Інститут підвищення кваліфікації керівних кадрів




Сторінка4/5
Дата конвертації12.12.2016
Розмір0.58 Mb.
1   2   3   4   5

1.4. Типологія об’єкітів психологічного впливу
Для ефективного психологічного впливу важливе урахування індиві- дуальних особливостей підлеглих. Аналіз темпераменту, характеру, здатностей,
інтересів, потреб, поведінкових стереотипів дозволяє виявити певну типологію об’єктів психологічного впливу.
Знання цієї типології дозволяє знайти правильний ключ до ділової розмови, а найголовніше – дає рекомендації, як себе поводити з таким співрозмовником. Ця класифікація, зрозуміло, не безгрішна; як і будь-яка інша, вона не може охопити всього розмаїття, та й у житті навряд чи зустрічається “чистий тип”. Однак вона дозволяє керівнику орієнтуватись на вибір певної стратегії впливу.
Із погляду югославського психолога П. Міціча, усе розмаїття співрозмовників можна розділити на такі типи.
“Позитивна людина”. Це, звичайно, найбільш приємний тип співрозмовника. Він дисциплінований, працьовитий, відкритий і спокійний. Він дозволяє разом із ним підбити підсумки бесіди та спокійно й обґрунтовано провести дискусію.
Стосовно нього треба:

відверто й разом із ним з’ясувати та завершити розгляд окремих випадків, труднощів і непорозумінь, при цьому ви можете розраховувати на доброзичливий характер взаємин, на співробітництво;

стежити за тим, щоби всі інші співрозмовники були згодні з цим позитивним підходом у даній розмові;

у важких і спірних питаннях і скрутних ситуаціях шукати допомоги та підтримки у співрозмовника цього типу;

у групі співрозмовників посадити його там, де є вільне місце.
Позитивні люди мають певний комплекс корисних звичок і характерних
їм властивостей:
1.
Позитивні люди не чекають доброго дня – вони самі створюють його.
“Очікування”, “випадок”, “надія на удачу” є словами пасивного споглядальника
і ніколи не зустрічаються у словнику позитивної людини. Вони, як правило, дуже активно беруть участь у побудові свого життя. Вони працюють, щоб внести зміни в навколишній світ, щоб почувати себе краще у важкі часи, а не чекають унікального поєднання зірок на небі.
2.
Позитивні люди легко розлучаються із зайвим. Багато людей намагаються до останнього чіплятися за свої улюблені ідеї, речі або навіть людей, витрачаючи на це свої кращі сили та енергію. Позитивні люди легко дозволяють відійти всьому зайвому і непотрібного, як тільки розуміють, що це заважає їм жити.
3.
Минуле має залишатися в минулому. Хороші і погані спогади повинні залишатися саме там, де їм і місце – в минулому. Позитивні люди не

29 витрачають багато часу в тузі за старим добрим дням, тому що вони занадто зайняті роботою над своїм сьогоднішнім і майбутнім днем. Негативний досвід минулого використовуються не для самобичування чи жалю, а для аналізу причин і витягання уроків як сходинки до кращого майбутнього.
4.
Вдячність – ось друге ім’я позитивної людини. Позитивні люди не зосереджуються на шорсткостях і каменях на своєму шляху, але готові щиро дякувати Богу, долю, життя за кожен крок, зроблений на дорозі. За кожен день, повний нових подій, запахів, вражень, почуттів. Вони бачать життя як скриню зі скарбами повною чудес.
5.
Позитивні люди зосереджені на своїх можливостях, а не обмеженнях.
Оптимістичні люди намагаються бачити те, що вони можуть робити, а не те, що вони не можуть зробити. Вони шукають можливості і рішення, а не зациклюються на тому, чому це неможливо. Навіть у випадку невдачі вони шукають нові варіанти і роблять нові спроби, не намагаючись звалити все на свою першу невдачу.
6.
Позитивні люди не дозволяють своїм страхам впливати на життя. Той, хто перебуває під владою своїх страхів і забобонів, ніколи не зможе жити повно- цінним і відкритим життям. Позитивні люди не нехтують розумними заходами безпеки, але ніколи не дозволять собі через страх перед невідомим не спробувати екзотичну страву, не побувати в новій країні або зайнятися новою діяльністю.
7.
Позитивні люди багато посміхаються! Це найбільш видима їхня риса, яка так всім подобається. Позитивні люди не тільки самі зазвичай перебувають у хорошому настрої, але і загадковим чином вміють передавати його оточуючим.
Оптимізм, легке відношення до життя, гарне почуття гумору і іронія – всі ці якості
є обов’язковими ознаками таких людей. Вони мають високий ступінь самоповаги, але відмовляються сприймати себе надто серйозно!
8.
Товариськість. Важко уявити собі позитивну людину, яка веде замкнутий, відокремлений, сумовитий спосіб життя. Як правило, такі люди люблять і відмінно вміють спілкуватися, люблять заводити нові знайомства і знаходитися в суспільстві. Від них не почуєш пліток і пересудів, а скоріше можна чекати живого щирої участі і реальної допомоги.
9.
Позитивні люди знають, що таке біль і нещастя. Одна з найбільших помилок думати, що позитивні люди завжди щасливі. Точно так само, як не мож- на дізнатися про світло, не побувавши в темряві, неможливо оцінити добро без порівняння зі злом, позитивні люди можуть страждати і зневірятися. Вони чудово знають, що таке негативні емоції, але усвідомлено вибирають позитивну сторону.
10.
Позитивні люди несуть відповідальність за своє життя. Позитивні люди дуже поважають себе, щоб плекати в собі комплекс жертви. Від них не почуєш стогонів і скарг на поганого начальника, сварливу дружину або неврожай. Вони не будуть звинувачувати в своїх проблемах інших людей або космічні сили, а сподіваються лише на себе і свої сили.
Стати позитивною людиною зовсім не важко. Необхідно тільки цілеспрямовано працювати над собою і культивувати перераховані вище навички та вміння.

30
“Нігіліст”. У ході бесіди він часто виходить за професійні рамки бесіди і стає нетерплячим, нестриманим, збудженим. Своєю позицією та підходом він бентежить співрозмовників і неусвідомлено наводить їх на те, щоби вони не погодилися з його тезами та твердженнями. Нігіліст – це людина, яка не знаходить у навколишньому світі нічого вищого за себе; у неїпроявляються заперечення цінностей або заперечення усталених суспільством норм , принципів , законів.
Стосовно нього треба:

спільно обговорити й обґрунтувати спірні моменти, якщо вони відомі, до початку бесіди;

привернути його на свою сторону, спробувати зробити з нього позитивного співрозмовника;

завжди залишатися холоднокровним і компетентним;

стежити за тим, щоби по можливості рішення формувались його словами;

коли є можливість, дати іншим спростовувати його твердження, а потім відхилити їх;

розмовляти з ним віч-на-віч у перервах і паузах, щоби довідатись про справжні причини його негативної реакції;

в екстремальних випадках наполягти на тому, щоби розмова була припинена, а пізніше, коли охолонуть голови, продовжити її;

за столом або у приміщенні помістити його в “мертвий кут”.
Центральною проблемою людини – “нігіліста” є внутрішньо властиве людському існуванню протиріччя між буттям “кинутої в світ мимо своєї волі” і тим, що вона виходить за межі природи завдяки здатності усвідомлювати себе,
інших, минуле і майбутнє. Розвиток людини, її особистості відбувається в рамках формування двох основних тенденцій: прагнення волі і прагнення до відчуження. Розвиток людини йде шляхом збільшення “волі”, але не кожна людина може адекватно скористатися цим шляхом, викликаючи ряд негативних психічних переживань і станів, і це приводить її до відчуження.
Збільшення людської волі і контролю над існуванням, доведення правильності й доцільності останнього, а також, всупереч цьому, прагнення переконати себе в тому, що саме тут і в цьому часі має існувати Саме Ця людина – цьому сприяє освіта й культура – все це призводить до розвитку певного суб’єктивізму, адже особистість уже має набутий досвід, з висоти якого й простягається її погляд. Людина впевнюється, зрештою, що вона –
“архітектор долі”, вона будує свій характер, стосунки з людьми і кар’єру певним чином. Ось так народжується суспільний атеїзм – тому що, живучи за правилами звичайних людей, неможливо стати Надлюдиною.
В результаті людина втрачає своє Я. Виникає захисний механізм “втеча від волі”, для якого характерні: мазохістські і садистські тенденції, деструктивізм, прагнення людини зруйнувати світ, щоб той не зруйнував її саму, нігілізм, автоматичний конформізм.
Тілесні характеристики (стриманість і напруженість) і такі особливості, як постійна посмішка, зверхня, іронічна і зухвала поведінка, – це все залишки

31 дуже сильних захисних механізмів в минулому, які відокремилися від своїх вихідних ситуацій і перетворилися на постійні риси характеру, які проявляються як “невроз характеру”, однією з причин якого і є дія захисного механізму – нігілізму. “Невроз характеру” – це тип неврозу, під час якого захисний конфлікт виражається в окремих рисах характеру, способах поведінки, тобто в патологічній організації особистості в цілому.
“Всезнайка”. Йому здається, що він усе знає та в усьому розбирається.
Про все в нього є своя думка, він завжди вимагає слова.
Стосовно нього треба:

час від часу висловлювати обґрунтовані сумніви у глибині його знань, підтверджуючи це переконливими прикладами;

іноді задавати йому складні спеціальні запитання, на які, якщо буде потреба, може відповісти той, хто веде бесіду;

нагадувати йому, що інші теж хочуть висловитись, трохи попрацювати над рішенням;

давати йому можливість вивести та сформулювати проміжні зауваження;

посадити його поруч із ведучим бесіду.
В процесі самоосвічення мова йде не проте, щоб накопичити та поглибити знання і уявлення про самого себе. Мова йде про те, щоб оцінити себе в своїх думках, відчуттях та бажаннях, щоб ідентифікувати себе як частину чогось та дистанціюватися від решти. У цьому полягає створення душевної ідентичності з її особливою внутрішньою силою. Або, висловлюючись за допомогою іншої метафори: так ми вирізьблюємо душевну скульптуру нас самих.
Ми можемо бути невдоволені світом своїх бажань, думок чи почуттів з різних причин: через брак структурованості та внутрішньої узгодженості; бо ми постійно набиваємо гулі; бо ми самі собі здаємося чужими. Саме тоді нам необхідна так звана освіта у широкому розумінні, тобто така, яку по праву можна назвати освітою для серця: з опорою на збагненну логіку та динаміку свого духовного життя я пізнаю, що думки, бажання та почуття – це не неминуча доля, а дещо, що людина може опрацювати та змінити, хоча і в певних межах, але більш, ніж мені здавалося раніше.
Саме в цьому освітньому процесі я дізнаюся, що означає бути незалежним не лише в своїх діях, але й у бажаннях та переживаннях. Ця незалежність не означає замкнутися у своїй внутрішній фортеці, щоб уникнути інших впливів, які можуть нести отруту маніпулювання. Те, чому вчуся я – дещо інше: здатність розрізняти вплив, який відокремлює мене від себе самого, та такого, що робить мене вільним, завдяки тому, що допомагає знайти шлях до самого себе. Будь-яка форма психотерапії, яка спирається лише на кондиціювання та декондиціювання, робить свій внесок в цей вид внутрішньої освіти.
Самостановлення у цьому сенсі відбувається не завдяки погляду зі свого трону вниз на інших, чи з висоти пташиного польоту на душевні процеси, завдяки котрим формуються думки, почуття та бажання. Я – це ніщо інше як саме ці душевні процеси. І тому те, що я стверджую про самого себе, може означати лише одне: постійно відбувається процес поєднання, розірвання та

32 нового поєднання мережі душевних епізодів, станів та диспозицій того, ким є я; розробка, викривлення чи перебудова мого Я, за якими я оціню те, що зустрічається на моєму шляху. Людина освічена, можна сказати, це той, хто сам визначає свою духовну особистість, при цьому не хапається за особистість, створену одного разу, а визнає постійний процес все нової самооцінки та терпить усі з цим пов’язані вагання. З точки зору емпатії, таким чином людина виступає у ролі суб’єкта.
“Базіка”. Він веде тривалі непотрібні монологи, безтактно й без усякої видимої причини перериває хід бесіди інших, не звертає уваги на час.
Стосовно нього треба:

максимально тактично переривати його тривалі виступи фразами типу
“Отже, ви стверджуєте, що...” або запитати, у чому він бачить зв’язок із предметом розмови;

характером бесіди налаштовувати на лаконічні відповіді;

зрідка нагадувати про те, що ви обмежені в часі;

стежити, щоби він не перевертав проблеми “з ніг на голову”;

запитати поіменно учасників бесіди, яка їхня думка;

як і всезнайку, посадити його ближче до ведучого чи до іншої авторитетної особи.
“Боягуз”. Він не впевнений у собі та завжди боїться сказати щось таке, що, на його думку, може виглядати смішно й нерозумно.
Стосовно нього треба:

бути особливо делікатним, щоби зненацька не налякати спалахи хоробрості, що зароджуються в нього час від часу;

задавати йому легкі інформативні запитання;

допомагати йому формулювати думки;

рішуче припиняти будь-які спроби глузування;

у жодному разі не “давити” на нього;

спеціально дякувати йому за будь-який внесок у бесіду чи зауваження, але не робити цього зверхньо;

усіляко зміцнювати його віру в себе.
“Неприступний”. Він замкнутий, на багато запитань відповідає односкла- дово, часто почуває себе поза часом і простором, а також поза темою та ситуацією конкретної розмови, тому що все це здається невартим його уваги та зусиль.
Стосовно нього треба:

знайти можливості для того, щоби зацікавити його (зокрема в обміні досвідом) і показувати, наскільки важливі для вас його досвід і знання;

запитати його: “Здається, ви не зовсім згодні з тим, що було сказано.
Нам усім було б цікаво довідатися, чому?”;

постаратися знайти які-небудь загальні теми для бесіди (звідки родом, сімейний стан, захоплення, остання прочитана книга, фільм тощо);

у перервах і паузах розмови спробувати з’ясувати причини такої поведінки.

33
“Незацікавлений”. Йому байдуже, про що мова йде, він ні у що не втручається. Стосовно нього треба:

із самого початку бесіди постаратися залишити побільше запитань
інформативного характеру;

показати непідробний інтерес до його діяльності;

постаратися з’ясувати, що цікаво особисто йому.
“Сноб”. Він не виносить критики ані прямої, ані непрямої, до всіх ставиться зверхньо, покровительські, у розмові схильний удаватись до іронії, що граничить із неповагою.
Стосовно нього треба:

краще не застосовувати прямої критики, а обмежитись легкою іронією;

не допускати ніякої критики на адресу присутніх чи відсутніх керівників, інших осіб;

частіше використовувати формулу “так..., але...”;

діяти точно відповідно до вимог ділового етикету.
“Чомучка”. Здається, цей співрозмовник тільки для того й створений, щоби складати та задавати запитання незалежно від того, чи мають вони під собою реальний ґрунт чи надумані. Він просто згоряє від бажання запитувати геть про все.
Стосовно нього треба:

усі його запитання, що ставляться до теми розмови, відразу ж спрямовувати на всіх співрозмовників, а якщо він один, то переадресовувати запитання йому самому;

на запитання інформаційного характеру відповідати відразу;

відразу визнавати його правоту, якщо немає можливості дати йому потрібну відповідь.
Визначивши, до якого типу відноситься наш співрозмовник, керівник здатний впливати на нього ефективніше в інтересах тих завдань, що розв’язуються організацією.

1.5. Індивідуальні стилі прийняття рішень
Під стилем прийняття рішень розуміються індивідуальні методи ухвалення рішення. Його становлять кілька компонентів:

підхід до одержання нової інформації;

характеристики мислення;

перевага певної величини ризику;

когнітивна складність, тобто здатність до аналізу й синтезу;

інформаційні процеси;

здатність протистояти подвійності.
Підходи до інформації:
Ø
схильність сприймати лише ту інформацію, що збігається із власною точкою зору,
Ø
схильність брати до уваги й суперечній власній точці зору інформацію,

34
Ø
схильність одержувати будь-яку інформацію, але в стислій до межі, схематичній формі.
Не варто покладатися на інформацію, що приходить із єдиного джерела.
Характеристики мислення: гнучкість, продуктивність, швидкість, аналітич- ність. Стиль ухвалення рішення може бути:

гнучким зі схильністю до ризику;

гнучким зі схильністю до обережності;

твердим зі схильністю до ризику;

твердим зі схильністю до обережності.
У всіх людей є свої стереотипи мислення й сприйняття. Менеджеру корисно усвідомити, які стереотипи впливають на прийняття ним рішень.
На основі багаторічних досліджень Касьяник виділив чотири основних способи прийняття рішень:
1)
експериментування – відповідає орієнтації на одержання інформації, необхідної для вирішення проблем перевіреним способом з безпосереднім особистим включенням;
2)
генерування – відповідає орієнтації на генерування ідеї при вирішенні проблем;
3)
міркування – відповідає орієнтації на одержання інформації, необхідної для вирішення проблем за допомогою міркування, відверненого абстрагування й теоретизування;
4)
оцінка – відповідає орієнтації на оцінне судження при рішенні проблем, оцінювання ідей.
Залежно від комбінації цих способів в окремих людей розрізняють чотири типи керівників, кожний зі своїм стилем керування.
Реалізатор прагне використовувати прямий експеримент і оцінні судження при рішенні проблем. Його сила в тім, що він воліє все робити, плануючи й здійснюючи експерименти й приймаючи участь у нових експериментах. Він віддає перевагу практичним пробам ментальному аналізу.
Реалізатори проявляють свої здатності в ситуаціях, коли треба пристосуватися до конкретних умов і зробити так, щоб всі “так чи інакше заробили те, що необхідно”. Така людина не має потреби в повному розумінні того, із чим працює. Тому вона більше схильна до ризику, ніж представники
інших трьох стилів. У ситуаціях, коли теорія не відповідає фактам, вони, швидше за все, звинуватять теорію.
Реалізатори сповнені ентузіазму, легко спілкуються з людьми, але іноді виглядають нетерплячими й навіть “настирними”, коли намагаються втілити плани й ідеї в реальність. Вони будуть пробувати й пробувати різні підходи, поки не знайдуть досить прийнятного для тих, кого поважають. Цей стиль припускає зацікавленість у знаходженні задовільних рішень і в здійсненні планів.
Генератор прагне використовувати при рішенні проблем прямий експеримент і генерування ідей. Його сила в тім, що він зрушує ситуацію з
“мертвої точки”, втягуючись у справу, збираючи інформацію, розпитуючи, уявляючи можливі варіанти й “почуваючи” будь-які нові проблеми й можливості. Він любить розглядати конкретні ситуації під різними кутами зору.

35
Така людина краще діє в ситуаціях, які вимагають багатоваріантності й розмаїтості рішень, ніж оцінки, відбору одного або деяких рішень.
Генераторів, як правило, цікавлять людські проблеми, вони бачать взаємозв’язки в будь-якому явищі, можуть помітити гарні й погані сторони майже в будь-якому факті, ідеї або питанні. Вони не люблять, коли їх “зорганізовують” або коли доручають вирішувати проблему повністю, вони воліють, коли деталями займається хто-небудь інший. У всім, із чим вони зіштовхуються, вони бачать потенційне рішення навіть ще не виявлених проблем.
Генератори люблять витати в хмарах, їх важко “заземлити”. Кожне рішення, що вони пропонують, припускає появу декількох нових проблем. Для цього стилю характерна зацікавленість у пошуку проблем і зборі фактів.
В оптимізатора переважає установка на абстрактне мислення й оцінки.
Така людина сильна у втіленні абстрактних ідей у практичні рішення й плани.
Вони постійно й ретельно проводять “ментальне тестування” ідей. Представники цього стилю незамінні в ситуаціях, що вимагають знаходження єдиної вірної відповіді або оптимального рішення. Завдяки дедуктивному мисленню, він може концентруватися на специфічних проблемах; здатний обробити величезну кількість інформації й точно сказати, “що не так” у даній ситуації.
Оптимізатори звичайно відносно неемоційні й скрупульозні, воліють мати справа з явищами, а не з людьми. Вони, як правило, зовсім упевнені у своїй здатності давати надійні, логічно обґрунтовані оцінки. Тому вони звичайно проявляють нетерпіння в невизначених ситуаціях і не люблять довгих
“мріянь” із приводу інших ідей, точок зору й досліджень взаємозв’язків між проблемами. Вони переконані, що “знають у чому проблема”.
Цей стиль припускає інтерес до оцінювання ідей, вибору характеру дії і його плануванню.
У концептуалізатора переважають установки на абстрактне мислення й генерування ідей. Найбільше його цікавить узгодження ідей. У них швидко формуються здогади, вони швидко схоплюють і народжують асоціації, визначають проблеми, вбудовують у нові ідеї теоретичні моделі й концепції, можливості й переваги. Їх важко перевершити в індуктивному мисленні, у здатності об’єднати зовні не зв’язані результати спостережень у рамках
інтегрального пояснення. Їх найбільше турбує розуміння.
Для них потрібно, щоб теорія була логічно обґрунтована й точна. Вони, як правило, не рушать із місця, поки повністю не усвідомлюють положення або поки проблема або основна ідея не будуть точно визначені. Вони воліють не поспішати, не хапатися за роботу, не мучаться вибором з декількох гарних або недостатньо зрозумілих варіантів рішення. У них висока чутливість і любов до
ідей, і вони не занадто розташовані переходити до дії. Цей стиль припускає
інтерес до визначення проблем і пошуку нових ідей.
У практиці керування й самих керівників, і їхня команда рідко представляють ці психологічні типи в чистому виді. Вони можуть у різному ступені сполучатися. Тому сполучаються й способи прийняття управлінських рішень. Найбільш ефективні рішення приймаються, коли в команді присутні люди з різними типами прийняття рішень, а ці типи в них найбільш виражені.

36
Роль мотиваційної сфери особистості в прийнятті й реалізації управлінських рішень.
Як відомо, теорія установки досить ґрунтовно розроблена психологами – представниками школи Д.Н.Узнадзе. Йому належить основне визначення цього терміна: “У випадках наявності якої-небудь потреби й ситуації її задоволення в суб’єкті виникає специфічний стан, яке можна характеризувати як готовність, як установку його до здійснення певної діяльності, спрямованої на задоволення його актуальної потреби”.
Саме в цьому значенні сполучної ланки між потребою суб’єкта й об’єктивною ситуацією вживають термін “установка” зазначені вище автори, а слідом за ними й інші.
А.Г. Здравомислов і В.А. Отрут розглядають поняття “аттитюд”, якому присвячене велика кількість робіт у світовій психологічній літературі. Автори спробували ввести його у свою систему понять шляхом співвіднесення його з особливим типом фіксованих установок: “Аттитюди по суті соціально значимі регулятори поведінки або – соціально значимі фіксовані установки”
Цілеспрямоване формування аттитюдів можна віднести до найважли- віших компонентам соціального управління.
Таким чином, у системі понять авторів, замість одного “психологічного невідомого” – ціннісних орієнтації виникло два: додалося поняття “соціальних установок” – аттитюдів. Це необхідно було пояснити “психологічно”, оскільки, як показали численні роботи закордонних психологів, простого співвіднесення його з установкою неможливе. Автори почали виділяти в аттитюди численні ознаки, що відрізняють його від традиційних механізмів установки, були змушені ввести особливий розділ у свою теорію: розкриття поняття ціннісної орієнтації “у термінах” установки, аттитюди і т.д. У результаті вчені прийшли до працюючого в
їхній системі функціонального визначення ціннісних орієнтацій, “основна функція ціннісних орієнтацій – регулювання поводження як усвідомленої дії в певних соціальних умовах”. Це положення може лягти в основу розуміння ролі цінностей у системі прийняття й реалізації управлінських рішень.

Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал