Імені івана франка




Сторінка1/9
Дата конвертації12.12.2016
Розмір5.05 Kb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9

ЖИТОМИРСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА







Л.О.КОТЛОВА






ПСИХОЛОГІЯ КОНФЛІКТУ:

КУРС ЛЕКЦІЙ















Житомир

Вид
-
во ЖДУ ім. І. Франка

2013


2
УДК
316.48
ББК

66.01я73


К73

Рекомендовано до друку Вченою Радою Житомирського
державного університету імені Івана Франка

(
протокол № 4 від

23 листопада 2012р).



Рецензенти:

Н.В.Хазратова –

доктор психологічних наук, старший науковий співробітник Інституту соціальної та політичної психології
Т.Д.Перепелюк –

кандидат психологічних наук, доцент Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини.


К73

Котлова Л.О.

Психологія конфлікту:курс лекцій : Навчальний посібник. –
Житомир: Вид
- во ЖДУ ім. І. Франка, 20 13.

112 с.
У лекціях розкрито систему знань про конфліктологію як науку, описано історію становлення та сучасний стан цієї дисципліни. Наведена характеристика конфліктних ситуацій; класифікація, причини виникнення та динаміка розвитку конфліктів; описано методи ефективного управління ними.
Курс лекцій побудований як навчальний посібник, який можна використовувати під час підготовки студентів у системі базової та після
- дипломної освіти (педагоги, психологи, практичні психологи, соціальні педагоги), а також для самостійного вивчення конфліктології.

ББК 66.01я73

УДК 316.48






©Л.О.Котлова,
2013


3
ЗМІСТ

ВСТУП

4
Лекція 1. Конфлікт: загальна характеристика та історія
виникнення. Функції та сигнали конфліктів.


7
1.1. Предмет та методи психології.

7
1.2. Визначення конфлікту та його психологічний зміст.

19
1.3. Функції конфліктів. Позитивна та негативна сторона конфліктів.

21
Лекція 2. Причини та особистісні передумови виникнення
конфліктів. Структура конфліктів.

24
2.1. Фактори виникнення та ескалації конфліктів.

24
2.2. Основні фази та етапи виникнення і розвитку конфліктів.

27
2.3. Ескалація конфлікту та її особливості.

30
2.4. Фази завершення та усвідомлення конфлікту.

31
Лекція 3. Типологія та динаміка конфліктів. Конфліктність
особистості.

33
3.1. Класифікація конфліктів.

33
3.2. Внутрішні конфлікти. Міжособистісні та групові конфлікти.

39
3.3. Поняття «конфліктність» тв. Його визначення.
Передумови виникнення та розвитку.

52
3.4. Конфліктна особистість та конфліктні типи поведінки.

56
Лекція 4. Прогнозування та попередження конфліктів.
Психологічна просвіта.

61
4.1. Психологічні умови та прийоми попередження конфліктів

61
4.2. Конфліктогени спілкування, їх види та особливості.

64
4.3. Культура спілкування й поведінки як психологічний чинник психопрофілактики конфліктів.

67

Лекція 5. Вирішення конфлікту: методи, стратегії, тактики.

74
5.1. Форми завершення конфліктів.

74
5.2.
Психотехнології вирішення конфліктів.

78
5.3.
Медіація як сучасна психотехнологія вирішення конфліктів

80
5.4.
Психологія переговорного процесу вирішення
(розв'язання) конфліктів

84
Короткий термінологічний словник

92
Рекомендована література

110


4

ВСТУП


Теорія та практика вирішення конфліктів
- необхідна складова психологічної й соціальної культури у професійній діяльності, у суспільному житті, в особистісних стосунках, необхідна складова професійно
- важливих знань та умінь психолога.
Дисципліна має розкрити майбутнім фахівцям у психології ефективну методологію вирішення завдань регулювання конфліктів і конфліктних ситуацій у позитивному напрямі й перетворенням їх у допоміжні процеси здійснення творчих
ідей, ефективного функціонування колективів і прийняття рішень.
Основні вимоги до вивчення дисципліни "Психологія конфлікту" походять з фахових та психологічних вимог до професійної діяльності психолога, з одного боку, а, з іншого
- психологічних вимог до управління та посередництва в конфліктах та їх, вирішенні. Слід зазначити, що дисципліна "Психологія конфлікту" охоплює не тільки основні питання курсу, а й сучасні питання проблемного характеру у прогнозуванні, перетворенні та вирішенні конфліктів спеціально підготовленими фахівцями в галузі психології конфліктів щодо вирішення прикладних питань конфліктології.
Мета курсу «Психологія конфлікту»
- засвоєння базових знань з актуальних питань конфліктів та побудови продуктивних людських взаємовідносин, формування навичок розв'язання конфліктів як професійно
- психологічних завдань.
Завдання курсу «Психологія конфлікту»:

ознайомити студентів з актуальними психологічними проблемами управління конфліктами;

розкрити майбутнім фахівцям в психології ефективну методологію вирішення завдань діагностування і прогнозування конфліктів і конфліктних ситуацій;

оволодіння навичками попередження складних і проблемних ситуацій в напрямі їх ескалації у конфлікти.
Знання та практичні навички «виходу з конфлікту», продуктивного вирішення конфліктів та подолання конфліктних ситуацій
- корисні насамперед майбутнім психологам у вирішенні ними професійних завдань. Набуті знання та практичні уміння розуміння, запобігання та розв'язування конфліктів допоможуть змінити у собі та


5 формувати у своїх колег, підлеглих та близьких людей мислення, що орієнтовано не на конфронтацію й боротьбу, а на порозуміння, взаємодопомогу, співробітництво та на спільне вирішення проблем.
«Психологія конфлікту»
- синтетична, міждисциплінарна галузь знань, що об'єднує, як суто конфліктологічні знання, так, і, як ключові, знання в галузі психології конфліктів, і, особливо, в галузі спілкування і продуктивного вирішення складних і критичних ситуацій у сфері професійних і ділових взаємостосунків.
Методи навчання:

поєднання активних, і, насамперед, тренінгових форм навчання (розгляд ситуацій, ігрове виконання творчих завдань, рольові ігри, тестування і самотестування, аналіз візуального матеріалу тощо) з суто лекційним теоретичним матеріалом, спрямованим на оволодіння майбутніми психологами базовими знаннями з провідних проблем психологічного аналізу й вирішення конфліктів, а також із проблем самопізнання майбутнього фахівця, що спрямоване на професійне та особистісне зростання.
Вивчення курсу передбачає формування у студентів знань
щодо:

психологічного визначення та характеристики різних видів та форм конфліктів;

методів прогнозування конфліктів;

фаз виникнення, ескалації та динаміки конфліктів;

основних складових конфліктів та засобів її визначення;

особистісних передумов та схильності особистості до ескалації конфліктів;

засобів регуляції та профілактики конфліктів;

конфліктогенів спілкування та їх ролі у виникненні та прогнозуванні конфліктогенності особистості;

психотехнологій вирішення конфліктів;

стратегій і тактик врегулювання конфліктів.
На основі цих знань повинні бути сформовані уміння, а саме:

проводити психологічний аналіз та кваліфікувати конфлікт;

визначати та здійснювати психологічні заходи щодо психодіагностики та прогнозування конфліктів у групах, колективах та організаціях;

прогнозувати конфліктний «потенціал» особистості щодо ескалації конфліктів;


6

кваліфікувати конфліктну поведінку людей; вчасно регулювати конфліктні ситуації та управляти конфліктами в групах та колективах;

застосовувати індивідуально сприятливі психологічні прийоми регулювання конфліктів у групах та колективах (типу позитивного маніпулювання, відволікання та переключення уваги, зміни на позитивне мотивації працівника та ін.);

застосувати психологічні методи та техніки подолання та вирішення
(вичерпування) конфліктів
(типу посередництва, переговорів, картографії тощо).
Курс лекцій побудований як навчальний посібник, який можна використовувати під час підготовки студентів у системі базової та після
- дипломної освіти (педагоги, психологи, практичні психологи, соціальні педагоги), а також для самостійного вивчення конфліктології.
Методика викладання лекцій апробована автором у
Житомирському державному університеті імені Івана Франка під час викладання курсів «Психологія конфлікту» та «Політичні та соціальні конфлікти» для студентів психологічних спеціальностей.






7
Модуль 1
.
Вступ у психологію конфлікту. Конфлікти та
особистість.
Управління
конфліктами
та
психологія
їх
регулювання


Лекція
1.
Конфлікт: загальна характеристика та історія
виникнення. Функції та сигнали конфліктів.

План лекції

1.
Предмет та методи психології конфлікту.

2.
Визначення конфлікту та його психологічний зміст.

3.
Функції конфліктів. Позитивна та негативна сторона
конфліктів.

Основні терміни та поняття: конфлікт, психологія конфлікту,
об’єкт та предмет психології конфлікту, методи дослідження,
функції конфлікту, деструктивна функція, конструктивна функція.


1.
Предмет та методи психології конфлікту.

Психологія конфлікту

це галузь практичної психології, яка вивчає психологічні механізми виникненн конфліктів, їх подолання, розв’язання та вирішення.
Конфліктологія як окрема галузь наукових знань виникла, розвивається й удосконалюється під впливом такого важливого чинника, як потреба суспільства в гармонізації відносин між окремими людьми, групами, об’єднаннями, державами та іншими структурними елементами, між якими можуть виникнути (й виникають) серйозні суперечності, розходження, конфлікти, війни тощо.
Об’єктом вивчення конфліктології є всі види конфліктів.
Предметом конфліктології є поведінка особи або групи, яка призводить до конфлктів, а також взаємовідносини людей у процесі вирішення конфлікту.
Давні уявлення про конфліктність буття
Історія розвитку людства з найдавніших часів до наших днів засвідчує, що конфлікти завжди були і будуть.
Сучасним управлінцям і спеціалістам різного профілю необхідні знання в галузі конфліктології управління та профілактики конфліктів, тому важливо в наш час вивчати основи конфліктології. Проблеми конфліктології, конфліктних ситуацій завжди цікавили науковців, політиків, практиків, народ.


8
Науки будь
- якого профілю (філософія, історія, культура, політологія, світові релігії) оперують поняттями конфлікту через поняття добра і зла, порядку і хаосу. Наприклад, історики прагнуть виявити причини розвитку й занепаду держав, глибоких криз і тривалого розквіту в житті окремих народів, адже всі ці процеси відбуваються проблемно, конфліктно.
Над природою конфліктів уже замислювалися давньогрецькі філософи. Анаксимандр (бл. 610–547 рр. до н. е.) твердив, що речі виникають із постійного руху ―апейрону‖ —
єдиного матеріального начала, що приводить до виокремлення з нього протилежностей, а це означає, що воно конфліктне
[36].
Античний філософ Геракліт (бл. 530–470 рр. до н. е.) вважав, що у світі все народжується через ворожнечу і розбрат, що єдиний закон, який панує в Космосі, —
це війна —
батько і цар усього. Це перша спроба дати позитивне трактування боротьби у процесі суспільного розвитку через проблемність і конфліктність.
У середні віки Фома Аквінський
(1225
–1274) висунув думку, що війни допустимі в житті суспільства, тобто конфлікти є об’єктивною реальністю.
Еразм Роттердамський
(1469
–1536) вказував на наявність власної логіки конфлікту, який, розпочавшись, втягує в орбіту свого впливу нові й нові сили. Зокрема, він писав, що ―війна солодка для тих, хто її не знає‖.
Френсіс Бекон
(1561
–1626) уперше глибоко проаналізував причини соціальних конфліктів в Англії. Ф. Бекон звертає увагу на конкретні заходи попередження конфліктів, зауважуючи, що на ―кожен випадок хвороби‖ існують свої ліки. Крім політичних помилок в управлінні Ф. Бекон називає і деякі психологічні чинники соціальних негараздів. Важливим засобом запобігання соціальним конфліктам він вважав мистецтво політичного маневрування, особливо слід звертати увагу на те, аби у невдоволених не знайшлося підхожого ватажка, який би міг їх об’єднати.
Іммануїл Кант
(1724
–1804) вважав, що стан миру між людьми, які живуть по сусідству, не є природним станом, природнішим є стан війни або загрози, тобто проблемності й конфліктності в системі геополітичних процесів.
Георг Гегель
(1770
–1831) писав, що основна причина конфліктів коріниться в соціальній поляризації —
між нагромадженим


9 багатством, з одного боку, і змушеним працювати народом —
з другого
[36].
Чарльз Дарвін
(1809
–1902) запропонував теорію еволюції, основні ідеї якої виклав у праці ―Походження видів шляхом природного відбору, або збереження сприятливих порід у боротьбі за життя‖.
Розвиток живої природи здійснюється в умовах постійної боротьби за виживання, тобто постійного конфлікту, вважав він.
Польсько
- австрійський юрист Людвіг Гумплович
(1838
–1909) у книзі ―Расова боротьба‖ висунув своє бачення соціальних конфліктів.
Він розглядав суспільство як сукупність груп людей, що борються за виживання, панування.
Соціальне життя

це групова взаємодія.Основні положення його теорії такі:

конфлікти —
суть історичного процесу, вони вічні, змінюються лише їх форми;

конфлікти сприяють єдності суспільства;

диференціація суспільства на панівних і підлеглих —
явище вічне.
Гумплович писав, що конфлікти слід шукати не тільки в природі людини, а й у соціальних феноменах різних за типом культур
[38].
Конфлікти в рамках соціополітичного виміру (кінець ХІХ —
початок ХХ
ст.)
Велике зацікавлення серед конфліктологів кінця ХІХ —
початку
ХХ ст. викликала соціологічна теорія Карла Маркса
(1818

1883).
Марксизм визнає соціальні конфлікти, колізії, антагонізми як можливі, а в умовах класової боротьби —
і як неминучі явища суспільного буття. Помилковість марксистів полягала в тому, що вони вважали можливим у майбутньому, після знищення приватної власності на засоби виробництва, створити умови для ліквідації антагоністичних відносин як бази соціальних конфліктів і, отже, побудувати безконфліктне суспільство.
Г. Ратценхофер
(1842
–1904) вивчав боротьбу за існування.
Абсолютна ворожість рас —
основні процеси і явища життя, вважав він. Із цих процесів він виводить теорію конфліктності суспільних відносин.
Вільям Самнер
(1840

1910)

американський соціальний дарвініст, основним соціальним конфліктом у суспільстві вважав
―конфлікт інтересів‖. З огляду на переконання, що боротьба за
існування є безперечним чинником прогресу, він зробив висновок, що в цій боротьбі гинуть найслабкіші, гірші
представники роду людського.


10
В. Самнер, спираючись на великий історико
- етнографічний матеріал, поклав початок системному вивченню норм соціальної поведінки, внутрішньогрупових і міжгрупових відносин.
Німецький соціолог Георг Зіммель
(1858
–1918) вважається першим, хто запровадив у науковий вжиток термін ―соціологія конфлікту‖
[36].
Він запропонував зайнятися аналізом ―чистих форм‖ соціального спілкування та взаємодії. Серед таких відносно стійких форм соціальної взаємодії, як авторитет, договір, підпорядкування, співробітництво та інші, особливе місце займає конфлікт —
не лише норма, а й винятково важлива форма життя. Конфлікт сприяє соціальній інтеграції, він визначає характер конкретних соціальних утворень, зміцнює їхні принципи й норми організації.
Теоретичні роздуми Г. Зіммеля розділили у 20
- ті роки ХХ ст. соціологи чиказької школи, видатними представниками якої були
Роберт Езра Парк
(1864

1944),
Ернест Уотсон Берджесс
(1886

1996),
Албіон Вудбері Смолл
(1854
–1926). Вони розглядали соціальний процес в аспекті чотирьох взаємопов’язаних типів взаємодії: змагання,конфлікту, пристосування й асиміляції.
Соціологічне значення конфлікту підкреслював американський соціолог, представник психологізму в соціології А. В. Смолл. Він, зокрема стверджував, що ―немає нічого соціального, що не було психічним‖. Вважав поняття інтересу важливим феноменом боротьби.
Звідси —
загальний конфлікт інтересів, де індивіди —
продукт боротьби власних інтересів, а суспільство —
наслідок зіткнення
інтересів соціальних груп. Таким чином, конфлікт є базовим і універсальним соціальним процессом
[38].
У першій половині ХХ ст. під впливом марксизму утвердилася самостійна галузь західної політичної соціології, що стала основним джерелом розвитку сучасних концепцій конфлікту. Серед її представників

В. Парето, Г. Моска, Ж. Сорель, Ф. Оппенгеймер, А.
Бентлі. Вони звернули увагу на необхідність вивчення конфліктів і змін, а не лише злагоди й стабільності в суспільному житті. В. Парето
(1848

1923)

італійський дослідник, який створив свою теорію еліти і наголосив на подвійності психології людини. Будь
- які суспільні теорії,
ідеології є ширмою, що ховають дії, продиктовані почуттями, емоціями. Таким чином, ірраціональні пласти психіки людини детермінують соціальну поведінку
[37].


11
Гаетано Моска
(1858

1941)

італійський юрист, соціолог,
історик —
теж серед творців теорії еліт. У своїй праці ―Еліти політичної науки‖ (1896 р.) він виокремлює тезу про формування панівного класу на основі розуму, здібностей, освіти й творчих заслуг.
У теорії французького соціолога і філософа Ж. Сореля
(1847

1922) центральне місце займає політична боротьба та насильство. В його праці ―Роздуми про насильство‖ (1907 р.) сформульовані ключові поняття міфу й насильства. Згідно з його теорією, соціальні та політичні конфлікти виявляються ознакою ірраціонального характеру суспільства й історії, вони заперечують ідею соціального процесу й утверджують стихійний рух мас.
Ф. Оппенгеймер
(1869
–1943) звертав увагу на питання походження держави та особливості соціальних процесів, які відбуваються в ній
[36].
Держава могла виникнути тільки шляхом пограбування й підкорення людей.
Артур Бентлі, американець, розглядав політичне життя як процесс політичної діяльності. Політичні групи реалізують свої
інтереси через дії. Із зіткнення інтересів різних груп складається політичне життя суспільства. За формою свого прояву це життя являє собою багатоманітність фактів застосування сили.
Таким чином, у соціально
- політичному житті на початку ХХ ст. виникає очевидний інтерес до проблем конфлікту, а саме:

природі людини та суспільства властиві біологічний, психологічний та інші фактори, що породжують численні конфлікти;

конфлікти виконують певні позитивні функції;

протилежність між керівною меншістю та керованою більшістю є вічна істина, що породжує завжди різні колізії.
Конфлікти не завжди займають домінуюче місце у поясненні соціальних процесів і змін. Сформувався цілий напрямок, який у своїх теоретичних побудовах робить акценти на проблемах стабільності й консенсусу (Е. Дюркгейм, Т. Парсонс, Н. Смелсер).
Теорії
конфліктів (кінець ХХ —
початок ХХІ ст.)
Починаючи із середини ХХ ст. відбувається активний розвиток науково
- практичного осмислення конфліктів.
Спочатку була запропонована модель рівноваги суспільства, пов’язана з методологією структурно
- функціонального аналізу. Суспільство розглядалося як цілісне утворення, в якому гармонійно взаємодіяли його складові. Представники цього напрямку (найбільш відомий з них


12

американський соціолог
Т.Парсонс) зазначали роль саморегулюючих механізмів суспільного життя, які підтримують стійкість всієї системи, конфлікт вони розглядали як властиве людському суспільству явище.
Парсонс вважає конфлікт деструктивним, дисфункціональним і руйнуючим.
Проблемам конфліктів були присвячені праці З. Фрейда, К.
Юнга, Е. Берна та інших авторів.
Австрійський психолог Зигмунд Фрейд
(1856
–1939) створив одну з перших концепцій конфліктології —
теорію психоаналізу.
Згідно з його теорією, поява і розвиток внутрішньоособистісних конфліктів визначаються зіткненням всередині особистості несвідомих психічних сил, основною з яких є лібідо (сексуальний потяг) та необхідністю вистояти у ворожому індивідові соціальному середовищі.
Заборони з боку середовища завдають душевної травми, придушують енергію несвідомих потягів, які прориваються обхідними шляхами у вигляді невротичних синдромів. З. Фрейд наголошував на необхідності пошуку причин міжособистісних конфліктів у сфері несвідомого
[36].
Послідовник З. Фрейда швейцарський психолог Карл
-
Густав

Юнг
(1875
–1961) заснував школу аналітичної психології, висунув концепцію про існування колективного несвідомого, запропонував типологію характерів особистості, що до певної міри пояснювала поведінку особистості в конфлікті.
У 60
- х роках ХХ ст. були опубліковані праці американського психотерапевта Еріка Берна
(1902

1970
), який на основі синтезу ідей психоаналізу й інтеракціонізму (Г. Міда) створив теорію трансактного аналізу. Згідно з Е. Берном, структура особистості поєднує в собі три компоненти
- стани: ―дитина‖ (джерело спонтанних емоцій, прагнень і переживань), ―родич‖
(потяг до стереотипів, забобон, повчання) і
―дорослий‖ (раціональне і ситуативне ставлення до життя). У процесі взаємодії людей здійснюється трансакція. Якщо реалізується непересічна трансакція, спостерігаються безконфліктні стосунки. Якщо виникає пересічна трансакція, процес спілкування порушується і може виникнути конфлікт
[38].
Німецький соціолог Ральф Дарендорф та інші науковці узагальнили теорію ―конфліктної моделі суспільства‖, діалектичну теорію конфлікту, прагнули визначити й показати загальні для усіх суспільних систем причини конфліктів, а також вказати шляхи оптимізації конфліктного процесу.


13
Р. Дарендорф виокремлював не тільки негативні сторони конфлікту, а й позитивні. Конфлікт, на його думку, може бути джерелом інновацій, соціальних змін. Дарендорфа вважають класиком конфліктології.
Інший американський учений М. Амстуті розвинув ідею
―корисності‖ та ―негативності‖ (шкідливості) конфліктів
[36].

Конфлікти є корисними тому, що:

можуть попередити більш серйозні проблеми, які роблять розрядку в колективі, дають змогу уникнути великого насильства, створюють можливість розв’язувати проблеми цивілізованим шляхом;

стимулюють творчість та ініціативу;

прояснюють позиції та інтереси його учасників тощо.
Конфлікти шкідливі, оскільки нерідко ведуть до безпорядку, нестабільності, насильства, уповільнюють та ускладнюють прийняття рішень тощо.
У 1956 р. Л. Козер видав книгу ―Функції соціального конфлікту‖, в якій дав своє визначення конфлікту. Він довів, що не існує соціальних груп без конфліктних відносин і що конфлікти мають негативнее й позитивне значення для функціонування суспільних систем та їх змін. Він стверджував, що чим більше незалежних один від одного конфліктів, тим краще для суспільства. Ця його книга відіграла воістину історичну роль в оформленні конфліктології як науки та в її подальшій долі.
Основні положення ―теорії конфліктного функціоналізму‖ Л.
Козера такі:

чим сильніше незаможні групи сумніватимуться в законності
існуючого розподілу ресурсів, тим вища ймовірність того, що вони можуть стати призвідниками конфлікту;

чим більше злигоднів переживають групи, тим вища ймовірність того, що ці групи стануть ініціаторами конфлікту;

чим більше груп вступають у конфлікт через свої об’єктивні
інтереси, тим легший конфлікт і, навпаки, чим більше конфлікт пов’язаний з неправдою, тим він гостріший;

чим жорсткіша соціальна система, тим менше
інституціалізованих засобів для погашення конфлікту та зняття напруження, тим гостріший конфлікт;

чим менше між учасниками одностайності щодо спільної мети, тим триваліший конфлікт;


14

чим менше піддається інтерпретації символічний зміст перемоги чи поразки з супротивного боку, тим триваліший конфлікт;

чим краще лідери конфліктних груп зможуть зрозуміти, що повне досягнення мети коштує дорожче, ніж перемога, тим коротшою буде тривалість конфлікту;

чим гостріший конфлікт, тим більша ймовірність того, що в конфліктних групах утворяться централізовані структури прийняття рішень, тим краще він сприятиме зміцненню структурної та моральної згуртованості;

чим більше відносини між основними конфліктуючими группами мають первинний характер, тим гострішим є конфлікт, тим більше він призводить до придушення інакодумання та відхилень у кожній групі й посилює підпорядкування основним нормам і цінностям;

чим частіше відбуваються конфлікти, тим менша ймовірність того, що вони відображають різні думки щодо основних цінностей, тим більшою мірою їхнє функціональне значення полягає в тому, щоб підтримувати рівновагу;

чим частіші й слабкіші конфлікти, тим вища ймовірність того, що вони сприятимуть створенню нормативного регулювання конфлікту
[36].
Отже, в основі будь
- якого конфлікту лежать особистісні
інтереси індивідів, які мають приймати рішення на макрорівні.
Наприкінці ХХ ст. сприйняття конфліктології як науки й практики повністю сформувалося.
Конфліктологія має кілька напрямків:

філософсько
- соціальний, який охоплює загальні тенденції розвитку конфліктіу на макрорівні;

організаційно
- соціологічний —
вивчає причини конфліктів, динаміку конфліктів організацій, груп, колективів;

індивідуально
- психологічний —
з’ясовує психофізіологічні особливості та характеристики окремих особистостей, їхню поведінку в конфлікті.

Які методологічні основи конфліктології?

Під методологією всякої науки розуміють ―сукупність вихідних філософських ідей, які лежать в основі дослідження природних чи суспільних явищ і які істотно позначаються на теоретичній
інтерпретації цих явищ‖. Методологічні основи конфліктології


15 зорієнтовані на вивчення конфліктів і причин, що сприяють їх виникненню, на розкриття закономірностей цієї сфери суспільних явищ і процесів, на пошук шляхів розв’язання конфліктів. З метою наукового аналізу конфліктологія спирається на відомі закони і категорії філософської науки. Наприклад, закон єдності й боротьби протилежностей є методологічною основою вивчення особистості, в якій поєднуються позитивні та негативні риси, якості, а також розкриваються причини конкретного виду конфлікту.
Такі поняття, як необхідність і випадковість, причина й наслідок,
загальне й одиничне, сутність і явище, сприяють розкриттю змісту однойменних понять у конфліктології. Це допомагає встановити причини конфліктів, їхні мотиви і до певної міри спрогнозувати
індивідуальну конфліктну поведінку.
Вивчення проблеми конфліктології спирається на використання різноманітних методів і спостережень, специфічної техніки дослідження, що
їх використовують різні науки, а конфліктолог виважено їх запозичує, вирішує, обмірковує все з позиції здорового глузду, але з урахуванням набутої практики, досвіду, знань.
Методи наукових досліджень


це прийоми та засоби, за допомогою яких науковці отримують достовірні дані, які використовують для побудови наукових теорій та вироблення певних рекомендацій
[38].
Сила науки багато в чому залежить від того, наскільки ці методи, методики дослідження валідні та надійні, як швидко й ефективно вони здатні прийняти і використати те нове, передове, що з’являється в методах інших наук (наприклад, комп’ютерні технології).
Там, де це вдається зробити, спостерігається прогрес.
Слід зауважити, що методи, які використовуються у конфліктології, мають на меті розкрити закономірності і механізми психіки індивіда, людей, їхню поведінку та рішення. Кожен науковий метод, як відомо з психодіагностики, має свої позитивні й негативні сторони.
Які ж найуживаніші методи дослідження можна використати у процесі прогнозування й визначення проблемних ситуацій та конфліктів?
Найпоширенішими вважаються методи спостереження, системний, історичний, конкретно
- соціологічних досліджень, аналізу документів, статистичний, біхевіористський, раціонально
-
інтуїтивний та ін.


16
Подолання конфліктів за допомогою поліпшення спілкування.
Тут можна використати такі методи: вибір стилю поведінки, метод посередництва, переконання, навіювання, прощення, переговорів,
бесіди, тестування, метод аутогенного тренування та ін.
С. М. Ємельянов пропонує своє бачення групування методів конфліктологічних досліджень (табл.
1.1)[36]
Таблиця 1
.1


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал