ІМ. І. Ф. Кураса мовна ситуація в україні: між конфліктом І консенсусом




Сторінка28/38
Дата конвертації01.01.2017
Розмір2.82 Kb.
1   ...   24   25   26   27   28   29   30   31   ...   38
292
ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України
національні меншини. У дефініції корінні народи не зазначено ознаку громадянства представників відповідних спільнот, що неприпустимо, бо негромадяни України мають права і обов’язки, відмінні відправі обов’язків громадян і, відповідно, іншими є щодо тих та інших права і обов’язки держави. Є запитання до п. 5 Ст. 4 проекту про недопущення зміну пропорційному складі населення в адміністративно територіальних місцевостях (Незрозуміло, яким чином можна цього не допустити через заборону міграції та зміну місця проживання Чи заходами з регулювання народжуваності осіб певних національностей Чи якось іще демократичніше?
У Конституції України виокремлено російську мову з поміж
інших рідних мов громадян України. В чинному законі Промовив Українській РСР російська мова названа однією змов міжнаціонального спілкування в Україні разом з українською. Розробники проекту Концепції від Держкомнацрелігій відповідні положення до тексту не включили. Широке оприлюднення такої позиції
працівників державної установи (якщо це — позиція, а не недоробка) може спровокувати нове загострення політизованої дискусії з мовних питань
Автори анотованого офіційного проекту також уникли включення до його Ст. 10 запропонованих науковцями положень про механізми бюджетного фінансування заходів з задоволення культурних,
у тому числі мовних та інших етнонаціональних потреб громадян. Три вищеназвані законопроекти є відбитком заочної й безпосередньої дискусії прихильників різних правових підходів, що не вщухає з початку суверенізації Української держави. Так, на час, коли приймалося рішення Конституційного Суду України рп/99 від 14 грудня 1999 р, в цьому органі працювали судді,
які розглядали мовний дискурс суспільних відносин в Україні саме з позиції колективних прав. У тексті згаданого рішення стверджується, що державний статус української мови відповідає
«державотворчій ролі української нації, яка історично проживає на території України, становить абсолютну більшість її населення і дала офіційну назву державі. Така мотивація навряд чи може бути підтримана. І ось чому.
По перше, тлумачення терміна українська нація є прерогативою Верховної Ради України як складова парламентського законотворчого процесу. Таке тлумачення органом конституційної
юрисдикції виходить за межі його повноважень. Крім того, воно
293
МОВНА СИТУАЦІЯ В УКРАЇНІ: МІЖ КОНФЛІКТОМ І КОНСЕНСУСОМ
базується на прихильності суддів концепції української нації як етнічного феномена. В разі утвердження цієї концепції в законодавстві доведеться відмовитися від зафіксованого в преамбулі Конституції визнання участі громадян усіх національностей у реалізації права Українського народу на самовизначення та творенні
Української держави. Також треба буде позбавити права на самоідентифікацію з українською нацією громадян держави іншої,
ніж українська, етнічної належності. По друге, процитований з рішення КСУ текст не відповідає історичним реаліям і науковим фактам. Не етнонім українці дав назву Українській державі, а назва території Україна стала одним з чинників утвердження в ХІХ — на початку ХХ століття поняття
«українці» як самоназви найбільшого автохтонного етносу (народу)
земель, що здавна називалися Україною. Саме географічна назва була покладена в основу назви українських державних утворень і теперішнього, і тих, що йому передували, відбувшись на початку
ХХ століття, коли етнонім українці тільки ставав масовим. По третє, пояснення державного статусу української мови етно груповим правом потенційно конфліктогенне, оскільки дає підстави іншим етнічним або мовним групам країни вимагати рівноправності через надання такого ж статусу для своїх рідних мов.
У цьому контексті можна згадати відповідні вимоги щодо мов російської та кримськотатарської.
Усі три вищевикладені застереження актуальній щодо проекту Концепції державної мовної політики в Україні, підготовленої
Національною комісією зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права. Позиції її авторів збігаються з баченням суддів органу конституційної юрисдикції. Документ розширює
мотивацію пріоритетів групового права вимогами захисту інтересів титульної нації (це провокує питання, чи не існує в Україні
якоїсь іншої нації, що не є титульною) відмовно культурної
експансії Росії та прихильників запровадження офіційної багатомовності всередині країни.
1
Языковой барьер привел к катастрофе // Газета. — 2000. — 2001. —
6 апреля.
2
Дослідження: Стан справ в україномовному кінопрокаті // http://www.ki no pereklad.org.ua/?p=111 Закон Української Радянської Соціалістичної Республіки Промовив Українській РСР Проекты законов о языках — экспертный анализ. К, 2000. — С. 171–181.
294
ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України

4
Яхно О.
Єдиний вихід — компроміс // День. — 2007. — 20 березня.
5
Див.: Котигоренко В.О. Етнічний склад населення та етномовна компетенція населення України за переписами населення 1959, 1970, 1979,
1989, 2001 та результатами соціологічних досліджень 1994 та 2001 // Енциклопедія України В 5 т. / Редкол.: В.А. Смолій (головата ін. — К. — С. Українське суспільство 1992–2006: Соціологічний моніторинг / За ред.
В. Ворони, М. Шульги. — К Інститут соціології НАН України, 2006. С. Наказ №327/7 від 07.04.2006 Міністерства юстиції України Про створення робочої групи з опрацювання проблем етнонаціональної політики в Україні Проект Закону України Про Концепцію державної етнонаціональної політики України // Кримські студії. — 2005. — №1–2. — С. 6–13;
Котигоренко В.
До питання про концептуальні засади етнонаціональної політики України // Політичний менеджмент. — 2006. — №4. — С. 20–43.
8
Етнічна спільнота — стала сукупність людей, об’єднаних спільними
ідентифікуючими ознаками — походженням, мовою, культурою, релігією,
здатна до демографічного самовідтворення. Етнічними спільнотами, що
є об’єктами державної етнонаціональної політики України, визначаються національна більшість, корінні народи, національні меншини, етнічні групи,
репатрійовані етнічні спільноти (репатріанти, українська діаспора. Націо
нальна більшість — сукупність громадян України, які відносять себе до чисельно домінуючого українського етносу (титульної української етнічної
нації) — провідного суб’єкта державотворення. Національна більшість включає в себе традиційний етнічний масив українців, окреслений етнічними кордонами, та його субетнічні (етнографічні) групи, які відрізняються деякими рисами культурної і діалектної самобутності. Субетнічними (етнографічними) групами національної більшості є русини, гуцули, бойки,
лемки, поліщуки, пінчуки. Меншина в меншині — частина національної
більшості, яка проживає в місцях компактного проживання національної
меншини і становить меншість населення відповідної адміністративно територіальної одиниці. Національна меншина — стала група громадян України неукраїнського етнічного походження, яка традиційно (не менше 100 років)
проживає на території України в її сучасних державних кордонах, є чисельно меншою за етнічних українців, має спільні етнічні, мовні, культурні, релігійні характеристики, що відрізняють її від решти населення, і виявляє бажання зберігати й розвивати свою етнокультурну ідентичність. Національними меншинами в Україні є албанці, білоруси, болгари, вірмени, гагаузи,
греки, євреї, литовці, молдовани, німці, поляки, роми, росіяни, словаки,
татари, угорці, чехи. Корінний народ — автохтонна етнічна спільнота, етногенез якої відбувся на території в межах сучасних кордонів України, становить етнічну меншість у складі її населення і немає власного державного утворення за межами Української держави. Корінними народами в Україні
є кримські татари, караїми, кримчаки. Етнічна група — етнічна спільнота,
295
МОВНА СИТУАЦІЯ В УКРАЇНІ: МІЖ КОНФЛІКТОМ І КОНСЕНСУСОМ
що сформувалася на території України протягом радянського періоду її історії та після здобуття нею незалежності, об’єднана ознаками спільної етнічної ідентичності, яку прагне зберегти, інтегрована своїм життєвим укладом в українське суспільство або демонструє прагнення до такої інтеграції. Ре
патріанти — 1) особи, які належать до тих автохтонних етнічних спільнот, що в минулому були депортовані з території України і виявили бажання повернутися до неї. До репатріантів належить частина українців, що зазнала масової депортації, кримські татари, німці, а також болгари, вірмени,
греки Криму 2) особи, які в минулому постійно проживали в Україні і тепер повертаються до неї. Українська діаспора — чисельні етнічні групи закордонних українців, які є громадянами інших держав або особами безгромадянства, мають українське етнічне походження або є походженням з України // Проект Закону України Про Концепцію С. 6–13.
9
Українська нація, український народ — громадяни України всіх національностей, які утворюють спільноту, що продовжує багатовікову історію українського державотворення, дбає про забезпечення праві свобод людини та гідних умов її життя, піклується про зміцнення громадянської злагоди на землі України, прагне розвивати і зміцнювати демократичну, соціальну,
правову Українську державу. Національність усвідомлена належність особи до певної групи, члени якої виявляють почуття національного самоусвідомлення та спільності між собою і мають відповідну цьому самоусвідомленню спільну історичну самоназву. Національне самоусвідомлення — усвідомлення особою своєї належності до групи, членів якої об’єднують спільні уявлення про її національну самобутність. Національна самобутність групи
етнічна, культурна, мовна та релігійна своєрідність групи осіб певної національності. Корінні народи України — групи громадян України певних національностей, національне самоусвідомлення яких та почуття спільності
між собою відображають генезис цих груп на території, що є територією Української держави, де проживає більшість осіб відповідних національностей.
Національні меншини України — групи громадян України, які не є українцями за національністю, виявляють почуття національного самоусвідомлення та спільності між собою (термін поширюється виключно на групи грома
дян, характеристики яких відповідали змістові терміна на час ухвалення
Закону про національні меншини в Україні 25 червня 1992 р. На групи гро
мадян України, які формуються в процесі імміграції в наступний після ух
валення названого Закону періоді не є українцями за національністю, вияв
ляють почуття національного самоусвідомлення та спільності між собою,
термін національні меншини не поширюється так само, які дія українсь
кого законодавства, яке стосується національних меншин. На національ
но самобутні групи іммігрантів поширюється законодавство, яке регулює
міграційні процеси та визначає загальні громадянські права. Українці за
національністю — особи, які належать до найчисленнішої серед громадян
України національно самобутньої групи, історична самоназва якої відповідає традиційній назві території, що є територією Української держави.
296
ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України

Національно культурна автономія в Україні — форма добровільної всеукраїнської та (або) регіональної національно культурної самоорганізації
громадян України для самостійного вирішення ними питань збереження та розвитку їх історичної свідомості і традицій, етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності. Національно культурні і мовні потреби україн
ців, які проживають за межами держави, — усвідомлені потреби осібне залежно від їх національності, які походять з України, мають або не мають громадянство України, проживають за її межами і виявляють групову солідарність у прагненні збереження своєї національної самобутності, пов’язаної
з територією їх походження. Депортація здійснене на підставі рішень,
ухвалених органами державної влади колишнього СРСР, примусове переселення осіб за національною ознакою з місць постійного проживання, що
є територією України. Депортовані за національною ознакою особи
(далі: депортовані особи) — особи з поміж громадян колишнього СРСР, які
в 1941–1944 роках на підставі рішень, ухвалених органами державної влади колишнього СРСР, були примусово переселені за національною ознакою з місць постійного проживання, що є територією України, і набули громадянства України, а також особи, які народилися всім ях депортованих за національною ознакою осіб до моменту повернення цих осіб в місця постійного проживання і які набули громадянства України // Котигоренко В. До питання… С. Проект. Закон України Про Концепцію державної етнонаціональної політики України / Державний комітет України у справах національностей та релігій // Архів автора.
11
Державна етнонаціональна політика — органічна складова внутрішньої та зовнішньої політики держави, що являє собою систему практичних заходів держави, спрямованих на регулювання етнонаціональних процесів, додержання загальновизнаних стандартів захисту праві свобод людини та громадянина, забезпечення зміцнення соціально політичної стабільності, утвердження міжетнічної, міжконфесійної злагоди у суспільстві,
створення належних умов для розвитку етнічної. Культурної, мовної та релігійної самобутності етнічних спільнот України. Етнос — це особливий вид спільності людей, яка утворилася історично і є характерною формою
їхнього колективного існування. До основних характеристик етносу належить мова, специфічні елементи матеріальної і духовної культури (звичаї,
обряди, норми поведінки, релігія, самосвідомість. Етнонаціональні відно
сини — відносини між етносуб’єктами: етнічними спільнотами, особами,
які належать до етнічних спільнот, спрямовані на консолідацію та розвиток української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також збереження і розвитку етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності
етнічних спільнот України. Етнографічна група — частина етносу, яка має з ним єдину етнічну самосвідомість, але різниться певними рисами традиційно побутової культури, зберігає їх тривалий час, має особливості розселення та історичного розвитку. Етнічна спільнота — стала сукупність
297
МОВНА СИТУАЦІЯ В УКРАЇНІ: МІЖ КОНФЛІКТОМ І КОНСЕНСУСОМ
людей, об’єднаних спільними ідентифікуючими ознаками (окремим походженням, мовою, культурою, релігією, яка має достатній потенціал для розвитку і збереження своєї етнічної самобутності. Корінний народ — етнічна спільнота, етногенез якої відбувся на території і в межах сучасних кордонів
Української держави і становить етнічну меншість у складі її населення тане має власного державного утворення за межами Української держави.
Національна меншина — це громадяни України, які не є українцями за національністю, постійно проживають на її території, чисельність яких менша за чисельність українців, відрізняються мовою, культурою та звичаями, виявляють почуття національного самоусвідомлення і спільності між собою та бажання зберігати і розвивати власну культурну самобутність. Націо
нально культурна автономія — це форма національної самоорганізації
і самоуправління національних меншин, що представляють інтереси певної
спільноти для самостійного вирішення ними питань збереження етнічної
ідентичності та культурної самобутності. Національне самоусвідомлення
усвідомлення особою своєї належності до певної групи, членів якої об’єднують спільні уявлення про її національну самобутність. Основні суб’єкти етно
національних відносин — українська нація, корінні народи, національні
меншини. Особи, депортовані за національною ознакою — це особи, які
у 1941–1944 роках на підставі рішень, ухвалених органами державної влади колишнього СРСР, були примусово переселені за національною ознакою з місць їхнього постійного проживання, що є сучасною територією України,
а також особи, що народилися всім ях депортованих до моменту повернення їх в місця постійного проживання. Українське етнічне походження
це належність особи або її предків до українського етносу та визнання нею
України батьківщиною свого етнічного походження. Українська нація, ук
раїнський народ — громадяни України всіх національностей, які утворюють спільноту, що продовжує багатовікову історію українського державотворення, дбає про забезпечення праві свобод людини та гідних умов її життя,
піклується про зміцнення громадянської злагоди в Україні, прагне розвивати і зміцнювати демократичну, соціальну, правову державу // Там само.
12
Рішення Конституційного Суду України №10 рп від 14.12.1999 у справі
за конституційними поданнями 51 народного депутата України про офіційне тлумачення положень Ст. 10 Конституції України щодо застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування та використання її у навчальному процесів навчальних закладах України (справа про застосування української мови //www.ccu.gov.ua/pls/wccu/P000?lang=0 Проект Концепції державної мовної політики в Україні // http://min just.gov.ua/files/Conception13092006.rtf
298
ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України

Розділ 4.
МОВНИЙ КОМПРОМІС —
ЗАПОРУКА БЕЗКОНФЛІКТНОГО
РОЗВИТКУ КРАЇНИ
4.1. Закордонний досвід
розв’язання мовних проблем
та можливість його застоcування в Україні
Проблема запозичення чужого досвіду
Застосування закордонного досвіду розв’язання суспільних проблем стало постійною темою українського політичного, медійного й наукового дискурсу, відколи лібералізація кінцях років скасувала тривке радянське табуна визнання й запозичення досягнень ідеологічних супротивників. Ясна річ, різні автори пропонують запозичувати різний досвід, відповідно до їхніх власних настанов щодо конкретних проблемі загальних ідеологічних чи геополітичних орієнтацій, які спонукають ставитися до одних країн краще, ніж до інших. Тому політики, журналісти й навіть науковці використовують посилання на закордонний досвід як доповнення до внутрішньополітичних аргументів у дискусіях з опонентами, котрі зазвичай відповідають тим самим. Однак це, так би мовити, змагання посилань охоплює наявні в світі варіанти розв’язання певних проблем далеко неповністю й не рівномірно.
Найчастіше українські автори посилаються на досвід країн Заходу, відбиваючи й водночас утверджуючи цим його сприйняття як зразка облаштування суспільного життя. При цьому різноманітність цього досвіду західних країн дає змогу вибирати серед різних варіантів той, щонайбільше відповідає власним ідеологічним
і геополітичним орієнтаціям. Крім західного, деякі політики й журналісти посилаються на східний досвід, насамперед так званих
«азійських тигрів (Південної Кореї, Тайваню та ін.), а також посткомуністичного Китаю, що приваблює правих динамізмом розвитку, а лівих — поєднанням ринкової економіки та панівних позицій комуністичної партії. Нарешті, логічним об’єктом порівняння й запозичення досвіду є для українських еліт інші посткомуністичні
країни, що задосить подібних до наших умов досягли набагато
299
МОВНА СИТУАЦІЯ В УКРАЇНІ: МІЖ КОНФЛІКТОМ І КОНСЕНСУСОМ
кращих результатів. Передусім це стосується країн Центрально
Східної Європи, хоч окремі здобутки певні автори, особливо ліві,
бачать і в пострадянських, зокрема Росії та Білорусі.
Мовна проблема не є винятком, хоча географія посилань»
тут має певну специфіку. На західний досвід українські політики й інші еліти посилаються в цьому випадку непросто переважно,
а майже винятково. Досвіду східних та центральноєвропейських країн вони не згадують узагалі, а про пострадянський якщо й говорять, то частіше в негативному сенсі, ніжу позитивному. Прибічники розширення вжитку української мови вказують наприклад Білорусі як застереження щодо згубних для титульної мови наслідків офіційної двомовності, тоді як борці за збереження позицій російської мови засуджують обмеження її обігу в Естонії та Латвії.
А позитивних прикладів і тій інші шукають на Заході. Ті політики, журналісти та науковці, що обстоюють роль української мови як єдиної чи принаймні головної публічної мови нашого суспільства, посилаються на європейські нації держави, в переважній більшості яких титульна мова безперечно панує, а мови традиційних меншині мігрантів посідають обмежені сфери вжитку, що не створюють, мовляв, проблем для збереження національної культури та забезпечення єдності. Найчастіше при цьому називають Францію, де держава не лише прилучає іммігрантів до своєї мови та культури, ай бореться проти загрозливого для її панування впливу англійської мови й англомовної масової культури. Натомість ті, що прагнуть зберегти в Україні практично необмежену присутність російської мови, посилаються на дво й багатомовні країни,
насамперед Швейцарію (яка є прикладом офіційного статусу аж чотирьох мов, гадана безпроблемність якого має робити очевидною можливість такого статусу для наших двох) і Фінляндію (офіційний статус тамтешньої шведської мови, носії якої становлять усього відсотків населення, має ілюструвати безпідставність заперечень проти надання такого статусу російській, носіїв якої в Україні вочевидь набагато більше).
У кожному з цих випадків, посилаючись на позитивні, з їхнього погляду, аспекти мовної політики певної країни, автори не згадують про інші аспекти, які цьому позитивному образові суперечать.
Скажімо, прибічники україномовності замовчують не лише недемократичну суть асиміляційної політики Франції та більшості
інших європейських націй держав щодо мігрантів, ай конфліктний потенціал цієї політики. Так само прибічники двомовності
300
ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України
не кажуть ані про поступову маргіналізацію шведської мови у Фінляндії, ані про одномовність переважної частини швейцарських кантонів, що вимагають від прибульців з інших частин країни пристосування до мови місцевої більшості. А головне, практично всі такі посилання ігнорують специфічні характеристики й специфічний контекст мовної політики в згадуваних країнах, тобто суттєві відмінності між різними країнами одного, як видається українським авторам, типу та можливість невдачі тих заходів,
що мали успіх водній країні, в якійсь іншій, начебто подібній.
Саме ці специфічні характеристики та контексти треба вивчити,
перш ніж рекомендувати українським урядовцям і політикам запозичувати досвід тієї чи іншої країни. Повною мірою виконати це завдання водному розділі неможливо, тож обмежимося головними проблемами й показовими прикладами.
Критерії оцінювання мовної політики
Перш ніж обговорювати умови успішності певних заходів, треба сформулювати самі критерії успіху та невдачі, тобто нормативні
підстави емпіричного аналізу. Будь яку політику можна оцінювати із погляду досягнення поставленої мети (тобто ефективності, із погляду відповідності досягнутого результату й самої мети вартостям людини, що дає цю оцінку (тобто прийнятності. Влади багатьох країн уважали в минулому й нерідко вважають тепер,
що їм і країні буде краще, якщо всі піддані чи громадяни говоритимуть однією мовою, задля чого меншини й тим паче мігранти мають опанувати мову більшості населення, аз часом і цілком перейти на неї — принаймні в публічному мовленні. Яскравим прикладом такої політики була Франція ХІХ століття, а Сполучені Штати здійснювали її, хай і не так радикально й послідовно,
впродовж практично всієї своєї історії. В обох випадках політика була досить ефективною, хоча й неоднозначною з нормативного погляду, адже багато людей уважають вартістю забезпечення права всіх людей говорити своєю мовою і/або збереження самих мов як явищ національної та загальнолюдської культури.
Останніми десятиліттями деякі держави проводять — здебільшого в тих межах, де це не підважує панівних позицій титульної мови політику захисту мов, яким загрожує зникнення, та уможливлення або навіть заохочення вжитку поширеніших мов традиційних
і, рідше, мігрантських меншин. Але набагато масштабнішу


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   24   25   26   27   28   29   30   31   ...   38


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал