Інтертекстуальні зв’язки творів тараса шевченка та адама міцкевича



Скачати 88.77 Kb.
Дата конвертації27.01.2017
Розмір88.77 Kb.


Масюта Інна: студентка VI курсу, філологічного факультету ДВНЗ «Переяслав-Хмельницький ДПУ ім. Григорія Сковороди»; mail: Inna_Masuyta@ukr.net
ІНТЕРТЕКСТУАЛЬНІ ЗВ’ЯЗКИ ТВОРІВ

ТАРАСА ШЕВЧЕНКА ТА АДАМА МІЦКЕВИЧА
У статті розглядаються інтертекстуальні зв’язки в межах творчого дискурсу Т.Г. Шевченка. Найбільш відчутними простежуються діалогічні зв’язки творів письменника з творчістю А. Міцкевича. Удослідженні осмислено контактно-генетичні зв’язки, типологічні збіжності і відмінності між їхньою творчістю, враховано набутки новітнього шевченкознавства, українських і зарубіжних полоністів та русистів і на цій основі по-новому висвітлено творче обличчя Шевченка на тлі співвідносних із ним митців слова.

Ключові слова: інтертекстуальність, інтеграція, компаративний, літературознавство, підтекст, ідіостиль, художній текст.

Постановка проблеми. Новітній розвиток науки супроводжується інтеграцією у створенні сучасної концепції світобачення ХХІ століття. Питання інтертексту та інтертекстуальності як нової інформаційної дійсності, що сполучає текст, людину й час, найбільше відповідає думці синтезу, тому й дозволяє по-новому охарактеризувати природу інтертекстуальних введень. Через недостатню повноту вивчення цього питання не розв’язане принципове завдання щодо окреслення її основних параметрів.

Актуальність дослідження. У сучасній філологічній практиці розробка проблеми інтертексту та інтертекстуальності є актуальним аспектом літературознавчих студій. Проте, незважаючи на численні праці, присвячені вивченню «культурного коду», залишаються відкритими деякі питання про джерела, розвиток, класифікацію та функціонування міжтекстової взаємодії. Сучасне прочитання літературного твору та з’ясування сенсів, закладених у ньому, неможливе без урахування літературних традицій, які впливали на письменника, а феномен інтертекстуальності та орієнтації на широкий діапазон його прото- та метатекстів є основоположним при інтерпретації тексту.

Аналіз останніх досліджень. У сучасному літературознавстві до числа актуальних проблем відносяться інтертекстуальні зв’язки у художньому творі, які привертали пильну увагу дослідників Р. Нича, Ю. Крістевої, Р. Барта, Ж. Дерріда, М. Ріффатера та ін. Явище інтертекстуальності має свою ґенезу в літературній творчості й літературній критиці та власну тривалу історію розвитку, в процесі якої трансформувалось як воно само, так і уявлення про його зміст і обсяг. Ю. Крістева, спираючись на бахтінську концепцію діалогічності, стала автором терміну «інтертекстуальність» та ввела його у науковий обіг. Пізніше – Р. Барт, Ж. Дерріда, М. Ріффатер, Р. Нич запровадили поняття – міжтекстовість. Р. Гром’як тлумачить інтертекстуалізацію як «міжтекстові співвідношення літературних творів» [5, с. 317]. Більшість критиків і літературознавців долучають Шевченка до народних поетів; зміст його творів часто важко прочитується через інтертекстуальне наповнення та глибинні підтексти. З погляду лінгвістики та стилістики підґрунтям для створення образів та ідей служать контексти, які мають інтертекстуальні вираження. Наслідування стильових властивостей, норм окремих письменників, літературних шкіл і напрямів як провідної проблеми теорії інтертексту у творчості Т.Шевченка слід розглядати як вагомий чинник формування ідіостилю письменника.

Виклад основного матеріалу. Життєві шляхи геніїв української та польської літератур Тараса Шевченка і Адама Міцкевича не перепліталися. Та, вивчаючи біографію Кобзаря, аж ніяк не можна обійти відому в усьому літературному світі могутню постать Міцкевича. Адже його творчість мала великий відгомін в українській літературі, відіграла помітну роль у формуванні так званої антиімперської естетики Т. Шевченка, зокрема його гострих сатир «Сон», «Великий льох». 

Багато істориків літератури (В. Барка, М. Євшан, В. Шевчук, Ю. Шерех та ін.) зіставляють феномени Т. Шевченка і А. Міцкевича, оскільки митці взяли своєрідний розгін від романтичних початків. Близькість помічається насамперед в опрацюванні народних сюжетів. Варто відзначити, що фольклор усіх слов’янських народів виробив такі сюжетні лінії, як насильство матері над дочкою у виборі чоловіка, зрада коханих один одного, трагічна розв’язка любовної колізії через соціальну нерівність тощо. Саме це і впадає в очі при порівнянні балади А. Міцкевича «Ucieczka» і Шевченкової «Тополі». І в польського і в українського поетів наявна та сама психологічна деталь: дівчина ладна скоріше лягти в могилу, ніж вийти заміж за нелюбого або почути звістку про смерть коханого. Психологічний мотив в обох поетів той самий, але різна лексична реалізація образів. У А. Міцкевича протиставляються вівтар як символ вінчання і цвинтар як символ смерті. У Т.Г. Шевченка змальовано обряд поховання дівчини: вишиті рушники, що супроводжують обряд сватання, використовуються і в обряді поховання; весільні співи дружок замінює спів церковного причту.

Спираючись на думку, що питомою рисою романтичної літератури XIX століття є її тісний зв’язок з фольклором, вбачаємо, що перегук ідей та образів у творах А. Міцкевича і Т. Шевченка пов’язаний саме з цим фактором. Від долі людей, від їх особистих драм Т. Шевченко переходить до трагедійних сторін у житті. Тому поряд з романтизмом проступають й риси реалізму, сюжетні лінії і зображальні засоби навіюються умовами соціального життя.

Наявні сюжетні взаємозв’язки  між «Рибкою» А. Міцкевича, «Русалкою» О. Пушкіна, «Русалкою» Т. Шевченка і віддалена  з його «Причинною». У Пушкіна й Міцкевича обманута князем (паном) дівчина топиться, стає русалкою (рибкою), але вигодовує своє дитя і мстить кривдникові. У Шевченка в «Русалці» мати топить свою дочку, згодом русалки топлять її саму; у «Причинній» же русалки зненацька нападають на дівчину, гублять її, що стає причиною смерті і її коханого. Але, якщо балада А. Міцкевича повністю витримана в романтичному дусі, то в мові О. Пушкіна і Т. Шевченка виявляється прагнення до реалізму, співи русалок передані в дусі народних пісень [6, с. 245].

На думку В. Русанівського, саме під впливом А. Міцкевича Т. Шевченко звернувся до образу Кобзаря, саме польський митець збудив у душі українського поета дитячі спогади про живі типи кобзарів і дав привід для написання «Перебенді». Проте, А. Міцкевич у своїй творчості тяжіє до епіки, у Тараса Шевченка –  цей вірш ліричний [6, с. 167].

І все ж обидва поети розповідають світові про роль народного співця в суспільстві, про те, як його шанують люди та намагаються зберегти великі слова, зажди у своїй пам’яті. У своїх баладах, і не лише ранніх, Т. Шевченко висловив насамперед і самого себе, свою особистість, весь твір наповнений почуттями автора. Саме на його романтичний літературний світогляд потужний влив мала творчість А. Міцкевича [6, с. 172].



Дослідники творчості Шевченка вважають, що «Пісня вартового біля в’язниці» із драми «Наречена» (писана російською мовою) є вільним переспівом балади Міцкевича «Дзяди». Письменник О. Афанасьєв-Чужбинський згадував: Шевченко з іноземних мов знав лише польську, а до Міцкевича відчував якийсь особливий потяг. Він неодноразово брався за переклад ліричних творів Адама [3, с. 15].

Про ставлення українського поета до свого старшого літературного побратима – поляка свідчить і такий факт. У 1846 році Тарас Шевченко написав гнівний антиурядовий твір «Кавказ», у якому таврував національно-шовіністичну політику Росії проти пригнічених нею народів. Рукопис поеми автор передав через члена Кирило-Мефодіївського товариства Миколу Савича у Париж Міцкевичу. Через нього з полум’яним твором українського поета ознайомилася Європа. До речі, Шевченкова поема «Кавказ» вперше надрукована у збірнику «Новые стихотворения Пушкина и Шевченки» у німецькому місті Ляйпциг у 1859 році. Ясна річ, із рукопису, переданого видавництву Адамом Міцкевичем. 

Іван Франко, який переклав поему «Дзяди», стверджував у 1885 р.: «На мою думку, вплив Міцкевича на поетичну творчість Шевченка був далеко більший, ніж до цього часу припускають. Бо ж не тільки в таких творах Шевченкових першого романтичного періоду, як, наприклад, баладах «Причинна», «Тополя», «Русалка» і т. ін., але і в поемах історичних, у змісті та формі можна чимало знайти ремінісценцій з Міцкевича. Більше того — зразки і імпульси до своїх політичних поем 1843— 1847 рр. («Сон», «Кавказ» «Суботів», «Великий льох») міг він знайти, скоріше, у Міцкевича в «Дзядах», «Валленроді», «Петербурзі», ніж у будь-кого з російських поетів. Зокрема «Сон» Шевченка і «Петербург» Міцкевича виявляють багато спільних моментів, якщо абстрагуватися, зрозуміло, від цілком відмінного поетичного стилю обох поетів» [4, с. 52].

Шевченко, як і Міцкевич, написав політичну сатиру «Сон». В блискучій сцені генерального мордобиття, яке починається в царських палатах, а відлунює по всій Росії, він теж зобразив вислужливих арлекінів, мовби підхопивши інтонацію польського поета й довівши до вбивчого символу сцену із жандармською кибиткою: «Летить кибитка  візника жандарм Б’є кулаком, візник солдатиків Валить бичівном, все тіка з дороги, А хто не втік, того звалить кибитка...» У Міцкевича  моторошний варіант, який жорстоко підминає все на своєму шляху; у Шевченка  сатиричний «розтин» деспотичної держави, в якій тріумфує кулак.Шевченків Петербург дуже схожий на Міцкевичів. І Петро I у нього теж (як у Міцкевича)  сатрап, завойовник. Отже, два Петербурги, два мідних вершники... Два генії та їхні національні мріяння. У політичній сатирі Міцкевича й Шевченка  туга за свободою Польщі та України, ненависть до її душителів. У Пушкіна  відчуття особливого призначення Росії, державна велич якої потребує нових просторів.

Проголошуючи то революційні заклики, то християнську любов до ближнього, Т. Шевченко, як висловився В. Мокрий, перебував між Прометеєм і Христом. У А. Міцкевича ж виявлялося не так хитання між язичницьким Прометеєм і євангельським Христом, як суперечливе намагання поєднати – з акцентом на прометеїзмі – символізовані їхніми постатями. В атмосфері українського визвольного руху середини 1840-х рр. у Шевченковій поезії звучала віра в національне відродження України, а на засланні посилився потяг до християнських вартощів, до сприйняття Ісуса керигматичного (такого, якого проповідує церква), домінували екзистенційні мотиви, пошуки метафізичних причин земного зла і людських страждань. У роках же ліберальних суспільних реформ (1857–1861) знову виринули провіденційні мотиви, віра в світле майбутнє людства. На відміну від Міцкевича, християнство не стало для Шевченка привабливою містикою, а залишилося насамперед ідеальною гуманністю. У Христовому вченні він понад усе цінував суто земні гуманістичні вартощі – правду, любов, мир, обстоювання суспільної справедливості, волі, піклування про найприниженіших соціально й національно («Неофіти», «Марія»), у зв’язку з чим висловлювався (устами Гуса в «Єретику») за відродження первісного, правдивого християнства на противагу офіційному, одержавленому. Еволюція від фольклоризації до біблізації, од язичницько-християнського двовір’я до чистішого християнства відбувалася у Шевченка непослідовно, бо на засланні траплялися спалахи розпуки й богоборства, а після заслання виявляли себе вільнодумні й революційні настрої. Язичницько-християнське двовір’я збереглося в Шевченка, як і у Міцкевича, до кінця життя [5, с. 137].

У літературознавстві спостерігається явище концентрації, це явище відноситься до інтеграції, а саме, поглинані великим письменником творчості своїх попередників. Деякі з таких алюзій безпосередньо виявляються у Шевченкових «подражаніях» іншим літературним авторитетам.

Основна перевага інтертекстуальності полягає в тому, що вона дає змогу уникнути однобічності, бо в полілогах «текст – тексти – система» та «світ – текст – світ» рівноправно діють двоє: автор і читач. Використання у творах Т. Шевченком інтертекстуальних елементів стало важливим транстекстуальним тлом стуктуротворчого фактору ідіостилю письменника.



Висновки. У результаті цього дослідження визначено, що інтертекстуальність є однією з найважливіших категорій тексту. У кожному художньому тексті присутні елементи, раніше вживаних в інших текстах. Усе, що було вже сказано, написано є базою, основою, необхідною передумовою і умовою існування для знову створюваних вербальних текстів. У творенні будь-якого твору автор використовує вже існуючі, бачені, чуті елементи інших текстів, тому абсолютно неможливо уявити собі текст, повністю позбавлений будь-яких зв’язків з попередніми творами. Чужий і авторський тексти вступають у взаємозв’язку на різних рівнях. Цей процес називають інтертекстуальністю.

Таким чином, через концепцію інтертекстуальності відчуваємо в творчості Т.Г. Шевченка перегук з багатьома творами національних літератур. У своїй творчості поет підіймає перш за все проблеми загальнолюдські, а вже потім – суто національні.


ЛІТЕРАТУРА

  1. Барт Р. Избранные работы. Семиотика. Поэтика / Р. Барт. – М. : Прогресс, 1989. – 234 с.

  2. Грабович Г. Поет як міфотворець. Семантика символів у творчості Тараса Шевченка / Г. Грабович. – К. : Дніпро, 1998. – 98с.

  3. Даниленко І. Молитва в поетичному дискурсі Тараса Шевченка / І. Даниленко // Слово і час. – 2006. – №6 (546) . – С. 15 – 20.

  4. Дзюба І. Бог, релігія, церква в житті і творчості Шевченка / І. Дзюба // Сучасність. – 2004. – № 7 – 8. – С. 52 – 68.

  5. Нахлік Є. Доля – Los – Судьба: Шевченко і польські та російські романтики / Євген Нахлік– Львів, 2003. – 568 с. – (Серія: Літературознавчі студії. Вип. 8).

  6. Русанівський В.М. Історія української літературної мови. підручник / В.М. Русанівський. – K. : Артек, 2001. – 392 c.

  7. Шевченко Т.Г. Твори: В 5-ти томах / за заг. ред. М.Г. Жулинського – К. : Дніпро, 1985. – Т. 5. – 525 c.


Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал