13:1, 52:2) –



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал