Іv засідання методоб’єднання



Скачати 111.76 Kb.
Дата конвертації01.01.2017
Розмір111.76 Kb.

Руськополянська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №2


________________ __Черкаської районної ради Черкаської області__________________



ІV засідання методоб’єднання

класних керівників

Доповідь

Класний керівник 7 класу

Л. М. Деркач


2015



Дискусія як спосіб формування соціальної зрілості особистості

Розв’язання основної проблеми навчання завжди залежало від чіткості визначення дидактичної мети, оптимального відбору змісту і методів навчання. У зв’язку з цим вважаємо недоцільним обговорення питання про особливу значущість тієї чи іншої форми навчання або особливої результативності окремих методів навчання. Будь-які інноваційні методи навчання є певними модифікаціями традиційних. При цьому явище «традиційний метод» зовсім не означає, що він недостатньо ефективний для сучасного рівня навчального процесу або застарілий. Традиційні методи – це ті, що довели свою надійність в історії освіти. З огляду на це дискусійні методи навчання, які розглядаються як інноваційні, у сучасному навчальному процесі мають характеристики традиційних. В основі дискусійних методів лежить суперечка, спір. Обговорюючи дискусійні методи навчання, ми виходимо з того, що в їх основі лежить суперечка, протягом якої повинна народитися істина. Досягнення цієї мети зумовлюється багатьма чинниками. Їх умовно можна поділити на кілька груп: чинники теоретичного рівня (визначення проблеми, формулювання теми, питань, добір літератури, яскравих прикладів), чинники організаційного рівня (організація діяльності учасників дискусії на етапі підготовки до неї, на початку, протягом та після проведення дискусії); рівня людського чинника (культура керівника та учасників дискусії). Якщо дія чинників перших двох рівнів багато в чому залежить від педагога (передусім він повинен бути керівником), то третій їх рівень передбачає сформованість певної культури учасників диспуту чи дискусії. Розглядаючи проблеми дискусійних методів навчання, ми покладаємося на думку В. Сагатовського про потребу формування нового мислення, особливість якого полягає в необхідності ведення діалогу. Головну відмінність діалогу від простого обміну інформацією автор вбачає в тому, що вона виражає собою активну позицію тих, хто дискутує. Головне їх завдання полягає в тому, щоб зрозуміти один одного. Ще одним важливим завданням є розуміння висловлювань один одного у конкретному контексті, адже уміння бачити за буквою тексту реальний зміст контексту – один із важливих показників інтелекту.

У науковій літературі і в практиці розрізняють такі різновиди суперечки – диспут, дискусія, полеміка. За словником В.І. Даля, диспут визначається як публічний захист своєї думки, поглядів [2, 236]. Є й інші, більш звужені, тлумачення суті диспуту. Приміром, у енциклопедичному словнику І.А. Ефрона і Ф.А. Брокгауза це поняття трактується як «наукова суперечка, перш за все, частіше публічний захист твору, написаного для здобуття вченого ступеня» [3, 551]. А у словнику іншомовних слів ми знаходимо, що: «диспут (від лат. Disputare – розмірковувати, сперечатися). 1) Усний науковий спір; обговорення якогось питання при публічному захисту дисертації” [2, 217]. Таке ж визначення подається в сучасному тлумачному словнику української мови [4, 248]. Диспут як метод колективного пошуку вирішення конкретної проблеми є одним із засобів виховання культури спілкування. У тому, що результатом проведення диспуту є розв’язання проблеми, полягає його відмінність від дискусії, що має на меті лише обговорення різних шляхів, підходів, точок зору, хоча не виключає можливості пошуку шляхів розв’язання проблеми. Серед обставин, що зумовлюють актуальність диспуту, одним із важливих є діалогічність його природи; можливість вільно висловлювати свої думки і як наслідок – підвищення конструктивності у розв’язанні проблеми, що лежить в основі диспуту.

Своє бажання брати участь у диспутах молодь мотивує в основному такими чинниками, як бажання утвердитися у своїх поглядах і відстояти свою позицію; бажання краще усвідомити для себе суть проблеми і вислухати думки інших; інтерес до суперечки як такої, ілюзії «видовища»; можливість продемонструвати свої інтелектуальні та інші здібності тощо. Різноманітність мотивів участі у диспуті (вказані вище мотиви не вичерпують усіх існуючих) визначає і різноманітність його цілей. Проте ми вважаємо особливо важливим врахування організатором диспуту таких іманентних цілей цього виду спілкування: вирішення проблеми диспуту або ж визначення конкретних шляхів, підходів для її вирішення; формування світогляду учасників як системи поглядів, переконань; пропаганда активних форм участі молоді у вирішенні актуальних проблем суспільства; виховання культури спілкування. Існує ряд супідрядних цілей: своєрідна діагностика «стану проблеми в мізках молоді»; розвиток навичок колективного вирішення проблеми; розвиток уміння активно мислити; підвищення мовленнєвої культури. Проведення диспутів сприяє соціалізації молодої людини, суть якої розуміється як «процес засвоєння певної системи знань, норм і цінностей, що дозволяє людині функціонувати як повноправному членові суспільства» [4, 817-818]. Варто звернути увагу на те, що особливість механізмів диспуту визначається взаємовпливом спеціально організованого спілкування (ведучий і учасник) і стихійного, вільного (учасник і учасник) спілкування. Уміння організатора (ведучого) керувати цими механізмами виступає важливим чинником успіху, сприяє досягненню цілей диспуту.

Методика підготовки і проведення диспуту розглядає декілька його етапів: підготовка до диспуту; проведення диспуту; практична робота за підсумками диспуту. Підготовчий етап – це попередня робота організатора диспуту та його учасників. Вважається, що на цьому етапі у діяльності організатора основним має бути: визначення цілей, засобів, способів організації диспуту (тут особливу увагу слід звернути на конкретизацію цілей диспуту, бо від цього значною мірою залежить успіх вирішення проблеми формування світогляду молоді, крім цього, організатор має чітко усвідомити те, що саме у світогляді учасників диспуту важливо скорегувати чи ствердити); постановка і вибір теми диспуту, що визначає міру конкретизації цілей диспуту. Вона має бути актуальною і виходити із загальних завдань виховання конкретного колективу (краще, коли у темі буде закладено скрите або пряме запитання; приміром, тема «Молодь в сучасному світі» не містить у собі проблеми, яку слід вирішити, тому вона може бути скоріше предметом дискусії, оскільки в її рамках можна розглядати різноманітні підходи, точки зору тощо, тому, перефразувавши цю тему, приміром, так: «Які проблеми хвилюють сучасну молодь?», ми у процесі диспуту у будь-якому випадку прийдемо до конкретних висновків, до пошуків шляхів розв’язання означених учасниками диспуту питань); формулювання запитань, які виносяться на диспут – надзвичайно важлива проблема (відомий такий прийомів сократівського методу встановлення істини як маєвтика, коли за допомогою вдало поставлених запитань і одержаних відповідей можна привести співрозмовника до істинного знання, вони мають відповідати певним вимогам, зокрема бути конкретними; містити у собі проблемність, яка, звісно, мусить «розкривати» основну проблему диспуту; при цьому організатору слід передбачати виникнення у процесі нових запитань окремої проблематики – вони є закономірним результатом суперечки (але тут важливо вміти розпізнати, які з них ведуть до вирішення проблеми диспуту, а які переводять суперечку в інше русло, і запобігати виникненню останніх; кількість запитань має бути обмеженою (рекомендується заздалегідь визначати не більше 5-7 запитань); запитання необхідно розташувати у певній послідовності, яка передбачає, що першим має бути запитання, спрямоване на визначення предмету суперечки, усвідомлення змісту основних понять, що будуть використані під час диспуту; наступні два-три запитання мають привернути увагу учасників диспуту до різних аспектів проблеми; заключне запитання визначає шляхи вирішення проблеми в цілому. Крім цього, формулюючи запитання диспуту, слід враховувати рівень соціального розвитку учасників диспуту. Якщо учасники диспуту мають високий рівень освіченості, ерудиції, то запитання краще формулювати за дедуктивним методом (від загального до окремого). Коли ж організатору доведеться працювати з учнями, які відрізняються невисоким рівнем готовності до участі в диспуті, то рекомендується ставити запитання за індуктивним методом (від окремого до загального).

На етапі проведення диспуту великого значення набуває його початок. На наш погляд, найбільш вдалим із усіх прийомів початку диспуту є звернення до результатів анкетування, проведеного у підготовчий період диспуту. Можна використати такий прийом, як оприлюднення певного факту, який несе у собі певну соціальну проблему або можна запропонувати коротке вступне слово педагога або учня, який виступає у ролі керівника диспуту.

Успіх обговорення проблеми в процесі диспуту в основному залежить від ведучого, тому доцільно ставити запитання про конкретні вимоги до нього (уміння конкретизувати мету і вести диспут з урахуванням можливостей її реалізації, керувати логікою розмови). Для цього необхідні знання механізмів логіки доказів, чітке бачення аргументів, факту, резонерства, логічної провокації. Ведучий повинен володіти навичками ведення діалогу, які базуються на знаннях соціально-психологічних законів спілкування і вмінні керуватися ними.

Третій етап передбачає практичну роботу за результатами диспуту. На цьому етапі варто звернути увагу на аналіз і висновки успіху чи невдачі диспуту. Ведучий диспуту повинен організувати подальшу роботу з учасниками диспуту відповідно до його результатів (проведення нового диспуту з питань, що виникли під час обговорення проблеми, проведення нових досліджень, написання рефератів, наукових робіт тощо).

Розглянувши у загальних рисах основні відмінності між диспутом та дискусією, доцільно зупинитися на цьому питанні більш детально. Дискусію (розгляд, дослідження) визначають як публічне обговорення якого-небудь суперечливого питання на зборах, у пресі, в бесіді, у суперечці [3, 215]. Дискусія означає дослідження, колективне обговорення якого-небудь суперечливого питання (проблеми) з метою пошуків шляхів його оптимального розв’язання. Дискусія – це «спір, суперечка окремих осіб, співрозмовників» [4, 247]. У науковому пізнанні дискусія є одним із способів досягнення істини, методом дослідження, а тому в науці до неї вдаються досить часто. Виникає дискусія звичайно з питань, з яких істина ще не встановлена і її пошуком опікується багато дослідників, наукових колективів. Отже, дискусія – це «широке публічне обговорення якогось спірного питання, проблеми» [4, 247].

На навчальному занятті, під час проведення дискусії у позанавчальний час ґрунтом для неї є різниця в розумінні, у тлумаченні, у засвоєнні учнями теорії проблеми. Дидактична пізнавальна мета дискусії якраз і полягає у тому, щоб окреслити різницю у розумінні проблеми і у спорі знайти шляхи встановлення істини, виробити точку зору, яка відповідає істині. Друга важлива мета дискусії – виховна. Творчі дискусії активно формують наукове мислення, сприяють формуванню наукового світогляду, вдосконалюють якості полеміста, визначають виховання соціально-психологічної якості толерантності. Мисленева активність учасників дискусії залежить багато в чому від того, як педагог, керівник дискусії веде її. Уміння мислити – означає прояв здатності до дії, використання теоретичних знань, вміння розмірковувати відповідно до вимог логіки. Дискусія – це найбільш прийнятливий у методичному сенсі спосіб, що дозволяє тренувати учнів у мисленнєвих діях. Результат її проведення багато в чому залежить від того, як педагог ставить запитання і як ставиться до запитань, які задають учні, оскільки запитання – це головний інструмент перебігу дискусії. Її викликає не будь-яке запитання, а передусім те, на яке в учнів виникає кілька можливих варіантів відповідей, коли спроба одних розкрити суть поняття наштовхується на бажання інших відповісти на це запитання по-іншому. Важливо мати на увазі, що дискусія – не самоціль, запитання ставиться не зумисне для дискусії, а для з’ясування рівня розуміння проблеми через зіткнення думок. При цьому необхідно пам’ятати, що при проведенні дискусії неможна допускати штучного, спеціально підготовленого зіткнення думок.

Усі запитання можна розподілити на два типи. До першого типу можна віднести ті, які розраховані на відтворення того, що запам’яталося з літератури, прочитаної протягом підготовки до дискусії. До другого типу можна віднести ті запитання, що вимагають продуктивного (творчого мислення). Їх можна розпочинати з будь-якого питального слова, найчастіше: «чому?», «від чого?», «навіщо?», «що випливає з ...?», «чим, пояснити?», «яке має значення?», «чим, як можна аргументувати, довести...?» і т. ін.

Будь-яка діяльність, дискусія у тому числі, включає в себе три основних блоки: задум (зміст, мета, завдання); процес реалізації задуму; свого роду взаємодію проблеми, яка обговорюється, з необхідною інформацією. Результат дискусійної діяльності – це розв’язання проблеми або крок на шляху до їх вирішення; досягнення взаєморозуміння або чітке розмежування позицій; розвиток учасників дискусії; формування нових проблем. Дискусія – це особливий вид діяльності, що ґрунтується на продуктивному спілкуванні. Організатору дискусії необхідно враховувати, що спілкування може бути двох рівнів: вищий рівень спілкування, коли учасники дискусії прагнуть до певного взаєморозуміння і на цій основі – до співтворчості; нижчий рівень дискусії, коли один із учасників, на думку іншого, намагається посісти керівні позиції, хоче повністю підкорити його собі, іншого учасника, маніпулювати ним.

У зв’язку із сказаним вище доцільно поставити питання про ціннісну класифікацію дискусій. З цієї точки зору ми можемо розглядати дискусії, орієнтовані на істину, на конструктивне рішення, на самовизначення, на самоствердження, дискусії як самоціль, а також дискусії, орієнтовані на перемогу (моя перемога, наша перемога, перемога «для галочки»).

Педагогічний досвід дозволяє сформулювати деякі попередні умови успіху дискусії в групі, зокрема: всі учасники мають бути готові до неї; кожен учасник повинен мати чіткі тези своєї позиції, точну постановку завдань, а не довгий реферат (читання такого реферату – зайва витрата часу); може практикуватися розминка з метою залучення до дискусії усіх учнів, навіть якщо у них немає для цього достатнього досвіду; дискусія має бути спрямована на з’ясування проблеми, а не на «змагання» її учасників; протилежні точки зору не повинні нівелюватися – передусім наявність їх просуває дискусію вперед; дискусійні зауваження мають бути зрозумілими; при активній дискусії керівнику слід утримуватися від коментування думок учасників.

Важливо навчити учнів деяким правилам технології дискусії. Можна запропонувати такі прийоми, як опитування експертів, «зливи ідей» (мозковий штурм); прийом «оживлення» довгих рефератів або доповідей, «вулик» (усі учні беруть участь у дискусії, якою вчитель керує опосередковано), проведення дискусії з розподіленням ролей.

І диспут, і дискусія, і полеміка мають спільні гносеологічні засади, які ґрунтуються на законах спілкування. До коректних прийомів суперечки можна віднести ініціативу (кожен учасник суперечки має право взяти ініціативу у свої руки); наступ (кожний учасник суперечки має право не оборонятися, а наступати, тобто перекласти тягар доказу на противника); концентрацію дій, спрямованих на головну ланку системи аргументів противника, а також на найбільш слабке місце у системі його доказів; прийом спростування думок противника його ж зброєю; ефект раптовості, суть якого полягає у тому, що той, хто виступає, найбільш несподівані аргументи використовує в кінці свого виступу; слово в кінці суперечки (знаючи усі аргументи учасників дискусії, своїм виступом позбавити можливості розгорнутої відповіді).

До деяких прийомів некоректної суперечки можна віднести софізми та підміну тези, використання неправильних і недоказаних аргументів типу: «усім відомо», «давно встановлено». Існують недопустимі у суперечці аргументи (аргумент – це істинне судження, яке наводиться для обґрунтування правдивості чи хибності висловленої тези; аргумент є складовою часткою будь-якого доказу), використання яких не сприяє успіху, продуктивності суперечки. До них належать аргумент до публіки, аргумент до особистості, аргумент до людини, аргумент до мас, аргумент до гонору, аргумент до несміливості або авторитету, аргумент до фізичної сили, аргумент до хамства, аргумент до жалості.

Досягнення цілей, на які спрямовані диспут та дискусія, сприяють формуванню соціальної зрілості учнів, оскільки вона передбачає отримання нової інформації щодо проблеми, обговорення їх точки зору, приведе до переконання в її перевагах або хибності. Важливим результатом участі у диспуті, дискусії стає набуття учнями умінь спілкуватися, обґрунтовувати свою точку зору, доводити правильність своєї позиції, вміти сприймати думку інших людей, спілкуватися.


За матеріалами В.М.Короля,

кандидата педагогічних наук, доцента кафедри педагогіки вищої школи

ЧНУ ім. Б.Хмельницького
Література

1. Брокгауз Ф.А., Эфрон И Энциклопедический словарь. – В 82 т. С.-Петербург, 1893. – Т. 20.

2. Даль В.И. Толковый словарь живого великорусского языка. – М.: Гос. изд. Ин. научных словарей . – 1956.

3. Словник іншомовних слів / За ред. О.С. Мельничука. – К.: УРЕ, 1974.



4. Сучасний тлумачний словник української мови. – К.: Школа, 2006.



Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал