Іністерство освіти І науки україни київський міжнародний університет інститут телебачення, кіно та театру Кафедра театрального мистецтва Денис Шариков мистецтвознавча



Сторінка4/7
Дата конвертації23.12.2016
Розмір1.94 Mb.
1   2   3   4   5   6   7

2.3. Бальна хореографія.
2.3.1. Придворний бальний танець

XVI−XIX століть
Бал (від лат. ballare – танцювати; і фр. Bal – танцювальне свято) − великий танцювальний вечір. У Європі традиція світських балів формується в XIV столітті у Франції, Бургундії, Тоскані, Мілані, Венеції, Неаполі, Угорщині, Чехії, Німеччині, Австрії, Данії, Швеції, Англії й Шотландії, Кастилії й Арагоні і незабаром бали стають невід’ємною частиною придворних свят. У XV−XVII століттях манери, правила поведінки і весь танцювальний етикет піддавалися суворій регламентації. На вечорах були присутні головні церемоніймейстери балу, які вказували, кому належить відкрити бал, хто і з ким має танцювати, а також вони стежили за поведінкою і рухами тих, хто танцює. Відступ від правил був недопустимим [159].

Бальні танці − група різних парних танців, деякі з яких мають народні джерела. Виконувались у XV−XIX століттях на балах, святкових видовищах, урочистостях, бенкетах, балетах, які проводились у приміщеннях з полированою підлогою чи паркетом. З величезного різноманіття як історико-побутовий, так і народних танців у групу бальних потрапили танці, що характеризуються двома ознаками: усі бальні танці є парними; пару становлять чоловік і жінка. У XVI столітті італійські та французькі танцмейстери створили техніку і геометрію танцю. Також вони звертали особливу, увагу на стиль виконання і манери тих, хто танцює. Від виконавця вимагалась величава постанова корпуса, повільна і граціозна, витончена і шляхетна, розмірена хода, рухи, манірні, детально розроблені взаємні вітання – переходи і реверанси. Дотримання всіх цих правил не тільки в танці, але й у побуті, вважалося ознакою благородного й аристократичного походження та високого суспільного становища. Живі і безпосередні рухи народних танців вважалися поганим тоном. Встановленому в суспільстві церемоніалу відповідали і костюми. Чоловіки носили камзоли, плащі і капелюхи з пір’ям, які знімали і знову вдягали під час танцю. Жінки носили сукні з дуже довгими шлейфами (до 5 метрів), з безліччю складок і складні головні убори. Загальний стиль костюма був пишний і важкий, він зв’язував і не давав свободи рухам [51].

У часи блискучих балів, маскарадів, балетів-виходів, мелодраматичних балетів почався процес розмежування народного і бального танців. Відбувалося це вже від кінця XV століття, спочатку в Італії (Турин, Флоренція, Модена, Мілан, Венеція, Падуя, Мантуя, Неаполь), а потім у Франції, Бургундії, Англії. Виникають перші трактати про танці, робляться спроби описання кроків і стрибків. У XV−XVI столітті були поширені такі танці: басданси, бранлі, модні ходи з поклонами і танці-вітання, павана, вольта, романеска, гальярда, куранта. У другій половині XVI століття однією з основних форм розваг знаті були бали і маскаради у формі балів. Природно, ці танці були радше показом мод, демонстрацією заможності і багатства, становища аристократії, ніж танцем. Але урочистий характер цих танців, прагнення до різноманітності навіть у рухах тих, хто танцює в залі, долучає до танцю різні стрибки, підскоки, просковзуючі кроки. Прокинувся масовий інтерес «нудьгуючого» дворянства до танців як форми відпочинку і розваги. Танець як естетично розвинена форма дозвілля − відтепер життєва потреба вищих прошарків суспільства. Саме французькі королі і королеви – Катерина Медичі, Шарль IX Валуа, Анрі III Валуа, Анрі IV Бурбон, Марі Медичі, Луї XIII Бурбон, Анна Австрійська Габсбург − власним прикладом поваги до танцю і захопленням балетом, запрошенням провідних танцмейстерів з Італії, своєю владою, розрахунком і багатством зуміли передати нащадкам кращі естетичні й етичні традиції періоду «Останніх Валуа і перших Бурбонів» (1560−1660 рр.), «Галантного століття» (1660−1790 рр.)

У XVII−XVIII столітті в танцях аристократів з’являються менует і швидкий менует, гавот, контрданс. Зникає природність рухів, саме в цей час з’являються закони постановки рук і ніг, регламентація рухів корпуса − усе, що ввійшло до класичного танцю й академічного балету. На балах XVII століття уявлення про красу ліній були зведені до естетичних принципів барочного балету − граціозністю на балах вважалася виворотність ніг, руки необхідно було тримати заокругленими: підняті або опущені, вони повинні були бути однаково округлені в ліктях, кисть зібрана, великий палець відведено під долоню навпаки середнього пальця. У XIX столітті серед аристократичних і шляхетних салонів Франції, Великої Британії, Австро-Угорщини, Росії, Німеччини, Італії, Данії, популярними стають нові, живі, легкі і більш невимушені танці − полонез, вальс, галоп, екосез, французька кадриль, котильйон, полька, мазурка, які стають загальноєвропейськими бальними танцями.

З другої половини XVII та до кінця XIX століття остаточно формується така форма проведення часу, як бали. Танець став усіма визнаний як дуже приємна, незамінна розвага. Бал стає однією з найважливіших частин суспільного життя. Це місце зустрічі та спілкування. А на балах можна зустрічатися просто так і це буде «пристойно». З усіх можливих способів проведення часу бал виявляється найпопулярнішим. Адже прогулянка аристократа чи заможної людини (від XVII століття монархічні двори, придворна аристократія, дворяни, державні службовці, а з XIX століття – військові, великі промисловці, міщани) не дає можливості для спілкування, тому що здійснюється, як звичайно, у кареті. При полюванні спілкування, також є незручним, оскільки пов’язане із сидінням на коні. Театр − чудова вигадка, де можна демонструвати туалети, вести бесіди в глибоких ложах, кокетувати, фліртувати, не споглядати видовища. І лише бал дозволяє хоч трохи виявити власну спритність і витонченість, а також вільно «вийти у світ». Спілкування було не менш важливим складником балу, ніж танці. На балах зав’язувалися знайомства, зав’язувалися питання служби і кар’єри, формувалася громадська думка [51, с. 156].

У XIX столітті елітарна танцювальна культура стає найважливішим складником світського життя, а бали − неодмінним атрибутом дворянського побуту. Танець був обов’язковим предметом у різних навчальних закладах (військових, гуманітарних, художніх). У Європі танцювали всюди і так багато, що можна допустити, що не було взагалі ніякої справи, як тільки танці в усі години дня і ночі. Розрізнялися бали офіційно-придворні, громадські, сімейні. Заради балу шили наймодніше вбрання, запрошували найвідоміших музикантів і організовували пишні вечері, через нього перебудовували весь розпорядок дня.
Не танцювати світській людині того часу, а тим більше дамі, було немислимо.

«Уміння танцювати і хореографічний талант становили цінну якість і успіх не тільки на паркеті, але іноді й на терені службової кар’єри». Бал був прекрасною розвагою, але вимагав великих фізичних і емоційних зусиль. На балу потрібно виглядати бездоганно, контролювати кожен рух і слово і при цьому здаватися природним, привітним і веселим. Наука бального танцю спілкування вимагала тривалих років навчання. Тому бальна культура входила в життя людини ще в дитячі роки у вигляді уроків танців і відвідування дитячих балів. Величезна роль на балу відводилася розпоряднику. Це було почесно і відповідально: від нього залежало, чи буде матиме успіх бал. Розпорядник намагався виявити максимум фантазії і віртуозності, щоб урізноманітнити танцювальні фігури і доставити радість гостям. Він повинен був «оживляти товариство особистою веселістю і настроєм». У його обов’язки входило і складання пар, і розподіл бального простору, і підтримання порядку в залі.

Відкривався бал полонезом, він в урочистій функції першого танцю змінив середньовічний менует. Не обходилося без мазурки, що стала міжнародним бальних танцем. Неодмінним атрибутом і королем балів став вальс! Він став способом розкріпачення від умовностей, які ще були основою суспільного життя. Водночас з’явився ще один танець, успіх якого затьмарив популярність багатьох інших, це − полька. Завершувався бал танцем-грою котильйоном, свого роду фінальним виступом усіх учасників. Танцювали тоді французьку кадриль, різні види контрдансу. Танцювальний вечір − це дами і кавалери, що летять у танці, декольтовані сукні, віяла, фраки, лайкові рукавички, шарфи, маски, усмішки, ніжний погляд, уклін і поцілунок руки... Танцювальний простір призначався не тільки для танців, але і для демонстрації мод. Бальні сукні не використовувалися більше одного-двох разів і повинні були виглядати «за останньою модою». Наприкінці XIX і початку ХХ століття із соціально-політичними змінами в суспільному житті бальна культура поступово згасає, придворні бали проводяться все рідше. У Радянському Союзі у 20–50-х роках ХХ століття бальні танці були проголошені міщанськими і не відповідними нової соцреалістичної культурної політики. Закладалася традиція радянських масових свят, зі спортивними парадами [51, с. 157−160].
2.3.2. Конкурсний бально-спортивний танець

XX століття.
Бальні танці XX століття закладалися на основі європейського танцю, який у 20−40-х роках синтезувався з новою джазовою американською музично-танцювальною культурою. Переважна більшість сучасних бальних танців мають афро-американське, латиноамериканське «коріння», уже добре замасковані технічної обробкою європейської танцювальної школи. У 20–30-х роках у Великій Британії при королівському товаристві вчителів танців виникла спеціальна Рада з бальних танців. Англійські фахівці стандартизували всі відомі до того часу танці − вальс, швидкий і повільний фокстрот, танго. Так виникли конкурсні танці, які розподілені на два напрямки − спортивний і соціальний танець. У 30 −50-ті роки кількість бальних танців збільшилася за рахунок того, що до них додалося п’ять латиноамериканських танців (у такому порядку: самба, ча-ча-ча, румба, пасадобль, джайв) [185, с. 156].

Нині з бально-спортивних танців проводяться змагання. Сформувалося кілька програм бального танцю: європейська – ST, латиноамериканська − LA, двоборство (десять танців), європейський і латиноамериканський сінквейн (трихвилинне шоу під оригінальну музику), європейський і латиноамериканський формейшн – F (змагання ансамблів з 8-мі пар). Аматорські чемпіонати світу проводяться під егідою «WDSF» (раніше «IDSF»), а професійні − під патронатом Світової танцювального ради. Найпрестижнішими у світі продовжують залишатись англійські конкурси, зокрема: Інтернейшн і Блекпульський фестиваль. Ще одним напрямком конкурсного танцю є змагання змішаних пар Професіонал-аматор (Pro-Am), який найрозвиненіший в США і Канаді. У Сполучених Штатах Америки зберігається своєрідний національний варіант як деяких бальних танців, так і проведення змагань з них − American Smooth, American Rhythm [159].



Всі бально-спортивні танці є парними. Пару становлять кавалер і дама, танці з дотриманням точок контакту. У Європейській програмі цей контакт щільніший. Він зберігається впродовж усього танцю. У Латиноамериканській програмі контакт вільніший, найчастіше здійснюється завдяки сполученню рук, а іноді може як взагалі губитися, так і підсилюватися завдяки натягу при виконанні фігур. Оскільки виконання бальних танців вимагає певних навичок і тренованості, їх популярність в суспільстві знизилася з плином часу.

У Європейську програму (по-іншому Стандарт «ST») входять 5 танців: повільний (англійський) вальс (темп − 28−30 тактів за хвилину), танго (темп − 31−33 тактів за хвилину), віденський вальс (темп − 58−60 тактів за хвилину), повільний фокстрот чи слоуфокс (темп − 28−30 тактів за хвилину) і квікстеп (швидкий фокстрот, темп − 50−52 такти за хвилину). Усі танці Європейської програми виконуються з просуванням по лінії танцю (по колу проти годинникової стрілки). Дами повинні бути вдягнені у бальні сукні відповідно до вимог. Кавалери повинні бути вдягнені у фраки чорного або темно-синього кольору з метеликом або краваткою. Сучасний танцювальний костюм європейської програми відрізняється від повсякденного насамперед кроєм, одна з особливостей якого в тому, що плечі костюма партнера повинні залишатися рівними, коли руки піднімаються в боки на другу позицію.



Латиноамериканська програма LA. У Латиноамериканську програму входять танці: самба (темп − 50−52 такти за хвилину), ча-ча-ча (темп − 30−32 такти за хвилину), румба (темп − 25−27 тактів за хвилину), пасодобль (темп − 60−62 такти за хвилину) і джайв (темп − 42−44 такти за хвилину). З латиноамериканських танців тільки самба і пасодобль танцюються з просуванням по лінії танцю. В інших танцях танцюристи більш-менш залишаються на одному місці, хоча і в них можливе переміщення танцюристів на танцювальному майданчику з поверненням до вихідної точки або без. Нині конкурсні сукні дам, звичайно, короткі, дуже відкриті й облягаючи. Сучасний конкурсний костюм кавалерів теж досить облягаючий, що підкреслює мужні лінії тіла.

Щоб створити більш-менш рівноцінну конкуренцію на танцювальному майданчику, у бально-спортивних танцях уведена система класів, яка відображає рівень підготовки танцюристів і система вікових категорій, яка розподіляє танцюристів за віковими групами. E клас (7−9 років): спортивний клас, який є стартовим. У цьому класі виконуються 6 танців: елементарні техніки і фігури повільного вальсу, фігурного вальсу, квікстепу, самби, ча-ча-ча, джайву. Для переходу у наступний клас слід набирати очки на змаганнях, що є головним принципом у всіх класах. D клас (10−12 років): у цьому класі виконуються всі танці Е класу з базового списку техніки і фігур і додаються 2 танці: танго і румба, а також фігурний вальс − замінюється на віденський вальс. C клас (13−15 років): дозволене виконання хореографії не з базового списку фігур і додаються 2-а танці: повільний фокстрот, пасадобль. «B клас» (16−18 років): спортсмени цього класу отримують можливість виконувати пози, підтримки. A клас (19−35 років): клас професіоналів. S клас (зондер): присвоюється рішенням Президії національної федерації за результатами національного Чемпіонату. I клас: міжнародний майстер клас − вищий у танцювальному спорті. Класифікація танцюристів за віковими групами. Ювенали − старшому в поточному році виповнюється 10−11 років (за роком народження). Юніори − старшому в поточному році виповнюється 12−15 років (за роком народження). Молодь − старшому в поточному році виповнюється 16−18 років (за роком народження). Дорослі − старшому в поточному році виповнюється 19−34 роки (за роком народження). Сеньйори − 35−45 років (за роком народження) [185].



Європейскі стандартні танці. Вальс (фр. − Valse, англ. − Waltz) − загальна назва бальних танців музичного розміру 3/4 такта, виповнюється переважно в закритій позиції. Найпоширеніша фігура у вальсі − повний оборот у два такти з трьома кроками в кожному. Уперше вальс став популярний у Відні в 80-х роках XVIII століття, наступними роками поширившись у багато країн. Вальс, передусім із закритими позиціями, став зразком для створення багатьох інших бальних танців. Пізніше були створені багато різновиди вальсу (англійський, віденський, фігурний, бостон). Своїм народженням вальс зобов’язаний багатьом танцем різних народів Європи. Коріння його знаходяться в танці Matenik і його різновиди Furiante, виконуваних у Чехії; La Volta у Франції; Lendler в Австрії (Тіроль). У XIX і на початку XX століть існувало кілька різних форм вальсу, включаючи деякі з розміром 2/4 такта, 6/8 такта і 5/4 такта. Різновидами вальсу Європейської програми є – віденський вальс», повільний (англійський) вальс.

Повільний (англійський) вальс − бальний танець європейської програми. Танцюється на 3/4 такта. Як зазвичай, на кожен такт припадає три кроки. При русі вперед перший крок найбільше визначає довжину переміщення за даний такт, другий − кут повороту, третій − допоміжний, зміна вільної ноги, тобто перенесення центру ваги тіла. Положення в парі для повільного вальсу таке ж, як в інших танцях Європейської програми: у нижній частині тіла відстань між партнером і партнеркою мінімальна; вище партнерка створює шейп; завдання партнера − створити умови для партнерки, у яких вона може рухатися. Крім того, партнерка повинна бути зміщена вправо стосовно партнера для виконання кроку правою ногою [321].

Розглянемо повільний вальс з точки зору партнера, який починає обличчям у напрямку лінії танцю. Перший крок виконується «з каблука», з деяким поворотом ступні вправо для «правого» вальсу. Залежно від потреби цей крок може бути різним за довжиною. Другий крок полягає в «обході» навколо партнерки, його складність багато в чому залежить від того, на який кут пара повернулася за перший крок, оскільки сумарний кут повинен скласти близько 180˚. Другий крок, крім того, виконується з підняттям щодо інших кроків. Третій крок − приставляння вільної ноги. Рух назад починається з кроку назад лівою ногою. У цей час партнерка виконує вищеописаний крок з правої ноги вперед. Перший крок другого такту повинен відповідати кроку партнерки і навпаки. Другий крок другого такту залежно від досвідченості танцівників конкретного завдання може бути невеликим або навпаки широким, але, так чи інакше, за цей крок слід здійснити поворот до 180˚, тобто завершити повний оборот пари. Третій крок − знову приставляння ноги [152, с. 107−108].

За характеристикою руху повільний вальс − свінговий, м’який, гладкий, рушуючий по колу. За настроєм буває чуттєвий, романтичний, сумний, ліричний. Правильне використання протилежних рухів корпуса, у результаті яких тіло робить легкі мірні повороти, правильне розслаблення і випрямлення колін у поєднанні з підйомами й управління застосуванням коливань корпуса − усе це відіграє власну роль в створенні танцю з його безперервним плином ритмічних, плавних рухів. Елементи вальсу розглядаються у відповідних розділах, їх слід вивчити після того, як будуть засвоєні основні принципи.

Віденський вальс (швидкий вальс) − бальний танець європейської програми. Аналогічний повільного вальсу, відрізняється кількістю тактів за хвилину, тобто темпом виконання. Віденський вальс виконується аналогічно повільного, але з більшою швидкістю [321].

Квікстеп − швидкий фокстрот. Якщо термін «фокстрот» за однією з версій образний і в буквальному перекладі означає «крок лисиці», то термін «квікстеп» точніший, тобто «швидкий крок». Дійсно, ідеться де про танець, який відповідно до його живого ритму вимагає від виконавця легкості, рухливості. Рух квікстепу швидкий, легкий, стрімкий. Музичний розмір: 4/4 такта. З’явився під час Першої світової війни (1914−1918 рр.) в передмісті Нью-Йорка і спочатку виконувався африканськими танцюристами. Дебютував в Американському мюзик-холі і став дуже популярним у танцювальних залах. Фокстрот і квікстеп мають спільне походження. У 20-х роках ХХ століття багато оркестрів грали повільний фокстрот занадто швидко, що викликало безліч скарг серед присутніх. Зрештою з’явилися два різні танці: повільний фокстрот, (темп був уповільнений до 29−30 тактів за хвилину), швидкий фокстрот − квікстеп, який став новою версією фокстроту, виконуваного в темпі 48−52 такти за хвилину. Одним з танців, що вплинув на розвиток квікстепу, був популярний чарльстон. У програму танцювальних вечорів для любителів «справжнього» фокстроту почали включати квікстеп під назвою «quick-time-foxtrot», іноді «quick-time-steps» і, нарешті, коротко − «quickstep» [152].

Основні руху − це прогресивні кроки, шассе, оберти та багато інших рухів, запозичених з фокстроту. Базовий рух для початківців − четвертні повороти. Але основною відмінністю від інших європейських танців є «стрибки», як у просуванні, коли пара ніби «стелиться по паркету», з обертами або без обертів, рухаючись чи на місці, з оригінальними кіками і складнішими рухами. Натуральний оберт є чудовою основою для інших фігур і повинен вивчатися перед натуральним пілотом. Прогресивне шассе і замковий крок вперед − ці дві фігури за популярністю поступаються лише вищезазначеним, і бажано вивчити їх у другу чергу. Серед зворотних обертів найкорисніший шассе-оберт. Він компактний і його легко виконувати, коли танці проходять у переповненому приміщенні. Квікстеп, можна було б назвати «танцем радості», тому що його основні фігури досить прості, а темп музики і характер танцю в цілому ніби запрошують до безтурботної інтерпретації його яскравого ритму. Новачки побачать, наскільки легко вивчити його основні кроки і наскільки вони відповідають музиці [152, с. 51−53].



Фокстрот чи слоуфокс – повільний фокстрот (англ. foxtrot, slowfox − лисий крок) − розвинений з 1910-х років ХХ століття у США з музичним розміром 4/4 такта. Існує думка, що назва танцю походить від англійського слова foxtrot, що перекладається як «лисяча рись». Після Першої світової війни загальне захоплення фокстротом перекинулось і на Європу. У Німеччині у 20-ті роки танцювальні оркестри поступово нарощували виконання під впливом джаз-ритмів. Наслідком стала поява квікстепу (quikstep, «швидкий крок»), який розглядався як німецький різновид фокстроту. 1927 р. у Великій Британії був створений власний квиктайм фокстрот і чарльстон − швидкий різновид фокстроту, у якому були використані плоскі кроки з чарльстону. Повільно «засипаючий» танцювальний «слоуфокс» (англ. slowfox) був модний початку 1930-х рр. ХХ століття у США [152, с. 170−173].

Для фокстроту характерні довгі, ковзаючі і зовсім плавні кроки, які потребують невимушеності і стриманості рухів, для того, щоб надати танцю ледачий і неквапливий характер. Побудова фокстроту дозволяє танцювати його тільки у великому і незаповненому танцзалі. Досвідчені танцюристи, які, безсумнівно, практикуються в одній з багатьох чудових танцювальних студій або громадських танцзалів по всій країні, виявлять, що цей танець, як ніякий інший, сприяє набуттю рівноваги й самовладання [349].



Танго (іспан. tango) − старовинний аргентинський народний парний танець; бальний парний танець вільної композиції, що відрізняється яскравим і чітким ритмом. Спочатку набув розвитку і поширення в Аргентині, потім став популярним у всьому світі. Раніше танго був відомий як танго кріольйо (tango criollo). Нині існує багато танцювальних стилів танго, серед них: аргентинське танго, уругвайське танго, бальне танго (бально-спортивне європейського стандарту), фінське танго і старовинне танго. Аргентинське танго часто розглядається як «автентичне» танго, оскільки воно ближче до початку того, яке танцювали в Аргентині й Уругваї. Танго набуло поширення від африканських співтовариств у Буенос-Айресі на основі стародавніх африканських танцювальних форм. Слово «танго» також має африканське походження, його зводять до мови нігерійського народу «ібібіо», де воно означало танець під звук барабана, і застосовують до мелодій, отриманих в унаслідок синтезу різних форм музики з Європи, Африки й Америки. Слово «танго», схоже, у перше використовується щодо танців у 1890-х рр. XIX століття. Спочатку цей танець був лише одним з багатьох, але незабаром він став популярним у всьому суспільстві.

У перші роки ХХ століття танцюристи й оркестри з Буенос-Айреса і Монтевідео відправилися до Західної Європи, і перший європейський показ танго відбувся в Парижі, а незабаром після цього − у Лондоні, Парижі, Мадриді, Берліні. До кінця 1913 року танець потрапив до Нью-Йорка, США і Фінляндії. 1930 −1950-х роки став «золотим століттям» танго. Існує ряд стилів танго: аргентинське танго і уругвайське танго (також відомий як «Tango Rioplatense»); бальне танго; фінське танго.



Бальне танго − спортивний танець, який бере участь у програмах міжнародних конкурсів разом з фокстротом, віденським вальсом та іншими європейськими стандартними танцями. Різниця бального між бальним танго та аргентинським танго – це відсутність імпровізації. Усі рухи відповідають певним правилам, починаючи з положення голови, корпуса тіла і закінчуючи кроковими елементами. Також бальне танго відрізняється ритмом мелодії, де наявні ударні інструменти, що додає йому чіткості. За характером звучання мелодія бального стилю танго може трохи нагадувати імперський марш [152, с. 230−233].

Латиноамериканські танці. Румба (іспан. rumba) − кубинський парний танець; латиноамериканський бальний танець. Музичний розмір 4/4 такта. Слід розрізняти бальну, кубинську, африканську румбу. Хоча ці танці і мають спільне коріння, на даний момент вони є абсолютно різними за характером рухів і музикою. Роком створення танцю вважається 1913-й. Румба − це танець африканських негрів, привезених на Кубу наприкінці XIX століття. Танець підкреслює рухи корпуса, а не ніг. Складні ритми, але спокійні, які вистукуються горщиками, ложками, пляшками... важливіші для танцю, ніж мелодія. У танцю два джерела − іспанське і африканське: іспанські мелодії та африканські ритми. Румба це − сексуальна пантоміма, що виконується в швидкому (Іспанія, США, Аргентина) чи повільному (Куба) ритмі з перебільшеними рухами стегон в характері сексуальних агресивних домагань чоловіка і захисних рухів з боку жінки. Відмітною особливістю румби є еротичні плавні рухи, сполучені з широкими кроками. Під час своєї еволюції румба набула багато рис, характерних для блюзу. Музичний супровід представлений такими інструментами – maracas, claves, marimbola, cong.

У Європі румба з’явилася завдяки ентузіазму і блискучим інтерпретаціям П’єра Лавелла − провідного англійського викладача латиноамериканських танців. Він відвідав Гавану в 1947 р. Виявилося, що румба на Кубі виконується з акцентом на рахунок «два», а не на «раз», як в американській румбі. Цю техніку з назвами основних фігур, отриманих від Пепе Рівера з Гавани, він почав викладати у Великій Британії. Разом з повільним темпом музики і музичним акцентом на роботу стегон танець набуває ліричного й еротичного характеру. Кроки робляться на рахунок «2», «3», «4» та пауза «1», коли зм’якшується стегно. Отже, румба маючи 4/4 розмір, у рухах виконується лише 3 кроки. Коліна випрямляються і згинаються на кожному кроці, повороти виконуються між рахунками. Вага корпуса міститься попереду, усі кроки робляться з носка. П’єр Лавелл представив справжню «кубинську румбу», яка після тривалих суперечок була офіційно визнана і стандартизована в 1955 році. У сучасному танці багато з основних фігур несуть у собі стару історію спроби жінки домінувати над чоловіком за допомогою жіночої чарівності. Під час танцю завжди є елемент, коли партнерка «дратує» партнера, а потім тікає, чоловік спочатку спокушується, а потім партнерка його кидає і бажає іншого. На пристрасні еротичні рухи партнерки партнер через відповідні рухи відповідає бажанням володіти нею, намагається довести власну мужність через фізичне домінування, але, на жаль, зазвичай нічого не домагається [340].



Ча-ча-ча (іспан. сha-cha-cha) − латиноамериканський бальний танець кубинського походження. Музичний розмір − 4/4 такта. У 1952 році англійський викладач бальних танців П’єр Лавелл відвідав Кубу і побачив оригінальний і швидкий варіант танцювання румби з додатковими кроками, відповідними додатковим ударами у музиці, коли ритм задається ударами кастаньєт, барабанів, з трьома акцентованими «клацаннями». Повернувшись до Великої Британії, він почав викладати цей варіант як окремий новий танець. Ча-ча ча було стандартизоване для міжнародного виконання у 1955 році.

Назва танцю можливо походить від іспанського іменника «chacha» − нянька, або дієслова «chachar» − жувати листя коки, але найпевніше походження назви від швидкого і веселого кубинського танцю «гуарача» (guaracha), а також від співзвуччя з клацанням відповідних музичних інструментів під час руху шассе. Ча-ча-ча у 1954 танець вперше був описаний як «мамбо з гуеро-ритмом».



Мамбо − гаїтянський та кубинський танець, який став відомим у Західній Європі в 1948 році. Слово «Mambo» − ім’я жриці, точніше − богині вуду в африканській релігії. Отже, ча-ча-ча походить від релігійних ритуальних танців Західної Африки і кубинських повільних танців. Є три основних варіанти мамбо − single, double, triple − потрійний має п’ять кроків на один такт і саме цей варіант використовується в ча-ча-ча. У ча-ча-ча кроки робляться на кожен удар, із сильним рухом стегна, коліна випрямляються на кожному кроці. Вага розташована попереду, на носках, усі кроки виконуються з носка, рух відбувається вздовж підлоги без підняття і опускання. Під час танцю пари повинні передати веселий, безтурботний і розв’язний характер, на відміну від ліричної румби. Якщо румба − це спокушання і переживання, то ча-ча-ча − це вже сама оргія. Ча-ча ча − настільки веселий і безтурботний танець, що саме з нього і діти, і дорослі танцюристи-любителі починають вивчати латиноамериканську програму бальних танців. англійським викладачем бальних танців П’єром Левеллом у 1955 році [353].

Самба (порт. samba) − танець бразильського походження, один з п’яти танців латиноамериканської програми бальних танців. Історія самби − це історія злиття африканських танців, які прийшли до Бразилії з рабами з Конго та Анголи, з іспанськими й португальськими танцями, привезеними із Західної Європи завойовниками Південної Америки. У XVI−XIX століттях португальці привозили з собою з Анголи, Гвінеї, Мозамбіку, Конго до Бразилію багато рабів, які привезли з Африки такі танці, як сatarete, еmbolada і batuque. Ці танці вважались у Західній Європі дуже гріховними, оскільки в процесі танцю танцюристи торкалися животами й стегнами, а інквізиція і римо-католицька церква тоді були дуже суворими до подібних танцювальних форм.

Музика самби має характерний ритм, який створюється барабанами і маракасами, музичний розмір − 2/4 такта. Складний танець, утворений з комбінування рухів танців емболади та батіка з додатковими коливаннями корпуса і стегон, у 1830-х рр. XIX століття називався − lundu. Пізніше в танець, до якого були долучені кроки, які роблять сучасні учасники карнавалу в Ріо (прогресивні кроки, локстепи), називався − сopacabana. Поступово вище суспільство Ріо-де Жанейро також почало танцювати цей танець, хоча він був змінений, щоб можна було танцювати в закритій танцювальній позиції (яка тоді вважалася єдино можливою і естетично-правильною). Походження назви samba невизначене, хоча Zambo означає − дитина від негра і місцевої (бразильської) жінки (мулатки).

Самба була стандартизована для міжнародного виконання англійським викладачем бальних танців П’єром Левеллом у 1956 році. Танець в існуючій сучасній формі все ще має фігури з різними ритмами, передаючи багатогранне походження танцю, наприклад рух бота фога (Boto Fogo). Стегна виводяться між рахунками, вага міститься попереду, більшість кроків робиться з носка. Ритми самби дуже популярні і легко видозмінюються, утворюючи нові танці − ламбаду, макарену. Справжній характер самби − це веселощі та флірт, загравання один з одним, що супроводжується непристойними рухами тазу з різними інтерпретаціями [342].

Джайв (анл. jive) – латиноамериканський бальний танець американського походження. Музичний розмір − 4/4 такта. Слово Jive схоже на південноафриканське слово «Jev» − «зневажливо говорити». Також Jive має таке значення в негритянському сленгу − обман, хитрість. Джайв − міжнародна версія джазового танцю свінг. Нині джайв виконують у двох стилістиках – латиноамериканський бальний і джазовий свінгований і дуже часто поєднують обидва в різних фігурах. Дуже сильний вплив на джайв справив такий танці як рок-н-рол. Сучасна версія джайву має основні кроки, складені зі швидкого синкопованого шассе (крок, приставка, крок) вліво і вправо (у партнерки навпаки), разом з повільнішим кроком назад і поверненням уперед. Стегна виводяться на рахунок «і» після кожного кроку, вага міститься дуже попереду на усі кроки, причому всі кроки робляться з носка. Під час шассе (наприклад, ліворуч) стопа телячої ноги, з якої робиться крок (ліворуч), піднімається на рівень коліна опорної ноги, при цьому далі права нога піднімається так само сильно і створюється оптична ілюзія «moonwalk» (місячних кроків), танцюристи при цьому здаються невагомими.

Танець залишався молодіжним і згодом видозмінювався в свінг, бугі-вугі, рок-н-рол, твіст, диско і хастл. У цьому танці на змаганнях танцюристи намагаються показати, що після чотирьох танців вони не втомилися, і все ж джайв − останній танець, і досить складний для виконання. Джайв надто відрізняється за характером і технікою від інших танців латиноамериканської програми. За характером джайв ритмічний, свінгований, стрибучий, емоційний, веселий [185].



Пасодобль (іспан. paso doble – два кроки) − латиноамериканський бальний танець іспанського походження. Створений у 1920 році, пасодобль був одним з багатьох іспанських народних танців, пов’язаних з різними аспектами іспанського життя. Частково пасодобль заснований на бою биків. Танцюристи пасодоблю зображують тореро і його плащ, характер музики відповідає процесії перед коридою. Танець уперше був виконаний у Франції 1920 року ХХ століття, став популярним у вищому паризькому суспільстві в 1930-х, тому багато кроків і фігур мають французькі назви.

Основна відмінність пасодоблю від інших танців − це позиція корпуса з високо піднятими грудьми, широкі й опущені плечі, жорстко фіксована головою, у деяких рухах нахилена вперед і вниз. На відміну від самби, ча-ча ча і румби, які багатьма педагогами бального танцю інтерпретуються як такі, де головну роль виконує партнерка, пасодобль − типово чоловічий танець, основний акцент у якому робиться на рухи партнера-тореодора, а партнерка, стандартно, просто рухається за ним, зображаючи його плащ. Після Другої світової війни (1939−1945 рр.) пасодобль був уключений до латиноамериканської програми бальних танців [185].





Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал