Календар словесника: 2014 – рік Тараса Шевченка 14 – 15 березня 2013 року проведена міжрегіональна науково-практична конференція «Творчість Тараса Шевченка у світовому контексті»



Сторінка1/7
Дата конвертації18.12.2016
Розмір1.35 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7

Українська мова і література в школі №43’2014


Із інформаційних джерел

Календар словесника:

2014 – рік Тараса Шевченка

14 – 15 березня 2013 року проведена міжрегіональна науково-практична конференція «Творчість Тараса Шевченка у світовому контексті» до 199-ї річниці з дня народження Т.Г. Шевченка за участю кафедри філологічних дисциплін та методики їх викладання Чернігівського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти імені К.Д. Ушинського, Всеукраїнської громадської організації «Асоціація вчителів української мови й літератури», загальноосвітньої школи І-ІІІ ст. № 20 Чернігівської міської ради Чернігівської області.

Участь у конференції взяли науковці та учителі-словесники Чернігівщини, Рівненщини, Тернопільщини та м. Києва (83 чол.).

Учасників конференції привітали Лисенко Ірина Василівна, проректор з науково-методичної роботи Чернігівського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти імені К.Д. Ушинського та Конончук Микола Іванович, директор загальноосвітньої школи І-ІІІ ст. №20 м. Чернігова.

Цікавими були доповіді Ковбасенка Юрія Івановича, завкафедри світової літератури Київського університету імені Бориса Грінченка, кандидата філологічних наук, професора Шевченко як центр українського літературного канону: постколоніальний погляд на шкільний і вишівський куррикулуми»), Лавренчука Володимира Павловича, завкафедри методики та змісту соціогуманітарної освіти Рівненського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти, кандидата філологічних наук, доцента («Світова література і естетика у творчій рецепції Тараса Шевченка»), Шевченко Зої Олександрівни, старшого наукового співробітника лабораторії літературної освіти Інституту педагогіки НАПН України, кандидата педагогічних наук («Матеріали до факультативу «Загальнокультурний контекст вивчення української літератури в 8-9 класах»), Матюшкіної Тетяни Павлівни, завкафедри філологічних дисциплін та методики їх викладання ЧОІППО імені К.Д. Ушинського, кандидата педагогічних наук, доцента Тарас Шевченко в англомовному світі»), Дячок Світлани Олександрівни, учителя-методиста, учителя світової літератури Колиндянської ЗОШ І-ІІІ ст. Чортківського району Тернопільської області, аспірантки Київського університету імені Бориса Грінченка Слов’янська міфологія як джерело інтертекстуальності поезій Тараса Шевченка і Ліни Костенко»), Москаленко Марії Іванівни, завідувачки меморіального відділу Чернігівського літературно-меморіального музею-заповідника М.М. Коцюбин-ського («Вшанування Тараса Шевченка в родині Коцюбинських»), Притулик Наталії Валеріївни, доцента кафедри етнології та краєзнавчо-туристичної роботи Чернігівського національного педагогічного університету імені Т.Г. Шевченка, кандидата педагогічних наук («Християнська ідея всепрощення та любові через призму язичницького світогляду в поемі Т.Шевченка «Відьма»), Бадалова Олега Павловича, здобувача Національної Академії керівних кадрів культури і мистецтв, викладача Чернігівської міської школи мистецтв («Музична Шевченкіана у творчості Любомира Боднарука»), Молочко Світлани Рашитівни, старшого викладача кафедри філологічних дисциплін та методики їх викладання Чернігівського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти імені К.Д. Ушинського («Музичний аспект вивчення творчості Тараса Шевченка»).



Із ґрунтовними доповідями виступили Гребницька Ольга Іванівна, заслужений учитель України, учитель української мови і літератури Чернігівського ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою («Пам’ятники Тарасові Шевченку в країнах світу»), Дроботько Надія Семенівна, учитель-методист, учитель української мови і літератури Прилуцької гімназії №5 («Тарас Шевченко у творах поетів Прилуччини»), Дубина Наталія Михайлівна, учитель-методист, учитель української мови і літератури Брусилівської ЗОШ І-ІІІ ст. Чернігівського району («Образ-символ пісні у творчості Тараса Шевченка»), Федорок Людмила Василівна, учитель української мови і літератури Андріївської ЗОШ І-ІІІ ст. Чернігівського району («Тарас Шевченко і Сумщина»).

Окрасою заходу був виступ учасників театру «Слово», учнів ЗОШ І-ІІІ ст. №20 м. Чернігова (художній керівник – Грабова Ірина Іванівна, актриса Чернігівського молодіжного театру), які показали композицію з теми «Доля жінки у творах Т.Г. Шевченка».

Традиційно конференція завершилася «Мистецькою вітальнею». Музичні твори на слова Т. Шевченка були виконані Едуардом Брагідою, актором Чернігівського обласного академічного українського музично-драматичного театру імені Т.Г. Шевченка, твори українських та зарубіжних композиторів – Іриною Степаненко, Людмили Тиханкиною, Сергієм Мартиненком, викладачами Чернігівської дитячої музичної школи №1 імені Стефана Вільконського, та Віктором Зайцем, концертмейстером Чернігівського обласного філармонійного центру фестивалів і концертних програм.



Наука – школі

Матюшкіна Т.П.

Шевченко й світова література

Поява Тараса Шевченка як глибоко народного і самобутнього поета зумовлена історичним, духовним і культурним розвитком української нації, але водночас він як явище немислимий поза різноманітними зв’язками і співвідношеннями з найбільш йому близькими російською і польською, іншими слов’янськими літературами, а також поза європейським літературним контекстом. З’ясування основних аспектів теми «Шевченко і світова література» – шлях до розкриття світової величі Шевченка.

Тема «Шевченко й світова література» широка й різнопланова, охоплює три основні проблеми .

Перша – обізнаність поета з іншими літературами, їхній вплив на його творчість та її еволюцію.

Друга – типологічні сходження і відповідності, аналогії і паралелі між творчістю Шевченка й літературними явищами в різних культурах, типологічні співвідношення, що зумовлені дією спільних закономірностей і чинників суспільного і художнього розвитку людства. Як слушно зазначав О.І. Білецький, передусім через з’ясування цих аспектів пролягає шлях до розкриття світової величі Шевченка [5, 3].

Третя – шляхи Шевченка до інтернаціональної аудиторії, осмислення його значення як особистості, як громадянина, освоєння Шевченкової творчої спадщини народами Європи та всього світу, перекладання, сприйняття та інтерпретація його творів у різних країнах.

Найактивніше вивчався цей, третій аспект [5, 3]. Такий стан зберігається і на сьогодні, хоча останнім часом почали з’являтися і порівняльно-типологічні розвідки про творчість поета. Але основна увага і вітчизняних, і зарубіжних дослідників зосереджується переважно на висвітленні процесу світового визнання українського співця, обізнаності з його творчістю в різних країнах і регіонах, її входження в культуру світу. На цю тематику в останні десятиліття опубліковані численні дослідження, їх діапазон зростає і охоплює вже не тільки Європу, а й інші регіони – арабський світ, Індію, Далекий Схід і Латинську Америку. Тепер вже на часі узагальнення цього великого конкретного матеріалу, комплексного висвітлення тривалого і багатогранного процесу світового визнання Шевченка.

Шлях великого українського поета до інтернаціональної аудиторії був непростим і нелегким, на ньому поставали перешкоди як суб’єктивного, так і об’єктивного характеру. Ускладнювала сприйняття феноменальна своєрідність поезії Шевченка, яка вимагає часу і зусиль для пізнання її ідейно-художнього світу, осягнення її естетики і поетики. Об’єктивні причини полягали у відсутності обізнаності зарубіжних країн з українською мовою, забороненою в царській Росії і, відповідно, з переслідуваною царизмом українською літературою. У цих умовах Шевченкова поезія могла проникати в зарубіжні країни лише всупереч будь-яким табу і обмеженням. Цим і пояснюється, що в західно-європейських країнах ознайомлення з Шевченком на ранніх етапах відбувалося здебільшого у формах, незвичних для культурного обміну в ХІХ столітті. Відомості про нього з’являлися спочатку в опублікованих нотатках мандрівників, етнографів, фольклористів, які, розповідаючи про Україну, зазначали надзвичайну популярність поезії Кобзаря серед народу і характеризували її як своєрідний складник народного життя й народної культури. У певному розумінні, Шевченка висував на світову арену сам народ [5, 4].

Ознайомлення зі спадщиною поета за кордоном почалося ще за його життя і згодом набуло там великого розмаху. Перші відгуки про Шевченкові твори з’являються в польській і чеській критиці вже в 40-х роках ХІХ століття. Але широкий і цілеспрямований інтерес до його поезії формується серед слов’ян у кінці 50-60-х років, свідченням цьому є значна кількість присвячених йому статей (переважно польських) і перші переклади його творів польською, чеською і болгарською мовами (Л. Совінського, А. Гожалчинського, Й.В. Фріча, Р. Жинзифова та інших).

Загалом зацікавлення Шевченком в слов’янських країнах було активнішим, а сприймання його творів глибшим і органічнішим, ніж у Західній Європі та інших регіонах. Пояснюється це не тільки мовною і культурною близькістю, а й тим, що слов’янські народи, втративши свою державну і національну незалежність, перебували в соціально-історичному становищі, подібному до становища українського народу.

У Західній Європі згадки про Шевченка почали з’являтися в 40-х роках ХІХ століття, але довгий час вони мали епізодичний і фрагментарний характер. До того ж перше ознайомлення з українським поетом нерідко відбувалося своєрідно. Злам стався в 70-80-х роках з появою низки статей і нарисів, які давали громадськості західноєвропейських країн досить широке й ґрунтовне уявлення про Шевченка та його творчість. Найзначнішими серед них були нариси і статті К.Е. Францоза в Австрії та Німеччині, стаття Е. Дюрана у Франції і дві статті В.Р. Морфіла в Англії та англомовних країнах, статті К. Доброджяну-Геря в Румунії. Деякі автори (К.Е. Францоз) відносили Шевченка до геніїв світової літератури [5, 5].

Слід зазначити, що виходу Шевченка на європейську арену сприяли українські вчені, письменники і громадські діячі, насамперед, І.Я. Франко, М.П. Драгоманов і С.А. Подолинський. Але разом з цим сприйняття Шевченка в Західній Європі мало на той час дещо однобічний характер. Критичні й науково-інформативні статті не супроводжувалися повноцінними перекладами його творів. Ті, які друкувалися, не могли дати належного уявлення про художню силу Шевченкового слова.

В американську, англійську й канадську літератури творчість Т. Шевченка входила здебільшого паралельно. Переклади його творів, книжки та статті про нього в одній із цих країн, а також англомовна радянська Шевченкіана відкривали йому шлях в усі три літератури. Слово Шевченка в англомовних перекладах дійшло й до численних народів Африки та Азії. Як геніальний творець, як світовий письменник Т. Шевченко належить не тільки своїй добі і не тільки своєму народові, а всьому людству в усі епохи його буття [5, 254].

Дотепер над донесенням Шевченкового слова до англомовного читача працювало понад 80 перекладачів – не лише фахівців, а й просто словесників, журналістів, любителів-ентузіастів з широкою амплітудою світоглядних позицій та різним обдаруванням. Майже всі поезії Т. Шевченка, крім поеми «Слєпая» та кількох віршів, відтворено англійською. Окремі твори мають по кілька інтерпретацій. А такі, як «Садок вишневий коло хати…» - 11, «Заповіт» – 20. Уже вийшло друком чимало окремих англомовних видань поетових творів, зокрема, у Вінніпезі в 1922 році, у Джерсі-Сіті в 1945 і 1961 роках, у Торонто в 1961 та в 1964 роках, у Лондоні в 1961… Шевченкові поезії публікують інколи в англомовних антологіях та в періодиці.

Першу спробу представити Т. Шевченка англомовному світові зробив 121 рік тому Андрій Онуфрійович Гончаренко (Гумницький), учасник революційно-демократичного руху у другій половині ХІХ століття. Йому чудом вдалося уникнути ув’язнення. Опинившись за кордоном, підтримував зв’язки з О. Герценом та М. Огарьовим. Працював у «Вільній російській друкарні» складачем. Довідавшись від І. Тургенєва про смерть Т. Шевченка, він особисто повідомив в «Колоколе» про цю велику втрату (1 квітня 1861 року). Тут же було вміщено статтю Гончаренка про Шевченка, у якій українського поета було названо «ворогом тиранії будь-якого гатунку», «борцем проти царя, чиновників, панства…». Автор писав, що Шевченкове слово «сповнювало надією серця гноблених і гнаних його земляків на чужині, потішало наш люд у неволі». Пізніше Гончаренко переїжджає до Бостона, де відкриває першу слов’янську бібліотеку, засновує друкарню, яка мала черенки кирилиці. Друкує статті російською й українською мовами. Очолює періодичні видання «Вісник Аляски», «Свобода», у яких засуджує російський царат, викриває американську воєнщину, допомагає мешканцям Аляски боротися за свої права [5, 255].

1 березня 1868 року у №1 «Вісника Аляски» Гончаренко вміщує свою статтю «Цікаві ідеї поета Тараса Шевченка», у якій цитує у прозі уривки з поеми «Кавказ». Це була перша спроба перекласти Шевченка англійською мовою. Існує не підтверджена версія про те, що Шевченко знав Гончаренка.

1876 роком датована перша окрема публікація про Т. Шевченка в англомовній пресі (журнал «Плеяда», що виходив в Нью-Йорку) Джона Остіна Стівена, американського журналіста («Шевченко – національний поет Малоросії»). Джон Стівенс подав стислу інформацію про Україну й українську мову, досить детально розглянув життя і творчість Т. Шевченка, переказав зміст творів «Гамалія» і «Мар’яна-черниця», переклав поезію «Садок вишневий коло хати…». 5 травня 1877 року в лондонському літературному тижневику «All the Year Round», що його видавав син Ч. Діккенса – Чарлз Діккенс Молодший, було надруковано статтю «Південноросійський поет» невідомого автора про Т. Шевченка («Важко знайти інший приклад, щоб простий, невчений люд так обожнював поета, як це бачимо у випадку з Т. Шевченком)» [5, 257].

Отже слава українського генія Тараса Шевченка іще за його життя поширювалася світами. Грунтовно й всебічно творчість українського національного поета досліджували в Австрії, Болгарії, Великобританії, Канаді і Німеччині, Польщі і Румунії, США, Угорщині, Франції, колишніх Чехословаччині та Югославії. Окремі автори із Бельгії, В’єтнаму, Греції, Данії, Індії, Іспанії, Італії, Китаю, Кореї, Куби, Лівану, Монголії, Сірії, Туреччини, Швеції, Японії писали в своїх статтях про феномен Тараса Григоровича Шевченка як співця народу, про його твори, заглиблені в народну історію, побут, традиції, які водночас провіщали й майбутнє українського народу, формували національну українську духовність.

Попри те, що інтерес до творчості Т.Г. Шевченка не згасає й дотепер, літературознавці світу комплексно вивчають ідейно-художній світ його творів, зростає чисельність перекладачів, які долучилися до творчості Т. Шевченка в іншомовних світах, а за кількістю пам’ятників, установлених йому в різних країнах світу, можна говорити про Кобзаря, як про найбільш шанованого поета світу. Проте, на жаль, змушені констатувати факт недостатньої обізнаності зарубіжного читача з творчістю великого українського поета через проблеми перекладу, які залишаються й сьогодні вкрай актуальними. Сподівання покладаємо на талановиту українську молодь, яка б виявила бажання здійснити якісні переклади творів Тараса Шевченка на мови народів світу, аби його геніальні твори як мистецьке явище стали доступними й зрозумілими іншим народам світу.

Література


  1. Світова велич Шевченка. Збірник матеріалів про творчість Т.Г. Шевченка в трьох томах.Т.1 : Т.Г. Шевченко у вітчизняному дожовтневому літературознавстві. – К.: Худож. літ.,1964. – 510с.

  2. Світова велич Шевченка. Збірник матеріалів про творчість Т.Г. Шевченка в трьох томах.Т.2 : Т.Г. Шевченко в радянському літературознавстві . – К.: Худож. літ.,1964. – 546с.

  3. Світова велич Шевченка. Збірник матеріалів про творчість Т.Г. Шевченка в трьох томах.Т.3: Т.Г. Шевченко в зарубіжному літературознавстві. – К.: Худож. літ.,1964. – 527с.

  4. Т.Г. Шевченко і світова культура. Матеріали Всеукраїнської науково-методичної конференції. 26 – 28 лютого 2004 року. Сімферополь. – К.: Грамота, 2004. – 254с.

  5. Шевченко і світ. Літературно-критичні статті/Упоряд. Д.С. Наливайко. – К.: Дніпро, 1989. – 316с.

Шевченко З.О.

РОЗВИТОК ЗАГАЛЬНОКУЛЬТУРНОЇ КОМПЕТЕНТНОСТІ

ПІД ЧАС ВИВЧЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ

НА ФАКУЛЬТАТИВНИХ ЗАНЯТТЯХ
Мова – матеріал літератури, як влучно висловилася М.Коцюбинська, «одяг» всіх фактів і думок, спосіб існування художньої літератури як мистецтва слова. Це істина, яка досить часто повторюється в усіх іпостасях. Проте серйозне наукове дослідження поетичної мови займає чи не останнє місце в літературознавстві.

Складність підходу до проблем поетичної мови багато в чому пояснюється специфічністю самого предмета дослідження, суміжним його місцем на межі двох наук: мовознавства і літературознавства. Наука про літературу у своєму розвитку мала багато точок зіткнення з наукою про мову, адже література – це вид мистецтва, що відображає дійсність в художніх словесних образах. Літературознавство в певних своїх галузях – теорії поетичної мови і віршування – завжди було пов’язане з розвитком мовознавства й до певної міри навіть стимулювалось ним.

Водночас учені доходять висновку, що на художній твір, «одягнений» у слово, можна дивитися з двох позицій: по-перше, як на мовний документ, що являє історичне, стилістичне відгалуження певної загальнонаціональної мови, важливе для історичного дослідження граматики і стилістики загальнонаціональної мови, і, по-друге, як на документ літературний, що є відображенням життєвих явищ, має свої специфічні мистецькі закони, підпорядкований специфічним естетичним факторам тощо. Ось чому лінгвіст і літературознавець помічають у мові художнього твору різне, оскільки і дивляться на нього по-різному. На думку М.Коцюбинської, ця відмінність не може заважати поглибленому вивченню мовно-літературних фактів, а, навпаки, сприятиме йому.

Справді, існує ще занадто багато нез’ясованих, подекуди часткових, але дуже важливих проблем, щоб зараз говорити про чіткі обриси досить нової науки – науки про мову художнього твору. Та й ця наука більше про мову і, звісно, не зможе торкнутися всіх тих питань, які можуть виникнути в літературознавця. Таких проблем чимало, починаючи від термінологічних (дуже часто ми стикаємося з разючою багатозначністю слова «стиль») і завершуючи проблемами методології аналізу художнього твору як єдиного художнього комплексу.

Найголовнішою з цих проблем (така проста на перший погляд і така складна у конкретному зіткненні з нею) – це проблема загальнотеоретична, пов’язана з принципами аналізу художнього твору: місце і значення аналізу мови в загальному аналізі художнього твору.

Спостереження над мовою художнього твору найтісніше пов’язані з методикою його аналізу, з основними принципами його наукового осмислення. Історія літературознавства знає як періоди підкресленої, навіть перебільшеної уваги до художнього слова, певної абсолютизації його, так і періоди нехтування мовою під час аналізу художнього твору. Обидві тенденції однаково шкідливі, оскільки в першій слово береться як самоцінна категорія і забувається змістовність слова, у другій нехтується специфіка літератури, що малює життя у словесних образах.

Так, американський літературознавець Харді у відомій книзі «Поезія – оформлення слів» декларує: поезія – це лише метри, рими, тропи і якісь невловимі суб’єктивні чуття.

Інший вчений, М.Верли, автор «Загального літературознавства», утверджує, що мова й література – це не що інше, як звукова система знаків, гра на абсолютно визначеній клавіатурі граматичних систем. У такому разі аналіз мови перетворюється на самоціль, мова розуміється як самодостатня категорія без будь-якого смислового наповнення. Існує й цілком протилежна теорія – про усунення меж між лінгвістикою і літературознавством (Лео Шпіцер), що не може не викликати заперечень.

У шкільному літературознавстві широко побутує термін «художні засоби», зведений до теоретичного принципу, і видається як щось механічно привнесене в художню тканину твору. Але сама тканина без них не існує, поза ними її немає. І тому при розподілі твору на «художні засоби», «ідейно-тематичну основу», як це поширено донині в підручниках і методиці викладання літератури, загальне враження від сприйняття твору руйнується. Так само термін «добір», коли йдеться про метафори, порівняння, інші художні засоби, явно невдалий. Процес художнього словеснообразного мислення – це щось незмірно тонше, складніше і органічніше (М.Коцюбинська).

У зв’язку з цим у методиці аналізу художнього твору особливої ваги набуває дослідження художньої мови не як формальної системи знаків, не як своєрідної символічної структури, а як форми існування змісту в літературі – мистецтві слова. Одним із принципів справді наукового методу аналізу художнього твору є розкриття образної специфіки твору через його мову, тобто органічне поєднання під час аналізу твору напрямів дослідження – того, що зображено в творі (зміст) із тим, як зображено (форма). Формалістів цікавить лише друге, а в низці досліджень беззастережно панує перше, проте необхідно показати їх нерозривну взаємообумовленість. Лише за таких умов можна здійснити дослідження художнього твору як єдності змісту і форми.

Багаторічна історія теоретико-літературної думки знає безліч різних відтінків у тлумаченні різниці між «поетичною» і «непоетичною», «художньою» і «нехудожньою» мовою. Але завжди залишається очевидним, що в основі специфіки поетичної мови лежить образна виразність загальнонародної мови.

Літературний твір – це мовлення. Записане на сторінках книги, воно виступає як текст. Завдання полягає в тому, щоб визначити, коли мовлення стає мовленням художнім, а в записі – текстом художнього твору, тобто яке мовлення є мовленням художнім, у чому проявляється та сила, яка робить усне або писемне мовлення мистецтвом слова.

Художній твір визначають як текст, який використовує мовні засоби в їх естетичній функції з метою передачі емоційного і соціально значущого змісту. Художній текст являє собою не лише відображення дійсності, але й вираження засобами природної мови ставлення людини до навколишнього світу. Художній текст містить інформацію, винятково цінну для аналізу психології особистості. Важливо визначити у зв’язку з цим функції художнього тексту: форма існування культури, спосіб збереження інформації, продукт певної історичної епохи, відображення життя індивідуму тощо.

Саме поліфункціональність слугує основою інтересу до художнього тексту, його дослідження з урахуванням наукової бази, яку умовно можна окреслити так:

1. Лінгвістичний аналіз художнього тексту, за допомогою якого можна виявити ті лінгвістичні засоби, через які виражено ідейний й емоційний зміст літературного твору. Створені автором образні засоби пояснюються через можливості мови шляхом співвіднесення з нормативними явищами мовлення.

2. Лінгвокраєзнавчий аналіз, для якого художній текст є передусім компонентом культури. У ньому виявляються елементи, які не можуть бути зрозумілі адекватно в межах іншої культури і потребують культурологічного коментування.

3. Літературознавчий аналіз. Художній текст вивчається як продукт національної культури, суспільної думки, виявляє його зв'язок з епохою, місцем у літературному процесі. Літературознавчий аналіз оперує такими категоріями поетики, як тематика, жанр, образ, композиція, сюжет, і передбачає розкриття ідейного змісту і поетики твору.

Існують і інші напрями дослідження наукової бази художнього тексту, але вони не є предметом нашого наукового інтересу в межах заявленої проблеми.

Розглядаючи поняття «мова письменника» і його відмінність від «мови літературного твору» та «мови художнього твору» психолінгвісти вважають, що це поняття може бути застосоване з метою розкриття психології письменника, його внутрішнього світу, його душі. Така можливість обґрунтовується тим, що в мові автор не лише передає той чи інший зміст, але й показує, як він сам переживає те, про що пише. Дослідження мови художнього тексту, спостереження над актами мовлення надає можливість проникнути в душевний стан письменника, розпізнати його настрій, відчути, із сумом чи з радістю він промовляє своє слово, із співчуттям чи байдужістю він розповідає про події у житті своїх героїв тощо; причому все це може знаходитись у певному співвідношенні з прямим смислом тексту.

Обминаючи дискусії, які проходили і проходять в літературознавстві, психології щодо трактування художнього тексту, відзначимо кілька позицій. Так, Виготський у відомій праці «Психологія мистецтва» стверджує, що мистецтво є передусім «сукупністю естетичних знаків», виділяючи при цьому особливу емоцію форми як «необхідну умову художнього вираження». Зведення психології лише до форми пояснюється тим, що автор розглядає художній твір виключно як продукт культури, або соціального середовища. Він зазначає, що «… в самому інтимному, особистісному порусі думки, почуття і психіка окремої особи все ж соціальна і соціально обумовлена».

У межах теорії культурно-історичного опосередкування індивідуальної психіки Виготський трактує відповідно мистецтво і літературу як її складову: «мистецтво є ніби подовження «суспільного почуття». Тому не викликає подиву, що Виготський вважає: «немає принципової різниці між процесами народної і особистої авторської творчості; до тих пір, поки ми будемо обмежуватися аналізом процесів, що відбуваються у свідомості, навряд чи ми знайдемо відповідь на основні питання психології мистецтва». Можливості психологічного підходу до літератури дослідник формалістичної школи Ейхенбаум оцінює досить скептично: «Ми дуже полюбляємо чомусь «психологію», «характеристику» (героїв). Наївно думаємо, що художник пише для того, щоб «зображувати» психологію чи характер… Насправді художник нічого такого не зображує, тому що не опікується питаннями психології, – та і ми зовсім не для того дивимось «Гамлета», щоб вивчати психологію».

Повертаючись до теорії Виготського, все ж зауважимо, що він розглядав героїв художніх творів як прототипів і аналізував їхні вчинки і характери.

Поряд з об’єктивістським поглядом існує другий, в межах якого набагато більше уваги приділяється саме суб’єктивним аспектам творчого процесу і його результатам. Так, французькі символісти ХІХ ст., обговорюючи творчість і проголошуючи своє творче кредо, робили акцент на творчу особистість, на людину з її неповторним світом як суб’єкта, та головного об’єкта зображення в мистецтві. Вони стверджували, що саме завдяки детальному вивченню твору критик знайде підстави для вивчення думок самого автора і не лише, а й бачення ним світу і зрештою тип особистості автора.

Існує ще один найбільш збалансований підхід, висвітлений у низці праць, згідно з яким розглядається психологічний аналіз процесу створення літературного твору. Науковці стверджують, що стимулом до написання твору для автора може бути безпосереднє спостереження, спогад про нього, настрій, а також конкретна думка. Іншими словами, творче натхнення може бути обумовленим зовнішніми причинами, водночас, не регулюватися ними.

Під творчістю зазвичай розуміють діяльність, у результаті якої створюються нові матеріальні й духовні цінності. Як культурно-історичне явище творчість має психологічний аспект як особистісний, так і процесуальний. Вона передбачає, що в особистості наявні відповідні мотиви, здібності, знання й уміння; вивчення цих мотивів і явищ виявило важливу роль уявлення, інтуїції, неусвідомлених компонентів розумової активності, а також потреби особистості в самоактуалізації. Щодо цього слід враховувати і твердження З.Фройда про те, що навіть у невеликому за обсягом тексті можна побачити «глибинні душевні процеси, приховані мотиви поведінки». Отже, підхід до художнього тексту як до джерела інформації про психологію автора широко розповсюджений в науковому аналізі художнього тексту. Письменник наділяє героїв своїх творів тими якостями, зміст яких йому близький і зрозумілий, і поведінка яких відповідає його уявленням про «правильну». Тоді можна припустити, що джерела змістовних характеристик негативних персонажів пов’язані з приписуванням характеру антигероїв рис, які не імпонують авторові.

Отже, психологія мистецтва, з якої вилучається особистість, навряд чи може стати психологією творчості і співтворчості. Художній твір і його вплив на людину може бути осмислений лише за умови виходу за межі «тексту» до автора та поціновувача його творчості – читача. Твори мистецтва, у тому числі літературні, –не самоціль, а засіб реалізації іншої мети, а саме – психологічного впливу на особистість. Структура мистецького твору вибудовується завдяки особливому співвідношенню матеріалу й форми, у літературному творі – це співвідношення фабули й сюжету. Важливо дослідити, як задумана автором фабула перетворюється і оформлюється в сюжет художнього твору. До того ж, форма бореться зі змістом, долає його і в цьому діалектичному протиріччі змісту і форми полягає психологічна сутність естетичної реакції того, хто сприймає мистецтво і зазнає його психологічного впливу.

Література посідає особливе місце в системі шкільних предметів і покликана формувати людську особистість духовно, морально, оскільки – це своєрідна образна модель особистісних та громадських відносин. Одне з головних завдань шкільної літературної освіти – формування компетентного читача, який з допомогою системи набутих знань, умінь, навичок, життєвого досвіду, цінностей здатний реалізувати їх у процесі читання й аналізу художнього твору як складової художньої культури.

Сучасна школа відчуває значні труднощі щодо вивчення літератури саме як виду мистецтва. Методична наука наразі достатньою мірою не забезпечує систему роботи з літературним твором як видом мистецтва в контексті художньої культури. Література – це особливий вид мистецтва: мистецтво слова зі своєю художньою мовою і специфікою художнього тексту, мистецтво настільки цікаве і значуще, що осягнути його уповні в контексті світової культури на уроках важко. Проте реалізувати ці прогалини з успіхом можна на заняттях літературних спецкурсів та факультативів, що передбачено у варіативній частині навчального плану. Саме на заняттях зокрема з літературного факультативу (8-9 класи) учні мають можливість познайомитись із загальнокультурною основою літературного мистецтва.

Проблема літератури в системі мистецтв широка і багатопланова. У науці вона здебільшого зводилася до висвітлення її взаємообміну на тематичному рівні в окремих статтях-розвідках. Але майже зовсім не розглядалися такі питання, як література і теорія мистецтв, взаємовідповідність стилів літератури та інших видів мистецтв і особливо перекодування літературних текстів на «художню мову» інших мистецтв і навпаки.

Література – це словесні художні твори, словесне мистецтво, проте його художня мова не вичерпується вербальним рівнем, його зміст виражається словесними засобами, але не зводиться до словесного вираження, що створює широке поле для взаємодії літератури з несловесними мистецтвами. У художньому творі всі компоненти форми – від композиції до ритміки й інтонації – естетично значущі й виконують функції вираження художнього змісту. Згадані взаємодії з іншими мистецтвами відбуваються головним чином на рівні «художньої мови» літератури і живопису, музики, скульптури тощо. Так, архітектоніка, метафори та символи, поетика і риторика літературного твору виражаються у слові, але водночас вони несуть і надсловесний зміст, що співвідноситься з мовою інших мистецтв, із властивими їм виражальними засобами. Різні мови різних мистецтв – це завжди мови мистецтв.



Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал