Історія України втілює в собі віхи історичного шляху українського народу, який вносив значний вклад у розвиток світової цивілізації



Сторінка1/10
Дата конвертації23.12.2016
Розмір1.55 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10
ПЕРЕДМОВА

Історія України втілює в собі віхи історичного шляху українського народу, який вносив значний вклад у розвиток світової цивілізації. Історичний розвиток українського суспільства переконливо свідчить, що український народ протягом кількох століть мав свою державність, відстоював її, боровся за її відродження та збереження. В сучасних умовах розбудови української держави значне місце набуває зростання інтересу до проблеми вітчизняної історії, витоків українського народу, формування його державності, етнонаціональних процесів, історії національної культури та використання кращих історичних традицій у практичній діяльності.

Запропонований опорний конспект лекцій з курсу “Історія України укладений з урахуванням програми курсу історії України для вищих навчальних закладів економічного профілю. Основна мета опорного конспекту лекцій – розглянути витоки українського народу, його формування та розвиток, особливості державотворчих процесів на українських землях, соціально-економічний та культурний розвиток України в контексті історії світової цивілізації.

При підготовці конспекту лекції ми враховували й те, що в сучасних умовах вдосконалення науково-методичного забезпечення навчального процесу, підвищення ефективності самостійної роботи студентів вимагає перш за все підготовку та видання підручників, навчальних посібників, опорних конспектів лекцій, навчально-методичних комплексів з дисциплін. Опорний конспект лекцій з курсу “Історія України містить зміст тем курсу “Історія України, окремі документи і матеріали з основних проблем вітчизняної історії, а також довідковий матеріал (глосарій – основні терміни, коротку хронологію історичних подій).

Окремі теми опорного конспекту лекцій написані такими авторами:

проф. Г.К. Парієнко – Вступ, теми 1, 10, 11,12.; проф. В.М. Хмарський – тема 6;

доц. В.М. Домбровська – теми 3, 4, 5; доц. В.М. Красовський – тема 2;

доц. В.П. Ковальчук – теми 7, 8, 9.

О с н о в н і т е р м і н и

Автономія – (грец. – незалежність) – самоврядування певної частини держави, що здійснюється в межах, передбачених загальнодержавним законом (Конституцією).

Березневі статті ” – договірні умови, на основі яких здійснювалися рішення Переяславської Ради 1654 р. про входження України до складу Росії.



Гайдамацький рух – визвольний рух проти феодально-кріпосницького і національно-релігійного гніту на Правобережній Україні, яка до кінця ХVІІІ ст. перебувала під владою шляхетської Польщі. Виник цей рух на Волині та на Західному Поділлі. З другої чверті ХVІІІ ст. піднесенням гайдамацького руху була Коліївщина. (1768 р.).

Генеральна військова канцелярія – центральна установа громадської адміністрації на Україні в XVII-XVIII ст. Через генеральну військову канцелярію гетьман здійснював свою військову і цивільну владу. Керував канцелярією генеральний писар, який вів дипломатичне листування, приймав послів. Генеральна військова канцелярія в різні часи разом з резиденцією перебувала в Чигирині,Гадячі, Батурині,Глухові. Остаточно канцелярія ліквідована у вересні 1764р.

Гривня – злиток срібла (приблизно 200 грамів), який служив грошовою і вагомою одиницею в Київській Русі.

Демократія (грец. – народовладдя) – форма державно-політичного устрою суспільства, яка ґрунтується на визнанні народу джерелом влади.

Депортація (лат. – вигнання, вислання) – примусове виселення з місця постійного проживання, навіть вигнання за межі держави особи чи групи осіб, частини населення, визнаних правлячим режимом як соціально небезпечні.

Держава – форма організації суспільства, носій публічної влади, сукупність взаємозв’язаних установ і організацій, які здійснюють управління суспільством від імені народу.

Держава демократична – тип держави, в якій народ є джерелом влади, де державні демократичні соціально-політичні інститути та демократичний тип політичної культури, які забезпечують органічне поєднання участі народу у вирішенні загальнодержавних справ із широкими громадянськими правами і свободами.

Держава правова – тип держави, основними ознаками якої є верховенство закону, поділ влади, правовий захист особи, юридична рівність громадянина й держави.

Держава соціальна – держава, що прагне до забезпечення кожному громадянину гідних умов існування, соціальної захищеності, співучасті в управлінні виробництвом, а в ідеалі – приблизно однакових життєвих шансів, можливостей для самореалізації особистості.

Державний суверенітет – верховенство державної влади всередині країни, зосередженість всієї повноти влади у державних органах, незалежність держави у зовнішньополітичній сфері.

День соборності України – 22 січня 1919 р. дві українські держави Українська Народна Республіка та Західноукраїнська Народна Республіка об’єдналися в єдину державу. Ця подія засвідчила споконвічне прагнення українського народу до створення незалежної соборної держави. В цьому – головне історичне значення Злуки УНР і ЗУНР.

Доба Центральної Ради – березень 1917 р. – квітень 1918 р. Основними подіями було намагання демократичних кіл шляхом парламентської демократії вибирати спочатку політичну автономію, а потім державну незалежність. Очолював Центральну Раду М.Грушевський. 29 квітня 1918 р. він став президентом Української Народної Республіки (УНР) , яка була утворена в період Центральної Ради.

Доба гетьманату П.Скоропадського – квітень-грудень 1918 р. Увійшла в історію як спроба консервативних сил зберегти українську державність, встановивши авторитарний режим, що спирався на штики австро-німецьких окупантів. В Українській державі доби гетьманату помітними були зрушення в економічному розвитку, в галузі культури та освіти, у сфері зовнішньої політики.

Доба Директорії – грудень 1918 р. – листопад 1920 р. Ключовими подіями було відновлення Української Народної Республіки (УНР), акт Злуки УНР і ЗУНР; еволюція української державності від парламентської до одноосібної форми правління; втрата через дію зовнішніх сил, суперечливу внутрішню політику державної незалежності. Починаючи з квітня 1918 р., триває воєнна експансія більшовицької Росії в Україну, внаслідок якої на більшій частині українських земель було встановлено радянську владу.

Європейський Союз – міжнародне об’єднання, яке включає у собі риси міжнародної організації та елементи конфедеративної держави. Створений у 1992 році, на початок 2005 року до ЄС входили 25 країн. Стратегічними цілями ЄС є формування ринкового простору із вільним рухом товарів і капіталів; створення умов у політичній, економічній та фінансовій сферах до зближення країн; здійснення узгодженої зовнішньої політики, включаючи питання безпеки світового господарства.

Законодавча влада – влада держави, що полягає у встановленні законів. Законодавча влада є одним з виявів суверенітету держави і належить лише найвищому органові державної влади (в Україні – Верховній Раді України).

Запорозька Січ – місце зосередження козацтва, яке поселилося за дніпровими порогами на поч. ХVІ ст. Тут будувались зимівники, а для оборони від татар ставилися укріплення – “січі”, які зроблені з січених і рублених колод і засіки. Острів Хортиця був центральним місцем першого поселення запорозьких козаків. Січ декілька разів змінювала своє місце знаходження.

Інкорпорація – включення до свого складу. Йдеться про приєднання українських земель й повне їх включення з ліквідацією автономних прав до складу Росії з другої половини ХVІІ ст.

Ідеологія (грец. – поняття, учення) – система концептуально оформлених уявлень, ідей і поглядів на політичне життя, яка відображає інтереси, світогляд, ідеали, умонастрій людей, класів, націй, суспільства, політичних партій, громадських рухів та інших суб’єктів політики.

Імперія (лат. – влада, панування) – велика держава, що складається з метрополії та підпорядкованих центральній владі держав, які примусово інтегровані до єдиної системи політичних, економічних, соціальних та культурних взаємозв’язків і виникають внаслідок загарбання територій, колонізації, експансії, інших форм розширення впливу наддержави.

Коренізація – політика, яку проводили більшовики з 1923 р., спрямована на підготовку й висування кадрів корінної національності, врахування національних факторів при формуванні державного апарату, організацію культурно-освітніх закладів, видання преси мовами корінних національностей.

Кирило-Мефодіївське братство – перше українське політичне товариство, що виникло в 1846-1847рр. в Києві. Засновники – М.Костомаров,М.Гулак, Б.Білозерський. Головні документи товариства – “Статут слов’янського товариства св. Кирила і Мефодія”, “Книга буття українського народу ” та установча “Записка”.

Козак – (з половецької мови означає – страж, конвоїр). Козацтво в Україні виникло в силу соціально-політичних умов, що склалися в українських землях у ІІ пол. XV-XVIст. Це була нова суспільна сила, яка виступала творцем нової форми державності в Україні, захищала українські землі від зовнішніх ворогів.

Літописи – історичні твори в Київській Русі, в яких розповідь велася за роками. Розповідь в Л. починалася словами: “в літо”, звідси і назва “літопис”. Л. були основними джерелами для вивчення політичної, економічної, культурної і частково соціальної історії Київської Русі. Складачі Л. використовували офіційні щорічні записи подій, іноземні джерела, народні перекази, легенди, розповідали про події, пов’язані з життям світських та духовних феодалів. На Л. значною мірою відбилося те, що їх писали ченці, які причину подій пояснювали втручанням божественних сил. Їхні свідчення часто мають суперечливий характер. Відомі ранні Л. Лаврентіївський літопис (1116 р.) та Іпатіївський літопис (приблизно 1118 р.). Серед українських літописів XIV-XVIIст. цінними історичними джерелами є Густинський літопис, Острозький і частково Київський.

Малоросійська колегія – у XVIIIст. було створено дві М.к. в Україні. Перша – в 1722р. Петром І з метою нагляду і контролю за діяльністю українського гетьманського уряду. Друга – створена в 1764р. Катериною ІІ після скасування гетьманату. Це був вищий адміністративний орган царського самодержавства в Україні.

Малоросійський приказ – державна установа, яка була заснована в 1663р. російським урядом для відання українськими справами. Його завдання – регулювання відносин Росії з гетьманським урядом.

Національне державотворення – термін етнополітології, який означає процес національного самовизначення у формі суверенної державності.

Національна єдність – це широке соціальне перетворення, наслідком якого є згуртованість організму у всіх його параметрах, причому прояви консолідації є досить рухливими.

Національна політика – сукупність заснованих на законі та традиціях дій, направлених на створення сприятливих умов для самореалізації всіх народів в економіці, культурі та захист їх прав та свобод, зміцнення дружби між ними. Це позитивна національна політика. Вона може бути і негативна.

Неп” – нова економічна політика прийнята Х з’їздом ВКП(б) у березні 1921 р., направлена на зміну продрозкладки продподатком, децентралізація управління та переведення державних підприємств на госпрозрахунок, відновлення товарно-грошових відносин в економіці.



Референдум – спосіб прийняття законів та рішень найважливіших питань державного життя шляхом всенародного голосування.

Сепаратизм – прагнення окремих груп населення до відокремлення від даної держави.

Соціал-демократія – ідеологічна й політична течія, яка виступає за здійснення ідей соціалізму в усіх сферах суспільного життя; важлива складова політики лівих сил сучасності, передусім Західної Європи.

Соціалізм (лат. – суспільний) – вчення і теорії, які стверджують ідеал суспільного устрою, заснованого на суспільній власності, відсутності експлуатації, справедливому розподілі матеріальних благ і духовних цінностей залежно від затраченої праці, на основі соціально забезпеченої свободи особистості.

Тоталітарний режим, тоталітаризм – політичний лад, при якому влада у державі зосереджена у руках певної групи (політичних партій), яка знищує демократичні свободи, повністю підкоряє всі сфери суспільного життя свої інтересам та утримує контроль над суспільством шляхом терору.

Українська національно-демократична революція – 1917-1920 рр. Характеризувалась українським національним відродженням, визнанням державного статусу України, проголошенням її автономії та державної незалежності.

Українізація” – український різновид політики коренізації, проголошеної у 1923 р. ХІІ з’їздом РКП (б). Стратегічна мета цієї політики - сприяння розвиткові культур і мов корінних національностей. У той же час першочерговим завданням партії було зміцнення свого впливу в національних республіках шляхом розширення сфери вживання в партійних та державних органах місцевої мови та створення власних апаратників з місцевих кадрів.



Християнство (від лат. – помазаник, месія) – одна із основних світових релігій. Ґрунтується на вірі в Ісуса Христа як боголюдини, який зійшов на землю і прийняв страждання заради спасіння людства. Х. виникло в Римській імперії в середині І ст. н.е., як ідеологічний наслідок розкладу рабовласницької системи. В 988 р. Х. запроваджено в Київській Русі як офіційна державна релігія. Після цього Русь визначила своє місце серед держав Європи. Християнство сприяло зміцненню та розвитку Давньоруської держави. Православна церква відіграла велику роль у політичній консолідації українського народу.

Шовінізм – гіпертрофований патріотизм, філософія поневолення і гноблення народів.

Вступ до курсу “Історія України. Витоки українського народу.

Тема 1. Київська Русь, її піднесення. Галицько-Волинська держава.

(2 год.)
У лекції ми розглянемо предмет і завдання курсу “Історія України, загальноосвітнє та виховне значення його вивчення студентами вищих навчальних закладів. Вивчаючи тему, важливо зрозуміти сутність та особливості періодизації українського історичного процесу. Велике пізнавальне значення має ознайомлення з джерельною базою історії України, історіографією курсу, найважливішими дослідженнями провідних науковців з історії України та витоками українського народу. Відомо, що сучасні українці формувались на певній території ранньофеодальної держави Київська Русь, яка виникла в масиві східнослов’янських племен. Перша українська держава – Київська Русь відіграла велику роль в українській та світовій історії. Спадкоємцем Київської Русі є український народ, а наступником Київської держави стало Галицько-Волинське князівство.

План





  1. Предмет і завдання курсу “Історія України. Періодизація історії України. Джерела вивчення української історії.

  2. Політичний та соціально-економічний розвиток Київської Русі. Роль київських князів у державотворчих процесах.

  3. Галицько-Волинське князівство-європейська держава.


Основні поняття: історичний процес, історія, періодизація, джерела, історіографія, східні слов’яни, державність, давньоруська народність, літописи, політична влада, соціальна структура, православ’я.
Предмет і завдання курсу “Історія України. Періодизація історії України. Джерела вивчення української історії
Предмет і завдання курсу “Історія України”. Ми починаємо вивчати курс “Історія України”. Відомо, що сам термін “Україна” з’явився у ХІІ столітті. В Іпатієвському літописі від 1187 р. вперше письмово вжито термін “Україна”. Ним позначались у ті часи наші південні землі. У наступні роки в літописі цей термін зустрічається все частіше й відноситься до різних районів, у тому числі й до Галичини. Існує принаймні 4 точки зору про походження терміну “Україна”:

- перша - “Україна” походить від слов’янського слова “країна”. Це слово означає край, або частину краю у значенні своя, рідна земля.

- друга - більшість істориків вважають, що зміст слова “Україна” відповідає російському слову “окраина”, тобто земля, що лежить скраю. Цієї точки зору дотримувався М. Грушевський.

- третя – деякі історики, вважають, що серед давніх арійців існував загадковий народ “укри”, який ніби й заснував свою державу – Україну.

- четверта - прибічники цієї теорії стверджують, що назву “Україна дали нашій землі наші предки. І Геродотова назва скіфів – орачів за своєю природою співпадала з літописним найменуванням слов’янських племен –поляни. Вони мали в своєму розпорядженні стільки землі, скільки міг “украяти” і захистити господар мечем. Ось чому його земля , його поле – це його “україна”. Предмет і завдання курсу історії України, питання, яке тісно пов’язане з загальною характеристикою значення історичних знань, а також визначеннями тих змін, які відбуваються в історичній науці та історичній свідомості українського суспільства після проголошення незалежності України. Без грунтовних наукових знань про минуле свого народу неможливо зрозуміти сучасний соціально-економічний та політичний розвиток держави. Знаючи закономірності й особливості історичного поступу українського народу, можна уникнути помилок на майбутнє.

Місце і роль історичної науки в суспільстві визначається як її пізнавальною, освітньою, виховною, так і практичною функціями, можливістю використання історичного досвіду в сучасних умовах розбудови української держави, а також прогнозуванням на майбутнє. В період радянської доби в умовах тоталітарного режиму, об’єктивне висвітлення українського історичного процесу поступалося ідеологізованим історичним працям, які писалися на догоду політичній кон’юнктурі. Трагедія України полягала ще і в тому, що багато століть на її території співіснували різні державні структури, український народ був позбавлений своєї державності. Самобутній, природний розвиток українського народу немов зникав на тлі загальних подій у житті держав, до яких входила Україна: Росії, Польщі, Румунії, Чехословаччини, СРСР. І тому історія України у працях багатьох дослідників часто мала вигляд низки ілюстрацій до минулого тих країн, які володіли її землями, а український народ зображався не тільки недержавний, а й навіть приреченим розчинитися у складі нації, що панувала на території України.

Ще наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття проти такого сприйняття українського історичного процесу виступив відомий історик Михайло Грушевський, який першим створив багатотомну наукову історію України – “Історію України-Руси”. В цій фундаментальній праці М.Грушевський показав, що і “бездержавні народи мають національну історію”.

Вона не збігається з державною історією країни до складу якої в той чи інший період входить територія цього народу, і це ми бачимо на прикладі історії українського народу. На жаль, з кінця 20-х років ХХ століття радянська влада не дозволяла вітчизняним історикам звертатися до науково-історичної спадщини М. Грушевського - засновника наукової української історіографії.

У сучасних умовах розбудови самостійної української держави зростає прагнення українського народу до пізнання власної історії. Нині Україна є повноправним членом світової спільноти цивілізованих країн як держава, що має право не тільки на самостійний поступ у майбутнє, а й на власну історію. Звернення до історії з новою силою пробуджує національні та громадянські почуття, формує духовні підвалини суспільства.

Курс “Історія України є однією з головних складових гуманітарної загальноосвітньої підготовки фахівців з вищою освітою.



Предметом курсу “Історія України є український історичний процес від найдавніших часів до сьогодення. Курс української історії акумулює найновіші досягнення історіографії етногенезу українського народу, формування та розвитку української державності. Він передбачає вивчення політичного, соціально-економічного, культурного розвитку України, міжнародного співробітництва. Головну увагу ми будемо звертати на висвітлення тих численних історичних подій , які замовчувалися і фальсифікувалися в умовах радянської влади, подавалися однобічно. Насамперед це стосується проблем державності українського народу, національно-демократичної революції 1917-1920 рр., Другої світової війни та участі у ній українського народу, розвитку економіки, місця України у системі міжнародних відносин, культурної спадщини тощо.

Завдання курсу:

- розкрити наукову періодизацію історії України, зміст основних періодів української історії, визначальні події та явища, при цьому виважено підходити до оцінок історичних подій;

- вивчити особливості формування та розвитку національного державотворення, значення боротьби українського народу за її відродження та збереження основні напрямки розбудови української суверенної держави;

- висвітлити історію соціально-економічного та політичного розвитку України, стан сучасного розвитку та перспективи ринкової трансформації економіки України;

- визначити роль і місце в історії України видатних історичних осіб;

- показати роль української держави в системі міжнародних відносин.

В історичній науці використовуються різні критерії і підходи до періодизації історичного процесу, яка застосовується з метою систематизування й упорядкування історичного минулого.

Основи періодизації історії України були закладені М.Грушевським наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття у фундаментальній праці “Історія України - Руси”, що мала і має велике значення для розвитку української історичної науки. Обґрунтовуючи самобутню схему українського історичного процесу, яка покладена в основу української національної історіографії,

М.Грушевський виступив з науковою критикою російської схеми історії східноєвропейських народів, яка відстоювала концепцію “общерусской” народності, її історії, культури, водночас нехтуючи історичним розвитком українського народу. Він розробив власні підходи до історичного минулого України, які відрізнялися від панівної в офіційній російській історіографії схеми розвитку історичного процесу за С.Соловйовим, М. Карамзіним,

В. Ключевським.

Схему історії України в узагальнюючій формі М. Грушевський виклав у роботі “звичайна схема “русскої” історії і справа раціонального укладу історії східного слов’янства” (1904), де він довів, що “общерусскої” історії не було і не може бути, як немає “общерусскої” народності. Може бути історія східного слов’янства, яка повинна стати, як вважав вчений, на місце теперішньої “русскої історії”, що заперечувала ранній історичний розвиток українського народу. М. Грушевський науково довів безпідставність російських вчених пов’язати Київську державу з її суспільно-політичним укладом і культурою з Володимиро-Московським князівством ХІІІ – ХІV ст. Українські племена стали державотворчим елементом у формуванні Київської Русі, культурно-політичну спадщину якої перебрала Галицько-Волинська держава, а не Московська, як було прийнято вважати в російській дореволюційній, а потім і в радянській історіографії.

Розробляючи свою історичну схему М. Грушевський в наукових працях “Історія України - Руси”, “Очерк истории украинского народа” (1904), “Ілюстрована історія України” (1911) та ін. встановив періодизацію українського історичного процесу в основі якої є нерозривність української історії. Рання історія, Київська Русь, Галицько-Волинськка держава органічно пов’язані політичними, етнічними і культурними процесами українського народу, вони набули продовження за литовсько-польської доби української історії, в період національно-визвольної війни середини XVII ст., в українському відродженні кінця XVIIІ – початку ХХ ст. М. Грушевський показав, що український народ був основою безперервності українського історичного процесу.

Відповідна схема історії України, періодизація української історії, які були розроблені М. Грушевським, стали основою наукових досліджень українських істориків у Галичині та в еміграції, у 20-х роках ХХ ст. – у радянській Україні. В умовах тоталітарного режиму домінував формаційний підхід до періодизації: первісне суспільство, феодалізм, капіталізм, соціалізм. Сучасна історична наука висунула чимало нових підходів до розв’язання проблеми історичної періодизації, одним із яких є цивілізаційний підхід. І хоча проблеми періодизації продовжують залишатися дискусійними, сьогодні можна виділити такі основні періоди в історії України, які загальноприйняті в українській науці. Вони відображені і в програмі курсу “Історія України”, розробленої викладачами нашої кафедри доц. Л.Ф. Домбровською, доц. В.М. Красовським. Програму курсу “Історія України” ви отримали в кабінеті кафедри історії України. Ми будемо розкривати її зміст у наших лекціях, даючи при цьому характеристику історіографії курсу. Важливою і невід’ємною частиною вивчення історії українського народу є джерельна база, так як завдяки джерелам відображаються соціально-економічний, політичний та культурний розвиток суспільства на всіх етапах його існування. В курсі “Історія України” предметом вивчення є насамперед писемні джерела. Сучасні дослідники виділяють такі основні види писемних джерел з історії України: літописи, законодавчі акти, діловодна документація, статистичні джерела, карти, періодична преса, документи особистого походження (мемуари, автобіографії, спогади, хроніки, літературні пам’ятки тощо). До другої групи джерел належать предметні джерела (будівлі, знаряддя і предмети праці та побуту).

Слід відмітити, що багато джерел з історії України опубліковано. Місцем зберігання рукописних джерел є архіви та рукописні фонди наукових бібліотек.

До третьої групи джерел належать усні джерела (думи, легенди, билини, казки, пісні, перекази). Окрім цього, треба також назвати фотодокументи, фонодокументи.

Походження окремих народів є надзвичайно складною проблемою. Вивчення її потребує комплексного підходу та залучення різних наук. Крім того цю проблему треба розглядати в межах тривалого проміжку часу, в історичному руслі, наприклад, від родоплемінного ладу до державного устрою. Це стосується і проблеми походження українського народу, його витоків. Як відомо, сучасні українці сформувались на певній території ранньофеодальної держави Київська Русь. Вона виникла в масиві східнослов’янських племен. Слов’яни успадкували культуру населення доби бронзи лісової і лісостепової зони Східної і Центральної Європи, яка належала спільним предкам слов’ян, балтів і германців. Отже сучасні народи та нації формуються, як правило, на підгрунті кількох народів, значно більших за чисельністю та територією, яку вони займають. Тому і недоцільно шукати історичне коріння сучасних народів у конкретних племенах первісного суспільства, про яких дуже мало відомостей і сьогодні.
Політичний та соціально-економічний розвиток Київської Русі.

Роль київських князів у державотворчих процесах


Утворення Київської Русі. Проблема, що залишається у центрі уваги сучасної історичної науки. Перша українська держава – Київська Русь відіграла велику роль в українській та світовій історії. Протягом чотирьохсот років свого існування Київська держава була однією з наймогутніших держав Європи. Вона мала розвинені для свого часу продуктивні сили і багату економіку. Київська Русь заклала державотворчі традиції на теренах сучасної України. Протягом ХІІІ – першої третини ХІV ст., значного рівня розвитку досягло Галицько-Волинське князівство, як історична форма української державності .

Вивчення даної теми ми розпочнемо з аналізу передумов утворення Давньоруської держави, яка виникла в результаті тривалого процесу політичної, економічної і етнокультурної консолідації східнослов’янських племен на рубежі VІІІ – ІХ ст. Нагадаємо, що:

- історичний розвиток України розпочався 1 млн. років тому в епоху палеоліту і став складовою частиною еволюції людства;

- постійні зміни на території України в первісну добу відбувалися, як у світі в цілому, але й мали певні особливості. Стародавні етноси складалися завдяки міграціям, культурній взаємодії та перемішуванню племен різних земель і природно-географічних зон;

- Трипільська культура була однією з найдавніших землеробських культур світу (ІV – ІІІ тис. до н.е.). За рівнем соціально-економічного розвитку населення Трипільської культури прирівнюється до цивілізацій Єгипту та Близького Сходу;

- південні території України тривалий час були заселені кочовиками, які залишили помітний слід в історії України. Перший відомий науці кочовий народ, який мешкав на півдні, - кіммерійці (кін. ІІ тис. – VІІ ст. до н.е.). Вони створили перше в південних степах державне об’єднання;

- в умовах колонізації греками Північного Причорномор’я з VІІ ст. до н.е. до V ст. н.е. існували античні міста – держави, забезпечуючи тісні культурні зв’язки українських земель з античним світом.

Проблема походження слов’ян постала перед історичною наукою давно. Ряд істориків ототожнюють слов’ян із венедами. Перші письмові згадки про слов’ян (венедів) зустрічаються у римських авторів І – ІІ ст. н.е. – Плінія, Тацита, Птоломея. Одним із перших науковців, який звернув увагу на теорію походження слов’ян і дослідив її був академік О.Шахматов. Він поклав в основу своїх досліджень теорію міграціонізму, хоча ця теорія не дістала одностайної підтримки у вчених. Як антитеза їй існує теорія автохтонна, основоположником якої був видатний український археолог В. Хвойко. В результаті ґрунтовних археологічних досліджень він довів, що український народ є корінне, споконвічне населення, яке створило, дало тенденції розвитку соціально-економічних та культурних процесів і що ці процеси мають свої притаманні тільки території України особливості. На основі автохтонної теорії написали свої фундаментальні “Історію України - Руси” М.Грушевський, “Нариси історії України” Д.Дорошенко. Вона дістала висвітлення в працях сучасних істориків В.Борисенко, Д.Дашкевича, М.Брайчевського, В.Смолія

С. Кульчицького та ін. На думку більшості вчених, батьківщина слов’ян охоплювала територію від середньовічної течії Дніпра до Вісли. У ІІ – VІІ ст. н.е. – у період Великого переселення народів – слов’яни широко розселилися у всіх напрямках. У результаті слов’янський етнос розпався на три гілки: західних слов’ян, південних слов’ян і східних слов’ян. Східні слов’яни розселилися на території сучасної України, Білорусії, частково Росії (Ока, верхня течія Волги).

Західні слов’яни дали початок полякам, чехам, словакам, лужицьким сербам.

Південні слов’яни – болгарам, сербам, хорватам, словенцям, боснійцям, македонцям, чорногорцям.

Східні слов’яни – українцям, росіянам, білорусам.

З ІV ст. н.е. на території України між Дністром і Сіверським Дінцем розселилися племена антів. Провідною галуззю економіки антів було сільське господарство. Поширилося орне землеробство, практикувалося двопілля, вирощували пшеницю, ячмінь, овес, просо, горох, коноплю, сочевицю. Анти не тільки забезпечили себе хлібом, а й вивозили зерно на зовнішні ринки.

Анти підтримували торговельні зв’язки з сусідами (скіфами, сарматами, готами та ін.), а також з провінціями Римської імперії. Інтенсивний розвиток економіки обумовив розвиток общинного господарства, соціальне розшарування, появу нових форм політичної організації. В ІV ст. н.е. анти створили державне об’єднання (Антський союз) зі спадковим вождем, організованим військом та участю населення в політичному житті (віче). Антський союз мав характер військової демократії. Проіснував до VІІ ст. н.е. і розпався під ударами аварів.

Після його розпаду на території України, де розселилися східні слов’яни, утворилися окремі племінні об’єднання, розташування і назва яких відомі із літопису “Повість минулих літ”: поляни, древляни, сіверяни, тіверці, уличі, волиняни, дуліби, білі хорвати, дреговичі. Поляни опинилися у найбільш вигідному геополітичному положенні. Саме поляни стали центром консолідації східнослов’янських земель. Піднесення рівня господарського розвитку слов’ян стало економічним підґрунтям творення Давньоруської держави.

Першими ж київськими князями, існування яких зафіксовано письмовими джерелами, були Аскольд і Дір, які правили з 30-50-х рр. ІХ ст. до 882 р. За одними писемними відомостями, Аскольд і Дір були нащадками Кия, за іншими – дружинниками варязького князя Рюрика, який правив племенами ільменських словен у північних Новгородських землях. З середини ІХ ст. навколо полян постає стабільне державне об’єднання, яке в арабських письмових джерелах отримало назву Куявія, а сучасні історики називають його Руською землею або Київським князівством. Саме воно стало територіальним, політичним, етнокультурним ядром, навколо якого згодом досягла своєї могутності Київська Русь (цю назву дав М. Грушевський). Як було відзначено, саме термін “русь” є одним з найдискусійнішим понять у вітчизняній історії. У літописах та інших джерелах Руссю називали територію, яку посідали руські люди, тобто східні слов’яни. Цим же словом іменували й Київську Русь. Як слушно відмічає відомий український історик С. Кульчицький в історичній науці склалося чотири основних значення поняття “русь”. Етнічне: русь – народ; географічне: русь як територія, земля; політичне: Русь як держава. Зараз ми підходимо до питання, яке вже упродовж досить тривалого часу не сходить зі сторінок наукової літератури. Це питання про прихід варягів (норманів) на Русь та заснування Київської держави слов’янами чи скандинавами. Ще у “Повісті минулих літ” Нестор зробив спробу зв’язати історію Русі з світовою й висунув гіпотезу про норманське походження давньоруської державності. Особливо це питання набуло значення в умовах німецького засилля в Росії у ХVІІІ ст. Методологічною підвалиною норманської теорії було уявлення про утворення держави одночасним актом внаслідок діяльності історичної особи. До 20-х рр. ХХ ст. на підставі вивчення різноманітних джерел сформувалася думка про провідну роль скандинавів у політичному житті Східної Європи. Опрацювання сучасної теорії виникнення держави внаслідок довготривалого соціально-економічного розвитку суспільства, праці істориків та археологів, які довели, що східні слов’яни ще до літописного запрошення варягів мали протодержавні утворення, - все це докорінно змінило уявлення про роль скандинавів на Русі. Норманська теорія як проблема походження Київської Русі втратила наукове значення. В сучасних умовах вченими досліджуються русько-скандинавські стосунки періоду раннього середньовіччя в широкому контексті взаємозв’язків між країнами Східної Європи.

Об’єктивному аналізу процесів державотворення у східних слов’ян сприяє визначення сутності самого поняття “державність”. Сучасні історики головними ознаками існування державності в ранньосередньовічному суспільстві вважають: наявність влади, відчуженої від народу; розміщення населення за територіальним, а не племінним принципом; стягання даними для утримання влади; успадкування влади князем. В умовах Русі ІХ ст. конкретними формами державності були: окняження земель (підкорення владі державного центру територій племінних княжінь) і поширення на ті землі систем збирання данини, управління та судочинство.



Основні етапи державного розвитку Київської Русі




І етап

Це період швидкого територіального зростання Русі та поступової консолідації держави. Охоплює князювання Олега (882-912 рр.); Ігоря (912-945 рр.); Ольги (945-964 рр.); Святослава (964-972 рр.). Пророчими словами: “Хай буде Київ матір’ю градам руським!” Олег проголосив найдавніше східнослов’янське місто столицею новоутвореного великого князівства. Це був перший державотворчий крок в історії нашої держави, адже з цього часу Київ стає політичним центром Київської Русі, водночас набуваючи ролі міжплемінного об’єднуючого начала


ІІ етап

Це період розбудови Київської Русі, економічного та культурного розвитку, досягнення нею вершини політичної могутності. За князювання Володимира Великого(978-1015 рр.)завершилось об’єднання території Київської Русі,проведені реформи. Важливим чинником зміцнення князівської влади, формування національної свідомості стало запровадження християнства.За князювання Ярослава Мудрого(1019-1054) значно розширились кордони Київської Русі, запроваджений перший письмовий збірник “Руська правда”, зміцнилось міжнародне становище держави

ІІІ етап

Період феодальних усобиць, які розгортаються після смерті Ярослава Мудрого, період поступового політичного ослаблення Київської Русі. Найбільш відомі князі Володимир Мономах (1113-1125 рр.), Мстислав (1125-1132 рр.)

ІV етап

Період поліцентризації Київської Русі, який продовжувався до монголо-татарської навали. Найбільш помітна роль у консолідації давньоруських земель належала Галицько-Волинському князівству



Соціальна структура Київської Русі. Розвиток державності в Київській Русі тісно пов’язаний з динамікою державного управління та соціальною структурою Русі. В процесі формування феодальних відносин, внаслідок подальшого поділу праці виділилися окремі суспільні верстви та соціальні групи, які суттєво впливали на становлення та розвиток державності. З населенням від 3 до 10 млн., на території майже 800 тис. кв. км. Київська Русь була найбільшою державою середньовічної Європи, яка швидко розвивалася в соціальному відношенні.

Основні групи населення Київської Русі:



- Князі (представники правлячої та племінних династій), бояри (місцеві родовиті землевласники) та князівські дружинники. Володіли князівствами та місцевими вотчинами.

- Основна група – селянство (смерди), які спочатку були вільними і економічно самостійними, але поступово потрапляли в економічну залежність від князів і бояр: платили їм данину, виконували примусові роботи.

- “Холопи” – раби – використовувалися в домашньому господарстві.

-Міщанство – складало багаточисельну верству. За приблизними розрахунками, у містах проживало до 15% усього населення. Найбільшими містами були Київ (до 50 тис. чоловік) і Новгород (до 30 тис. чоловік).

- Духовенство – формується з прийняттям християнства. У 988 р. Володимир оголосив на всіх теренах Київської Русі християнство державною релігією. Із введенням християнства на Русі великим феодалом стала церква. Поступово поширюється практика дарування землі монастирям і церквам, що перетворювало їх у великих землевласників. Запровадження християнства мало велике значення для зміцнення Київської Русі:


  1. З появою християнства розпочинається новий етап розвитку Київської Русі, який сприяв швидкому її зростанню;

  2. Православна християнська церква освячувала князівську владу, зміцнювала її авторитет, сприяла розбудові державних інститутів. Вона посилила владу феодалів, прискорила розвиток феодальних відносин, оскільки монастирі поступово перетворювалися у великих феодальних власників;

  3. Введення християнства сприяло розвиткові освіти, мови, літописання, мистецтва, утвердженню нових звичаїв, збагаченню давньоруської культури кращими надбаннями всього християнського світу;

  4. Запровадження християнства дало можливість Київській Русі прилучитися до європейської цивілізації, античної спадщини, а також створювати рівноправні й плідні взаємовідносини між нею та Візантією, Германією, Польщею та іншими державами;

  5. Християнство створило єдину державну ідеологію, що об’єднала слов’янські та неслов’янські племена, кожне з яких мало до християнізації своїх богів, свої традиції. Немаловажним виявилася і наявність єдиної мови богослужіння.

Система політичної влади та започаткування у її діяльності демократичних традицій. Історичні факти переконливо свідчать, що український народ протягом кількох століть мав свою державність, відстоював її, боровся за її відродження та збереження. Свою державність він творив на власній землі, а не шляхом загарбання і поневолення чужих територій, власною активністю.

Як переконливо свідчать праці вітчизняних істориків, процеси виникнення, формування і розвитку української державності – явище надзвичайно складне й суперечливе. Вони були закономірним наслідком тривалих пошуків, наполегливих змагань і боротьби українського народу за свою свободу і незалежність.

Утворення Київської Русі стало значною віхою у світовій історії. Саме з Київській Русі беруть свій початок українська державність, українська культура, українська мова. І всі наступні формації українського суспільства органічно споріднені з нею. Почуття єдності українського народу, історична пам’ять про славне минуле Київської Русі зберегло Україну не лише в структурі Великого князівства Литовського, але й в умовах нищівної антиукраїнської політики Речі Посполитої.

Київська Русь започаткувала державотворчу традицію українського народу. Вона ще не була державою в сучасному розумінні, адже більшість засад державності – централізоване управління, політичні інститути, державницька ідея тільки зароджувалися. Але в період Київської Русі розпочався шлях українського народу до створення незалежної, суверенної української держави.

Розвиток політичної системи Київської Русі (здійснення законодавчої, виконавчої та судової влади; функціонування ради бояр (думи); проведення зборів громадян (віче), показав, що у політичну традицію вживалося звертання князя за підтримкою до боярської думи з важливих проблем суспільного життя, що було не обов’язковим, але його ігнорування могло значно ослабити владу князя. Адже членами думи були старші дружинники, племінна знать, а згодом церковні ієрархи.

Започаткувало демократичні традиції в Київській Русі та формування зародків самоуправління і народне віче, якому був властивий елемент республіканського ладу. Хоча віче і не могло здійснювати власну політику, видавати закони, воно суттєво виливало на рішення князя щодо військових походів, розподілу посад, престолонаслідування. Бувало, що народне віче позбавляло князя влади, самостійно запроваджувало норми співжиття й обирало керівників громад. Наявність традиції політичного самоуправління – одна з характерних особливостей політичної культури українського народу. Поступово у свідомості народу утверджуються взаємна довіра між владою і громадою.

Стало традицією князів Київської Русі прислухатися до порад, настанов церкви, визнавати за нею авторитет. Прийняття християнства у 988 р. суттєво вплинуло на розвиток державності.

Церква, організаційні структури й служителі якої були запозичені з Константинополя, дістала широкі привілеї та автономію, на її потреби надходила, крім того, десята частина державних доходів. Прийняття християнства значно зміцнило престиж княжої династії. Вона тепер значно тісніше була пов'язана з Візантією. Широкими стали стосунки князів, які тепер належали до християнської сім’ї правителів, з іншими монархами.

Прийняття християнської релігії позитивно вплинуло і на внутрішнє життя країни. Оскільки канони візантійської церкви підтримували монарше право на владу, київські князі знайшли в ній ідеологічну опору, якої раніше не мали. До того ж церква з її складною внутрішньою підпорядкованістю знайомила київських правителів з новими моделями управління. А в самому суспільстві Київської Русі з’явилася активно діюча установа, яка не тільки забезпечувала незнане раніше духовне єднання, а й справила величезний вплив на культурне і господарське життя. Християнство дало змогу долучитись до надбань світової культури.

Церква могла вимагати від представників княжої влади підкорення певним моральним засадам як в особистому, так і в політичному житті, вірності договорам. Такі відносини між церквою і державою позитивно впливали на формування політичної культури всього населення, яка була наповнена принципами християнської віри.

Після проголошення незалежності в Україні відбувається своєрідне відродження релігійного життя, політичне зростання релігійного фактора у суспільних процесах, що позитивно впливає на розвиток держави.

У Київській Русі була започаткована традиція використання символів, які з часом розвинулися в державну символіку: на монетах, будівельних цеглинах, кахлях, посуді, зброї, металевих виробах, печатках проставлявся тризуб, що означало власність князя. Але той знак не посвідчував тільки приватну власність князя, бо його майно було одночасно і громадським, і державним. Тому тризуб символізував не тільки власність князя, а певною мірою Київську державу, її могутність. І цілком природно, що згодом він набув значення національного державного символа.

Запровадження правових норм у врегулюванні внутрішнього життя також було започатковано в Київській Русі. Так, князювання Ярослава Мудрого вважається апогеєм могутності Київської Русі. Досягненням, з яким найбільше пов’язують зміцнення політичного становища держави, було зведення загальноприйнятих у ті часи законів у “Руську правду” – правовий кодекс країни. В ній існуючі закони не лише систематизувалися, а й змінювалися згідно з вимогами часу. Ще за Олегових часів русичі мали власні закони, але письмово законодавство вперше було зафіксовано при Ярославі Мудрому.

“Руська правда” ґрунтувалася на старих звичаях слов’ян. Сини Ярослава Мудрого доповнили її новими законодавчими актами. Один із них мав особливе значення, оскільки забороняв кровну помсту. Базуючись на звичаєвому праві, вона відчутно вплинула на політичне зміцнення держави, запровадження нових цивілізованих для тих часів політичних традицій, на формування правової культури. “Руська правда” передбачала не тільки відповідальність, але й права громадян, регулювала систему правосуддя. Вона постійно удосконалювалася, вбираючи в себе нові правові норми.


Галицько-Волинське князівство – європейська держава
Галицько-Волинська держава та збереження державотворчих традицій. У контексті розробки проблеми державотворення слід відмітити, що утворення Галицько-Волинського князівства на чолі з Романом Мстиславичем стало важливим етапом в історії української державності. Як відомо Галицько-Волинське князівство було державно-територіальним утворенням із столицею Галичем, що склалося з Галицької і Волинської земель. Засновано у 1199 р. Романом Мстиславичем колишнім волинським князем, який об’єднав Волинське і Галицьке князівства. Єдине систематичне й досить докладне джерело з історії Галицько-Волинського князівства й узагалі Південно-Західної Русі ХІІІ ст. є Галицько-Волинський літопис, який зберігся у складі кількох літописних зводів, головні серед них – Іпатіївський поч. ХV ст. і Хлєбніковський ХVІ ст. Саме Романа Мстиславича у Галицько-Волинському літопису вперше названо “самодержцем всєї Русі”.

Галицько-Волинське князівство ще на 100 років продовжило державність Київської Русі. Своєї могутності воно досягло за часів Данила Галицького, політикою якого було закладено підвалини специфічного українського самоусвідомлення, власної ідентичності. Він досить вміло маневрував між католицьким Заходом і монголами, започаткувавши модель спілкування з сусідами, наріжним каменем якої стали компроміси.

На відміну від Київської Русі Галицько-Волинське князівство розвивалося на єдиній українській основі. Поряд із сильною князівською владою, яка зберегла за собою судові повноваження у Галицько-Волинському князівстві була на високому рівні організація державного ладу, тут постійно діяв такий важливий державний інститут як боярська рада, авторитет якої постійно зростав. У Галицько-Волинській землі як і в інших великих князівствах Русі того часу, поширилася вотчинна система управління. Галицько-Волинське князівство проводило незалежну політику на міжнародній арені. Воно добилося помітних успіхів у боротьбі із Золотою ордою, захистило країни Західної Європи від монголо-татарської навали, підтримувало тісні стосунки з Австрією, Німеччиною, Польщею, Угорщиною, римською курією тощо.

Галицько-Волинська держава була відчутним геополітичним чинником в Європі та вітчизняній історії, оскільки вона успадкувала політичну традицію Київської держави. Позиція Галицько-Волинської держави суттєво вплинула на політичні процеси в тогочасній Європі, а її правителі за часів розквіту держави (Роман Мстиславович, Данило Романович) були серед найпомітніших постатей європейської політики. За своїм політичним становищем, територією, економічною, військовою могутністю, рівнем культури вона була однією з найбільших держав, що, за винятком Чернігівського князівства, об’єднувала всі етнічні українські землі й розвивалася на єдиній етнічній основі (Київська держава була поліетнічною).

В історичній науці дискусійною залишається проблема історичної спадщини Давньоруської держави, існують різні наукові концепції відносно того, хто є спадкоємцем Київської Русі, її наступником. Так, наукова концепція російського історика М. Погодіна полягає в тому, що Київська Русь – початковий етап історії Росії; наступницею Київської держави стала Московська держава.

Видатний український історик М. Грушевський, спираючись на автохтонну теорію походження слов’ян, показав, що історія, державність та культура Київської Русі створилися в першу чергу, українцями, адже основною територією формування держави слугувала Середня Наддніпрянщина з центром у Києві, де споконвіку жив український народ, нікуди не переселявся, освоював усі багатства території, користувався ними, створивши тут свої звичаї, мову, культуру. Спадкоємцем Київської Русі є український народ, а наступником Київської держави стало Галицько–Волинське князівство.

Концепція радянських істориків: спадок Київської Русі – це спільний здобуток трьох народів – українського, російського і білоруського.
У сучасній історичній науці це питання залишається дискусійним, тісно пов‘язаним з політичними інтересами. Українські історики у новітніх наукових дослідженнях (“Історія України” /За загальною редакцією В. Смолія. – К., 2000, Литвин В., Смолій В., Шпаковатий М. “Україна: поступ історії” – К., 2003, Губарєв В. Історія України. – Донецьк, 2004, Гончарук П. Історія України. –К., 2005), з сучасних позицій осмислюючи вітчизняну історію, доходять до висновку, що Київська Русь дала початок трьом народам – українському, російському і білоруському, стала витоком державності та культури кожного із них. А історики В.Шевчук та М.Тараненко (“Історія української державності”. - К., 1999), В.Світлична (“Історія України”. – Київ – Львів, 2003), погоджуючись у цілому з цим висновком, водночас зазначають, що українці мають все ж таки більше підстав, щоб претендувати на історичну спадщину Київської Русі.

Підводячи підсумки, підкреслимо, що Київська Русь та Галицько-Волинська держава відіграли важливу роль в історичній долі українського народу. Передові для того часу політичний устрій, виробничі відносини, високопродуктивне сільське господарство і ремісництво, вдала дипломатична діяльність на міжнародній арені – все це сприяло тому, що Київська Русь зайняла провідні позиції в Європі. Утворення та розвиток Галицько-Волинського князівства (др. пол. ХІІ – перша пол. ХІV ст.) стала історичною формою української національної державності. Вже в період Київської Русі держава виконувала ряд економічних функцій, регулювала окремі соціально-економічні процеси. В подальшому ці функції розширюються, вдосконалюються. Діють вони і в сучасних умовах розбудови української держави.



Тема 2. Українські землі у складі іноземних держав (ХІV-ХVІ ст.) Україна у ХVІ-першій половині ХVІІ ст.)

(2 год.)
Трьохсотлітня доба, що розпочалася після розпаду Галицько-Волинського князівства і тривала до середини XVII століття, позначена як драматичними – втрата державності, етноцид українського народу, так і подіями історичної ваги – розгортання національно-визвольної боротьби, державотворча діяльність козацтва та Запорозької Січі, формування української нації.

За цими подіями – егоїстичні інтереси різних груп місцевих еліт, територіальна експансія сусідніх держав, ліквідація чужими урядами засад національного життя, соціальне, релігійне та культурне протистояння, етнополітичні процеси, зародження прогресивних виробничих відносин, формування політичної еліти українського народу та розробка національної моделі майбутнього державного устрою, розгортання національно-визвольної боротьби, імена державців, політиків, гетьманів, релігійних, культурних, громадських діячів.


План



  1. Приєднання українських земель до Великого князівства Литовського. Польська експансія на українські землі наприкінці XIV- в середині XVI століття.

  2. Соціально-економічний та політичний розвиток українських земель другої половини ХІV – першої половини ХVІ ст. Еволюція селянства впродовж другої половини XIV- першої половини XVI ст.

  3. Генеза і становлення козацтва в Україні. Запорозька Січ.


Основні поняття:кіш, козак, община, паланка, Січ, Січова рада (коло), ставропігія, фільварок, Кревська унія, Люблінська унія, братства.

У XIV ст. історичні події для України розвивалися несприятливо. Її політико-економічний та культурний занепад відбувався в умовах піднесення Литви, Польщі та Московії. Правлячу еліту цих суспільств приваблював вакуум влади, що виник на південно-західних руських землях у результаті занепаду Галицько-Волинського князівства.


Приєднання українських земель до Великого князівства Литовського.

Серед перших, хто скористався цією можливістю були литовці. Сучасний український історик О.Д. Бойко виділяє чотири, неоднакових за тривалістю часу та змістом, періоди, у межах яких домінували ті чи інші тенденції.



І етап (1340-1362 рр.) – “оксамитове” литовське проникнення. Його мету чітко сформулював литовський князь Ольгерд: “Вся Русь просто мусить належати литовцям”. Досягати своєї мети вони були змушені в ході


литовсько-татарського

протистояння






польсько-угорсько-литовського

протистояння






1340 р. – на Волині та Галичині за князював литовський князь Любарт. 1340-1387 рр. – польсько-литовська війна за контроль над Галичиною та Волинню.

1356-1357 рр. – утвердження Ольгерда в Києві.

1362 р. – після перемоги над татарами у Синьоводській битві литовці встановили контроль над Поділлям, їх землі сягнули Надпоріжжя та берегів Чорного моря між гирлами Дніпра та Південного Бугу.

60-і рр. ХІV ст. просування литовців на чернігово-сіверські землі, котрі у 70-80-х рр. перетворилися на конгломерат удільних князівств на чолі з Гедиміновичами.



ІІ етап (1362-1385 рр.) – “ословянення” литовських правителів. У цей час Велике князівство Литовське набуло ознак своєрідної федерації земель-князівств, повноцінними і рівноправними суб’єктами якої виступали землі Київщини, Чернігово-Сіверщини, Волині та Поділля.

Основні риси Литовської держави цієї доби:



  • зміна етнічного складу: 90% населення становлили білоруси та українці;

  • збереження на південно-західних руських землях старої системи управління;

  • перехід влади в князівствах до династії Гедиміновичів;

  • запозичення руського досвіду: а) у формуванні структури князівської адміністрації; б) у розбудові військової організації; в) у налагодженні податкової системи;

  • офіційна державна мова – руська;

  • поширення православ’я на теренах Литви;

  • основа державно-правового устрою “Руська правда”.

ІІІ етап (1385-1480 рр.) – втрата українськими землями залишків автономії.

1385 р. – “Кревська унія”: її суть – початок інкорпорації Великого князівства Литовського до складу Польскої держави; наслідки – зміна політичного курсу щодо українських земель. Литовський князь Ягайло, отримуючи за умовами унії титул короля Польщі, зобов’язувався окатоличити литовців та “навіки приєднати всі свої землі литовські та руські, до Корони Польської”.

Пропольська політика Ягайла зумовила появу литовсько-руської опозиції на чолі з князем Вітовтом (1392-1430 рр.). З метою зміцнення внутрішньої політичної єдності Литви він максимально централізує управління ліквідує Волинське, Новгород-Сіверське, Київське та Подільське удільні кнзівства і впроваджує на цих землях інститут великокнязівських намісників. Ці заходи литовської влади звели нанівець колишню автономію українських земель, посилили соціальний серед місцевого населення.

1413 р. – Городельська унія: стала наступним кроком до зближення Литви і Польщі. Вона зрівняла у правах шляхту католицького віросповідання Королівства Польського та Великого князівства Литовського, розширила сфери впливу католицизму (католицька церква отримувала українські землі, заснувала єпископські кафедри у Кам’янці-Подільському та Луцьку), що привело до посилення соціального та національно-релігійного гніту на українських землях.

Реакцією на антилитовські виступи 1440 р. на Волині та Київщині стало тимчасове відновлення Київського та Волинського удільних князівств (1452-1471 рр.)

ІV етап (1480-1569 рр.) – посилення литовсько-московської боротьби за право бути центром “збирання земель Русі”. 1480 р. – повалення ординського іга: Москва проголошує себе центром “збирання земель Русі”. Вже 1489 року московський цар Іван ІІІ вперше заявив Великому князю Литовському та королю Польському Казимиру: “Наши города, и волости, и земли, и воды король за собою держит”.

Початок XVI ст. характеризується загостренням московсько-литовського протистояння (1500-1503 рр., 1507-1508 рр., 1512-1522 рр.) та поширенням в українських землях проросійських настроїв (перехід під владу Москви Чернігово-Сіверських князів, антилитовське повстання князя М. Глинського на Київщині та Поліссі 1507 р. і т.д.)

Таким чином, толерантне ставлення Великого князівства Литовського до українського населення на етапі здійснення ним самостійної внутрішньої та зовнішньої політики радикально змінюється під впливом зближення Литви з Польщею та загостренням відносин з Московією і призводить до ліквідації автономії українських земель, обмеження прав православного люду та посилення соціального гніту.

Польська експансія на українські землі наприкінці XIV- в середині XVI століття. Загарбницьку політику щодо українських земель здійснювала Польща. Перша спроба у 1340 р. захопити Галичину завершилася провалом. На деякий час на теренах Галицько-Волинського князівства виникли два державних утворення: Волинське князівство на чолі з Любартом і олігархічна боярська автономна республіка у Галичині під проводом Д.Дедька. Не скориставшись шансом на відновлення самостійної Галицько-Волинської держави, Галицька боярська республіка впала під ударами поляків у 1349 р. Король Казимир ІІІ, захопивши Галицько-Волинське та Перемишльське князівства, проголосив себе “правителем Королівства Русі”.

Але цей перебіг подій на галицьких теренах не влаштовував Литву, яка не відмовилася від своїх планів захоплення цих земель. У 1366 р. після тривалого збройного протистояння Польща підпорядкувала собі Галичину і частину Волині; приєднавши до коронних земель 52 тис. кв. кілометрів із населенням 200 тис. осіб, збільшивши свою територію у 1,5 рази.

У 70-80-ті роки в боротьбу за західноукраїнські землі втрутилася Угорщина, встановивши свою владу в Галичині. Зміцніла після Кревської унії Польща, у 1387 р. здолала своїх суперників, остаточно приєднавши Галичину і частину Волині – Холмщину до своїх володінь і утримуючи їх під своєю владою до 1772 р.

У 1431 р. у результаті чергового польсько-литовського протистояння до Польщі відійшло Західне Поділля. Полонізація завойованих земель супроводжується зміною національного устрою: у Галичині було утворено

3 воєводства – Руське, Белзьке та Подільське. З 1434 р. на цих землях було запроваджено польське право, польський адміністративний апарат, створене шляхетське самоврядування.

У другій половині XV – на початку XVI ст. розгортаються процеси централізації, посилюється вплив Польщі та прогресує занепад Литви. Намагаючись уникнути катастрофи, литовці звернулися по допомогу до Польщі. Драматичні й гострі польсько-литовські переговори закінчилися

1 липня 1569 р. компромісом – укладенням Люблінської унії, яка об’єднала Польську державу і Велике князівство Литовське в єдине ціле – Річ Посполиту.

Адміністративно-територіальний устрій українських земель у складі Речі Посполитої складався із 6 воєводств: Руське (Галичина), Белзьке, Волинське, Київське, Подільське, Брацлавське, які в свою чергу поділялись на повіти. З 1618 р. приєдналося ще Чернігівське воєводство. На території трьох воєводств – Волинського, Брацлавського і Київського зберігалася в діловодстві українська мова і діяли Литовські статути.



Політичний устрій


Король – монарх

(обирався, обмежені права)


Сейм

Складався із:



  • сенату (магнати, представники королівської адміністрації)

- палати послів

(представників місцевих (воєводств)органів самоврядування)


Люблінська унія для України:



  • втрата етнічних земель; - руйнація сільської общини;

  • ліквідація автономістських тенденцій; - безжалісна експлуатація

  • впровадження чужих інститутів влади; природних багатств;

  • згортання національного життя та - дискримінація українського

національних традицій; населення в містах;

  • денаціоналізація і спольщення - витіснення православної

української еліти; віри, української мови,

  • захоплення українських чорноземів; культури.

Отже, Річ Посполита здійснювала стратегію, спрямовану на згортання політичного і національного життя на українських землях, зміцнення панівного становища польської шляхти, посилення економічних та соціальних утисків місцевого населення, ліквідацію духовних цінностей.


Соціально-економічний та політичний розвиток українських земель другої половини ХІV – першої половини ХVІ ст.


Основу економіки України складали аграрний сектор, торгівля, ремісництво та традиційні промисли. До ХVІ ст. аграрний сектор був зорієнтований на виробництво продуктів для феодального господарства, забезпечував виробників-селян та потреби міст. Феодальне господарство грунтувалося на експлуатації селянства, об’єднаного в громади. Сільська громада розкладала поміж дворищами всі податки і побори на користь феодала і держави.

Зерновий бум в Європі загострив проблему земельної власності, робочих рук та форм організації праці. Для України прямим наслідком вивозу збіжжя у Європу було розширення панських фільварків за рахунок селянської землі та зростання панщини. Юридичною підставою для захоплення феодалами общинних земель стала “Устава на волоки” (1557р.). Феодальні володіння, що зростали за рахунок великокняжих дарувань, купівлі, освоєння нових та загарбання общинних земель, перетворювалися на фільварки, які були зорієнтовані на ринок, зберігаючи значні риси натурального господарства.

Важливу роль відігравала торгівля та швидкий розвиток міст. Внутрішній товарообмін здійснювався через розгалужену мережу ринків, торжищ, ярмарок. Поновлення у ХІV-ХVІ ст. традиційних транзитних шляхів, вихід на європейські ринки пожвавили зовнішню торгівлю.

Соціальна структура суспільства


Головний обов’язок – військова служба за власний кошт і сплата невеликого грощового збору. Згодом, шляхта дістала право вільно розпоряджатися своїми землями, мала великі привілеї в торгівлі та промислах

князі


Шляхта (5% населення на українських землях Литви)



пани



зем’яни



Існували за рахунок сплати десятини парафіянами, а також відробітку селянами панщини на церковних землях; володіли значними земельними угіддями, селами і навіть містами

Біле (світські священники)


духовенство




Чорне (монахи і монашки)



міська верхівка(патриціат) – купці та промисловці



Займались землеробством, скотарством, промислами, частково ремеслом і торгівлею; подібно до селян виконували різні повинності, сплачували податки натурою та грошима.




міщани

(10-15% населення)



бюргерство – цехові майстри, торговці середньої заможності



міські трударі (плебс) – ремісники, дрібні торговці та селяни


Сплачували феодалам натуральну й грошову ренту (чинш). Це вільні та економічно незалежні селяни-общинники

Чиншові селяни або данники



Прикріплялись до землі феодала і відробляли панщину, державні податки та повинності. Це напівзалежні або залежні селяни

Тяглі або робітні селяни




селянство(80% населення)




Службові селяни



Це залежні селяни, які обслуговували двір феодала, відбували панщину та сплачували данину


Еволюція селянства впродовж другої половини XIV-першої

половини XVI ст.




“не похожі” (отчичі)
Чиншові селяни

(данники)




Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал