Історія України втілює в собі віхи історичного шляху українського народу, який вносив значний вклад у розвиток світової цивілізації



Сторінка4/10
Дата конвертації23.12.2016
Розмір1.55 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Фінансова система




  • польські, російські, турецькі Джерела фінансових

гроші; 1649 рік – почали надходжень:

карбувати власну національну - продаж гетьманського

монету; земельного фонду;

- військова скарбниця. - митні надходження від

зовнішньої торгівлі;

- плата за орендовані

промисли, млини і т. п.;

- різноманітні штрафи;

- державні податки;

- загальні податки.


Гетьманські універсали визначали умови сплати і надходження податків до державної скарбниці.

Українська держава мала свою систему судочинства. На українських землях діяло козацьке звичаєве право, певною мірою зберігали силу норми Литовських статутів, Магдебургського права. Для усього населення новим джерелом права стали гетьманські універсали. Найвищою судовою гілкою був Генеральний військовий суд. Діяли полкові та сотенні суди. У містах – міські та церковні суди.

Економічна політика української держави середини 17 століття мала бюджет, хоча він завчасно не розроблявся і не затверджувався. Економічна політика визначалася потребами і можливостями часу.

Економічна політика Б. Хмельницького здійснювалась через універсали, накази, гетьманські листи, практичну діяльність.

Українська держава середини 17 століття мала свою символіку:


  • малинового кольору прапор;

  • герб, на якому вимальовувався козак з мушкетами.

Українська держава мала власні зовнішні атрибути державності – клейноди.

До них відносились: булава, печатка з гербом, хоругва, бунчук. Найвищою ознакою влади була булава. Відомо, що у 1648 році Б. Хмельницький мав срібну позолочену булаву, яка була прикрашена дорогоцінним камінням.

Печатка мала округлу форму. Виготовлена із срібла. На ній зображено козака з шаблею, порохівницею і самопалом. На печатці по колу зроблено надпис: “Печать славного війська Запорізького низового”.

Хоругва (прапор) - тканина прямокутної форми кармазинового кольору, на якій вишито герб, образ святих, хрести. Хоругву несли попереду війська поруч з гетьманом.

У державі відбулись зміни в соціальній структурі суспільства:

- територію Козацької держави покинули католицька шляхта,

польські магнати і католицьке духовенство;

- козацька старшина утримувала владу і основні багатства;

- отримали особисту свободу більшість селян і міщан;

- спостерігався процес покозачення значної частини селян у ході війни;

- покозачена частина селян створювала вільне козацьке господарство;

- міські жителі отримали права займатись ремеслами, торгівлею, промислами;



  • міське православне населення приймало участь у самоврядуванні міст.

Українська козацька держава і гетьман Б. Хмельницький розвивали дипломатичну службу:

  • приймали іноземних послів;

  • брали участь у виробленні умов міжнародних договорів;

  • вели дипломатичне листування;

  • уклали військово-політичний союз із Кримським ханством, Трансільванією;

  • встановили дружні відносини з Валахією, Венецією;

  • гетьман проводив політику налагодження зв’язків з Росією для спільної боротьби проти Польщі;

  • укріпили позиції Української держави на міжнародній арені, підвищили її авторитет;

  • до столиці Чигирин приїздили посли Туреччини, Угорщини, Росії, Швеції, Венеції.

Отже, в результаті Зборівського договору розпочався процес формування української козацької державності.

Польська влада вбачала загрозу в зміцненні Української держави і тому в лютому 1651 року відновила бойові дії: польські війська на чолі з

М. Калиновським перейшли у наступ. У 1650-1651 рр. події розвивались не на користь війська Б. Хмельницького, яке терпить поразку і в результаті гетьман погодився на підписання Білоцерківського договору (18 березня 1651 р.).

28 вересня 1651 року відбулося заключення Білоцерківського договору. Даний договір зводив нанівець автономію української держави.

- територія держави зазначалась лише Київським воєводством

- влада гетьмана підпорядкувалась коронному гетьману

- чисельність реєстрового козацтва зменшувалась до 20 тис. чол.

- пани отримали право повертатися до маєтків.

Отже, становище України значно погіршилось. Тому, Б. Хмельницький і його радники стали перед дилемою: капітуляція перед Польщею або звернення до московського царя за допомогою. На прохання гетьмана до Москви надати йому військову допомогу – остання мовчала. Лише 1 жовтня 1653 року цар скликав Земський собор. Учасники собору висловили своє рішення про те, щоб “…гетьмана Богдана Хмельницького и все військо запорожское с городами и землями принять”.

Переяславська рада. Пізніше, 9 жовтня 1653 року, в Україну було направлено надзвичайну дипломатичну місію на чолі з В. Бутурліним для виконання рішення Земського собору. Під час переговорів мали місце непорозуміння та різниця в поглядах. 8 січня 1654 р. Б. Хмельницький зібрав у Переяславі загальновійськову Генеральну раду і виголосив промову, в якій охарактеризував вкрай складні умови, які склались в українському суспільстві за шість років війни і вказав на єдиний вихід – це піддатися під захист сильної держави і отримати від неї військову допомогу. Але не всі прийняли рішення Переяславської ради. Так, присягу цареві відмовився дати Іван Богун, який після Б. Хмельницького вважався стратегом “номер один”, не було також уповноважених від Запорозької Січі.

На жаль, у Переяславі українська сторона не отримала ні одного офіційного документа, в якому б чітко визначались умови “об’єднання двох держав”. Остаточний договір було вкладено в Москві, в березні 1654 року – так звані Березневі статті.



Березневі статті. Проект договору складався з двадцяти трьох статей, які були підготовлені в Україні та передбачали зміст майбутніх міжнародних відносин між Україною і Московською державою, затвердження якого без змін означало б самостійність України і гарантувало зобов’язання зі сторони Росії забезпечити українському народу незалежність. Після обговорення 21 березня проекту договору було сформовано лише одинадцять статей. 27 березня 1654 року цар підтвердив їх жалуваною грамотою, визначав права, вольності Війська Запорозького та української шляхти, обрання гетьмана, визначав кількісний склад збройних сил України. Цар видав жалувану грамоту православному духовенству. Гетьман, перш за все, розглядав цей договір як угоду про військову допомогу в боротьбі проти польської шляхти і юридичний гарант закріплення прав і вольностей Української держави. Але, на жаль, як пише О. Апанович “…історія українсько-російських взаємин не пішла шляхом Переяславської угоди. Надто різні були національно-державні інтереси, цілі й прагнення двох союзників. Військово-політичний союз України і Московщини поступово перетворився на панування Москви над Україною”.

Березневі статті 1654 року – міжнародний договір між Росією і Україною, оцінка якого царським урядом поступово змінювалась не на користь українського народу.

Березневі статті передбачали:


  • Україна (територія Київського, Чернігівського та Брацлавського воєводств) підпадала під протекторат Росії;

  • Україна входила до складу Росії з правом козацько-старшинського самоврядування, зберігалась полкова система адміністративного устрою;

  • зберігалось 60-тисячне військо;

  • верховна влада належала гетьману, обраного військом, але затверджувалась царем;

  • визнавалась самостійність української православної церкви;

  • у містах зберігалось право на самоврядування;

  • козацькій старшині царський уряд підтверджував право на володіння землею і маєтками;

  • гетьману надавалось право вести самостійну зовнішню політику, окрім з Польщею та Туреччиною;

  • Україну зобов’язували виплачувати певну суму грошей від своїх прибутків до російської скарбниці;

  • російський цар надав собі право ввести і тримати в Києві військовий гарнізон (15 тис. чол.) на чолі з воєводою.

Наслідки входження України до Росії були неоднозначними і суперечливими, що врешті решт привело до перетворення її на провінцію Російської держави.

Але існування Української держави значно вплинуло на формування національної самосвідомості прогресивної частини українського суспільства і забезпечило появу нової політичної еліти; набуто досвід ведення боротьби за національне і соціальне визволення українського народу.

У ході війни спостерігалося народження української державної ідеї, основними принципами якої були:


  • право українського народу на створення своєї власної держави в її етнічних межах;

  • соборність Української держави;

  • незалежність від Речі Посполитої та інших держав;

  • новоутворена Українська держава мала стати спадкоємницею Київської Русі;

  • провідна роль в утвердженні національної державної ідеї належала козацтву.

Отже, національна державна ідея стала об’єднуючим фактором визвольної боротьби українського народу. Як зазначають сучасні українські історики

В.А. Смолій і В.С. Степанков: “Маємо підстави стверджувати, що протягом 1648-1657 рр., у національній самосвідомості народу стався по суті революційний прорив: уперше після загибелі Київської держави в ній з’являється державна ідея. Її утвердження попри всі складності та суперечності цього процесу зіграло вирішальну роль у розвитку свідомості від рівня етнічно-культурного ототожнення до національно-патріотичного самовизначення”.


Тема 4. Україна в другій половині ХVІІ ст. “Руїна”:

її соціально-політична сутність та наслідки

(2 год.)

Період у житті українського народу після смерті творця Української держави – гетьмана Б. Хмельницького (27 липня 1657 р.), характеризувався складною соціально-політичною ситуацією. З часом козацька старшина посилила наступ на права рядового козацтва, зростала залежність українських селян від землевласників. Окрім того, повернення до феодальних порядків загострило протиріччя між селянами, козацькими низами та українською шляхтою і козацькою старшиною, що привело до збройних виступів пригнічених.

Боротьба за гетьманську булаву після смерті Б. Хмельницького відкинула принцип спадковості гетьманської влади, що привело до перемоги

І. Виговського. Не дивлячись на досвідченість, він припустив ряд вагомих політичних прорахунків, які спричинили початок громадянської війни.

План

1.Українська козацька держава після смерті Б. Хмельницького. Початок “Руїни”.



2. Поділ України на Лівобережну і Правобережну. Україна в часи “Руїни”.

  1. Державотворча діяльність гетьмана П. Дорошенка. Причини поразки національно-визвольної війни, її значення та уроки.

Основні поняття: “Руїна”, автономія, Гадяцький договір (1658), Переяславські статті (1659), Слободищенський трактат (1660), Московські статті (1665), Андрусівська угода (1667), Глухівські статті (1669), Конотопські статті (1672), “Трактат про вічний мир” (1686) .
Причини та наслідки “Руїни”


Причини Наслідки

- відмова політичної еліти реалізувати - знівелювання влади гетьмана на

національну державну ідею; українських землях;

- вихід на перший план регіональних - розчленування України на

політичних інтересів; Лівобережжя та Правобережжя;

- орієнтація різних угрупувань України - призупинено намагання

на іноземні держави у вирішенні прогресивних сил об’єднати

внутрішніх проблем, а звідси українські землі в одну державу.

їх втручання.
1657-1687 рр.


Політика царського уряду на обмеження прав автономії


Війська Запорозького у другій половині ХVІІ ст.

Політика царського уряду по обмеженню прав автономії Війська Запорозького у другій половині XVII століття.


  1. Вирішення української долі у Вільно в 1656 році без участі України під час підписання перемир’я між Росією та Польщею.

  2. Розміщення московських воєвод у стратегічно важливі міста України.

  3. Обмеження чисельності війська до 40 тис.

  4. Підтримка і підкуп старшини московським урядом з метою розколу української місцевої влади.

  5. Невдоволення і збройний виступ московської влади проти І. Виговського.

  6. Негативний зміст “Московських статей” 1665 р., направлених на впровадження влади московським воєводам на Лівобережжі.

  7. Зверхність Московського патріарха в релігійній сфері – призначення ним Київського митрополита.

  8. Повне підпорядкування зовнішньої політики московському уряду, визначеної “Глухівськими статтями” (1669 р.).

  9. Спільні дії І. Самойловича та російського уряду проти Правобережжя.

  10. Конотопські статті (1672 р.) про обмеження влади гетьмана розпоряджатися власними збройними силами.

  11. Підписання вічного миру (1686 р.) між Росією і Польщею. Недопущення української сторони на переговори. Поділ України.

У жовтні 1659 року у Переяславі було підписано новий договір між гетьманом Ю. Хмельницьким і російським урядом. Статті значно обмежували автономні права України:



  • козацька старшина не мала права переобирати гетьмана без узгодження з царем;

  • гетьман позбавлявся права призначати і звільнювати генеральну старшину і полковників;

  • український уряд не мав права на проведення самостійної зовнішньої політики;

  • київська метрополія підпорядкувалась московському патріарху.

Наступним кроком до поділу України на Лівобережну і Правобережну було підписання Слободищенського трактату (1660 р.), за яким Україна розривала союз із Москвою і відновлювала союз із Річчю Посполитою на основі Гадяцького договору 1658 року.

Підписання Слободищенського трактату поклало початок поділу Гетьманської держави на Лівобережну і Правобережну, який завершило Андрусівське перемир’я 30 січня 1667 року між Росією і Польщею. За цією домовленістю визнавалось входження Лівобережної України до складу Росії, Правобережної – до складу Польщі. Запорозька Січ повинна була перебувати під владою цих обох держав. Місто Київ строком на два роки залишалось під владою Росії. Все це вирішувалось без участі самої України. В таких умовах правобережний гетьман П. Дорошенко розпочав боротьбу за об’єднання України. Важливе значення в цьому відіграло антимосковське повстання на Лівобережній Україні у лютому 1668 року, під час якого П. Дорошенку вдалося усунути від влади І. Брюховецького і об’єднати козацьку державу.

У червні 1668 року Військова козацька рада обрала його гетьманом об’єднаної України. Петро Дорошенко намагався зберегти суверенітет України на основі забезпечення загальнонаціональної єдності та внутрішньої злагоди українського суспільства. Його ідеї є надзвичайно актуальними в сучасних умовах розвитку незалежної України.

У 1676 році П. Дорошенко, позбавлений будь-якої підтримки місцевої старшини Лівобережної України, зростанням невдоволення серед населення правобережних земель політикою гетьмана з турками і татарами, зіткненням інтересів на українських землях двох потужних протекторів місцевих еліт Туреччини та Росії, призвели його до зневіри у своїх цілях і зречення гетьманської булави.

Наслідки періоду “Руїни” для українського народу вилились у надзвичайно великі матеріальні та людські втрати.

Сучасна українська історична наука пов’язує падіння гетьманства

П. Дорошенка із завершенням української національної революції.

Революція закінчилась для українського народу поразкою, так як не вдалося створити незалежну державу в етнічних межах України
Причини поразки революції:


  • відсутність завершення формування національної ідеї (політика автономізму);

  • незавершеність консолідації української еліти навколо національної державної ідеї;

  • недостатній досвід еліти у справі державного будівництва;

  • розгортання протиріч і боротьби між старшинськими угрупуваннями за владу;

  • поділ України на дві частини – Лівобережну і Правобережну, міжусобна боротьба;

  • постійна зміна зовнішньополітичної орієнтації України в пошуках виходу із складних ситуацій;

  • намагання сусідніх держав за допомогою постійних агресій ліквідувати самостійність Української держави та ін.


Історичне значення Української національної революції:


  • пробудила і розвинула національну свідомість народу

  • сформувала і проголосила національну ідею

  • тимчасово створила національну державу

  • сформувала нову політичну еліту, яка виступила на захист національних інтересів українського народу

  • надала новий імпульс у розвитку вітчизняної культури (особливо історичної і художньої літератури).

Отже, історичні події, які розвивались у кінці ХVІІ ст. призвели до того, що українські землі були розчленовані та захоплені іноземними державами (Річчю Посполитою, Росією, Туреччиною та Кримським ханством), як результат епохи “Руїни”.



Тема 5. Гетьманщина у складі Російської імперії.

Остаточна ліквідація української державності ( кінець XVІІ-ХVІІІ ст.)

(2 год.)

З перших же років перебування українських земель у складі Московської держави нею запроваджувались кроки з обмеження прав Гетьманщини. Вирішальним періодом у стосунках між Україною і Росією були часи гетьманування Івана Мазепи. Не дивлячись на тісні стосунки з російським царем Петром І, гетьман І. Мазепа виокреслив головну мету свого життя – об’єднати Україну в одну незалежну державу. Одним із рішучих його кроків був союз зі Швецією під час Північної війни, яка в разі перемоги над Росією, мала б забезпечити звільнення України від влади Москви.

У Росії на початку ХVІІІ століття Петро І запроваджував модернізаційні реформи в державному управлінні, фінансовій сфері, економіці, армії. Їх успішна реалізація сприяла формуванню сильної централізованої монархічної держави і автономних прав Гетьманщини. Гетьман же Іван Мазепа своїм ідеалом вбачав станову державу західноєвропейського типу при збереженні та функціонуванні традиційного козацького устрою. Головною умовою внутрішнього забезпечення своїх особистих планів він вважав формування української аристократичної верхівки. Щоб цього досягти, він надавав козацькій старшині значні земельні володіння, права і привілеї. Це в свою чергу викликало протест зі сторони простого люду. Тому у вирішальний момент селяни і широкі маси козацтва не підтримали план І. Мазепи. Наступні десятиліття характеризувались наступом російського царизму, результатом чого стало обмеження і знищення гетьманства та автономії українського народу.

План
1.Гетьманщина у складі Московської держави. Іван Мазепа.



2.Політика самодержавства по знищенню гетьманства та автономії України.
Основні поняття: Малоросійська колегія, “Правління гетьманського уряду”, “Пакти Конституції прав та вольностей Війська Запорозького” (“Конституція П. Орлика”), мануфактурне виробництво, гайдамацький рух.
Економічна і соціальна політика Івана Мазепи

Економічна

Соціальна


- посилення усіх форм феодальної експлуатації селян і козаків;

- узаконення дводенної панщини для селян (Універсал 1701 р.)

- удосконалення орендної системи.


- обмеження переходу козаків у селянський стан;

- встановлення регламентованого розподілу рангових маєтностей;

- сприяння будівництву шкіл, бурс, друкарень;

- при його участі Києво-Могилянська колегія отримала академічний статус і стала першим вищим навчальним закладом у Східній Європі.


Боротьбу гетьмана І. Мазепи з відродження Української держави продовжив його соратник Пилип Орлик, який створив у квітні 1710 року відомий документ міжнародного значення “Пакти й Конституція прав та вольностей Війська Запорозького” (“Бендерська Конституція”, “Конституція”). Конституція

П. Орлика має демократичний характер. Проаналізувавши статті Конституції, можна пересвідчитись в тому, що засади парламентаризму були започатковані серед українських політичних діячів уже з початком XVIII ст.
Основні положення “Конституції” Пилипа Орлика
- проголошувалась незалежність України (її відокремлення від Росії);

- ідея соборності українських земель;

- встановлювався козацький (демократичний) лад суспільства;

- вища законодавча влада повинна належати козацькій раді, яка мала скликатись тричі на рік – на Різдво, Великдень і Покрову;

- запроваджувалася виборність полковників і сотників, яких затверджував гетьманів;

- створювалась спеціальна комісія для здійснення ревізії державних земель, що перебували у користуванні старшини та повинностей населення;

- прихильно мала проводитись політика щодо вдов козаків, дітей-сиріт, дружин, чоловіки яких перебувають на війні чи інших військових службах у галузі сплати загальних повинностей чи податків (вони від них звільнялись).

- у вирішенні покарань правопорушників головна роль відводилася Генеральному суду та ін.

Конституція П. Орлика увійшла в історію як перша в Європі конституція демократичного суспільства, і багато в чому випередила основні положення американської, яка була прийнята значно пізніше, в 1787 році. Діяльність гетьмана П. Орлика в еміграції була спрямована на створення коаліції з європейських держав, при допомозі якої він хотів здобути незалежність України. Це був палкий український патріот, який своїми активними дипломатичними діями посприяв проведенню після смерті Петра І менш жорстокої політики з боку царського уряду.

Антиукраїнська політика Петра І
1. Зменшення наполовину збройних сил України. Козацьке військо підпорядковувалось російському командуванню. (1706 р.).

2. Обов'язкова участь українських козацьких полків в усіх війнах, які вела Російська держава.

3. Використання на примусових будівельних роботах українців, в тому числі і козаків, у результаті чого занепадала держава.

4. Підрив української економіки: майже скасував вільну торгівлю (селітру, вугілля дозволялося вивозити тільки до Росії; заборонено ввозити до України російські промислові вироби такі як: панчохи, тканини та їн.; українську продукцію можна було вивезти лише через віддалені порти, що ускладнювало торгівлю).

5. Обмеження старшинського самоврядування, гетьманської влади;

6. Зруйнування Запорозької Січі в 1709 році.

7.Запровадження при гетьмані посади царського резидента для здійснення контролю над економічною, фінансовою, військовою і зовнішньою політикою гетьманського уряду

8. Створення Малоросійської колегії у травні 1722 р. Місце її розташування - Глухів. Керівник — росіянин Вельямінов.

9. Значне зростання податків з українського народу до царської скарбниці.

10. Заборона української мови і українського книгодрукування. "Святе

письмо" друкувалось російською мовою.

12. Терор і розправа з прихильниками гетьмана І. Мазепи.


Формування нових відносин в економічній спільноті

української народності
Зміни в промисловому виробництві:
- розвиток мануфактур у різних регіонах України;

- використання найманої праці — елемента капіталістичних відносин;

- створення системи експлуатації найманих робітників;

- розклад дрібнотоварного виробництва;

- широке втягування в товарно-грошові відносини феодальних господарств;

- поява великих мануфактур — капіталістичного типу підприємств;

- процеси спеціалізації в промисловому виробництві та їх товаризація;

- джерела первісного нагромадження первісного капіталу (посилення експлуатації, розвиток торгівлі, лихварство, отримання пануючою верхівкою подарунків у вигляді земель, мануфактур і т.п. від царського і гетьманського урядів);

- посилення економічних зв'язків між регіонами;

- поява нових і розвиток старих центрів торгівлі.


Зміни в сільському господарстві
- нерівномірний розвиток у різних регіонах України сільського господарства (Лівобережна, Слобідська, Південна, Правобережна Україна, західноукраїнські землі);

- пануючий зерновий характер землеробства витісняється поглибленням спеціалізації окремих сільськогосподарських регіонів;

- вирощування і поширення нових культур (картоплі, кукурудзи,

технічних культур, цукрового буряку), розширення садівництва, виноградарства;

- нововведення раціонального характеру ведення і обробітку грунту;

- зростання тваринництва, виникнення кінних і овечих заводів;

- зміни в феодальній земельній власності та землеволодінні (посилення політики контролю за розподілом земель з боку царського уряду);

- структурні зміни феодальної ренти (поряд з подальшим посиленням відробіткової ренти поширювалась заміна натуральних оброків грошовими);

- зростання державних податків (натуральні, грошові збори до державної скарбниці з перевагою останніх);

- подальше закріпачення селянсько-козацьких верств України (у 1783 р. Катериною II остаточно заборонено перехід селян, запроваджувалось кріпосне право);

- українська старшина отримала, права російського дворянства (1785 р.), більше привілеїв на відміну від сільського населення отримувало міське. За міськими жителями, які мали рухоме і нерухоме майно, закріплювалось право на це майно і воно охоронялось.

У другій половині ХУІІІ ст. політика царського уряду була спрямована на підпорядкування духовної влади світській - монастирські маєтки підлягали секуляризації. В державну власність перейшла більша частина церковних угідь. Вищеназвані чинники здійснювали зміни суспільного характеру:

- єдина соціальна еліта зазнала розшарування;

- новоутворені панівні верстви населення дбали лише про свої власні інтереси;

- національні інтереси витиснуті на другорядний план;

- українські братства переорієнтовувались у своїй діяльності (від культурницької переходили до торгівлі чи промисловості).
Політика самодержавства по знищенню

гетьманства та автономії України
І період— 1708-1728 рр. — швидкий наступ на автономію України.

- Створення Малоросійської колегії (1722 р), яка здійснювала контроль за фінансами, діяльністю старшини, владою гетьмана і обмежувала автономію України. Генеральна канцелярія, адміністрація, суд повністю залежали від Малоросійської колегії.



II період - 1728-1734 рр. - формальне пом'якшення російської політики щодо України.

- Скасування Малоросійської колегії (1727 р.) і відновлення права виборів гетьмана (обрання Д. Апостола);



- зменшення чисельності російських військ на території України;

- відміна податків, запроваджених Малоросійською колегією на українській території;

- здійснення перевірки землеволодінь Д. Апостолом, що сприяло збільшенню земельного фонду;

- проведення судової реформи;

- заснування Гетьманської скарбниці;

- поширення влади гетьмана на м. Київ.



III період - 1734-1750 рр. - нова хвиля утисків українського народу.

- Скасування обрання гетьмана;



- введення "Правління гетьманського уряду" після смерті гетьмана Д. Апостола, як тимчасової форми державного органу в Україні;

- широке використання українських матеріальних і людських ресурсів під час російсько-турецької війни (1735-1739 рр.), як результат-тяжке становище України.



ІV період - 1750-1764 рр. — уповільнення наступу на українську автономію.


Позитивне

Негативне

- керівництво справами України передано від Сенату до Колегії Закордонних справ;

- демократичні кроки нового гетьмана К. Розумовського по відношенню до старшини (проведення з’їздів старшин);

- проведення К. Розумовським військової реформи (введення уніформи, вдосконалення артилерії та ін.);

- здійснення гетьманом судової реформи (створені 20 повітів мали власний суд, відновлено судові порядки, які існували в Україні перед визвольною війною).



- гетьмана зобов’язано складати фінансові звіти для російського уряду з вказаними прибутками і витратами Гетьманщини (1754 р.);

- місто Київ втратив владу гетьмана і був підпорядкований царю (1761 р.);

- відмінено митний контроль між Росією і Гетьманщиною;

- ліквідовано гетьманство Маніфестом Катерини ІІ (1764 р.).





V період— 1764-1783 рр. — остаточна ліквідація української автономії.

- Створення Другої Малоросійської колегії на чолі з П. Рум'янцевим;

- заміна натуральних повинностей грошовими податками;

- вихід Росії до Чорного моря, Крим потрапляє під владу Росії;



- знищення Запорозької Січі (1775 р.);

- ліквідація полкової системи і створення губерній на території Гетьманщини (1781р.);

- юридичне запровадження кріпосного права на Україні (травень 1783 р.);

- звільнення української знаті від обов'язків військової служби, українська старшина й шляхта отримали права, аналогічні російському дворянству за "Жалуваною грамотою дворянства", виданої Катериною II у 1785 р.;

- розширення автономії України К. Розумовським;
Наслідки колоніальної політики російського

самодержавства на українських землях
1. Значне обмеження і ліквідація прав та вольностей українського народу, що вело до масового незадоволення своїм безправним становищем.

2. Поширення центристських тенденцій в українському суспільстві.

3. Знищення української національної культури, всебічна русифікація.

4. Здійснення російською владою політики інтриг між гетьманом і старшиною, між селянами і старшиною, які проводила російська влада.

5. Експлуатація матеріальних і людських ресурсів царським урядом.

Таким чином, безправне становище українського народу у складі іноземних держав та його постійна боротьба за свою незалежність, сприяли формуванню національної самосвідомості та готувала маси до участі у великих політичних та соціальних змінах у майбутньому.



Тема 6. Капіталістична еволюція України у складі Австро-Угорської та Російської імперій, її особливості у ХІХ столітті

(2 год.)

На межі ХХ століття українські землі Слобожанщини, Лівобережжя, Правобережжя, Півдня являли собою єдину територіальну цілісність. Територію, що займала 9/10 від загальної площі України, називали Наддніпрянщиною чи Наддніпрянською Україною. В історичному розвитку українського народу вона прожовжувала відігравати визначальну роль. Наддніпрянщину своїм історичним, політичним та культурним центром вважало і українське населення Східної Галичини, Північної Буковини, Закарпаття, підвладне Австро-Угорській імперії.

Процеси утвердження капіталістичних відносин посилювали об’єктивні тенденції до возз’єднання всіх українських земель, насильницько розмежованих державними кордонами Російської та Австро-Угорської імперій.

Об’єктивному процесу формування нації відбувався на всій території споконвічного проживання українського народу сприяв громадсько-політичний та національно-визвольний рух в Україні.






Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал