К ультура західноєвропейського середньовіччя початок середньовічного світу



Скачати 272.96 Kb.
Pdf просмотр
Сторінка3/4
Дата конвертації29.12.2016
Розмір272.96 Kb.
1   2   3   4
Х
УДОЖНЯ КУЛЬТУРА
ХІ ХІІІ СТОЛІТЬ
За часи з XI посту Західній Європі змінились два художніх стилі — романський та готичний.
Провідна роль у романському мистецтві належить Франції, де авторитетною школою була бургундська, а активним будівельником — клюнійський чернечий орден. Головна церква абатства Клюні (1088 1120 рр., не збереглася) була свого часу найбільшим храмом Європи. Цеп ятинефна базиліка з максимально високим для романських храмів тридцятиметровим центральним нефом. З Клюні романська архітектурна модель поширювалася по монастирях усього Заходу. Первинний план ранньої базиліки поступово видозмінювався введенням поперечних кораблів «трансептів».
У цю епоху вже намічається нова естетична й суспільна функція архітектури. Так,
наприклад, величним пам’ятником могутності Пізанської республіки є унікальний ансамбль соборної площі Пізи (ХІ ХІV ст.), що включає собор, дзвіницю (усім відому
«Падаючу вежу, баптистерій і оточений великими галереями цвинтар Кампосанто.

239
Культура західноєвропейського середньовіччя
Цей ансамбль, споруджений не в центрі міської забудови, а на великому, зверненому до моря відкритому місці, — що саме по собі незвичайно, відзначений кристалічною ясністю, упорядкованістю форм.
Живопис і скульптура існували в середні віки в нерозривному зв’язку з архітектурою,
прикрашаючи духовній світські будинки. Основу відродження скульптури заклав розвиток і удосконалювання ремесла, передусім, ливарної справи й способів обробки каменю.
Оскільки скульптура посідала на романському соборі порівняно невелике місце,
для втілення образу світобудови виділялися строго визначені ділянки. Найчастіше використовувався тимпан над порталом, де зображувався Страшний суд чи інший сюжет
із космічним змістом. Людська фігура трактувалася не як самодостатня цінність, а як ланка величезного цілого, зміст якого виходив далеко за межі мистецтва.
Центром композиції завжди є фігура Христа. Верхню частину займає небо, нижню грішна земля, праворуч від Христа знаходиться рай і праведники (добро) ліворуч засуджені на вічні страждання грішники, чорти і пекло (зло. При всій обов’язковості
цієї схеми конкретна реалізація її надзвичайно різноманітна. Наприклад, у тимпані
собору Сент Лазар в Отені (1130 1140 рр.) у сцені Страшного суду поруч із величним образом Христа зображений майже гротескно комедійний епізод зважування добрих
і злих справ померлих, що супроводжується крутійством диявола й ангела.
Протягом усього середньовіччя в мистецтві і літературі знову й знову виникали картини потойбічного буття. Вони відображалися в церковній іконографії, книжковій мініатюрі, гравюрі, скульптурі.
Під час входу в храм віруючий споглядав сцену Кінця Світу, Воскресіння з мертвих
і Страшного Суду. Ці картини притягають і жахають, викликають трепет, благоговіння й страх кари. Сцени й образи західного порталу храму надихалися Апокаліпсисом і Єван гелієм від Матфея.
Картини кінця світу розгорталися на стінах соборів. Спочатку — відповідно до Одкровення Іоана» — апокаліптичні вершники, провісники Суду, що наближається. Далі —
Судія на престолі у вигляді Христа в оточенні янголів, що віщують прийдешній суд. Ліворуч і праворуч від Христа стоять Діва Марія й Іоан Хреститель — заступники перед Богом за грішний рід людський. На заклик ангельських труб розверзаються могили із них виходять небіжчики. Ця сцена ожилого цвинтаря розташовується під ногами Христа.
Наступний ярус — сцена Страшного Суду. У центрі – архангел Михайло з терезами в руках. Поруч стоїть і тріпотить в очікуванні вироку жалюгідна душа. На одній шальці
терезів — добрі справи, на іншій — гріхи і диявол, що виступає в ролі обвинувача, намагається обдурити вищу справедливість, непомітно натискаючи на шальку з гріхами.
Часом гріхи і добрі справи мають тілесне втілення. В інших випадках на шальках терезів добрими справами зображений Агнець Божий, наочно ілюструючи тезу проте, що порятунок душі залежить невід заслуг людини, а від божої милості. Ця схема, природно, не відбиває всього різноманіття, існуючого в середньовічному мистецтві.
Зi зростанням нових мiст виявилася тенденцiя до перетворення романського стилю на готичний. Власне, пiзньороманський стиль підготував усi формальнi передумови готики (стрiлчаста арка, аркбутан, ребристе склепiння). Бракувало лише нового поштовху

240
О.А. Гаврюшенко, В.М. Шейко, О.В. Кравченко. Історія світової культури
до розумiння простору в рус, що переймав усi маси й вiдкривав новi напрями розвитку дiї. Гармонiйний усесвiт романського стилю перетворився на динамiчний, спрямований угору всесвiт готики знову трiумфував образ небесної гори.
Готика виникла і розвилася на території французького королівського домену, в Іль де Франсі і прилеглих до нього областях Пікардії, Нормандії і Шампані. Поява і швидке поширення готичного стилю відповідало основним тенденціями історичного розвитку цих областей процесу консолідації французького королівства, посиленню його могутності, розвитку міст.
Готика народилася в атмосфері злету духовних і творчих сил, що дозволило папському легатові й кардиналу XIII ст. Одо де Шатору назвати Париж піччю, де випікається духовний хліб людства».
Грандіозні готичні собори різко відрізнялися від монастирських церков романського стилю. Вони були місткі, високі, ошатні, багато декоровані. Динамічність, легкість і
мальовничість соборів визначає характер міського пейзажу. У задумі міського, а не монастирського собору проявилися нові ідеї католицької церкви, зросла самосвідомість городян, нові уявлення про світ.
Міські собори розраховані на велику кількість людей у паризькому соборі вміщується тисяч чоловіка водному з найбільших готичних соборів світу — Міланському до 40 тисяч.
Динамічна спрямованість догори усіх форм храму відповідала ідеалістичним устремлінням душі до неба. Готичний собор порівняно з романським — це новий ступінь у розвитку базилікального типу будівлі, в якій усі елементи підпорядковані однаковій системі. Головна відмінність готичного собору — стійка каркасна система, в якій конструктивну роль виконують хрестово реберні стрілчасті зводи. Арки стрілчастої форми багато в чому визначали внутрішній і зовнішній вигляд собору.
Класичне втілення готичний стиль одержав у Франції. Найбільша споруда — собор
Паризької богоматері (закладений 1163 р, добудовувався усередині ХІІІ ст.). Зріла готика відзначена подальшим наростанням вертикальних ліній, динамічною спрямованістю вгору. Реймський собор — місце коронування французьких королів — один із найбільш цільних добутків готики, чудовий приклад синтезу архітектури й скульптури.
Новий архітектурний стиль швидко поширився і на землях Німеччини, але тут готика набуває дещо відмінного від французької вигляду. Характерною рисою німецької
готики є використання деяких принципів романської архітектури простий план, помірна кількість прикрас на зовнішніх стінах, гладкі двосхилі дахи. Собору Кельні
(ХІІІ ХІХ ст.) — характерна для німецької готики споруда. Значний внесок у готичну архітектуру зробили також Італія, Англія, Чехія, Австрія.
Готичний собор був справжнім утіленням поетичної мрії про Божий град, символом небесного Єрусалима на землі. Його струнка архітектурна краса, таємниче мерехтіння вітражів, розкішне скульптурне оздоблення й коштовність інтер’єру були спрямовані
до однієї мети — поетизації літургії. Зовнішня пишність повинна була йти рука об руку з внутрішньою чистотою, і тому всі види мистецтва — і сяючі в грандіозних вікнах кольорові вітражі, і розставлена по порталах скульптура, і численні рельєфи — були

241
Культура західноєвропейського середньовіччя
покликані направляти людину до внутрішньої чистоти помислів, виховувати її і керувати її духовним світом.
Собори є справжніми середньовічними енциклопедіями, де в струнку систему об’єднані
всі уявлення епохи. Ця енциклопедія включає центральні сцени Нового і Старого Завітів,
алегоричні образи тріумфу чесноти над пороком. Вона містила середньовічний календар знаки Зодіаку й сцени праці залежно відпори року, і усе, що було чи повинно було б бути відомо людині прожиття і її місце в цьому світі.
Живопис тієї пори представлений майже винятково мініатюрами в рукописах. Фігури подовжених пропорцій поміщені на золотому чи килимовому тлі композиція сцен іноді
дуже складна, але у вигляді людей і в їх рухах ще панує умовність. Уст. у майстернях письма північних міст Франції виробився так званий готичний шрифт. Для нього характерне дуже тісне розташування дещо подовжених букві їх злам. Готичний шрифт дуже швидко поширився з північної Франціїв інші країни Західної Європи.
Процес секуляризації духовної і художньої культури в пізньому середньовіччі, нове становище майстра і зміна характеру взаємин між патроном і художником породили новий соціальний тип — мецената, людину яка високо цінує художню якість і естетичні
якості речі. Світські замовлення починають посідати дедалі більше місця в загальному обсязі замовлень творів мистецтва.
Меценати були першими творцями тієї рафінованої духовної атмосфери, тих кіл
інтелектуальної й художньої еліти, яскраві приклади якої дають європейські двори XVI ст. Як правило, це світські князі, аристократи й представники бюргерської
верхівки, подібно до знаменитого буржського багатія Жака Кера, що фінансував самого короля Франції, чи П’єра Владлена, головного скарбника герцога Бургундського в XV ст.
Складаються безпосередні взаємини між патроном і художником, що діє в аристократичному середовищі його двору. Художник сам стає галантним придворним, здатним виконувати секретні дипломатичні доручення, подібно Яну ван Ейку при дворі Філіппа
Доброго. Його патрон запросто розмовляє з ним, обговорюючи питання мистецтва.
Подібні взаємини майстра і патрона надовго визначили місце художника при дворі і
стали початком тривалої історії відносин митця і мецената в Європі XVI XVIII ст.
Художнє життя Західної Європи в ХІV Х ст. визначається двома взаємовиключними принципами максимально повне дотримання традиції (як вона тоді розумілася, з одного боку, і одночасно зростаюче прагнення вийти за рамки цієї традиції, — з іншого.
Наявність обох принципів водному і тому само середовищі змушувала підтримувати між ними баланс. Це дозволяє художній сфері зберігати життєздатність і уникати само руйнування.
Мистецтво пізнього середньовіччя поступово входило в таку смугу свого розвитку,
коли утилітарність, функціональність починає поступатися першістю власне художності. Але в основному своєму складі мистецтво тих часів ще нерозривно пов’язано з життям. Завдання мистецтва — наповняти красотою форми, в яких це життя відбувається. Люди шукають не мистецтва як такого, а прекрасного вжитті. Різні види мистецтва по різному відкликалися на потребу відновлення. Найбільш радикальні форми демонструє образотворче мистецтво.

242
О.А. Гаврюшенко, В.М. Шейко, О.В. Кравченко. Історія світової культури
Жанр портрета став одним із перших світських жанрів в образотворчому мистецтві
епохи пізньої готики. Саме в цю епоху народжується інтерес до людської індивідуальності, бажання передати в живописному чи скульптурному образі портретну подібність.
Хроніки ХІV Х ст. повідомляють про цілі портретні галереї, що прикрашали феодальні
замки. Першим пам’ятником портретного живопису Франції, що зберігся до наших часів,
став портрет Іоана Доброго (бл. 1360 р.).
У ХІV Х ст. швидко зростаючи культурні потреби європейського суспільства викликали до життя значну розмаїтість типів рукописних книг. У ту пору для найбільш заможних представників феодального суспільства почали виготовляти надзвичайно розкішні книги, що коштували величезних грошей. Цілі бібліотеки королів, пап, герцогів складалися тоді з кодексів, на сторінках яких виблискували золотом і всіма фарбами мініатюри кращих художників того часу.
Провідну школу франко фламандської мініатюри пізнього середньовіччя представляють відомі брати Лімбургі — творці знаменитого Часослова герцога Беррійського».
Портретні й вигадані фігури тут представлені безпосередньо в гущавині життя — у світі
реальних речей, побуту, справжніх людських відносин. Усередині Х ст. у Франції
з’являються два уславлені ілюстровані рукописи Великих французьких хронік. Один був замовлений при дворі Карла VIII Жану Фуке (бл. 1420 1481 рр.), інший — у Бургундії у Філіппа Доброго художнику Симону Марміону.
Л
ИЦАРСЬКА КУЛЬТУРА
Золоте століття лицарства — кінець XI XII ст. — час перших хрестових походів.
Лицарство охоплювало майже всю знать, від королів до незаможних воїнів, склавши замкнену військову касту, для доступу в яку була потрібна тривала професійна виучка.
Каролінгське Відродження, а потім хрестові походи сприяли перетворенню лицарів
із грубих неосвічених вояків, якими вони були здебільшого до ІХ Х ст., у відносно освічених, володіючих не тільки мечем, списом і конем (хоча це теж становило обов’яз кову частину освіти того часу, алей арфою, лютнею, пером, а також вишуканою мовою аристократів.
Лицарство швидко перетворилося на своєрідну військово феодальну організацію зі
своїми законами та ідеалами станової честі та доблесті. Посвячення в лицарі було важливою подією і відбувалось в урочистій обстановці. Лицарські заповіді зобов’язували бути хоробрим воїном, вірно служити сюзерену, боротися з невірними, захищати слабих та скривджених.
Феодальне дворянство виробило свою специфічну ідеологію, наріжним каменем якої
стало поняття про шляхетність як комплекс особливих форм діяльності, поведінки і
духовних якостей. Лицарська мораль, в якій етика військових дружин перепліталася з моральними цінностями християнства й естетичними нормами феодального середовища, затверджувала як вищі чесноти щедрість, вірність, прихильність до справедливості

243
Культура західноєвропейського середньовіччя
тощо. Ця система етичних і естетичних цінностей, що передбачає особливий кодекс поведінки шляхетної людини, одержала назву куртуазність.
У цьому куртуазному стилі, який поширився й у мистецтві, і вжитті, особливе значення надавалось зовнішньому вигляду, ефектності форми. Лицарське мистецтво відрізнялося вишуканістю, витонченістю і показністю, на відміну від вульгарних форм народного і міського мистецтва, затверджуючи тим самим естетичну цінність дворянського способу життя.
У лицарському середовищі створювались воєнні пісні, що прославляли подвиги лицарів. Пізніше цикли воєнних пісень перетворювались у цілі поеми. Найзнаменитішою з них була Пісня про Роланда, що виникла у Північній Франції уст. й остаточно була оброблена у XII ст.
Сюжет поеми має історичну основу. В 778 р. король франків Карл Великий на прохання одного мусульманського володаря вторгся в Іспанію. Похід був невдалим. Карл захопив кілька міст, обложив Сарагосу, але змушений був повернутися на батьківщину.
В Ронсевальському межигір’ї Піренеїв, на вузькій гірській дорозі, ар’єргард франків був розбитий басками, які зненацька напали на загін, роздратовані проходженням через їх села й поля чужого війська.
Французький епос відзначається винятково сюжетною різноманітністю від сімейно побутових замальовок до фіксації важливих історичних подій і політичних проблем.
На цій підставі його можна назвати поетичною історією Франції. Протягом сторіч героїчний народний епос був величезною ідеологічною силою, що формувала політичний
і моральний світогляд народу.
Такою ж героїчною поемою з рисами прославлення народного героя була Пісня про мого Сіда, що виникла в XII ст. в Іспанії. Уній відображено багатовікову боротьбу іспанського народа проти арабів. Третьою найбільшою поемою (початок XIII ст., Німеччина)
була Пісня про Нібелунгів», в якій казкові елементи перепліталися з ранньосередньовіч ними народними переказами і лицарським побутом пізніших часів (XII XIII ст.).
У XII ст. з’явились і швидко поширилися лицарські романи. Найбільш відомі були цикли романів про стародавнього британського короля Артура, якими зачитувалися в
Англії та Франції, і романи про Амадіса Галльського, що були поширені в Іспанії, Франції
та Італії.
Особливе явище замкової лицарської культури – музично поетична творчість трубадурів, труверів, міннезінгерів. Так називалися шляхетні лицарі, сеньйори Провансу,
Німеччини, що складали вірші й особливі пісні. Центрами їх творчості були не палаци,
не монастирі, не собори, а саме замки, де володарі 2 3 рази нарік збирали своїх васалів на турнір.
Раніше за все лицарське музично поетичне мистецтво склалося на півдні Франції у Провансі. Розквіт творчості провансальських трубадурів припадає на кінець XI XII ст. і
початок XIII ст. Більшість трубадурів мали знатне походження і високі титули, але в середовище трубадурів пробивалися і бідні лицарі, а іноді й узагалі простолюдини з жонглерів і менестрелів. Серед родовитих трубадурів — Рамбаут III, граф Оранський (пра

244
О.А. Гаврюшенко, В.М. Шейко, О.В. Кравченко. Історія світової культури
вив 1150 1173 рр.), Джауфре (Жоффруа) Рудель, граф Ангулемський (1140 1170 рр.),
Бертран де Борн, лімузський барон (1140 1215 рр.).
Центральна тема в ліриці трубадурів – кохання. Любов сприймається поетами якнайвище благо, а здатність кохати — як обов’язковий показник душевної досконалості
та куртуазної доблесті. Справжнім коханням вважалась тонка, висока любов, здатна розбудити в душі прекрасні, величні поривання. Висока любов була модною і престижною в лицарському колі. Вона протиставлялась любові безглуздій, тобто грубо чуттєвій.
Найвищим ліричним жанром була канцона (пісня) — вишуканий та оригінальний забудовою вірш, головним чином на любовну тему. Видатним майстром канцони був Бер нарт де Вентадорн (бл. 1140 1195 рр.) — один із найталановитіших поетів Провансу.
Його натхненна творчість пронизана темою служіння вельможній та неприступній дамі.
Дама не помічає страждань, закоханого в неї поета, і це сповнює його серце й журбою, і
радістю.
Чи самостійно, чи наслідуючи арабських поетів, але європейські поети швидко виробляють власну філософію любові, її систему цінностей і ритуал. У куртуазній любові
створюється нова психологія любовних переживань. Головним мотивом стає нерозділена любов, зовні обумовлена соціально ієрархічною перепоною між поетом і Дамою.
Ідея любові до дами втілювала прагнення до подолання християнсько аскетичного життєвого ідеалу в сфері культури вона являє собою вираження життєстверджуючої
почуттєвої радості, насамперед, завдяки відкриттю жіночої краси й визнанню чуттєвої
любові. Ідея любові до Дами відображає перші кроки до звільнення жінки як особистості, яка — нехай усього лише в авторському вимислі — поставлена вище за чоловіка як охоронниця цінностей феодально лицарської культури й вихователька представників сильної статі.
У XIII ст. починається занепад провансальської поезії, що прискорюється розбійницьким нападом на багатий Прованс північно французьких баронів. Так звані альбі
гойські війни, що тривали 20 років, призвели до повного руйнування культури Провансу. Більшість трубадурів шукають притулку на чужині — в Італії, Іспанії, Німеччині, що сприяло поширенню їх мистецтва в цих країнах.
На півночі Франції і на території нинішньої Бельгії (у Фландрії) — у графстві Анжу, у
Шампані, Брабанті, Аррасі, Нормандії поети співаки, що виступали в замках, називалися труверами. Серед труверів, так само, які серед трубадурів, є великі володарі — наприклад, Тібо, граф Шампанський (1201 1253 рр.), але переважають дрібні за походженням лицарі, з яких найбільш відомі — Адам де ла Алль (де ла Галь) та Кретьєн де Труа.
Хоча трувери багато в чому наслідували провансальських трубадурів, але в ліриці
суперничати з провансальцями не могли. Трувери прославилися іншим — створенням віршованих куртуазних романів і драм. Творчість труверів — літературна й музична більш професійна. Вони були вже скоріше замковою служивою інтелігенцією, ніж власне лицарями.
Велика частина романів, створених труверами — віршовані обробки ранньосеред ньовічних переказів бретонського про Тристана й Ізольду, давньоанглійських про

245
Культура західноєвропейського середньовіччя
Ланселота, короля Артура й лицарів Круглого столу (Лицар Лева Кретьєна де Труа),
давньогерманських про лицарів святого Грааля («Персеваль» того ж Кретьєна де Труа У Німеччині лицарська лірика розвивається наприкінці XII XIII ст. Для визначення її уст. німецькі вчені ввели термін «мінезанг» — любовна пісня. У мінезангу рано проявилися два напрями народний і куртуазний.
Високої художньої довершеності і творчої самобутності мінезанг досяг у творчості
середньовічного поета Вальтера фон дер Фогельвейде (бл. 1160 1230 рр.). Бідний рицар,
він був професійним поетом і залежав від знатних покровителів. У любовній ліриці
Вальтер почав із прославлення високого кохання, але пізніше, під впливом народних пісень і лірики вагантів, порушив куртуазну традицію. Він звеличував просту дівчину або жінку, яка ніжно й відверто відповідає на його почуття.
Особливе місце в школі селянської поезії посідає мінезінгер Тангейзер (середина ст.). Він увів у мінезанг мотиви й форми народних танцювальних пісень. Співець
«низького кохання, Тангейзер пародіював крайності васального служіння дамі. В
автобіографічній ліриці поет не приховує, що в його насиченому пригодами та мандрами житті велику роль відіграли красиві жінки та вино, що стало причиною його розо рення.
Важливе значення для культури середньовічної Європи мав процес, де лицарям також належала провідна роль, а саме — хрестові походи XI XII ст. Уже перші хрестові
походи вплинули нарізні сторони громадського життя Європи і мали важливі наслідки.
Був суттєво розширений ареал економічних, торгових, політичних і релігійних зв’язків християнського світу. Зі Сходу йшов потік культурної інформації, що змінила не тільки духовне життя, але і побут Заходу.
В економіці багатьох європейських держав, особливо в Італії і південній Франції,
починає відігравати велику роль торговий капітал. Венеція, Генуя й Піза організують перевезення хрестоносців на своїх кораблях. На зворотному шляху ці ж судна навантажувалися різними товарами, придбаними, або награбованими хрестоносцями колото варів поступово розширювалося — зброя, тканини, художні східні вироби з металу й кістки, пряності. І тимчасом яку північній Європі ще панувала у феодах система натурального господарства, на півдні Італії й Франції вже починали свої операції перші
банкірські будинки.
Великими і безумовно позитивними були наслідки походів у культурному плані.
На перше місце тут можна поставити зовсім нове, приналежне XII ст. явище — велике число перекладів на латинську мову творів грецьких і арабських, а також грецьких через арабські переклади. Це були, передусім, твори нехудожньої, а наукової літератури. Саме вони безмірно розширили кругозір освічених європейців XII ст. і додали йому унікальну цінність.
Можливо, серед найважливіших наслідків хрестових походів для західної культури було усвідомлення історії як війни за ідеал — ідеї, що визначила і свідомість, і політику
Європи набагато століть, особливо якщо врахувати, що буржуазна система цінностей не скасувала цю ідею, а лише вступила з нею в складне протиборство.

246
О.А. Гаврюшенко, В.М. Шейко, О.В. Кравченко. Історія світової культури
У XIII XIV ст. лицарство дедалі більше замикається, перетворюючись на елітарний,
аристократичний прошарок феодального класу. Лицарі помалу втрачають монополію на військову справу вони все частіше зіштовхуються на полі бою з новим сильним супротивником — міським ополченням і найманцями. Занепад лицарства припадає на епоху Столітньої війни (друга пол. XI перша пол. XV ст.), коли постійні наймані армії
остаточно витісняють феодально лицарське військо.
С
ЕРЕДНЬОВІЧНЕ СВЯТО
Свята — дуже важлива первинна форма людської культури, у них відбиваються й виражаються ідеали суспільства. Свята не можна придумати, але вже існуючі свята можна використовувати. Майже кожне церковне свято мало народну основу.
Ціла група людей була носієм постійного святкового початку в середньовічному суспільстві. Це — люди свята мандрівні актори — гістріони. У Франції їх називали жонглерами, у Німеччині — шпільманами, в Іспанії — хугларами.
Розквіт діяльності гістріонів — друга пол. XI XII ст. — пов’язаний із розвитком міської й придворної культурист золоте століття жонглерів. У великих містах жонглери об’єднувалися в корпорації. У Парижі й Кельні існували цілі вулиці, де мешкали тільки жонглери. Розкішні свята вимагали великого числа веселих людей».
Жонглери переміщалися не тільки в межах Європи, але приїжджали з Єгипту, Азії і
навіть Китаю. Жонглери — хоронителі колективної пам’яті народу, носії художнього слова для неписьменних. Церковна архітектура й іконографія теж призначалися тим,
хто не вмів читати, але на долю церкви діставалися страх і плач, а на долю жонглерів веселощі й сміх. Народна цих виставах не був пасивною стороною — середньовічні свята відрізняються загальною участю всього населення.
Свята, особливо місцеві, могли включати в себе язичеські мотиви, іноді просто заступали місце колишніх язичеських свят. Такий характер мали свята освячення церков і
престольні свята.
До цих свят, зазвичай, пристосовувалися місцеві ярмарки з усіма їх звеселяннями.
Вони супроводжувалися також неприборканою обжерливістю й пияцтвом. Деякі свята набували специфічного забарвлення завдяки часу свого проведення. Осінні свята св.
Мартіна і св. Михайла мали вакхічний відтінок, ці святі вважалися заступниками виноробства. Іноді особливості того чи іншого святого були приводом для розвитку позацер ковних сміхових дійств.
Вищий прояв народної культури Середньовіччя, синтез обрядово видовищних форм це карнавал. На час карнавалу людина тимчасово ставала абсолютно вільною, — те, що відомий дослідник ММ. Бахтін називає другим світом і другим життям. Напроти вагу офіційному святу карнавал — це тимчасове звільнення від правил й існуючого ладу, тимчасове скасування всіх ієрархічних відносин, привілеїв, нормі заборон. Найчастіше сміхова культура безпосередньо супроводжувала церковну чи феодальну — так
«храмові свята, як правило, супроводжувалися ярмарками, що припускали багату си

247
Культура західноєвропейського середньовіччя
стему майданних звеселянь, а різні елементи серйозного світського церемоніалу (нагородження переможця на турнірі, передача ленних прав тощо) пародійно дублювалися неодмінно присутніми блазнями.
Один з обов’язкових елементів карнавалу — перевдягання. Інакше — перевертання
ієрархії: блазнівські королі, абати, єпископи, навіть папа, королі й королеви свята. Тобто підкреслювався момент відносності і момент становлення на противагу будь яким претензіям на непорушність самого ієрархічного ладу Середньовіччя Уст. блазнівські гільдії процвітали по всій Європі, переважно у Франції й Бельгії,
поєднуючи дрібних суддівських чиновників, школярів, представників міської богеми.
У цей часу Парижі існували чотири великі дурні корпорації, що регулярно влаштовували огляди паради, де пародіювали виступи єпископів, сперечання суддів, в’їзди королів у міста тощо.
У XV XVI ст. свята пізньосередньовічного міста перетворюються на блискучі маскарадні процесії. Походу процесії виконувалися сценки, показувалися живі картини. У
юрбі масок з’являються алегоричні фігури — дама на єдинорозі означала цнотливість,
Рейнекі лис із качкою в зубах — жадібність і підступництво. На закінчення карнавалу брали штурмом і спалювали модель пекла у виді корабля чи візка, набитого демонами й блазнями, відбувався похорон опудала зими. У Франції й Нідерландах останнім епізодом останнього дня карнавалу була весела битва між Масницею і Пістом.
Народна святкова культура в XVI XVII ст. поступово йшла в минуле, вона була несумісна з новим духом християнства, насаджуваним Реформацією й Контрреформацією.
Не схвалювали народних святі звичаїв ужене тільки церковні діячі, але з нерозумінням
і упередженням ставилися до них просвітителі, що бачили в них неуцтво й варварство.
Число щорічних свят, що наприкінці Середньовіччя разом із неділями досягло третини календарного часу, було різко скорочене. У сільській місцевості, природно, процес відбувався повільніше і не так послідовно, однак, саме нищенням відносної культурної автономії народу закінчувалося Середньовіччя.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал