Інтелектуальні складники християнського місіонерства у східній європі дніпро рвв дну 2017 У



Сторінка2/3
Дата конвертації05.02.2017
Розмір0.63 Mb.
1   2   3

2.Теорія і практика моделювання християнськими місіонерами язичницьких «квазібогів» з метою їх ефективного руйнування
В одній із розвідок, присвяченій латентному іудейському впливу на формування давньоруської державності (є у списку рекомендованої літератури), ми сформулювали й обґрунтували гіпотезу стосовно того, що на початкових етапах християнського місіонерства на східноєвропейських теренах могла використовуватися практика свідомого й активного застосування методу своєрідного «зондування». Хоча, як добре відомо, спочатку наверталися представники племінної знаті, полонені, які потрапляли до християнських країн, а також раби, яких вивозили до християнського світу не скільки, як ми вважаємо, як робочу силу, що було б вкрай неефективно з організаційної й фінансової точки зору, однак язичеський спротив мав бути досить сильним. Крім чисельної переваги, останній акумулював багатий тисячолітній світоглядний і культурний досвід, був максимально адаптований до певних етнічних рис, місцевостей та ін., місіонери обов’язково мали звернутися до спроби штучно створити образи богів (свого роду «зонди»), типологічно дуже схож на реальних, які сформувалися тривалим еволюційно-природнім шляхом, але з прихованим монотеїстичним змістом.

Християнські місіонери, з огляду на їх ґрунтовну освіту (обов’язкове й бездоганне знання Святого Письма, творів Святих Отців, літургії, Трьох Святих Мов, місцевих діалектів на рівні достовірного переказу смислу християнського віровчення тощо) й на особисту сміливість (ризик загинути мученицькою смертю від язичеського гніву), цілком, як на нашу думку, були спроможні здійснити інтелектуальний експеримент із веденням до язичеських пантеонів певних диверсійних «зондів». Можна цілком впевнено стверджувати, що подібні проекти були чи не найскладнішими в інтелектуальному сенсі, адже потребували колосальної концентрації зусиль і, безсумнівно, ризику, оскільки, як автори, так і «виконавці» впровадження монотеїстичних елементів до язичеських пантеонів, наражали на серйозну небезпеку у разі викриття їх задуму.

Як приклад ми обрали двох персонажів східнослов’янського язичеського пантеону, стосовно яких науковці вже давно висловлювали підозри щодо їх, так би мовити, запозиченого характеру. Це недивно, адже Хорса у відомому літописному фрагменті про язичеську реформу князя Володимира прямо названо «жидовином» (зазначимо, що етнонім «жид» в слов’янській культурній і мовній традиції не мав сучасного негативного смислу, а в деяких слов’янських мовах не має і сьогодні, оскільки пішов від семітських «юдей», «Юдея», «Іуда» та ін.), тобто безсумнівно запозичений із Хозарського каганату, в якому мешкало багато євреїв, а юдаїзм був релігією правлячої верхівки. У ХІХ ст. висловлювалися навіть екзотичні версії походження імені Хорс від англійського horse – кінь. Проте в цілому, попри тривалу дослідницьку традицію, етимологія імені залишається не лише дискусійною, а й такою, що її оминають вчені, в кращому разі апелюючи до її хозарсько-юдейського походження. Ми ж вважаємо, що ім’я Хорс штучно утворене від єврейського артикля ח, який позначався літерою «хет» і вимовлявся, залежно від контексту, «га», «го», «ха» чи «хо», та від слова «рош» – «голова», «початок», «володар», «начальник» і под., проте в грецькому фонетичному варіанті «рос». Як вже зазначалося, середньовічні інтелектуали небезпідставно вважали це слово з його престижним в релігійному й державотворчому сенсі семантичним змістом основою для назви країни Русь. Це цілком логічно, оскільки, по-перше, слово «рош» у значенні «початок» є перше в Біблії, а по-друге, воно вживається у Книзі пророка Єзекіїля на означення регіонів з півночі від Святої Землі, тобто і Східної Європи, до якої Русь безпосередньо відноситься. У такий спосіб престижний символічно-містичний зміст як неологізмів, так і абстрактних та конкретних явищ, які вони означають, гарантувався. Додамо як приклад, що в аналогічний спосіб у єврейській релігійній традиції виникали слова з додатковим сакральним змістом, зокрема ім’я одного з синів Ноя – Сима (єврейською Шема, «ім’я») разом з артиклем ח утворювало поняття «гашем» (або «хашем») – «ім’я Бога», що в юдаїзмі відіграє особливу роль, адже в цій релігії категорично заперечується можливість відобразити ім’я Бога фонетично чи графічно.

Побіжно додамо, що доволі прозорий «натяк» на не декларативну, а реальну роль юдейського релігійно-мовного впливу на утворення слова Хорс міститься в так званій основній редакції «Сказання про Мамаєве побоїще», яке входить до Куликовського циклу, присвяченого відомій битві 1380 р. У ній Хорса названо Русом (в інших редакціях – Гурком і Гурсом), що разом уможливлює висунення гіпотези щодо запропонованого поєднання артикля ח зі словом «рош» («рос»).

Що стосується Семаргла, то від самого початку варто врахувати кілька важливих обставин, на які дослідники, на жаль, не звертають достатньо уваги. У традиції ЦСМ це ім’я одного з персонажів східнослов’янського пантеону писалося через ѣ на другому місці, а це безпосередньо апелює до низки вартих нашого дослідження прикладів, зокрема до цифри «сім», яка писалася через ѣ. Це дало підставу відомим дослідникам східнослов’янської культури В. Іванову й В. Топорову пов’язати Семаргла, без вирішення проблеми етимології імені, і семиголового Руєвіта – одного з так званих полікефальних (багатоголових) богів балтійських слов’ян, якого католицькі місіонери порівнювали з римським Марсом. Втім не виключена гіпотеза щодо єврейських коренів імені Семаргла, оскільки перша частина слова цілком може походити від згаданого вище імені сина Ноя Сима (Шема) – як бачимо, коливання «и» і «е» цілком відповідає аналогічному розходженню між сучасними українською й російською версіями слова «сім», яке в ЦСМ писалося, як ми зазначали, через ѣ; друга ж частина слова, можливо, є видозмінена форма написання біблійного імені Регуїл (Реуель) – «Божий друг» чи «Божа дружба», яке носять чотири персонажі Старого Заповіту, зокрема тесть Мойсея, який був першосвящеником місцевості біля гори Хорив (єврейською Хереб) на Сінаї під час порятунку євреїв із єгипетського полону й отримання Божих Заповідей. Остання обставина є принципова у випадку з наверненням язичників, оскільки вони, з позицій монотеїстичних релігій, перебували в тенетах сатанинського зла й гріха, подібно до юдеїв, яких Бог покарав єгипетським полоном і стражданнями за гріхи, в тому числі відступ від віри в єдиного Бога. У зв’язку з цим, цілком вірогідне створення місіонерами неологізму Семаргл із низкою біблійних асоціацій насамперед морального типу відповідало інтелектуальному проекту застосування найефективніших методів навернення язичників до християнства в умовах, з одного боку, початкових етапів цього складного й ризикованого процесу, а з іншого, через зрозумілий активний спротив не менш інтелектуально обдарованої еліти жерців, які могли послугуватись, як зазначалося, тисячолітнім досвідом релігійних пошуків, що не поступався юдейсько-християнському. Крім того, язичеські вірування були максимально адаптовані до етнічних, культурних, географічних, астрономічних та інших особливостей племен; синтезували досвід міграцій, численних (мирних і збройних) контактів із сусідніми етносами. Християнство, джерела якого в юдаїзмі та в регіонах Близького Сходу й Північно-Східної Африки, мало безліч незрозумілих чи навіть абсурдних для неофітів ідей історичного, географічного й власне релігійно-морального характеру.

Крім неологізмів, утворених із досить прозорих чи латентних єврейських елементів, місіонери зверталися, безсумнівно, і до інших Святих Мов, зокрема латини. Насамперед, проповідники католицизму, і суворо дотримувались протягом усього середньовіччя правила застосування в церковній службі й молитвах виключно цієї мови; в свою чергу проповіді дозволялося читати будь-якою народною мовою, проте суворі вимоги висувалися, зрозуміло, до питання достовірної трансляції змісту біблійних та інших текстів. Доволі прозора є семантика імені язичеського бога західних слов’ян Святовита (Свентовіта), яке, очевидно, складається з явно слов’янських компонентів «святість», «святий» та ін. і не менш очевидного латинського vita – життя. Апелювання до феномену святості, наявне і в іменах Олег і Ольга, які походять від аналогічних германських понять «святість», «святий», «слава», «щастя» і под.; про застосування германських елементів йтиметься далі.



За аналогією зі Святовитом гіпотетично ім’я Перун цілком могло бути утворено від двох латинських слів: per-, прийменника, досить поширеного в багатоскладових словах (наприклад, у стандартних енциклопедичних словниках латинської мови цей прийменник з різноманітними лексичними формами займає більше 20 сторінок), оскільки має кілька важливих для словотворення значень («через», «крізь», «в», «перед», «впродовж», «протягом», «заради», «за допомогою», «в результаті», «завдяки», «шляхом» та ін.; для нас принципово, що прийменник per- широко застосовувався в латинській мові для складання фраз, які стосувалися клятв, запевнень у вірності та ін. ситуацій, необхідних для культово-релігійних практик) і unus, a, um – «один», «єдиний», «будь-який», «який-небудь» тощо. Але якщо запозичення з латини були цілком органічні для католицьких місіонерів, то православні проповідники у Південній та Східній Європі мали б віддавати перевагу грецькій мові, проте яскравих прикладів цього ще не виявлено. Випадок із Перуном можна вважати або винятком із правил, особливо врахувавши протистояння між східним і західним християнством і стримане, а нерідко негативне ставлення православ’я до латини, або унікальним елементом саме католицького місіонерства на Русі, адже відома низка прикладів реальних спроб навернути до західної віри як представників слов’янської язичеської чи вже православної знаті, так і печенігів, угорців та інших кочових народів, які жили в степах на південь від Русі. Далі ми ще повернемося до постаті Перуна, запропонувавши кілька інтерпретацій хрестоматійних подій давньоруської історії, пов’язаних з боротьбою князя Володимира з язичницькими реліктами в процесі християнізації.

3. Приховані елементи германської язичницької міфології

в обґрунтуванні державних претензій династії Рюриковичів
Характеризуючи ситуацію щодо проблем загальноруського утвердження династії Рюриковичів з акцентом на максимальному урахуванні при цьому властивих середньовічній добі богословських і юридичних критеріїв державності, ми не можемо залишити без уваги таку принципову обставину, що переважна більшість інформації про досліджувані події потрапила до джерел, з одного боку, через десятиліття, а іноді й через століття після того, коли вони відбулися і, відповідно, книжники знали, чим ті чи інші події закінчилися, чиї дії визнавалися правильними, а чиї – помилковими, що, безперечно, не могло не відобразитися на інтерпретаціях, а з іншого боку – кожен з історичних фактів, перш ніж набути текстуальної форми, обов’язково ретельно осмислювався за допомого великого запасу біблійних, святоотечеських й інших авторитетних містичних і реальних історичних образів, символів, аналогій, порівнянь тощо. Ця теза протягом останніх двох десятиліть знаходить все більш переконливе підтвердження в працях сучасних істориків і лінгвістів, які спеціалізуються на студіях у царині медієвістики, реконструкції середньовічних способів накопичення, кодування, фіксування й трансляції інформації, а також вдосконаленні методів текстуального аналізу середньовічних пам’яток, тому не може бути повної впевненості в тому, що розробка й втілення тих чи інших державотворчих проектів належала саме сучасним їм представникам світської і духовної еліт, а не літописцям чи історикам подальших часів. З урахуванням даної обставини ми наголошуємо на умовності й гіпотетичності висловлюваних положень, припускаючи можливості висування й обґрунтування інших варіантів інтерпретації подій, про які йде мова.

Хрестоматійним фрагментом давньоруського літописання, який отримав, з огляду на його (без перебільшення) унікальну історичну цінність, велику кількість пояснень, тлумачень та інтерпретацій, є розповідь про обставини утвердження у 882 р. Олега як регента малолітнього сина Рюрика Ігоря (Інгвара в оригінальній північно-германській вимові) на теренах Південної Русі, зокрема у Києві. Попри безпрецедентну за частотою звернення увагу науковців до згаданої події, яка засвідчила, хай і не позбавлену трагізму, загальноруську монополію Рюриковичів як правлячої династії, хоч і парадоксально, порівняно небагато дослідників наважилося запропонувати поглиблені аналітичні підходи до цього епізоду. З одного боку, це недивно, адже літописний текст пропонує стислий, проте відносно прозорий виклад обставин рішучого південного тактичного маневру Олега 882 р., цілком зрозумілий із позицій досить жорстоких, втім не унікальних в історії людства в цілому і Давньої Русі зокрема, методів утвердження державної влади. З іншого боку, обставини утвердження Рюриковичів, викладені літописцями, містять низку так би мовити «зайвих» подробиць із погляду геополітичних планів нової династії, які охопили, як відомо, терени ледь не усієї Східної Європи. До цього варто додати, що літописці надавали історичній інформації остаточної текстуальної форми після десятиліть, а то і століть, від конкретних подій, що давало можливість зробити ретельну «селекцію» більш та менш важливого, не зосереджуючись на другорядному й непринциповому, а крім того – після прискіпливої обробки інформації за допомогою сакральних біблійних взірців, авторитетних прикладів ранньохристиянської й візантійської історії тощо. Тому очевидно, якщо літопис містить щось, на перший погляд, маргінальне (зрозуміло, з сучасної точки зору), то варто останньому приділити більше уваги, застосувавши до аналізу відповідного фрагменту не тільки сучасні дослідні технології, але і частково реконструйовані методи обробки, кодування та транслювання історичної інформації, притаманні середньовічним інтелектуалам.

Автор цілком усвідомлює складність проблеми всебічного ретельного вивчення причин системної присутності й способів адаптації германських (насамперед – германсько-скандинавських) за походженням елементів до давньоруської культури, починаючи від германської династії Рюриковичів (ми мусимо оминути цю спірну тезу, яка має і до сьогодні, крім наукової, і зрозумілу політико-ідеологічну складову) до відповідних сегментів в етимології й семантиці етнонімів, топонімів, імен тощо, які знайшли відображення у світських і духовних текстах, розуміючи, що кожен зі вказаних складників має тривалу історіографічну традицію і може стати темою окремого дослідження; втім відверта очевидність гармонійного і професійного активного застосування германізмів (у широкому розумінні) до теорії й практики як давньоруського державотворення, так і провідних способів текстотворення, не говорячи вже про потужний пласт прихованої інформації в текстах і стратегіях поведінки правлячої еліти, робить цілком виправданою, як на нашу думку, апріорне налаштування на пошуки прихованих елементів германської міфології в літописній версії обґрунтування Рюриковичами владних претензій на південну територіальну складову частину Русі, які почали реалізовуватися у 882 р.

Крім того, важливий історіографічний складник обраної теми є потужне дослідне вивчення германської дохристиянської міфології як відносно самодостатнього світоглядно-ритуального комплексу, так і частини давніх індоєвропейських вірувань і ритуальних практик. Усвідомлюючи складність зазначеного компоненту, тривалість традиції всебічного й ретельного вивчення германського дохристиянського світогляду насамперед німецькими вченими, існування різних суто наукових теоретико-методологічних та зрозумілих, з огляду існування глибоких історичних міжнародних й міждержавних протиріч у Європі, численних ідеологічно-політичних інтерпретацій, для виконання сформульованих у цій розвідці завдань необхідний обсяг інформації цілком можна знайти, зокрема, в авторитетному енциклопедичному «Міфологічному словнику» 1991 р., виданому за редакцією видатного знавця міфологічних концепцій давнини Е. Мелетинського, автора теоретико-методологічних матеріалів словника і більшості статей стосовно германської міфології.

Загальновідомо, що період становлення Давньоруської державності прийшовся на добу так званого розвинутого («Високого») середньовіччя, тобто на другу половину ІХ – першу половину Х ст., коли не тільки було детально розроблено теоретичні принципи формування християнської цивілізації, але й накопичено великий (і позитивний, і, зрозуміло, негативний) досвід практичної реалізації уявлень про світоглядні, політичні та інші підвалини, територіальні й часові межі згаданої цивілізації. У період, який нас цікавить, на Сході Європи склалася доволі оригінальна геополітична ситуація, суть якої, якщо стисло, полягала в такому. З одного боку, Хозарський каганат був результатом об’єктивних соціально-економічних і суспільно-політичних процесів, досить ретельно вивчених історичною наукою, проте, з іншого – реалізацією без перебільшення геніального не тільки з позицій середньовіччя, але і більш пізніших часів геополітичного проекту, задуманого і досить успішно здійсненого насамперед візантійськими інтелектуалами, які, наскільки можна судити, виступали консультантами представників світської та духовної еліти. Згідно з нашою гіпотезою, яка сформульована і обґрунтована в низці статей, протягом V – X ст. Східна Європа була своєрідною лабораторією для державотворчих експериментів візантійських православних мислителів, які в атмосфері серйозних історичних катаклізмів складного протистояння християнства з язичеством, германським, слов’янським і тюркським світами, а з VII ст. – з ісламом, обтяженого, крім того, суперечками католиків із православними, змоделювали на теоретичному рівні та доволі успішно втілили в життя оригінальний інтелектуальний проект.

Сутність зазначеного проекту полягала в тому, що переважно анонімні візантійські інтелектуали (феномен анонімності не повинен дивувати, оскільки з позиції віруючої середньовічної людини афішування власного імені й, відповідно, себе вважалося порушенням однієї з заповідей Божих, а саме заборона створювати кумирів – взагалі, і, як прояв гордині, з себе) на території Південно-Східної Європи спробували відтворити авторитетну модель чотирьох ідеальних царств, яку християни запозичили з іудейської релігійно-політичної традиції. Згаданий регіон у певний період ідеально підійшов для реалізації проекту, оскільки, з одного боку, належав до території, стосовно якої в Старому Заповіті пророк (це у даному випадку важливо, оскільки, згідно з іудейською, християнською й ісламською релігіями, саме завдяки пророкам на землі безпосередньо втілюється Божа Воля) Єзекіїль заповів здійснення низки символічних для роду людського задумів Божих (зокрема, стосовно володаря Роша – Роса в грецькій вимові, від імені якого, як було зазначено, виводила назва Русь), а з іншого, саме звідси на Європу та народи, що її населяли, мав поширюватися Промисел Божий щодо їх походження від нащадків Ноя: Яфета, Гомера, Ашкуза, Мешеха, Рифата та ін. Крім того, саме з південно-європейських степів мали регулярно з’являтися народи, які за Волею Божою повинні були карати грішні народи (саме так християни протягом середньовіччя інтерпретували дії гунів, печенігів, половців, турок, татар та ін.). Невипадково, що саме у Південно-Східній Європі за візантійського сприяння було утворено чотири каганати (назву свідомо було взято з давньоєврейської державотворчої традиції, згідно з якою «каган» – ідеальний володар, який мав гармонійно об’єднати духовну і світську владу, тобто функції першосвященника й політичного, військового та ін. правителя). Чотири каганати (Гунський, Аварський, Болгарський і Хозарський) чітко відповідали ідеальним царствам старозавітних часів, а саме: Єгипетській, Вавилонській, Перській та власне Єврейській державам; Русь як «Руський каганат», існування якого є доволі дискусійне з погляду сучасних істориків, вважалася символічним аналогом Римської держави, яка після приєднання Єврейського царства під час християнізації стала вважатися досконалим продовженням цього царства, яке зазнало, з погляду ранньохристиянських інтелектуалів, покарання за гріхи, тобто Русь була закономірним і більш досконалим продовженням авторитетного, багатого й впливового Хозарського каганату.

Запропонований досить стислий виклад ситуації на Сході Європи, сконструйований немов би з погляду середньовічної інтелектуальної еліти, коли усі земні справи вимірювалися під кутом зору теологічних цінностей і категорій, був необхідний у контексті обраного нами підходу тому, що саме в такий спосіб можна зрозуміти мотиви вчинків давньоруських володарів із династії Рюриковичів і, зрозуміло, їх консультантів щодо утвердження на теренах практично всього східноєвропейського регіону. Крім об’єктивних проблем, пов’язаних із великою територією з обмеженою кількістю комунікацій (практично тільки річками або вздовж річок), строкатим в етнічному, культурному та інших відношеннях населенням (малочисленим і розкиданим по великій площі з досить нерегулярними зв’язками), князівській верхівці, яка спочатку утвердилася, згідно з відомою літописною версією, на Півночі Русі у 862 р., для результативного просування на Південь насамперед необхідно було вирішити питання закономірного спротиву Хозарського каганату. Досить малочислений германсько-скандинавський елемент – як купці, охоронці купецьких караванів, найманці-охоронці племінних вождів – почав поступово опановувати терени Східної Європи приблизно з середини VII ст., об’єктивно не міг ефективно протидіяти хозарам у так би мовити нахабно-військовий спосіб, оскільки був у регіоні з дозволу, заохочення й під наглядом багатого і впливового каганату, який, наскільки на сьогодні можна впевнено стверджувати, контролював переважну більшість грошових і товарних потоків значної частини християнської й ісламської цивілізацій. Крім того, данину Хозарії сплачували, що засвідчує давньоруське літописання, більшість племен Південно-Східної Європи, в тому числі полянський союз із центром у Києві. З огляду на це, неважко уявити, які серйозні проблеми богословсько-юридичного характеру, набагато складніші від суто військових, мали постати у 882 р. й подальших роках перед Олегом і наступними Рюриковичами, щоб переконливо, на рівні доволі суворих вимог часу, утвердити свою владу над південно-руськими землями після закріплення на північно-руських.

Важливу інформацію, необхідну для розкриття додаткових аспектів прихованих германсько-скандинавських складників, можна знайти в міфах про Зігфрида (Сігурда), який, за більшістю версій, був сином Зігмунда, своєю чергою, сина Вольсунга (Вольсі – одне з імен верховного бога Одіна). У так званих «Промовах Фафніра» (у складі «Старшої Едди») говориться про головний подвиг Зігфрида, а саме – вбивство дракона Фафніра, оскільки це було подоланням сил безладу та хаосу. До цього героя виховував казковий чарівник-коваль Регін (до речі, брат дракона), який викував Зігфриду чарівний меч Грам, настільки потужний, що з легкістю розтрощив ковадло. Регін нацькував Зігфрида вбити Фафніра, заздрячи його скарбу, який був не тільки магічним джерелом багатства карликів і богів, але і міг бути причиною нещастя його володаря. Подальший виклад подвигів і вчинків Зігфрида вельми цікавий, проте для нашої розмови достатньо і наведених фрагментів, оскільки в них згадуються кілька важливих для нас аспектів.

По-перше, у двокореневому імені Зігфрид (Сігурд) на першому місці стоїть слово sieg – німецькою «перемога», що, зрозуміло, дуже пасує до ситуації з утвердженням нової династії у Південній Русі. Крім того, переможні асоціації властиві й іменам Олег і Ольга, які, як добре відомо, мають германське коріння (давньоскандинавською – Helgi) насамперед зі значенням «святість», «святий» тощо (heilig, holy – «святий» сучасними, відповідно, німецькою і англійською мовами. До того ж, німецькою heil означає «щастя», «благо», «благополуччя» та, що дуже важливо для нашої теми, – «цілісність»), але, врахувавши численні приклади слов’янських мов із паралелями між «святістю» та «святом», апелює також і до святкування перемоги. По-друге, Олег загинув від укусу змії, відверта абсурдність чого вже кілька століть викликає законне здивування та обґрунтовані підозри у вигаданості літописцями. Останнє, як на нашу думку, штучно сконструйовано за допомогою доволі прозорої паралелі з драконом Фафніром, який, якщо уважніше придивитися до його образу, був не тільки одним із вихованців свого майбутнього вбивці Зігфрида, але і сином Хрейдмара – «могутнього чоловіка, добре тямущого в магії», господаря подвір’я, де ночували боги Одін, Хьонір і Локі, батька, крім Фафніра, а також таких впливових богів, як Отр і Регін.

Варто звернути увагу на важливу лінгвістичну деталь, яка в міфологічному вимірі набуває неабиякого символічного значення: у складному слові «Хрейдмар» другий корінь «мар», який у германських мовах може мати різноманітні форми (німецькою – mehr, англійською – more), проте зі значенням «зверх», «більше» тощо. Саме це германське слово було також другим складником імені Володимир, аргументом на користь чого є те, що, з одного боку, це ім’я кількох давньоруських князів (хрестильним іменем яких, подібно Володимиру Великому, було Василь, похідне від грецького βăσǐλεύς – «володар», «повелитель», «вождь» та ін., тобто найвищий у Візантії титул монарха, але, водночас, це було і’мя кількох візантійських правителів) писалося в оригінальному варіанті церковнослов’янською мовою «Володимеръ» (форми «-миръ», «-міръ» чи «-мѣръ» почали з’являтися вже на схилі середньовіччя та на початку ранньомодерної епохи, створивши більшість у процесі занепаду ґрунтовного знання церковнослов’янської мови більшість), літерою «е» передавався саме запозичений германізм, адже в слов’янських мовах відсутні слова з коренем «мер», у чому неважко переконатися. Крім того, кілька нащадків Володимира Великого в країнах Європи мали імена, утворені від його імені у формі Вальдемар, в якій запозичений германізм повернувся до первісної мовної форми у дещо зміненому вигляді, проте слов’янська за походженням основа першого кореня «волод-» («володіти», «влада» та ін.) свою чергою набула германської форми wald – німецькою буквально «ліс» (похідне англійське wild означає, як відомо, «дикий» чи «неприборканий»), але з низкою значень на кшталт «мужній», «сильний», «суворий».

Цікавий персонаж германсько-скандинавської міфології є також світовий змій Йормунганд («велетенський посох» – один із трьох хтонічних (тобто земних) чудовиськ, породжених богом Локі й велетенською богинею Ангрбодою («погрожуючу горем»). Змій мешкає в океані, оточуючи населену землю Мідгард та вступаючи в смертельний двобій із богом Тором під час Рагнарьоку: Тор вбиває змія, проте помирає від його отрутних укусів. Згадані вище боги Одін, Хьонір і Локі, згідно із германською міфологією, безпосередньо причетні як до створення людей у місці, пов’язаному з міфологічною прабатьківщиною германців «Ойумом», так і до трагічних подій загибелі частини богів та періоду хаосу – так званого Рагнарьока. В якості впливової міфологеми Рагнарьок став міфологічно-світоглядною основою початку міграцій готів з Південної Прибалтики до Північних Причорномор’я та Приазов’я, де, власне, і розташовувався, відповідно з багатьом германсько-скандинавським міфологічним версіями, «Ойум». Ця назва, на думку більшості фахівців, має найвірогідніше германське походження й означає щось на кшталт «вологе місце» або «місцину, наповнену водою» тощо. На цій семантиці деякі науковці обґрунтовують припущення, що, в прямому сенсі, йдеться про вологу чи заболочену місцевість, а саме – про дельту Дунаю чи Великий Луг у нижній течії Дніпра (зараз тут Каховське водосховище), чи про так зване Меотійське Болото – сучасне Азовське море, а в переносному – містично-міфологічну прабатьківщину германців, де головні боги на чолі з Одіном створили інших богів та зрештою людей – предків готів. Власне і штучна назва «готи», похідна від німецького «Gott» (англійською «God») – «Бог», що безпосередньо вказує або на божественне походження готів, або на виконання ними в процесі переселення з Південної Прибалтики до Північних Причорномор’я та Приазов’я Божої Волі.

Згідно з германськими міфами, Рагнарьок, який, крім інших об’єктивних природних факторів, спровокував переселення готів на південний схід від Прибалтики, яке почалося після трагічної загибелі одного з богів-асів Бальдра («володар», «пан» тощо) – улюбленого сина Одіна і Фрігг. Проте постать Бальдра служить містком до оновлення світу, повернення бога до життя, навіть його примирення з власним вбивцею Хьодом. Останні обставини символічно важливі ще й тому, що ім’я Бальдра (Baldr) разом зі скандинавським gаrðr – «володіння», «територія» тощо, з огляду на престижність цих понять та безпосередній зв’язок з престижною готською державою, їх застосували наступники германців у причорноморських, приазовських та північнокавказьких степах гуни, авари та особливо болгарами (топонім і назва країни Болгарія походить від зазначених слів, власне означаючи «володіння Бальдра»), які разом із хозарами утворили чотири каганати, про які йшлося раніше.

Викладені вище думки відповідають нашим власним гіпотезам, зміст яких викладений у низці публікацій останніх років, тому ми відсилаємо до них зацікавлених читачів, а тут торкнемося тільки кількох моментів, дотичних проблем, які розглядаємо. Насамперед, ми категорично не погоджуємося з поширеним навіть у фаховій літературі перекладом поняття «Рагнарьок» як «загибель богів» (варіант – «доля богів»), адже в наведеному двокореневому слові абсолютно відсутні поняття «бог», «загибель» і «доля» із жодної з германських мов. Згідно з нашою гіпотезою, найвірогідніше, Рагнарьок – штучно сконструйоване гібридне слово, яке складається з двох частин: перша – запозичення з латинського regnum («влада», «володарювання», «держава», «панування» тощо), nа друга – власне північно-германське rök (етимологічно та семантично близькі германські rich, reich – «багатство», recht – «право», richt – «судити». До речі, другий із наведених прикладів означає також монархічну державу, у низці випадків – найвищого імператорського рівня. Наявність у наведеному прикладі слова з латинської мови поряд із власне германським компонентом не є унікальна, зрештою навіть німецька самоназва власне німецького – deutsch – теж походить від двох чи трьох латинських слів (dues – «Бог», похідне від грецького Θεός, яке, в свою чергу, є свідомою видозміною слова Ζεύς – імені грецького бога Зевса, discus – «коло» чи disco – «вчитися», що разом означає «Бог оточує» в значенні береже, охороняє або «Бог вчить»). З огляду на охарактеризоване вище походження етноніму «готи», в міфологічному вимірі не тільки не викликає сумнівів, але цілком може розглядатися не як екзотичний виняток, а як прецедент, що обов’язково мав безліч аналогій у середньовіччі.

Залучення до утворення неологізмів слів із різних мов було у середньовіччі досить поширеним явищем, у тому числі активно практикувалося використання коренів слів із Трьох Святих Мов у поєднанні зі словами мов народів, які були охоплені християнським місіонерством. У такий спосіб паралельно з іншими методами пропаганди християнського віровчення середньовічні інтелектуали, штучно моделюючи нові назви країн, етноніми, топоніми, імена тощо, прагнули, з одного боку, створювати привабливу для язичників картину християнської цивілізації для їх ефективнішого залучення до останньої, а з іншого – на практиці демонструвати реалізацію одного з основних євангельських принципів християнства, яке, як відомо, ґрунтується на ідеї Боговтілення: споконвік (зустрічається варіант – на початку) було Слово, Слово було у Бога, Бог є Слово і все Він створив за допомогою Слова.

Поєднання на теренах Східної Європи в процесі історичного моделювання літописцями германських і слов’янських мовних і етнічних складників не повинне дивувати, оскільки воно не викликає сумніву з позицій не тільки сучасних світської історичної й філологічної наук (за часів Бронзового віку існував період так званої балто-германо-слов’янської етнокультурної спільноти), але і богослов’я (германські та слов’янські народи вважалися містичними нащадками одного з синів Ноя – Яфета, а отже на них і на заселені ними землі поширювалася, згідно з релігійним уявленнями, Божа Благодать та Промисел Божий, про що вже згадувалося вище). Крім того, регіони Східної Європи, а особливо – Південно-Східної, знаходилися «в компетенції» престижного біблійного персонажу з пророцтв Єзекіїля володаря Роша, від імені якого середньовічні богослови, як зазначалося раніше, навіть виводили назву Русь. Германізми присутні в низці назв східнослов’янських племен (дулібів, сіверян), князівських імен (Володимир, про йшлося вище, а також Гліб де, за аналогією з попереднім прикладом, оригінальний варіант – Глѣбъ – за допомогою «ять» передає германський дифтонг «іе», присутній в імені німецькому імені Gottlieb – дослівно «Бог любить» або «Божа любов»; останнє слово було, своєю чергою, калькою з поширеного грекомовного неологізму, яке могло з’явитися тільки з поширенням християнства, та, відповідно, імені Теофіл.), титулів чи суспільних категорій (князь, боярин). Як бачимо у запропонованому стислому огляді, латентний германський історичний, міфологічний і лінгвістичний пласт у літописних текстах у цілому та в описі подій 882 р. не виглядає деструктивним, гармонійно вписується в загальний середньовічний, зокрема – давньоруський державотворчий і теологічний контексти, які в досліджувану епоху вважалися нероздільними.

Наведений вище огляд прихованих германських міфологічних елементів у літописній версії обґрунтування владних претензій Рюриковичів на південно-руський регіон з адміністративним центром у Києві, де керівні функції здійснювали представники Хозарського каганату Аскольд і Дір, також, найімовірніше, скандинави за походженням, засвідчує цілком органічний характер їх присутності і в діях представників давньоруської правлячої еліти, і в зусиллях інтелектуалів-книжників, які відповідну інформацію майстерно обробили та зафіксували в текстовій формі. Германсько-скандинавській за походженням династії для об’єднання під своєю владою ледь не всієї Східної Європи необхідно було не тільки і не стільки у суто військовий спосіб нейтралізувати цілком закономірний спротив Хозарського каганату, який протягом тривалого часу (як мінімум від середини VII ст.) контролював не лише торговельні шляхи регіону і геополітичну ситуацію в цілому, але і поступово залучив вікінгів до участі у торговельно-фінансових і військових справах, але і вирішити низку складних теологічно-юридичних проблем відповідно до властивих середньовіччю досить суворих правил. У зв’язку з цим у текстуальну тканину літописних оповідей про події 882 р. на подальші роки обов’язково були включені необхідні елементи, які переконливо засвідчували закономірний характер геополітичних претензій Рюриковичів, крім північно-руських, також і на південно-руські землі, які знаходилися під владою Хозарського каганату.

Про серйозність хозарського спротиву свідчать подальші події, адже, як добре відомо, тільки синові князя Ігоря Святославу в середині 60-х рр. Х ст. вдалося остаточно вирішити проблему русько-хозарських протиріч. З цією метою була обрана характерна для середньовічних інтелектуалів манера свідомого кодування і приховування особливо делікатної інформації, розрахованої тільки на вузьке коло компетентних користувачів, адже довіряти конфіденційні факти стороннім вважалося неприпустимим. Найнадійнішою основою для утвердження на південно-руських теренах Рюриковичів цілком слушно були обрані, з одного боку, християнські богословські аргументи, згідно з якими германські й слов’янські народи мали престижне містичне походження від авторитетних старозавітних персонажів, а з іншого – окремі елементи германської дохристиянської міфології, які не тільки доповнювали попередню картину. Залучення цих елементів мало бути виконане максимально професійно й конспіративно, оскільки монотеїстичне християнство вкрай негативно ставиться до язичества як носія сатанинського гріха, але і безпосередньо апелювали до подій германського етапу Великого переселення народів, коли на початку І ст. І тис. н.е. близько двадцяти германських племен готів переселилися «згідно з Божою Волею» з Південної Прибалтики до Північних Причорномор’я та Приазов’я. До речі, що теж важливо для нашої теми, саме тут, на території своєї нової батьківщини, яка збігалася з містично-міфологічною прабатьківщиною германців «Ойумом», готи першими з германців (і взагалі вперше масово, майже одночасно з вірменами) прийняли хрещення, правда, в єретичній формі аріанства – але це невдовзі виправили католицькі місіонери.

Стримано-поблажливе ставлення християнських апостольських церков (православної й католицької) до єретичного аріанства, засудженого ще на Першому Вселенському Соборі 325 р. у Нікеї, пояснюється тим, що місіонери-аріани нерідко першими приходили до язичників германців, слов’ян, кельтів та ін. європейських етносів, більше ризикуючи життям і долаючи активний політеїстичний спротив, порівняно з православними чи католицькими проповідниками, які долучалися до навернення пізніше. Крім того, інтерпретовані в аріанській формі християнські таїнства й догмати були краще зрозумілі язичникам з огляду на їх особливий світогляд. Тому недивно, що окремі елементи аріанства можна помітити в текстах і поведінкових стратегіях країн, які, здавалось, визначилися орієнтацією (православною чи католицькою). Так, зокрема, у відомій «Промові філософа» з Повісті временних літ, в якій авторитетний візантійський монах викладає князеві Володимиру основи християнства в саме православній формі, догмат про Святу Трійцю представлено в аріанському вигляді (Сина Божого названо не «Єдиносущним», як мало бути за канонами, а «Подібносущним», як вважали аріани), що не могло бути випадковістю чи помилкою, які, зрозуміло, не потрапили б до ретельно контрольованого давньоруськими інтелектуалами літописного тексту. Хрестоматійна поїздка княгині Ольги до Константинополя у 957 р. (існують також інші датування події) та її хрещення за православним обрядом можуть отримати нові варіанти інтерпретацій, якщо брати за основу гіпотезу про ймовірне походження Ольги, хрестильне ім’я якої було Олена, з болгарського царського роду. Зазначену версію досить надійно підтверджує зовнішня політика її сина Святослава, який приєднав до Русі Волзьку Булгарію, Хозарський каганат і здійснив два походи на Болгарське царство, називаючи землі останнього «центром своєї землі». Неважко помітити, що всі три державних утворення своїм походженням «завдячують» Булгарському каганту, який існував у Південно-Східній Європі у другій половині VII ст., тому претендувати за їх законне об’єднання з Руссю міг тільки легітимний спадкоємець болгарського престолу, а Святослав на цю роль міг претендувати у випадку відповідного походження матері. Але у такому разі Ольгу мали хрестити за православним обрядом ще немовлям, а це унеможливлює повторне хрещення в дорослому віці. Однак, якщо ця подія відбулася, що підтверджують і руські, і візантійські джерела, то причиною могла бути тривала належність Ольги в як дружини князя Ігоря до аріанського віровчення, поширеного на Русі ще з готських часів. У такому випадку стає зрозумілою як присутність аріанського пасажу в літописі, так необхідність перехрещення Ольги, яка сповідувала єретичне вчення, за православним обрядом.

На гіпотетичному рівні можна припустити, що латентний германський інформаційний пласт цілком закономірно наявний у текстуальній структурі давньоруського літописання, відповідно до задуму германсько-скандинавської (згідно з більшістю версій, включно і літописною, хоча, зрозуміло, не варто відкидати досить стійкі тенденції в історіографії, які їх заперечують) за походженням династії Рюриковичів законно, згідно з середньовічними богословськими і юридичними критеріями, утвердитися на території Південної Русі, підпорядкованій Хозарському каганату, так властивим середньовічним інтелектуалам способам осмислення, кодування, збереження, передавання і застосування історичної інформації в цілому (літописи усвідомлено створювалися як своєрідний абсолютно правдивий звіт на Страшному Суді), а також і успішному вирішенню прикладних, проте таких, які вимагали високої ерудиції та кваліфікації проблем подібно тій, яку ми коротко розглянули у даній науковій розвідці.

Продовжимо розповідь аналізом двох принципових аспектів: характеристики нашого розуміння поняття «символічний кордон», а також пояснення причини нашої зосередженості, з-поміж декількох загальновідомих персонажів східнослов’янського язичеського пантеону, саме на фігурі Перуна. Щодо першого вважаємо за необхідне сказати, що згадане словосполучення може мати широкий смисловий діапазон вже з огляду на досить розлогі семантичні обрії понять «символ» і «кордон», залежні від філософських, теоретико-методологічних та інших позицій інтерпретаторів, історичних, часових та ін. вимірів. Стосовно середньовічної Русі в цілому, досліджуваного часу й історичних обставин зокрема, ми дозволимо собі під так би мовити «реальними кордонами» вбачати конкретні обрії державної компетенції великих князів київських, які загальновідомі для всіх науковців і спричиняють серед них дискусії тільки щодо деталей. Останнє зауваження пояснюється тим, що взагалі середньовічні кордони були доволі нестійкими, залежали від успіхів чи поразок у зовнішній політиці, геополітичних процесів у цілому тощо. Реальний південний кордон простягався на правобережжі Дніпра вздовж річки Рось, поблизу якої традиційно розселялися на рівні федератів кочові народи, які визнали підданство руських князів (торки, чорні клобуки та ін.), на лівобережжі – вздовж південної Переяславщини, хоча руські фортеці (з перервами через руйнування в результаті печенізьких і половецьких нападів) існували на берегах Псла і навіть Ворскли.

«Символічний кордон» – дещо умовна назва стосовно тих територій, на які потенційно могли претендувати руські князі династії Рюриковичів з огляду на шлюбні зв’язки з династіями інших країн, історичні прецеденти, усвідомлення особливої місії Русі в християнській цивілізації тощо. Зацікавлених відсилаємо до серії наших статей, у яких обґрунтовується гіпотеза щодо унікального місця Давньоруської держави в християнській ойкумені з огляду на оригінальний процес державотворення та активне й творче використання середньовічними інтелектуалами багатого символічного арсеналу епохи. Стосовно південного вектору символічних геополітичних амбіцій Русі слід сказати, що країна з позицій середньовічних критеріїв владних претензій на часи Володимирового правління цілком могла розраховувати за умов вдалої міжнародної кон’юнктури не тільки на терени північних Причорномор’я, Приазов’я і Кавказу (після вдалих походів Святослава Ігоревича), але і на болгарську і навіть на візантійську державну спадщину. Але з огляду на історичні реалії кінця Х ст., Володимир власні владні амбіції свідомо обмежив Дніпровськими порогами, використавши для цього для надання події особливої символічності скинутий ідол Перуна.

Перш ніж перейти до характеристики символічних складників ритуальних дій навколо перунового істукана слід зауважити, що універсальний в історії людства феномен символічного в християнстві набув особливого сакрального статусу насамперед завдяки основному принципу цієї релігії – ідеї Боговтілення. Як добре відомо, в результаті Боговтілення Слово Боже стало плоттю, а отже, у мові в цілому, кожному реченні, словосполученні, конкретному слові та навіть букві міститься у містичний спосіб Промисел Божий, слово, таким чином, є важливіше, ніж усі конкретні предмети чи абстрактні поняття, які воно означає, символічна основа слова є модель, взірець того, що християнин забов’язаний сумлінно реалізувати практично. У зв’язку з цим середньовічні інтелектуали, фіксуючи інформацію, ретельно обирали її словесне оформлення, свідомо вкладаючи в нього стільки явного і особливо прихованого смислу, скільки було можливо, акумулюючи весь попередній досвід. Тому символічний супровід літописного оповідання про повалення Перуна є важливішим, ніж просто викладення конкретних фактів; до того ж невідомо, чи повністю літописна версія відповідає реальним подіям, чи давньоруський книжник виклав ідеальний, бажаний варіант, який відповідав моделі досконалої держави і, зрозуміло, досконалого володаря.

Стосовно постаті Перуна, продовжуючи розмову після обґрунтування гіпотези щодо латинської основи його імені, необхідно зауважити, що, по-перше, не викликає сумніву його лідерський статус, зокрема не тільки як покровителя великокнязівської дружини, але і (а це в нашому випадку принципово) наскільки можна зробити висновок з аналізу свідчень про його культ, державної діяльності як такої. По-друге, ідол Перуна не тільки фігурує в давньоруських літописах серед язичеських культових споруд, які були повалені за наказом князя Володимира після його повернення з Херсонесу в процесі підготовки до хрещення киян, але саме ідол бога-громовержця зазнав найбільшої наруги. Цей аспект чи не найдраматичніших з точки зору подальших наслідків подій в історії Давньої Русі має привернути увагу на максимально прискіпливому рівні. З одного боку, наше завдання суттєво полегшується тим, що згадані події мають зі зрозумілих причин доволі тривалу дослідницьку традицію (серед праць останніх років, автори яких або обмежилися констатацією своєї згоди з хрестоматійними тлумаченнями процесу повалення язичеських ідолів за наказом Володимира як демонстрацією перемоги християнства, або запропонували власні інтерпретації окремих нюансів в мотивах київського князя, зокрема драматичного психологічного перелому чи, ширше, світоглядних принципів, можна назвати розвідки Б. Рибакова, М. Чмихова, В. Петрухіна, М. Васильєва, М. Толстого, Л. Клейна, О. Карпова, О. Моці, В. Рички та ін., наведені у списку рекомендованої літератури).

Втім, безпосередньо на символічну сторону публічного знущання над істуканом Перуну звернув увагу, здається, тільки В. Петрухін, який вказав в давньоруських літописних пасажах щодо зовнішності ідолів, ритуальних аспектів як «загальних місць» на низку біблійних паралелей та відповідників у візантійських (Георгія Амартола, Іоанна Малали) і навіть чеських (Козьми Празького) хроніках, болгарському і східнослов’янському фольклорі; помітив російський дослідник і зв’язки з римською історією, особливо є показовим епізод вигнання з Риму повинного в падінні міста узурпатора Февралія (Февруарія) 12 спеціальними чоловіками з повноваженнями катів (цей аспект є символічним, оскільки 12 «мужів» фігурують і серед тих, хто покарав ідол Перуна), а також пов’язав київські події з окремими витоками європейської карнавальної культури.

Може здатися дивним, проте багато цінного для запропонованого погляду на зв’язок обставин повалення Перуна з символічною складовою південного кордону Русі дають короткі, але надзвичайно насичені інформацією статті згаданого вище Е. Мелетинського, а також не менш авторитетних В. Іванова й В. Топорова про героїв слов’янської, балтійської й германської язичеської міфології, зосередженні в авторитетному енциклопедичному «Міфологічному словнику» 1991 р., до якого ми зверталися вище. Але з огляду на високий рівень фаховості, прискіпливості аналізу й ґрунтовності висновків згаданих авторів зроблені ними спостереження, навіть за умови, коли вони не ставили мети висвітлювати питання, які нас безпосередньо цікавлять, можуть бути дуже корисними. Насамперед це стосується ретельного обґрунтування зв’язку та рівні спільних рис, про що вже йшлося вище, слов’янських і германських богів в етимології імен (навіть у випадках, якщо ми не можемо погодитися з деякими зі запропонованих варіантів) і покровительства над природними стихіями, суспільними процесами тощо. Прикро, проте власне історики-медієвісти доволі рідко використовують у власних наукових пошуках здобутки колег-філологів чи спеціалістів з стародавньої міфології, а особливо фахівців із семіології – науки про знакові системи, образи, символи як унікальні акумулятори глибинної суті речей, понять, уявлень, універсальних рис поведінки, осмислення та способів фіксування інформації. У зв’язку зі сказаним не зайвим буде зазначити, що згадані вище В. Іванов і В. Топоров були свого часу першими з науковців, які ще в середині 60-х рр. минулого століття застосували семіологічні (в прийнятій у 60 – 70-х рр. ХХ ст. радянській термінології – семіотичні) підходи стосовно східнослов’янського язичеського пантеону.

Для розробки запропонованої теми принципове значення має помічений В. Івановим, В. Топоровим і Е. Мелетинським глибокий генетичний зв’язок між складниками культу слов’янcького Перуна і литовського Перкунаса, зокрема таких особливостей, як зорієнтованість їх ідолів на чотири сторони та виготовлення частини істуканів не з дерева, яке досить швидко з природних причин псувалося, а з каменю (варто згадати відомий Збруцький ідол та численні інтерпретації зображень на ньому) з готським cловом fairguni – «камінь», «скеля» та, що особливо важливо, з германсько-скандинавською богинею Фьоргюн – матір’ю громовержця Тора («грім», «громовик») – одного з основних давньогерманських богів, адже Перун теж був громовержцем. До речі, християнські інтелектуали обов’язково мали звернути увагу на «кам’яні» складники германських відповідників Перуна, адже, як добре відомо, друге ім’я апостола Симона (єврейською Шимон – «слухняний», «покірний», але і «вислуханий Богом»), дане йому самим Сином Божим, було саме Кіфа (Петро – грецькою мовою) – «камінь», «скеля» єврейською та, відповідно, грецькою, а він посідав особливе місце не тільки поміж іншими учнями Христа, але і в християнській релігії взагалі. Про принципову важливість і причини символічного навантаження слів у християнській релігії ми зазначали вище. Але ще більш цікавою є типологічна спорідненість як на рівні етимології, так і на рівні «функціональних обов’язків» згаданої германсько-скандинавської богині ще з кількома персонажами германської міфології, а саме з Фрігг та Фрейею, які, згідно з генетичними зв’язками між германськими язичеськими богами, безпосередньо пов’язані з верховним богом Одіном (Воданом) та асами – богами другого рівня, виконавцями волі Одіна.

Одін й аси, як зазначалося вище, мають найтісніший зв’язок із давньогерманською міфологічною прабатьківщиною «Ойумом», яка розташовувалася на теренах північних Причорномор’я і Приазов’я, а переселення саме сюди, згідно з нашою гіпотезою, було однією з основних причин початку германського етапу Великого переселення народів. Варто також нагадати, що територія «Ойуму» повністю співпадала з так званими «Великою Скіфією» і «Великою Швецією» (які нерідко вважалися тотожними поняттями), концептуальне осмислення яких виправдовувало претензії шведських королів на давньоруську державну спадщину та на Східну Європу в цілому аж до Північної війни початку XVIII ст., а усвідомлення відповідної обґрунтованості владних претензій скандинавських володарів на Русь, дуже ймовірно, стало підставою для давньоруських літописців виправдовувати і сам факт запрошення племінною верхівкою Рюрика як правителя, і утвердження династії Рюриковичів як загальнодержавної взагалі.

З наведених міркувань, які, нагадаємо, мають гіпотетичний характер, стає зрозумілим, що Дніпровські пороги, куди, згідно літописного оповідання, за наказом Володимира мали сплавити, постійно відштовхуючи від берега, ідол Перуна, навіть до так званої «ріни» – піщаної мілини вже за порогами, яку після цього стали називати «Перуня Рѣнь», набували статусу символічного кордону Русі з територіями колишніх державних утворень готів – нащадків германських переселенців з Південної Прибалтики. Зрозуміло, що з огляду на складні стосунки Русі з кочовими ордами Південно-Східної Європи (печегінами, торками, чорними клобуками, половцями та ін.).

Серед численних наукових проблем, пов’язаних із ретельним і всебічним вивченням – на рівні сучасних вимог і можливостей – середньовічного християнського місіонерства у Східній Європі, можна виокремити ще одну, на яку звертали увагу С. Іванов, В. Петрухін (в коментарях до перевидання класичного дослідження Є. Анічкова) і Н. Хамайко, праці яких наведено у списку рекомендованої літератури. Йдеться про те, що терміном «місіонерство» та похідними від нього протягом середньовіччя католицизм і православ’я не користувалася (вперше він починає фігурувати в творах єзуїтів у другій половині XVI ст.), віддаючи перевагу грецькому дієслову άποστολή – «посилати», від якого походить «апостол» – «посланець». Відповідно до нього місіонери вважали свою діяльність з навертання язичників подібною до справи учнів Христа, які понесли нову, порівняно з юдаїзмом, віру до всіх народів, а не тільки до одного єврейського. Зазначена складова частина християнського світогляду цілком відповідала середньовічній концепції про те, що ще до потрапляння язичницьких народів під вплив місіонерства і включення їх територій до спільноти християнських країн на відповідні етноси і землі вже була поширена Божа Благодать у вигляді закріплення за ними влади нащадків Ноя (про це ми зауважували раніше).

Потребує подальшої наукової розробки і церковнослов’янський за походженням термін «двоевѣріе», якому є точний відповідник у сучасній російській мові («двоеверие»), проте в українській адекватне поняття, як не прикро, відсутнє. Поширена в переважно науково-популярній (хоча подекуди і в науковій) літературі думка про тривале існування ситуації, коли у світогляді людей середньовіччя поєднувалися елементи християнства і язичництва, помилкова вже тому, що монотеїстичні релігії, в тому числі й християнство, вважали багатобожжя проявом підступності сатани (єврейською Шатан означає «підступник», «провокатор», «спокусник»), який, згідно з повчальною історією зі Старого Заповіту, виступив проти Волі Божої, створивши таким чином прецедент гріховності обмеження необмеженої Влади Господа. Відповідь можна знайти у «Слові про віру християнську й латинську» Феодосія Печерського (1069 р.) – видатного мислителя давньоруської доби і організатора чернечого життя на Русі, який, вперше запропонувавши термін «двоевѣріе» (буквальна калька з грецької мови), мав на увазі коливання неофіта між православним і католицьким віровченням, а зовсім не поєднання єдинобожжя з багатобожжям. Поширене і до сьогодні помилкове розуміння згаданого терміну є наслідком тривалого панування в історичній науці атеїстичних тенденцій, що мало, безсумнівно, і певні переваги, але одночасно спричинило накопичення помилкових уявлень і деструктивних елементів, які спотворюють наше уявлення про минуле в цілому, зокрема середньовіччя.



У такому разі потребує пояснення ситуація, коли руські князі періоду, коли верхівка Русі вже була православною (християнізація простолюду тривала кілька століть поспіль як в силу активного спротиву з боку язичництва, так і безпрецедентно-великої території країни), порівнювалися з представниками східнослов’янського пантеону, як, наприклад, у «Слові о полку Ігоревім» (в ньому йдеться про події 1185 р., проте з екскурсами в більш ранні часи). Якщо прийняти традиційну версію, що «Слово» є оригінальним давньоруським твором кінця ХІІ – початку ХІІІ ст. (є кілька концепцій стосовно його авторства і ймовірного часу написання), оминувши увагою низку досить переконливих гіпотез про «Слово» як стилізацію під старовину кінця XVIII ст. (до табору «скептиків» належать такі авторитетні вчені, як А. Мазон, О. Зімін, Е. Кінан та ін.), то наявність в творі вказаних порівнянь можна пояснити «ефектом Евгемера» – вченням давньогрецького філософа Евгемера (бл. 340 – 260 рр. до н. е.), згідно з яким особливо шанованих померлих з часом нащадки піднімали до рівня богів, поступово перериваючи зв’язок з реальністю. Такий компроміс цілком міг влаштовувати християнських мислителів, адже, з одного боку, дозволяв не спотворювати монотеїстичного віровчення апелюванням до язичницьких сюжетів чи персонажів, а з іншого, одночасно сприяв збагаченню християнської культури беззаперечними здобутками минулого. Русь, зрозуміло, не могла залишитися сторонньою активному застосуванню евгемеричних методів і як невід’ємна складова частина середньовічної християнської цивілізації, і як країна, яка мала переконливі підстави претендувати на лідерство у християнській ойкумені, про що переконливо свідчить і символічно-лінгвістична модель давньоруської державності, і практичні зусилля руських князів у царинах внутрішньої і зовнішньої політики в цілому, і у широкій підтримці місіонерської діяльності.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал