К ультура західноєвропейського середньовіччя початок середньовічного світу



Скачати 272.96 Kb.
Pdf просмотр
Сторінка2/4
Дата конвертації29.12.2016
Розмір272.96 Kb.
1   2   3   4
О
ТТОНІВСЬКЕ ВІДРОДЖЕННЯ
Х ХІ ст. в історії Європи були часом остаточного становлення феодального ладу. До кінця XI ст. ми вже знаходимо у всіх основних державах Європи розвинену систему феодальних відносин, складну й гнучку, у її класичному західноєвропейському вигляді.
На початку Х ст. королівська й папська влада переживали кризу королівська влада була доведена останніми каролінгами до повного безсилля, папство було іграшкою в

230
О.А. Гаврюшенко, В.М. Шейко, О.В. Кравченко. Історія світової культури
руках римських феодалів і їх коханок. Х ст. стало в історії Європи століттям реставрації
імперії, а наступне XI — століттям реставрації папства.
У другій половині Х ст. культурним центром Європи на недовгий час знову став
імператорський двір — це так зване Оттонівське відродження, своєрідне продовження каролінгського відродження.
Політичними обставинами, які викликали всередині Х ст. створення оттонівської
імперії, були натискна Німеччину слов’ян зі сторони Ельби й угорців із середнього
Дунаю — остання хвиля великого переселення народів. Необхідність відсічі згуртувала
Німеччину навколо нової королівської династії — саксонської, Ліудольфінгської.
Відроджена імперія досягла межі у своїй зовнішній величі при Оттоні I Великому (936 973 рр.). Такою вона перейшла до сина імператора — Оттона II (972 983 рр.) і онука —
Оттона III (983 1002 рр.).
Найважливіша особливість оттонівської латинської культури — її німецька (і навіть саксонська) замкнутість, настільки несхожа на широку європейську відкритість ка ролінгської культури. Причина цього втому, що німецька церква всіма силами підкреслювала свій зв’язок із німецькою королівською владою і своєю незалежністю від Рима й іншої церковної мережі. Німецькі ченці пишалися традиціями каролінгської культури і на прибульців дивилися зверхньо.
Духовна діяльність зосереджується тепер не при імператорському дворі, а в єпископських містах і в новозаснованих монастирях. Ніякої подоби академії Карла Великого при Оттонах не існує є придворна школа, але вона ледь забезпечує потреби імператорської канцелярії. Придворна вченість підтримується скоріше для блиску, ніж для справи сам Оттон Великий по латинські не вміє не тільки читати, але і не розуміє.
Особливість оттонівської культури — посилення в ній християнського моралістичного й ослаблення античного світського духу. Вергілієвський ідеалі біблійний ідеал могли мирно співіснувати лишена початку каролінгського відродження, в академії Карла.
Тепер найбільш шанованими античними авторами стають найбільш сентенційно моралістичні Теренцій, Горацій, Ювенал.
У каролінгських монастирях, що були острівцями латинської мови і латинської культури в морі варварського німецького населення, рано намітилися дві протилежні тенденції розвитку до ізоляції від народного оточення, до відходу в самодостатню вченість
і вишуканість, і інша — до зближення з народним оточенням, до використання народних тему латинських віршах і латинських літературних формах у віршах народною мовою.
Важлива риса Оттонівської ідеології — заперечення теократії. Гасла Оттона — Рим столиця світу, Римська церква — мати всіх церков — припускали, що римський папа лише слуга імператора, а останній несена собі всю відповідальність за релігійно політичну долю світу. В Оттона був високоосвічений помічник — Герберт Аврілаксь кий, що у 999 р. став завдяки підтримці Оттона папою Сильвестром II. Це був один із найбільших вчених і богословів свого часу, цікавий, зокрема, тим, що він почав посилено вивчати і пристосовувати дохристиянської ідеології арабомовну філософію й науку.
Важко сказати, як далеко просунувся б у своїх задумах Оттон — у 1002 р. він помер.
Для латинської культури в Німеччині це все означало, насамперед, зміну географічного

231
Культура західноєвропейського середньовіччя
центру. Саксонські монастирі Корвей і Гандерсгейм, що трималися лише заступництвом саксонських імператорів, занепадають. Латинська культура в північній Німеччині
надовго зникає її центр знову переміщується в південну Німеччину з її більш давніми й міцними культурними традиціями.
Розвиток культури Західної Європи в Х ХІІ ст. важко зв’язати з певною тенденцією. Але якщо спробувати все таки це зробити, то необхідно, мабуть, говорити, насамперед, про перехід від несистемного різноманіття форм культури до різноманіття системного, взаємодоповнювального, у рамках якого всі елементи прагнуть підвищити свій рівень самодостатності Провідна роль у цьому процесі загального упорядкування належить католицькій церкві, яка у цей час звільнилася від опіки світської влади, тим самим, одночасно,
звільнивши світську владу. Відповідно, і в культурі із її колись високосинкретичного складу виділяються, знаходять власне обличчя такі комплекси, як лицарська культура,
міська культура, церковна культура і народна культура. У кожному із цих культурних комплексів були власні, неповторні пріоритети. До того ж слід враховувати регіональну специфіку і певну несинхронність європейського історичного процесу.
С
ЕРЕДНЬОВІЧНЕ МІСТО
ТА ЙОГО КУЛЬТУРА
У IX Х ст. усюди в Європі відбувається відродження старих і становлення нових міст
із усіма ознаками міського життя розвитком різних ремесел, будівництвом соборів і палаців, бурхливою торгівлею, організацією різноманітних масових ходів, гулянок і карнавалів. Концентрація вмісті інтелектуальних і художніх сил дозволяє наукам і мистецтвам зробити той могутній ривок, що повернув європейській цивілізації провідну роль.
Середньовічні західноєвропейські міста виникали заново як притулок для різнорідної маси людей, що збирались під стінами монастиря чи королівського бурга. У цьому плані місто від початку мало певний імунітет до соціального середовища, що його оточувало, і вся наступна його історія — це більш чи менш успішна боротьба за збереження й зміцнення цього імунітету.
Таке місто складалося як цілком середньовічна соціальна одиниця – свого роду колективний сеньйор, який відвойовував чи викуповував для себе певні прерогативи.
Місто стало рости і зміцнюватися зовсім незбагненним для середньовічної свідомості
чином: не за допомогою позаекономічного примушування, а методами суто економічними, за допомогою продуктивної праці й обміну.
Господарська незалежність міста, яку городяни забезпечували всіма доступними їм способами, збірний склад його населення, необхідність спільно протистояти зовнішній узурпації і — найголовніше — самодіяльний характер торгово ремісничого життя зробили середньовічне місто своєрідною лабораторією для усіляких форм соціальної творчості
232
О.А. Гаврюшенко, В.М. Шейко, О.В. Кравченко. Історія світової культури
У порівняно короткий історичний термін місто сформувало якісно новий соціально економічний укладу структурі феодального суспільства. Різноманітні традиційні
братерства перетворювалися у впливові торгово промислові союзи — цехи й гільдії,
непідвладність сеньоріальній владі — у систематизоване міське право з виборним судом,
політична екстериторіальність — у союз вільних громадян на чолі з консулом, майером чи бюргермайстром.
Деякі старі античні міста, передусім, на території сучасної Італії, Франції й Іспанії
відродилися наприкінці І тис. як торгові і ремісничі центри. Це переважно приморські
міста: Неаполь, Анкона, Піза, Генуя, Венеція в Італії Марсель, Нарбонна, Арль, Тулуза у Франції Леоні Бургос в Іспанії. На території Німеччини, Британії великих міст в античності не було, але існували поселення, де стояли римські гарнізони. Там збереглися мости, дороги, акведуки, кам’яні стіни з вежами. Деякі з цих фортець розрослися в добу Середньовіччя в міста зі старими (але перекрученими) римськими назвами на місці
римської Соlоnіа Аgrірра виникло німецьке місто Кельна на місці фортеці Regina саstrа з’явилося місто Регенсбург, римське поселення в Британії Lоndіnіuм стало згодом Лондоном Лютеція в Галлії — містом Парижем.
Нові міста виникали в найрізноманітніших місцях навколо замків феодалів (про це,
зокрема, свідчить закінчення «бург» у назвах багатьох міст сучасної Західної Європи Страсбург, Аугсбург, Фрейбург, Гамбург, Бранденбург тощо, навколо монастирів (назви таких міст зазвичай починаються словами «санкт», сан, «сен» — святий, наприклад, Сен Жермен, Сент Албанс, Санкт Галлен, Сант Яго тощо, інколи на зручних місцях при переправах через ріки (Оксфорді Кембридж в Англії, Франкфурт на Майні,
Франкфурт на Одері у Німеччині, Брюгге (міст) в Нідерландах тощо).
Протягом чотирьохсот років (з ІХ пост) старі і нові міста Європи ведуть боротьбу зі своїми сеньйорами, найчастіше — єпископами за політичну й економічну самостійність і здебільшого успішно. Так, в Італії позбулися влади сеньйорів Кремона
(829 р, Флоренція, Милан; на території Франції — Камбре (1072 р, потім Лану Німеччині Майнц (вільне місто з XIII пост, Страсбург. В Італії міста республіки називалися комунами, у Німеччині — вільними імперськими містами.
Міста, що вибороли самоврядування, мали право вибирати міську раду, верховний орган міського управління. Рада розпоряджалася військовими силами міста, міськими фінансами, спостерігала за ремеслами, видавала обов’язкові для городян розпорядження. Судові функції іноді виконувала сама рада, іноді ж особлива судова колегія.
У боротьбі засвою самостійність міста домоглися особистого звільнення всіх городян.
Навіть кріпак, якщо він тікав до міста і проживу ньому протягом певного терміну, зазвичай одного року йодного дня, ставав вільним, і його сеньйор вжене мав права повернути його. Як говорить німецьке прислів’я: Міське повітря робить людину вільною».
У XII XV ст. міське ремісниче виробництво Західної Європи зміцніло й виробило своєрідні організаційні форми у вигляді ремісничих цехів. Розвиток міжміської і міжнародної торгівлі зумовив створення спеціальних купецьких союзів у вигляді гільдій і
ганз, економічна міць і політичний вплив яких були дуже великі. На основі вже розвинених торгово лихварських і обмінних операцій почали зароджуватися банки.

233
Культура західноєвропейського середньовіччя
Середовище городян було дуже строкате й різноманітне. У ньому можна виділити патриціат — верхівка купецтва й ремісництва, що контролював міське самоврядування.
У XII і особливо в XIII ст. все частіше в містах селилися лицарі, складаючи впливову частину їх населення. Основною ж масою городян були ремісники й торговці, а також слуги і деяке число представників вільних професій. Чимало стікалося в місто й бідноти з околишніх селищ. Приплив селян у місто, девони здобували волю й опановували міські ремесла, істотно впливав на обличчя середньовічного міста. Слід також згадати представників клерикальних кіл, які не тільки навчалися в містах, в єпископальних соборних школах, алей осідали тут на постійне проживання.
Усі ці різнорідні елементи були носіями різних культурних традицій, що не тільки взаємодіяли, але і постійно зіштовхувалися, ведучи часом завзяту боротьбу. Унаслідок цього міська культура — порівняно з навколишнім культурним середовищем — була дуже динамічною.
Головною формою організації діяльності ремісників були цехи. Про перші цехові
організації згадують джерела ще наприкінці XI — на початку XII ст. З часом цехи дрібнились, і їх у великих містах виникало десятки, ато й сотні. Наприклад, у Парижі всередині ст. було 350 цехів, у Лондоні — 60, Кельні — 50 і т. ін. Кожен цех монополізував яку небудь одну (або кілька споріднених) галузей виробництва.
Творчість середньовічного ремісника обумовлювалася сталою системою уявлень просвіт, про призначення мистецтва й роль художника в ньому. Майстер виступає,
насамперед, як інтерпретатор визначеної ідеї, якій він дає життя, втілюючи її у матеріалі. Ця ідея найчастіше надається йому іконографічною традицією, яка була, власне,
наочною теорією, що відбиває цілий світ, цілою системою визначених теоретичних концепцій. Безпосередньо ідею формулював майстру замовник роботи До майстерності відносилися як до таємного знання, доступного лише для присвячених. Замкнуті професійні об’єднання майстрів середньовіччя володіли своїми особливими ритуалами присвятив майстерність і були не тільки суто професійними колективами і не тільки братствами, заснованими на засадах взаємодопомоги, але і своєрідними релігійно містичними організаціями.
Цехи виховували у своїх членів колективну свідомість, яку символізували урочисті
процесії, змагання з цехами сусідніх міст, пишність і гостинність цехових будинків.
Вільний розвиток індивідуального таланта стримувався не тільки застиглими умовними традиціями, але і тим, що водному цеху поєднувалися інколи різнорідні спеціальності. Система регламентації — життєвий нерв цехового об’єднання, захищала цехового майстра від конкуренції, а замовника роботи — від підробки чи несумлінності майстра.
В остаточно сформованій цеховій системі майстер ремісник повинен був обов’язко во подолати два рівні учнівства учень — підмайстер і лише після цього претендувати на отримання статусу повноправного майстра. У цеху будівельників учнівство продовжувалося шість років, у цеху скульпторів — вісім десять років. Найбільший термін навчання десять років — був прийнятий у цехах ювелірів, виробників дроту, срібних справ майстрів.

234
О.А. Гаврюшенко, В.М. Шейко, О.В. Кравченко. Історія світової культури
За чисельністю населення середньовічні міста були невеликі. Міста з населенням 8,
10, 15, 20 тис. чоловік вважалися уже дуже великими. Середніми вважались міста, що мали 4 6 тис. жителів. Багато було містечок з 1 2 тис. населення. По суті, це були напівміські, напіваграрні поселення, де жителі поряд з ремеслом і торгівлею займалися ще й сільським господарством.
Потреба в оборонних спорудах зумовлювала обмеженість міської території. Міську землю всіляко економили, вулиці були вузькі. Уже в XII XIII ст. міські будівлі в Західній
Європі були переважно з каменю і цегли, проте їх архітектура була загалом нескладною й одноманітною.
У центрі міста, знаходилася ринкова площа, кафедральний собор, муніципалітет (у
Франції він називався мерія, в Італії — синьйорія, у містах Німеччини, Скандинавії,
Прибалтики, Богемії — ратуша. На ринковій площі відбувалися збори повноправних громадян.
Собор – це вжене церква монастиря і не капела феодального замку, а споруда, де відбувається богослужіння, збирається майже все населення міста для урочистих церемоній, пов’язаних із міським життям, розігруються містерії — попередники театралізованих видовищ, укладаються торговельні угоди, читаються лекції студентам. У Паризькому соборі, наприклад, засідали Генеральні штати — перший французький парламент.
Отже, собор мав бути величезних розмірів.
Не менш важливим, ніж собор центром культурного життя вільного міста були площі, вулиці. Саме на площах західноєвропейських міст ставилися в Різдво й Великдень музично драматичні вистави — літургичні драми, бо папа Інокентій III у 1204 р.
заборонив їх проведення в церкві як занадто мирські видовища. На площах виступали гістріони, шпільмани, жонглери, блазні — професійні артисти, що представляли, однак,
фольклорний прошарок у середньовічному мистецтві.
Фольклор був важливим чинником розвитку міської культури, насамперед, фольклор сільський. Постійний приплив селян у міста позначився на посиленні народної тематики й проблематики в деяких літературних творах, створених у міських стінах.
Народні джерела лежать в основі поступового формування в містах карнавальної
культури, сатиричної за своєю спрямованістю і плебейської за своїм внутрішнім змістом,
відзначеною блюзнірськими травестіями, сміливими пародіями й вивертанням навиворіт усіх звичних нормі правил. Ця тимчасова перемога злого початку відображала дуалізм середньовічного світогляду і не заборонялося владою. Однак карнавал неминуче наповнявся елементами соціального викриття, що видно на прикладі деяких форм театру, чи, скажімо, Романа про Ренара».
Сатирична спрямованість сполучалася з моралізуванням. Висміювання пороків чи забобонів суспільства і його окремих представників почасти відбувалося не тільки в розважальних і сатиричних, але і дидактичних цілях. Ось чому культура міста не тільки дуже рано виробила цілу низку специфічних повчальних жанрів, але і наповнила дидактикою веселі фабліо й шванки, алегорії Романа про Троянду і сатиричні сцени перших пам’яток міської драматургії.

235
Культура західноєвропейського середньовіччя
У місті зародився і середньовічний театр, спочатку у вигляді містерій, тобто драматичних сцен нарізні біблейські сюжети. Потім у них поступово включався світський побутовий матеріал, який часто набував комічно сатиричного характеру типу фарсу.
У
НІВЕРСИТЕТИ І НАУКОВА ДУМКА
B історії середньовічної міської культури величезну роль відіграли університети Вважають, що перший університету Європі, який мав кілька факультетів, виник у
Болоньї усередині т. Проте ще раніше, в XI ст., роль університетських центрів почали відігравати італійські вищі школи — Болонська юридична школа, що спеціалізувалася на римському праві, і Салернська медична школа.
Поява університетів знаменувала великі і серйозні змінив інтелектуальному іду ховному житті Європи. Зміст, характері мета навчання в них означали, насамперед,
відхід від монастирської культури. Університети, як правило, мали чотири факультети:
вільних мистецтв, медичний, юридичний і теологічний.
Викладання в середньовічних університетах провадилось латинською мовою. Основним методом викладання були лекції професорів. Поширеною формою наукового спілкування були також диспути, або прилюдні дискусії, що періодично влаштовувались на богословсько філософські теми. У диспутах брали участь здебільшого професори університетів. Однак улаштовувались диспути також і для схоларів (схолари — сту денти).
Церква виступала як гарант прав університету. Самостійність корпорації впри судженні ступенів, атому й у визначенні навчальних програм узаконювалася зазвичай,
за допомогою привілеїв, дарованих університету церковною владою. Заступництво церкви позначалося й урегулюванні відносин університету зі світською владою вона підтримувала його самостійність стосовно влади.
Автономія університетів чітко виявляється в їх самоврядуванні. Університет має
право самостійно виробляти свої статути члени його не підлягають звичайному цивільному суду, університет має право судити своїх членів вони також звільнені від податків
і податей. Ці привілеї даруються їм світською владою королем, можновладним князем,
міською владою.
Найстарші університети в Європі існували ще до кінця XII ст. Це, передусім, традиційні університети, які виникли на основі колишніх шкіл, університети в Болоньї,
Парижі, Оксфорді й Орлеані. Трохи пізніше з’являється нова тенденція університети створюються різними государями, іноді заклопотанням церкви, як, наприклад, університети в Неаполі (1224 р, у Тулузі (1229 р, у Саламанці (близько 1220 р. У XIV ст.
були засновані університети в Центральній Європі — у містах Празі, Кракові, Гейдель берзі, Ерфурті і Кельні. Уст. кількість університетів швидко збільшувалась. В році у Європі було вже 65 університетів.
Разом з університетами з’являється і новий тип організації наукової діяльності, який упорядковує строкатість християнських і язичеських премудростей, з’ясовує співвідно

236
О.А. Гаврюшенко, В.М. Шейко, О.В. Кравченко. Історія світової культури
шення філософії й теології. XIII ст. властиве прагнення зібрати воєдино й упорядкувати досвіді знання, зорієнтуватися в часі і просторі, усвідомити своє місце в історії, як священній, такі політичній. Філософія в цей час виступає в єдності з теологією.
Такі знамениті центри філософії, як Парижі Оксфорд, сформували власні філософські школи, які визначали напрями в дослідженнях відповідно схоластичних і емпірично натурфілософських. Особливо сильною виявилася в цьому сторіччі платонівсь ка традиція. Але власне платонізм лише сусідив із заново відкритим Арістотелем.
До середини століття чітко визначилися основні типи філософа XIII ст.: містик, поеті психолог типу Бернара Клервоського (1091 1153 рр.); натураліст, систематик типу Роджера Бекона (бл. 1214 р. бл. 1292 р великий архітектор середньовічного зводу знань типу Бонавентури (1221 1274 рр.) і Фоми Аквінського (1225 1274 рр.); логік і полеміст типу Абеляра (1079 1142 рр.); витончений гносеолог, майстер категоріального аналізу типу Дунса Скота чи Оккама (1300 1350 рр.). Характерною рисою всіх цих типів було парадоксальне єднання містичного пориву з орієнтацією на строгу методологію й системність, подібну до математичної чи юридичної.
Одним з найдавніших університетів у Європі вважається Паризький університет
(Сорбонна). Остаточно він сформувався на початку XIII ст. установчою грамотою Філіппа
II Августа 1200 р. Паризький університет став тим місцем, де розгорнулися головні ідейні
битви тієї епохи. Протягом кількох сторіч він був головним центром інтелектуального життя Європи. Основна причина такої ролі Паризького університету полягала в прагненні керівництва католицької церкви зробити його мозковим центром церкви, осередком християнської освіти й ученості.
Найвідомішими паризькими професорами були П’єр Абеляр (1079 1142 рр.), що відіграв велику роль у заснуванні Паризького університету і своїм «вільнодумством»
викликав різкий осуд правлячої верхівки церкви Альберт Великий (1193 1280 рр.),
палкий шанувальник Арістотеля і його логічного методу, автор багатьох творів частково богословського, частково природничонаукового характеру, і Фома Аквінський (1225 1274 рр.), відомий своєю Сумою богослов’я», яка була своєрідною енциклопедією середньовічного світогляду, що в церковно релігійному дусі висвітлювала всі питання пізнання природи і суспільства.
Іншим великим університетським центром став Оксфорд. Оксфордський університет менше ніж Паризький був залежний від контролю збоку церковної влади. Цьому сприяли відносна ізольованість Британських островів, характер королівської влади й низка
інших чинників. Слід зазначити і те, що в Оксфорді теологічний факультет загалом не обмежував філософську й наукову ініціативу представників факультету мистецтв.
Видатний представник Оксфордського університету Роджер Бекон (бл. 1214 1294
рр.) ввійшов в історію як ентузіаст науки, жагучий пропагандист її можливостей, її просвітницької сили У своїх творах Бекон приділив місце описовому природознавству, хімії, фізиці і
багатьом іншим галузям знання. При цьому він широко використовував твори Арісто теля, Евкліда, Птолемея, Плінія, Ібн Сіни, аль Фарабі. Він писав про астрономію, математику, анатомію і фізіологію ока, знав сферичну аберацію, займався опуклими дзерка

237
Культура західноєвропейського середньовіччя
лами, описував прилади для виміру діаметра Місяця і Сонця дав своє трактування поширення світла. Особливу увагу приділяв Бекон математиці, вважаючи її основою розуміння всіх інших наук.
Видатним ученим схоластом, відомим далеко за межами своєї країни, був також
Дунс Скотт (1260 1309 рр.), що викладав в Оксфордському й Паризькому університетах. Дунс Скотт виразніше, ніж інші схоласти, ставив питання про відмінність між вірою
і знанням, тобто релігією і наукою. У деяких своїх трактатах він висловлював передбачення про здатність матерії мислити. Дунс надавав великого значення вивченню математики й природознавства.
Ідейне життя XIII ст. свідчить про спрямованість до знання, до розширення інтелектуальних обріїв. Університетська форма одержання освіти, викладацької й теоретичної
діяльності, яка затвердилася в цьому сторіччі, створювала найбільш сприятливі умови для реалізації такої спрямованості.
Про величезну потребу в знанні свідчить і поширення такої літературної форми знання, як енциклопедія. Ця форма виступає зручним способом організації, збереження й передачі значного обсягу знань, який постійно зростає. Енциклопедизм був однією з найважливіших характеристик духовної діяльності зрілого середньовіччя. Усеосяжні
філолофсько теологічні суми відбивали прагнення зрілої середньовічної думки до найбільш повного пізнавального відображення світу. Ніщо у світобудові немало залишитися поза увагою. Так, Сума теології Фоми Аквінського покликана дати звід філософського й теологічного знання для кліриків. Його Сума проти язичників, власне кажучи, прагнула до навчання невіруючого істинам християнського віровчення.
Схоластика в ранній період свого розвитку як науковий рух, що охопив багато країн
Європи, мала певне позитивне значення. Насамперед, схоласти після тривалої перерви відновили вивчення античної спадщини (хоча б в особі деяких представників античної
культури, наприклад, Арістотеля). Потім схоласти XII XIII ст. розробляли деякі найважливіші проблеми пізнання. В XI XII ст. в Європі відбувалися палкі дискусії про природу універсалій, тобто загальних понять. Одні зі схоластів — номіналісти — вважали, що загальні поняття не існують реально, а є лише словами, ім’ям. Інші, їх противники реалісти — вважали, навпаки, що загальні поняття існують в дійсності, реально незалежно від окремих предметів. Вони, отже, розвивали відверті ідеалістичні погляди.
Середньовічна схоластика дозволила критично осмислити ряд категорій і методів і
підготувала ґрунт для європейського раціоналізму. Наприклад, раціоналізм Ансельма
Кентерберійського (1033 1109 рр.) проявився в спробі довести буття Бога (онтологічний доказі необхідності його втілення. Для схоластики характерні дедуктивне мислення й визначення авторитетів нарівні надприродного знання — св. Писання, а нарівні філософії — текстів Платона й Арістотеля.
У зрілій схоластиці відбувається переорієнтація на Арістотеля, що дозволяло будувати більш чітку й конкретну логіку понять, але і вело до певних обмежень. Вчення
Арістотеля ввійшло в середньовічну філософію й культуру завдяки працям знаменитого теолога, філософа й алхіміка Альберта Великого (1193 1280 рр.). Він справив чималий вплив на св. Фому Аквінського (1225 1274 рр.), вчення якого (томізм) надалі стало

238
О.А. Гаврюшенко, В.М. Шейко, О.В. Кравченко. Історія світової культури
офіційною доктриною (згідно із енциклицією папи Лева XIII від 1879 р. — вічною філософією) католицької церкви. Зокрема, Фома проголошував примат розуму над волею. Для його творів (хоча він позитивно ставився до астрології й алхімії, на противагу раннім схоластам, характерний упор на здоровий глузд.
Емпірична наука, порівняно з теоретичним знанням, менш відповідає поняттю
«розквіт», але, саме в цей період починається вироблення нового методу і нагромадження фактичного базису для науки Нового часу. Уже в XII ст. виявляється інтерес до природи як такої, з’являється смак до її емпіричного вивчення й енциклопедичної систематизації ст. виходить далеко за рамки оккультно платонічного природознавства в дусі шартрської школи.
Перед нами уже відносно незалежна наука, яка знає собі ціну. Сицилійська школа перекладачів і натуралістів, торговці мандрівники, винахід компаса, успіхи алхімії, полеміка навколо арістотелівської Фізики, математика Фібоначчі, оптика Вітело, енциклопедичні труди Альберта Великого, Гроссетеста і Роджера Бекона, годинник зве ретенним механізмом, млин нового типу — усе це (не говорячи вже про потік знань,
запозичених в арабів) змінило науку.
Особливість століття втому, що ще не було зруйноване уявлення просвіт як органічне ціле, кожна частина якого відбиває в собі яку символічному дзеркалі зміст універсума. Це додавало емпіричним знанням духовний зміст, хоча дисгармонія змісту й інформації вже давалася взнаки і Данте чимало міркував про це. Певну роль у збереженні гармонії відіграло і те, що наука була тісно пов’язана з практикою. Наприклад, готична архітектура, що
інтенсивно втілювалася в грандіозні конструкції соборів уст, стала синтезом математики, інженерної і ремісничої майстерності, теологічної й художньої творчості.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал