Іван Дутковський Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича наукове відкриття як інноваційний процес



Скачати 148.42 Kb.
Дата конвертації28.12.2016
Розмір148.42 Kb.
УДК 167.5

© Іван Дутковський



Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича
НАУКОВЕ ВІДКРИТТЯ ЯК ІННОВАЦІЙНИЙ ПРОЦЕС
Йдеться про наукове відкриття як інноваційний процес у системі соціокультурної діяльності, функціонально-генетичну специфіку наукової діяльності та структурні механізми розвитку творчих процесів у науці. Розкрито етапи, які проходить новація до свого утвердження в науці, проаналізовано чинники, які сприяють і перешкоджають переходу новації в інновацію. Ключові слова: інновація, інсайт, наукова творчість, наукове відкриття, новація, філософія науки.
Центральним елементом наукової творчості на рівні наукового співтовариства є феномен відкриття. Нині в методологічній літературі дедалі виразніше простежується тенденція відходу від традиційної психологічної інтерпретації відкриття як інсайту, тобто миттєвого осяяння. Те, що генерація будь-якої ідеї в науці на рівні окремого індивіда є, в кращому випадку, лише «заявкою» на відкриття, реалізація якої має неоднозначний, суперечливий характер, добре показали західні когнітивні соціологи. Історична наступність наукових відкриттів з епістемологічного погляду була переконливо розкрита в роботах Куна, Піаже, Гарсіа та багатьох інших представників історичного напряму філософії науки. Процесуальність феномену відкриття, його структура, класифікаційні принципи аналізу є об’єктом методологічного аналізу також і в українській філософській літературі [див.: 5; 6; 9]. Як відкриття, зрештою, можна трактувати появу й утвердження самої науки в культурі, її нових організаційних форм і механізмів взаємодії з іншими типами соціокультурної діяльності.

Досить актуально наразі пов’язувати відкриття з процесом розвитку наукового знання, епістемологічними зрушеннями в його структурі. Під цим кутом зору ми й проаналізуємо наукове відкриття в цьому дослідженні, маючи на меті розкрити феномен наукового відкриття як підсумок розв´язання креативної ситуації та завершальну стадію процесу переходу від новації до інновації. Реалізація поставленої мети передбачає розв’язання таких основних завдань: з’ясувати епістемологічний статус наукового відкриття в інноваційних процесах і розкрити міжособистісні механізми його утвердження. Відповідно, методологічними орієнтирами дослідження постають дві бінарні опозиції: екзистенційно-епістемологічна, що розгортається по лініях антропоморфність – інтерсуб’єктивність наукового знання, дисциплінарність – інтегративність в організації епістемологічних елементів, а також евристично-міжособистісна опозиція, що проходить по лініях еміграція – імміграція, конденсація – ретрансляція епістемних одиниць.

В онтологіях науки, які будуються в багатьох сучасних методологічних концепціях, головним елементом, на наш погляд, є уявлення про науку як діяльність, що історично розвивається. З позицій історичного підходу масив епістемологічних ідей, що циркулюють в науці, ніколи не буває однорідним, оскільки історично змінюються самі еталони, ідеали та критерії науковості [див.: 4]. Окрім тих, які досліджуються в цей історичний період як справді наукові, в науці постійно присутні також елементи необґрунтованого й гіпотетичного знання, а також елементи знання, що відходять в історію науки. Усі ці елементи є евристично значущими і неодмінними для поступу наукового пізнання. Наприклад, на думку Гайзенберга, поняття, потрібні для опису нових явищ, беруться зазвичай з історії науки [див.: 2, с.226]. Окремі концепти і теоретичні схеми переходять в науку з філософської та релігійної сфер діяльності. Багато інших понять і принципів сучасної науки, що було показано в дослідженнях Дюркгайма, Піаже, Валлона та інших науковців, мають глибоко антропоморфний характер і генетично пов’язані зі сферою буденної свідомості [див.: 11, c.74-76]. Стикаючись із новими явищами, наука змушена звертатися до вже наявних епістемних одиниць, які закорінені у сфері практичного знання.

Проте коректнішим, на наш погляд, є підхід, за якого семантичні ресурси епістемних елементів, які утворюють систему знання, повністю ніколи не вичерпуються цією системою і завжди мають певний соціокультурний резерв, зумовлений зв’язками з іншими лінгвістичними сферами. Постійне поповнення та використання цього резерву робить семантично можливим формування в мові науки нових епістемних елементів і організацію нових систем знання. Вирішальне значення тут має вихідна метафоричність природних мов. У штучних мовах метафоричність трансформується в інверсивність, поліфункціональність наукових об’єктів, що означає «переінтерпретацію в новому контексті семантичного та операційного статусу об’єктів» [3, с.193]. Наприклад, властивості неспостережуваних у квантовій фізиці об’єктів – кварків – були позначені як «колір» і «аромат», що, безперечно, є метафорою.

У такий спосіб у семантичному полі науки метафора і аналогія постають як базисний механізм зародження лінгвістичних новацій, певна частина яких, звільняючись від антропоморфності, може трансформуватися в епістемні новації, що володіють інтерсуб’єктивною значущістю. При цьому на первинних стадіях розвитку науки вирішальну роль відігравали семантичні ресурси природної мови. Адже наука не може з’явитись у тій культурі, мова якої не дає, наприклад, можливості утворювати поняття досить високого ступеня абстрактності та загальності.

За нинішньої дисциплінарної організації науки звертання до семантичних ресурсів природної мови має, як правило, опосередкований характер. Смислові зрушення передусім відбуваються у використанні вже включених у науку епістемних елементів. Найбільш показовий у цьому відношенні приклад зміни фактично на протилежний змісту поняття атома.

Семантична новація, що з’явилася в одній дисципліні, може бути використана в інших дисциплінах і набути подальшого розвитку. Відбувається немовби перемішування не лише словників окремих дисциплін, а й смислів і значень сформованих у них епістемних елементів. У цьому виявляється інтегративний характер семантичного поля науки. «Сучасна математика широко використовує словесні та символічні вирази, які були абсолютно незрозумілі ще вісімдесят років тому, – пише Вайтхед. – Сучасна фізика насичена новими термінами, а старі поняття, якщо вони ще де-небудь використовуються, то набули абсолютно інших значень» [10, с.632].

У методологічній літературі немає чітких норм у визначенні поняття відкриття. Узагальнюючи і розвиваючи сучасне бачення цього предмета, можна виокремити три головні підходи: аксіологічний, епістемологічний та психологічний. Аксіологічний підхід застосовується здебільшого в оцінці безпосередньої значущості того чи того відкриття для сфери практичної діяльності та зачіпає передусім прикладну науку, оскільки практична значущість фундаментальних відкриттів тривалий час, за рідкісним виключенням, залишається досить проблематичною, а психологічний – стосується суб’єктивно-особистісних чинників наукової творчості.

Ми ж зробимо акцент на обговоренні епістемологічного підходу, який, утім, не виключає й ціннісних характеристик, які спрямовані не на з’ясування безпосередньо фактичного значення відкриття, а на визначення рівня його фундаментальності з погляду впливу на подальший розвиток науки. У цьому плані розробляються об’єктивні критерії ефективності фундаментальних досліджень, хоча провідним нині продовжує залишатися метод експертних оцінок. Навіть оцінка окремого фундаментального результату в природознавстві та його асиміляція науковим співтовариством займає, як показують дослідження, три і більше років після першої його публікації. Визнання та оцінка фундаментальності відкриттів, які впливають на зміну картини світу і стилю мислення, часто розтягується на десятиліття, а деколи й століття. Упродовж двох століть входила в культуру і науку теорія Коперніка. Десятиліття знадобилися для визнання науковим співтовариством класичної механіки, неевклідової геометрії, теорії еволюції, теорії відносності тощо. На прикладі цих відкриттів, які сприяли інтенсивному зростанню наукового знання, добре прослідковується складність процесу наукової творчості, яка долає в своєму розвитку численні епістемологічні, соціальні та психологічні бар’єри.

Разом з тим у генезі й утвердженні так званих відкриттів нормальної науки, тобто тих відкриттів, які зроблено в межах уже прийнятих у науці парадигм, простежується, хоч і не так виразно, та ж модель творчого процесу: об’єктивно-ймовірнісний характер появи новації, що розв’язує проблемну пізнавальну ситуацію на рівні окремого дослідника, пульсація новації на рівні окремого дослідницького колективу (наукового співтовариства), що створює креативну ситуацію, та перехід новації в інновацію, якщо складаються необхідні для резонансу умови. Інакше кажучи, в структуру відкриття входить не лише генерована окремим дослідником нова ідея, а й комплекс найрізноманітніших чинників її обґрунтування та сприйняття науковим співтовариством. Кожен з елементів цієї структури є необхідним, але недостатнім, і лише їх певна резонансна взаємодія уможливлює фіксацію в науці нового відкриття.

Зародження нової ідеї завжди має імовірнісний характер. Попередній досвід і знання не роблять генерацію новації однозначно необхідною, а лише не перешкоджають її виникненню, наче дозволяють відбутись. У питанні про непередбачуваність розвитку науки сходяться погляди представників різних напрямів сучасної епістемології. Сам собою, наприклад, винахід телескопа не означав відкриття сонячних плям. Понад те, телескоп як науковий інструмент, за допомогою якого можна було вести важливі спостереження і послідовно змінювати архаїчні уявлення того часу про всесвіт, тривалий час не визнавався науковим співтовариством, тоді як китайці спостерігали і визнавали існування плям на сонці за тисячу років до Галілея і без жодного телескопа.

Залежно від інтенції дослідницького пошуку можна виокремити так звані квазіінтенціональні відкриття та відкриття, що дістали назву «серендіпіті» (англ. serendipity). Різниця між ними полягає в особливому значенні зовнішніх чинників, за допомогою яких генерується новація. Якщо проблемна ситуація постає як певне «знання про незнання», тобто є окресленим поле наукових пошуків, є спільна мета дослідження та його спрямованість, то зовнішні чинники можуть відіграти роль випадкового поштовху, що прискорює генерацію новації та її «прорив» у свідомість. Так були, наприклад, відкриті закон Архімеда, періодичний закон Менделєєва, формула бензолу, спосіб вулканізації гуми тощо. У відкриттях типу серендіпіті зовнішня випадковість відіграє зовсім іншу роль. Вона не прискорює генерацію новації, а породжує нове поле дослідницького пошуку, розвиток якого може надалі спричинити породження цілого ланцюга інших новацій.

Отже, іноді виявляється, що знаходять зовсім не те, що шукали, а щось абсолютно інше, але, як виявляється згодом, дуже важливе для розвитку науки і практики. До відкриттів типу серендіпіті можна зарахувати відкриття вакцини проти холери Пастером, пеніциліну Флемінгом, рентгенівських променів, радіоактивності Беккерелем, електромагнетизму Ерстедом і т.ін. [див.: 13]. Звичайно, ці відкриття не є суто випадковими, оскільки для того, щоб помітити щось незвичайне як потенційний об’єкт науки, слід уже мати певний рівень знань і хоча б найзагальнішу інтенцію на дослідницький пошук, мати відповідну дослідно-експериментальну базу для реєстрації та відтворення нового феномену. Майданов називає відкриття типу серендіпіті екстраординарними і стверджує, що «випадкові відкриття, як ніякі інші, змушують дослідників наукової творчості звертати увагу на значення позанаукових чинників і процесів у пошуковій діяльності» [7, с.54].

Як уже згадувалося, процес зародження новації має принципово ймовірнісний характер, а роль середовища полягає передусім у тому, що воно не перешкоджає її появі. «Потрібні умови можуть обмежувати те, що може бути відкрито, але немає підстав стверджувати, що новації нанизані на нитку неодмінних і достатніх причин» [14, с.163]. Проте в процесі переходу новації в інновацію значення середовища в сукупності епістемологічних і соціокультурних чинників стає справді вирішальним. Обидві групи чинників є неодмінними, але тільки їх резонансний збіг робить реальним фактом науки те чи те відкриття.

У такому процесі, як показують дослідження, є важливими, з одного боку, особистість винахідника, а з іншого – факт публікації та поширення. Ферма, наприклад, не опублікував свої праці з аналітичної геометрії, і пріоритет відкриття утвердився за Декартом, а публікація важливої праці Пуанкаре, хоча й була здійснена раніше, ніж праця Айнштайна, але в малодоступному для фізиків журналі, зробила його лише співавтором теорії відносності.

Подібні ситуації зустрічаються в науці досить часто. У методологічному плані важливим є питання про розуміння самого механізму поширення новацій, дія якого зрештою спричиняє перетворення новації в інновацію. Універсальними характеристиками у цьому відношенні володіє механізм перенесення епістемних елементів у науці. Концептуально його дію можна описати через евристично-міжособистісну бінарну опозицію, що проходить по лініях еміграція – імміграція і конденсація – ретрансляція епістемних одиниць. Ця опозиція орієнтує на розгляд перенесення як такого механізму поширення новацій, моделями якого постає дифузія, тобто мимовільний процес, якому середовище чинить пасивний опір, і перенесення активних речовин через біологічні мембрани. Для останньої моделі притаманним є активний і структурований характер опору середовища, енергетичні затрати, синергізм, або резонансна дія всіх чинників.

Пульсація новації робить можливим, з одного боку, поширення новації на різних рівнях структурної організації, що веде до збільшення вірогідності трансформації новації в інновацію, а з іншого боку – така новація може екстраполюватися на інші сфери соціокультурної діяльності і вже там отримати закріплення, а відтак, і статус інновації. Кожна підсистема культури в цілому, яка має в окремі історичні періоди певні «діапазони прийому», може резонувати на новації, що з’являються. У випадку резонансу новація трансформується в інновацію та отримує більше можливостей для поширення й закріплення в усій культурі. Наприклад, про те, що сила пари може здійснювати роботу, знали ще в античності. Проте це знання залишалося на рівні новації та пульсувало в культурі впродовж тисячоліття без будь-якого ефекту. Винахід парової машини став резонансною точкою, коли новація трансформувалася в інновацію. Її екстраполяція модифікувала не лише всі сфери практичної діяльності, а й змусила «резонувати» науку, що породила цілий ланцюг відкриттів у термодинаміці.

У самій науці, що є підсистемою культури, діє аналогічний механізм трансляції. Окремі елементи наукової діяльності перенесені з інших сфер культури, передусім з філософії та релігії. Ключове для науки поняття закону має генезу в юридичній метафорі, яка, зі свого боку, сягає уявлень про раціональний устрій держави. На думку ж Вебера, введення експерименту як загального принципу дослідження відбулося завдяки новаторам у сфері мистецтва, від яких «експеримент перекочував у науку, передусім завдяки Галілею, а в теорію – завдяки Бекону; потім його перейняли окремі точні науки в університетах Європи» [1, с.716-717].

Слід наголосити, що перенесення, з одного боку, завжди пов’язане з певними перетвореннями компонента, який переноситься, відповідно до вимог епістемної системи, в яку здійснюється імплантація, а з іншого боку, перенесення завжди натикається на бар’єр неприйняття, відторгнення. Наприклад, на переконання Кантора, такі фундаментальні поняття теорії множин, як континуум, трансфінітність тощо не були б можливими без філософських і теологічних дискусій середньовічних схоластів. Проте для резонансу цих новацій як математичних концептів потрібним було їх відповідне перетворення. При цьому відомо, що сама теорія Кантора тривалий час сприймалася науковим співтовариством як така, що не відповідає стандартам математичного знання.

У науці, як і в інших сферах соціокультурної діяльності, працює механізм трансляції певних інваріантів. Для того, щоб відбулася міграція певного компонента однієї дисципліни в іншу, потрібен, як вважає Бен-Девід, мультиплікативний носій, інакше кажучи, вчений, відіграючи «гібридну роль», коли він, будучи членом декількох дисциплінарних співтовариств, використовує когнітивні ресурси однієї дисципліни для розв’язання проблем іншої [див.: 12, с.195].

Те, що імплантована новація має бути відповідно трансформована, є очевидним. Насправді переноситься не сама новація як епістемний феномен, а її структура, яку слід заздалегідь виокремити з феномену, тобто немов би конденсувати, а потім лише ретранслювати в іншу дисципліну. Наприклад, однією з головних тенденцій сучасної квантової фізики є відмова від архітектурних аналогій в уявленнях про фундаментальні елементарні частки і закони всесвіту. Дедалі більшого поширення набуває фізика бутстрапа (англ. bootstrap), яка передбачає, що структура цілого зумовлюється узгодженістю кожної його частини з усіма іншими. Відомо, що поштовхом до такого розуміння реальності слугувало нове осмислення Гайзенбергом філософії Платона та містичних учень Сходу. Початкова при цьому метафора з намистом божества, в кожній намистинці якого віддзеркалюється вся світобудова, була сконденсована в абстрактну структуру, а потім перенесена в науку.

Часто така конденсація і ретрансляція структур з однієї епістемної системи в іншу здійснюється за допомогою філософії, завдяки світоглядно-методологічним принципам якої вдається виокремити корисні інваріанти в епістемних феноменах і через соціокультурне тло ретранслювати їх як стильову настанову мислення в різні наукові дисципліни [див.: 11, с.60-63].

Водночас історія науки свідчить про перетворення будь-якої новації в процесі її перенесення і про необхідність подолання певного бар’єру відторгнення. Він постає як складне переплетення епістемних, соціальних і психологічних чинників і фіксується під час опису практично будь-якого визначного відкриття. До того ж, як показують дослідження, у створенні такого бар’єра велику роль відіграють відомі вчені, які самі активно беруть (або брали) участь у розвитку науки і мають авторитет експертів у науковому співтоваристві. Так, Галілей відкинув свого часу еліптичні орбіти планет Кеплера. Декарт і Ляйбніц вважали ненауковою теорію тяжіння Ньютона. Лоренц скаржився, що теорія відносності позбавляє смислу його наукове життя. Цю теорію не визнавали також Майкельсон і Мах, а сам Айнштайн, як відомо, так і не прийняв принципу доповнювальності Бора. Ці явища є настільки поширеними, що навіть отримали окрему назву – «феномен Планка». Йдеться про його відоме висловлення: «Велика наукова ідея рідко впроваджується шляхом поступового переконання своїх супротивників. Насправді все відбувається так, що опоненти поступово вимирають, а наступне покоління засвоює нову ідею» [8, с.98].

Найпереконливіше, з психологічного погляду, цей феномен пояснюється такими обставинами: сам творчий акт породження новації є переведенням інтелекту з нестійкого стану проблемної ситуації у більш рівноважну креативну ситуацію, де вже йдеться про поширення та утвердження новації. Отже, після генерації певної кількості новацій інтелект переорієнтовується на їх розробку або, інакше кажучи, переходить з інтуїтивного рівня на аналітичний. Тим самим знижуються ресурси для нового рівня інтелектуальної самоорганізації, тобто породження нових ідей, і підвищується, відповідно, інтуїтивна недовіра до ідей, запропонованих іншими. Інтелектуальною настановою стає не породження новацій, а приведення вже наявних ідей у відповідність до вимог певної наукової школи, окремих зразків науковості. «Це означає, – пише Саймонтон, – що впродовж кар’єри творча особистість поступово стає дедалі більш ворожою стосовно альтернатив у підходах до організації інформації. Тому революційне переструктурування знання також не сприймається позитивно» [14, с.101].

З соціального погляду, такий бар’єр може створюватись у результаті прагнення певних груп у науковому співтоваристві до збереження соціальних благ і переваг. Інакше кажучи, елітарність цих груп визначається вже не їх творчою продуктивністю, а доступом до «важелів влади» в науці. Зрощення наукової бюрократії з чиновницьким апаратом соціальної організації суспільства веде до насадження в науці різного роду стереотипів, які перешкоджають генерації та поширенню нових ідей.

Водночас, з епістемологічного погляду, феномен Планка має певний раціональний смисл. В онтології науки завжди тією чи тією мірою присутні різні довколанаукові елементи. Проте, якщо одні елементи науки стають неактуальними після того, як вичерпується їх евристичний потенціал, то питання про евристичні можливості різних новацій завжди є досить проблематичним. Існування бар’єру змушує автора відкриття імплантувати його в науку, тобто перевести з розряду новацій у розряд інновацій, активізувати свою інтелектуальну діяльність, доводячи за допомогою прийнятих у науці стандартів і зразків те, що йому самому може здаватися цілком очевидним.



Висновки. Отже, можна констатувати, що наукове відкриття у своїй цілісності є підсумком розв´язання креативної ситуації та завершальною стадією процесу переходу від новації до інновації. Бар’єр у процесі поширення новацій і переходу їх в інновації епістемологічно виправданий, хоча й пов’язаний у багатьох випадках з негативною дією різних психологічних і соціальних чинників. Після подолання новацією цього бар’єру відбувається різке прискорення в поширенні та асиміляції визнаного співтовариством відкриття різними галузями науки. У цілому можна стверджувати, що механізм поширення новації та перехід її в інновацію умовно можна зобразити у вигляді графіка логістичної кривої, яка, до речі, виявляється релевантною і в описі соціальних параметрів науки: зростання кількості вчених, суми асигнувань на науку, кількості наукових видань і т.ін.
Література

1.Вебер М. Наука как призвание и профессия /М.Вебер //Вебер М. Избранные произведения. – М.: Прогресс, 1990. – С. 707-735.

2.Гейзенберг В. Традиция в науке /В.Гейзенберг // Шаги за горизонт.– М.: Прогресс, 1987. – С. 226-240.

3.Ильин В.В. Природа науки /В.В.Ильин, А.Т.Калинкин. – М.: Высшая школа, 1985. – 230 с.

4.Кезин А.В. Научность: Эталоны, идеалы, критерии /А.В.Кезин. – М.: Изд-во МГУ, 1985. – 126 с.

5.Майданов А.С. Искусство открытия: методология и логика научного творчества /А.С.Майданов. – М., 1993. – 185 с.

6.Майданов А.С. Методология научного творчества /А.С.Майданов. – М.: ЛКИ, 2008. – 512 с.

7.Майданов А.С. Экстраординарные открытия и их типология /А.С.Майданов //Вопросы философии. – 1986. – № 12. – С. 43-56.

8.Планк М. Единство физической картины мира /М.Планк. – М.: Наука, 1966. – 285 с.

9.Природа научного открытия. Философско-мтодологический анализ. – М.: Наука, 1986. – 303 с.

10.Уайтхед А.Н. Избранные работы по философии /А.Н.Уайтхед. – М.: Прогресс, 1990. – 717 с.

11.Яковлев В.А. Диалектика творческого процесса в науке /В.А.Яковлев. – М.: Изд-во МГУ, 1989. – 128 с.

12.Ben-David J. The profession of science and its powers /Joseph Ben-David // Scientific growth: essays on the social organization and ethos of science. – Berkeley: University of California Press, 1991. – 187-209 pp.

13.Roberts R.M. Serendipity: accidental discoveries in science /Royston M. Roberts. – New York: Chichester, 1989. – 270 p.



14.Simonton D.K. Scientific genius: a psychology of science /Dean K. Simonton. – Cambridge: Cambridge Univ. Press, 1988. – 229 p.
Summary

Dutkovsky I. The Scientific Discovery as an Innovation Process. The article describes scientific discovery as an innovation process in the system of sociocultural activities. The research finds out functional and genetic specific character of scientific work. It examines the structural mechanisms of the development of creative process in the science. The exploration shows the stages through which the innovation goes to its establishment in the science. It also analyzes the factors that facilitate and hinder the transition of novation to innovation. Keywords: discovery, novation, scientific work, resonance, innovation.




Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал