Інститут економіки природокористування та сталого розвитку Національної академії наук України




Сторінка1/7
Дата конвертації10.04.2017
Розмір0.93 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7

Національна академія наук України
Державна установа "Інститут економіки природокористування та сталого розвитку Національної академії наук України"
НАЦІОНАЛЬНА ПАРАДИГМА
СТАЛОГО РОЗВИТКУ УКРАЇНИ
Київ – 2012

УДК 330.111 : 330.34.014
ББК У.в6
Н-35
Національна парадигма сталого розвитку України / за заг. ред. академіка НАН України, д.т.н., проф., засл. діяча науки і техніки України
Б. Є. Патона.

К.:
Державна установа "Інститут економіки природокористування та сталого розвитку Національної академії наук
України", 2012. – 72 с.
Визначено сучасні тенденції, стратегічні засади та перспективні напрями сталого розвитку України в глобальному середовищі на основі аналізу й оцінки новітніх наукових концепцій господарювання в контексті світових господарських домінант відповідно до наявного стратегічного потенціалу держави. Розроблено концептуальні засади сталого розвитку природно- ресурсного потенціалу, включаючи земельні, водні, мінерально-сировинні, лісові ресурси, соціальну складову, умови гарантування природно-техногенної та екологічної безпеки тощо. Визначено перспективи національної еколого- економічної політики, запропоновано національну парадигму і програмну основу перспективного сталого розвитку України.
Рекомендовано до друку вченою радою Державної установи "Інститут економіки природокористування та сталого розвитку Національної академії наук України" (протокол № 10 від 24 листопада 2011 р.)
Р е ц е н з е н т и : акад. НАН України Е. М. Лібанова; акад. НАН України В. В. Моргун; акад. НАН України Д. М. Гродзинський.
ISBN 978-966-02-6268-3
© Державна установа "Інститут економіки природокористування та сталого розвитку
Національної академії наук України", 2012

3
ЗМІСТ
ВСТУП ………………………………………………………………………....
5
РОЗДІЛ 1. ТЕНДЕНЦІЇ СТАНОВЛЕННЯ СТАЛОГО РОЗВИТКУ ……….
9 1.1. Сталий розвиток у контексті суспільно-економічних проблем
ХХІ століття …………………………………………………………….………
9 1.2. Сталий розвиток та міжнародна екологічна політика ………………….
12 1.3. Раціональне використання природних ресурсів ……………….………..
15 1.4. Стратегічні орієнтири соціальної складової сталого розвитку .……….
19 1.5. Стратегічні засади інвестиційного забезпечення сталого розвитку …..
21
РОЗДІЛ 2. ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СТАЛОГО РОЗВИТКУ В УКРАЇНІ ………..
24 2.1. Міжнародна екологічна політика та сталий розвиток …………………..
24 2.2. Сталий розвиток природно-ресурсного потенціалу ……………………
28 2.3. Упровадження засад сталого розвитку в соціальній сфері …………….
34 2.4. Природно-техногенна та екологічної безпека сталого розвитку ……...
35
РОЗДІЛ 3. ПЕРСПЕКТИВИ СТАЛОГО РОЗВИТКУ УКРАЇНИ ………….
41 3.1. Сталий розвиток України у глобальному середовищі …………………
41 3.2. Інноваційні домінанти сталого розвитку України ……………………..
45 3.3. Напрями розвитку природно-ресурсного потенціалу ………..………...
49 3.4. Концепт вирішення суспільних проблем сталого розвитку …………...
55 3.5. Пріоритети гарантування безпеки сталого розвитку …………………..
57 3.6. Перспективи концепту стратегії сталого розвитку…………………….
60 3.7. Схема розроблення стратегії сталого розвитку України ………………
65
ВИСНОВКИ ..……………………………………………………………….....
70

5
ВСТУП
Визначення національної парадигми і стратегії сталого розвитку України відбувається під впливом сучасних світових тенденцій щодо вирішення проблеми не тільки гармонійного розвитку людства, але навіть його виживання.
І головним тут стає розуміння того, що підвалини розкриття цієї проблеми перебувають у площині загальних процесів техносферизації людського мислення, а отже, і господарської поведінки. Утім, поступове відчуття помилковості обраного шляху сприяло появі низки концептуальних підходів до подолання проблем, що виникли.
Слід наголосити, що серед значної кількості наукових концепцій і теорій світового розвитку у світі та Україні до 70-х рр. ХХ ст. домінував техногенний тип економічного розвитку. Для нашої держави навіть досі за фактом цей тип розвитку, зважаючи на високоіндустріалізований технологічний уклад національного господарства,
є переважаючим.
Це природомісткий
(природоруйнівний) тип розвитку, який базується на використанні штучних засобів виробництва, створених без урахування екологічних обмежень.
Характерними ознаками техногенного типу розвитку є швидке і виснажливе використання невідновлюваних видів природних ресурсів (перш за все, корисних копалин), надексплуатація відновлюваних ресурсів (ґрунти, ліси і т.д.) зі швидкістю, яка перевищує можливості їх відтворення і відбудови.
Завдяки усвідомленню, насамперед на науковому рівні, небезпеки подальшого розвитку техногенної економіки, у 50–60-ті рр. ХХ ст. з'явилась концепція, яку можна наближено назвати концепцією охорони навколишнього середовища. Розуміння на той час тенденції зростання екологічної загрози стало поштовхом до швидкого розвитку у світі законодавчої діяльності, пов'язаної з прийняттям законів і актів, регламентуючих норми і процедури природокористування.
У контексті визначення динаміки розвитку обґрунтування напрямів екологоорієнтованої діяльності слід згадати дослідження Римського клубу. Як відомо, на початку 1970-х років здійснено спроби знайти шляхи протидії наростаючим загрозам глобальної енергетичної та екологічної катастроф. У рамках Римського клубу сформовано групу інтелектуалів на чолі з А. Печчеї, які об'єдналися з метою дослідження цих проблем. При цьому головними для групи стало глобальне моделювання, яке враховує взаємозв’язки різних аспектів людського життя
– соціального, політичного, морального, культурного, економічного.
Слід виділити також ще кілька основних концептуальних поглядів на вирішення проблем екологоорієнтованого розвитку. Йдеться про концепцію екотопії, антропоцентризм, екоцентризм, біоцентризм та ноосферну концепцію.
Поява концепції екотопії пов’язана із визначенням нездатності досягнення радикальних змін у відносинах між економікою і навколишнім середовищем. Основними напрямами екологічної політики концепції є

6
повернення до природи, біологічне і культурне розмаїття, прості технології, відмова від НТП, який тільки руйнує навколишнє середовище, і т.д. У різних видах екотопії приділялося багато уваги моральному вдосконаленню, соціальним, релігійним і духовним аспектам розвитку людини. Концепція екотопії лежить в основі програм партії зелених у багатьох країнах.
Говорячи про антропоцентризм, слід підкреслити, що відповідно до найбільш розповсюдженого підходу, взаємовідносини Людини й Природи будуються за правилами, які встановлює саме Людина. Антропоцентризм – це система уявлень групового егоїзму, в якій світ людей протиставлений світу природи, де тільки людина має вищу цінність. При цьому домінує так званий прагматичний імператив – правильно й дозволено те, що корисно людині, людям. Природа розглядається як знеособлене навколишнє середовище.
Відповідно до цього етичні норми й правила діють тільки у світі людей, але не поширюються на взаємодії зі світом природи.
Екоцентризм, на відміну від антропоцентризму, виходить із уявлення про об'єктивне існування єдиної системи, в якій всі живі організми планети Земля, включаючи людей з їхніми ресурсами, господарством, технікою й культурою, взаємодіють між собою і навколишнім природним середовищем. Прогрес цивілізації обмежується екологічним імперативом – безумовною залежністю людини, людського суспільства від стану живої природи, вимогою підпорядкування її законам. Такий підхід характерний в основному для порівняно вузького кола професійних екологів і системних аналітиків.
Існує ще крайній, рафінований екоцентризм, який на Заході частіше називають біоцентризмом, або етикою дикої природи. Він має обмежене число прихильників і носить характер ідеології заповідної справи. Біоцентризм бачить дику природу священною, яка має внутрішню цінність і володіє моральними правами й волею.
Величезний вплив людини на природу й масштабні наслідки її діяльності стали основою вчення про ноосферу. Термін ноосфера (від грец. noos – розум) уперше ввів у науковий обіг 1927 р. французький учений Є. Леруа. Разом з
П. Тейяром де Шарденом він розглядав ноосферу як ідеальне утворення, позабіосферну оболонку думки, що оточує Землю. Розвиток цих ідей
В.І.Вернадським дав сучасне визнане розуміння ноосфери як системної основи взаємодії людини й природи, у межах якої розумна людська діяльність стає визначальним фактором розвитку. Гармонічний взаємозв'язок усіх структурних складових ноосфери – людства, суспільних систем, наукових знань, техніки й технологій в єдності з біосферою є основою її стійкого існування й розвитку.
Таким чином, концепт сталого розвитку формувався суспільством поступово. Більше того, є всі підстави охарактеризувати його як нову соціально-економічну парадигму. Термін сталий розвиток, як добре відомо, введений у широкий вжиток Міжнародною комісією по навколишньому середовищу і розвитку (Комісія Брунтланд) у 1987 р. Під сталим розуміють такий розвиток, який задовольняє потреби нинішнього часу, але не ставить під загрозу здатність майбутніх поколінь задовольняти свої власні потреби.

7
Концепція сталого розвитку ввібрала в себе позитивні ознаки всіх попередніх концепцій і має три основні центри спрямування цілей – Природа, Суспільство і
Виробництво. В цьому аспекті відбувається поступове розгортання концепту сталого розвитку, у процесі якого визначаються нові орієнтири, що пов’язані з питаннями участі у вирішенні проблем бізнесу, створення так званої зеленої економіки, урахування проблем зміни клімату тощо, які, сподіваємось, знайдуть відображення в рамках проведення чергової конференції ООН
"РІО + 20". На конференції будуть обговорюватися дві основні теми – перехід до "зеленої економіки" в контексті сталого розвитку та подолання бідності, а також мають розглядатися відповідні інституціональні основи сталого розвитку. Згідно з резолюцією Генеральної Асамблеї ООН, ця конференція пройде у червні 2012 року в Бразилії.
У контексті таких завдань стосовно України слід визначити, що принаймні два суттєвих питання вимагають вирішення, на яких необхідно зосередити увагу в подальших дослідженнях, оскільки вони мають системоформуючий характер. Перше – виявлення причин такого становища, коли наші держава і суспільство, що мають досить значні стратегічні запаси різного виду ресурсів, залишаються в колі бідних країн Європи. Друге – чи зможе Україна в разі наявності необхідних коштів використати їх належним чином на користь досягнення сталого розвитку, чи спроможна вона перетворити свої ресурси на дієвий капітал і потужне джерело розвитку національної економіки.
Ці питання орієнтують на визначення системних позицій щодо перетворення національного господарства України у стійку суспільну цілісність, здатну самовідтворюватися та самоорганізовуватися в напрямі вирішення конкретних соціально-економічних проблем. Саме на ці аспекти впорядкування системи управління господарством спрямовані Європейська хартія регіонального розвитку та
Європейська хартія місцевого самоврядування. Необхідність досягнення визначених цільових орієнтирів обумовлена не тільки економічними, але й соціально-гуманітарними передумовами, включаючи, зокрема, культурологічні, психологічні, етичні, релігійні та інші фактори.
Насамперед, ідеться про те, що народ України, який тією чи іншою мірою
є власником великої кількості різноманітних природних і суто матеріальних ресурсів, повинен сформувати в себе здатність перетворювати їх у капітальну форму. Але відомо, що ресурс стає капіталом у разі створення сукупності відповідних інституціональних умов. Перетворення матеріальних активів у продуктивний капітал є дуже складним процесом, проте без цього забезпечення сталого розвитку України в подальшому є проблематичним, оскільки господарська практика сьогодення доводить, що в умовах перманентної світової соціально-економічної кризи найбільш адекватною основою для сталого розвитку національного господарства можуть бути тільки власні ресурси.

8
З урахуванням зазначеного стає зрозумілою необхідність визначення сучасних домінант, стратегічних засад та перспективних напрямів сталого розвитку України в глобальному середовищі на основі аналізу й оцінки саме новітніх наукових концепцій господарювання відповідно до світових домінант сталого розвитку на майбутнє, з одного боку, і наявного стратегічного потенціалу держави, включаючи основні природні ресурси (земельний, водний, лісовий тощо), соціальну складову, умови гарантування природно-техногенної та екологічної безпеки, визначення національної еколого-економічної політики з програмною основою перспективного розвитку держави – з іншого. Усе це дає можливість говорити саме про національну парадигму сталого розвитку
України, адже цей процес має значну специфіку та особливості щодо можливостей та механізмів вирішення проблем, які стоять перед нацією.
Це видання підготовлено під керівництвом академіка НААН України, д.е.н., проф., заслуженого діяча науки і техніки України М. А. Хвесика; д.е.н., проф. І. К. Бистрякова. Авторський колектив: академік НААН України, д.е.н., проф., заслужений діяч науки і техніки України М. А. Хвесик; академік НАН
України, д.е.н., проф., заслужений діяч науки і техніки України О. М. Алимов; д.е.н., проф. І. К. Бистряков; д.е.н., доц. Ш. І. Ібатуллін; д.е.н., проф., заслужений діяч науки і техніки України В. І. Куценко; д.е.н., проф.
Я. В. Коваль; д.е.н., с.н.с. І. М. Лицур; д.е.н., проф. В. В. Микитенко; д.е.н., проф. В. С. Міщенко; д.г.н., проф. А. В. Степаненко; д.е.н., проф.
Є. В. Хлобистов; д.держ.упр., с.н.с. І. О. Драган; к.е.н., доц. Д. В. Клиновий; к.е.н., с.н.с. Н. В. Коржунова; к.е.н., с.н.с. Л. В. Левковська; к.е.н.
В. М. Мандзик; к.т.н. В. В. Матюха; к.е.н., с.н.с. Я. В. Остафійчук; к.е.н., с.н.с.
Г. О. Обиход; к.е.н., с.н.с. В. В. Пилипів; к.е.н., с.н.с. К. І. Рижова; к.е.н., с.н.с.
А. М. Сундук; к.е.н., с.н.с. О. В. Яроцька; м.н.с. І. О. Ілляшенко; м.н.с.
В. Є. Щуліпенко; пров. екон. Ю. М. Маковецька, пров. екон. Т. Л. Омельяненко.

9
РОЗДІЛ 1.
ТЕНДЕНЦІЇ СТАНОВЛЕННЯ СТАЛОГО РОЗВИТКУ
1.1. Сталий розвиток у контексті суспільно-економічних проблем
ХХІ століття
Сталий розвиток господарства – проблема неординарна, суперечлива. Про такий розвиток можна говорити лише тоді, коли економічне зростання, матеріальне виробництво та споживання, інші види суспільної діяльності відбуваються в межах, визначених здатністю екологічних систем до відновлення.
Концептуальними засадами стійкого розвитку передусім передбачається екологізація економіки, гуманізація, запровадження певної системи принципових підходів до питань суспільної діяльності.
Модель сталого, стійкого розвитку, як і будь-яка соціальна модель, є системою інтегрованих компонентів, їх суттєвих відносин і зв’язків, що відображають основний зміст процесів збалансованого соціально-економічного та екологічного розвитку.
Згідно з визначенням сутності поняття сталий розвиток суспільства, воно спрямоване на задоволення потреб сучасного покоління без шкоди майбутнім генераціям людей. Вихідними умовами сталого розвитку можна визнати забезпечення:
 економічного розвитку, що підтримується на основі радикально- модифікованої ринкової системи;
 природно-екологічної стійкості на базі теорії біотичної регуляції навколишнього середовища;
 тісної міжнародної співпраці та кооперації для досягнення цілей стійкого розвитку;
 стійкого соціального розвитку на основі принципу справедливості;
 екологізації суспільної свідомості, що ґрунтується на використанні системи освіти та засобів масової інформації.
У всіх вихідних умовах сталого розвитку йдеться про перехід від стихійності до керованості. Виходячи з цього, можна сформувати модель сталого розвитку з таких основних положень:
 у центрі уваги мають бути люди та їх право на здорове й плідне життя в гармонії з природою;
 охорона довкілля повинна стати невіддільним компонентом процесу розвитку, що не може розглядатися окремо від іншого;
 задоволення потреб у розвитку й збереженні навколишнього середовища;
 розвиток і збереження довкілля має поширюватися не тільки на нинішнє, а й майбутнє покоління;
 зменшення розриву між життєвим рівнем у різних країнах та подолання бідності належить до найважливіших завдань світової спільноти;

10
 для досягнення стійкого розвитку держави слід вилучати або обмежувати моделі виробництва та споживання, які йому не сприяють.
Серед основних чинників, що забезпечують сталий розвиток, можна виділити такі:
 екологічний – визначає умови й межі відновлення екологічних систем унаслідок їх експлуатації;
 економічний
– передбачає формування економічної системи, гармонізованої з екологічним чинником розвитку;
 соціальний – утверджує право людини на високий життєвий рівень в умовах екологічної безпеки й благополуччя.
В Україні проблема сталого розвитку обговорюється достатньо давно. З
1992 року створено значний науковий доробок, який заклав підґрунтя новим орієнтирам розвитку країни на засадах постіндустріальної економіки. Утім, аналізуючи ситуацію, можна визначити, що поза увагою залишається насамперед швидкість змін, яку несе не тільки і не стільки сучасний світ, скільки власне людина, що трансформується. І це можливо простежити у процесі аналізу динаміки пріоритетів, які перед собою ставило людство. За нетривалий в історичних вимірах період часу вони змінювалися тричі.
По-перше, слід згадати Стокгольм (1972 р.), де на міжнародній конференції головною проблемою визнано забруднення навколишнього середовища, зокрема повітряного басейну. По-друге, Найробі (1982 р.), коли учасники конференції наголошували на пріоритетності проблеми збереження біорозмаїття. І, по-третє, Ріо-де-Жанейро (1992 р.), де парадигмальною ідеєю конференції стало забезпечення сталого розвитку в цілому.
Проте після цього процес визначення стратегічних тенденцій розвитку людства фактично призупинився, незважаючи на абсолютно нові реалії сьогодення, у першу чергу такі, як системна криза світової економіки останнього десятиліття. Ще у Йоганнесбурзі (2002 р.) констатувалося, що ідея сталого розвитку за десятиліття не набула суттєвого розвитку в практичній діяльності. Наявність значних глобальних протиріч, насамперед зростання соціальної напруженості у світі й потужні військові конфлікти останніх років за участю США, Великої Британії, Франції та інших найрозвиненіших країн світу, доводять, що в рамках концепції сталого розвитку не зроблено акцент на людину, точніше, на відносини між людьми з приводу використання обмежених екологічних та інших ресурсів, зокрема палива та стратегічного просторового ресурсу.
У теперішній час еволюція ідей сталого розвитку призвела до того, що в галузі забезпечення економічних, екологічних та соціальних імперативів сталого розвитку системи світового господарства сучасні науковці виділяють п’ять основних стратегічних тенденцій:
 людство здатне надати розвитку стійкого і довгострокового характеру з тим, щоб він відповідав сьогоднішнім потребам людей, не залишаючи при цьому майбутні покоління можливості задовольняти свої потреби;

11
 існуючі обмеження в галузі експлуатації природних ресурсів відносні, вони пов'язані з нинішнім рівнем техніки і соціальних організацій, а також здатністю біосфери справлятися з наслідками людської діяльності;
 необхідно задовольнити елементарні потреби всіх людей і надати можливість реалізувати свої надії на більш благополучне життя, без чого стійкий і довгостроковий розвиток просто неможливий;
 слід узгодити спосіб життя тих, хто володіє більшими засобами
(грошовими і матеріальними), з екологічними можливостями планети, зокрема щодо споживання енергії;
 розміри
і темпи збільшення кількості населення повинні узгоджуватися із змінним продуктивним потенціалом глобальної екосистеми
Землі.
Усі питання сталого розвитку є дуже актуальними для України.
Неузгодженість темпів економічного розвитку і вимог екологічної безпеки, домінування природомістких галузей з високою питомою вагою ресусо- та енергомістких застарілих технологій, сировинна орієнтація експорту, мілітаризація виробництва, відсутність культури праці та споживання тощо призвели до формування техногенного типу економічного розвитку. Як наслідок, нині антропогенне навантаження на природу наближається (а в окремих регіонах України вже наблизилося) до граничної межі її екологічної стійкості. За нею починаються кризові та катастрофічні зміни в природі, що негативно впливає на життєдіяльність людини і суспільства.
Для оновлення ціннісних орієнтирів сталого розвитку виникає потреба розроблення інноваційних підходів, які стануть поштовхом до реалізації концепції сталого розвитку в наступні десятиліття. Слід підкреслити, що для цього є всі передумови, оскільки в Ріо-де-Жанейро наголошувалося, що відповідальність за реалізацію Порядку денного на XXI століття лягає на національні уряди. Ця позиція, якщо її розглянути в широкому контексті, передбачає у контексті нових світових тенденцій сталого розвитку визначення загальнодержавних
і регіональних особливостей, напрямів
і засобів забезпечення, що, у свою чергу, потребує креативних підходів до вибору шляхів системного розв'язання складних питань сталого розвитку в Україні, тощо.
Підсумовуючи історичний шлях міжнародного співтовариства та нашої країни до розуміння важливості екологічного чинника суспільного розвитку, слід зазначити, що цей фактор у подальшій історичній перспективі розглядається в тісному взаємозв’язку з економічним і соціальним. А це означає, що майбутнє саме за збалансованим та стійким розвитком суспільства. Й хоча основні документи Ріо-конференції та саміту в Йоганнесбурзі, що стосувалися стійкого розвитку, містили низку суперечностей, рішення, ухвалені на них, мають дуже важливе значення, оскільки вони закріплюють принципи глобальної й узгодженої співпраці країн стосовно комплексного системного розв’язання світових екологічних та економічних проблем.

12
Сила ідеї сталого розвитку пояснюється тим, що вона відображає й одночасно спонукає приховану зміну в нашому баченні взаємозв’язку між економічною діяльністю людей і природним світом – замкненою екосистемою, що має скінченні матеріальні ресурси і не може збільшуватися. Така зміна приводить до переходу від економічного принципу кількісного збільшення
(зростання) до якісного поліпшення (розвитку) як напряму майбутнього прогресу. Йдеться про те, як зазначає Г. Дейлі, що фізичне зростання повинно припинитися, тоді як якісне продовжуватиметься
1
. Важко не погодитися із зазначеним висловлюванням.
1.2. Сталий розвиток та міжнародна екологічна політика
Основним поштовхом до розробки стратегічних документів, які визначають засади сталого розвитку у світовому масштабі, став Саміт Землі та прийнятий «Порядок денний на ХХІ століття» 1992 р. Поряд з ним для країн
Європи найвпливовішим стосовно розробки стратегій були рішення
Конференцій міністрів охорони навколишнього середовища Європи в рамках процесу "Довкілля для Європи". Зокрема, на конференції в Люцерні 1993 року прийнято «Екологічну програму дій для Центральної та Східної Європи», відповідно до якої країни мали розробити національні екологічні плани дій.
Після прийняття цих двох документів багато держав розробили національні екологічні плани дій, хоча окремі з них, в основному Європейські, мають сформовану екологічну політику ще з 1970-х рр. Наприклад, Нідерланди перший Національний план сталого розвитку розробили ще 1972 р., а тому сьогодні мають 40-річну історію стійкого розвитку і впроваджують поряд із відповідною стратегією вже четвертий його план.
Важливу роль у формуванні екологічних стратегічних документів нині відграють регіональні організації та форуми, наприклад ОЕСР, ЄС, Рада міністрів скандинавських країн, які формулюють основні напрями сталого розвитку країн-членів.
Сьогодні майже всі держави світу мають той чи інший варіант документа, який визначає засади сталого розвитку. Втім, не можна говорити, що вони є дієвими та інтегрованими в життя суспільства. При аналізі розроблення та впровадження стратегічних документів, що визначають засади сталого розвитку окремих зарубіжних країн, можна виділити кілька тенденцій і груп держав.
По-перше, країни, які в основному географічно належать до
Європейського континенту і є членами ОЕСР та ЄС, розробили національні стратегічні документи ще на початку – в середині 1990-х рр., хоча до цього часу екологічна політика вже займала важливу частину їхнього життя. Яскравими
1
Дейлі Г. Поза зростання. Економічна теорія сталого розвитку / Г.Дейлі; [пер. з англ.]. – К.:
Інтелсфера, 2002. – 246 с.

13
прикладами є Великобританія, Нідерланди, Норвегія, Швеція, Фінляндія,
Австралія, Канада. В окремих країнах уже існують кілька національних екологічних планів дій, зокрема Польщі, яка має другу екологічну політику з
2000 р. після виконання першої 1991 року.
По-друге, для цих же держав характерне прийняття стратегій сталого розвитку за рекомендацією конференції "Ріо + 5" у Нью-Йорку. Ступінь домінування екологічної компоненти у таких стратегіях змінюється в кожній країні. Так, Великобританія прийняла першу Стратегію сталого розвитку ще
1994 р., а нині має вже третю її версію, і саме цей документ визначає засади сталого розвитку країни, який реально посідає вагоме місце в житті суспільства.
У Нідерландах паралельно існує і Стратегія сталого розвитку, і Національний план сталого розвитку, причому останній є своєрідним планом виконання цілей екологічної компоненти Стратегії сталого розвитку.
По-третє, країни, які нещодавно стали членами ЄС та прагнуть ними стати в найближчому майбутньому, розробили національні екологічні плани дій з метою адаптації законодавства до вимог ЄС у кінці 1990 – початку 2000-х рр.
(Болгарія, Румунія, Туреччина). Розробляючи ці документи, вони орієнтувалися на рекомендації інтеграції екологічної компоненти в секторальну політику ЄС.
Окремі з них відразу розробили і прийняли Стратегію сталого розвитку (Латвія та Естонія).
По-четверте, країни СЄКЦА, які не поспішали приймати документи, що формують екологічну політику 1990-х рр., розробили їх пізніше – на початку
2000-х рр. за сприяння донорів та міжнародних організацій, які виділяли кошти для розроблення національних планів дій, за рекомендаціями конференції міністрів довкілля Європи 2003 р. Такий крок хоча і створив відповідні документи, не забезпечив їх дієвого впровадження і тому більшість із них так і залишилися на папері у вигляді кольорових звітів освоєних коштів.
По-п’яте, є держави, які у підході до екологічних стратегічних документів звертаються більше увагу на внутрішні, ніж зовнішні чинники (Росія, арабські країни).
Аналізовані стратегічні екологічні і стратегічні документи зі сталого розвитку більше як 10 країн мають не лише багато спільних характеристик, але й відмінностей, обумовлених національними особливостями, впливом внутрішніх (наявні природні, людські, фінансові ресурси та проблеми, що вимагають вирішення) та зовнішніх (міжнародні процеси) чинників.
Так, для більшості країн Національні екологічні плани дій є рамковими документами, в яких сучасний стан довкілля розглядається по секторах у вигляді опису або SWOT-аналізу. Усі вони мають чітко прописані принципи, на яких базується документ.
На базі перших двох складових (огляд сучасного стану та принципів) формуються мета і завдання сталого розвитку. Рівень деталізації завдань варіює від 4–5 основних рамкових (Румунія, Латвія) до деталізованих у вигляді дерева завдань (Болгарія).
У вдалих документах завдання супроводжуються цілями, досягнення яких пропонується протягом певного періоду (у коротко-, середньо- та

14
довгостроковій перспективі). В основному цілі та періоди пропонуються для кожного сектору чи сфери.
Слід зазначити, що питання наявності великої кількості завдань та цілей за умов обмежених ресурсів (фінансових, людських, інституційних тощо) вирішується шляхом визначення пріоритетів та критеріїв для їх формування. Як приклад підходів, можна розглядати Великобританію, Нідерланди, Польщу,
Туреччину.
Особлива увага приділяється механізмам реалізації, інформація про яких виділяється в окремий розділ або прописується для кожного завдання чи цілі.
План дій з виконання стратегії іноді пропонується власне в документі або вказується, що такі плани мають розроблятися відповідним міністерством. У першому випадку, що характерно, наприклад, для Болгарії, план дій наведений у вигляді таблиці з переліком заходів, відповідального органу, дати початку та кінця реалізації, вартості реалізації заходів, джерела фінансування та ефекту кожного заходу. Якщо такої деталізації немає, то вказуються органи, відповідальні за розроблення конкретного плану і терміну його виконання.
Необхідні фінансові ресурси для реалізації стратегії, як і джерела їх надходження, найкраще прописані у Болгарії, Польщі, певною мірою –
Нідерландах. У документах інших країн вказуються лише джерела та статті витрат без кількісних показників.
Хоча Україна не є членом ОЕСР, розроблений документ важливий у частині методологічного підходу до розроблення національного стратегічного плану, який формулює політику держави щодо сталого розвитку. Так, варто звернути увагу на те, чи враховує українська Стратегія сталого розвитку сформульовані ОЕСР завдання з охорони навколишнього середовища, звірити запропоновані переліки дій, скористатися розробленими індикаторами, адаптуючи їх до національних умов (наприклад, дві третини розроблені ОСЕР чи ЄС, а одна третина – відображає специфіку країни).
Щодо національних стратегічних тенденцій сталого розвитку в контексті відповідних світових течій, слід наголосити на доцільності застосування політики інтеграції стратегічних засад та індикаторів сталого розвитку щодо основних сфер суспільного життя в регіональному та національному аспектах, запровадженні єдиної системи оцінки впливу на населення, застосування механізмів стратегічної екологічної оцінки, організації чіткого та ефективного контролю за дотриманням пріоритетів сталого розвитку в соціальних та освітніх програмах. Перспективною стратегічною тенденцією є також запровадження єдиної системи моніторингу сталого розвитку у світі,
інтеграція до неї України.
Доречно орієнтувати оцінку прогресу щодо сталого розвитку на запропоновані Стратегією охорони довкілля ОЕСР регіональні та національні
індикатори. Необхідно розвивати нормативне забезпечення стратегії сталого розвитку на основі інтегрування регіональних стратегій України з аналогічними політиками Організації економічного співробітництва і розвитку.

15 1.3. Раціональне використання природних ресурсів
Земельні ресурси. Перші концепції сталого розвитку стосувалися використання лісових, а згодом і біологічних ресурсів. При цьому ключовим у процесі експлуатації зазначених видів ресурсів було дотримання екологічних умов та збереження їх якісних характеристик.
Лише з початку 90-х років минулого століття, після конференції ООН в
Ріо-де-Жанейро з питань навколишнього середовища і розвитку, прийшло усвідомлення необхідності врахування ще й економічних та соціальних наслідків використання природних ресурсів, у тому числі земельних. Тобто сталий розвиток проголошує необхідність дотримання такої системи землекористування, яка забезпечила б одночасно економічно ефективне, екологічно безпечне та соціально справедливе використання земельних ресурсів. Основною тенденцією є збереження можливості задовольняти свої потреби теперішнім та майбутнім поколінням за рахунок експлуатації тих чи
інших природних ресурсів.
Сьогодні стале використання природних ресурсів, зокрема земельних, пов’язують із трьома основними напрямами: збереження їх продуктивності, поступове підвищення економічної ефективності використання, вирішення соціальних проблем відповідних територій. Власне через це розв’язання
існуючих проблем у землекористуванні має супроводжуватися прийняттям екологічно та соціально орієнтованих рішень. Насамперед доцільно розробити комплексні та базові структурні зміни в управлінні цими ресурсами.
Необхідно упереджувати негативні наслідки антропогенного впливу на земельні ресурси та створювати безпечне для населення і природи навколишнє середовище. Також слід посилювати міжнародне співробітництво у сфері ліквідації існуючих транскордонних екологічних впливів на земельні ресурси та погоджувати глобальні заходи на принципах сталого використання.
Вирішення проблем раціонального землекористування передбачається в контексті загальних тенденцій формування політики сталого розвитку в
Україні. Оскільки перехід до такого розвитку планується провести за трьома етапами, то і концептуальні етапи екологоорієнтовного впорядкування землекористування визначаються в такій же послідовності. Перший етап пов'язаний
із подоланням еколого-економічної кризи, забезпеченням макроекономічної стабільності і створення сприятливих умов для відновлення економічного зростання, а також переходом на світові стандарти екологічної безпеки в землекористуванні. На другому етапі планується завершити структурну перебудову аграрного та промислового виробництва, досягнути високої якості життя населення та вийти на рівноправне партнерство в гарантуванні безпеки експлуатації земельних ресурсів. Третій етап передбачає розвиток промислового та аграрного виробництва на базі нових секторів і галузей, появи нових способів обробітку ґрунту, нових секторів економіки,

16
всебічного застосування заходів екологічної безпеки використання земель, створення глобальної системи екологічної безпеки в землекористуванні.
Незважаючи на повне розуміння необхідності переходу на засади сталого розвитку, у тому числі у сфері землекористування, досі не розроблені чіткі механізми його практичної реалізації. Тому створення такого механізму на методичному та нормативно-правовому рівні є першочерговою проблемою сьогодення і завданням на майбутнє.
Водні ресурси в системі забезпечення сталого розвитку України є стратегічним і життєво важливим природним ресурсом. Наша держава володіє значним водоресурсним потенціалом, який тривалий час використовувався нераціонально, що пов’язано з уявленням про його невичерпність. Тому на сучасному етапі виникла необхідність формування і здійснення державної політики сталого водокористування, яка дасть змогу у визначені терміни вирішити комплекс нагальних проблем. З одного боку, як і раніше, слід забезпечувати задоволення життєво важливих потреб галузей економіки і населення у водних ресурсах, з іншого – ці потреби повинні відповідати можливостям природи. Крім того, державна політика покликана сприяти скоординованій та узгодженій діяльності всіх учасників водних відносин
(державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств- водокористувачів та ін.) у розв’язанні проблем водоресурсної сфери, у тому числі реформування і розвитку водогосподарського комплексу.
У XXI століття більшість держав світу, зокрема Україна, увійшли із значним комплексом регіональних і національних проблем, серед яких найбільш загрозливими вважаються глобальне порушення екологічної рівноваги в навколишньому природному середовищі, виснаження і погіршення якості водних ресурсів – джерела питної води й основи людської життєдіяльності на планеті. За оцінками, які наведені на Всесвітньому саміті зі сталого розвитку в Йоганнесбурзі (2001 р.), уже через 20 років від сьогодні, тобто до 2030 р., половина населення Землі потерпатиме від нестачі води.
Означена проблематика достатньо активно обговорюється на рівні як представницьких міжнародних форумів із водокористування, так і відповідних органів державного управління окремих країн світу. Зокрема, у Декларації міністрів з навколишнього середовища вказується, що вода є рушійною силою сталого розвитку, включаючи цілісність довкілля і ліквідацію злиднів та голоду, вона абсолютно необхідна для забезпечення здоров’я і благополуччя людини. Потрібно вишукувати ресурси шляхом використання підходів, пов’язаних із заміщенням затрат, які враховують місцеві кліматичні, екологічні й соціальні умови і принцип "платить забруднювач". Усі джерела фінансування, як державні, так і приватні, національні і міжнародні, слід мобілізувати і використовувати найефективнішим і дієвим чином.
У сфері державного управління використанням і охороною водного фонду принцип стійкого розвитку, який закріплено в документах міжнародної
Конференції ООН з навколишнього середовища й розвитку, що проходив у Ріо- де-Жанейро, трансформується у стратегічний принцип стійкого

17
водокористування, тобто такого, при якому постійно зберігаються й підтримуються умови, що дають змогу сьогодні й у майбутньому задовольняти суспільні потреби у воді, що відповідає санітарно-гігієнічним, екологічним, технічним та
іншим вимогам відповідно до цілей водокористування. Не зайве відзначити, що названий принцип управління скоріше є метою, тобто кінцевим результатом, якого прагнуть досягти органи державного управління у процесі регулювання водних відносин.
Необхідність переведення водного господарства України на модель сталого розвитку обумовлена потребою в уповільненні негативних тенденцій використання водних ресурсів та прискоренні інноваційного оновлення матеріально-технічної бази водокористування. Проблема посилюється різною природою організаційних та технічних колізій водокористування в різних галузях національної економіки через специфіку технологічного процесу, водомісткість готової продукції
і технічний рівень
інфраструктури використання водних ресурсів. Удосконаленням окремих підойм регулювання розвитку водного господарства перевести його на модель сталого розвитку надто проблематично. Тому стратегічною тенденцією і першочерговим завданням на майбутнє
є формування
інтегрованої системи водогосподарювання, що дасть можливість узгоджувати сучасні потреби у водних ресурсах з майбутніми, забезпечувати баланс державних та корпоративних інтересів у господарському водокористуванні, вміло поєднувати ринкові важелі регулювання з адміністративними, зважувати правові суперечності щодо вилучення водної ренти та відшкодування збитків, нанесених водним джерелам, ліквідовувати дефіцит інвестиційних та
інноваційних ресурсів для розбудови водоохоронної інфраструктури.
Лісові ресурси. Наявні ознаки еколого-економічної кризи притаманні й лісоресурсному комплексу, що є наслідком також надмірного споживацького ставлення суспільства до ресурсів лісу. Тому одна з найактуальніших проблем лісового господарства України – забезпечення його сталого розвитку згідно з основними положеннями міжнародної і національної політики з відповідними стратегічними тенденціями, якими
є ресурсозбереження, раціональне користування, охорона й відновлення лісових ресурсів.
Виходячи з цього можна відзначити, що стале лісове господарство – це лісогосподарська діяльність зі створення і формування лісів з упорядкованою породною та віковою структурою, яка максимально забезпечує виконання лісами господарсько-економічної та соціально-екологічної функції за умови збереження біорізноманіття і сталості.
Визначення ж управління лісами на засадах сталого розвитку наступне: це управління та використання лісових земель і лісів таким чином та на такому рівні, які підтримують їх біологічне різноманіття, продуктивність, здатність до відтворення, а також виконання сьогодні і в майбутньому екологічних, економічних і соціальних функцій на місцевому, національному і глобальному рівнях без нанесення шкоди іншим екосистемам.

18
У кожному окремому випадку, незважаючи на форми власності на ліси, господарювання та управління лісами повинні базуватися на принципових підходах сталого розвитку, які проголошені на міжнародній конференції в Ріо- де-Жанейро (1992 р.) та підтверджені самітом "Ріо + 10", що відбувся в
Йоганнесбурзі (2002 р.), а також на конференціях міністрів Європейських країн в Гельсінкі (1994 р.), Лісабоні (1998 р.) і Відні (2002 р.). Серед цих підходів необхідно наголосити на лісозбереженні та випереджаючому лісовідновленні як стратегічних тенденціях сталого розвитку в лісокористуванні.
Мінерально-сировинні ресурси – найважливіший потенціал економічного розвитку країни. Зважаючи на індустріальну структуру економіки, висока забезпеченість ними є стратегічним економічним та політичним фактором розвитку національного господарства України. Структура мінерально- сировинних ресурсів, величина їх запасів, якість, ступінь вивченості та напрями залучення до господарського обігу здійснюють безпосередній вплив на економічний, у т.ч. експортний потенціал держави.
Мінерально-сировинний комплекс забезпечує вагому частку валового національного продукту. З видобутком і використанням корисних копалин пов’язано 48% промислового потенціалу країни і до 20% її трудових ресурсів.
Ці показники наближаються до рівня розвинених держав з потужною гірничодобувною промисловістю.
Мінерально-сировинна база України є достатньо вагомою у світовому вимірі. За станом на 01.01.2011 в її надрах виявлено понад 20 тис. родовищ і проявів 117 видів мінеральної сировини, з яких 8 081 родовище має промислове значення і враховується Державним балансом запасів корисних копалин.
Промисловістю освоєно понад 2 868 родовищ із 98 видів корисних копалин, що містять 40–75% розвіданих запасів різноманітних корисних копалин.
У сучасних умовах глобалізаційних та інтеграційних процесів, забезпечення сталого розвитку економіки держави мінерально-сировинний сектор України є відповідальним за вирішення таких стратегічних питань:
 постачання мінеральної сировини як на внутрішній, так і зовнішній ринки (у першу чергу, стійке забезпечення мінеральними ресурсами та продуктами їх переробки);
 конкурентоспроможність регіональної та національної економіки;
 подальший розвиток мінерально-сировинної бази;
 підтримання та нарощування обсягів експортного потенціалу країни, зміни його структури на користь торгівлі продуктами переробки та промислової продукції;
 розвиток обробної промисловості та її експортного потенціалу.
Ці напрями в основному і визначають стратегічні тенденції сталого розвитку у сфері використання мінеральних ресурсів.

19 1.4. Стратегічні орієнтири соціальної складової сталого розвитку
У стратегічних тенденціях розвитку і спрямування соціальної складової сталого розвитку акцентується увага на важливості збереження стабільності
існуючих суспільних систем, у тому числі недопущення руйнівних соціальних конфліктів, шляхом справедливого розподілу благ між людьми. У доповіді
ПРООН "Сталий розвиток і рівність можливостей: краще майбутнє для всіх"
(2011 р.) визначаються сучасні світові стратегічні тенденції політики сталого розвитку в соціальній сфері й наголошується на нерозривності взаємозв’язку між сталістю й основними питаннями рівності можливостей щодо продуктивної зайнятості, освіти, охорони здоров’я тощо. Деградація довкілля підвищує нерівність через несприятливий вплив на фізичний і духовний стан людей. У свою чергу, нерівність людського розвитку посилює екологічну деградацію, зокрема внаслідок несформованості в суспільстві відповідних моральних і етичних настанов.
Соціальні домінанти сталого розвитку пов’язані з одним
із найактуальніших завдань сучасності – пошуком інструментарію подолання обмежень так званого суспільства споживання, в якому дедалі більше пригнічується особистість: утрачається раціональність споживчого попиту, відбувається розрив між споживанням і задоволенням реальних потреб людини, формуються "хибні" потреби, визначальним мотивом яких стає незмірне бажання "мати". Культура споживання повинна знайти вираження у недопущенні засмічення природного середовища, прагненні відмовитись від тих видів транспортних засобів і побутових матеріалів, що істотно погіршують екологічну ситуації.
Принципи сталого розвитку реалізуються за посередництва громадянського суспільства, здатного ефективно контролювати владу.
Чинниками, що забезпечують його формування, є наявність потужного середнього класу, незалежність судової влади та засобів масової інформації, а також високий рівень громадянської самоорганізації. Остання проявляється у здатності громадян формувати самоврядні асоціації для реалізації суспільно значущих цілей, у тому числі шляхом впливу на владу, тим самим збільшуючи соціальний капітал, підвищуючи рівень взаємодовіри в суспільстві та довіри до влади.
Освіта є передумовою та водночас пріоритетним засобом досягнення сталого розвитку. Згідно з Порядком денним на ХХІ століття, просвіту, включаючи формальну освіту, підвищення інформованості населення та професійну підготовку слід визнати як процес, за допомогою якого людина і суспільство можуть сповна розкрити свій потенціал. Вона має вирішальне значення для забезпечення інформованості з питань екології та етики, формування цінностей і підходів, прищеплення навиків і заохочення поведінки, сумісної зі сталим розвитком.
Сучасною світовою стратегічною тенденцією є становлення динамічної концепції освіти в інтересах сталого розвитку (ОСР), яка виходить за рамки

20
традиційної екологічної освіти. На 57-й сесії Генеральної Асамблеї ООН період
2005–2015 рр. проголошено Десятиліттям освіти в інтересах сталого розвитку.
Попри відсутність єдиного підходу до трактування змісту ОСР, у міжнародних документах і угодах – Заяві міністрів з довкілля країн регіону ЄЕК ООН (Київ,
2003 р.), Стратегії ЄЕК ООН для освіти в інтересах сталого розвитку (Вільнюс,
2005 р. – визначено основні цілі та завдання держаної і міждержавної політики в цій сфері.
Відповідно до документів, сталий розвиток суспільства слід розуміти як безперервний навчальний процес, включаючи розширення знань, формування спеціальних навиків, життєвих позицій і цінностей щодо здорового способу життя в гармонії з природою. Це потребує зміщення акцентів від методів, орієнтованих лише на передачу інформації, до ширшого впровадження активних методів навчання, багатостороннього й міждисциплінарного аналізу ситуацій реального життя (позитивного досвіду). Імплементація ОСР відбувається через інтеграцію її тем у всі навчальні дисципліни, а також організацію спеціальних тематичних програм.
Домінуючою світовою тенденцією останніх десятиліть є підвищення комфорту людського існування. Виходячи з мети сталого розвитку – покращення якості життя відповідно до можливостей оточуючих екологічних систем – високі стандарти життєдіяльності населення повинні поєднуватися з його ставленням до довкілля як до безпосереднього продовження середовища власного помешкання. В рамкових документах зі сталого розвитку наголошується на необхідності забезпечення доступності якісної питної води, каналізації, безпечних продуктів харчування, що актуально не тільки для бідних, а й країн з високим рівнем людського розвитку (так, у сільській місцевості України каналізацією обладнано лише 21,2% житлової площі).
У свою чергу, зазначені фактори входять до переліку десяти головних причин захворюваності у світі. Щорічно від хвороб, пов’язаних з довкіллям, включаючи гострі респіраторні інфекції, помирає щонайменше 3 млн. дітей у віці до 5 років. Відповідно, одним із трендів модернізації стратегій охорони здоров’я на наступні десятиліття визначено посилення їх превентивних функцій за напрямами: удосконалення системи інформування з питань здоров’я і санітарного благополуччя на всіх рівнях; зосередження на детермінантах здоров’я, зокрема шкідливих чинниках, пов’язаних зі стилем життя; створення механізмів швидкого реагування на основі загрози для здоров’я.
У світовій економіці спостерігається зростання ролі туризму і рекреації, які, здійснюючи порівняно незначне навантаження на довкілля, роблять вагомий внесок у формування валового продукту. Світова організація ООН з туризму визначила сталий розвиток галузі як такий, що забезпечує раціональне використання природно-рекреаційних ресурсів – основи розвитку туризму, збереження природного та біологічного різноманіття, соціокультурної самобутності місцевих громад, їх культурних об’єктів і традиційних цінностей, стабільний економічний розвиток місцевих громад, належний рівень доходів місцевого населення та його зайнятість.

21
У Декларації стосовно ролі туризму в досягненні Цілей розвитку тисячоліття (Нью-Йорк, 2005 р.) наголошується, що туризм спроможний зробити особливо вагомий внесок у подолання бідності, забезпечення зайнятості жінок, молоді, інших вразливих верств населення. Екотуризм посідає значне місце в регіональних стратегіях забезпечення сталого сільського розвитку та подолання депресивності територій. Екологічні рекреаційні послуги, краса ландшафтів, культурна спадщина є сферами диверсифікації економічної діяльності, перетворюючись у специфічні види місцевих активів, капіталізація яких створює засоби для існування сільських громад поза межами виробництва сільськогосподарської продукції.
1.5. Стратегічні засади інвестиційного забезпечення сталого розвитку
Стратегічні тенденції становлення сталого розвитку визначаються в цілому орієнтацією на людину, створення гуманістичного та соціально спрямованого типу відносин з пріоритетом духовних цінностей над матеріальними, за якого головними чинниками якості життя є не тільки і не стільки матеріально-побутові умови та особисте споживання, скільки культура буття загалом, самобутність людини, її духовний і фізичний розвиток тощо.
Другим важливим висновком щодо тенденцій сталого розвитку є пошук його проективної моделі. Йдеться про побудову відповідної політики перекладання концептуальних ідей сталого розвитку у проективну площину. Це стосується у першу чергу впорядкування інвестиційної політики. Вона повинна бути гнучкою та мобільною по відношенню до зміни пріоритетів кожної просторово-часової моделі сталого розвитку. І тут необхідно забезпечити раціональні пропорції інвестування наукових, передпроектних досліджень, саме проектних рішень та, нарешті, реалізації комплексів заходів щодо сталого розвитку
2
. У загальному вигляді процес інвестування (рис. 1.1) сталого розвитку повинен відбуватися поетапно в послідовності, позначеній на координаті часу індексами t
1
; t
2
; t
3
. Слід зазначити, що цей процес має безперервний характер, що хвилеподібно переходить від етапу наукових досліджень до проектування та реалізації. При цьому максимуми інвестиційних кривих а, в, с мають обмеження за рівнем граничних витрат.
Виходячи з існуючої нерівномірності готовності різних територій до впровадження концепцій сталого розвитку, рівень граничних витрат може коливатися в досить широких межах. Метод інвестиційного аналізу сталого розвитку територій дає можливість отримати характеристики якісного стану етапів стабілізації та ґрунтовного покращення життєдіяльності населення.
2
Быстряков И. К. Проективно-деятельностная модель устойчивого развития общества /
И. К. Быстряков // Механізм регулювання економіки. – 2004. – №4. – С. 47–55.

22
Рис. 1.1. Схема процесу інвестування сталого розвитку
Кожна із часткових територіальних моделей сталого розвитку має розглядатися у квазізамкненому стані. Тоді стає можливим виявити цілком відчутний екологічний ефект, що залежить від цільових пооб’єктних
інвестицій. Наводимо (рис. 1.2) два графіки, що характеризують динаміку одержуваного ефекту сталого розвитку – крива а, а також вкладених інвестицій
– крива в. Ці криві перетинаються у двох точках С і М, стосовно яких відбувається ідентифікація етапів стабілізації й докорінного поліпшення.
Рис. 1.2. Графік динаміки співвідношення інвестицій та ефекту досягнення сталого розвитку
J
– інвестиції
Г
ра нич ні
в и
тра ти
Час – t a b c
А
Б t
1 t
2 t
3
С
Е
ф ек т д
ос я
гне ння ст ал ог о роз в
ит к
у

Δ
Е
Δ
t
J
n
Δ
Е
n
С
М
Інв ес тиці
ї

J
t
1
t
2
Час
– t а в

23
Так, період до t
1
характеризує процес стабілізації, за якого до певної точки – С зростання інвестицій не супроводжується поліпшенням екологічної обстановки. Завершується цей етап переломним моментом, коли критичний розмір інвестицій приводить до докорінної зміни тенденцій динаміки поводження кривих а й в. Ця ситуація відрізняється тим, що збільшення обсягів
інвестицій в екологічну діяльність обумовлює зростання розміру екологічного ефекту. Період, що вкладається між часом t
1
і t
2
, відображає етап докорінного поліпшення ситуації. Період часу за критичною точкою М, позначеною на абсцисі індексом t
2
, характеризує стан сталого розвитку економічної системи.
Відповідно до графіка, у період докорінного поліпшення адекватний вкладеним
інвестиціям J
n ефект


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал