Календар словесника: 2014 – рік Тараса Шевченка 14 – 15 березня 2013 року проведена міжрегіональна науково-практична конференція «Творчість Тараса Шевченка у світовому контексті»



Сторінка3/7
Дата конвертації18.12.2016
Розмір1.35 Mb.
1   2   3   4   5   6   7

Література

  1. Бадалов О. Любомир Мирославович Боднарук / Олег Бадалов. – Чернігів: ЧОУНБ ім. В. Г. Короленка, 2004. – 48 с.: іл.

  2. Маланюк Є. Репліка / Є. Маланюк // Народна творчість та етнографія. – 1997. –

№ 2. – С. 71-75.

  1. Маланюк Є. Шевченко – живий / Євген Маланюк // Маланюк Є. Книга спостережень. Статті про літературу. – К.: Дніпро, 1997. – С. 164-167.



Літературознавчі студії учителів

Дубина Н.М.

ОБРАЗ ПІСНІ В ЖИТТІ ТА ТВОРЧОСТІ

ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
Життя Тараса Шевченка починається з народної пісні, у ній – натхнення поета, його велич і безсмертя. Саме народна пісня стала його супутницею, порадницею і в той же час – предметом уваги та вивчення. «Українська пісня – душа моя», – із захопленням говорив великий поет.

Без пісні митець не міг жити. Від природи він був дуже музикальним, мав хороший голос, надзвичайну пам’ять, тонкий слух. Ще в дитинстві, почувши нову пісню від мандрівних кобзарів та лірників – живих носіїв української історичної пам’яті, Тарас відразу, без найменших зусиль, запам’ятовував слова та мелодію. Від батька-чумака почув майбутній поет багато чумацьких пісень, котрі були близькі до наймитських та сирітських, захоплювався думами й піснями про героїчне минуле України. Народна пісня ставала першою серйозною книгою для Тараса, бо в ній знаходив щирість і правду, мудрість і надію. Як глибоко запали в душу Шевченка гайдамацькі пісні – ми знаємо від нього самого. В автобіографії, написаній 1860 року, читаємо: «По врожденной мне дерзости характера я нарушал барский наказ, напевая чуть слышным голосом гайдамацкие унылые песни и срисовывая украдкой картины суздальской школы, украшавшие панские покои…».

Завдяки зусиллям передових діячів, Тараса Шевченка було викуплено з кріпацької неволі, і він став навчатися в петербурзькій Академії мистецтв. Можна лише уявити, як співала в цей час його щедра, обдарована душа! У спогадах сучасників є згадки про те, що Тарас під час роботи завжди тихенько наспівував народні пісні, зачаровуючи друзів і свого вчителя, «великого Карла», як називав він Брюллова. 1839 року, у поезії «До Основ’яненка», Шевченко натхненно писав:

Наша дума, наша пісня

Не вмре, не загине…

От де, люди, наша слава,

Слава України!
Внутрішньо самотній поет у далекому Петербурзі уявляв себе виразником дум і прагнень народних. Назвавши свою книгу «Кобзарем», автор і сам виступив у ній як співець, тісно зв’язаний з життям простих людей. Своїм братом за духом і долею вважає він мандрівного кобзаря Перебендю, який усім «тугу розганя, хоть сам світом нудить». У невеликому уривку з вірша «Перебендя» згадується одинадцять пісень:

Сяде собі, заспіває:

«Ой, не шуми, луже!»

Заспіває та й згадає,

Що він сиротина,

Пожуриться, посумує,

Сидячи під тином.
Отакий-то Перебендя,

Старий та химерний:

Заспіває про Чалого,

На Горлицю зверне;

З дівчатами на вигоні –

Гриця та Веснянку,

А у шинку з парубками –

Сербина, Шинкарку;

З жонатими на бенкеті

(Де свекруха злая) –

Про тополю, лиху долю,

А потім – у гаю;

На базарі – про Лазаря,

Або, щоб те знали,

Тяжко, важко заспіває,

Як Січ руйнували.

Отакий-то Перебендя,

Старий та химерний:

Заспіває, засміється,

А на сльози зверне.
У Петербурзі навіть серед «землячків» траплялися такі, що кепкували з його мужицтва, але поет відповідав презирством тим, хто ображав гідність рідного народу, зневажав його минуле, його задушевну, багатобарвну пісню.

Не одцуравсь того слова,

Що мати співала,

Як малого повивала,

З малим розмовляла;

Не одцуравсь того слова,

Що про Україну

Старий старець, сумуючи,

Співає під тином.

Подорожуючи по Україні, поет ніколи не минав нагоди послухати думи у виконанні кобзарів, яких у той час можна було зустріти чи не на всіх дорогах, на міських та сільських ярмарках. В альбомах з малюнками Шевченка, із віршами знаходимо чимало текстів українських пісень і дум. Він добре знав думи «Про козака Голоту», «Про бурю на Чорному морі», «Невольничі плачі», а також любив співати історичні пісні «Про Устима Кармелюка», «Про Морозенка», «Про Нечая», «Про Сагайдачного», «Про Головатого» та інші.

Народна пісня завжди була посередницею між поетом та його народом, сприяла зближенню, взаєморозумінню. У Качанівці, Яготині, Березовій Рудці, – куди б не приїжджав Шевченко, сучасники знали його не тільки як поета та художника, але й як прекрасного виконавця народних пісень. Кріпосні селяни збиралися, щоб послухати спів Тараса, який «брав за душу».

Після драматичного 1847 року, у далеких казахських степах солдат Тарас Шевченко, незважаючи на заборони, дуже часто звертався до пісенної творчості рідного краю. Він виходив з казарми в степ і всі свої думки довіряв пісні. Про її значення в найтяжчий період свого життя поет написав у вірші «І знов мені не привезла…»:



Погуляю понад морем

Та розважу своє горе.

Та Україну згадаю,

Та пісеньку заспіваю.

Люди скажуть, люди зрадять,

А вона мене порадить,

І порадить, і розважить,

І правдоньку мені скаже.
Пісня супроводжує поета все його життя. 8 липня 1857 року Шевченко запише у своєму щоденнику: «Рядовой Скобелев был мой земляк, родом из Херсонской губернии. С особенным выражением он пел песню «Тече річка невеличка…». Я забывал, что я в казармах слушаю эту очаровательную песню. Она меня переносила на берега Днепра, на волю, на мою милую родину. И я никогда не забуду этого смуглого полунагого бедняка…, уносившего меня своим безыскусственным пением так далеко из душной казармы». Тут, як бачимо, знову виразне нагадування про пісню.

Про чарівну силу пісні писав поет в Астрахані, повертаючись із заслання; потім пливучи по Волзі на пароплаві «Князь Пожарський», нарешті – у Нижньому Новгороді, де зустрівся зі Щепкіним. «Сегодня вечером пригласил он для меня какую-то г. Грекову, мою полуземлячку, с тетрадью малороссийских песен. Прекрасный, свежий, сильный голос, но наши песни ей не дались, особенно женские. Отрывисто, резко, национальной экспрессии она не уловила. Скоро ли я услышу тебя, моя родная задушевная песня?»

Як відомо, Тарас Григорович вів свій щоденник до 1858 року. І майже до кінця всі його записи пов’язані з музикою та піснями. Обрядові, побутові, чумацькі, козацькі, рекрутські, кріпацькі, сирітські… У кожному жанрі він був знавцем, багато пісень знав напам’ять і при нагоді із задоволенням співав. Спів для нього був органічною потребою. Кожна нова пісня, яку чув Шевченко, захоплювала його, народжувала власну інтерпретацію та оригінальне виконання. 13 серпня 1858 року поет писав: «Во весь день и вечер я все пел:
У степу могила

З вітром говорила:

«Повій, вітре буйнесенький,

Щоб я не чорніла».
Тонко й глибоко відчував Шевченко зміст і настрій пісні, інтерпретував її хвилююче й неповторно. Тому захоплення сучасників його чарівним і щирим виконанням цілком зрозуміле. Пантелеймон Куліш називав Тараса Григоровича «превосходным, может быть лучшим во всей Малороссии певцом народных песен». Високо оцінювали спів поета та його своєрідну інтерпретацію пісні В. Репніна, Н. Ускова, Ф. Лазаревський. Останній залишив такий спогад про Кобзаря: «Мою мать в особенности очаровывал Шевченко своим пением: ходит, бывало, по зале, заложивши руки назад, опустивши вниз думную голову; шея завязана шарфом; выражение лица грустное; голос тихий и тонкий; мать, бывало, плачет от его песен. Вот его любимейшие тогда песни:


  1. Ой зійди, зійди, ти зіронько та вечірняя!

  2. У Києві на ринку п’ють чумаки горілку…

  3. Ой горе, горе, який я вдався, брів через річеньку та й не вмивався…»

  4. «Де ж ти, доню, барилася, барилася? – На мельника дивилася, дивилася».

З особливим почуттям Тарас Григорович виконував пісню:
Забіліли сніги,

Забіліло тіло

Ще й головонька,

Ніхто не заплаче

По білому тілу

По бурлацькому.
7 червня 1859 року, перебуваючи в Лихвині на Сумщині, Шевченко написав чудову пісню про козака-бідолаху, який марно шукає й ніде не знаходить долі:

Ой по горі ромен цвіте,

Долиною козак іде

Та у журби питається,

Де та доля пишається?
Чи то в шинках з багачами?

Чи то в степах з чумаками?

Чи то в полі на роздоллі

З вітром віється на волі?
Не там, не там, друже-брате,

У дівчини, в чужій хаті,

У рушнику та в хустині

Захована в новій скрині.
У пісні відбився настрій самого поета. Доля для нього справді була захована «в чужій хаті в новій скрині».

В останні роки життя Кобзар пише твори дуже близькі до народних пісень: «Над Дніпровою сагою», «Тече вода з-під явора» та інші. Характерний для народної пісні 14-складовий, з обов’язковою цезурою після 8-го складу й жіночою римою вірш, так званий коломийковий, у творчості Шевченка досяг найвищої досконалості. Цим розміром написані «Тече вода в синє море…», «Вітер буйний, вітер буйний…», «Думи мої…», «Тяжко, важко в світі жити…», «Нащо мені чорні брови…», «Н. Маркевичу», «Вітер з гаєм розмовляє…» та інші.

Народ сприйняв твори Шевченка всією душею. Ще за життя поета його вірші почали співати, а «Кобзар» став своєрідним пісенником. Щирістю та глибоким ліризмом відзначаються пісні «Є на світі доля», «Ой, одна я, одна…», «Зоре моя вечірняя…», «Реве та стогне Дніпр широкий…», «Садок вишневий коло хати…».

Популярність народних пісень на тексти «Кобзаря» безмежна. Усі вони залишаються вічно живими, переходять з покоління в покоління й нема їм кінця.


Література

1. Билинская М. Шевченко и музыка. – К.: Музична Україна, 1984.

2. Новиченко Л. Тарас Шевченко – поет, борець, людина. – К.: Дніпро, 1982.

3. Пахаренко В. Незбагнений апостол. – Черкаси: БРАМА-ІСУЕП, 1999. – 296 с.

4. Шевченко Т.Г. Повне зібрання творів: У 12 т. / Редкол.: М.Г.Жулинський та інші. – К.: Наук. думка, 2003 р. Т.1: Поезія 1837 – 1847 / Перед. слово І.М.Дзюби, М.Г.Жулинського. – 784 с.

Кулинич Г.І.

СТЕЖКАМИ ТАРАСОВОЇ ДОЛІ В ЯГОТИНІ

(Т. Г. Шевченко і В. М. Репніна)

Всі дні мого перебування колись в Яготині є і будуть для мене рядом прекрасних спогадів…”



Т.Г. Шевченко

Шевченкова доля… Як багато містить вона нерозгаданих сторінок, непізнаних таємниць. Блукала вона і широкими битими шляхами, і незнайомими Петербурзькими стежками-доріжками та вузькими, такими далекими, чужими у Кос-Аральських степах… Але це не зламало, не повело манівцями Незабутнього Тараса, Великого сина Матері-України. Сам Поет про свою долю писав:

ми не лукавили з тобою, ми прямо йшли,

У нас нема зерна неправди за собою…

Одна із таких далеких доріг неодноразово приводила Тараса Шевченка в місто з багатою й цікавою минувшиною і гетьманською славою – Яготин.

Це одне з небагатьох міст України, історія якого тісно пов’язана з життям і творчістю Т.Г.Шевченка. Яготин і Яготинщина приваблювали поета щиросердними мешканцями, з якими він любив вести дружні бесіди, тут його радо зустрічали друзі-однодумці і, звичайно, незабутні зустрічі з дочкою князя М.Репніна – Варварою: їхні теплі стосунки, вечори спілкування, прогулянки парком.

На час приїзду Т.Г.Шевченка в Яготин маєток князя М.Г.Репніна був центром культурного життя усієї Лівобережної України. Увагу гостей привертала розкішна садиба, що потопала в розмаїтті рослин на березі мальовничого Супою.

Після тривалої розлуки з Україною у 1843 році Т.Г.Шевченко ступив на рідну землю. Відвідини Батьківщини показали, що він став далеко не схожим на того юнака, якого в лютий мороз в одному чоботі під конвоєм пригнали в Петербург. Як свідчать сучасники, саме таким був перший приїзд Т.Шевченка в Яготин. «У 1843р., 2 липня, в супроводі декабриста О.В.Капніста до Репніних приїздить Шевченко. У Яготин Тарас приїхав увечері. Над тихим Супоєм сірими пасмами лягла темрява і повільно заповзла у парк. У вікнах палацу Репніних світилося. Повідомили про приїзд гостя господарів, і ті добродушно запросили Шевченка на вечірній чай. Зібралася уся родина: Варвара Олексіївна і Микола Григорович, донька Варвара Миколаївна, син Василь із дружиною Лізою. Після вечері усі розійшлися, за столом залишилися Тарас з Варварою Миколаївною. Вона була замислена і небалакуча.

- Ми вже думали, що не здержите слово, – заговорила княжна.

- Як то так? Мені самому дуже хотілося завітати до вас.

- Справді?

- Справді. Хотілося побачити вас і, якщо можна, трохи попрацювати.

- О, ми створимо вам усі умови і для роботи, і для відпочинку, – пообіцяла Варвара Миколаївна» [2,с.73].

Поета-художника поселили в окрему флігелі – готелі для приїжджих гостей, що тулився ближче до Супою. Він займав велику кімнату, де працював, відпочивав і харчувався. Причиною його першого перебування в Яготині була домовленість про змалювання двох копій з портрета М.Г.Репніна (роботи швейцарського художника Е.Горнунга) на замовлення Тарновського та Капніста. Копії вдались на славу – задоволеним лишився і Тарновський, і Шевченко, якому запропонували погостювати кілька днів у Яготині. Тут він зустрів незвичайну для панських маєтків доброзичливість, познайомившись не лише з дочкою князя Варварою Миколаївною, іншими жителями маєтку, а й міщанами та селянами. Зустрічався Шевченко з Віктором та Михайлом Закревськими, з художником Яковом де Бальменом, якого згодом (1844р.) вислали на Кавказ, де він і загинув.

Тоді ж, в Яготині, Шевченко під впливом розповідей про декабристів написав поему «Тризна» і присвятив її Варварі Репніній. Вона ж пише повість «Дівчинка», присвятивши її, відповідно, Шевченкові. «Це точна історія мого серця», – зізнається вона в листі до Шарля Ейнара [1, с.58].

Цей твір читав Шевченко. Йому виповнилося 29 років, а Репніній – 35. І все ж, княжні запам’яталися перші кроки Шевченка по яготинській землі, запам’яталася злива, під час якої вона вперше його побачила, і навіть час, коли та злива була. В одному із листів до свого друга й душевного наставника Шарля Єйнара Репніна писала: «… и в ту минуту я узнала только, что этот художник – живописец и что его зовут Шевченко. Запомните это имя, дорогой мой учитель, оно принадлежит моему звездному небу» [1, с.55].

Шевченко подарував Варварі автопортрет. Геній поета полонив увагу Варвари Миколаївни, вона була не просто захоплена Шевченком, а закохана в нього й фактично не таїла цього. «Я очень привязана к нему, и не отрицаю, что, если бы я видела с его стороны любовь, я, может быть, ответила бы ему страстью!» [1, с.66].

Княжна була закохана в талант Шевченка, схилялася перед ним. Вона зробила його ідеальним у своїх думках, у своїй уяві, хотіла бачити Шевченка завжди духовним, піднесеним, світлим, ідеальним. Про це Варвара Репніна пише у своїй повісті: «…Он был живой, легко увлекающийся, любил и подурачиться, и поухаживать за барышнями, и особенно покутить в веселой холостяцкой компании» [3, с.59].

Варвара Миколаївна глибоко страждала від того: вона бачила інколи в його поведінці те, що було несумісне з генієм, яким наділив його Бог. Княжна вважала своїм святим обов’язком нагадувати поету про це і надсилала алегоричні повчання, а на самоті гаряче молилася за нього. Про це свідчить такий епізод, коли Т. Шевченко з братом Варвари їхали в Андріївку, то Варвара подарувла йому молитву, «в которой выражалось то, чего я желала бы для него», – писала вона в листі до Шарля Ейнара [1, с.57].

Тарас Шевченко неодноразово від’їздив з Яготина у Березову Рудку до Закревських. Як згадує Чужбинський, брати Закревські після приїзду Шевченка до Репніних теж навідувалися у Яготин. Варварі Рєпніній не зовсім подобалася дружба Шевченка з Закревськими, його поїздки в Мойсівку, про що вона пізніше написала у своїй повісті, де Тарас Григорович виведений під ім’ям Березовського. «Он ел, пил, как все смертные… Он был добр до слабости и душевно легкомыслен до жестокости, нерешительный и вместе необдуман в действиях своих. Его нельзя было не любить, для тех, кто истинно любил его… Нельзя было не восторгаться им: читая дивные свои произведения он делался обворожительным… Он одарен был больше чем талантом, ему дан был гений» [3, с.62].

Це слова жінки, увагу якої повністю полонив поет, слова жінки, яка, слухаючи «Слепую», за яку, до речі, вона пообіцяла подарувати йому золоте перо, чи «Тризну», присвячену їй, не могла не відчути, що перед нею геній. Вона кохала його, а тому вболівала більше за інших. У листі до Шевченка від 2 лютого 1844 року В.Рєпніна писала: «Сестра моя, умирая, произнесла три слова: «Выше, выше, выше!». О возьмите себе девизом эти таинственные слова; я вам их приношу в дар как избранному брату души моей. Выше душою, выше гением, выше сердцем. Вот цели, которых вы должны достичь. Свобода, родина, самоотвержение, любовь воспеты вами! Воспойте их вновь и выше!... Не выпускайте лиры из рук ваших, не кладите ее на ступенях, ведущих к обману, к мести, предательству…» [3, с.135 ].



Упродовж 1844 р. В. Репніна і Т. Шевченко досить активно листувалися. Варвара Миколаївна намагалася підтримати Тараса Григоровича морально, допомогти йому в розповсюдженні віршів, художніх робіт. В одному з листів вона писала: «Не сердитесь на вечные мои проповеди, я Вас слишком искренне люблю, чтобы не говорить вам правды» [ 4, с.432].

У Репніній боролися дві суті – «духовна» і «душевна», але верх поступово отримувала перша, можливо, тому, що сам Шевченко ставився до неї, в першу чергу, як до княжни, до доброї і «прекрасної душі», а не як до жінки. Це стане очевидним з його подальших листів до неї.

Якось після вечері Т.Шевченко і Варвара залишились удвох насамоті, обоє мовчали, затамувавши подих. «Тихий ангел пролетів», – сказав Шевченко. Варвара із здивуванням і захопленням йому відповіла: «Вы умеете разговаривать с ангелами, расскажите же, что они вам говорят» [1, с.57].

Потім, як свідчить лист Варвари до Шарля Ейнара: «Он (Шевченко) вскочил с места, побежал за чернильницей, схватил лист бумаги и стал писать, потом подал мне эту бумагу, говоря, что это – посвящение к одному произведению, которое он вручит мне позже. На листе было написано:



«В память 9 ноября.

Душе с прекрасным назначеньем

Должно любить, терпеть, страдать,

И дар господний – вдохновенье

Должно слезами поливать.

Для вас понятно это слово…

Для вас я радостно сложил

Свои житейские оковы,

Священнодействовал я снова

И слезы в звуки перелил.

Ваш добрый ангел осенил

Меня бессмертными крылами

И тихоструйными речами

Мечты о рае пробудил».

Цю щасливу мить у своєму житті В. Репніна згадує так: «Когда я прочла, чистая и сладкая радость наполнила мое сердце, и если бы я поддалась обуревавшему меня чувству, я бросилась бы ему на шею» [1, с.57].

Але, можливо, керуючись своєю шляхетною скромністю чи ще з якихось, відомих тільки їй, причин Варвара Миколаївна «поцеловала его чистым поцелуем в лоб…» [1, с.57].

В. Репніна щиро обожнювала Шевченка, старалась зробити йому хоча б якусь послугу, щоб відчути його увагу і вдячність.

У той же час поет не любив надмірного наставництва, а, схоже, саме так він сприймав деякі докори Репніної. Одначе, з її боку це було не просто наставництво чи опіка, швидше – біль за людину, яку вона кохала і не могла на неї вплинути. Ось ще один спогад Варвари Миколаївни, що підтверджує небайдуже ставлення до Тараса: «Шевченко занял место в моем сердце. Я часто думала о нем. Я желала ему добра и желала сама сделать ему добро. Я втайне, не сознавая того, чувствовала ревность из-за предпочтения, которое он издавал Глафире…» [1, с.98].

Репніна ревнувала поета до всіх, а особливо до Ганни Закревської, до якої Шевченко був небайдужим. Можливо, через цю вродливу панянку не пішли далі стосунки поета і Варвари Репніної. Вона хотіла бути для Тараса Григоровича і матір’ю, і жінкою, і нянькою, і сестрою, допомагати йому в усьому: коли Шевченко хворів, Репніна приходила до нього у флігель, вона зв’язала йому шарф, коли він від’їздив з Яготина, – вона не забувала про нього. А коли поет поїхав від них, розпочала повість, в якій описала все, що відбувалося в Яготині за три місяці його перебування тут.

Вдруге Шевченко приїхав до Яготина в жовтні 1843 року і пробув до 9 грудня. А втретє він гостював у містечку з 23 грудня 1843 року до 10 січня 1844 року.

Крім згаданих копій, Шевченко написав у Яготині портрет дітей князя В.М.Репніна – Василя та Варвари, автопортрет (туш), який разом із «Тризною» подарував Варварі Миколаївні.

Четвертий приїзд Т.Г. Шевченка співпав із роком смерті М.Г.Репніна. Варвара Миколаївна писала: «Мой добрый и грустный певец… Выплачте песню в память человеку, которого Вы так умели уважать и любить!.. Моего доброго отца уже нет между нами! ... После долговременной и тяжелой болезни он отдал Богу душу свою 7 января. Вы поймете пустоту Яготина… Мы повезли священные останки его в Густынский монастырь. Это было его желание». «Репнин был действительно человеком несомненно добрым, деятельным, храбрым, бескорыстно преданным долгу и делу…» [3,с.153]

Заслуговує на увагу те, що дружина М. Г. Репніна, Варвара Олексіївна Репніна, бажаючи допомогти Т.Г.Шевченку отримати посаду вчителя малювання при Київському університеті, клопотала перед чоловіком сестри, міністром народної освіти графом Уваровим. 26 лютого 1847 р. за наказом міністра народної освіти його призначили на цю посаду, але 5 квітня того ж року при в’їзді в Київ Т.Шевченка заарештували.

Як свідчать дослідники: «Дізнавшись про арешт Шевченка, В.М.Репніна ще в 1848р. клопотала про його звільнення й полегшення його долі. Вона надіслала своєму родичу, шефу жандармів графу Орлову листа, у якому просила дозволити Шевченку малювати» [4,с.443].

Орлов відповів: «Вообще было бы для Вас полезно менее вмешиваться в дела Малороссии... в противном случае Вы сами будете причиною, может быть, неприятных для Вас последствий» [4,с.443].

З цього часу стосунки між Репніною і Шевченком обмежувалися лише листуванням. «О добрий ангел! Молюсь и плачу перед тобою, ты утвердил во мне веру в существование святых на земле!» [9,с.67-68].

А про свої почуття до Шевченка Варвара зізналася Шарлю Ейнару: «Я много раз говорила с ним (з Шевченком-авт.), откровенно говорила ему о чувствах, которые питаю к нему, – самых бескорыстных, какие во мне есть, – что я чувствую, что могла бы искренно любить его жену, если бы он женился, что я хотела бы, чтобы он был добр, чист и велик. Часто я бывала очень довольна им, в другие же разы он по-прежнему холоден был, молчалив, безучастен» [1,с.62].

Кохання княжни Варвари до Тараса Шевченка залишилось нерозділеним, не судилось їм пліч-о-пліч іти по життю, але чисті, щирі спогади про їхні стосунки були незабутніми для них обох. Про глибину високих почуттів Варвари і легко раниму душу Шевченка свідчать ще одні слова з вище згаданого листа: «Раз вечером после чая Шевченко сказал мне, что хотел бы поговорить со мною наедине. Я пошла с ним в большую гостинную и тут мой милый Шевченко, такой добрый и сердечный, что, казалось бы, никто не решился бы причинить ему боль, рассказал мне ужасную обиду, которую нанесло ему письмо ложного друга, и, рассказывая, плакал от боли… я не знала, что сказать, что сделать, чтобы утешить его; я прижала его голову к моей груди, обняла его, поцеловала его руку, целовала бы его ноги… он отвечал мне теплым чувством, но страстным никогда» [1, с.62-63].

Тут відчутна глибока спорідненість душ, єдність внутрішнього світу В. Репніної і Т. Шевченка, але щось незбагненне для нас, нащадків, не змогло поєднати їхні зранені душі і серця. Це підтверджено в листі княжни про від’їзд Шевченка: «Наконец наступил день и час его отъезда. Я со слезами бросилась ему на шею, перекрестила ему лоб, и он (Шевченко, авт.) выбежал из комнаты… С тех пор я имела от него одно письмо – не любовное; в этом письме он называет меня сестрою…» [1,с.61].

22 жовтня 1847 року в листі до А.Г. Лизогуба із Орської фортеці він писав: «Броджу понад Аралом та… ні, не плачу, а щось ще поганше діється зі мною. Одішліть, будьте ласкаві, моє письмо і адрес мій княжні Варварі Миколаївні…» [9,с.67-68].

24 жовтня цього ж року був написаний його перший лист до В.М.Репніної. Очевидно, Шевченко не міг дочекатися, коли дійде його лист, написаний А.Лизогубу двома днями раніше: «…мне горько, невыносимо горько! И при всем при этом горе – строжайше запрещено рисовать…» [9,с.67-68].

У кінці листа є такі слова: «Моя сердечная благодарность княжне Варваре Алексеевне и всему дому вашему моя любовь и уважение…» [9, с.67-68].

Тут особливо відчутно, який глибокий слід залишило в поетовій душі його перебування в Яготині, знайомство з так званим яготинським товариством.

В. Репніна писала Шарлю Єйнару, що «даже мама, так мало знающая его, очень расположена к нему (к Шевченко; авт.), а папа его даже любит» [1,с.63].

Радістю проникнуті рядки до листа А. Лизогуба від 11 грудня 1847 року, у якому він пише, що нарешті отримав від нього вісточку – першу вісточку з волі, яка стала для нього «великим веселієм у цій бусурманській пустині» [9, с.68-69].

«Я з самої весни не чув рідного, щирого слова, – писав Тарас Григорович, –… були ви в Яготині літом, що там діється? Де тепер живуть яготинські анахоретки? (Так Шевченко називав жіноче яготинське товариство у листі до А. Лизогуба).

Я писав через вас до Варвари Миколаївни, не знаю, чи дійшло. Що вона, сердешна, поробляє? Скажіте їй, як побачите, або напишіть, нехай до мене напише хоч одну стрічечку, її прекрасная добрая душа мене частенько навідує в неволі!» [9, с.67-68].

Шевченко далі описує своє життя в казармах, просить надіслати альбом, пензлі, книги, у кінці знову повертається до Яготина: «Та, бога ради, напишіть про Варвару Миколаївну і про Глафіру Іванівну…» [9, с.67-68].

Ці рядки, схожі на крик, наводять на думку, що Шевченко в глибині душі таки любив Варвару Репніну, але не говорив про це прямо.

Отримавши в лютому 1848 р. від Репніної листа, він писав: «Тринадцятый день читаю ваше письмо, наизусть выучил… Я как бы ото сна тяжелого проснулся, когда получу письмо от кого-нибудь, не отрекшегося меня, а ваше письмо перенесло меня из мрачных казарм на мою родину – и в ваш прекрасный Яготин…» [9, с.114-115].

До цих рядків коментарі зайві. Шевченко писав цього листа до Репніної із 25 по 29 лютого. Коли ж захотів у ньому процитувати кілька рядків зі свого щоденника, то спалив його, але відразу ж пошкодував, що зробив це, і писав далі: «Читая и перечитывая ваше письмо, я только сегодня заметил слова: «Вы меня вспомнили в далекой стороне». Не вспомнил, добрая, благородная Варвара Николаевна, а помнил со дня или вечера, когда я вам жаловался на соседа вашего Платона Лукашевича…, и буду помнить вас, пока угодней будет Богу остановить во мне хоть искру чувства доброго» [9, с.114-115].

7 березня 1848р. Тарас Григорович пише Лизогубу: «Недавно з Яготина прийшов лист. Спасибі їй, добрій Варварі Миколаївні, що не забуває мене, хоче прислати книжок. Як пришле, то тоді я і тяжкого походу, і Аральського моря, і безлюдного степу киргизького не злякаюсь» [9, с.167].

Після повернення із Раїму поет знову писав Репніній: «Добрый и единый друг мой!... Я очень, очень часто в моем уединении вспоминал Яготин и наши короткие беседы. Да, Варвара Николаевна… у меня теперь почти нет ни грусти, ни радости, зато есть мир душевный, моральное спокойствие до рыбного хладнокровия» [9, с.266-268].

Такий настрій Шевченка свідчив про безмежну тугу за Україною. «…Сиджу собі один-однісінький у хатині та журюся, згадуючи свою Україну…» [7].

Сьомим березня 1850р. датується найвідоміший лист Шевченка до Варвари Миколаївни, де є такі слова: «Всі дні мого перебування колись у Яготині є і будуть для мене низкою прекрасних спогадів» [7].

Згодом у листуванні між Шевченком і Репніною втрутилась жандармерія, припинилося його листування з Лизогубом. Останні листи до Репніної написані поетом у 1851 році.

…Після звільнення Шевченко зустрівся з Репніною в Москві 17 березня 1858 року і зробив висновок, що Репніна стала набожною і зовсім не схожою на ту, котрою була 14 років тому. Та їхня московська зустріч не принесла радості ні йому, ні їй. Тоді він був молодим і здоровим, повним надії на майбутнє. Тепер перед нею стояла стара, немічна людина, з обличчям, вкритим червоними плямами (наслідок «скорбуту» – цинги). Друзі намагалися підтримати колишній тон, одначе десятиріччя проклало між ними прірву. Княжні здалося, що Шевченко вже зовсім згас.

Вона, звичайно, також постаріла, але час пощадив її зовнішність. Племінник по матері граф Сергій Шереметьєв писав, що вона, «як старовинний портрет, була художня і виразна у своїй простоті; її погляд відзначався доброзичливістю і проникливістю, а обличчя відображало силу волі й твердість духу і водночас смирення та сердечну доброту» [10,с.131].

Як згадував А.Чужбинський, що Т.Шевченко під час другої подорожі в Україну писав його портрет і, виконавши роботу, поїхав у Київ, а згодом у зошиті Чужбинський знайшов пісню, написану Т.Шевченком:

Не женися на багатій,

Бо вижене з хати,

Не женися на убогій,

Бо не будеш спати.

Оженись на вольній волі

На козацькій долі –

Яка буде, така й буде –

Чи гола, то й гола

Та ніхто не докучає

І не розважає, чого болить і де болить,

Ніхто не спитає…

Удвох, кажуть, і плакати

Мов легше неначе,-

Не потурай! Легше плакать,

Як ніхто не бачить[1,с.89].

Отже, Тарас Шевченко вибрав волю, до якої шлях був довгий і тернистий, якою він ще не натішився, не набувся, і долю рідної України – «безталанної вдови», у якої надія залишилась тільки на нього – Великого Сина.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал