Історія України втілює в собі віхи історичного шляху українського народу, який вносив значний вклад у розвиток світової цивілізації



Сторінка6/10
Дата конвертації23.12.2016
Розмір1.55 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Кирило – Мефодіївське товариство

У січні 1846 р. у Києві виникло Кирило-Мефодіївське товариство – перша українська нелегальна державницько-політична організація. Саме з цього часу розпочалася політизація українського національного руху. Ця таємна антикріпосницька організація була названа на честь слов’янських просвітителів, проповідників православної християнської релігії ІХ ст. Кирила і Мефодія.

Засновниками товариства були професор історії Київського університету Микола Костомаров, чиновник канцелярії генерал-губернатора Микола Гулак і вчитель Полтавського кадетського корпусу Василь Білозерський. Вони проголошували об’єднання слов’янських народів у федерацію зі столицею в Києві. Крім Миколи Гулака кирило-мефодіївці робили наголос на культурно-просвітницькій діяльності, яка мала створити передумови до соціальних реформ. Незабаром до них приєднався етнограф і письменник Пантелеймон Куліш, людина також поміркованих поглядів.

У квітні 1846р. членом товариства став Тарас Шевченко. Разом з Миколою Гулаком він очолив революційне крило кирило-мефодіївців і запропонував внести до програмних документів ідею повалення самодержавства та організації народного повстання проти кріпосництва. Особливий вплив на діяльність товариства мала поезія Т.Г. Шевченка, який у своїй творчості виступав проти поневолення народів, засуджував деспотизм царату, відстоював вільну Україну. Взагалі, внесок великого українського поета, просвітителя, художника, мислителя Т.Шевченка в загальну справу національного відродження був надзвичайно великим.

Програмні документи цієї організації сформульовані у “Книзі буття українського народу” і “Статуті слов’янського братства св. Кирила і Мефодія”, які передбачали:

1) створення демократичної федерації християнських слов’янських республік;

2) знищення царизму і скасування кріпосного права та станів;

3) утвердження у суспільстві демократичних прав і свобод громадян;

4) досягнення рівності у правах на розвиток національної мови, культури та освіти всіма слов’янськими народами;

5) поступове поширення християнського впливу на весь світ.

Програмні документи і матеріали, публіцистичні та художні твори, наукові праці, практичну громадську й просвітницьку діяльність Кирило-Мефодіївського товариства пронизує ідея національного відродження України. Кирило-мефодіївці виявили себе справжніми мислителями, послідовними борцями за вільну Україну, інтелектуальною елітою української нації. Незважаючи на те, що Кирило-Мефодіївське братство було розгромлено царизмом, а його учасники піддані репресіям, вплив його ідей на подальший розвиток України важко переоцінити – знову в усій його складності на порядок денний було винесено національне питання.

Найбільш впливовими політичними силами в Україні у другій половині ХІХ століття були загально-російські течії народників, соціал-демократія, лібералів, громадівський та жіночий рухи, український національний рух, діяльність товариства “Просвіта”, товариства ім. Т.Г. Шевченка.


Економічний розвиток України у 60 – 90 роках ХІХ століття.
Ліквідація кріпосного права відповідно до “Загального положення про селян, звільнених від кріпосної залежності”, підписаного 19 лютого 1861 р. Олександром ІІ, відкрила нові можливості для розвитку товарно-грошових відносин у господарстві України. Економічний розвиток якої у пореформний період мав ряд особливостей:

  1. Розвиток капіталізму у сільському господарстві. Як відомо, він розвивався в Україні двома шляхами. Перший – прусський, типовий для Німеччини, він грунтувався на великому поміщицькому господарстві, яке поступово входило у ринок. Другий шлях – американський, типовий для США. Він базувався на вільному фермерському господарстві та інтенсивних методах його ведення. Земля належала фермерові на правах особистої власності.

Перехід на капіталістичні відносини у сільському господарстві супроводжувався розшаруванням поміщицького землеволодіння. Земля все більше ставала товаром. Важким був перехід селянства на капіталістичний шлях розвитку (необхідність викупу, майнове розшарування, залежність від сільської громади, обезземелення селян, феодально-кріпосницькі пережитки).

Новим явищем пореформенного періоду стала поява в українських губерніях кооперативів.

За темпами розвитку сільського господарства, основою якого було зернове господарство, різні райони України відрізнялися один від одного. 90 відсотків посівної площі було зайнято під зерновими і лише 4 відсотки – під технічними культурами. На кінець ХІХ ст. Україна давала 43 відсотки світового врожаю ячменю, 20 відсотків пшениці, 10 відсотків кукурудзи.

Завершення промислового перевороту. Промисловість розвивалася як частина загальноросійської. Великий вплив на хід промислового перевороту України мав іноземний капітал.



  1. Прискорений розвиток капіталізму у промисловості. Якщо у 1865 р. в Україні нараховувалось 5244 підприємства, то у 1895 р. – уже 30310, продовжувалось освоєння Донецького кам’яновугільного і Криворізького залізорудного басейнів. Успішно розвивалася металургія, сільськогосподарське, транспортне машинобудування, цукрова промисловість. У кінці ХІХ ст. в Україні діяло 17 великих металургійних заводів. У Західній Україні швидкими темпами розвивалась деревообробна промисловість.

  2. Капіталістична промисловість України відзначалася високим рівнем концентрації виробництва і робочої сили.

  3. Формування капіталістичної економіки, розвиток товарно-грошових відносин вимагали стабільної фінансово-кредитної системи. У 1860 р. був утворений Державний банк, у 1882 р. Селянський поземельний банк,у 1885 р. Дворянський. Успішно діяли комерційні банки. Було проведено грошову реформу. Слід відмітити, що творчість відомого вченого професора

С.Я. Борового, який багато років працював в Одеському інституті народного господарства, була присвячена дослідженню історії становлення та розвитку банківської системи в Україні.

Українські політичні партії: засади формування
Політичне становище та особливості соціально-економічного розвитку України в кінці ХІХ – початку ХХ ст. обумовили процес формування й діяльності українських політичних партій. Їх утворення співпало у часі з національно-визвольним рухом в Україні.



Назва партії

Рік створен- ня

Її засновники, лідери

Партії соціалістичного спрямування

Русько-українська радикальна партія (РУРП)

1890 р.

І.Франко

Н.Левицький

М.Павлик С.Данилевич

Є.Левицький



Українська соціал-демократична партія (УСДП)

1899 р.

М.Ганкевич

С.Вітик Ю.Бачинський В.Охримович



Революційна українська партія (РУП)

1900 р.

Д.Антонович М.Русов Б.Камінський М.Міхновський Л.Мацієвич Б.Мартос Б.Матюшенко

Українська соціал-демократична спілка

1905 р.

М.Меленевський

Українська соціал-демократична партія (УСДРП)

1905 р.

М.Порш Д.Антонович

Національно-революційна течія

Українська народна партія (УНП)

1902 р.

М.Міхновський

Ліберально-демократичні партії

Українська національно-демократична партія (УНДП)

1899 р.

Ю.Романчук

Українська демократична партія (УДП)

1904 р.

О.Лотоцький Є.Тимченко В.Чеховський Є.Чикаленко

Українська радикальна партія (УРП)

1904 р.

С.Єфремов,

Б.Грінченко М.Левицький Ф.Матушевський



Українська демократично-радикальна партія (УДРП)

1905 р.

Створена в результаті об’єднання УДП і УРП

Товариство українських поступовців (ТУП)




С.Єфремов


Тема 7. Україна на початку ХХ століття. Українська національно-демократична революція 1917-1920 рр.

(4 год.)
Початок століття, позначений економічною кризою 1900-1903 рр., характеризувався зростанням робітничого і селянського руху загалом і зокрема українського національно-визвольного руху, наслідком якого було створення українських політичних партій.

Масова активізація суспільно-політичного життя особливо яскраво виявилася під час революції 1905-1907 рр. та в наступні роки.

Російсько-японська війна 1904-1905 рр. і поразка в ній Росії, глибока економічна криза та безправ’я народу прискорили революційні події, які почалися з розстрілу робітничої демонстрації у неділю, 9 січня 1905 р. у Санкт-Петербурзі. Хвиля демонстрацій прокотилася всією Україною.

Незважаючи на поразку, революція сприяла піднесенню та утвердженню національної самосвідомості українського народу, розвитку національно-визвольного руху в Україні. Вона завдала першого відчутного удару царизму.

19 липня 1914 р. спалахнула Перша світова війна. Її розпочали Троїстий союз (Німеччина, Австро-Угорщина, Італія) та Антанта (Англія, Франція, Росія). У війні взяли участь 33 країни, було мобілізовано 65 млн. солдатів, з яких 10 млн. загинуло. Українці, не маючи власної держави, були змушені воювати з обох сторін (понад 3,5 млн у російській армії та 250 тис. в австро-угорській).

Події Першої світової війни прискорили процес соціальних змін у тогочасному суспільстві.

Напередодні революційних подій 1917 р. ситуація в Україні значно ускладнилася. Назріла криза промислового виробництва, обсяг якого скоротився на 30-50 %. До січня 1917 р. було закрито 36 доменних печей. На

1 млн. 880 тис. десятин скоротилися посівні площі (на 200 млн. пудів знизився врожай зернових культур порівняно з 1913 р.), почалися перебої з продовольством. Усе це призвело до зростання соціального напруження і загострення класової боротьби. 23 лютого 1917 р. у Петрограді почалася революція. А вже 4 (17) березня 1917 р. було створено представницький орган української демократії – Центральну Раду на чолі з лідером “Товариства українських поступовців” М. Грушевським. Розпочалася українізація армії. Після проголошення автономії України посилилася політична боротьба, що сприяло структуризації політичних організацій.
ПЛАН


  1. Особливості економічного розвитку українських земель у складі Російської та Австро-Угорської імперій на початку ХХ ст. Україна в роки Першої світової війни.

  2. Українська національно-демократична революція 1917-1920 рр.: доба Центральної Ради, Українська держава гетьмана П.Скоропадського, Директорія УНР. Встановлення радянської влади в Україні.

  3. Історичне значення та уроки української національно-демократичної революції 1917-1920 рр.


Основні поняття: універсали, Українська Центральна Рада, автономія, ультиматум, Директорія, дезінтеграція.
Рубіж ХІХ і ХХ століть характеризується в Україні завершенням промислового перевороту і переходом до індустріалізації, суть якої полягала в розбудові великої машинної індустрії, якісній зміні структури господарства (промисловість мала переважати над сільським господарством, а важка промисловість над легкою). Українська промисловість формувалася як частина загальноімперського економічного комплексу. На початку ХХ століття Україна за рівнем концентрації промислового виробництва в основних галузях не тільки домінувала в Російській імперії, а й посідала одне з перших місць у світі. На великих підприємствах в Україні працювало понад 44% усіх робітників, тоді як у США – лише 33%.

Концентрація промислового виробництва сприяла процесу монополізації. Утворення монополій почалося спочатку у найбільш “концентрованих” галузях – металургійній, камяновугільній, залізорудній. На початку століття вирастають синдикати “Продвагон” (1901), “Продамет”, “Трубопродажа” (1902), “Гвоздь” (1903). Існування монополій гальмувало господарський розвиток, заважало технічному прогресу, звужувало сферу регулюючої дії ринкових відносин. Вплив російської буржуазії, іноземного капіталу гальмував і деформував економічний розвиток регіону, адже місцевий виробник витіснявся з ринку, а більша частина прибутків, одержаних за рахунок монопольних цін та державних військових замовлень, вивозилася за кордон. Особливістю розвитку української промисловості була її підпорядкованість імперському центру, який вбачав в Україні потужну сировинну базу. Така державна політика суттєво деформувала структуру економіки в Україні; вона залишалася сільськогосподарським центром імперії.

В аграрному секторі України налічувалося понад 32 тис. поміщицьких господарств. Перетворення землі на товар суттєво змінило життя дворянства та селянства. Характерною рисою процесу майнової диференціації було не рівномірне розшарування, а катастрофічна поляризація: 1917 року частка заможних господарств становила 5,1%, а безземельних та малоземельних – 80,5%.

На початку ХХ ст. у західноукраїнських землях відбувається поступовий перехід до капіталістичних форм господарювання. Більшість західноукраїнських промислових підприємств були малими, недостатньо механізованими, розташовувалися в селах та невеликих містах. У 1902 році понад 94% промислових підприємств Галичини налічувало до 5 робітників і в них працювало понад 50% усього занятого в промисловості населення. Великих капіталістичних підприємств налічувалося лише 220 і на них працювала тільки четверта частина робітників. У західноукраїнському регіоні розвивалися галузі, які мали сировинний характер нафтоозекеритна, лісопильна та борошномельна. Їх активний розвиток за прогресуючого занепаду інших галузей промислового комплексу вів до значних деформацій економічного потенціалу західноукраїнських земель. На західноукраїнські землі інтенсивно проникає іноземний капітал, який, намагаючись поставити під контроль основні промислові галузі краю, створював акціонерні товариства, концерни, синдикати, банки.

Економіка західноукраїнських земель мала чітко виражений колоніальний характер, що позначилося на її структурі та динаміці розвитку. Колоніальний характер господарювання визначив структуру та напрям товарообігу. Система державних митних тарифів, яка стимулювала вивіз сировини та блокувала продаж за кордон готової продукції, суттєво знижувала експортні можливості західноукраїнської промисловості. Напередодні Першої світової війни сировина становила понад 90% усього експорту із цього регіону до інших країн.

Влітку 1914 р. світ опинився у полум’ї Першої світової війни – збройного протиріччя двох воєнних блоків: Четверного союзу і Антанти. Поступово в орбіту війни було втягнуто 33 з 59 держав світу, ¾ населення земної кулі. Трагедія українського народу полягала в тому, що він всупереч власній волі був втягнутий у війну, а його землі стали об’єктом експансії воюючих сторін. Загарбання українських земель було невідємною частиною агресивних планів основних учасників ворогуючих блоків.

Війна принесла українським землям руйнацію господарства, гальмування поступального розвитку, деформацію структури виробництва, посилення залежності від іноземного капіталу. У Галичині за роки воєнного лихоліття було зруйновано понад 40% господарських та житлових будинків, понад 1,5 тис. промислових споруд; нафтова промисловість зменшила виробництво на 1/3. На Буковині поголівя коней та свиней зменшилося на 60%, овець - на 47%. Якщо у 1913 р. у Наддніпрянській Україні функціонувало 3381 підприємство, то 1915 р. – лише 2849. На 1917 р. з 4 млн. селянських господарств 1,8 млн. дворів були без коней; у селах залишилось лише 38,7 відсотків працездатних чоловіків. Водночас з деградацією господарства в роки війни зростала його залежність від іноземного капіталу.

Затяжний характер війни, погіршення становища на фронтах, ускладнення внутрішніх проблем призвели до посилення жорсткості режимів обох імперій, зведення нанівець легальних можливостей політичної діяльності, придушення опозиції, численних репресивних актів. Одне за одним у Російській імперії закриваються демократичні українські видання. Товариство українських поступовців у Наддніпрянській Україні зайняло проросійську позицію; емігранти-москвофіли Західної України утворили в Києві “Карпато-русский освободительный комитет”, який закликав галичан зустрічати російську армію як визволительку. Водночас значна частина українських соціал-демократів за участю В. Винниченка займала антивоєнні позиції під гаслами “Геть війну! Хай живе автономія України!”.

Кінець лютого 1917 р. став для російського царизму фатальним. Протягом короткого часу (з 23 лютого до 2 березня) самодержавство впало і в країні фактично встановився республіканський лад. Перемога революції сприяла створенню на теренах колишньої імперії нової політичної ситуації та суспільної атмосфери.

Революційні перетворення в Україні розпочалися з утворенням у Києві 4(17) березня 1917 р. міжпартійного об’єднання, яке отримало назву “Українська Центральна Рада, головою якої був обраний авторитетний політик та видатний український історик М. Грушевський. Важлива особливість моменту полягала в тому, що Центральна Рада в перші місяці революційних подій мала величезну підтримку переважної більшості політичних сил і різних верств населення. Тимчасовий уряд не поділяв прагнень українців до здобуття своєї свободи і не поспішав визнавати перші завоювання Української революції. Тому 23 червня 1917 р. Центральна Рада звернулась до населення з І Універсалом, яким проголошувався автономний статус України. Повідомлялося про створення українського уряду – Генерального секретаріату на чолі з В.Винниченком. Після офіційного проголошення автономії України уряд Росії погодився на компроміс – була дана згода на визнання повноважень українського уряду, натомість, Україна брала на себе зобовязання дочекатися Всеросійських Установчих зборів для остаточного вирішення питання про її державний статус. На цій основі в липні 1917р. видається ІІ Універсал, в якому були зафіксовані досягнуті домовленості. На жаль, Тимчасовий уряд Росії незабаром їх порушив, замість підготовленого українцями “Статуту Вищого Управління України” вони затвердили “Тимчасову інструкцію, яка суттєво обмежувала права українських урядовців. В.Винниченко назвав цілком слушно цю ситуацію “провокаційним зламом угоди.

Жовтнева революція в Петрограді та захоплення влади більшовиками прискорили політичну дезінтеграцію Росії. В таких умовах народи колишньої імперії виступили проти національного пригнічення і проголосили становлення своїх державних утворень. Національні уряди виникли в Білорусі, на Кавказі, в Татарстані, Казахстані, Сибіру, Криму, на землях Донського та Кубанського козацтв. Не залишились осторонь від нової хвилі визвольних змагань і українці. 7 (20) листопада 1917 р. Центральна Рада ІІІ Універсалом проголосила створення Української Народної Республіки у федеративному звязку з Росією, чим офіційно задекларувала відродження українським народом власної держави. В документі була викладена також програма соціально-економічних та політичних реформ.

3 грудня 1917 р. до Центральної Ради надійшов маніфест Раднаркому Радянської Росії, за яким з одного боку визнавалася УНР, а з іншого – робилися грубі втручання у її внутрішні справи. Невиконання протягом 48 годин ультиматуму оголошувало Центральну Раду “в стані відкритої війни проти Радянської влади в Росії і на Україні”. Після відхилення ультиматуму з 5 грудня 1917 р. Україна перебувала в стані війни з Раднаркомом Росії. У Києві 15 грудня було утворено комітет з оборони України. Для Центральної Ради головними стали 3 завдання: мобілізувати та організувати український народ для відсічі агресору; формально відмежуватися від більшовицького режиму; створити передумови для самостійних переговорів з Німеччиною та її союзниками. Спробою реалізувати ці завдання став IV Універсал, ухвалений

11 січня 1918 р., у якому проголошувалось: “Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу”. Нажаль, цей важливий юридичний акт було проголошено надто пізно, коли кульмінаційний момент українського національного руху був вже пройдений. Напочатку 1918 р. Центральна Рада втрачає свій політичний авторитет. 26 січня 1918 р. більшовицькі війська увійшли до Києва - столиці УНР, український уряд перебазувався до Житомира, а потім до Сарн.

Під час переговорів на мирній конференції у Брест-Литовську, представники Центральної Ради звернулися до німецької сторони з проханням “надати допомогу українському народові” у боротьбі з більшовиками. До травня 1918 р. німецько-австрійські війська зайняли майже всю Україну; було встановлено окупаційний режим. 29 квітня 1918 р. Центральна Рада ухвалила Конституцію УНР, а Всеукраїнський хліборобський зїзд проголосив почесного отамана Вільного козацтва генерала П. Скоропадського гетьманом України. Внаслідок майже безкровного державного перевороту Центральна Рада була розпущена і в українських землях виникло нове державне утворення – гетьманат “Українська держава”.

Державний переворот був узгоджений з представниками німецької військової адміністрації і здійснювався під її контролем. П. Скоропадський зосередив у своїх руках усю повноту влади, призначав отамана Ради міністрів, мав право затверджувати і розпускати уряд, контролював зовнішньополітичну діяльність держави, оголошував воєнний чи особливий стан, проводив амністію.

Певне економічне піднесення України періоду гетьманату базувалося на відновленні приватної власності, підтримці вільного підприємництва, наданню можливості промисловим і торговельним колам суттєво впливати на економічну політику влади, на сприянні широкому збуту товарів до Австро-Угорщини та Німеччини. У цей час було налагоджено грошовий обіг, створено державний бюджет, відкрито українські банки, засновані нові акціонерні компанії, відроджено промислові підприємства та біржі. Поступово було відновлено залізничний рух, реорганізовано і зміцнено державний флот.

За доби гетьманату створено понад 150 українських гімназій, відкрито 2 державних університети, засновано широку мережу загальнокультурних закладів та установ. У листопаді 1918 р. відкрито Українську Академію Наук, президентом якої став В.В.Вернадський. Влітку 1918 р. було утворено українську автокефальну православну церкву на чолі з митрополитом

В. Липківським.

Гетьманат мав вузьку соціальну базу, до того ж вона не відповідала проголошеному гетьманом курсу на розбудову національної державності. Спроби повернути поміщикам землю, обовязкова здача селянами врожаю у розпорядження держави, збільшення тривалості робочого дня на промислових підприємствах до 12 годин, заборона страйків, сприяли формуванню опозиції, яка досить швидко перейшла до активних дій. У липні-серпні 1918 р. піднімається антигетьманська хвиля страйкового руху, активізується селянська боротьба проти окупантів і гетьманщини. Поразка Німеччини у війні позбавила українську державу опори та гаранта стабільності. Спроби гетьмана змінити орієнтири (офіційне скасування державної самостійності України, проголошення федеративного союзу з небільшовицькою Росією) вже не могли врятувати ситуацію. 14 грудня 1918 р. П. Скоропадський був змушений зректися влади і незабаром виїхав за кордон, у Києві до влади повернулися діячі Центральної Ради, які створили Директорію УНР.

Основними причинами падіння гетьманату були: залежність стабільності держави від австро-німецьких збройних формувань; відсутність численної дієздатної регулярної української національної армії; реставрація старих порядків та відродження архаїчних форм організації суспільного життя; посилення впливу на державну лінію гетьмана російських консервативних кіл, вузька соціальна база; підкорення соціально-економічної політики інтересам панівних верств та окупаційної влади; наростання напруженості у суспільстві та формування організованої опозиції.

16 жовтня 1918 р. за маніфестом австрійського імператора народам Австро-Угорської держави надавалося право створити власні сейми, які б представляли новостворені держави майбутньої федерації. У Львові сформувалася Українська Національна Рада, яка поставила питання про обєднання західноукраїнських земель в єдине ціле і проголошення Української держави. Така позиція українців вступила у протиріччя з намірами поляків, які передбачали захоплення всієї влади в краї у свої руки. За цих обставин українці створили Центральний військовий комітет під керівництвом якого в ніч з 31 жовтня на 1 листопада були взяті під контроль ратуша та інші державні установи у Львові. Спираючись на підтримку місцевого населення, Українська Національна Рада згодом поширила свій вплив на значну територію. 11 листопада було утворено Державний секретаріат – виконавчий орган нової влади, затверджено конституційні основи держави, яка отримала назву Західно-Українська Народна Республіка. Польща перейшла до активних дій і 21 листопада захопила Львів та більшість території нової республіки. Уряд ЗУНР був змушений переїхати до Тернополя, а потім до Станіслава. Молода західноукраїнська держава шукала підтримку на міжнародній арені, проте світове співтовариство, особливо країни Антанти, визнавати її не поспішали.

За цих обставин уряди ЗУНР і Директорії УНР, намагаючись взаємно зміцнити свої позиції та реалізувати на практиці споконвічні мрії українців, 1 грудня 1918 р. у Фастові уклали попередню угоду про об’єднання ЗУНР (Галичина, Буковина, Закарпаття) та УНР (Наддніпрянська Україна). Урочисте проголошення Акта Злуки відбулося 22 січня 1919 р. у Києві. Відповідно до закону “Про форми влади в Україні”, затвердженого Трудовим Конгресом України, ЗУНР було перейменовано в Західну область Української Народної Республіки (ЗОУНР).

Але в той же час між керівниками Директорії не було єдності. Непримиренність С.Петлюри та В.Винниченка посилювала анархістські елементи в уряді та багато в чому вплинула на незавершеність та непослідовність реформаторської діяльності уряду УНР. Політичний рух нового режиму не відзначався послідовністю. Після приходу до влади Директорії в Україні була відновлена попередня назва держави, республіканська форма державного устрою, чинність усіх законів УНР. Програму діяльності нової влади було сформульовано в Декларації, виданій 26 грудня 1918 р. Найголовнішою причиною всіх невдач було те, що здійснюючи революційну перебудову, діячі Директорії не мали чіткого уявлення про перспективи державного будівництва. Прагнучи стати рівноправним партнером світового товариства, Директорія розраховувала на відповідну реакцію західної дипломатії, але у плани Антанти не входила підтримка сепаратистських рухів на території колишньої Російської імперії, яка не лише була союзником у війні, а й мала значні боргові зобовязання перед Заходом.

Складним становищем УНР скористалася Польща. В результаті 21 квітня 1920 р. було підписано українсько-польський Варшавський договір. За результатами переговорів поляки обіцяли спільні військові дії проти більшовиків на території України, але отримавши територіальні поступки з боку Директорії, вони фактично відмовились від активних дій проти більшовицької Росії. 21 березня 1921 р. Польща й РСФРР уклали в Ризі мирний договір, за яким поляки отримували територіальні здобутки, а в обмін на це визнавали більшовицький уряд УСРР і зобов’язувалися заборонити перебування на своїй території всіх антибільшовицьких організацій, включаючи уряд УНР. Це означало завершення доби Директорії.

Тема 8. Розвиток України в умовах утвердження тоталітарного режиму

(1920-1938 рр.)

(2 год.)
Цей період історії України недостатньо досліджений і донині. Як відомо, юридичне оформлення радянської державності в Україні відбулося 10 березня 1919 р. з прийняттям на ІІІ Всеукраїнському з’їзді рад у Харкові першої Конституції УСРР, в основі якої булі конституційна модель РСФРР. Основу соціально-економічної політики радянської влади становила політика ”воєнного комунізму. Наприкінці 1920-х років більшовики завдали поразки визвольному рухові на українських землях й остаточно завоювали Україну. Поразка української революції 1917-1920 рр. призвела до розподілу українських етнічних земель між чотирма державами – Росією, Польщею, Румунією і Чехословаччиною.

Спричинені війною та політикою “воєнного комунізму” економічна розруха в УСРР посилилася трагедією голоду 1921-1923 р.р. Запроваджена більшовиками у 1921 р. нова економічна політика створила умови для формування ринку, відродження зруйнованої економіки в Україні, підвищення життєвого рівня населення.

У травні 1925 р. було затверджено новий текст Конституції УСРР, у якому було законодавчо закріплено вступ Радянської України до СРСР (утворений 30 грудня 1922 р.).

Непослідовність і суперечливість соціально-економічної політики радянської влади призвела до так званого “сталінського стрибка в соціалізм”, що виявилося у проведенні форсованої індустріалізації, колективізації сільського господарства, наслідком якої був голод 1932-1933 років.

Розвиток народного господарства у 1928-1938 рр. свідчить про те, що саме в ці роки в нашій країні формувалася адміністративно-командна система управління, посилювалася роль держави в господарському житті, були ліквідовані свободи і самостійність товаровиробника, зміцнювалися основи тоталітарного режиму, невідємною частиною якого став репресійний аппарат.
План
1.Політичне та соціально-економічне становище України на початку 20-х років ХХ століття.

2.Нова економічна політика та її здійснення в Україні.(1921-1928 рр.).

3.Національна політика більшовиків у 20-30 роки в Україні: політика коренізації, українізація та її наслідки.

4.Модернізація економіки в умовах формування адміністративно-командної системи 1928-1938 рр. Форсована індустріалізація, примусова колективізація та її наслідки.
Основні поняття: українізація, нова економічна політика, автономізація, тоталітаризм, продрозкладка, індустріалізація, колективізація.
На початку 20-х років ХХ століття політичне та соціально-економічне становище України було надзвичайно важким. Дві третини українських земель увійшло до Радянської України. Українська Соціалістична Радянська Республіка (після 1936 р. УРСР) мала територію 452 тис. кв. км. Населення її, за переписом 1920 року становило 25,5 млн. чоловік. З цієї кількості на селі проживало 20,9 млн. чоловік, у місті – 4,6 млн. чоловік.

Західноукраїнські землі анексували Польща, Румунія й Чехословаччина. Вони стали колонією, аграрно-сировинним придатком іноземних держав. Площа окупованих західноукраїнських земель становила 150 тис. кв. км, майже 7 млн. українців, в основному колишніх підданих Австро-Угорської імперії, були позбавлені права на національне самовизначення.

До Румунії відійшли українські землі Буковина, Хотинщина і Придунайський край з центрами в Аккермані та Ізмаїлі. Румунська влада здійснювала серед українського населення політику активної румунізації.

Чехословаччина, за Сен-Жерменським мирним договором 1919 р., отримала Закарпатську Україну. Влада Чехословаччини обіцяла надати автономію Закарпатській Україні, проте цього не сталося.

Польська держава, що отримала незалежність, з 1918 р. встановила контроль над Холмщиною, Підляшшям, Надсянням, Лемківщиною, Західною Волинню, частиною Полісся по річках Збруч і Горинь та всією Східною Галичиною. Згідно з Варшавським договором 1920 року, УНР визнала приналежність захоплених земель Польській державі, натомість маючи на меті одержати підтримку поляків у боротьбі з більшовиками. Ризький договор 1921р. підтвердив кордони Польщі, а навесні 1923 р. Антанта юридично визнала залежність Галичини від Польщі. Українські землі до Збруча, які раніше перебували у складі Росії, та східногалицькі землі становили нове географічне поняття – Західну Україну. Польська влада, згідно зі своєю конституцією, обіцяла українським землям автономію, але у подальшому провадила активну полонізацію українців, що викликало антипольський рух.

Економічне становище України на початку 20-х років було також важким. Політика “воєнного комунізму” призвела до дезорганізації господарських звязків, а в сільському господарстві – до занепаду виробництва. Була зруйнована матеріально-технічна база промисловості, підірвані економічні зв’язки між містом і селом, економічними районами. Загальні збитки народного господарства УСРР досягли 10 млрд. золотих карбованців. Голод 1921-1923 рр. значно погіршив господарське становище республіки. Росло невдоволення широких верств населення країни, особливо сільського, економічною політикою радянського уряду.
Нова економічна політика та її здійснення в Україні
Нова економічна політика (НЕП) – це тимчасовий, протягом 1921-1928 р.р., відступ державної партії від спроб замінити ринковий механізм регулювання народного господарства директивним управлінням. Вона базувалася на відносно широкому використанні ринкових механізмів і стимулів. Х зїзд РКП(б) у березні 1921 р. прийняв постанову “Про заміну розкладки натуральним податком. Таким чином було покладено початок новій економічній політиці.

У зарубіжній і вітчизняній літературі існують різні оцінки нової економічної політики, передусім її мети. Радянська історіографія традиційно характеризувала період непу, як перехідний період від капіталізму до соціалізму, як вимушений відступ перед капіталістичними елементами з метою їх остаточної ліквідації. Тому поза увагою дослідників були питання відтворення структурних елементів ринкової економіки під час здійснення нової економічної політики. В офіційних документах нова економічна політика трактувалася як поєднання ринкових механізмів господарювання з державним регулюванням. Крім того, у радянській історіографії періодизація історичного процесу, розвитку народного господарства в 20-ті роки була іншою. Зокрема відокремлювався відбудовчий період 1921-1925 р.р. і в його рамках досліджувалися найбільш важливі теми (О.Кучер, Г.Діденко, К.Шиян). на початку 90-х років вчені почали переглядати застарілі стереотипи. Перегляд розпочався із змін у періодизації. У проблематиці 20-х років ключове значення мали не відбудова, а ринкові процеси в Україні в роки нової економічної політики 1921-1928 рр.

З’явилися наукові роботи, автори яких з нових методологічних позицій висвітлюють проблеми нової економічної політики, механізму господарювання того часу, грошову політику державної партії у контексті ринкових відносин 20-х років (С. Кульчицький, В. Литвин, В. Гринчуцький, Р. Толстов та ін.).

Будучи комплексом заходів перехідного періоду, нова економічна політика включала: заміну продрозкладки продподатком; використання товарно-грошових відносин; формування інфраструктури ринку; кооперування трудящих; запровадження госпрозрахунку, особистої зацікавленості трудівника у результатах праці; тимчасовий допуск капіталістичних елементів в економіку.

У промові Леніна на Всеросійській продовольчій нараді 16 червня 1921 р. вперше було вжито термін “нова економічна політика”.

  • у сільському господарстві НЕП передбачав:

а) заміну продрозкладки продподатком;

б) земля проголошувалася власністю держави і не могла використовуватися як обєкт товарного обороту, згідно з Цивільним кодексом, прийнятим у грудні 1922 р., володіння нею допускалося винятково на правах користування;

в) відбувалося утвердження плюралістичного підходу до форм селянського землекористування (комуна, артіль, този); заохочувався розвиток кооперації.

  • у промисловості НЕП передбачав:

а) переведення державних підприємств на самофінансування та госпрозрахунок; відновлювалася заробітна плата;

б) часткова денаціоналізація, залучення іноземного капіталу.

в) основною формою управління виробництвом у державному секторі стали трести, тобто об’єднання однорідних підприємств.

- створення стійкої грошової системи і стабілізація карбованця, проведення грошової реформи 1922-1924 рр., створення Державного банку (1921 р.) створення та діяльність комерційних банків;

  • проведення податкової реформи у 20-ті роки.

Важливим питанням трансформації радянської економіки в період непу було співвідношення ринку з централізованим плановим керівництвом народним господарством. У роки непу характерною відмінністю планування був його орієнтований характер.

Нова економічна політика була видатним у вітчизняній і світовій історії зразком реформ. Комплексне її впровадження дозволило за короткий термін не тільки перейти від командної до ринкової господарської системи, а й відбудувати зруйновану економіку країни. В результаті проведених заходів з 1921 до 1926 рр. обсяг промислового виробництва зріс більше ніж у три рази. Майже довоєнного рівня досягло виробництво продукції сільського господарства. Постійно зростали темпи приросту національного прибутку, які за 1921-1928 рр. склали 18 відсотків. До 1928 р. національний прибуток на душу населення зріс на 10 відсотків у порівнянні з 1913 р., динамічно зростала реальна заробітна плата робітників і службовців, доходи селянства, знижувалось безробіття. Однак з другої половини 20-х років поступово почали змінюватися головні принципи економічної політики, що потребувало застосування інших методів управління економікою. Неп з його спрямованістю на госпрозрахунок, матеріальні стимули, ініціативу людей підмінявся командно-адміністративною системою керівництва. В період хлібозаготівельної кризи 1927-1928 рр. нову економічну політику було остаточно відкинуто, хоча завдяки НЕПу було відновлено господарство, зруйноване за роки війни, зросло промислове та сільськогосподарське виробництво, пожвавилася торгівля і товарообмін, була знята соціальна напруга. Проте НЕП базувався на протилежностях і ті галузі важкої промисловості, які залишалися під контролем держави, значно відставали.

Національна політика більшовиків в УСРР
Національна політика більшовиків в Україні у 20-30-ті роки була направлена на зміцнення радянської влади, розширення її підтримки з боку неросійських народів. Основні напрямки національної політики більшовиків в Україні:


  1. Політика коренізації. Проголошена у квітні 1923 р. на ХІІ з’їзді РКП (б), який постановив ширше залучати місцеві кадри до органів управління республік, видати закони про вживання рідної мови в усіх державних установах, розширити видання літератури національними мовами, розвивати національне шкільництво, розширити мережі національної культури та науки. Рушійною силою в реалізації коренізації була діяльність голови комісаріату освіти М.Скрипника голови уряду В.Чубаря. Український різновид політики коренізації називався українізацією.

  2. Українізація, шляхи й методи її здійснення. Запроваджувалася відповідно до рішень ХІІ зїзду партії. В Україні проголошувалася рівність мов і визначалася необхідність надання допомоги в процесі розвитку української мови. Велике значення надавалося підготовці партійних та державних кадрів української національності; організації мережі українських закладів освіти та культури; випуску українських періодичних видань; глибокому вивченню української мови, літератури, історії України; відродженню традицій українського народу.

Одним із важливих завдань українізації була ліквідація неписьменності. З 1924 р. запроваджувалося обовязкове чотирикласне навчання, з 1931 р. - семикласне навчання. При Наркоматі освіти було засновано Раду національних меншин. У 1931 р. діяло в Україні 8 російських, 7 німецьких, 3 грецьких, 3 болгарських, 3 єврейських і 1 польський автономних районів. Активно діяли національні школи. Третина вищих навчальних закладів перейшла на українську мову навчання.

Лінію партії на українізацію в Україні з 1925 до 1927 р.р. проводив надісланий з Москви Л.Каганович, один з найближчих соратників Сталіна.

Українізація породила небажаний для більшовицької ідеології спалах національного відродження, тому закінчилася вона тотальними репресіями й духовним геноцидом.

  1. Боротьба з “націонал-ухильництвом”. Представники так званого націонал-комунізму Микола Хвильовий, Олександр Шумський і Михайло Волобуєв намагалися поєднати комунізм із національно-визвольною боротьбою українського народу.

  2. Ставлення радянського уряду до церкви та релігії. Боротьба із православною церквою в Україні та ліквідація УАПЦ . У середині 30-х років в Україні діяло лише 9 відсотків церков порівняно з 1913 р.

  3. Масові репресії. У 30-х роках в Україні було ліквідовано майже 80 відсотків творчої інтелігенції, багато знищено найбільш активної частини нації і моральне розділення тих, кого терор не торкнувся. Це дає підстави назвати цей період “Розстріляним Відродженням”.


Особливості модернізації економіки


  1. Форсована індустріалізація в умовах створення нового господарського механізму.

  2. Створення нових галузей промисловості. Розширення та реконструкція діючих підприємств.

  3. Примусова колективізація сільського господарства та її наслідки.


Індустріалізація в Україні, збігаючись із загальносоюзними тенденціями, мала цілий ряд особливостей: вкладання у промисловість республіки, особливо у початковий період, значної частини коштів; зведення в Україні у роки перших п’ятирічок більшості запланованих промислових об’єктів; нерівномірність процесу модернізації промислового потенціалу республіки; поява у промисловості України нових галузей; витіснення приватного сектора в економіці України йшло вищими темпами, ніж у СРСР у цілому.

Незважаючи на те, що жодна з перших довоєнних пятирічок не була виконана в повному обсязі, все ж індустріалізація вивела Україну на якісно новий рівень промислового розвитку, докорінно змінивши структуру народного господарства; зросла частка промисловості порівняно з часткою сільського господарства у загальному обсязі валової продукції України; у валовій продукції промисловості переважало виробництво засобів виробництва (групи “А”); дрібна промисловість витіснялася великою індустрією.

У результаті індустріалізації Україна з аграрної перетворилася на індустріальну країну. У 1940 р. промисловий потенціал України в сім разів перевищував рівень Російської імперії 1913 р. Україна, яка за виробничими потужностями приблизно дорівнювала Франції, перетворилася на одну з найпередовіших промислових країн Європи.

Однак форсована індустріалізація стимулювала появу негативних тенденцій в економіці: домінуюче становище виробництва засобів виробництва; побудова й реконструкція підприємств-монополістів; незавершене будівництво багатьох об’єктів через нестачу сировини, палива, обладнання, робочої сили; нерівномірне формування промислового потенціалу України; централізація економіки. Монополізація управління промисловістю республіки центром та повернення до командних методів управління економікою зумовили посилення експлуатації трудящих, зниження життєвого рівня народу.

Визначений курс на індустріалізацію та модернізацію промислового потенціалу країни все більше вимагав коштів, сировини і робочих рук. Дістати все це можна було тільки за рахунок селянства, яке становило переважну більшість населення. Спочатку радянське керівництво намагалося вирішити це завдання завдяки поступовому впровадженню кооперації. Проте вироблена Сталіним політика вимагала швидких темпів і жорстких методів. Починаючи з 1928 р., постає питання, що колективізацію, так як потреби індустріалізації можна було задовольнити, спираючись не на індивідуальні селянські господарства, а на колективні; крім забезпечення зростаючих потреб міста й армії у продовольстві, промисловості – сировиною, колгоспи мали також суттєво сприяти зміцненню соціальної бази суспільства.

Переходом до політики суцільної колективізації у 1929 р. покладено початок кардинальним змінам у сільському господарстві. При цьому були визначені надзвичайно жорсткі строки. Зокрема, в центрально-чорноземних областях і районах степової України колективізація повинна була завершитись до осені 1931 р., на лівобережній Україні – до весни 1932 р., в інших районах – до 1933 р. Основною формою обєднання селян стала сільськогосподарська артіль, яка пізніше увійшла в історію СССР під назвою “колгоспи”. Поряд із ними в цей період також розвивалися і радянські господарства – “радгоспи”, тобто сільськогосподарські підприємства, що належали державі. Проголосивши політику суцільної колективізації, радянська влада почала насильно заганяти селян до колгоспів.

Таким чином, розвиток народного господарства України у 1928-1939 рр. свідчить про те, що саме в ці роки в нашій країні формувалася адміністративно-командна система управління. У період становлення командної системи управління на зміну товарно-грошовим, ринковим відносинам прийшла жорстока система централізації, яка відобразилась в абсолютизації ролі держави в господарському житті, ліквідації свободи і самостійності товаровиробника, зміцненні основ тоталітарного режиму, невід’ємною частиною якого став репресивний апарат.

У 30-ті роки ХХ століття відбулися значні зрушення в економіці України. Модернізація промислового виробництва дала можливість республіці випередити за рівнем розвитку індустрії окремі західноєвропейські країни. Вона посіла 2 місце в Європі (після Німеччини) за виплавкою чавуну, 3 місце – за виробництвом сталі (після Німеччини та Англії), 4 місце у світі – за видобутком вугілля.

Якісні зміни в промисловості сприяли посиленню процесу урбанізації та формуванню національного українського робітничого класу. Якщо до індустріалізації в Україні у містах жив лише кожен пятий житель, то перед другою світовою війною - вже кожен третій. Водночас форсована індустріалізація стимулювала появу негативних тенденцій у народному господарстві України: домінуюче становище виробництва засобів виробництва, появу підприємств-монополістів, незавершеного будівництва об’єктів посилення експлуатації трудящих.

Величезної шкоди сільському господарству України з трагічними наслідками для населення завдали сталінські надзвичайні методи проведення так званих соціалістичних перетворень на селі. У результаті до кінця 1932 р. в УРСР було колективізовано майже 70% селянських господарств, що володіли 80% посівної площі. Командна система правління сільським господарством, що утвердилася на початку 30-х років, гальмувала його розвиток і призвела до кризи сільськогосподарського виробництва, наслідки якої український народ відчуває і сьогодні. Колективізація на селі сприяла зубожінню та розоренню селянства – корінної основи української нації.



Тема 9. Україна в роки Другої світової війни (1939-1945 рр.)

(2 год.)
Версальська система не стала основою післявоєнного мирного урегулювання,

навпаки, вона заклала передумови для відродження агресії і реваншизму. Різке загострення протиріч як всередині індустріальних держав, так і між ними, підштовхувало їх до вирішення існуючих проблем шляхом війни за перерозподіл світу. Напередодні Другої світової війни роз’єднаність українських земель, їх перебування у складі СРСР, Чехословаччини, Польщі та Румунії, стало значним дестабілізуючим фактором у світовій політиці. Нацистська Німеччина прагнула перерозподілу Європи на користь “Третього рейху”.

У вересні 1939 р. Радянський Союз приєднав західноукраїнські землі та Південну Бессарабію. Внаслідок нових територіальних надбань площа України збільшилась до 565 тис. кв. км, а населення – на 8,8 млн. чол. і на середину 1941 р. становило майже 41,7 млн. чол. Соціально-політичні та економічні перетворення на ново приєднаних територіях були по суті процесом радянізації, але сам факт возз’єднання українських земель у рамках однієї держави було важливою подією у багатовіковій боротьбі українського народу за соборність і незалежність.

Цілий ряд причин обумовив важкі наслідки бойових дій на території України. У червні 1941 р. німецька армія перейшла в наступ проти військ Прибалтійського, Західного та Київського особливих військових округів. За планом “Барбаросса” на Україну вдерлися 57 дивізій і 13 бригад групи армій “Південь”. За короткий час загарбникам вдалося захопити значну територію України, де був встановлений жорсткий окупаційний режим. Фашисти не тільки зберегли, а й значно посилили розчленування українських земель: Закарпаття ще 1939 р. було окуповане Угорщиною, Північна Буковина, Ізмаїльщина та “Трансністрія” (Задністров’я – землі між Південним Бугом та Дністром з центром в Одесі) були підпорядковані Румунії; “дистрикт Галичина” приєднувався до створеного гітлерівцями на польській території “генерального губернаторства”; на окупованій території УРСР створювався рейхскомісаріат “Україна”; Чернігівська, Сумська, Харківська і Ворошиловградська області УРСР та територія Криму перебували під владою воєнних властей.

Відповіддю переважаючої більшості народу України на масовий терор окупантів було створення антифашистського партизанського Руху Опору. Його без перебільшень можна оцінювати як “другий фронт” Великої Вітчизняної війни. Складовою цього руху стали дії певної частини Організації українських націоналістів та Української повстанської армії.

Під час бойових дій на території України за героїзм і відвагу містам Києву, Одесі, Севастополю та Керчі були присвоєні звання “місто-герой”. З грудня 1942 р. по жовтень 1944 р. тут було проведено 19 наступальних операцій. На кінець листопада 1944 р. вся територія України була звільнена від загарбників.


ПЛАН


  1. Українське питання у міжнародній політиці напередодні Другої світової війни.

  2. Початок військових дій, особливості німецького окупаційного режиму. Рух Опору в Україні.

  3. Основні військові операції на території України та її звільнення. Наслідки

війни для України.
Основні поняття: агресія, війна, пакт, фашизм, нацизм, радянсько-німецький альянс, суверенітет, компроміс, “совєтізація”, остарбайтери.
Напередодні Другої світової війни роз’єднаність українських земель виступала дестабілізуючим чинником політичного життя Європи. Це робило “українське питання клубком серйозних суперечностей, а “українську карту – козирем у великій дипломатичній грі.

Українське питання у вузькому розумінні – це питання про місце і роль українського чинника у внутрішньому житті держав, до складу яких входили українські землі, у широкому – це питання про умови і механізм возз’єднання українських земель та створення власної української державності.



Напередодні Другої світової війни чітко визначилися три групи країн зацікавлених у вирішенні “українського питання”. Перша група – СРСР, Польща, Румунія, Чехословаччина – країни, до складу яких входили українські землі. Їх основна мета – втримати вже підвладні землі та приєднати нові. Друга група – Англія, Франція і частково США – своїм втручанням у вирішення українського питання або навпаки дипломатичним нейтралітетом задовольняли свої геополітичні інтереси. Третя група – Німеччина, яка боролася за “життєвий простір, претендувала на українські землі та Угорщина, незадоволена умовами Тріанонського мирного договору 1920 р. домагалася повернення Закарпатської України. Драматизм ситуації полягав у тому, що багатомільйонний український народ самостійно не міг вирішити “українського питання”. Все залежало від балансу інтересів різних, насамперед великих, держав і від співвідношення сил, які могли ці інтереси захистити.

Ініціатором рішучих дій у вирішенні на свою користь “українського питання” напередодні Другої світової війни стала Німеччина.

22 червня 1941 року фашистська Німеччина без оголошення війни напала на Радянський Союз. За три тижні боїв було повністю знищено 28 радянських дивізій, 72 дивізії втратили більше половини особистого складу. В процесі завоювання території України фашисти встановили жорсткий так званий “новий порядок”, який передбачав винищення частини населення і нещадну експлуатацію тих, хто ще залишався живим. Першочерговими заходами в цьому напрямі була ліквідація будь-яких ознак української державності, насамперед, територіальної цілісності республіки. Окуповані Німеччиною та її союзниками українські землі були

розчленовані. З перших днів окупації фашистське керівництво почало реалізацію заздалегідь розробленої програми з експлуатації матеріальних та людських ресурсів

України. До Німеччини вивозили устаткування, сировину, метал, продовольство, твори мистецтва і навіть український чорнозем. По відношенню до населення України гитлерівці розгорнули кривавий терор. Життя людей жорстко регламентувалося різними правилами і наказами, порушення яких каралося концтаборами або розстрілом. За підрахунками фахівців на території України фашисти закатували 5 млн 264 тис. мирного населення та військовополонених, 2,4 млн. українців були вивезені на примусові роботи до Німеччини.

Антифашистський Рух Опору в Україні, який склався за цих обставин, був неоднорідним. У ньому існувало 2 течії: радянський підпільний і партизанський рух, метою якого було відновлення довоєнного статусу УРСР та самостійницький, який боровся як з фашизмом, так і з більшовизмом під гаслом створення незалежної української держави. Вже на кінець 1942 р. в Україні розгорнуто широку мережу радянського партизанського і підпільного руху. Всього в роки війни у партизанських загонах і підпіллі брало участь більше ніж 500 тис. чоловік. Об’єктами дій партизанських загонів і підпільників були шляхи сполучення, військові гарнізони, засоби зв’язку, диверсії і саботаж на виробництві. Для підвищення ефективності дій партизанських загонів у місцях їх концентрації створювалися великі партизанські з’єднання, які здійснювали рейди по фашистським тилам, руйнуючі комунікації, знищуючи ворога. Найбільшу бойову активність виявили партизанські загони та з’єднання на Сумщині (С.Ковпак, С. Руднєв), Чернігівщині (О.Федоров), Житомирщині (О.Сабуров).

Особливе місце в історії Другої світової війни належить Організації українських націоналістів, яка була найвпливовішою політичною силою на західноукраїнських землях. Після невдалої спроби 30 червня 1941 р. проголосити відновлення самостійної Української держави та хвилі репресій ОУН пішла у підпілля. Становлення західноукраїнського партизанського руху почалося в середині 1942 р. Після хвилі масового дезертирства з лав української поліції навесні 1943 р. військові формування значно зросли і спочатку називалися Українська визвольна армія, пізніше - Українська повстанська армія, яку очолив Роман Шухевич. Основним завданням повстанських загонів були протидія вивозу робочої сили і продовольства з українських земель до Німеччини та протистояння окупаційним властям. У роки війни повстанці воювали також проти поляків, через масові вбивства українців Холмщини та Підляшшя, здійснені польською Армією Крайовою 1941 р.

Перемога під Сталінградом у лютому 1943 року, розгром німецьких військ у Курській битві в серпні 1943 року, а також самовіддана праця мільйонів людей в тилу під гаслом “Все – для фронту, все – для перемоги” створили необхідні передумови для наступу Червоної армії по всьому фронту. Внаслідок розпочатого контрнаступу Радянською Армією 18 грудня 1942 р. було визволено перший український населений пункт – село Півнівка Миловського району Ворошиловградської області. Військами чотирьох Українських фронтів протягом 1942-1944 років на території України були проведені такі великі наступальні операції, що дало можливість розгромити угрупування німецьких військ і звільнити всю територію України:

Дата

Назва військової наступальної операції


29 січня-18 лютого 1943 р.
2 лютого-3 березня 1943 р.
1-27 липня 1943 р.

серпень-вересень

1943 р.
3-23 серпня 1943 р.

26 серпня-30 вересня 1943 р.

26 вересня-5 листопада 1943 р.
3-13 листопада 1943 р.

24 грудня 1943 р. – 15 січня 1944 р.
24 січня – 17 лютого 1944 р.
27 січня – 11 лютого 1944 р.
30 січня – 29 лютого 1944 р.

4 березня – 17 квітня 1944 р.
5 березня – 17 квітня та 6 – 18 березня 1944 р.

26 березня – 14 квітня 1944 р.
13 липня – 29 серпня 1944 р.
8 вересня – 28 жовтня 1944 р.
кінець листопада

1944 р.


Ворошиловградська операція військ Південно-Західного фронту
Харківська операція військ Воронезького фронту
Ізюм-Барвенківська операція військ Південно-Західного фронту
Донбаська операція

Білгород-Харківська операція військ Воронезького і Степового фронтів
Чернігівсько-Припятська операція військ Центрального фронту

Мелітопольська операція військ Південного фронту
Київська операція військ Першого Українського фронту
Житомирсько-Бердичівська операція військ Першого Українського фронту
Корсунь-Шевченківська операція

Рівненсько-Луцька операція

Нікопольсько-Криворізька операція військ Третього Українського і Четвертого Українського фронтів

Проскурівсько-Чернівецька операція військ Першого Українського фронту
Умансько-Ботошанська і Березнєгувато – Снігурівська операція військ Другого і Третього Українського фронтів
Одеська операція військ Третього Українського фронту
Львівсько-Сандомирська операція військ Першого Українського фронту
Карпатсько-Ужгородська операція військ Четвертого Українського фронту

28 жовтня 1944 року звільнено останній населений пункт території СРСР у її довоєнних кордонах – ст. Лавочна Дрогобицької області
Звільнена Закарпатська Україна


У результаті Карпатсько-Ужгородської операції закінчилося звільнення від фашистської окупації території України в її довоєнних кордонах. 28 жовтня 1944 року завершилося звільнення Закарпатської України. Остання подія створила умови для возз’єднання українських земель. На кінець листопада 1944 р. територія України була повністю визволена від німецько-фашистських окупантів. 8 травня 1945 р. капітулювала Німеччина, а 2 вересня – Японія. Це означало, що Друга світова війна фактично закінчилася.

Україна у вході Другої світової війни зазнала більше руйнувань, ніж будь-яка інша європейська країна. Відступаючи з України, фашисти, як і більшовики у 1941 році, вдавалися до тактики “спаленої землі”, знищували за собою все, що б міг використати противник. В результаті промислове виробництво в Україні у 1945 році становило 25% довоєнного рівня.

Найважливішим питанням, що було вирішено в ході війни, стало включення Західної України до складу СРСР. Об’єднання вперше за багато століть у межах однієї держави більшості українських етнічних територій було визначною подією.

Наслідки війни для України виявилися жахливими. Найбільш трагічними і тяжкими були людські втрати. За роки Другої світової війни загинуло 8 млн. (19,1% населення), з них військові втрати становили 2,5 млн, і цивільного населення – 5,5 млн. чол. У цілому, враховуючи депортованих, евакуйованих, емігрантів, демографічні втрати України сягають 14,5 млн. чоловік.

ТАБЛИЦЯ ЛЮДСЬКИХ ВТРАТ УКРАЇНИ



ТА ІНШИХ КРАЇН СВІТУ В РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ*





ЧИСЛО ВТРАТ

(У ТИСЯЧАХ)




військові

цивільні

усього

% населення

Україна

Німеччина

Польща

Японія

Югославія

Франція

Італія

Румунія

Греція

Угорщина

Велика Британія

Чехо-Словаччина

Австрія

США

Голландія

Фінляндія

Бельгія

Канада

Болгарія

Австралія

2500

4500

123

2000

300

250

400

300

100

136

290

46

270

300

12

84

13

42

25

35

5500

2000

4877

350

1400

350

100

200

350

294

60

294

104

--

198

16

75

--

10

--

8000

6500

5000

2350

1700

600

500

500

450

430

350

340

374

300

210

100

88

42

35

35

19,1

9,1

19,6

3,4

10,6

1,5

1,1

3,7

6,2

4,6

0,7

3,0

5,6

0,2

2,4

2,7

1,1

0,4

0,3

0,5


* - Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. – Львів,1993. – с.627.
За роки війни в УРСР на руїни було перетворено 714 міст і селищ, майже 28 тис. сіл, знищено понад 40 млн. кв. метрів житла, що становило 50% довоєнного житлового фонду. Масштабними були збитки, нанесені війною народному господарству України. Повністю або частково зруйновані понад 16 тис. промислових підприємств, з ладу виведено 882 шахти, висаджено в повітря всі металургійні та машинобудівні заводи, розграбовано 28 тис. колгоспів, сільське господарство втратило 80 тис. комбайнів і тракторів. Загальні економічні втрати України сягали
40% її довоєнного національного багатства, в грошовому еквіваленті ці збитки склали 1,2 трлн карбованців.

Тема 10. Становище України в повоєнний період (1946-1953 рр.)

(2 год.)
Світова війна, попри її колосальні негативні наслідки, була причиною того, що вперше за багато століть усі українські етнічні території опинилися в межах однієї держави, значно розширилися її межі, а з прийняттям до ООН зріс міжнародний авторитет України. Уперше в своїй історії Україна стала соборною, ввібравши всі етнічні українські землі. Чотири роки небаченої за своїми масштабами світової війни принесли Україні незліченні страждання і жертви, руйнацію економіки та укладу життя. На 1945 рік промислове виробництво в республіці становило лише 25 відсотків від рівня 1940 року. Тому перед радянською владою з особливою гостротою постало завдання відбудови народного господарства, яка розпочалася ще в 1943 році, одразу після вигнання з України нацистських загарбників.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал