ІМ. І. Ф. Кураса мовна ситуація в україні: між конфліктом І консенсусом



Pdf просмотр
Сторінка31/38
Дата конвертації01.01.2017
Розмір2.82 Kb.
1   ...   27   28   29   30   31   32   33   34   ...   38
321
МОВНА СИТУАЦІЯ В УКРАЇНІ: МІЖ КОНФЛІКТОМ І КОНСЕНСУСОМ
членів меншини, особливо тих, які живуть поза виділеною їй територією. Натомість застосування персонального принципу дає змогу носіям різних мов реалізувати своєї права, в принципі, й у тих частинах країни, де цих носіїв небагато. Але якщо в суспільстві
панує мова більшості, то навіть маючи змогу вживати в певних практиках свою мову, члени мовної меншості завжди залишатимуться маргінальними, нечисельними порівняно з більшістю, навіть якщо de jure їх трактуватимуть як рівних. Тому надання деяких послуг мовою меншини не конче дає її членам відчуття справедливого ставлення, яке має спонукати до лояльності. До того ж застосування однакового підходу до всіх територій,
незалежно від частки носіїв меншинних мову їхньому населенні,
«підважує пріоритет меншинної мови на її історичній батьківщині, де носії цієї мови становлять більшість чи значну меншість
46
За словами одного з дослідників, вибір поміж двома підходами зводиться до того, що мовна група, по суті, обмінює права меншості водному регіоні направа більшості в іншому. При цьому, додамо, здійснюється також вибір між пріоритетом колективних прав та інтересів групи й індивідуальних прав її членів та між правами й інтересами групи в цілому та її окремих регіональних частин.
Практичну реалізацію цього вибору можна побачити, порівнявши між собою моделі мовної політики, з одного боку, у Фінляндії та Канаді, аз другого, у Фінляндії та Бельгії. Дбаючи про
інтереси шведськомовної меншини Фінляндії загалом, її представники в парламенті на початку 1960 х домоглися двомовного статусу для кількох ключових міст, але ціною за згоду фінсько мовних політиків стало зниження відсоткового порога двомовності у всій країні, яке позбавило (або позбавить у наступні десятиліття) одномовного статусу частину громад, де переважають шведськомовці, й таким чином ускладнить їм збереження повноцінного вжитку своєї мови. Натомість квебекські лідери дбали передусім про панування французької мовив своїй провінції
і тому відкидали пропозиції федерального уряду про двомовність водночас у Квебеку й Онтаріо, яка дала б онтарійським франко фонам набагато більше мовних прав. Забезпечуючи панівні позиції
франкомовців у Квебеку, ті лідери залишили членів цієї групи в інших провінціях на самоті зі своїми проблемами, тобто начебто викреслили їх зі своєї групи — інакше кажучи, поставили фран кофонну ідентичність понад квебекську й стимулювали таке пе
322
ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України
ренаголошення в масах. Водночас фінляндська модель із низьким порогом територіальної двомовності та переглядом мовного режиму громад відповідно до результатів перепису сприяє забезпеченню індивідуальних прав носіїв кожної змов навіть у місцях невеликої чисельності локальних меншин. А ось у Бельгії турбота фламандських політиків передусім про колективні інтереси своєї
групи спонукала їх, хоч яким парадоксальним це видається, домагатися скасування пункту промову громадян у переписній анкеті, щоби зміну співвідношення мовних груп на певній території не можна було використати задля зміни її мовного режиму.
Таке заморожування територій груп означає неможливість задоволення мовних прав багатьох громадян
50
Висновки для України
Як уже зазначено, успіх чи невдача певного типу політики залежить від низки чинників, важливість кожного з яких, до того ж, у різних випадках є різною. Тому щоби зробити висновки про придатність якогось типу для української ситуації, спробуємо описати цю ситуацію у вигляді певного набору демографічних,
соціолінґвістичних, ідеологічних та політичних параметрів і встановити її подібність за кожним із них до тих чи інших країн, де така політика має успіх. Ясна річці висновки будуть лише попередніми, бо точне окреслення українського набору потребує докладнішого аналізу мовних груп українського суспільства, ніж ми можемо собі дозволити в цьому розділі.
Одразу треба зауважити, що параметри мовних групі, отже,
співвідношення та взаємин між ними залежать від критерію
їх окреслення, який в українському випадку, на відміну від більшості розглянутих закордонних, зовсім не є очевидним. Якщо відкинути поширене, але, на нашу думку, явно неадекватне окреслення мовних груп за етнічною ідентифікацією (тобто постулюван ня тотожності міжмовними групами й етнічними, то головних критеріїв їх виділення залишається два переважна мова повсяк
денного вжитку
та декларована на переписі рідна мова. Зробити вибір поміж цими критеріями нелегко, бо кожен із них має певні
переваги порівняно з іншим. Якщо розподіл населення за повсякденною мовою відбиває реальну мовну ситуацію в Україні (зокрема, панування російської в містах Сходу та Півдня, то розподіл за рідною мовою, характеризуючи мовні ідентифікації громадян,
323
МОВНА СИТУАЦІЯ В УКРАЇНІ: МІЖ КОНФЛІКТОМ І КОНСЕНСУСОМ
дає певне уявлення про бажану для них мовну ситуацію, спрямовану на досягнення такої політики, яку вони, в принципі, ладні підтримати. Водночас перший розподіл не враховує того, що люди, які
з певних причин говорять переважно російською, не конче бажають, аби її перевага зберігалася й надалі, тобто деякі з них не заперечують проти розширення вжитку української. А наголос на мовній ідентифікації не бере до уваги її поширеного зведення до етнічної, тобто декларування багатьма людьми своєї українськості,
а нереальної чи навіть бажаної україномовності. Ґрунтовного дослідження, яке дозволило би порівняти сукупні впливи повсякденної мови та мовно етнічної ідентифікації наставлення громадян до мововжитку та мовної політики, поки що немає. Тому в цьому попередньому аналізі ми орієнтуватимемося на висновок
Валерія Хмелька й Домініка Ареля, що саме повсякденна мова поряд із регіоном як окремою ідентифікаційною характеристикою зумовлювала поляризацію електорату в 1994 та 2004 роках,
одним із чинників котрої, як відомо, було мовне питання (спрощено кажучи, люди підтримували того чи того кандидата відповідно до його гаданої позиції щодо мови, якою вони переважно говорять. Окреслюючи мовні групи за критерієм практики, ми водночас братимемо до уваги вплив ідентифікації, розглядаючи
її як один з ідеологічних чинників, що визначають ступінь скон солідованості групу питаннях мовної політики.
Отже, за демографічними характеристиками Україна є двомовною країною із приблизно рівними групами носіїв української
та російської мов, досить розпорошеними, але з виразним переважанням однієї з груп на певній частині території та проміжною зоною, де дві групи поєднуються в більш менш рівних частках
53
З погляду чисельності мовних груп українське суспільство радше подібне до бельгійського чи малайзійського, аз погляду розселення груп — радше до канадського чи, знову ж таки, малайзійського.
Крім того, російськомовне населення набагато більше зурбанізо ване, а україномовне безумовно переважає в селах. Мовна відмінність між містами й селами багатьох регіонів, особливо в центральній Україні, розмиває межу між територіями переважання двох мов замовою міст вона проходить ледь не по Збручу, а замовою сіл — аж по Перекопу. З цією відмінністю пов’язана ще одна:
носії російської мови назагал освіченіші й посідають вище соціальне становище — що, втім, певною мірою є наслідком переходу на цю мову тих носіїв української, які прагнуть функціонувати
324
ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України
в престижних суспільних ділянках, де російська переважала за
імперських часів і здебільшого переважає досі. Тобто русофони
є радше елітною групою, подібною до англофонів у Квебеку перед
«тихою революцією чи шведськомовного населення Фінляндії
та носіїв китайської мовив Малайзії на початках незалежності
цих країн (в усіх випадках указуємо час, коли там вибирали тип мовної політики, а не до іспаномовців у Сполучених Штатах, багато з яких, до того жне мають громадянства й, отже, змоги впливати на політичний курс.
Якщо говорити про мовні репертуари, то російська залишається мовою, яку мешканці України знають краще, ніж українську чи будь яку іншу. Хоч рівень знання (принаймні пасивного) української мови зароки незалежності дещо зріс, рівень індивідуальної двомовності серед україномовного населення суттєво вищий, ніж серед російськомовного, тому саме російська й досіє головною мовою міжгрупового спілкування як англійська в Канаді чи кастильська в Іспанії (з погляду репертуарів Україна подібна саме до цих суспільства не до постколоніальних на кшталт індійського чи малайзійського, де міжгрупова lingua franca не є рідною мовою жодної
великої групи населення. Продовженню широкого вжитку російської сприяє, з одного боку, високий рівень мовної стійкості та лояльності її носіїв, для багатьох із яких вона є єдиною добре знаною мовою та важливим складником ідентичності, аз другого — готовність україномовних громадян уживати цієї мови, зумовлена назагал позитивним ставленням до неї та її носіїв, а також усвідомленням її
важливості для участі в деяких престижних практиках. У кожному разі, більш ніж меншинна присутність російської мови та мовної
групи в українському суспільстві є не тимчасовим, а постійним явищем хоч міра цієї присутності, ясна річ, може змінюватися.
Водночас із погляду ідентичностей в українському суспільстві є суттєві перешкоди для надання російській мові статусу, що відповідав би чисельності її носіїв та обсягові її нинішнього міжгрупового вживання. З одного боку, поширена індивідуальна двомовність (зокрема, завдяки високому рівню шлюбів між носіями різних мов) та ідентифікація з українською мовою серед чималої
частини людей, які спілкуються переважно російською, мають наслідком відсутність в українському суспільстві чіткого поділу на мовні групи, інакше кажучи, ідентифікаційну неоднорідність груп, окреслених за повсякденним мововжитком. Особливо це стосується російськомовців, чималу частину яких становлять
325
МОВНА СИТУАЦІЯ В УКРАЇНІ: МІЖ КОНФЛІКТОМ І КОНСЕНСУСОМ
люди, які вважають рідною мовою українську. Поміж двома групами з досить чіткою мовною лояльністю є багато людей, які
мають подвійну чи невизначену ідентичність або в яких мовна ідентичність не збігається з практикою, зумовлюючи амбівалентність
їхнього ставлення до мовної політики. З другого боку, вплив націоналістичної мовної ідеології та спадок радянської інституціа лізації національностей і національних мов зумовлюють чільне місце української мовив уявленнях багатьох людей — зокрема й російськомовних у повсякденному спілкуванні — про мовно культурні підвалини української держави (відповідно, поширення російської ці люди часто сприймають як загрозу не лише для української мови, ай для держави. Щоправда, з огляду на добре знання й більш чи менш активне вживання російської мови переважна більшість українських громадян не застосовують цих уявлень до практичної мовної політики, тобто не підтримують радикального звуження сфери вжитку цієї мови. Але принаймні
на символічному рівні пріоритет української мови як державної
та національної є дуже важливим для більшої частини тих людей, які нею розмовляють і/або вважають її рідною
60
Нарешті, чи не найбільшою мірою впливає на можливості застосування закордонного досвіду загальний характер українського суспільства й держави. По перше, це суспільство є модерним та індустріальним, тому до нього навряд чи застосовні, скажімо,
політичні практики африканських країн, де велика частина населення ще веде племінний спосіб життя й немає модерних національно культурних ідентичностей. По друге, хоч українська політика далеко неповністю демократична, принципова орієнтація державного устрою та суспільної свідомості на демократичні норми не викликає сумнівів, та й належність до низки міжнародних організацій суттєво обмежує можливість застосування недемократичних методів. Тому запозичувати треба рецепти усталених демократій, реалізація яких водночас має посприяти консолідації
демократії в Україні. Саме тому ми розглядали передусім західні
приклади, істотні відмінності поміж якими водночас дають змогу вибирати те, що більше пасує до тутешніх умов. По третє, українська держава є і найближчим часом, мабуть, залишиться унітарною,
тому мовну політику — як, власне, й будь яку іншу — здійснює
передусім центральна влада. А отже, рішення про корекцію цієї політики мають ухвалюватися на загальнонаціональному рівні на який регіональні еліти, звісно, делегують своїх представників.
326
ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України
З огляду на розпорошеність мовних групі розмитість міжгрупових меж регіональні політики представляють у Києві саме регіони, а не групи — хоча переважання в тих регіонах певних мов великою мірою визначає орієнтацію їхніх політиків. Тому міжгруповий компромісу мовному питанні в Україні буде радше міжрегіональним тобто компромісом міжрегіональними елітами і/або між загальнонаціональними партіями, переважно спертими на еліти й маси певних регіонів. Проте через ту ж таки розпорошеність групі розмитість меж цей компромісне може бути суто територіальним розмежуванням мовних режимів, яке дозволило б одній частині України вживати української мови, а іншій — російської.
Таку межу, по перше, було б важко провести, тобто її проведення могло би породити не менше проблем, аніж вирішити, а по друге, інституційне пов’язання мов із певними територіями посилювало б регіональні відмінності таза умов слабкої національної
ідентичності, перешкоджало б утвердженню єдності різних частин країни. Та й нинішні позиції провідних партій, попри переважне зосередження їхнього електорату в якійсь одній половині України, обстоюють той чи інший варіант мовної політики для всієї
країни, а не лише своєї половини. Водночас без певної терито ріалізації розв’язання мовної проблеми, на нашу думку, годі досягти компромісу між цими варіантами. Адже мешканці переважно російськомовних регіонів домагаються не лише практичних
умов
для вживання своєї мовив різних ділянках (ці умови там здебільшого є, ай визнання її офіційного статусу, що означало бидля них визнання суспільної легітимності їхньої версії українськості, відмінної від українофонної
61
. Інакше кажучи, вони прагнуть не так задоволення своїх потреб, як гарантування прав.
Але для мешканців переважно україномовних регіонів повна ста тусна рівність мов неприйнятна, бо суперечить їхнім уявленням проте, якою має бути українська держава, бодай на символічному рівні.
Тому компроміс має передбачати певні відмінності в мовних режимах різних територій, не ділячи, однак, Україну на дві різномовні частини. На нашу думку, найкращим його варіантом було би поєднання іспанської та фінляндської моделей. З одного боку,
українська має залишитися єдиною державною мовою, обов’язко вою для вживання в державних установах і вивчення в освітніх закладах на всій території країни. З другого, в місцях переважання носіїв російської мови вона повинна мати статус місцевої
327
МОВНА СИТУАЦІЯ В УКРАЇНІ: МІЖ КОНФЛІКТОМ І КОНСЕНСУСОМ
офіційної, вживаної в установах і викладеної в школах поряд із державною. Компромісним критерієм визначення таких місць ми вважаємо 50 відсотковий поріг кількості осіб, які називають цю мову рідною на переписі населення, декларуючи таким чином ідентифікацію з цією мовою та, бодай у принципі, підтримку її суспільного вжитку. За такого критерією російська мова дістала б реґіональний статус лише в Криму та Донбасі — єдиних регіонах, мешканці яких, заданими соціологів, уважають проблему статусу мов однією з пріоритетних. Крім того, на місцевому
рівні російську було б визнано офіційною мовою низки великих міст інших областей Сходу та Півдня — без накидання двомовного режиму переважно україномовним сільським районам тих областей. Місцевий офіційний статус (нарівні районів чи окремих населених пунктів) здобули би також інші мови, носії яких компактно мешкають у деяких частинах України, як от угорська,
румунська, кримськотатарська тощо. Цей варіант є компромісом між бажаннями членів різних мовних/реґіональних груп, тому,
за відповідної пропагандистської кампанії партій, сприйманих як виразники їхніх інтересів, його може підтримати більшість населення в усіх чи майже всіх частинах України. Це тим більш
імовірно, що переважання регіональної ідентифікації над мовною спонукатиме членів обох груп, перефразовуючи вищенаведену цитату, обміняти право меншості в чужих регіонах направо більшості у власному. Хоча, повторимо, сприйняття мас великою мірою залежатиме від того, як представлятимуть цей варіант еліти.
Аби таке розв’язання мовної проблеми сприяло суспільній
єдності та стабільності, територіальну диференціацію має бути доповнено низкою інших елементів мовної політики. Докладний опис усіх таких елементів не є завданням цього розділу, тому назвемо лише кілька найголовніших. По перше, держава мусить забезпечити, щоб офіційна двомовність в окремих регіонах не обернулася російською (чи якоюсь іншою) одномовністю, а одномовний режим решти країни не означав ігнорування мовних прав носіїв тамтешніх меншин. Задля цього вона має, з одного боку, запровадити атестацію працівників державних установна знання державної та, в двомовних регіонах, відповідної офіційної
мови, аз другого, чітко окреслити в законах мовні права громадян
і забезпечити реальну можливість їх судового захисту. По друге,
держава повинна суттєво децентралізувати мовну політику, давши змогу регіональним та місцевим владам самим вирішувати
328
ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України
повсякденні питання відповідно до преференцій тамтешньої більшості й водночас сприяючи забезпеченню прав меншості не лише судовим захистом індивідуальних права й підтримкою з центрального бюджету групових мовних потреб відповідних меншин
(як це робив, приміром, канадський уряд щодо вивчення другої
офіційної мови. По третє, мовне законодавство має передбачити механізми задоволення тих потреб, на порушення яких члени мовних груп нині скаржаться найчастіше, як от переклад двома мовами інструкцій щодо вживання ліків чи наявність на Півдні
та Сході газет, книжок і фільмів українською. Нарешті, дуже важливо популяризувати нову мовну політику як компроміс між різними групами в ім’я національної єдності, а не поступку од них сил тискові інших, що спонукав би цих останніх до ескалації
своїх вимог.
1
У цьому розділі ми вживаємо слово меншина просто як синонім меншості, називаючи мовними меншинами й групи традиційних мешканців відповідних країні міґрантські.
2
Поки що задля спрощення нами припускається, що члени певної групи однаково сприймають політику держави та поведінку інших груп. Далі буде вказано чинники, що сприяють чи, навпаки, перешкоджають такій єдності
сприйняття.
3
Варто зазначити, однак, що така прийнятність з погляду демократії та прав людини не означає прийнятності з погляду збереження мов (бо часто за умов міжгрупового миру меншинна мова поступово втрачає позиції, як от у розглянутому далі випадку Фінляндії, котра для націоналістів чи культурних фундаменталістів може бути вищою вартістю. Тут, сказати б, ідеться про ліберально демократичну прийнятність.
4
Schmid C. L.
The Politics of Language: Conflict, Identity, and Cultural Plu ralism in Comparative Perspective. — Oxford — New York, 2001. — P. Див, наприклад Mackey W.F. U.S. Language Status Policy and the Ca nadian Experience // Progress in Language Planning: International Perspec tives /Ed. by J. Cobarrubias and J.A. Fishman. — Berlin, 1983. — P. 173–204;
Jacob J. E., Beer W. R.
Introduction // Language Policy and National Unity /
Ed. by W. R. Beer and J. E. Jacob. — Totowa, 1986. — P. 1–19; Swaan A., de.
Words of the World: The Global Language System. — Cambridge, Див, наприклад McRae D. Canada: Reflections on Two Conflicts // Con flict and Peacemaking in Multiethnic Societies / Ed. by J. Montville. — New
York, 1991. — P. 201–204; Schmid C. L. The Politics of Language… — P. Скажімо, на мовний балансу Канаді та Бельгії істотно впливає
сусідство з великими та впливовими країнами, де панує мова однієї з їхніх
329
МОВНА СИТУАЦІЯ В УКРАЇНІ: МІЖ КОНФЛІКТОМ І КОНСЕНСУСОМ
груп, відповідно англійської та французької. Ці країни приваблюють канадців та бельгійців набагато більше, ніж далека Франція, в першому випадку, та значно менші Нідерланди — в другому. Втім, задля посилення комунікативної привабливості своєї мови фламандці таки відмовилися від окремої
мови на користь близької до неї нідерландської. Див Hartig M. The Langua ge Situation and Language Policy in Belgium // Language Policy and National
Unity / Ed. by W. R. Beer and J. E. Jacob. — Totowa, 1986. — P. 74.
8
McRae D.
Conflict and Compromise in Multilingual Societies: Finland. —
Helsinki, Waterloo, 1999. — P. 297–298; Esman M. J. The Politics of Official
Bilingualism in Canada // Language Policy and National Unity / Ed. by W. R. Beer and J. E. Jacob. — Totowa, 1986. — P. Певною мірою впливає на готовність вивчати мову ступінь її подібності
до тих, які людина вже знає він визначає, скільки зусиль треба витратити на вивчення. Проте, всупереч поширеному уявленню, мовна близькість зовсім не є головним чинником, який зумовлює поширеність двомовності,
про що свідчить бодай притаманна майже всім країнам нерівність її масштабів для носіїв мови більшості та мов меншостей.
10
Swaan A., de.
Words of the World… — P. 74.
11
Mauzy D. K.
Language and Language Policy in Malaysia // Language Po licy and National Unity / Ed. by W. R. Beer and J. E. Jacob. — Totowa, 1986. —
P. 154–155.
12
Swaan A., de.
Words of the World... — Chap. 5.
13
Hartig M.
The Language Situation... — P. 69–74; Schmid C. L. The Poli tics of Language… — P. Доповнює цю сукупність ідентичностей громадянська якщо людина живе в країні, яку сприймає як землю своєї нації (батьківщину, це посилює
й мовно етнічне, й громадянське самоусвідомлення.
15
Schmid C. L.
The Politics of Language… — P. 137; McRae D. Canada... —
P. 197–199.
16
Jacob J. E., Beer W. R.
Introduction. — P. 5.
17
Ibid.
18
Ibid. — P. 6.
19
Esman M.J.
The Politics of Official Bilingualism… — P. 52.
20
Ibid. — P. 48.
21
Heath S.B., Mandabach F.
Language Status Decisions and the Law in the Uni ted States // Progress in Language Planning: International Perspectives / Ed. by
J. Cobarrubias and J.A. Fishman. — Berlin, 1983. — P. 97–98; Coulombe P. Fede ralist language policies: The cases of Canada and Spain // Multinational Democ racies / Ed. by A. G. Gagnon and J. Tully. — Cambridge, 2001. — P. 250–251.
22
Mackey W.F.
U.S. Language Status Policy… — P. Втім, на місцевому рівні вона вже має такий статус, скажімо, в Маямі. — P. 183).
24
Sagarin E., Kelly R.J.
Polylingualism in the United States of America:
A Multitude of Tongues amid a Monolingual Majority // Language Policy and Na
330
ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України
tional Unity / Ed. by W. R. Beer and J. E. Jacob. — Totowa, 1986. — P. 40–42
(цит. нас. Див. також Mackey W.F. U.S. Language Status Policy… —
P. До цієї групи варто залічити також країни, де всі або деякі чисельні
мовні групи є хоч і міґрантськими, але давно вкоріненими, як от Канаду та
Південну Африку.
26
Див., наприклад McRae K.D. The principle of territoriality and the principle of personality in multilingual states // International Journal of the
Sociology of Language. — 1975. — Vol. 4. — P. 33–54; Nelde P.H. The princi ples of territoriality and personality in the solution of linguistic conflicts //
Journal of Multilingual and Multicultural Development. — 1992. — Vol. 13. —
No. 5. — P. Доти єдиною офіційною мовою була німецька, а франко й італомовні
території перебували під контролем німецькомовних кантонів.
28
Єдиним винятком було виділення частини Бернського кантону в окрему адміністративну одиницю, здійснене 1979 року через низку референдумів. Див Schmid C. L. The Politics of Language… — P. 129.
29
Ibid. — P. 124–128.
30
Murphy A.B.
Evolving regionalism in linguistically divided Belgium //
Nationalism, Self Determination and Political Geography / Ed. by R.J.
Johnston, D.B. Knight and E. Kofman. — London, 1988. — P. 141–143. Під час Першої світової війни офіцери в бельгійській армії були переважно франкомовними, й фламандські солдати не завжди їх розуміли, що часом навіть призводило до трагічних наслідків, які посилювали серед фламандців відчуття відмінності та дискримінації (Ibid. — P. 143).
31
Ibid. — P. 144–146; Heisler M.O. Hyphenating Belgium: Changing the state and regime to cope with cultural division // Conflict and Peacemaking in
Multiethnic Societies / Ed. by J. Montville. — New York, 1991. — P. 179–190;
Simeon R., Conway D. P.
Federalism and the management of conflict in multi national societies // Multinational Democracies / Ed. by A. G. Gagnon and
J. Tully. — Cambridge, 2001. — P. 348–352.
32
Arel D.
Political stability in multinational democracies: comparing lan guage dynamics in Brussels, Montreal and Barcelona // Multinational Democ racies / Ed. by A. G. Gagnon and J. Tully. — Cambridge, 2001. — P. Див, наприклад Martin T. The Affirmative Action Empire: Nations and Na tionalism in the Soviet Union, 1923–1939. — Ithaca, London, 2001. — Chap. 9, Див, наприклад Simeon R., Conway D. P. Federalism and the manage ment of conflict… — P. 352–355; Coulombe P. Federalist language policies… —
P. 252–254.
35
Rial J.
Spain: Regional languages in a lingua franca dominant state //
Language Policy and National Unity / Ed. by W. R. Beer and J. E. Jacob. —
Totowa, 1986. — P. 97–102; Hoffmann C. Balancing language planning and lan guage rights: Catalonia’s uneasy juggling act // Journal of Multilingual and
Multicultural Development. — 2000. — Vol. 21. — No. 5. — P. 427.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   27   28   29   30   31   32   33   34   ...   38


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал