ІМ. І. Ф. Кураса мовна ситуація в україні: між конфліктом І консенсусом



Pdf просмотр
Сторінка3/38
Дата конвертації01.01.2017
Розмір2.82 Kb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   38
4. Війна, мирі мовна війна без миру (1941–1959)
Під час Другої світової війни сталінський режим пішов на певні
поступки, санкціонувавши апелювання пропаґандистів до патріотичних почуттів різних народів СРСР. Це мало насамперед мобілізаційне значення. В листопаді 1941 року в Саратові було скликано перший мітинґ представників українського народу, який прийняв звернення До українського народу. У ньому йшлося про священну землю українську. Тут містився заклик до боротьби проти німецького рабства, адресований до вільнолюбних українців, нащадків славних борців за рідний край — Данила Галицького і Сагайдачного, Богдана Хмельницького і Богуна, Тараса Шевченка і Івана Франка, Боженка і Миколи Щорса»
41
. Другий (серпень 1942 року) та третій (травень 1943 року) мітинґи представників українського народу посилили українську патріотичну пропаґанду. Українська інтеліґенція та партійно державне керівництво скористалися цим, підкреслюючи історичну цілісність українського народу, самобутність його історії, культури, мови. Українців закликали боротися проти нацистів, відстоюючи споконвічні цінності, зокрема, свою рідну культуру, свою рідну мову»
42
Санкціонуючи таку риторику, московські керівники насправді
віддавали перевагу зовсім іншим цінностям. Мілован Джилас,
один з тодішніх керівників Югославії (у майбутньому — всесвітньо відомий дисиденті критик комуністичного режиму) згадував, що
Сталін замість СРСР завжди вживав поняття Росія. У 1945 році,
повертаючись з Москви, де він був у складі офіційної югославської делеґації, Джилас заїхав до Києва. Згодом він записав свої
враження від зустрічі з Хрущовим: Ми десь чули, що за народженням він не був українцем, а росіянином. Хоча про це нічого
24
ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України
не говорилося, сам він уникав згадки про це, оскільки було незручно, що навіть прем’єр українського уряду — не українець Це було незвично навіть для нас, комуністів, які могли виправдати
і пояснити все, що здатне затьмарити наш ідеальний образ, що серед українців, нації такої самої численної, як французи, і в багатьох аспектах культурнішої, ніж росіяни, не знайшлося жодної людини, спроможної бути прем’єром уряду»
43
Під час війни влада знов загострює увагу на питанні реформування українського правопису. На думку дослідників, це було пов’язано, зокрема, з тим, що нацисти мали наміри замінити усі
алфавіти неросійських народів латинськими. Зокрема, 28 січня р. до Києва з Берліна надійшла вказівка подати терміново проект латинізованої української абетки, яку розробляла спеціальна Правописна комісія на чолі з відомим мовознавцем В.Завітне вичем. Абетка робилася за зразком чеської
44
Своєрідною альтернативою цим намірам стало обговорення проекту чергової версії українського правопису з основами граматики,
що відбулося 26 квітня 1943 року в Уфі. Редактором проекту був академік Л.Булаховський, який так мотивував проведену роботу
«1) Щоб правопис був простий і приступний для народу) щоб правопис відбивав ті зміни ужитті мови і народу, які
відбулися і які відбуваються зараз) щоб український правопис в основному далеко не відходив від правопису російського»
45
До речі, нову версію російського правопису було прийнято уроці, але ритуальну фразу про чергове зближення з нею слід сприймати обережно. Наприклад, творці українського проекту правопису пропонували відновити (частково, але тим не менш)
«втрачену» букву «ґ», поверталися до традицій української фонетики, пропонуючи писати ї, а не «і»(наприклад, героїчний,
архаїчний), писати в деяких словах і, а не и (народній, східній, писати «Европа», а не Європа тощо. Не всі з цих пропозицій були реалізовані, асам проект правопису такі не було затверджено під час війни. В листопаді 1944 р.
лідер комуністів і одночасно голова Ради Міністрів УРСР М. Хру щов водному зі своїх виступів оголосив війну українському мовному націоналізму, вважаючи ворогами всіх, хто не любить російської мови».
46
Проте своєрідна війна за правопис все таки тривала. Наприклад, міністр освіти УРСР Павло Тичина до останньої хвилини не
25
МОВНА СИТУАЦІЯ В УКРАЇНІ: МІЖ КОНФЛІКТОМ І КОНСЕНСУСОМ
хотів підписувати правопис без поновлення букви «ґ», яка такі не повернулася після її знищення в 1933 році. Лише після того, як президент АН УРСР О.Богомолець натякнув Тичині, що стосовно є вказівка самого Сталіна, Тичина таки підписав вдосконалений український правопис, що набрав чинності в 1946 р. Передмова до нього вказує, що його мета — забезпечити єдність з правописами братніх народів Радянського Союзу, особливо — російського».
Після смерті Сталіна в березні 1953 року в Україні спостерігається посилення руху на захист української мови. Хрущовська,
нехай і обмежена, але все таки — лібералізація принесла обнадійливі зміни, що торкнулися і мовної сфери. В УРСР збільшується кількість видань українською мовою. Починають виходити журнали Прапор, Мистецтво, Український фізичний журнал, Прикладна механіка, Фізіологічний журнал, Український історичний журнал, Радянське право, Народна творчість та етнографія, Радянське літературознавство, Економіка Радянської України. За оцінкою Івана Дзюби, такого поповнення,
як у другій половині 1950 х років, україномовна періодика не знала з 20 х рр. і не знатиме більше майже до кінця ХХ ст.»
48
За оцінками фахівців, дещо поліпшився стан української лексикографії у 1950 х роках. Більший за обсягом, порівняно з «Російсь ко українським словником 1948 року, фонд питомої української
лексики ввійшов до 6 томного «Українсько російського словника»,
який вийшов у Києві у 1953–1963 рр., проте словник зафіксував
і велику кількість прямих запозичень і кальок з російської мови
49
У 1956 р. в журналі Комуніст України з’явилася стаття, автор якої наполягав на розширенні прав української мови, її впровадження у всі сфери державної, партійної та економічної структури республіки».
50
Понад те, саме під час відлиги було зафіксовано найвищу вимогу щодо статусу української мови. 10–15 лютого року у Києві відбулася Всеукраїнська наукова конференція з питань української мови за участі багатьох представників української інтеліґенції. Саме цей форум висунув вимогу надати українській мові статусу державної. Проте влада на це не пішла.
Ще у хрущовську добу партійні ідеологи, підкреслюючи необхідність розквіту націй, водночас обстоювали тезу про їх злиття у єдину національність. Новою історичною спільнотою буде оголошено радянський народ. Крім іншого, це слугувало камуфлюванню того, що реальну владу у СРСР було сконцентровано насамперед російським керівництвом.
26
ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України

5. Мовне питання до початку «перебудови»
(1960 ті роки — 1985)
Реальне становище мову Радянській Україні ніяк не узгоджувалося з декларованим плюралізмом і розквітом націй. Реформа освіти, проведена у 1958 р. про впровадження вільного вибору батьками мови навчання і вільного вибору вивчення другої
мови у російських школах закріпила панівне становище російської
мови в системі шкільної освіти. У цей же час з московського центру нав’язується нова теза, що функції російської мовив СРСР
уже не обмежуються роллю засобу міжнаціонального спілкування вона проголошується другою рідною мовою неросійських народів СРСР. Спершу ця теза поширюється в лінгвістичній літературі й публіцистиці, а в 1961 році її канонізує Микита Хру щов, увівши в текст своєї доповіді на XXII з’їзді КПРС.
На початку 1960 х р. у системі Академії наук СРСР було створено Наукову раду з проблеми Закономірності розвитку національних мову зв’язку з розвитком соціалістичних націй. Своїм головним завданням рада проголошувала координацію соціолінг вістичних досліджень в СРСР. Однак наукове вивчення різних аспектів відносин мови й суспільства стосувалося лише російської
мови. У 1960 х рр. в російському мовознавстві з’явилася низка праць, присвячених дослідженню змін, що відбулися в російській мові після 1917 р, вивченню некодифікованих форм мовлення —
жарґонів, арґо, просторіччя. На базі масового соціолінгвістичного опитування у 1968 р. була створена чотиритомна праця «Русский язык и советское общество», яку вважають основоположною для виникнення Московської школи функціональної соціолінгвістики.
Натомість у національних республіках, зокрема в УРСР, опрацювання соціолінгвістичної проблематики було підпорядковано політичним цілям подальшого зміцнення позицій російської мови і звуження функцій місцевих національних мов
51
Відповідну спрямованість роботи згаданої ради виразно
ілюструвала її програма, опублікована в передовій статті першого числа журналу «Вопросы языкознания» за 1962 р. Як засвідчував текст програми, головне завдання ради полягало у створенні
теоретичної бази для форсованої русифікації ряду республік.
Після загальної фрази про повне рівноправ’я всіх народів і мов в СРСР у програмі далі доводилося, що насправді «рівноправ’я» не для всіх рівне. Існують мови більш рівноправні і менш рівноправні,
27
МОВНА СИТУАЦІЯ В УКРАЇНІ: МІЖ КОНФЛІКТОМ І КОНСЕНСУСОМ
оскільки сфера їх подальшого функціонування далеко неоднакова. Націй підставі мови народів СРСР розподілялися на перспективні і неперспективні. До перших було зараховано, крім, звичайно, великої російської мови, вірменську, грузинську, латиську,
литовську і естонську. Решта мов потрапляли в розряд неперспективних. Таким чином, українська й білоруська мови, а також азербайджанська і мови республік Середньої Азії були виключені з групи перспективних, а низка наступних пунктів програми, зокрема перелік її завдань, свідчив, що для «близькоспоріднених мов»
сплановано завершальний етап влиття у велику російську мову
52
Це стало найбільш помітно ізсередини х р, особливо після зміщення Микити Хрущова. Українська та білоруська мови стали першими кандидатами нате, щоб бути поглиненими уході утворення радянського народу, по суті, цілковитої русифікації.
Саме тоді з’явився памфлет Інтернаціоналізм чи русифікація, який написав літературний критик Іван Дзюба. Він заходився переконувати партійно державних владоможців, що сьогодні українець, відданий справі комуністичного будівництва,
має всі підстави бути неспокійним за долю своєї національності,
а раз так — ніхто в світі не в силі заборонити йому про це говорити. Дзюба апелював до частини російського і русифікованого населення в Україні, насамперед з поміж інтеліґенції, яка не бачила справжнього стану справу національній сфері в Україні і слугувала режимові у здійсненні русифікаторської політики. Працю Дзюби читали у найвищих інстанціях. Наприклад, молодший син Петра Шелеста — керівника КПУ у 1963–1972 рр., добу,
якій згодом присвоїли назву доба контрольованого автономізму»
Віталій згадував Цікава ситуація з книгою Івана Дзюби Інтернаціоналізм чи русифікація. Вона була у батька майже настільною. Він її читав, плювався, говорив, що так не можна, я відповідав,
що є факти, їх треба осмислити. Його позиція щодо Дзюби у наших розмовах багаторазово прокручувалась і поступово формувалась».
54
Дзюба добре вдокументував свою працю, звертаючи, зокрема,
увагу нате, що уроці в СРСР друк російською мовою становив назві тиражу, а мовами всіх неросійських народів лише 25% і 18,6% тиражу.
55
«Маємо, — доводилося у праці, — вимушену, під тиском обставині дією серйозних причин відмову частини українців від своєї мови і всі пов’язані з цим ненормальні
наслідки для суспільства. На цю ситуацію звернули увагу влади учасники Всеукраїнської наукової конференції з питань українсь
28
ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України
кої мови, проведеної 10–15 лютого 1963 р. у Києві. Саме тоді було запропоновано проголосити українську мову державною мовою в державних і громадських установах. Проте влада на це не пішла.
Новий етап наступу на українську мову розпочався з приходом до влади у травні 1972 р. Володимира Щербицького. Симптоматично, що у своїх численних статтях, книгах і виступах В.Щер бицький завжди уникав вживати вислів український народна даючи перевагу терміну народ України. Та й українську мову підкреслено ігнорував, і оскільки для місцевої номенклатури був приклад за номером 1, то це вкрай негативно впливало не тільки на мовну ситуацію, ай на національну політику в УРСР загалом. У червні 1978 року ЦК КПРС прийняв постанову Про подальше вдосконалення вивчення і викладання російської мовив союзних республіках. Вона стала плацдармом у наступі на національну школу. Його посилила Всесоюзна науково практична конференція на тему Російська мова — мова дружби і співробітництва народів
СРСР» (Ташкент, 22–24 травня 1979 року. Рекомендації конференції були обов’язковими для виконання в системі народної освіти
і культури. Згідно з ними, запроваджувалося тотальне, розпочинаючи з дошкільних закладів, вивчення російської мови. Викладачам, які переходили на російську, підвищували заробітну плату.
Їх заохочували, пропаґували, нагороджували як вчителів новаторів. За два десятиріччя після початку хрущовської реформи кількість україномовних шкіл в УРСР зменшилась. А у Кримській області і в Донецьку не залишилося жодної такої школи.
В. Щербицький та його оточення неухильно виконували рекомендації центру. Кількість книжок, що видавалися наприкінці х рр. українською мовою, впала до рівня середини 1920 х років, тобто до рівня переддня українізації, а співвідношення російських і українських книжок, виданих в УРСР, становило 3:1 Переважна більшість газеті книг, що їх читали в Україні, надходила з Росії. Серед книг, що друкувалися в УРСР, більшість була російськомовною. Перевага національної мови була безсумнівною в газетній справі (тільки за кількістю назв, але за кількістю примірників щоденні російськомовні газети мали велику перевагу.
Розширювався випуск якісної навчальної літератури російською мовою. Розгорталася перепідготовка викладачів для всіх формі типів навчальних закладів, спроможних провадити заняття російською мовою. Усередині х років у класах з українською мовою навчання перебувала тільки п’ята частина київських учнів.
29
МОВНА СИТУАЦІЯ В УКРАЇНІ: МІЖ КОНФЛІКТОМ І КОНСЕНСУСОМ
У педагогічних училищах столиці до 70% лекцій читалося російською мовою. У Київському університеті імені Тараса Шевченка національною мовою викладалося менше третини природничих
і менше половини суспільних та гуманітарних дисциплін.
6. Інструменталізація мовного питання
на останньому етапі існування УРСР
та мовна політика незалежної України (1985–1991)
У 1985 р. в СРСР розпочався процес перебудови, що дало змогу порушити питання про справжній стан національних культур та мов. Уже в 1986 р. починає розгортатися дискусія про стан української мови. При цьому у різних реґіонах УРСР шанувальники мови починають утворювати громадські організації. З кінцях років проблема української мови поступово починає включатись у політичний дискурс.
11 лютого 1989 р. у Києві відбулася установча конференція Товариства української мови імені Тараса Шевченка. На її відкритті виступив Олесь Гончар. Він оцінив стан української мови як «мовний
Чорнобиль».
58
У наступних виступах на конференції лунала критика політики денаціоналізації, внаслідок якої українська мова втратила державну, об’єднувальну та суспільну функції, висувалися вимоги конституційного захисту української мови, надання їй статусу державної. На думку дослідників, в основі ідеології мовозахисного руху було покладено віктимізацію проблеми — Україна постала у ролі невинної жертви ворожої змови та злої долі. Замовчувалося,
що і русифікація, і репресії, і нищення національної пам’яті відбувалися за активної участі самих українців. Згадані відомі літератори неготові були також оцінити українську трагедію в ширшому кон тексті.
61
В такій тональності висловлювалася більшість письменників
і діячів культури, які обіймали ключові посади у творчих спілках. У 1988 р. розгорнулася широка дискусія з приводу необхідності
надання українській мові статусу державної, а згадане Товариство української мови запропонувало зробити цю мову офіційною червня 1989 р. відбулася наукова конференція Розвиток національних мові питання двомовності, на якій точилися гострі
дискусії навколо мовного питання в Україні липня 1989 р. у Києві відбулась установча конференція Народного Руху України за перебудову, а 8–10 вересня того самого року — установчий з’їзд НРУ. Ці події надали нового імпульсу
30
ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України

31
МОВНА СИТУАЦІЯ В УКРАЇНІ: МІЖ КОНФЛІКТОМ І КОНСЕНСУСОМ
у дискусіях навколо мовної проблеми. Одначе вже в рішеннях згаданого установчого з’їзду НРУ можна було помітити, що тенденція до одновимірного трактування мови поступається реалістичному розумінню того, що мовна однорідність не є найважливішою умовою для цілісної національної ідентичності. Програма НРУ вимагала вести боротьбу проти політики денаціоналізації, сприяти духовному відродженню української нації, але водночас — сприяти всебічному розвиткові мові культур національних меншостей
і етнічних груп, що проживають на території УРСР 23 вересня 1989 року працював об’єднаний пленум правлінь
Спілки письменників України і Товариства української мови з порядком денним Українська мова реальність і перспективи».
Робота цього форуму не лише ще раз засвідчила наростання дискусій про статусі становище української мови, ай передувала важливій політичній події. 28 вересня 1989 р. пленум ЦК Компартії України увільнив від обов’язків першого секретаря і члена
Політбюро ЦК КПУ Володимира Щербицького. Рівно за місяць,
тобто 28 жовтня, Верховна Рада УРСР прийняла закон УРСР
«Про мовив Українській РСР. У цьому документі підкреслювалося, що УРСР забезпечує українській мові статус державної з метою сприяння всебічному розвиткові духовних творчих сил українського народу, ґарантування його суверенної національної майбутності. Разом з тим закон підтверджував статус російської мови
«як мови міжнаціонального спілкування народів Союзу РСР»
64
Невдовзі СРСР зазнає краху, замість УРСР постане самостійна Україна, яка візьме у майбутнє не лише плани і сподівання на реальні (а не лише декларовані) зміни статусу української мови,
а й успадкує тягар втрат, перешкод, недоліків, детермінованих
її довготривалим нерівноправним становищем у русифікованому культурному просторі.
1
Цит. за Ільєнко І. В пазурах двоглавого. Українство під царським гнітом (1654–1917). — К, 1998. — С. 77. Там само. — С. 87–88.
3
Цит. за Там само. — С. 88.
4
Цит. за Там само. — С. Див Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ століття. Нариси політичної історії. — К, 1993. — С. 52. Див Кравченко Б. Соціальні зміни і національна свідомість в Україні
ХХ ст. / Пер. з англ. — К, 1997. — С. Див Скуратівський В. Історія і культура. — К, 1996. — С. 85.

8
Цит. за Українська Ценральна Рада. Документи і матеріали. Удвох томах. Том 2. 10 грудня 1917 р. — 29 квітня 1918 р. — К, 1997. — С. 182. Див Кравченко Б. Вказ. праця. — С. 127. Похід проти української мови зростає одночасно зростом походу проти української державности…» // Віче. — 1994. — №2. — С. Там само. — С. 151, 155.
12
Дорошенко Д.
Історія України 1917–1923 рр. Т. 2. — Ужгород, 1930. С. 286. Див Попович М. Нарис історії культури України. — К, 1998. — С. 567.
14
Грабович Г.
Совєтизація української гуманістики // Критика. —
1997. — №1. — С. 19. Х з’їзд КП(б)У. 20–29 листопада 1927 р. Стенограф. звіт. — Харків. — С. Див Кравченко Б. Вказ. праця. — С. 130.
17
Сталін Й.В.
Тов. Кагановичу та іншим членам ПБ ЦК КП(б)У // Твори. Том 8. — С. 152. Докладніше див Кошелівець Іван. Микола Скрипник. — Мюнхен, 1972;
Солдатенко В.Ф.
Незламний. Життя і смерть Миколи Скрипника. — К, 2002.
19
Сталин и Каганович. Неизданная переписка. 1931–1936. — Москва. — С. 290. Голод 1932–1933 років на Україні очима істориків, мовою документів К, 1990. — С. 291–294. Див Шаповал Ю.І. Україна 20–50 х років сторінки ненаписаної історії К, 1993. — С. 98–114; Українізація 1920–30 х років передумови, здобутки, уроки. / За ред. В.А.Смолія. — К, 2003.; та ін.
22
Хвиля А.
Викорінити, знищити націоналістичне коріння на мовному фронті // Більшовик України. — 1933. — №7–8. — С. 55. Докладніше див Українська мова у ХХ сторіччі історія лінгвоциду Упор Л. Масенко та ін. — К, 2005. — С. Стан на мовному фронті. Доповідь тов. Хвилі // Комуніст. — 1933. —
29 червня. Підсумки і найближчі завдання проведення національної політики на
Україні. Резолюція об’єднаного Пленуму ЦК і ЦКК КП(б)У на доповідь тов.
С.В.Косіора, ухвалена 22 листопада 1933 р. // Червоний шлях. — 1933. —
№8–9. — С. 267–268. Див Касьянов Г.В., Даниленко В.М. Сталінізм і українська інтелігенція. (20–30 і роки) — К, 1991. — С. 83–85. Підрахунок здійснено за виданням З порога смерті Письменники України — жертви сталінських репресій. — К Український письменник, 1991.
28
Дзюба И.
Пятьдесят лет спустя // Дружба народов. — 1989. — №4. С. 214.
29
Они вернутся из небытия // Литературная газета. — 1988. — №52.
30
Цит. за Українська мова у ХХ сторіччі. — С. 17. Там само.
32
ЦДАГОУ, ф. 1, оп. 6, спр. 463, арк. 2–4.
32
ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України
Див Жовтобрюх М. А. Нарис історії українського радянського мовознавства К Наукова думка, 1991. — С. 216.
34
ЦДАГОУ, оп. 1, спр. 548, арк. 77, Там само, арк. Там само, спр. 578, арк. Див Українська мова у ХХ сторіччі. — С. 16. Див Шевельов Ю. Українська мова в першій половині двадцятого століття (1900–1941). Стані статус. — Мюнхен, 1987. — С. Там само. — С. 184. Докладніше див Єкельчик С. Імперія пам’яті. Російсько українські
стосунки в радянській історичній уяві. — К, 2008. — С. Там само.
42
Цит. за Кравченко Б. Вказ. праця. — С. 219.
43
Джилас М.
Беседы со Сталиным. — МС. Див Гриневич В.А. Суспільно політичні настрої населення України в роки Другої світової війни (1939–1945 рр.) — К, 2007. — С. 463.
45
Цит. за Там само. — С. 464. Там само. — С. Див Там само.
48
Дзюба І.М.
Україна у пошуках нової ідентичності. Статті, виступи,
інтерв’ю, памфлети. — К, 2006. — С. Див Українська мова у ХХ сторіччі. — С. 18.
50
Ємельяненко Г.
Ленінські принципи національної політики КПРС Комуніст України. — 1956. — №8. — С. Див Там само. — С. Див Там само. — С. 20–21.
53
Дзюба І.
Інтернаціоналізм чи русифікація — К, 1998. — С. 26.
54
Цит. за Петро Шелест Справжній суд історії ще попереду Спогади, щоденники, документи, матеріали. — К.:Генеза, 2003. — С. 748.
55
Дзюба І.
Інтернаціоналізм чи русифікація — С. 141. Там само. — С. Див Грицак Я.Й. Нарис історії України формування модерної української нації ХІХ–ХХ ст. — К Генеза, 1996. — С. 290–291.
58
Цит. за Бойко О. Україна в 1985–1991 рр. Основні тенденції суспільного розвитку. — К, 2002. — С. Див Там само.
60
Див.: Гнатюк О. Прощання з імперією. Українські дискусії про ідентичність. Авторизований переклад з польської. — К, 2005. — С. 147. Див Там само. — С. 148. Див Програма Народного Руху за перебудову // Літературна Україна вересня.
63
Цит. за Національні відносини в Україні у ХХ ст. Збірник документів
і матеріалів. — К, 1994. — С. 445. Там само.
33
МОВНА СИТУАЦІЯ В УКРАЇНІ: МІЖ КОНФЛІКТОМ І КОНСЕНСУСОМ

1.2. Мовне питання у соціологічному вимірі
1.2.1. Методики соціологічних досліджень функціонування та статусу мов в Україні
Мовна ситуація та статус мов в Україні постійно перебувають у центрі уваги і протистояння політичних сил та громадськості.
Однак суспільна актуальність проблеми не спричинила поширення емпіричної основи її вивчення. В абсолютній більшості робіт вона вивчається та аналізується на дуже обмеженому колі показників.
Так, у щорічних моніторингових дослідженнях Інституту соціології НАН України використовуються всього два показники. Ваша рідна мова (без визначення, що розуміється підрід ною мовою. Мова спілкування у родині (вдома)
1
(«Якою мовою (мовами)
Ви переважно спілкуєтесь у Вашій родині (вдома — з варіантами відповіді переважно українською, переважно російською»,
«і українською, і російською, залежно від обставин, іншою мовою. Наявність лише двох показників суттєво обмежує можливість системного аналізу мовної ситуації та динаміки функціонування мов в Україні.
У окремих дослідженнях ці показники (як, приміром,
у 2002–2003 рр.) доповнюються ставленням громадян до необхідності обов’язкового вивчення інших мов (окрім державної) в Україні (Яку мову, окрім української, на Вашу думку, необхідно обов’язково вивчати в загальноосвітніх навчальних закладах з варіантами російську, англійську чи іншу та можливістю вибрати необмежену кількість варіантів)
2
Однак це ненабагато розширює можливість аналізу мовної
ситуації.
Що ж стосується ставлення громадян України до статусу мов в Україні, то для цього взагалі використовується тільки один показник ставлення до надання російській мові статусу офіційної
в Україні (без визначення, що таке статус офіційної мови і як він співвідноситься зі статусом української мови як державної. І вивчається це ставлення за допомогою запитання Чи вважаєте Виза необхідне надати російській мові статусу офіційної в Україні?»
(з варіантами відповіді ні, так, важко сказати»).
Питання ж щодо статусу української мови, російської мови як регіональної тощо зазвичай узагалі не вивчаються соціологами.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   38


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал