Історія України втілює в собі віхи історичного шляху українського народу, який вносив значний вклад у розвиток світової цивілізації



Сторінка5/10
Дата конвертації23.12.2016
Розмір1.55 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

План


1.Основні тенденції соціально-економічного розвитку України у ХІХ столітті.

2.Суспільно-політичні процеси в Україні у ХІХ столітті.

3.Український національний рух.


Основні поняття: національне відродження, національна ідея, національно-визвольний рух, промисловий переворот, інкорпорація, асиміляторська політика, народовці, "просвіта".
Політичний, соціально-економічний та культурний розвиток України у ХІХ столітті був тісно пов’язаний з об’єктивним процесом формування української нації та утвердженням капіталістичних відносин.
Серед українських земель, що у ХІХ столітті становили південно-західну частину Російської імперії, виділялося чотири великих регіони: Лівобережна Україна, Слобожанщина, Правобережна Україна та Південна ( Степова Україна). Реформування адміністративної системи країни на початку ХІХ ст. мало на меті посилити владу царського уряду над окраїнами, ліквідувати їхні національні особливості та русифікувати неросійське населення. У 1802 році уряд ліквідував Малоросійську губернію і утворив Чернігівську та Полтавську, Таврійську та Миколаївську (з 1803 р. Херсонську губернії). У 1828 р. вони та Бессарабія увійшли до складу Новоросійсько-Бессарабського генерал-губернаторства. Для послаблення позицій польської шляхти після повстання 1830 р. царський уряд у 1832 р. утворив Київське генерал-губернаторство у складі Київської, Волинської та Подільської губерній. Згодом Слобідсько-Українську губернію реформовано в Харківську. Отже, вся територія України була поділена на дев’ять губерній, які в незмінному вигляді проіснували до початку ХХ ст. Губернії поділялися на повіти.

Соціальний склад населення України (І пол. ХІХ ст.):


  1. - дворянство становило 2,01 відсотки

  2. - селяни (кріпаки, державні селяни) – 80,9 відсотків

  3. - міські стани (купці, міщани, цехові) – 10,5 відсотків

  4. - військові – 4,19 відсотки

  5. - різночинці – 1,34 відсотки

Протягом ХІХ століття населення України зросло втричі (з 7,7 до 23,4 млн.). щоправда, цей показник відтворював, швидше, стан міграційних процесів, а не природний прирост населення України. Русифікаторська політика царизму характеризувалась заохоченням переселення представників інших національностей на землі України, а й створенням умов, які б змусили українців виїжджати у внутрішні райони Росії, або емігрувати за кордон. Цьому сприяли антиукраїнські заходи в сфері культури, мови, освіти.



Одним із наслідків політики царського уряду в Україні стало витіснення корінного населення із суспільного життя. У промисловості, на транспорті, в торгівлі та сфері обслуговування в кінці ХІХ ст. було задіяно лише 9 відсотків українців, а серед представників вільних професій (вчених, митців, медичних працівників, священнослужителів) – 0,5 відсотки. У великих промислових, культурних, політичних центрах України корінні мешканці складали меншість (22% – в Києві, 6% – в Одесі). Більшість української нації становило селянство.

Економічний розвиток України у першій половині ХІХ століття





  1. У першій половині ХІХ століття відбувався інтенсивний розклад феодально-кріпосницької системи. Руйнування натурального господарства, його товаризація призвели до розвитку капіталістичної промисловості. Це стимулювало розшарування селянства і дедалі ширше застосування вільно-найманої праці та машин. Поступово формувалися класи найманих робітників і буржуазії, що супроводжувалося розвитком національного ринку і кредитно-банківської системи.

  2. Розвиток сільського господарства як провідної галузі економіки України. Поміщицьке землеволодіння, кріпацька праця, застаріла система господарювання, низький рівень техніки затримували розвиток продуктивних сил. У 1861 р. у руках поміщиків перебувало понад 70 відсотків всієї землі (маєтки графа Браницького на Правобережжі (300 тис. десятин); князів Воронцова і Лопухіна на Півдні України (по 100 тис. десятин у кожного). Посилення експлуатації селянства, неконтрольовані дії поміщиків, майнова диференціація, кріпосне право були причинами масових народних виступів та ліквідації кріпосництва.

  3. Подальший розвиток промисловості України – збільшувалося число промислових підприємств і обсяг промислової продукції, виникали нові галузі виробництва. Швидкими темпами розвивалася цукроварна, машинобудівна, металургійна і кам’яновугільна галузі промисловості. Розвивався річковий транпорт. Зростав оборот вантажу Чорноморсько-Азовських портів. Розвиток промисловості супроводжувався формуванням нових промислових і торговельних центрів. На півдні – це Одеса, Херсон, Миколаїв, Таганрог та ін. Наприклад, у 50-х роках ХІХ ст. в Одесі почали діяти великі заводи: чавуноливарний Рестеля (1844р.),сільськогосподарських машин І.Гена (1854 р.), судоремонтні майстерні “РОПІТ” (1858 р.), механічний завод Белліно-Фендеріха (1860 р.), тютюнова фабрика Попова (1860 р.), перший паровий млин Л.Тома (1851 р.). У 1858 р. у місті діяло 68 фабрик і заводів із загальним річним виробництвом у 4 млн. крб.

  4. Початок промислового перевороту в українських землях, що перебували у складі Російської імперії, вчені датують 30-40-ми роками ХХ століття. В основі промислового перевороту лежав технічний переворот, суть якого полягала у заміні ручної праці машиною, широкому запровадженні у виробництво парових двигунів, удосконалених технологій. Капіталістична фабрика, що поступово витісняла кріпосницьку мануфактуру, вимагала якісно нової робочої сили, а закріпачений робітник не відповідав цим критеріям. Розвиток капіталістичної промисловості, початок промислового перевороту, формування класів пролетаріату та буржуазії були виявом розкладу та кризи кріпосницької системи, що гальмувала соціально-економічний розвиток України у першій половині ХІХ століття.

  5. Розширення внутрішнього ринку й торгівлі. Зростання значення кредитно-банківської системи для розвитку економіки.



Національно-визвольний рух в Україні у першій половині ХІХ століття

Національно-визвольний рух будь-якого народу неодмінно має базуватися на національній ідеї. Це та духовна основа, яка цементує його, наснажує, забезпечує широку підтримку мас та визначає суспільне орієнтування.

Утвердження національної ідеї українського народу – жити вільно на власній землі у своїй суверенній державі, сповідувати свою віру, дотримуватися традицій, плекати мову, культуру – розтяглося на довгі століття боротьби й поневірянь. В умовах колоніального існування, кріпосницького господарювання, національного визиску Україна не зреклася своїх ідеалів. На початку 40-х р.р. ХІХ століття центром національно-визвольного руху стає історична столиця України – Київ.
Особливості національно-визвольного руху


  1. Пробудження національної свідомості. Розвиток культурницького руху. Формуванню національної ідеї сприяло поширення історичних знань, видання Й. Бодянським твору “Історія Русів” (1846 р.), Д.Бантиш-Каменським чотиритомної “Истории Малой России” (1822 р.), М.Маркевич п’ятитомної “Истории Малороссии ” (1843 р.). Велике значення для національного відродження мали твори Т.Г. Шевченка;

  2. утворення громадських та суспільно-політичних організацій та їх вплив на національний рух в Україні;

  3. діяльність навчальних закладів (Харківський, Київський університети), що активно долучилися до національно-культурного відродження;

  4. утворення таємних політичних організацій.





Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал