ІМ. І. Ф. Кураса мовна ситуація в україні: між конфліктом І консенсусом




Сторінка29/38
Дата конвертації01.01.2017
Розмір2.82 Kb.
1   ...   25   26   27   28   29   30   31   32   ...   38
301
МОВНА СИТУАЦІЯ В УКРАЇНІ: МІЖ КОНФЛІКТОМ І КОНСЕНСУСОМ
й радикальнішу політику стимулювання мовної різноманітності
здійснював у 1920 ті роки радянський режимне тільки запобігаючи асиміляції меншина й збільшуючи їх за рахунок повернення раніше засимільованих членів і навіть, по суті, творячи нові мови та мовні групи. Ця політика також була — доки режим від неї не відмовився — досить ефективною, проте її нормативну прийнятність теж можна оцінювати по різному. З погляду культурного плюралізму вона заслуговує на безперечне схвалення, а от
із перспективи індивідуальних прав є чи не настільки ж сумнівною, які заохочення асиміляції в обох випадках влада не давала громадянам права самим вирішувати, як говорити й куди належати. Мало того, стимулювання мовно культурної різноманітності
обертається послабленням єдності суспільства, члени якого ідентифікують себе радше з певною групою, ніж усією громадянською спільнотою, збільшуючи таким чином імовірність конфліктів між різними групами, які в найгіршому разі ведуть до війни й/або розколу країни.
Саме суспільну єдність і пов’язану з нею стабільність ува жають головною метою мовної політики більшість урядовців, що
її здійснюють, і науковців, що її досліджують. З одного боку, навіть для централістськи зорієнтованої влади уніфікація здебільшого є не самодостатньою метою, а засобом забезпечити стабільність
і єдність, переконавши носіїв різних мов, щодо них ставляться однаково навіть якщо всіх змушують говорити однією мовою задля уможливлення спілкування й урядування. Інакше кажучи,
й обмеження вжитку меншинних мовне має заходити так далеко,
щоб викликати образи, протести й/або відчуження їхніх носіїв,
і надання права вживати цих мовне повинне викликати в членів більшості відчуття загрози їхньому звичному способові життя,
що могло би спонукати їх змінити владу, яка проводить неприйнятну для них політику. Наголосимо, що йдеться не про власне політику, а про її сприйняття, тож ті самі заходи можуть і викликати рішучі протести, й залишати всіх задоволеними — залежно від уявлень різних груп про належну мовну політику (великою мірою сформованих її попереднім досвідом, який задає, так би мовити, горизонт очікувань) та способом дискурсивного представлення цих заходів, чутливістю влади до прагнень, острахів та гідності
членів цих груп
2
З другого боку, прибічники забезпечення якнайширших прав носіїв меншинних мов здебільшого визнають як нормативну підста
302
ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України
ву мовної політики принцип рівного забезпечення прав членів усіх груп, тобто обмеження прав носіїв певної мови тією мірою,
якою цього вимагає забезпечення прав інших (щоправда, в практичній політиці представники різних груп часто намагаються домогтися своїй мові/групі більше, ніж мають інші. Ця рівність має сприяти відчуттю зв’язку членів кожної групи з державою,
яка справедливо ставиться до їхніх потребі з носіями інших мов,
які визнають їхні мовні права й навіть ладні задля них обмежувати власні. Знову ж таки, гадану мовну рівність можуть забезпечувати дуже різні практичні заходи, а та сама політика може видаватися справедливою одним групам і несправедливою іншим.
Окрім різних сподівань різних груп, відмінність сприйняття зумовлює засаднича двозначність самого поняття рівності може йтися й про рівні права всіх мов/мовців, і про рівні можливості ці
права реалізувати. Рівність декларованих прав здебільшого залишає в привілейованому становищі носіїв поширеніших та історично панівних мовна користь яких працює усталена інфраструктура й сама інерція їх уживання. Натомість забезпечення рівності
фактичних можливостей уживати більш поширеній менш поширені мови вимагає преференційних заходів для других, що носії
перших можуть сприймати як порушення рівності прав.
У кожному разі, забезпечення суспільної єдності й стабільності
можна вважати не лише реальною метою мовної політики багатьох держава й нормативним орієнтиром такої політики — принаймні
остільки, оскільки вона не суперечить підставовій вартості забезпечення індивідуально й колективно здійснюваних прав людини.
Тому це забезпечення може правити за критерій успішності мовної політики з погляду й ефективності, й прийнятності. Втім, судити про його дотримання теж можна за різними ознаками, що стосуються й настанов членів мовних групі їх вияву в політичному житті. Нарівні масової свідомості промовистим показником національної єдності є ідентифікація громадян з нацією державою а чи з її територіально окресленою частиною або окремою мовно етнічною групою. Наприклад, лише 12% франкофонів Квебеку в опитуванні 1995 року задекларували винятково чи переважно канадську іденттичність, тоді як 58% — винятково чи переважно квебекську. Мало того, квебекці ідентифікують та емоційно пов’язують себе з Канадою набагато менше, ніж мешканці решти провінцій, і ця відмінність у певному сенсі відділяє перших від других. Натомість у Швейцарії франкомовна меншість хоч і виявляє
303
МОВНА СИТУАЦІЯ В УКРАЇНІ: МІЖ КОНФЛІКТОМ І КОНСЕНСУСОМ
меншу національну ідентифікацію, ніж німецькомовна більшість,
проте декларує більшу національну гордість. До того ж головним конкурентом цієї ідентичності для обох груп є не мовна чи кантональна, а локальна (зі своєю громадою, що принаймні не сприяє
двоподілові суспільства замовною ознакою. Під цим оглядом швейцарську мовну політику можна вважати успішнішою, ніж канадську. Якщо говорити про вияви єдності чи поділу нарівні еліт, то одним з індикаторів є масштаб впливу партій — або на всю країну, або лишена територію переважання відповідної мовної групи. В цьому сенсі наявність впливових регіональних партій у Квебеку та Каталонії й тим паче роздвоєння всіх бельгійських партійна фламандську й валонську частини свідчать про поділ відповідних суспільств за територіальною ознакою, що більш чи менш відповідає мовній. Що ж до стабільності, то про загрози для неї можна судити за виявами політичної мобілізації мовних груп та спробами в односторонньому порядку, без порозуміння з іншими групами ініціювати зміни конституційного устрою, одним із найяскравіших прикладів чого були референдуми 1980 та 1995 років про суверенітет Квебеку. Всі ці
ознаки ми застосовуватимемо в оцінці успішності мовної політики різних багатомовних держава отже, її застосовності для України.
Чинники успіху чи невдачі
Тепер спробуємо окреслити головні чинники, які зумовлюють успіх чи невдачу мовної політики. Різноманітні чинники, що їх називають автори західних праць на цю тему, можна поділити на чотири категорії, які, втім, певною мірою перетинаються. До першої категорії належать соціально демографічні характеристики
різних мовних груп та співвідношення між ними. Найочевиднішою з демографічних характеристик суспільства, що визначає придатний для нього тип мовної політики, є співвідношення чисельності
мовних груп, тобто наявність явної більшості й однієї чи кількох меншостей або ж двох чи більше приблизно однакових за чисельністю груп. У першому випадку влада більшості — хай і цілком демократична — зазвичай обертається політикою, яка вимагає
пристосування меншостей до мови більшості, що сама при цьому може мов цих меншостей не вчити. Саме таку політику здебільшого проводили й проводять і європейські нації держави, і переважно мігрантські держави Нового світу, й ті нечисленні постколоніальні
304
ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України
держави Азії та Африки, де явно переважають носії однієї мови.
Натомість у країнах із недуже відмінною чисельністю головних мовних груп (як от Бельгії, Латвії та Україні) можливе й більш менш рівноправне співіснування двох чи навіть кількох мові панування однієї з них вибір поміж цими варіантами зумовлюють
інші чинники. Втім, і в країнах із більшістю й меншістю можна побачити такі різні варіанти, як повна рівноправність (носіїв) трьох мову Швейцарії та майже повна безправність іспаномовного населення в США, частка якого набагато перевищує відсоток швейцарських італомовців.
Крім чисельності носіїв найпоширеніших мовна успіх тієї чи
іншої мовної політики впливає також спосіб розселення цих носіїв на території країни. Розпорошення мовних меншин уможливлює
переважання мови більшості в усіх регіонах країни й таким чином створює сприятливі умови для її вживання як єдиної офіційної мови держави та єдиної чи принаймні головної мови всіх публічних практик. Натомість зосередження членів певної меншини в якійсь одній частині країни дає їм змогу стати там більшістю чи значною меншістю, а отже, опиратися маргіналізації своєї мови, особливо за умов демократії. Під цим оглядом розпорошене іспаномовне населення США перебуває в набагато гіршому становищі, ніжка надські та швейцарські франкофони, переважна більшість яких зосереджена в Квебеку й західних кантонах Швейцарії відповідно. Іншим важливим чинником є рівень урбанізації мовних груп,
особливо меншинних. У сільській місцевості менша інтенсивність контактів між носіями різних мов сприяє збереженню кожної з них
(тому фермери німецького походження в Сполучених Штатах та французького в Квебеку зберігали свої мови протягом століття чий двох, тоді яку містах меншинні мови зазвичай можуть пережити зміну поколінь лише в окремих ґетто їхніх носіїв.
Велике значення має також соціально професійний статус но сіїв різних мову структурі суспільства. З одного боку, певні професії, головно елітні, вимагають більшої мобільності й інтенсивніших мовних контактів, аз другого, вище соціальне становище дає людині більше можливостей накидати умови комунікації тим, хто перебуває нижче від неї скажімо, працівники зазвичай підлаштовуються підмову працедавця та, якщо йдеться про сферу послуг,
(більшості) клієнтів. Тому асиміляція зурбанізованих меншин із низьким соціальним статусом (характерна перш за все для мігрантів із бідніших країн до багатших) здебільшого відбувається
305
МОВНА СИТУАЦІЯ В УКРАЇНІ: МІЖ КОНФЛІКТОМ І КОНСЕНСУСОМ
навіть без репресивних заходів держави, головно завдяки прагненню їхніх членів забезпечити можливість вертикальної мобільності
собі чи бодай своїм дітям. Водночас здобуття вищого професійного й освітнього рівня нерідко спонукає членів меншини порушувати питання про права своєї мови, щоб усунути дискримінацію
її носіїв і створити можливості для дальшого підвищення їхнього статусу. Одним із найяскравіших прикладів такого відвоювання мовних прав була тиха революціях років у Квебеку,
коли новопостала франкофонна міська світська верства здійснила радикальну модернізацію суспільства, що водночас сприяла його франсифікації
6
Друга група чинників, які впливають на успіх мовної політики,
стосується мовних репертуарів членів суспільства, тобто інших,
крім рідної, мов, що їх вони більшою чи меншою мірою знають
і можуть (хай і не завжди хочуть) уживати. Мова, котру знають як рідну або чужу — більше людей, має кращі шанси на використання в спільних для членів різних груп практиках, аніж та, котру знають менше. А якщо в країні є мова, яку так чи інакше знає
майже все населення, то саме вона найчастіше стає й мовою неофіційного міжгрупового спілкування й офіційною мовою держави.
Вивчення найпоширенішої мови не лише найлегше забезпечити державними зусиллями, адже навчати треба найменшу кількість людей, алей спонука вчити її — навіть самотужки чи за власні
кошти — найбільша, бо її знання дасть змогу спілкуватися з достатньо великою кількістю людей, тобто, в принципі, найефективніше функціонувати в суспільстві (й у ширшому світі, якщо цю мову вживають в інших країнах, особливо сусідніх, інтенсивність контактів із якими найбільша. Тому члени мовних меншостей найчастіше є двомовними, тоді як члени більшості зазвичай не знають жодної з меншинних мов. Питання втому, що держава має
з цим робити дозволяти носіям найпоширенішої мови й далі не знати меншинних, прирікаючи ті мови таким чином на використання лише всередині самих меншина чи спонукати бодай частину членів більшості вчити інші мови та використосувати їх у певних практиках. Навіть західні багатомовні держави не дають на цепи тання єдиної відповіді якщо у Фінляндії в усіх школах із фінською мовою навчання вивчають як один із предметів мову нечисельної
шведськомовної меншини, то в Канаді й після запровадження федеральної двомовності вивчення французької не стало в англомовних школах обов’язковим чи хоча б дуже поширеним
8
306
ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України
Утім, масштаб вивчення певної мови як другої чи третьої залежить не лише від чисельності тих, для кого вона є рідною або вже вивченою. Не менше значення має суспільний статус цієї мови,
адже саме він визначає, які практики стають лінгвістично (хоч і не завжди соціально) доступними для індивіда внаслідок її опанування. Мову, використовувану в роботі державних органів чи інших престижних суспільних ділянок, як от бізнесу або судочинства,
люди хочуть учити навіть утому разі, якщо нею (поки що) говорять недуже багато людей. Мало того, нечисельність людей, що нею володіють, робить цю мову вартісним соціальним капіталом. Це особливо стосується колоніальних територій, населення яких не може через демократичні процедури вплинути на вибір мов для тих чи інших практик і тому мусить учити вживані там мови, щоб мати шанс брати участь у практиках. Як наслідок, на багатьох таких територіях єдиною спільною мовою для (освіченої частини) різних мовних груп на час здобуття незалежності була мова колишньої
метрополії, навіть якщо найбільша група набагато переважала за чисельністю будь яку іншу (як от в Індії, де гінді є рідною мовою для вп’ятеро більшої кількості людей, ніж бенгалі)
10
. Відтак влади новопосталих незалежних держав мусили вибирати поміж збереженням цієї спільної мови як єдиної чи однієї з двох офіційних мов,
або ж надавати офіційного статусу лише мові найбільшої групи місцевого населення й заохочувати вивчати цю мову всіх інших. За першого варіанту, що його вибрала більшість постколоні
альних країн, особливо африканських, учити офіційної мови довелося більшу кількість людей (адже мову колонізаторів добре знали тільки елітні верстви, але ці зусилля були рівномірно розподілені поміж різними групами, члени яких, отже, не почувалися дискримінованими та відчуженими від держави й іншомовних співгромадян. Ті багатомовні держави, що пішли іншим шляхом,
мусили забезпечувати прихильність меншин, мови яких не набули офіційного статусу, якимись політичними й/або економічними поступками. Добрим прикладом такого компромісу є Малайзія,
де в обмінна статус мови титульного етносу (що не становить навіть половини населення) як єдиної офіційної мови держави меншини дістали не тільки територіальний принцип надання громадянства новоствореної держави, ай толерування вжитку в певних ділянках головних меншинних мов та колоніальної англійської
11
Ще цікавішим є випадок Індонезії, де в ім’я національної єдності
представники найчисельнішої мовної групи, яванців, погодилася
307
МОВНА СИТУАЦІЯ В УКРАЇНІ: МІЖ КОНФЛІКТОМ І КОНСЕНСУСОМ
нате, щоб єдиною офіційною мовою стала далеко менш поширена малайська — яка відтак дістала назву індонезійської та швидко поширилась як друга мова серед населення всіх частин країни
12
Ці міркування показують, що на успіх чи невдачу певної мовної
політики впливає також ставлення мовних груп до мов одна одної. Очевидно, що ставлення до мов великою мірою залежить від
історії та сучасного стану взаємин між групами мовців. Історія завоювання чи визиску однієї групи іншою спонукає відкидати її
мову, навіть якщо вона вже знана й/або комунікативно вигідна.
Тому еліти постколоніальних держав (особливо гуманітарні, менш перейняті політичною й економічною вигодою) часто закликають до усунення з обігу мови колонізаторів, а багато франкофонних квебекців не бажали навіть рівноправного вживання англійської
мови, яка була для них символом економічного панування її носіїв.
Негативне ставлення до іншої мови (й групи) посилюється втому разі, коли її активне вживання сприймають як загрозу для власної,
яку вона буцімто витісняє або навіть позбавляє частини носіїв,
що з комунікативних чи статусних міркувань переходять на чужу.
В Бельгії поширене уявлення про загрозу збоку французької мови антагонізує носіїв фламандської, тоді яку Швейцарії слабкість такого уявлення серед членів менш чисельних груп сприяє їхньому позитивному ставленню до німецькомовної більшості. Звичайно,
такі уявлення не лише впливають на успіх мовної політики, ай самі
залежать від неї. Бельгійська влада впродовж тривалого часу нічого не робила, аби стримати поширення французької мови нате риторію, де раніше переважала фламандська (найяскравішим прикладом такого поширення є радикальна зміна мовного профілю
Брюсселя); натомість у Швейцарії терени вживання мов захищені
незмінним мовним статусом кантонів і громад, до того ж менш потужні мови отримують фінансову підтримку з федерального бюджету, тобто, по суті, від членів мовної більшості
13
Ставлення до інших мов залежить від ставлення до власної, тобто від її місця в ідентичності мовців. Що більше людина ідентифікує себе змовою, якою розмовляє, то менше сприймає її тільки як комунікативний засіб, що його за потреби можна замінити на інший, ефективніший. Цій ідентифікації сприяє відповідність мовної
практики людини її етнічному самоусвідомленню, загалом характерна для сучасного світу, де панує уявлення промову як властивість і власність певної етнічної спільноти (народу, що має її берегти, тобто вживати й передавати від покоління до покоління.
308
ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України
Згідно з цим націоналістичним уявленням тільки мова етнічної
спільноти може бути рідною мовою її членів. Утім, ідентифікацію згаданою рідною мовою можуть зберігати й ті особи та групи,
що для комунікативних потреб використовують переважно або навіть винятково якусь іншу мову (як от ірландці та члени багатьох
«національностей» колишнього СРСР, котрі спілкуються відповідно англійською та російською. Проте якщо мовна практика відповідає етнічній належності, то це посилює обидві ідентичності,
надто якщо до них додаються ще якісь, зокрема релігійна (особливо в суспільствах, де релігія відіграє важливу роль ужитті людей) та соціальна (там, де мовно етнічні групи істотно відрізняються за соціальною структурою) — тобто якщо людина, що говорить певною мовою, вважає себе членом відповідної їй нації, сповідує
релігію, з якою члени цієї нації віддавна себе та її пов’язували, та працює в традиційній для них ділянці
14
Збіг різних ідентичностей індивідів обертається збігом ліній поділу суспільства на групи, окреслені за різними критеріями
(мови, етнічності, релігії та, в деяких випадках, соціальної належності, а сила ідентифікації означає малоймовірність міжгрупових переходів і подвійних лояльностей. Це перешкоджає асиміляції
меншини намову більшості й водночас посилює негативне сприйняття її панування (та й для більшості претензії меншини нарівні права для їхньої мови можуть бути особливо неприйнятними з огляду на її етнічну чи релігійну іншість). Натомість коли лінії
поділу не збігаються — тобто, скажімо, в кожній мовній групі
є члени різних релігійних конфесій і навпаки — жодна окрема
ідентичність не визначає погляди й поведінку особи, а суспільство не є непорушно поділеним на протиборні групи. Приміром, якщо в Канаді протягом тривалого часу релігійний, мовний і соціальний конфлікти взаємно посилювалися, то в Швейцарії перетин ліній мовного й релігійного поділу та приблизно рівний економічний статус двох найчисельніших мовних груп сприяв їх мирному співіснуванню та громадянській єдності
15
Утім, у Швейцарії мовну ідентичність підтримує територіалі
зація мову певних кантонах, тож мовні групи залишаються хай
і неантагоністичними, але досить чітко окресленими. Натомість у суспільствах, де різні мови співіснують у тих самих місцевостях, публічних практиках і, внаслідок змішаних шлюбів, навіть родинах, мовна ідентичність багатьох людей не відповідає не лише етнічній і/або релігійній, ай повсякденній мовній практиці
309
МОВНА СИТУАЦІЯ В УКРАЇНІ: МІЖ КОНФЛІКТОМ І КОНСЕНСУСОМ
цих людей, у якій може переважати інша мова, ніж гадана рідна, або поєднуватися дві чий більше мов. Така ситуація характерна, зокрема, для мігрантських суспільств на зразок США й Канади, в яких чимала частина людей ідентифікує себе водночас із мовами країни народження та країни мешкання (або ще й певної
етнічної групи) та в той чи інший спосіб поєднує ці мовив комунікативній практиці, а також для тих постімперських країн або частин багатоетнічних держав (як от Ірландії чи Країни Басків),
населення яких зазнало мовної асиміляції, але зберегло етнічну
ідентифікацію, тож хоча здебільшого говорить іншою мовою, підтримує повернення в обіг тієї, котру вважає рідною. В таких випадках поділ на мовні групи почасти стає аналітичною абстракцією,
адже навіть сам критерій цього поділу — ідентифікація чи практика вжене є очевидним. Відповідно, мовна політика має орієнтуватися не так на забезпечення колективних прав чи інтересів мовних груп, як на задоволення індивідуальних праві потреб носіїв різних мов та на підтриманння статусів і/або обсягів уживання самих мов, із якими громадяни себе ідентифікують.
Нарешті, остання група чинників, які визначають придатність або непридатність певної мовної політики, стосується вжене характеристик мовців і мова характеру суспільства й держави,
в якому вони функціонують. По перше, дуже відрізняються ідентичності, стосунки та взаємні ставлення членів модерних (постіндустріальних суспільстві тих, які ще перебувають у процесі
індустріалізації (розвиваються. В першому випадку на зміну домодерним традиціям та уявленням давно прийшли «раціональні,
секулярні й наукові погляди на світ, тоді яку другому руйнування старих способів життя ще болюче, бо реальне, й імовірність суспільних конфліктів набагато збільшується через збіг і взаємне посилення культурних, економічних, політичних, релігійних та родинних зв’язків»
16
. А отже, відрізняються й рецепти оптимальної
для цих двох типів суспільств політики, втому числі й мовної.
По друге, схильності й можливості держави в проведенні мовної
(та й будь якої іншої) політики великою мірою зумовлює її демократична чи недемократична природа. Зокрема, демократичне капіталістичне суспільство, з його відносно низьким рівнем офіційного суспільного контролю, — це суспільство, де мовна різноманітність має більше шансів процвітати в плюралістичній політичній і суспільній системі йде мовні конфлікти мають більше шансів вийти на поверхню, ніжу комуністичних суспільствах».
310
ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України
Адже там, де держава здійснює тотальний контроль за життям своїх громадян, набагато легше зберегти повсякденний суспільний мирі (додамо до думки цитованих авторів) досягти успіху в реалізації запланованої політики. Тоталітарний СРСР міг досить успішно здійснювати спочатку політику розвитку мовно культурної різноманітності, а потім накидання культурної уніфікації та мовної русифікації. Доволі радикальні націотворчі проекти в Малайзії та Індонезії також почасти стали можливими завдяки недемократичному характерові цих держав, де влада могла просто накидати певну політику чи домовлятися про неї тільки з обмеженим колом еліт. Натомість демократичні держави спроможні
проводити, в принципі, тільки ту політику, яку підтримують
їхні громадяни. Втім, більша легітимність демократичних держав почасти компенсує меншу тотальність їхньої влади, бо громадяни охочіше виконують її приписи. Крім загальної демократичності
ухвалення рішень, легітимності мовної політики сприяє також причетність до нього представників мовних груп, що спонукає
членів цих груп сприймати рішення як справедливі, компромісні чи бодай недискримінаційні. Інституціалізація такої причетності істотно сприяє, наприклад, легітимності мовної політики в Швейцарії та Фінляндії, хоча механізми й наслідки порозуміння міжмовними групами в цих країнах суттєво відрізняються. Водночас у Бельгії компроміси між фламандськими та валлонськими партіями зазвичай не вдовольняють жодної зі сторін
і не забезпечують достатньої легітимізації заснованої на них політики. Знову ж таки, багато залежить від інших чинників, зокрема ставлення груп одна до одної.
По третє, можливості здійснення тієї чи іншої політики залежать від ступеня централізації ухвалення рішень у державі, зокрема від її унітарного чи федеративного устрою. В централізованій державі політичні рішення, ухвалені на вершині влади, порівняно легко донести до решти суспільства, тож уряд може, скажімо, визначати обсяг вивчення тієї чи іншої мовив усіх школах країни, часто без огляду на особливі умови й побажання окремих реґіонів. Натомість у федеральній державі такі рішення можуть більше відповідати на природу місцевих реалій, проте їм неминуче бракує злагодженості й однорідності нисхідної моделі. Наприклад, освіта в таких державах зазвичай належить до компетенції
провінцій, тому федеральний уряд може впливати на мовний режим шкіл тільки опосередковано, скажімо, за допомогою субсидій на


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   25   26   27   28   29   30   31   32   ...   38


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал