Інтелектуальні складники християнського місіонерства у східній європі дніпро рвв дну 2017 У



Сторінка1/3
Дата конвертації05.02.2017
Розмір0.63 Mb.
  1   2   3
Г. М. Виноградов
ПОСІБНИК ДО ВИВЧЕННЯ КУРСУ

«ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

ДАВНЬОЇ ДОБИ ТА СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ».

ІНТЕЛЕКТУАЛЬНІ СКЛАДНИКИ

ХРИСТИЯНСЬКОГО МІСІОНЕРСТВА

У СХІДНІЙ ЄВРОПІ

2017

Міністерство освіти і науки України

Дніпропетровський національний університет

імені Олеся Гончара

Г. М. Виноградов
ПОСІБНИК ДО ВИВЧЕННЯ КУРСУ

«ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

ДАВНЬОЇ ДОБИ ТА СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ».

ІНТЕЛЕКТУАЛЬНІ СКЛАДНИКИ

ХРИСТИЯНСЬКОГО МІСІОНЕРСТВА

У СХІДНІЙ ЄВРОПІ


Дніпро

РВВ ДНУ

2017

УДК 94 (477)(075.8)

ББК 63.3 (4 Укр.)я 73

В 70

Рецензенти:



д-р іст. наук, проф. Н. В. Венгер

д-р іст. наук, проф. В. О. Василенко


В 70 Виноградов, Г. М. Посібник до вивчення курсу «Інтелектуальна історія України давньої доби та середньовіччя». Інтелектуальні складники християнського місіонерства у Східній Європі [Текст] / Г. М. Виноградов. – Д.: РВВ ДНУ, 2017. – 36 с.

Посібник презентує авторську концепцію щодо застосування православними й католицькими місіонерами для ефективної боротьби з язичництвом і більш результативної християнізації населення Східної Європи; низку оригінальних методів, які ґрунтувалися як на інтелектуальному досвіді ранньохристиянської доби протистояння античній цивілізації з паралельним збагаченням її культурними здобутками й досвідом державотворення, так і на численних практичних навичках заохочення язичників слов’янського, кельтського, германського, угро-фінського та ін. походження приєднатись до християнської ойкумени.

Для студентів історичного факультету. Крім того, посібником можуть послугуватись усі, хто цікавиться вітчизняною історією давньої доби та середньовіччя.

Темплан 2017, поз.


Навчальне видання

Геннадій Миколайович Виноградов


Посібник до вивчення курсу «Інтелектуальна історія України

давньої доби та середньовіччя». Інтелектуальні складники християнського місіонерства у Східній Європі

Редактор О. А. Таранова

Коректор Т. І. Севост’янова

Техредактор Т. І. Севост’янова


Підписано до друку . Формат 60х84/16. Папір друкарський.

Друк плоский. Ум. друк. арк. 2,33. Ум. фарбовідб. 2,33. Обл.-вид. арк. 3,12.

Тираж 30 пр. Зам. №

РВВ ДНУ, просп. Гагаріна, 72, м. Дніпро, 49010.

ПП «Ліра ЛТД», вул. Погребняка, 25, м. Дніпро, 49010.

Свідоцтво про внесення до Державного реєстру серія ДК № 188

від 19.09.2000 р. фактична адреса: вул. Наукова, 5

© Виноградов Г. М., 2017


Вступ

Роль релігійних чинників у становленні давньоруської державності відповідно до середньовічних християнських уявлень і вимог не спричиняє жодних заперечень як з погляду численних неспростовних прикладів з історії християнської, ісламської та інших цивілізацій, так і з суто дослідних позицій, оскільки протягом доволі тривалого періоду світська й теологічна науки переконливо довели не тільки прямий, але й не менш важливий опосередкований вплив релігійних (ширше – духовних) факторів на складний процес формування соціально-економічних, суспільно-політичних, військових, дипломатичних, етнічних, ідеологічних та інших складників, необхідних для набуття певною державою повноцінного, як для середньовічної доби, статусу.

Як зазначалося, попри існування тривалої й потужної дослідної традиції ретельного вивчення двох основних концептуальних релігійних блоків, безсумнівно, із дією інших факторів як обов’язкових сегментів ґенези й подальшого формування Давньої Русі (політеїстичного східнослов’янського язичництва й монотеїстичного християнства так званого східного обряду (православ’я, візантійсько-грецьке віросповідання та ін.), історіографія доказово засвідчує не тільки наявність численних й істотних теоретико-методологічних і методично-процедурних розбіжностей серед науковців (що, зрештою, нормальне явище для вільного наукового поступу і не має непокоїти), але й існування багатьох прикладів застарілих суджень стосовно середньовіччя в цілому і його релігійних складників, а отже, вкрай, як на нашу думку, небезпечних для успішного розвитку сучасної славістичної медієвістики. Причину такої прикрої ситуації ми вбачаємо як у певній «атеїстичній інерції» тривалого періоду секуляризації історичної науки і наукового пізнання в цілому (результатом чого стали безумовні й очевидні здобутки, проте це суттєво зашкодило адекватному розумінню середньовічної доби, наскрізь просякнутою, як добре відомо, релігійністю), так і в недостатньому рівні кваліфікації істориків у галузях насамперед богослов’я й лінгвістики.

Сучасна медієвістика протягом останніх десятиліть накопичила вдосталь переконливих доказів того, що так звана середньовічна християнська цивілізація формувалася не тільки як результат об’єктивних економічних, соціальних, політичних та ін. процесів, але була певною мірою штучним інтелектуальним конструктом, створеним представниками світської й духовної еліт на підґрунті біблійних (Старого й Нового Завітів) і ранньохристиянських (творів Отців Церкви, державного досвіду Риму й інших авторитетних цивілізацій Стародавнього Світу й Античності) взірців, осмислених і узагальнених на рівні символів чи абсолютних аксіом. У публікаціях, наведених у списку рекомендованої літератури, автор сформулював власну концепцію стосовно інтелектуальних моделей давньоруської державності й давньоруського феодалізму в проблемному контексті інтелектуального підґрунтя середньовічної християнської цивілізації в цілому, що передбачало апріорну визначеність територіальних, часових і світоглядних підвалин останньої. Крім того, в окремих розвідках сформульовано й обґрунтовано гіпотези щодо активного застосовування середньовічними інтелектуалами в цілому й місіонерами зокрема досить оригінальних методів певних «мозкових атак» на язичництво, яке тривалий період, безсумнівно, переважало над слабкими й нечисленними християнськими осередками у Східній Європі. «Атаки» мали на меті штучно створити «квазібогів», яких насправді не було в дійсних пантеонах, але, з одного боку, походили на представників язичницького пантеону певного регіону, проте свідомо були наповнені біблійним монотеїстичним смислом як на рівні використаних для імен богів слів (із лексичного складу трьох Святих Мов – єврейської, грецької й латини), так і символічного, морального й іншого змісту, який також апелював до власне християнських цінностей. За допомогою таких інтелектуальних «зондів» потужний язичницький світогляд і розвинута система ритуалів немов би розпадалася зсередини.

У зв’язку з тим, що на теренах Східної Європи поряд із богами переважно слов’янського походження й слов’янським язичницьким світосприйняттям досить поширеними були й германські язичницькі релікти як наслідок германського етапу Великого переселення народів перших століть нашої ери, у цьому посібнику значну увагу приділено характеристиці способів свідомого адаптування елементів германського міфологічного світогляду до потреб обґрунтування юридичних і династичних основ державності Давньої Русі. Автор дотримується позиції, що германсько-скандинавське походження династії Рюриковичів відповідало об’єктивній геополітичній обстановці, яка склалась у Східній Європі на період середини ІХ ст., де так звана варязько-норманська присутність поряд з хозарським торговельним фактором визначали провідний баланс сил, включно із місцевими племінними слов’янськими, угро-фінськими, балтськими, тюркськими й ін. елітами як до динамічних Балтійського, Чорноморського, Каспійського й Середземноморського регіонів, так і державних та культурно-духовних осередків християнської й ісламської цивілізацій. Цим, власне, пояснюється значний місіонерський інтерес не тільки католицтва й православ’я до східноєвропейських теренів, але й ісламу, про що свідчить навертання приблизно в середині VIII ст. до мусульманства північного регіону Хозарського каганату за згодою його пануючої іудейської верхівки (Волзької Булгарії, нинішнього Татарстану). Втім, останній сюжет, з огляду і на його складний та особливий характер, який потребує спеціального концептуального осмислення, і на ту обставину, що іслам у досліджуваному регіоні не конкурував із християнством, ми свідомо оминаємо.

Посібник є продовженням серії тематично близьких публікацій автора для курсів «Інтелектуальна історія України давньої доби та середньовіччя» і «Давня та нова історія України». Публікації підготовлені в жанрі інтелектуальної історії, що в даному випадку означає погляд на події історії Давньої Русі під кутом зору середньовічної інтелектуальної еліти, яка свідомо визначила територіальні, часові, суспільні, культурно-релігійні та ін. параметри розвитку християнської цивілізації в цілому та її давньоруського сегменту зокрема, а вже пізніше власними силами і керованими зусиллями світської еліти спрямовувала об’єктивні історичні процеси у визначеному напрямі. У такий спосіб сучасний дослідник не декларативно, а по-справжньому дотримується важливого методологічного принципу історизму, не екстраполюючи на минуле не властиві йому риси, а оцінюючи його виключно з притаманних власне Середньовіччю світоглядних позицій.


1. Теоретичне підґрунтя організації місіонерства на теренах

Східної Європи православною й католицькою церквами
Автор цих рядків свого часу висунув і обґрунтував гіпотезу щодо існування в арсеналі місіонерів у процесі тривалого протистояння на слов’янських (зрозуміло, і не тільки) землях Європи християнського віровчення західного й східного обрядів із більш потужнішим язичництвом поряд з іншими, також до певної міри унікальними методами, суть яких полягала у штучному створенні образів богів, типологічно схожих на традиційно язичницькі, проте наділених біблійними, приховано монотеїстичними рисами, щоб не шокувати людей з політеїстичним світоглядом, з метою більш ефективного руйнування багатобожжя так би мовити «зсередини». З потужного термінологічного арсеналу сучасної науки ми вважали за можливе скористатися дещо нетрадиційним для гуманітарних наук поняттям «зонд», оскільки воно не тільки метафорично, але і буквально передає сутність застосовуваних місіонерами технологій, про які йтиметься далі. Усвідомлюючи парадоксальність сформульованої заяви поряд із відсутністю історіографічних прецедентів, маємо дещо попередньо пояснити для окреслення власної позиції.

По-перше, про слов’янське язичництво в цілому, а про східнослов’янське зокрема, відомо вкрай мало (особливо порівняно з германсько-скандинавським), настільки, що для висунення більш-менш життєздатних припущень науковці мусять широко застосовувати різноманітні нетрадиційні підходи, попередньо обґрунтувавши виправданість та доцільність відповідного гіпотетичного експериментування. Причини зазначеного контрасту між германським і слов’янським світами, на які в принципі майже синхронно були направлені християнські місіонерські зусилля, наразі або взагалі залишаються поза увагою вчених, або останні обмежуються банальним апелюванням до об’єктивних історичних умов. По-друге, в сучасних гуманітарних науках більшою чи меншою мірою зосереджених на вивченні політеїстичного язичницького світогляду та питаннях протистояння останнього з монотеїстичним християнством, продовжує панувати, на жаль, невиправдане для дослідження подібних тем домінування світсько-атеїстичної методології як наслідку тривалої (приблизно з середини XVIII ст. – фактично остаточно) монополії останньої, коли богословський дослідний досвід апріорно вважали анахронічним, шкідливим для прогресивного наукового поступу; в результаті далеко не всі медієвісти мають достатньо необхідних теологічних й лінгвістичних знань, що часто призводить до серйозних деформацій у процесі опанування проблем доби середньовіччя, особливо в царинах світогляду, вірувань, стереотипів поведінки тощо. По-третє, як продовження попереднього положення, слід акцентувати на нашій принциповій позиції стосовно того, що висування гіпотез, подібних до вище зазначеної, можна вважати виправданим, якщо спиратися на інтелектуальні засади середньовічної християнської цивілізації, згідно з якими задовго до початку власне Середньовіччя (492 р. від Різдва Христового) були визначені та ретельно аргументовані часові, територіальні межі, світоглядні, ідеологічні, юридичні, політичні та ін. підвалини майбутньої епохи. Знання та врахування останніх уможливлює робити припущення відносно, крім іншого, ставлення християнських світських і духовних інституцій до язичницьких народів та їх вірувань, різноманітних методів взаємодії з останніми з метою практичної реалізації заздалегідь визначених завдань щодо формування нової цивілізації насамперед на біблійних монотеїстичних підвалинах та державотворчому досвіді Римської республіки й імперії.

Далі ми викладемо низку міркувань, які здебільше мають характер так би мовити аксіоматичних знань про пізньоантичну, ранньохристиянську і ранньосередньовічну добу, тому ми можем дозволити собі уникнути обов’язкових посилань на джерела чи фахові розвідки з конкретних проблем. Численні дослідження останніх років в царині медієвістики, в яких їх автори не модернізують минуле за рахунок екстраполяції на нього не властивих йому рис, а плідно, проте обережно, застосовують притаманні власне середньовіччю способи практичної реалізації властивих йому світоглядних основ, переконливо довели, що хрестоматійне протистояння християнської цивілізації та язичницького варварства (ця дихотомія залишається глибоко вкоріненою в історичну науку і до сьогодні) мало складний діалектичний характер і не зводилося тільки до збройного протистояння. Рим активно використовував так званих варварів кельтського, германського, слов’янського та ін. походження ще з республіканських часів для державних потреб як прикордонників, додаткові військові підрозділи, охоронців та супроводів дипломатичних й купецьких місій, зрештою – федератів, яких активно за певних умов розселяли на територіях власне Римської держави, звільнених (повністю чи частково внаслідок спротиву Риму) від місцевого населення. Зокрема, вже у І – ІІ ст. н.е., згідно з повідомленями Гая Плінія Старшого, Публія Корнелія Тацита, Клавдія Птолемея та ін., римські купці, розвідники, дипломати, агенти та ін. зацікавлені особи досить непогано орієнтувалися в територіальних межах континентальної Європи як мінімум до Дніпра і Криму включно. Крім того, інститут почесних заручників давав можливість регулярно поповнювати римський та варварський істеблішмент спеціалістами з мови, культури та звичаїв сусідніх територій. Отже, на період початку узаконеної християнізації Римської імперії (від часів відомого Медіоланського едикту імператора Костянтина 313 р. та Першого Вселенського собору в Нікеї у 325 р.) Рим мав неабиякий досвід тривалої різногалузевої співпраці з так званим barbaricum’ом – «варварським світом».

Як досить переконливо засвідчують письмові й археологічні джерела IV – VIIІ ст. (ми свідомо посилаємось на цей період семи Вселенських Соборів, рішення яких заклали теоретичні й практичні підвалини християнської цивілізації та які – з певними відмінностями в тлумаченнях та інтерпретаціях – визнає і католицька, і православна церкви), саме в цей час суто теоретичні положення стосовно часових і територіальних меж зазначеної цивілізації, над розробкою яких плідно попрацювали ранньохристиянські інтелектуали, почали практично втілювати на теренах Південної Європи, Близького Сходу та Північної Африки. А отже, народи цих територій, навіть не зазнавши на початкових етапах масової християнізації, вже не могли вважатися варварами, оскільки жили на землях, які, згідно зі Старим Заповітом, були закріплені за нащадками Ноя – Сімом, Хамом і Яфетом (Афетом, Йафетом – існує кілька графічних варіантів написання цього семітського за походженням імені, яке означає «збільшення», «розширення», «поширення»); тож до них християнські місіонери мали виявляти максимум уваги та стриманості в процесі поширення монотеїстичних ідей. Для нашої теми принципове значення мають такі особливості згаданого ранньохристиянського інтелектуального проекту, як, з одного боку, «закріплення» за нащадками Ноя спочатку зазначених територій, інформація про які відображена в Біблії, проте з іншого – за населенням і рештою земель Європи, Азії та Африки, навіть якщо стосовно них не було географічних чи інших знань, потенційно ці території і, відповідно, народи вже вважалися невід’ємною складовою частиною християнської цивілізації.

Загальновідомо, що континентальні германці потрапили у сферу місіонерських інтересів християнської церкви вже у IV ст. (готи Північного Причорномор’я, проте за єретичним аріанським обрядом), але стали об’єктом відносно регулярного навертання тільки з VIII ст. (побіжно зазначимо, що християнізація Північної Європи через об’єктивні географічні, політичні та ін. обставини затягнулася ледь не до середини ХІІІ ст., як у випадку з Ісландією), то слов’яни Балкан, Центрально-Східної, а особливо Східної Європи потрапили під системну християнізацію ще пізніше. Це спричинили декілька факторів. Насамперед – труднощі в утвердженні християнства на теренах власне Римської імперії, оскільки християнські догмати й таїнства, суворі суспільні та моральні вимоги до усіх верств соціуму, укоріненість язичницьких традицій тощо потребували тривалого часу для впровадження. Крім того, варвари-язичники часто демонстрували кращі, порівняно з християнами, приклади згуртованості, дисциплінованості та відданості, чого бракувало розбещеному Риму і його провінціям. Відомі численні приклади, коли германських чи гунських володарів церква християнським правителям наводила в якості взірців: Аларіх, Аттіла (до речі, саме стосовно останнього вперше в християнській традиції застосовано єврейський за походженням титул кагана як втілення ідеального світського та духовного правителя) та ін. Необхідно врахувати також кадрові та мовні фактори, оскільки місіонерство потребувало численних кваліфікованих сміливих священників і монахів (ризик для життя був досить високим) із доволі високим рівнем володіння місцевими діалектами і традиціями, адже в ознайомленні неофітів з основами християнської віри помилки в перекладах і тлумаченнях Святого Письма були неприпустимі. Поєднати вимоги до знання мов і місцевих умов найефективніше можна було за рахунок не тільки заохочення племінних вождів та інших правителів, що було зрозуміло, але і за допомогою кадрів місцевого походження, насамперед підлітків, яких на певних умовах (домовленості з батьками, місцевою владою тощо) «рекрутери» вводили до християнських освітніх осередків, звідки вони, після навертання та відповідної підготовки вже як місіонери поверталися на батьківщину, об’єктивно маючи, як місцеві за походженням, набагато меншу вірогідність загинути. В одній з публікацій ми сформулювали гіпотезу, що однією з причин тривалого існування середньовічної работоргівлі і попиту на рабів саме зі слов’янських земель Східної Європи, та ще й активного сприяння з боку релігійних кіл, було саме прагнення християнських і, певною мірою, ісламських країн забезпечити себе в зазначений спосіб кваліфікованими місіонерськими кадрами.

Безпрецедентно великі терени розселення східних слов’ян (поряд із тюркськими, угорськими, балтськими та іншими народами), відсутність ефективних налагоджених комунікацій (крім річкових систем), існування серйозних розбіжностей між господарськими, культурними та іншими традиціями регіонів створювали, з одного боку, численні об’єктивні перешкоди для заходів християнізації, проте з іншого – в інтелектуальному вимірі Східна Європа мала для місіонерства низку привабливих рис так би мовити апріорно-теоретичного характеру. Германці разом зі слов’янами і католицькими, і православними середньовічними книжниками виводилися з римської провінції Норікум (частково територія нинішніх Австрії й Угорщини) та вважалися символічними нащадками біблійного Гомера (Гомар’яха єврейською, що означає «досконалий», «зразковий», «ідеальний») – сина згаданого вище Яфета, що автоматично надавало їм особливо престижного статусу. Проте останній додатково посилювався тим, що терени Східної Європи не тільки були безпосередньо пов’язані переважно зі слов’янським та тюркським населенням, яке складало більшість чотирьох каганатів – Гунського, Аварського, Болгарського і Хозарським, з яким своїм походженням була поєднана Русь, але і з германським державницьким етапом Великого переселення народів, коли готи у Північному Причорномор’ї створили потужну країну. Згідно з відомою біблійною схемою саме ці території вважали компетенцією Роша з книги пророка Єзекіїля. Показово, що від імені біблійного Роша (ראש) – «голова», «володар», «початок» тощо – в Середньовіччі пішла назва «Русь», етнонім «руси», «русичі» та численні споріднені слова; фонетична й графічна зміна «ш» на «с» пояснюється відсутністю в грецькій мові, через яке біблійні слова здебільше потрапляли до слов’янських, германських, романських й інших мов, звуку й, відповідно, літери «ш»; варіативність другого голосного (о – у – а) пояснюється тим, що в єврейському оригіналі слова Рош на цьому місці знаходиться буква «алеф», яка, залежно від контексту, може передаватися будь-яким голосним.

Християнство, як добре відомо, ґрунтується на провідній думці про Боговтілення, коли Слово Боже стало плоттю, Сином Божим, у містичний спосіб залишаючись одночасно Богом. У цьому богословському постулаті нас має цікавити те, що християнська цивілізація виходила з того, що слово як таке, в його етимологічному, семантичному, графічному, фонетичному та інших вимірах – це ідеальна, зразкова модель Промислу (від цього церковнослов’янського за походженням слова з відповідним теологічним змістом Микола Карамзін на початку ХІХ ст. утворив неологізм «промышленность», від якого, у свою чергу, походить українське «промисловість»; в аналогічний спосіб Карамзіним утворено російське «личность» від церковнослов’янського «лик») Божого, а отже, за допомогою слів, словосполучень, фраз, речень, зрештою, тексту християнські інтелектуали створювали концептуальні конструкції, які несли усю повноту Божого Провидіння і які мали бути взірцями для подальшої практичної реалізації кожним християнином. Зазначені постулати не тільки формували атмосферу особливої відповідальності у ставленні до слова і мов в цілому, які набували сакрального статусу, але й створювали сприятливі умови як для творчого вживання лексичного складу так званих Трьох Святих Мов (єврейської, грецької й латини, адже саме ними на хресті, на якому було розіп’ято Сина Божого, римляни написали «Ісус з Назарету, Цар Іудейський»), але і спонукали для створення численних неологізмів на основі компонентів згаданих мов (вершиною такого творчого проекту стало створення згаданої церковнослов’янської мови) для більш адекватного транслювання смислу Святих Текстів народам, які зазнавали навертання до християнства. Отже, конструювання за престижними біблійними (єврейською й грецькою мовами) і римськими (втіленими в грецькій і латинській мовах) взірцями імен, етнонімів, топонімів та інших необхідних компонентів християнізації варварського в традиційному, але вже не варварського в інтелектуальному вимірах культурного простру в цілому відповідало загальній стратегії навертання до монотеїзму германсько-слов’янського світу Європи. Ці ж процедури, на наше переконання, мали торкнутися також і штучного моделювання імен язичницьких богів, яких насправді не було в реальних пантеонах, проте які, несучи єврейські, грецькі чи латинські мовні елементи з відповідним апелюванням до Біблії, повинні були спровокувати у неофітів формування монотеїстичних світоглядних рис.

Для обґрунтування висунутої гіпотези ми маємо послуговуватись джерелами, в яких мала бути відображена цікава для нас інформація. Проте відразу необхідно врахувати низку об’єктивних обставин. По-перше, такого роду інформації вкрай обмаль. По-друге, майже в усіх випадках автори повідомлень стосовно язичництва – це християни, які вкрай негативно ставились до носіїв політеїстичних поглядів, а отже, зафіксовані в джерелах оцінки не можуть бути абсолютно об’єктивними. По-третє, навіть якщо безпосередньо автори повідомлень чи інформатори останніх були обізнані з діалектами племен, серед яких вони працювали, то не завжди можна було адекватно передати в графічній формі фонетичні особливості імен, етнонімів, топонімів тощо, оскільки грецька чи латинська мови не мали в арсеналі ні відповідних звуків, ні знаків для їх відображення, що призводило до численних деформацій. По-четверте, аналогічних деформацій у разі їх адаптування в процесі християнізації до германських, слов’янських чи інших мов зазнавали і слова єврейського, грецького чи латинського походження, що, в ідеалі, було небажано, проте з цим місіонерська система мала змиритися, зосередившись на збереженні сутнісних характеристик слів із монотеїстичним біблійним навантаженням. На нашу думку, саме останні обставини створили необхідні передумови для появи неологізмів із компонентів Трьох Святих Мов для конструювання як імен язичницьких богів, так і необхідних понять із християнським змістом.



Одним із найкращим прикладів впливу грецького за походженням слова на низку германських, романських і слов’янських мов може бути χριστός, як пізніше стало другим іменем Ісуса (грецький варіант, в якому, як говорилося, немає звуку «ш», від єврейського Єшуа – «Єгова (як варіант – Яхве) спасає», «Єгова спаситель». Нагадаємо, що, оскільки в іудаїзмі слово «Бог» відсутнє у фонетичному й графічному варіантах, Єгова є одне зі слів, поряд з Елоех, Адонай, Саваоф та ін., яке може вживатися стосовно можливих проявів божественного), злившись з ним в нероздільну цілісність вже у формі Хριστός. І хоча зазначене слово як ім’я Сина Божого стало основою для назви релігії та нової цивілізації, грецькою спочатку означало «намащений», «помазаний», навіть «брудний» (останнє значення нерідко, поряд з жорстокими переслідуваннями, ставало приводом для глузування над першими християнами, оскільки походить від дієслова χρίω – «змащувати», «натирати», «фарбувати», навіть «колоти», «жалити»). Втім, у новому значенні, стало також означаючи «хрест» як символ мученицької смерті Ісуса за людські гріхи; від слова χριστός, зокрема, походять французьке croix, італійське croce, англійське cross, німецьке kreuz, польське krzyż (поряд з chrzest – «хрещення»), українське хрест, російське крест та ін.

В якості яскравого прикладу свідомого включення в базову соціально-юридичну термінологію середньовічної епохи відверто теологічних елементів з метою своєрідного «психотренінгу», щоб і документація, і зміст церковних проповідей кожному християнину регулярно нагадували про християнські чесноти. Показово, що за основу бралися слова з грецької й латинської мови дохристиянської, язичницької доби, тобто небезпечні в точки зору політеїстичного гріха. Але це свідчить про очевидне місіонерське посередництво, оскільки християнські проповідники мусили використовувати звичні для греків і римлян терміни з традиційним семантичним змістом, наповнюючи останній новими монотеїстичними сенсами. По-перше, варто звернути увагу на те, що найважливіших теоретичних підвалин категорії «феодалізм» містяться вже в самій латинській семантичній структурі відповідного слова, адже прикметник feodus, a, um означає «огидний», «мерзенний», «потворний», «бридкий» та ін., похідний від нього іменник середнього роду feodus, oris – «союз», «договір», «закон» (природи), а похідне дієслово feodo, āvī, ātum, are – «бруднити», «мазати», «спотворювати», «плямувати», а також «порочити», «знеславлювати», «спустошувати», «калічити», «ранити», «завдавати поразку», «мордувати» тощо. Напрочуд діалектичним є співвідношення римського державно-язичницького тлумачення зазначених термінів з пізнішим християнським, оскільки перше виразно фіксує потужний історичний досвід контактів Риму з германськими й іншими варварськими народам, з якими необхідно було, вступаючи в союзні дипломатичні, військові, політичні, економічні та інші стосунки, підписувати договори, не забуваючи про потенційну підступність цих народів, бридких і огидних з погляду римлян, схильність до шантажу і зрад; власне християнська інтерпретація зазначених семантичних складників пропонувала інше смислове навантаження у відповідності, зрозуміло, зі своєю богословською, історичною і моральною доктриною, а саме: взірцем для земних союзів і договорів був тепер спочатку союз Бога з богообраним єврейським народом, а після його гріхів, які каралися єгипетським, вавилонським полонами, перським і римським завоюваннями , а особливо – неприйняття Сина Божого як Месії, новий союз Бога з усіма людьми незалежно від національності; крім того, загальновідомим є християнське тлумачення (зокрема у київського митрополита Іларіона) Закону Мойсея, євангельської Благодаті й Божественної Істини. Важливими для становлення і поступу християнського Середньовіччя були також положення про потворність, мерзенність і інші вади людей, оскільки це мало постійно нагадувати про гріхопадіння і взагалі схильність до гріха, а також про недосконалу природу людини, яку щомиті спокушує диявол. Але чи найглибшої метаморфози зазнала семантична природа дієслова, оскільки грецькою Χριστός означало не тільки «помазаник» (Божий) в сакрально-містичному сенсі як дослівна калька єврейського машинах (משיח) Месія (в грецькій вимові, в якій відсутні звук і буква «ш»; в аналогійний спосіб передаються через «с» численні запозичення з єврейської на кшталт Мойсей, Ісус, Єрусалим, Соломон та ін.), але і «брудний», «заплямований», «спотворений», що було частою причиною глузування язичників над першими християнами в Римській імперії.

Типологічно близьку картину можна спостерігати зі семантичними змінами, яких зазнало слово з beneficium, ī лексичного складу класичної латини зі значеннями «благодіяння», «милостиня», «знак милості» (при призначенні на посаду, наданні звання тощо), «послуга», «пільга», «привілей» та ін.; це докорінне слово складається з прислівника bene зі значенням «добре», «чудово», «гарно» (походить від іменника bonus, ī – «добро», «благо», «дар», «статок», «майно», «гідність» тощо) і дієслова facio, fēcī, factum, ere«робити», «виробляти», «здійснювати», «будувати», «формувати», «діяти», «вчиняти», але і «виховувати», «породжувати», «виголошувати», «створювати» та ін. Латинський іменник beneficium, ī є ідентичним за семантичним змістом із класичним грецьким іменником εύ-χăριστία – «подяка», «вдячність», «благодаріння» (останній приклад перекладу принципово важливий, оскільки в грецькому докорінному слові на першому місці стоїть прислівник εΰ – «добре», «повністю», «успішно», споріднений з іменником εύ – «добро», «благо», «праведність»), похідного від іменника χăρισμα – «дар», «милість», «пожалування». По мірі поширення й впровадження християнства в Римській імперії й поза її межами термінами εύ-χăριστία і beneficium, ī почали називати таїнство причащання й певну систему ритуальних дійств в православній і католицькій складовій християнської цивілізації відповідно. Як добре відомо, таїнство причащання, яке покликане імітувати Тайну Вечерю, в символічно-містичний спосіб регулярно налаштовує кожного християнина на відчуття причетності, за посередництва хліба й вина (як містичних аналогів Тіла й Крові Христа), як до церкви як символічного Тіла Господнього, так і держави як, за аналогією з попереднім прикладом, символічного тіла правлячої династії як такої і конкретного монарха (не випадково в православній традиції легітимного володаря стало прийнятим називати «помазаник Божий» з прямою апеляцією до грецького значення імені Χριστός – «помазаник»).

Поза конкуренцією, з точки зору штучно створених неологізмів та кальок з переважно грецької мови, перебуває, безсумнівно, церковнослов’янська мова (далі – ЦСМ), спеціально задумана й утворена для християнізації слов’янських народів за православним обрядом. Згідно з загальноприйнятою думкою, до того ж освяченої церковним авторитетом, оскільки брати Костянтин (в чернецтві – Кирило) й Мефодій (його мирське ім’я невідоме) – визнані творці нового теологічно-лінгвістичного алгоритму мовотворення – канонізовані як рівноапостольні, ЦСМ мала не тільки максимально точно передавати сутність християнського віровчення, яке до цього було сконцентроване в межах Трьох Святих Мов, для численних слов’янських народів (навіть ті з них, які на середину ІХ ст. потрапили до уваги дипломатів, купців і, зрозуміло, місіонерів католицького Заходу і православного Сходу, вражали чисельністю, обрисами територій проживання, природними перешкодами та обмеженістю комунікацій), але і виступити ідеальною символічною моделлю Промислу Божого. Необхідно також врахувати таку принципову обставину, що на три Святі Мови відобразилося язичницьке минуле їх носіїв (відповідно євреїв та значної кількості представників грецько-римської античної цивілізації), а нова ЦСМ мала відповідати найдосконалішим стандартам християнського монотеїзму. Крім того, граматична, орфографічна, морфологічна, семантична та ін. структури ЦСМ переконливо свідчать про ґрунтовні пізнання її творців та подальших розробників в особливостях слов’янських діалектів, законах словотвору, компаративній лінгвістиці в цілому, а такого роду знання можна було синтезувати в процесі тривалої місіонерської практики й накопиченого досвіду, який був професійно систематизований.

Мовотворчій діяльності Кирила і Мефодія присвячено велику кількість фахових досліджень, в чому неважко переконатися. Проте, як не парадоксально, представники світської й богословської наук майже не приділяли уваги проблемам створення слов’янськими просвітителями, як вже зазначалося, теологічно-лінгвістичного алгоритму мовотворення з погляду застосування мови як своєрідного «будівельного матеріалу» ідеального християнського соціуму, створеного у повній відповідності з біблійними взірцями, структурою Небесної Ієрархії (розробленою Псевдо-Діонісієм Ареопагітом) та іншими авторитетними діячами ранньохристиянської епохи .



Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал