ІМ. І. Ф. Кураса мовна ситуація в україні: між конфліктом І консенсусом



Pdf просмотр
Сторінка37/38
Дата конвертації01.01.2017
Розмір2.82 Kb.
1   ...   30   31   32   33   34   35   36   37   38
383
МОВНА СИТУАЦІЯ В УКРАЇНІ: МІЖ КОНФЛІКТОМ І КОНСЕНСУСОМ
світовою спільнотою, єдиних для всіх учасників політичного процесу, критеріях і стандартах. Альтернативою може бути лише насильницька асиміляція з усіма наслідками, які з неї випливають порушенням праві свобод людини, постійними конфліктами на етнічному ґрунті, наростанням соціальної напруженості
в суспільстві тощо. Такий шлях відверто протиправний і цілковито безперспективний
20
Політика соціокультурної інтеграції однозначно передбачає
відмову відбудь яких засобів емоційного тиску, не кажучи вже про прямі звинувачення. Натомість слід наполегливо шукати способи реального підвищення авторитету державної мови вона має усвідомлюватися як конче необхідна для службової кар’єри, інформаційного обміну, культурного зростання. Обов’язкове користування українською мовою має стати умовою зайняття посад держслужбовців, освітян. Що ж до неофіційних сфер комунікацій, то тут реанімувати практику натискної українізації немає ніякої потреби. За умови грамотної гуманітарної політики, опертої на систему україномовної освіти, закладений у генетичному коді нації
мовний потенціал обов’язково себе проявить. Зрозуміло, лише за умови, що мова розглядатиметься не як знаряддя мовних ігор»
чи мовних війна як носій культури, інструмент комунікації,
засіб забезпечення духовного зв’язку поколінь. На останньому важливо наголосити тому, що діти — найбільш динамічна категорія серед тих, хто вчиться процес засвоєння ними мови відбувається легко й природно. А, отже, вчителі мають бути непросто україномовними, алей високоосвіченими і небайдужими. Природно, що це ставить додаткові вимоги перед системою педагогічної вищої освіти. Про роль науки у забезпеченні комунікативної потужності української мови варто сказати окремо. Доводиться констатувати,
що українська соціогуманітаристика не тільки виявилася неспроможною виробити модель мовного розвитку, релевантну викликам доби, алей чимало прислужилася формуванню у суспільстві типу конфліктної мовної свідомості. Лишається сподіватися, що нинішній бурхливий розвиток групи дотичних до лінгвістики суб дисциплін, які, кожна своїми методами, досліджують взаємодію соціальних, політичних і мовних чинників, допоможе здолати цей хибний стереотип. Йдеться про соціо , психо , етнолінгвістику,
лінгвогеографію, лінгвокультурологію — сьогодні це вже оформлені субдисципліни із досить чітко окресленими предметними полями.
384
ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України
Поступово відшукує свою нішу у просторі соціогуманітарис тики політична лінгвістика, яка, починаючи з 80 х рр. минулого століття, активно розвивається на порубіжжі соціолінгвістики,
політичної науки, політичної і культурної антропології. Сьогодні
вона вже має оформлений статус субдисципліни на стику політики
і лінгвістики, що досліджує мову політики (мовні аспекти відносин влади) і мовну політику (політико правовий режим мовного життя суспільства. Її предметом виступає уся сукупність полі
тико мовних відносин, увесь спектр політичних вимірів мовного життя суспільства і мовних вимірів політики. Політична мова в її інтерпретації розглядається не лише як інструмент описання тих або інших політичних явищ, алей як чинник активного впливу на політичний процес шляхом формування ціннісних настанові поведінських стереотипів. Сучасні уявлення про взаємодію політичної і мовної практик ґрунтуються на визнанні самоцінності пропонованих лінгвістикою методів дослідження мовної
діяльності, насамперед методів контент аналізу та дискурс аналізу.
Включаючись у дослідження складної сфери міжетнічної взаємодії, політична лінгвістика виконує тут своїми методами завдання прояснення дистанції між словом (намірами) і реальною сутністю політики, насамперед мовної і культурної. Саме їй під силу дослідити ситуативність, змінюваність ідентичностей залежно від контексту політичних відносин і комунікативної взаємодії, складну діалектику націоналізму і патріотизму, запропонувати найменш обтяжені конфліктогенністю засоби захисту культурної, лінгвістичної, етнічної гомогенності.
Підсумовуючи сказане, зазначимо, що Україна внаслідок невисокого рівня притаманної їй політичної культури поки що неготова до засвоєння європейської моделі безконфліктного співіснування національних мові культур в умовах поліетнічності. Мульти культуралізм як стратегія, ґрунтована на персоноцентристських пріоритетах, входить у суперечність із налаштованістю значної
частини елітна обстоювання традиційних цінностей з ознаками етноцентризму й автаркії. Відсутнє розуміння того, що мовна проблема — це насамперед проблема забезпечення праві свобод людини і що входження України в європейський простір прямо залежить від її готовності точно дотримуватися духу й букви ратифікованих міжнародних угод, зокрема, Європейської хартії
регіональних мов або мов меншин.
385
МОВНА СИТУАЦІЯ В УКРАЇНІ: МІЖ КОНФЛІКТОМ І КОНСЕНСУСОМ
Від того, що мовна взаємодія знову й знову вводиться в русло політичного протистояння, програють усі. Дотримання вимог раціональності й справедливості в організації мовного простору єдино надійний спосіб зменшення політико культурної біполярності, формування високої культури комунікацій, сучасного розуміння толерантності й політкоректності.
1
Формизано Р.П.
Понятие политической культуры // Pro et Contra. Т. 7. — №3. — МС. Див, напр.: Политическая культура населения Украины. Результаты социологических исследований. — К, 1993; Головаха Е.И., Панина Н.В.
Социальное безумие. История, теория и современная практика. — К, 1994;
Нагорна Л.П.
Політична культура українського народу історична перспектива і сучасні реалії. — К, 1998.
3
Дзюба І.
Інновації інтелекту. Одухотворена істина чи бенкетування технологій Віче. — 2002. — №9. — С. 33.
4
Мальковская И.А
. Глобализация и транскультурный вызов незападно го мира // Социс. — 2005. — №12. — С. 4.
5
Иванов В.В.
Гуманитарные науки и будущее современной цивилиза ции // Общественные науки и современность. — 2007. — №2. — С. 10.
6
Януш О.Б.
Языковое измерение межгосударственных интеграционных процессов // Вестник Московского университета. Серия 18. Социология и политология. — 2006. — №4. — С. 155.
7
МакРей К.Д
. Язык и политика // Этнос и политика. Хрестоматия. МС. 217.
8
Масенко Л.
Державна мова в соціокультурному контексті // Розбудова держави. — 2001. — №1–6. — С. 80.
9
Андрусів С.
Страх передмовою як психокомплекс сучасного українця Сучасність. — 1995. — №7–8. — С. Див Котигоренко В. Етнічні протиріччя і конфлікти в сучасній Україні політологічний концепт. — К, 2004. — С. 518–519.
11
Тамаш П.
Масові виступи на міських вулицях як жанр політичного карнавалу можливе тлумачення подій листопада — грудня 2004 року у Києві // Соціологія теорія, методи, маркетинг. — 2007. — №1. — С. 7.
12
Корнієнко А.
Словом — як скальпелем // Дзеркало тижня. — 2007. —
28 квітня.
13
Грушевський М.
Хто такі українці і чого вони хочуть. — К, 1991. С. 178.
14
Хмелько В
. Через що політикам вдається розколювати Україну//
Дзеркало тижня. — 2006. — 24–30 червня.
15
Арель Д
. Залучення відокремленого // Критика. — 2006. — Ч. 11. С. 10–13.
386
ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України

16
Позняк Д.
Комунікативні сфери української та російської мову регіональному вимірі // Соціальна психологія. — 2007. — №1. — С. Вісник Конституційного Суду України. — 2000. — №1. — С. 7.
18
ХХІ век: мир между прошлым и будущим. Культура как системообра зующий фактор международной и национальной безопасности. Под ред.
О.П.Лановенко. — К, 2004. — С. 341–343.
19
Кордун О.
Аналіз питань щодо врахування радянської спадщини в соціогуманітарній політиці України // Регіональна політика України:
формування соціогуманітарних пріоритетів розвитку. — К, 2006. — С. 176.
20
ХХІ век: мир между прошлым и будущим. — С. 331, Докладніше див Нагорна Л. Політична мова і мовна політика діапазон можливостей політичної лінгвістики. — К, 2005. — С. 48–69.
387
МОВНА СИТУАЦІЯ В УКРАЇНІ: МІЖ КОНФЛІКТОМ І КОНСЕНСУСОМ

ВИСНОВОК
Дослідження мовної ситуації в Україні та політики влади щодо неї підтвердило, що між вивченням соціальних феноменів та виробленням моделей керування ними є велика відмінність.
Стан мовної сфери у нашій країні можна вважати достатньо вивченим. Насамперед, впадає у вічі невідповідність між ставленням до мовного питання більшості населення та рівнем його політичного загострення. Згідно зі соціологічними даними питання підтримки української культури й мови стоїть на 19 місці, а питання про статус російської мови на 16 місці серед 23 найважливіших питань, що турбують громадян держави. Для більшості населення мовні проблеми відступають назадній план порівняно з питаннями, що стосуються основ повсякденного життя — підвищення рівня зарплат, пенсій, стипендій,
зниження цінна продукти, зменшення платні за квартиру, комунальні послуги і товари першої необхідності, боротьба з корупцією
і злочинністю, поліпшення медичного обслуговування, подолання безробіття, пенсійна реформа, охорона природи. Тим паче, що в Україні покине існує комунікативних проблему щоденному спілкуванні. Поширеними є білінгвізм, можливість самореалізуватися в мовній поведінці поза офіційною сферою тією мовою,
якій віддає перевагу сама людина. Більшість населення вважає цілком виправданим статус української мови як єдиної державної і не відчуває для себе загрози у її подальшому поширенні в різних ділянках суспільного життя. Звісно, проблеми умовній сфері існують, але гострота їх варіюється залежно від того чи іншого регіону. Водних із них гостріше реагують на ситуацію з українською мовою, в інших — з російською. Таку західному регіоні спостегігається велика стурбованість проблемою національної культури й української мови, хоча безпосередньо у цій частині країни стан справ з українською мовою
є найбільш благополучним. У той же час цією проблемою переймається незначна частка населення Сходу, Півдня і трохи більше у Центрі країни. Навпаки, у східному і південному регіонах більша стурбованість питанням статусу російської мовив Україні, притому, що саме там найвищий рівень мовної русифікації. Це означає, що громадяни опікуються не підтримкою тих мов, що перебувають у найгіршому становищі, а утвердженням саме «своїх»
388
ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України
мов, тобто тих, що є для них найбільш звичними, атому вважаються «прородними». Така позиція умовному питанні різних груп населення несе у собі потенціал конфлікту. До того ж цей потенціал намагаються збільшити різноманітні політичні сили, які використовують мовне питання для мобілізації своїх виборців, а також зовнішні
сили, зацікавлені у пошуках засобів морально політичного тиску на українську владу. Поки що і внутрішні, і зовнішні чинники політизації мовного питання не спричинили громадянського конфлікту. Велику роль у нейтралізації цих факторів відіграє чинне законодавство, що стосується мовного питання. Відповідаючи загалом міжнародним вимогам і враховуючи наявну українську ситуацію, воно загалом успішно виконує функцію регулятора мовної моделі у нашій країні завдяки тому, що забезпечує правові гарантії задоволення потреб основних мовних груп. Подальше вдосконалення державної мовної політики передбачає паралельне вирішення двох взаємопов’язаних завдань повніше приведення її правової бази до реальних потреб мовних груп та етнічних спільнот (насамперед це стосується приведення закону про ратифікацію європейської мовної хартії до справжнього призначення цього міжнародного пакту) та запровадження надійного механізму імплементації мовного законодавства, а також владного і громадського контролю за цим процесом. Запропонований як додаток до цієї монографії, проект Концепції державної
мовної політики в Україні пропонує шляхи вирішення цих завдань у вигляді моделі, яка видається дослідницькому колективу найбільш компромісною і прагматичною. Проектне претендує
бути оцінений як досконалий і повністю завершений. Розробка концептуальних засад мовної політики держави потребуватиме узгодження інтересів, потреб, позицій усіх суспільних сегментів,
причетних до її реалізації і яких ця політика торкається. Кінцевий успіх цього процесу залежатиме від рівня відповідальності
політичних акторів, їхньої спрямованості відмовитися від тактики ідеологізації мовної проблеми та політизації мовних груп.
Мовна політика здійснюватиметься, безумовно, публічною владою,
яка має братина себе відповідальність за стан справу цій сфері.
Оптимізація ж цієї політики вагомо залежатиме від здатності
влади застосовувати ідеї, що їх пропонує наука.
389
МОВНА СИТУАЦІЯ В УКРАЇНІ: МІЖ КОНФЛІКТОМ І КОНСЕНСУСОМ

ДОДАТОК
Проект
КОНЦЕПЦІЯ ДЕРЖАВНОЇ МОВНОЇ ПОЛІТИКИ
В УКРАЇНІ
Проблеми функціонування мовної сфери українського суспільства
Мовна сфера є однією з найважливіших суспільних сфер, не лише засобом спілкування членів суспільства, ай соціальним феноменом, у якому концентрується сама сутність історичного буття народу й індивідуального самоусвідомлення людини, найвиразнішою ознакою національної ідентичності.
В Україні паралельне існування найбільш поширених мовне стало джерелом суспільних конфліктів. Разом з тим, державна політика щодо регулювання мовної сфери належить до одного з полемічних політичних питань, з приводу якого періодично виникає суспільна напруга внаслідок штучної мобілізації мовних групу прагматичних інтересах різних політичних сил. Можливість використання мовного питання у політичних цілях є свідченням наявності певних проблему мовній сфері. З одного боку, мова титульного етносу — українська — не набула належного поширення в усіх сферах суспільного життя, що було визнано Верховною Радою за результатами парламентських слухань Про функціонування української мовив Україні 16 березня р. Як наслідок, державна мова не спромоглася стати визначальною ознакою не тільки поліетнічного українського соціуму,
а й навіть усього титульного українського етносу, для якого вона
є рідною. З іншого боку, мови практично всіх (крім російської)
національних меншин зберігаються лише в окремих місцевостях компактного поселення останніх і здебільшого перебувають на межі зникнення.
Стан мовної сфери України великою мірою визначається особливостями національної історії, є наслідком тієї мовної політики, що здійснювалася попередніми правлячими режимами.
За даними Всеукраїнського перепису населення 2001 р. кількість наявного в Україні населення становила 48457 тис. осіб (заданими Державного комітету статистики, на 1 липня 2007 р. цей показник скоротився до 46491 тис.
390
ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України
Серед найчисельніших національностей українці становили тис. (77,8%), росіяни — 8334,1 тис. (17,3%), білоруси —
275,8 тис. (0,6%), молдавани — 258,6 тис. (0,5%), кримські татари тис. (0,5%), болгари — 204,6 тис. (0,4%), угорці —
156,6 тис. (0,3%), румуни — 151,0 тис. (0,3%), поляки — 144,1 тис, євреї — 103,6 тис. (При цьому мовний склад населення України не збігається з національним. Так, заданими Держкомстату, українську мову у 2001 р. вважали рідною 67,5% населення, російську — інші мови — 2,9%. Увагу привертають тенденції в сфері мовного розподілу населення порівняно зданими перепису населення 1989 р. Відбулося збільшення на 2,8% частки тих, хто визнає рідною українську мову, та скорочення на 3,2% частки тих, хто такою вважає російську, що можна вважати наслідком зростання в роки незалежності
України статусу української мови. Водночас відбулося зростання на 0,4% частки тих, хто вважає рідною іншу, крім української та російської, мову. Відродження Української держави сприяло мовно культурному відродженню не лише титульного етносу, ай інших етнічних спільнот України. Разом з тим, невідповідність між часткою національних меншин (невважаючи російської) у складі населення
України (4,9%) і часткою тих їхніх представників, хто визнає
рідною мову своєї національності (2,9%), свідчить проте, що загроза мовної асиміляції цих меншин остаточно не подолана.
Крім того, реальний мовний розподіл населення не збігається з декларуванням громадянами своєї ідентифікації щодо рідної
мови. Зокрема, реальна вживаність у родинному середовищі середовищі первинної соціалізації — української та російської
мов свідчить про розподіл населення за мововжитком приблизно навпіл. Крім того, функціонуванню мовної сфери українського суспільства властиві тенденції, які можна окреслити таким чином упродовж періоду незалежності України політика поширення масштабів вжитку української мови мала відносно м’який характер. Впровадження української мови у різні сфери суспільного життя здійснювалося переважно без свідомої політики витіснення з цих сфер інших мов. Це зумовило відносно повільні темпи мовної українізації, але водночас зберегло суспільство від гострих конфліктів з цього приводу, а громадян, засобом соціалізації
391
МОВНА СИТУАЦІЯ В УКРАЇНІ: МІЖ КОНФЛІКТОМ І КОНСЕНСУСОМ
яких була інша мова, крім української, — від внутрішньо особистісних конфліктів на цьому ґрунті;
– мовній ситуації в Україні властива конкуренція двох висо костатусних мов — української та російської, при цьому джерелом високого соціального статусу першої є її формально правовий статус як єдиної державної мови, другої — неформальне суспільне визнання, використання її як мови міжнаціонального спілкування, а також значна роль цієї мови як засобу ознайомлення з культурами інших народів світу поєднання регіонального та соціально поселенського (місто/
село) чинників розподілу груп громадян. Російськомовне населення набагато більше зурбанізоване, а україномовне переважає
в селах. Мовна відмінність між містами й селами багатьох реґіонів розмиває межу між територіями переважання двох мов замовою міст вона проходить ледь не по Збручу, а замовою сіл — аж по
Перекопу. Носії російської мови назагал освіченіші й посідають вище соціальне становище поступове набуття українською мовою статусу мови міжнаціонального спілкування, внаслідок чого в Україні виникає ситуація наявності відразу двох мов міжнаціонального спілкування,
що проявляється у досить поширеній практиці одночасного спілкування носіїв цих двох різних мов без здійснення одночасного перекладу. Значну роль у цьому контексті відіграє початок трудової діяльності того покоління громадян України, які здобули освіту вже в період незалежності — соціологічні дані свідчать,
що для цієї категорії громадян мовні проблеми не є пріоритетними збереження мов етнічних груп з низьким соціальним статусом завдяки саме конкуренції двох високостатусних мов, оскільки це приводить до того, що жодна з високостатусних мовних груп не може поглинути низькостатусні групи.
Рівень знання української мови зароки незалежності дещо зріс, однак рівень індивідуальної двомовності серед україномовного населення суттєво вищий, ніж серед російськомовного, тому саме російська й досіє основною мовою міжгрупового спілкування. Тому можна припустити, що більш ніж меншинна присутність російської мови та мовної групи в українському суспільстві
залишатиметься не тимчасовим, а постійним явищем, хоча міра цієї присутності може змінюватися.
Специфічність мовної сфери, що історично склалася в Україні, особливо зумовлює потребу у її демократичному регулюванні,
392
ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України
що може бути досягнуто лишена засадах законності і дотримання індивідуальних та групових прав.
У законодавчих актах, прийнятих в Україні наприкінці 1980 хна початку 1990 х років, досить повно були відображені мовні
права титульної нації і національних меншин. Закон Української РСР Промовив Українській РСР (1989 р, Декларація прав національностей України (1991 р, Закон України Про національні меншини в Україні (1992 р) випередили у часі прийняття Радою Європи провідних міжнародно правових документів у цій сфері правовідносин.
Крім того, питанню застосування української мовив Україні
було приділено відповідну увагу у багатьох законах, зокрема Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні (1992 р.),
«Про інформацію (1992 р, Про статус суддів (1992 р, Про телебачення і радіомовлення (1994, нова редакція 2006 р, Про освіту (2006 р, Про Конституційний Суд України (1996), Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України р, Про видавничу справу (1997 р, Про кінематографію р, Про загальну середню освіту (1999 р, Про місцеві державні адміністрації (1999 р, Провищу освіту, Про громадянство України (2001), Про телекомунікації р, Про географічні назви (2005 р, Про військовий обов’язок і військову службу (2006 р, Про Кабінет Міністрів
України» (2006 р, Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007–2015 роки (р. ) тощо. Частиною національного мовного законодавства стали також норми, що містяться у ратифікованих Верховною Радою України двосторонніх міждержавних договорах, укладених з рядом сусідніх країн.
Проте наявне правове поле не забезпечує повною мірою вирішення мовних проблем. Незважаючи нате, що більшість положень Конституції України, інших законів та підзаконних актів загалом відповідає міжнародним стандартам та зберігає свою актуальність, слід зауважити, що чинний закон промови відстає
від потреб сьогодення, процесів етнічної та мовної самоідентифікації населення. Хоча законодавча база в Україні з цього питання відповідає загальноприйнятій світовій практиці й узгоджується з відповідними міжнародно правовими актами, однак на сьогодні самого лише декларування державного статусу української
мови недостатньо для повноцінного і незворотного утвердження
її в усіх сферах суспільного життя.
393
МОВНА СИТУАЦІЯ В УКРАЇНІ: МІЖ КОНФЛІКТОМ І КОНСЕНСУСОМ
Так само закон України про національні меншини не уповні
забезпечує мовні права національних меншин. Ратифікація Верховною Радою України низки міжнародних договорів, які стосуються освітніх прав національних меншин, не супроводжувалася внесенням відповідних змін та доповнень до законодавства
України.
Положення багатьох законодавчих актів України мають декларативний характерне дають етнічним спільнотам країни надійних механізмів їх застосування. Окремі нормативно правові
акти, які регламентують функціонування мовної сфери суспільного життя, істотно звужують обсяг прав та свобод, які надаються громадянам Конституцією та рамковими законами. Спостерігається не лише застарілість законодавства щодо мовного питання,
а й неузгодженість положень різних законодавчих актів.
Однією з головних причин проблем, що виникли умовній сфері, є відсутність єдиної послідовної державної політики, системності у її здійсненні, брак її наукового забезпечення, недостатнє
врахування міжнародного досвіду. Подальший розвиток українського суспільства потребує вдосконалення правового регулювання мовної сфери суспільного життя, розробки державної стратегії розв’язання суперечностей,
які існують уній. Концепція державної мовної політики має
враховувати реалії життя суспільства, інтереси етнічних спільнот та мовних груп, спиратися на передові наукові розробки вітчизняних та зарубіжних учених, а також на міжнародний досвід розв’язання мовних проблем.
Цілі, завдання та основні принципи
державної мовної політики в Україні
Політика в мовній сфері України формується і здійснюється на основі Конституції України, законів України, міжнародних нормативно правових актів, ратифікованих Верховною Радою
України.
Основними цілями мовної політики в Україні є збереження поліетнічності та поліфонічності українського суспільства, гармонійне співіснування на території України різних мов та їх носіїв, втілення моделі мововжитку, яка найбільшою мірою сприяла б суспільному прогресу;


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   30   31   32   33   34   35   36   37   38


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал