Живемо в Україні



Скачати 104.95 Kb.
Pdf просмотр
Дата конвертації11.05.2017
Розмір104.95 Kb.

Національна премія “Гордість країни” - проект Фонду Віктора Пінчука, який реалізується в партнерстві з “Новим каналом” та газетою “ФАКТЫ”. Премію щорічно вручають нашим спів- вітчизникам. Людям, які живуть серед нас. Людям, які героїчними вчинками, щирими душами і своїм життям викликають захоплення та гордість.
Гордість країни - це жінки, чоловіки і діти, чиє життя є прикладом сміливості, життєлюбства, самовідданості і доброти. Вони навіть трагедію перетворили на перемогу, подолали неймовірні перешкоди задля досягнення мети, не втрачають віри та борються за ліпше життя співчуттям і любов’ю.
Премія «Гордість країни» - для тих, чиї подвиги часом непомітні у повсякденні, але про них має дізнатись уся країна, бо, завдяки цим людям, ми відчуваємо ГОРДІСТЬ, що народилися та живемо в Україні.
ПРО ПРЕМІЮ
Наше життя - це ланцюг із тисяч вчинків. Добрих та поганих, видатних і непомітних. Є вчинки, про які забуваєш на другий день або соромишся решту свого життя. Є й такі, якими можеш справді пишатися.
Цих останніх - менше. На жаль.
Але є ще одна - особлива - категорія Вчинків. Вони змінюють наше уявлення про те, що може людина, вони надихають та дають надію. Їх не так мало, як нам здається. І творять їх не якісь супермени, а звичайні люди, чия сила - в серці та душі. Люди, здатні перевершити себе і довести можливість неможливого.
Вже вшосте ми проводимо акцію «Гордість Країни», щоб віддати належне простим героям нашого народу.
Ми хочемо, щоб їхні Вчинки отримали гідне визнання і стали прикладом для кожного з нас. Бо саме ці люди - це і є слава України, її справжня гордість.
Віктор ПІНЧУК,
бізнесмен, громадський діяч, засновник благодійного фонду

Особисте досягнення
Присуджується тим, хто розвиває свої здібності і здобуває нові знання, щоб допомогти іншим
Лікар року
Присуджується тим, чия відданість своїй справі, професійні та людські риси дарують шанс на життя
Рідкісний талант
Присуджується тим, хто розвиває свої здібності і здобуває нові знання, щоб допомогти іншим
Сила духу
Перетворити трагедію на перемогу вдається не кожному. Присуджується за міць духу, віру у себе та у життя
Сімейна історія
Найдорожче для кожної людини - її сім’я. Наші близькі дарують нам відчуття захищеності й тепла. Сім’я навчає турботи та любові. Присуджується тим, хто за будь-яких обставин залишається відданим своїм близьким
Сусід року
Зазвичай життя сусідів нас не стосується. Ми з ними лише вітаємося.
Та іноді вони виявляються єдиними, хто може допомогти
Видатні приклади відваги
Присуджується людям, які у час небезпеки ризикують собою, рятуючи тих, хто потребує допомоги
Почуття обов’язку
Люди з почуттям обов’язку залишаються вірними йому за будь-яких обставин.
Присуджується за виняткові вчинки, продиктовані не тільки професійним, а й, передусім, людським обов’язком
Усім світом
Дуже складно встояти, коли ти з горем - сам на сам. І так хочеться відчути поруч чиєсь надійне плече. Ця номінація присвячена всім тим, хто не залишається глухим до чужого горя. І доводить: разом ми здатні впоратися з будь-якою бідою
!
Номінації премії “ГОРДІСТЬ КРАЇНИ”

Ірина ЛИСЕНКО,
Голова правління Нового каналу
Слово «подвиг» зазвичай асоціюється зі вчинком в екстремальній ситуації, коли людина жертвує собою заради порятунку іншого.
Тоді ми шанобливо схиляємо голови. Проте часто не помічаємо подвигу у звичайному житті. Хоча не меншого захоплення гідний медик, який проводить біля операційного столу по 12 годин. Сліпий учитель, котрий віддає тепло своєї душі численним учням.
Олімпійська чемпіонка, яка присвятила життя сиротам.
І хіба не подвиг - мужньо зустріти удар долі, вистояти і перемогти обставини?
Номінанти премії «Гордість країни» - різні люди з різними життєвими історіями. Об'єднує їх одне: кожен з них здатний на
ВЧИНОК. І щороку ми аплодуємо їм стоячи…
На сторінках нашої газети часто з’являються розповіді про звичайних людей, які мужньо долають життєві проблеми, не зважають на свої вади, за- бувають про власну безпеку, йдучи на допомогу тим, хто
її потребує. Приклади відваги, сили духу героїв наших публікації щоразу стають доказом того, що ми живемо у країні, багатій на гідних, щедрих душею та щирих лю- дей.
За роки існування акції нагороджено більше п’ятдесяти наших співвітчизників. Це і маленькі діти,
і пенсіонери, і військові, і лікарі. Кожен з героїв акції
«Гордість країни» змушує повірити у справжнє добро, вірність, порядність. Спілкуючись із сильними духом людьми, наші читачі повертають собі віру у майбутнє, надію на краще. Будь- які проблеми й кризи можна подолати, якщо поряд є такі люди.
Олександр ШВЕЦЬ,
головний редактор газети «ФАКТЫ»

Ніна Матвієнко
Відома фольклорна співачка, солістка хору
ім. Вірьовки, народна артистка України, лауреат
Державної премії
ім. Т.Шевченка.
«Добре, що пам’ятають та цінують звичайних людей. І газета
«ФАКТЫ», і
«Новий канал», які їх розшукують, уже самі по собі здійснюють подвиг. Усі люди, обрані лауреатами, - звичайні, прості наші люди - честь
їм і хвала”
Склад Громадської Ради премії “Гордість країни”
Олександр Швець
Відомий український журналіст, головний редактор газети
«ФАКТЫ»
Богдан Ступка
Актор театру і кіно, народний артист
СРСР та України, лауреат державних премій України та
СРСР, художній керівник Національного академічного театру драми ім. І. Франка
Семен Глузман
Відомий український психіатр, правозахисник, колишній дисидент і політв'язень, виконавчий секретар Асоціації психіатрів України, директор Українсько- американського бюро із захисту прав людини.
«Я думаю, все, що відбувається навколо цієї премії - дуже важливо.
Це приклад здорового суспільства, у якому пам’ятають про слабких, про тих, хто потребує допомоги; вшановують людей, які зуміли перебороти свої біль і страх»

Сергій Бубка
Легкоатлет, олімпійський чемпіон зі стрибків із жердиною, 6-разовий чемпіон та 35-разовий рекордсмен світу,
Герой України, член виконавчого комітету
Міжнародного
Олімпійського Комітету
Склад Громадської Ради премії ”Гордість країни”
Ірина Лисенко
Голова правління
«Нового каналу»
Андрій Курков
Популярний український белетрист. Автор творів, які увійшли до першої десятки європейських бестселерів, член
Європейської кіноакадемії, англійського
ПЕН-клубу, мандрівник.
«Ідея премії - дуже гарна, потрібна країні, тому що у нас і досі немає впевненості у своїх силах та у своїх людях.
Усі номінанти - гідні, вибрати дуже складно.
Усі ці люди - переможці у своєму житті»
Мирослав Попович
Відомий український філософ та історик, доктор філософських наук, професор, академік
Національної академії наук України, директор
Інституту філософії, лауреат Національної премії ім.Т.Шевченка.
«Ідея акції робить честь нації, яка цінує таких людей»

ОСОБИСТЕ ДОСЯГНЕННЯ
Присуджується тим, хто розвиває свої здібності і здобуває нові знання, щоб допомогти іншим

Андрій та Богдан ТОПОРІВСЬКІ
Музика полонила 6-річного Андрія несподівано. Стоячи за лаштунками в очі- куванні тата-музиканта, хлопчик почув «Запорізький марш» і... зрозумів, що хоче грати. Ту українську народну мелодію він спробував по- тім самостійно підібрати на піаніно. У цей момент його й побачила викладачка, заслужена артистка України
Наталя Роменська.
- Я почула одного дня під час перерви, як хтось дуже гарно підбирає. Поглянула - дитина з просто фантастич- ними пальцями, - згадує вона. - Талановитий хлопчик.
Але руки - ніякі, ніхто не навчав.
Брати Топорівські все роблять разом. Ось і опанову- вати нотну грамоту з Андрієм узявся 8-річний Богдан.
-У нього, напевно, більше таланту, - без тіні дитячих ревнощів визнає старший брат. - Проте у мене - працьовитість.
Навесні минулого року київських школярів запросили взяти участь у міжнарод- ному дитячому музичному конкурсі. Проте за декілька днів до поїздки сталося те, без чого не обходиться життя жодного хлопчиська, але що могло поставити хрест на виступі братів у Парижі.
- Біг, біг, біг і, коли впав, то прямо пальцем на асфальт, - так розповідає про трав- му Андрійко.
Катастрофа: братам потрібно грати технічно складний «Танець із шаблями», а в
Андрія - гіпс на мізинці. Зійти з дистанції? «У жодному разі!» - вирішили брати.
- Андрій швидко перевчив аплікатуру. І зумів зіграти, не зачіпаючи травмованого пальця, - розповідає Наталя Роменська. - Хоча все одно інколи зачіпав. Вийшов зі сльозами на очах. На очах бриніли сльози, але зіграв добре.
З Парижа 9-річний Андрій і 11-річний Богдан повернулися з головним призом.
Попереду у цих талановитих хлопчиків, без сумніву, ще багато перемог. Але ця - ви- страждана і виплакана - напевно, назавжди залишиться головною.
ЮНІ ПІАНІСТИ ПЕРЕМОГЛИ В МІЖНАРОДНОМУ КОНКУРСІ. МОЛОДШИЙ ГРАВ
ЗІ… ЗЛАМАНИМ ПАЛЬЦЕМ

ОСОБИСТЕ ДОСЯГНЕННЯ
Присуджується тим, хто розвиває свої здібності і здобуває нові знання, щоб допомогти іншим

Іван СІВАК і Надія ВЕРБИЦЬКА
Рука - в руці. Очі - в очі. Решта - не має значення. І лише трохи шкода, що не можна елегантно обійняти партнерку за тонку талію...
Вони зустрілися вже після того, як доля позбавила
їх можливості ходити. З думкою: «Я більше ніколи…» кожен вчився жити сам. А потім познайомились у сана- торії.
Сьогодні вони живуть у місті Нетішині на Хмель- ниччині. І тричі на тиждень їздять за 70 кілометрів від дому на репетиції. Спочатку танці були лише його за- хопленням.
- Якось Ваня запропонував: поїхали зі мною на тре- нування, подивишся, як я займаюся, - розповідає Надя.
- Я приїхала лише подивитись, а потрапила... на власну репетицію.
Спочатку, зізнається Надія, вона трохи боялася. Здавалося, не до снаги танцювати у візку, під перехресним вогнем глядацьких поглядів. Допомогли під- тримка чоловіка і чуйність тренера. А перший успіх - четверте місце у Польщі на Чемпіонаті Європи - окрилив. З думкою про нові досягнення Іван удоско- налював їхні візки (адже вітчизняні - дуже важкі, а імпортні - дорогі). А Надя шила костюми для виступів. І ось вона - перемога: торік Іван та Надя двічі здобули золото. У березні привезли перемогу з Кубка світу, який проходив в
Голландії, у жовтні виграли на Чемпіонаті світу в Білорусі. «Це щастя!» - зі- знається подружжя. І лише трохи сумно через те, що не можна вийти на паркет без неповоротких візків.
- Мені не вистачає у танці близькості, - каже Іван. - Коли віденський вальс, коли партнерка біля партнера поруч, вони відчувають одне одного і танцюють - ось цього не вистачає.
Утім, є між ними інша близькість - та, що допомагає розуміти іншого з одно- го погляду, відчувати з одного дотику долоні. Ціну такої близькості Іван і Надія знають, як ніхто.
ВОНИ НЕ МОЖУТЬ ХОДИТИ. ПРОТЕ МОЖУТЬ ТАНЦЮВАТИ!

ЛІКАР РОКУ
Присуджується тим, чия відданість своїй справі, професійні та людські риси дарують шанс на життя

Олександр РЕЗНІКОВ
До цього запитання він давно звик. Коли до нього привозять чергового паці-
єнта з відірваною в аварії ногою або відрізаними сінокосаркою пальцями, перше, що чує Олександр Резніков, - це: «Лікарю, пришиєте?».
- Я оцінюю об'єктивно й кажу: «Так, пришиємо», - так просто про диво, яке здійснює щодня, говорить за- відувач відділенням мікросудинної та пластичної хірургії
Інституту хірургії і трансплантології імені
О. О. Шалімова АМН України, кандидат медичних наук і заслужений лікар України.
6 операцій на тиждень. Приблизно 300 - на рік.
За 20 із гаком років роботи мікрохірург Олександр
Резніков провів кілька тисяч операцій. Кожна - це тяж- ка, виснажлива праця, після якої болять очі та тремтять руки. Адже операції з реплантування кінцівок тривають 6-12 годин і вимагають ювелірної точності: на артерію діаметром міліметр потрібно накласти 8 швів!
- Звичайно, бувають ситуації, коли хочеться все кинути й піти, - каже
Олександр Вікторович. - Але потім опановуєш себе…
Найліпша винагорода для лікаря - це здоров'я його пацієнтів. І, звичайно,
Олександр Резніков пишається тим, що 15-ро людей, завдяки його допомозі, знову змогли ходити, а приблизно 350 - повернули собі руки. Вдало пришитих пальців мікрохірург не рахує - кількість таких випадків у його практиці давно вже перевалила за тисячу.
Пацієнти вважають його чарівником. А сам він кожну операцію починає фразою: «З Богом!».
ЛІКАР, ЩО ЗДАТЕН ТВОРИТИ ДИВО

РІДКІСНИЙ ТАЛАНТ
Присуджується тим, хто розвиває свої здібності і здобуває нові знання, щоб допомогти іншим

Сергій ТИМОФЄЄВ
Цю нагороду циркові артисти порівнюють за престижністю з «Оскаром». Одна лише участь у Всесвітньому фестивалі «Цирк майбутнього» відкриває приголомшли- ві перспективи. А 20-річний Сергій торік привіз додому
«золото».
- Звичайно, дуже хвилювався, - зізнається він. -
Адже до цієї мети я йшов довгі роки.
Представники «Цирку майбутнього» помітили
Сергія на концерті випускників Київської академії естрадно-циркового училища. Цей міжнародний фести- валь вважають законодавцем моди в цирковому мисте- цтві. Учасники конкурсу демонструють найавангардніші, найнезвичайніші та найризикованіші номери - які завтра або післязавтра стануть еталоном для циркових артистів усього світу.
- Цим «Цирк майбутнього» і відрізняється, що демонструє не просто класику - виходить жонглер, віджонглював і все, ви ні про що не думаєте. Цирк завтрашнього дня змушує замислитися під час номера про те, що буде, про те, що було… - так характеризує цей конкурс член журі «Цирку майбутнього», гендиректор «Цирку
Кобзов» Микола Кобзов.
Трюки, які виконував на концерті випускників Сергій, вразили гостей із Парижа.
Виступи Тимофєєва, справді, феноменально складні. Адже на створення унікальних номерів, у яких поєднана еквілібристика та неймовірна гнучкість, пішло 12 років на- пруженої праці: у циркову студію хлопчик із шахтарського міста Вугледара потрапив, коли йому було всього вісім…
Строкатого вбрання із лелітками Сергій не визнає. Замість сценічного костюма - звичайна одежа: класичні штани, сорочка,
- Бо я хочу бути на сцені таким, який я в житті, - пояснює він.
А ще Сергій хоче, щоб люди сприймали цирк не просто як шоу. Це мистецтво.
Це світ, де артист розмовляє з глядачем особливою мовою - мовою тіла.
ВІН ЗАВОЮВАВ ЦИРКОВОГО «ОСКАРА»

СИЛА ДУХУ
Перетворити трагедію на перемогу вдається не кожному. Присуджується за міць духу, віру у себе та у життя

Ольга ПАШОЛОК
Марафонський заплив (6,5 км) через протоку Босфор - справа тяжка й небезпеч- на навіть для досвідчених спортсменів. Щонайменша помилка - й підступна підводна течія (а їх у протоці - чотири!) може понести в Мармурове море або, ще гірше, за- тягнути під днище корабля. Саме тому організатори тра- диційного літнього змагання дозволяють брати участь у ньому лише цілком здоровим спортсменам. 45-річна
Ольга Пашолок не знала цього.
Ользі було 33, коли вона потрапила під поїзд. До життя без ніг звикала довго й болісно, цілих три роки мучило питання: «Навіщо?..». Віддушину знайшла в криворізькому клубі для параспортсменів «Олімп». У воді вона відчувала себе такою, як раніше, - спритною, швидкою та сильною…
Коли зі Стамбула прийшла ввічлива відмова, Пашолок не втратила надії, що організаторів Босфорського запливу можна вмовити. Усю дорогу, поки разом із тренером летіла до Туреччини, в думках сперечалася й переконувала. Але місцеві по- садовці виявилися невблаганні: небезпечно.
Допоміг щасливий випадок. Ольга і її тренер випадково дізналися, що мер Стам- була в цей день зустрічається з мешканцями міста, готовий вислухати будь-яку скаргу. Набравшись сміливості, українки звернулися до нього з проханням.
Дозвіл брати участь у марафоні вони отримали. Щоправда, за умови, що їх су- проводжуватиме рятувальний катер. Про всяк випадок.
- Коли на фініші я вилізла на баржу, на обличчях людей побачила подив, адже ніколи раніше параспортсмени не брали участі в цьому марафоні - усміхається
Ольга. - Ми з тренером показали пристойний час - затоку перепливли за 57 хвилин.
До речі, залишивши позаду не менше від півпівсотні інших спортсменів.
Сьогодні Ольга готується до нових рекордів. У планах цієї мужньої жінки - за- плив через Ла-Манш…
МАРАфОНСЬКИЙ ЗАПЛИВ чЕРЕЗ БОСфОР УПЕРШЕ ЗДОЛАЛА
СПОРТСМЕНКА БЕЗ НІГ

СІМЕЙНА ІСТОРІЯ
Найдорожче для кожної людини - її сім’я. Наші близькі дарують нам відчуття захищеності й тепла. Сім’я навчає турботи та любові.
Присуджується тим, хто за будь-яких обставин залишається відданим своїм близьким

Віра КРЕПКІНА
За довгі роки це подружжя не побудувало дачі, не купило автомобіля, не заоща- дило грошей. Усе, що є, - це квартирка в Києві, отримана учасницею трьох олім- піад, олімпійською чемпіонкою зі стрибків у довжину
Вірою Крепкіною після перемоги у Римі 1960 року. А більше їм і не потрібно було. Бо вони жили не для себе, а для інших.
Сенсом свого життя Крепкіни вибрали непоказну, тяжку та часом невдячну працю - ставити на ноги дітей- сиріт. Їздили по дитячих будинках, набираючи дітлахів у спортивну секцію Віри Самуілівни. Тренували. Вихову- вали. Влаштовували в навчальні заклади.
- Мене всі запитували: «Чому ви взялися до цієї роботи?». Я казала: «Сама вийшла зі злиднів», - так пояснює Віра Самуілівна.
Тридцять років минули як один день. Увесь цей час їх зігрівало щире кохання одне до одного. Саме воно тримало подружжя, коли разом із віком прийшли хво- роби. Спочатку Віра Самуілівна лягла на операційний стіл - за 16 років, відданих спортові, тазостегнові суглоби зовсім зносилися. Увесь цей час чоловік віддано доглядав кохану. Проте коли спортсменка вже почала видужувати, прийшла нова біда: Михайло Степанович - офіцер-фронтовик, який отримав на війні поранення,
- потрапив у реанімацію з інсультом. Його паралізувало. Він осліп. Віра Самуілівна боролася за життя коханого шість років. До його останнього подиху.
Усе життя Віра Самуілівна щедро віддавала душевне тепло іншим. Сьогодні вона озирається назад без сумнівів. Усе робила правильно, адже по-іншому олім- пійська чемпіонка жити не уміє. Каже:
- Ми підемо з життя. А забули нас - ну, і Бог із ним, не ображаємося на це.
ОЛІМПІЙСЬКА чЕМПІОНКА ТА ЇЇ чОЛОВІК ПРИСВЯТИЛИ СВОЄ ЖИТТЯ
СИРОТАМ

СУСІД РОКУ
Зазвичай життя сусідів нас не стосується. Ми з ними лише вітаємося.
Та іноді вони виявляються єдиними, хто може допомогти

Галина КОНДРАШОВА
Вона гостювала у подруги - в райцентрі Здолбунові. В той день жінки довго сиділи на кухні, не в змозі наговоритися, а потім вийшли, щоб трохи прогу- лятися. Вулиця зустріла їх різким запахом гару. Палав сусідній будинок. Господарі, стареньке подружжя, залишилося всередині. Про це Галя дізналася від їхньої дочки, яка волала про допомогу. Але хоча поруч уже зі- брався натовп, ніхто не рвався рятувати людей.
- Я сварилася на них, кричала: «Поможіть!». Там були чоловіки, але вони не реагували, - Галина й сьо- годні щиро приголомшена людською байдужістю. Тоді, виливши на себе відро води, 27-річна жінка влізла через вікно у вогненний дім. Разом із донькою господарів вона спочатку винесла стареньку. Потім допомогла самій доньці, якій від диму стало погано і - кинулася вглиб задимленої кімнати, щоб знайти чоловіка. Голова паморочилась. Галя кашляла і задихалася від диму.
Але…
- Неможливо було не повернутись, - зізнається вона.
З останніх сил вона витягла напівпаралізованого дідуся на вулицю і… зне- притомніла.
Медики констатували гостре отруєння чадним газом. Два місяці мешкан- ка Рівного балансувала між життям і смертю. І весь цей час родичі Галини не могли зрозуміти її вчинку: адже могла залишити семирічного сина сиротою!
Жінка зізнається, що й сама не здатна сказати, яка сила штовхнула її у вогонь.
Але чітко усвідомлює: зробити інакше не могла. Син, коли підросте, напевно, зрозуміє.
ВРЯТУВАЛА З ОХОПЛЕНОГО ПОЛУМ’ЯМ БУДИНКУ ЛІТНЄ ПОДРУЖЖЯ

ВИДАТНІ ПРИКЛАДИ ВІДВАГИ
Присуджується людям, які у час небезпеки ризикують собою, рятуючи тих, хто потребує допомоги

Любов ШАПОВАЛ
Було десь опівночі, коли вікно в квартирі подружжя Шаповалів раптом бриз- нуло дрібними скалками. Вирішивши, що хтось кинув у скло каменем, Валентин
Федорович попрямував до балкона і - вмить відскочив.
На нього зі скривавленим ножем і криком: «Усіх повби- ваю! З дороги!» йшов незнайомець із дикими очима.
Це пізніше подружжя дізнається, що їхній нічний гість - досвідчений рецидивіст - у сусідньому під'їзді убив чоловіка і тяжко поранив жінку. А коли зачув стри- вожені голоси сусідів, вирішив бігти через дах і звідти спуститися в сусідній під'їзд. Але двері горища вияви- лися зачиненими, і втікач зістрибнув на найближчий незасклений балкон. Ось так він і потрапив до квартири пенсіонерів.
- Я не встиг зрозуміти, звідки взялася ця людина, як чоловік ударив мене ножем просто в обличчя, - Валентин Федорович до цих пір хвилюється, коли згадує. - Я прикрив голову долонями, а він почав смугувати мені руки.
На дзвін скла в кімнату вбігла 66-річна Любов Тимофіївна. Ахнула - і кину- лася по топірець.
- У мене просто в голові помутилося, страху не було, лише ненависть. Чоло- віка тільки-но з кардіології виписали, у нього серце хворе, за що ж його так? - хвилюється пенсіонерка. - І тут я пригадала, що за диваном у кімнаті ще з зими стоїть маленький топірець, ми ним свинячі ніжки розрубували.
Із цим обушком літня жінка і кинулася на рецидивіста. Ненависть додала сил.
І хоча незнайомець устиг до кісток посмугувати Любові Тимофіївні праву руку, пенсіонерка, замахнувшись лівою, саднула злочинця топірцем по голові… Ось так, оглушеним, рецидивіст і потрапив до рук міліціонерів.
- Як я його здолала, сама тепер не розумію, - дивується сьогодні
Любов Тимофіївна...
ПЕНСІОНЕРКА, ЗАХИЩАЮчИ чОЛОВІКА, ЗДОЛАЛА ДОСВІДчЕНОГО
РЕЦИДИВІСТА

ПОЧУТТЯ ОБОВ’ЯЗКУ
Люди з почуттям обов’язку залишаються вірними йому за будь-яких обставин. Присуджується за виняткові вчинки, продиктовані не тільки професійним, а й, передусім, людським обов’язком

Григорій ЛЄБЄЙ
Він живе у темноті вже понад півстоліття. У вісім років разом з сільськими хлопчаками знайшов гранату, що залишилася з війни. Спробував розкрутити
іржаву знахідку й - осліп.
Життя навпомацки - тяжке випробування. З цим складно змиритися. Ще складніше день за днем від- войовувати у мороку великий барвистий світ, доводячи собі: «Я можу жити і працювати як усі!».
Саме з цією думкою школяр Гриша щодня ходив за три кілометри від дому навчатися. А, закінчивши школу із золотою медаллю, вступив до університету на історичний факультет. Усю інформацію доводилося запам'ятовувати на слух: уважно вислухавши викладачів на «парах», Гриша приходив потім у гуртожиток і просив дівчат почитати йому підручники. Університет він закінчив із червоним дипломом.
Ось уже майже 40 років Григорій Леонтійович працює в маріупільській школі.
Викладає історію, економіку й основи права. Картає хуліганів. Підбадьорює не- впевнених у собі. Відповідає на питання допитливих відмінників. Шукає підходу до двієчників.
- Відчуваю, як міняються малі, як вони дорослішають, розумнішають. Життя триває, і мої колишні учні вже приводять у школу своїх дітей, - задумливо усміха-
ється Григорій Леонтійович.
Він не може сказати, які на вигляд його учні. Але це - неважливо. Щоразу, відчиняючи двері класу, він бачить кожного. Тому що дивиться серцем.
НЕЗРЯчИЙ ІСТОРИК УЖЕ МАЙЖЕ СОРОК РОКІВ ВИКЛАДАЄ У ШКОЛІ

УСІМ СВІТОМ
Дуже складно встояти, коли ти з горем - сам на сам. І так хочеться відчути поруч чиєсь надійне плече. Ця номінація присвячена всім тим, хто не залишається глухим до чужого горя. І доводить: разом ми здатні впоратися з будь-якою бідою

Олексія ЮХИМЕНКО
Біда прийшла в оселю Юхименків звичайного вечора, коли 14-річна Олексія зайшла в рідний під'їзд. Дівчинка поверталася з уроку англійської. Окрім підруч- ників у її сумці більше нічого не було. Можливо, саме це так розлютило грабіжника. Перед тим, як утекти, він жорстоко побив дівчинку.
Після цього Олексія почала сліпнути.
- Одна річ, коли розумієш: твоєму дитяті ніхто у світі допомогти не в змозі. І зовсім інша - знати, що зір від- новити можна, але операція коштує 10 тисяч доларів, а для нашої сім'ї це - нереальна сума, - згадує ті страшні дні її мама.
Єдиною радістю для дівчинки був інтернет- щоденник, куди вона викладала свої вірші й оповідання. Ось ці рядки й помітила якось журналістка з Миколаєва Тетяна Делик.
Спочатку про біду написала місцева газета. Потім заклик: «Допоможімо зі- брати на операцію!» кинули «ФАКТЫ». І Україна відгукнулася.
- Якби мені хто сказав, що так буває, просто не повірила б, - усміхається мама
Олексії. - Нам дзвонило більше трьохсот осіб на добу!
Люди втішали, підбадьорювали, слали гроші. 95-річна, майже незряча пен- сіонерка з Миколаєва передала 250 гривень. З Одеси прислали спеціальну комп'ютерну програму для тих, хто погано бачить. Клуб байкерів переказав 200 доларів. Київські студенти поповнили рахунок телефону Олексії. Багато хто пересилав гроші, не називаючи себе.
Усією громадою вдалося зібрати приблизно 14 тисяч доларів. Вистачило на операцію на обох очах. Після цього дівчинка вже могла розрізняти світло і навіть самостійно пересуватися по коридору! Але щоб маленький успіх перетворився на велику перемогу, потрібна ще не одна операція. Сподіватися сім'ї Юхименків за- лишається тільки на щирі серця. Допоможемо?!
НА ГОРЕ МАЙЖЕ ОСЛІПЛОЇ ДІВчИНКИ ВІДГУКНУЛАСЯ ВСЯ УКРАЇНА

Понад 10 років Віктор Пінчук розвиває та підтримує низку благодійних проектів в Україні.
2006-го він об’єднав цю діяльність у рамках Фонду Віктора Пінчука з метою забезпечення послідовнішого, професійнішого, відповідальнішого підходу та розвитку нових проектів.
Мета Фонду Віктора Пінчука - зробити внесок у модернізацію України та підтримувати виникнення нової генерації українських лідерів, що прагнуть служити своїй країні. Шість на- прямків діяльності та близько 20 проектів були ретельно дібрані завдяки їхньому стратегічному значенню для досягнення цієї мети:
• Здоров’я (Центри допомоги новонародженим «Колиски надії», боротьба з ВІЛ/СНІД);
• Освіта (Стипендіальна програма «Завтра.UA», Київська школа економіки (KSE), проект Аспен-Україна, програма «Всесвітні студії»);
• Культура (Центр сучасного мистецтва PinchukArtCentre, камерний оркестр «Пори року»,
Премія для молодих українських митців);
• Права людини (Юридичні клініки, правова допомога спільно з Фондом Сороса);
• Україна у світі (YES - Ялтинська Європейська стратегія, Amicus Europae Foundation,
Інститут Брукінгса, Інститут міжнародної економіки Петерсона, Міжнародна кризова група,
Український Ланч у Давосі);
• Місцеві громади (проекти у Дніпропетровську, проект «Бейт Циндліхт»).
Крім того, Фонд реалізує проект «Гордість країни» у партнерстві з Новим каналом та газе- тою «Факты». Він підтримує Глобальну Ініціативу Клінтона (CGI).
У червні 2008 року Фонд Віктора Пінчука провів загальнонаціональну громадську акцію
«Час бути разом!», в рамках якої в Києві відбувся концерт легендарного музиканта Пола Мак-
Картні «Independence concert».
Фонд Віктора Пінчука є членом Європейського Центру Фондів та Українського Форуму
Грантодавців.
Офіційний сайт: www.pinchukfund.org

Символ премії «Гордість країни» - скульптурне зображення жінки, виготовлене з бронзи та каменю. Автор - відомий український скуль- птор Олександр Михайлицький. «Мені дуже приємно, що я зміг підтримати цю премію своєю роботою і висло- вити повагу СПРАВЖНІМ ЛЮДЯМ, героям нашої країни. Символом України завжди була жінка. Мій скульптурний образ, легкий і спрямований угору, уосо- блює надію та віру у майбутнє. Сонце в руках жінки - це тепло і світло, що їх хороші люди несуть у світ».
Олександр МИХАЙЛИЦЬКИЙ
ПРО СИМВОЛ ПРЕМІЇ

ПЕРЕМОЖЦІ ПРЕМІЇ “ГОРДІСТЬ КРАЇНИ 2007“


Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал